Енді Каллем простягнув мені руку:
— Наступного разу ми зіграємо безплатно, згода?
— Будьте певні. — Не буде в нас наступного разу, й мені гадалося, він і сам це розумів.
І його дружина теж це розуміла, як виявилося. Вона перехопила мене у той момент, коли я вже сідав до свого автомобіля. Дитину вона закутала в ковдру і начепила їй на голову шапочку, але сама Марні була без пальта. Я бачив її віддих, бачив, як вона тремтить.
— Місіс Каллем, повертайтесь в будинок, поки не застудилися на смер...
— Від чого ви його врятували?
— Прошу?
— Я знаю, що ви заради цього приїхали. Я молилася про це, поки ви з Енді грали там, на веранді. Господь дав мені відповідь, але не всю відповідь. Від чого ви його врятували?
Я поклав долоні їй на тремтячі плечі і подивився в її очі.
— Марні. якби Господь хотів, щоби ви знали все, Він би напевне вам все повідав.
Раптом вона обхопила мене руками і стиснула в обіймах. Здивований, я теж обняв
її. Затиснута між нами крихітка Дженна радісно захихотіла.
— Що б воно не було, я вдячна вам, — прошепотіла Марні мені у вухо. Від її теплого дихання мене обсипало морозом.
— Ходи до хати, любонько. Бо геть замерзнеш.
Прочинилися передні двері. На ґанку з бляшанкою пива з’явився Енді.
— Марні? Марн?
Вона відступила. Очі великі, темні.
— Господь привів до нас янгола-охоронця, — промовила вона. — Я не розкажу нікому, я триматиму це в душі. Я розважуватиму про це в своєму серці. — І вона поспішила доріжкою туди, де на неї чекав її чоловік.
««Янгол». Я почув це вже вдруге і зважував це слово у серці, лежачи тієї ночі в своєму котеджику, очікуючи на сон, і наступного дня, коли дрейфував у каное тихим недільним озером під холодним синім небом, що схилялося в бік зими.
Янгол-охоронець.
У понеділок сімнадцятого листопада я побачив, як вихряться перші сніжинки, і сприйняв це як знак. Я спакувався, поїхав до селища Себаго і знайшов містера Вінчела, той пив каву з пончиками в кафе «Лейксайд» (у 1958 році народ їв багато пончиків). Я віддав йому ключі, сказавши, що чудово провів час, відновив собі сили. Лице його освітилося.
— Це добре, містере Емберсон. Так воно й мусить бути. Ви заплатили до кінця місяця. Дайте мені адресу, за якою я можу вислати вам відшкодування за два невикористані вами тижні, чек я покладу до конверта.
— Я не маю цілковитої певності, де саме перебуватиму, поки начальство в центральному офісі не вирішить цього своїм корпоративним розумом, — відповів я. — Але я обов’язково вам напишу. — Мандрівники крізь час часто брешуть.
Він простягнув мені руку.
— Приємно було вам прислужитися.
Я її потис.
— Мені у вас було не менш приємно.
Я сів за кермо й вирушив на південь. Тієї ночі я ночував у бостонському «Паркер- хаусі»[294], попередньо побувавши в знаменитій «Бойовій зоні»[295]. Після тижнів миру на Себаго неон різав мені по очах, а натовпи завзятих гуляк — здебільшого молодих, переважно чоловіків, чимало з них у військовій формі — породили в мені агорафобію й водночас ностальгію по тих мирних вечорах у західному Мейні, коли крамниці закриваються о шостій, а після десятої припиняється всякий рух на дорогах.
Наступну ніч я провів у готелі «Гарингтон», в Окрузі Коламбія[29б]. Через три дні я вже був на західному узбережжі Флориди.
Розділ 12
На південь мене вело шосе № 1[297]. Я попоїв у багатьох придорожніх ресторанах з обов’язковою «маминою домашньою кухнею», у тих закладах, де «Блакитна спецтареля», включно з фруктовим салатом на початок і тортом з морозивом на десерт, коштувала вісімдесят центів[298]. Я не побачив жодної вивіски фаст-фуду, якщо не рахувати закладів Говарда Джонсона з їхніми 28-ма смаками і Простаком Саймоном[299] на логотипі. Я бачив загін бойскаутів, які на чолі зі своїм скаутмайстром стерегли багаття з опалого листя; я бачив жінок у комбінезонах і калошах, котрі знімають білизну серед раптом спохмурнілого дня, коли ось-ось почнеться дощ; я бачив довгі пасажирські потяги з назвами «Південний літун» та «Зірка Тампи», що мчать у ті американські землі, куди не вільно сунути зимі. Я бачив старих, котрі смокчуть свої люльки, сидячи на лавах на майданах маленьких міст. Я бачив мільйон церков і цвинтар, де щонайменше сотня вірян стояли колом навкруг ще розкритої могили й співали «Старий грубий хрест»[300]. Я бачив людей, які будують стодоли. Я бачив, як люди допомагають людям. Двоє таких у пікапі зупинилися допомогти мені, коли зірвало кришку радіатора в мого «Санлайнера» і я поряд з ним, поламаним, стояв на узбіччі дороги. То було у Вірджинії, близько четвертої дня, і один з них спитав у мене, чи маю я місце, де мені переночувати. Я можу собі уявити, що схоже на це могло траплятися і в 2011 році, але з натяжкою.
І ще одно. У Північній Кароліні я зупинився заправитися у «Гамбл Ойл»[301], а сам пішов до туалету, що містився за рогом. Там було двоє дверей і три таблички. Акуратними літерами виведено ЧОЛОВІКИ на одній та ЛЕДІ на другій. Третя табличка була вказівником на патичку. Стрілка показувала на зарослий чагарниками байрак позаду автозаправки. На ній було написано КОЛЬОРОВІ. Заінтригований, я пішов униз стежкою, рухаючись боком у тих місцях, де безпомилково вгадувалося зелено-буре, з масним блиском, листя отруйного плюща. Я сподівався, що матінки й татусі, котрі мусять проводити тут своїх дітей до бозна-якого туалету, що чекає на них десь там, внизу, спроможні розпізнати ці небезпечні кущі, бо наприкінці п’ятдесятих більшість дітей носили короткі шорти.
Ніякого туалету там не виявилося. У кінці стежки я побачив лише вузький ручай, через який було перекинуто дошку, що лежала на парі потрісканих бетонних стовпчиків. Чоловік, щоб йому помочитися, міг стати просто на березі ручаю, розстебнути ширіньку, і вперед. Жінка могла, тримаючись за якийсь кущ (звісно, якщо той не був ні отруйним плющем, ні отруйним дубом), сісти навпочіпки. На дошку слід було сідати тому, хто хотів похезати. Хоч би й у зливу.
Якщо я десь навіяв вам враження, що у 1958-му геть усе було, як у серіалі про Енді й Опі[302], згадайте про цю стежку, окей? Ту, що веде крізь зарості отруйного плюща.
І про дошку через ручай.
Оселився я за шістдесят миль південніше Тампи[303], в містечку Сансет Пойнт. За вісімдесят доларів на місяць я винайняв собі хатинку-мушлю на найгарнішому (і найпустельнішому) пляжі з усіх, які я лишень тільки бачив. На моїй смужці піску стояло ще чотири подібних бунгало, усі такі ж скромні, як і моя хатка. Тих нуово-
почварних дурно-маєтків, які, мов бетонні поганки, розрослися в цій частині штату пізніше, я не побачив там жодного. Був там супермаркет за десять миль на південь, у Нокомисі, і сонний торгівельний квартал у Вінісі[304]. Шосе № 41, яке тут називають Теміемі Трейл[305], тоді скидалося радше на якийсь сільський шлях. Ним треба було їздити неспішно, принаймні з настанням сутінок, бо там полюбляли прогулюватися алігатори з броненосцями. Між Сарасотою та Вінісом ще траплялися фруктові ятки й придорожні міні-базарчики, стояла парочка барів, був і танц-хол з назвою «У Блекі». Поза Вінісом, братчику, ти здебільшого вже залишався наодинці сам із собою, принаймні поки не доїжджав до Форт-Маєрса[306].
Я позбавив Джорджа Емберсона образу агента з нерухомості. Навесні 1959 року Америка увійшла в застійний період. На флоридському узбережжі Мексиканської затоки всі все продавали і ніхто нічого не купував, отже, Джордж Емберсон став тим, кого колись був уявив собі Ел: прагнучим письменницької кар’єри парубком, чий помірно заможний дядечко залишив йому достатньо на прожиття, принаймні на якийсь час.
Я дійсно писав, до того ж не один текст, а два. Ранки, на свіжу голову, в мене починалися з роботи над рукописом, який ви зараз читаєте (якщо взагалі там є ви). Вечорами я працював над романом, якому дав тимчасову назву ««Місце вбивства». Під місцем малося на увазі, звісно ж, Деррі, хоча в моїй книжці воно мало назву Досен. Розпочав я її винятково як декорацію, щоби мати чим прикритися, якщо в мене з’являться друзі і хтось з них попрохає показати йому, над чим я працюю («ранковий манускрипт» я переховував у сталевому сейфику в себе під ліжком). Поступово ««Місце вбивства» перетворилося на дещо більше за камуфляж. Мені почало здаватися, що цей текст дійсно чогось вартий, і зародилася мрія побачити його колись опублікованим.
Десь з годину на спогади вранці і приблизно година на роман увечері, тож у мене залишалося доста часу, який вимагав заповнення. Я пробував рибалити, і риби, яка буквально вимагала, щоб її виловили, там було достобіса, але мені таке не сподобалося і я покинув цю справу. Гуляти пішки приємно було на світанку та коли вже сідало сонце, але аж ніяк не серед розжареного дня. Я став регулярним відвідувачем єдиної в Сарасоті книгарні, а також проводив довгі (і переважно щасливі) години в крихітних бібліотеках Нокомису та містечка Оспрі.
Я також знову і знов перечитував Елів матеріал про Освальда. Врешті-решт мені розвиднилося, що ця звичка є не чим іншим, як нав’язливою манією, тож я сховав той зошит до сейфика, під мій «ранковий манускрипт». Я називав Елові нотатки вичерпними, і саме такими вони мені тоді й здавалися, проте з плином часу — цієї конвеєрної стрічки, на якій усі ми змушені їхати, — що підносив мене дедалі ближче до пункту, де моє життя мусило перетнутися з майбутнім молодим убивцею, вони почали здаватись вже не зовсім такими. В них зяяли діри.
Подеколи я кляв Ела за те, що той присилував мене кинутися сторч головою до цієї місії, проте в більш ясному стані розуму я усвідомлював, що ніякої різниці не було б, аби я мав додатковий час на підготовку. В такому випадку все могло бути навіть гірше і Ел це, либонь, розумів. Навіть якби він не вбив себе, я мав би хіба що пару тижнів, а скільки книжок було написано про перебіг подій, що привели до того дня в Далласі? Сто? Три сотні? Мабуть, десь під тисячу. Деякі автори погоджувалися з думкою Ела, що Освальд діяв сам-один, деякі доводили, що він був частиною
розгалуженої змови, деякі вперто запевняли, що він взагалі не натискав гачок і був саме тим, ким він назвав себе після арешту — цапом-відбувайлом. Скоївши самогубство, Ел забрав з собою найбільшу ваду грамотія: називати вагання дослідженням.
Вряди-годи я наїжджав до Тампи, де обережні розпитування привели мене до букмекера на ім’я Едуардо Гутьєрес. Щойно упевнившись, що я не коп, він почав радо приймати мої ставки. Спершу я поставив на те, що в чемпіонаті-59 «Мінеаполіс Лейкерз» поб’ють «Селтикс», заробивши таким чином собі чесну репутацію дурника
[307]; «Озеряни з Мінеаполісу» не виграли жодного матчу. Також я поставив чотири сотні на «Канадійців», що вони в Кубку Стенлі переможуть «Кленові листя», і виграв
[308]. але майже стільки ж, як був програв. Сущі копійки, колего, як сказав би мій друг Чез Фраті.
Єдиний великий улов у мене трапився навесні 1960 року, коли я зіграв на те, що Венеційський Шлях переможе Спраглого Гуляку, головного фаворита Кентуккійського дербі[309]. Гутьєрес сказав, що прийме одну тисячу з коефіцієнтом чотири проти одного, а кожні пару тисяч — п’ять проти одного. Виконавши всі доречні моїй репутації зітхання, я зупинився на другій пропозиції і, відповідно, збагатів на десять тисяч доларів. Виграш він виплачував мені у доброму гуморі, незгірш за Фраті, хоча сталевий блиск грав у його очах, що мене ніяк не обходило.
Гутьєрес був кубинцем, котрий, либонь, не важив і ста сорока фунтів[310], та й то в намоченому стані, але він також колись був належав до нью-орлеанської мафії, котрою в ті дні правив лихий парубок Карлос Марчелло. Цю плітку я почув у більярдному салоні, що містився по сусідству з перукарнею, в якій Гутьєрес провадив свій букмекерський бізнес (а в задній кімнаті також нескінченну гру в покер під фотопортретом ледь одягненої Діани Дорс[311] на стіні). Чоловік, з котрим я ганяв у «дев’ятку», нахилився до мене і, озирнувшись навкруги, аби впевнитися, що ніхто не крутиться біля нашого кутового стола, прошепотів: «А ви ж знаєте, як то кажуть про мафію, Джордже. як ввійшов, то вже не вийдеш».
Я б залюбки погомонів з Гутьєресом про його життя в Новому Орлеані, але вважав нерозумним виказувати зайву цікавість, особливо після того великого виграшу в кінських перегонах. Якби ж наважився — якби зумів придумати якийсь делікатний спосіб торкнутися цієї теми, — я би спитав Гутьєреса, чи знав він іншого славного члена організації Марчелло, колишнього боксера Чарлза «Датца» Терета. Чомусь мені здавалося, що Гутьєрес відповів би ствердно, бо минуле прагне гармонії в собі. Дружина Датца Мерета була сестрою Маргарити Освальд. А отже, сам він, відповідно, доводився дядьком Лі Гарві Освальду.
Одного дня навесні 1959 року (у Флориді буває весна; місцеві мені казали, що іноді вона триває цілий тиждень) я відкрив поштову скриньку і побачив картку- повідомлення з публічної бібліотеки Нокомису. Я перед тим записався в чергу на новий роман Бада Шульберга «Розчарований»[312], і той якраз з’явився. Стрибнувши до свого «Санлайнера» — найкращий автомобіль для місцини, яка пізніше стане відомою, як Сонячне Узбережжя, — я поїхав по книгу.
Виходячи з бібліотеки, я помітив на дошці оголошень у фойє новий плакатик. Його важко було не помітити; на яскраво-блакитному фоні було намальовано чоловічка, котрий дивиться на величезний термометр, що показує десять градусів нижче нуля[313]. ПРОБЛЕМИ З РІВНЕМ ОСВІТИ? — запитував плакат. УНІТАРНИЙ КОЛЕДЖ В ОКЛАХОМІ НАДАЄ ВАМ МОЖЛИВІСТЬ ОТРИМАТИ ДИПЛОМ ПОШТОЮ! ПОДРОБИЦІ ПРИ ЛИСТУВАННІ!
Унітарний коледж в Оклахомі... у цім відчувалося щось слизькіше за макрель, але оголошення підказало мені ідею. Насамперед завдяки моїй нудьзі. Освальд все ще служить у морській піхоті, звідки його демобілізують лише у вересні, та й тоді він вирушить до Росії. Першим його жестом буде спроба відмовитись від американського громадянства. Йому це не вдасться, але після демонстративної — і, ймовірно, фальшивої — спроби самогубства в одному з московських готелів, росіяни дозволять йому залишитися в їхній країні. «На випробувальний термін», так би мовити. Там він пробуде тридцять місяців чи близько того, працюватиме на радіозаводі в Мінську. І на одній вечірці зустріне дівчину на ім’я Марина Прусакова. «Червона сукня, білі балетки, — написав Ел у своєму зошиті. — Гарненька. Одягнена для танців».
Браво йому, але мені що робити тим часом? Унітарний коледж пропонував хоч якесь заняття. Я написав туди, питаючись про подробиці, і отримав негайну відповідь. їхній каталог пропонував неймовірно багатющий набір різноманітних сертифікатів. Чудесно було дізнатися, що за триста доларів (готівкою або переказом) я можу отримати диплом бакалавра з англійської мови й літератури. Все, що мені належало зробити, це здати тест, який складався з п’ятдесяти питань з варіантами відповідей.
Я послав заявку і переказав гроші, подумки поцілувавши на вічне прощання мої три сотні. За два тижні я отримав від Унітарного коледжу тоненький конверт із манільського паперу. Всередині містилося два розпливчасто надрукованих на мімеографі аркуші паперу. Питання були пречудові. Ось два моїх улюблених.
22. Яким було друге ім’я Мобі?
A. Том.
B. Дік.
C. Гаррі.
D. Джон.
37. Хто написав «Дім на 7 фронтів»?
A. Чарлз Діккенс.
B. Генрі Джеймс.
C. Енн Бредстріт.
D. Натаніель Готорн.
E. Ніхто із зазначених[зі4]
Насолодившись досхочу цим пречудовим тестом, я заповнив відповідні квадратики (раз у раз вигукуючи: «Та ви з мене точно дуркуєте!») і відіслав його в Енід, штат Оклахома[315]. Відповідною карткою мене привітали зі здачею екзамену. Після сплати додаткових п’ятдесяти доларів «адміністративного внеску» я отримав повідомлення, що мені пришлють диплом. Так мене поінформували, і чудо — так воно й відбулося. Сам диплом мав набагато кращий вигляд, аніж ті тести, особливо вражала золота печатка на ньому. Коли я подав цей диплом представникові шкільної ради округу Сарасота, той достойник прийняв його без жодних питань і вніс моє ім’я
до списку кандидатів на підміну.
Отак я знову став учителем і щотижня впродовж 1959-1960 академічного року мав один-два робочих дні. Гарно було повернутися до справи. Мені подобалися учні — хлопці з пласкими стрижками, дівчата з волоссям, зав’язаним у хвостики і в пудельних спідницях до середини литок, — хоча боляче було усвідомлювати, що в різних класних кімнатах я бачу обличчя лише і тільки ванільних відтінків[316]. Та робота на підміні фактично знову репрезентувала базове підґрунтя моєї особистості: хоч мені й подобається писати і я для себе відкрив, що в мене це виходить добре, але найбільше я люблю все ж таки навчати. Ця справа виповнювала мене чимсь таким, чого я не можу пояснити. Аби навіть захотів. Пояснення — це така дешева поезія.
Найкращий день в моїй роботі підмінником трапився в середній школі Західної Сарасоти після того, як я переповів класу основний сюжет ««Ловця в житі»[317] (книжки, котрої, звісно, не дозволено було тримати в шкільний бібліотеці і котру конфіскували б, якби хтось з учнів приніс її в тії священні зали), а тоді заохотив їх обговорити головні претензії Голдена Колфілда: що школа, дорослі і загалом американське життя є суцільним лицемірством. Діти розпочали потихеньку, проте на той час коли продзвенів дзвінок, всі уже намагалися говорити одночасно, а з півдесятка найзапекліших, ризикуючи запізнитися на наступний урок, викладали свої підсумкові думки про те, що вони вважають неправильним у тому суспільстві, де зараз живуть, і в тому майбутньому, яке планують для них їхні батьки. Палаючі очі, розжарені від збудження щоки. Я не сумнівався, що в довколишніх книгарнях спалахне попит на певну невеличку книжечку в м’якій червоній обкладинці. Останнім залишився м’язистий парубок у футбольному светрі. Виглядом він мені нагадав Муса Мейсона з коміксів Арчі[318].
— Я так хо’ів би, аби ви були у нас у’есь час, містере Емберсон, — промовив він з м’яким південним акцентом. — Мені до душі ви найбі’ше.
Я виявився йому не просто до душі, а найбільше. Ніщо не зрівняється з цим, як почути таке від сімнадцятирічного хлопця, у котрого вигляд був, ніби він оце вперше прокинувся за всю свою учнівську кар’єру.
Пізніше того ж місяця мене викликав до свого кабінету директор, де, запропонувавши мені ко’а-колу, він почав з якихось люб’язностей, а потім спитав: «Синку, ти бунтар?» Я запевнив його, що ні, сказав що я голосував за Айка[319]. Його це, здавалося, задовольнило, але він порадив мені в майбутньому триматися «ухваленого загалом списку літератури для читання». Змінюються і зачіски, і довжина спідниць, і сленг, але шкільні адміністратори? Ніколи.
Раз на лекції в коледжі (це було в Мейнському університеті, справжньому навчальному закладі, де я колись отримав справжній диплом бакалавра) професор психології висловив припущення, що люди дійсно мають шосте чуття. Він називав його наїттям спинного мозку і доводив, що найкраще воно розвинуте у містиків та злочинців. Я ніякий не містик, проте був втікачем з власного часу і вбивцею (сам я міг вважати розстріл Френка Даннінга заслуженим, але поліція безсумнівно не погодилась би з моєю опінією). Якщо це не робило мене злочинцем, то що ще треба інше?
— Моя порада в ситуаціях, коли вас охоплює відчуття, ніби вам загрожує якась небезпека, — говорив того дня 1995 року професор, — дослухайтеся свого спинного мозку.
Саме це я й зробив у липні 1960. Мене дедалі більше тривожив Едуардо Гутьєрес. Сам по собі дрібний тип, але варто було зважати на його ймовірні зв’язки з мафією. і той блиск у його очах, коли він сплачував мені виграш у кінських перегонах, який мені тепер здавався ідіотськи надмірним. Навіщо я його підстроїв, коли мені ще так далеко до банкрутства? Не з жадібності; гадаю, то було більше схоже на реакцію доброго відбивача, коли йому летить навісний кручений м’яч. У деяких випадках просто неможливо утриматися від того, щоб не відбити його аж за паркан. Я «свінгонув», як любив висловлюватися у своїх барвистих радіокоментарях Лео «Губа» Дьюрошер[320], а тепер про це жалів.
Я свідомо програв дві останні ставки у Гутьєреса, з усіх моїх сил намагаючись виглядати дурником, звичайнісіньким гравцем, котрому один раз пощастило, а тепер фортуна знову розвернулась до нього задом, проте хребтове чуття підказувало мені, що моє акторство малопереконливе. Хребтовому чуттю не сподобалося, коли Гутьєрес почав вітати мене: «О, глядіть-но! Ось і мій янкі з Янкіленду». Не просто янкі, а мій янкі.
Припустімо, він приставить якогось зі своїх друзів, любителів покеру, щоби той простежив за мною від Тампи до Сансет Пойнта? А чи можливо, щоби він відправив когось з інших своїх друзів по покеру — або парочку м’язистих парубків, що прагнуть виборсатися з-під якогось боргового пресу, яким може їх давити цей алігатор-лихвар Гутьєрес — на делікатну рятувальну операцію з діставання того, що ще залишилося від тих десяти тисяч? Мій передній мозок запевняв, що це нікчемний сюжетний хід з тих, що вигулькують в ідіотських шоу на кшталт «77 Сансет Стрип»[321], але хребет стверджував дещо інше. Хребет мені казав, що чоловічок з рідіючим волоссям цілком здатний дати зелене світло вламуванню в будинок і наказати своїм рейдерам побити мене на лайно, якщо я чинитиму опір. Мені не імпонувало виявитися побитим і не імпонувало бути пограбованим. Більш за все я не бажав ризикувати тим, що до рук пов’язаного з мафією букмекера можуть потрапити мої папери. Думка про втечу з підібганим межи ноги хвостом мені теж не подобалася, але ж, чорт забирай, рано чи пізно я все одно мушу прокладати собі шлях до Техасу, то чому не зробити це рано? Крім того, обережність — найкраща складова відваги. Я запам’ятав це, ще сидячи на колінах у матері.
Отже, після однієї майже цілком безсонної ночі в липні, коли сонарні попискування спинного мозку лунали особливо голосно, я спакував своє майно (сейф з моїми мемуарами й готівкою я заховав під запасним колесом у багажнику «Санлайнера»), залишив записку і останній чек хазяїну будинку і взяв курс по шосе № 19 на північ. Першу ніч у дорозі я провів у мізерному автокемпінгу в Де-Ф’юніак Спрингс[322]. У сітках зяяли діри, і поки я не вимкнув єдину в моїй кімнаті лампочку (вона, гола, звисала зі стелі на довгому дроті), мене обсідали москіти завбільшки як літаки-винищувачі.
А проте спав я, як немовля. Жодних кошмарів, попискування мого внутрішнього радара вщухло нанівець. І цього мені вже було достатньо.
Першого серпня я прибув до Галфпорту в Луїзіані, щоправда, перший заїзд «Ред Топ» на околиці міста, біля якого я зупинився, відмовився мене прийняти. Клерк того
закладу пояснив мені, що в них кімнати лише для негрів, і порадив готель «Південна гостинність», який він назвав «найайгарнішим ув Ха’фпо’ті». Може, й так, але загалом, гадаю, мені було б приємніше у «Червоному Топі». Слайд-гітарист, чия гра доносилася з сусіднього гриль-бару, там звучав суперово.
Новий Орлеан не лежав переді мною на прямому шляху до Великого Д, але з ущухлим хребетним сонаром у душі моїй віднайшовся туристичний настрій. хоча не Французький квартал, не пароплавний причал на Б’єнвіль-стрит і не Vieux Carre[323] мені хотілось відвідати.
У вуличного торговця я купив мапу і по ній знайшов дорогу до єдиного об’єкта, що цікавив мене. Я залишив машину на стоянці і після п’ятихвилинної прогулянки опинився перед фасадом будинку № 4905 на Магазин-стрит, де житимуть Лі й Марина Освальд зі своєю донечкою Джун в останню весну й літо життя Джона Кеннеді. Це був облізлий будинок — хоча ще не зовсім руїна — із зарослим подвір’ям за залізним парканчиком заввишки по пояс. Фарба його нижнього поверху, колись біла, тепер облущилася до жовтизни кольору сечі. Верхній поверх залишався нефарбованим сірим дощатим сараєм. Розбите вікно там було затулено картоном з написом: 10 °СОВНО ОРЕНДИ ДЗВОНІТЬ MU3-4192. На цьому ґанку з іржавими перилами у вересневих сутінках 1963 року сидітиме в самій лиш білизні Лі Освальд і, стиха шепочучи: «Пух! Пух! Пух!», цілитиметься у перехожих, клацаючи курком тієї наразі незарядженої гвинтівки, котрій судитиметься стати найзнаменитішою в американській історії.
Якраз про це мені думалося, коли хтось поплескав мене по плечі, від чого я ледь не скрикнув. Гадаю, я таки здригнувся, бо чорний молодик, котрий мене був потурбував, поштиво зробив крок назад, піднявши порожні руки.
— Перепрошую, сар. Перепрошую, йа не маав наміру ваас на’якати.
— Та так, все гаразд, — відповів я. — Я сам винен.
Ця моя заява його явно збентежила, але він був заклопотаний справою і зразу ж почав її викладати. хоча для цього йому довелося знову до мене наблизитись, бо та його справа вимагала тону, тихішого за розмовний. Він бажав знати, чи не зацікавить мене купівля кількох веселящих паличок. Я, здається, зрозумів, про що він говорить, проте не був цілком певним, поки він не додав: «Висоокок’аасна бо’отяна траваа, сар».
Я сказав йому, що пас, але якщо він підкаже мені в цьому Парижі Півдня гарний готель, від мене йому перепаде півбака. Коли він заговорив знову, голос в нього звучав набагато жвавіше.
— Опінії різняться, але я вибрав би готель «Монтелеон», — і він показав мені потрібний напрямок.
— Дякую, — вручив я йому монету. Та зникла в одній з його численних кишень.
— А скажіть, до речі, на що ви тут роздивлялися, — кивнув він на той ветхий дім. — Думаєте, чи не купити його?
Тут в мені зринув недобиток колишнього Джорджа Емберсона.
— Ви напевне живете десь тут, поблизу. Гадаєте, світить якась вигода, якщо придбати цей будинок?
— Можливо, дещо інше на цій вулиці, але не цей дім. Як на мене, цей скидається на дім з привидами.
— Це буде пізніше, — сказав я і вирушив до своєї машини, залишивши його стояти збентеженого.
Діставши з багажника «Санлайнера» сейфик, я поставив його на пасажирське сидіння з наміром самотужки віднести до мого номеру, і так потім і зробив. Але в той момент, коли решту мого майна забирав швейцар, на долівці між сидіннями я зауважив дещо, що змусило спалахнути мене соромом, абсолютно непропорційним до побаченої речі. А втім, те, що було завчене в дитинстві, залишається найсильнішою з наук, а другим правилом, яке я запам’ятав ще сидячи на колінах в матері, було — треба завжди вчасно повертати бібліотечні книжки.
— Містере швейцар, якщо вас це не вельми обтяжить, подайте мені он ту книжку, будь ласка, — попрохав я.
— Так, сар! Радо!
То була книга ««Звіт Чепмена»[324], роман, який я взяв у Нокомиській публічній бібліотеці десь за тиждень перед тим, як вирішив, що вже настав мені час взувати чоботи-скороходи. Наліпка на куті прозорої суперобкладинки докоряла: ТІЛЬКИ 7 ДНІВ, ПАМ’ЯТЙТЕ ПРО НАСТУПНОГО ЧИТАЧА.
Вже в номері я поглянув на годинник і побачив, що зараз лише шоста вечора. Влітку бібліотека відкривається не раніше полудня, зате працює до восьмої. Довгі відстані належать до тих небагатьох речей, які у 1960 році коштують дорожче, ніж у 2011, але дитяче відчуття провини не полишало мене. Я подзвонив готельній телефоністці і дав їй телефонний номер бібліотеки в Нокомисі, прочитавши його з картки, вставленої до кишеньки на внутрішньому боці задньої частини палітурки. Від написаної під тим номером фрази — ««Якщо затримуєте книгу на 3 дні пізніше строку повернення, зателефонуйте, будь ласка» — я відчув себе ще гіршим собакою.
Моя телефоністка заговорила з іншою телефоністкою. Поза ними чулося слабке белькотіння чиїхось голосів. Мені майнуло, що в той час, з якого я сюди з’явився, більшість тих віддалених балакунів уже будуть мертвими. А тоді на іншому кінці почав дзвонити телефон.
— Альо, Нокомиська публічна бібліотека, — озвався голос Геті Вілкінсон, але ця найделікатніша літня леді звучала так, ніби сиділа у величезній залізній діжі.
— Альо, місіс Вілкінсон.
— Альо? Аальо? Ви мене чуєте? Цей клятий міжміський!
— Геті? — я вже кричав. — Це Джордж Емберсон телефонує!
— Джордж Емберсон? Ой лелечко! Звідки ви телефонуєте, Джордже?
Я ледь не сказав їй правду, але хребтовий радар видав єдиний, але дуже голосний писк і я прокричав:
— Батон Руж![325]
— В Луїзіані?
— Так. У мене ваша книжка! Я тільки зараз це побачив! Я хочу її вам висла.
— Нема потреби так кричати, Джордже, зв’язок уже набагато кращий. Мабуть, телефоністка була спершу не вставила як слід наш штекер. Я така рада вас чути. Це промисел Божий, що вас там не було. Ми так переживали, хоча брандмайстер і казав, що дім був порожнім.
— Про що це ви говорите, Геті? Про мій будиночок на пляжі?
А й направду, про що ж іще.
— Так! Хтось кинув підпалену пляшку з бензином туди у вікно. За пару хвилин зайнялася вся будівля. Брандмайстер Дуранд гадає, то якісь хлопці, котрі приїздили туди пиячити, так добешкетувалися. Чимало гнилих яблук нині. Це через те, що всі бояться тієї Бомби, так чоловік мій каже.
Авжеж.
— Джордже? Ви ще є там?
— Так, — підтвердив я.
— Яка у вас книжка?
— Що?
— Яка саме у вас книжка? Не змушуйте мене перевіряти картковий каталог.
— О, ««Звіт Чепмена».
— Ну, тоді відішліть її якомога швидше, добре? У нас тут черга на неї. Ірвінг Воллес надзвичайно популярний.
— Так, я обов’язково вишлю.
— І мені дуже жаль, що так трапилось з вашим будинком. Ви втратили якісь речі?
— Все важливе зі мною.
— Подякуємо за це Богу. А назад ви скоро пове.
Пролунало «клац» таке гучне, аж мене ніби в вухо вжалило, а потім загуділа відкрита лінія. Я поклав слухавку на місце. Чи скоро я повернуся назад? Я не вбачав потреби в тому, щоб передзвонювати й відповідати на це запитання. Але тепер я буду обачнішим з минулим, бо воно не лише відчуває агентів-перетворювачів, а й має зуби.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 11 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |