Нарешті дерева залишились позаду. Натомість з’явилася кам’яна стіна. Поза цією огорожею лежали акуратно доглянуті, хвилясті пагорби, поцятковані обелісками й монументами. Я прийшов до цвинтаря Лонгв’ю. Я зійшов на пагорб, і ось вона там, ятка з квітами по той бік дороги. Закрита віконницями, темна. По вікендах зазвичай багато людей приїздять відвідати своїх померлих, але в таку погоду, як зараз, не може бути жвавого бізнесу, отже, я припустив, що літня леді, котра займається яткою, дозволила собі трохи довше поспати. Хоча пізніше вона відкриється, я вже це бачив на власні очі.
Я виліз на стіну, очікуючи, що вона піді мною завалиться, але та встояла. І щойно я опинився власне на Лонгв’ю, трапилось чудо: почав стишатися біль у голові. Я сів на чийсь намогильний камінь під похиленим в’язом, заплющив очі і прислухався до рівня болю. Те, що було верещало на позначці 10 — можливо, навіть підкручувалося до 11, як на підсилювачах у «Spinal Tap», — знизилося до позначки 8[28о].
— Здається, я прорвався, Еле, — промовив я. — Гадаю, я таки втрапив у потойбіччя.
Проте рухався я обережно, готовий до нових трюків — падаючих дерев, лютих грабіжників могил, можливо, навіть до палаючого метеора. Нічого такого не трапилось. Коли я досяг подвійної могили з написами АЛТЕА ПІРС ДАННІНГ та ДЖЕЙМС АЛЛЕН ДАННІНГ, рівень болю в моїй голові опустився до рисочки 5.
Я роззирнувся на місці й побачив усипальню з викарбуваним на рожевому граніті знайомим іменем: ТРЕКЕР. Я підійшов і взявся за хвіртку. У 2011-му вона виявилась би замкнутою, але ж зараз був 1958 рік і хвіртка легко відчинилась. хоча й з пронизливим плачем заіржавілих завіс, немов у якомусь фільмі жахів.
Я увійшов за огорожу, прориваючись ступнями крізь замети старого крихкого листя. Перед фасадом усипальні стояла кам’яна лава для благочестивих дум; а по боках містилися камери схову решток Трекерів, що сягали 1831 року. Згідно з мідною табличкою на найдавнішій крипті, там лежали кістки мосьє Жана-Поля Треше.
Я заплющив очі.
Ліг на медитаційну лаву і задрімав.
Заснув.
Коли я прокинувся, було вже близько полудня. Я підійшов до хвіртки усипальні Трекерів, щоб чекати там на Даннінга. точно, як Освальд за п’ять років відтепер, безсумнівно чекатиме на автомобільний кортеж Кеннеді в своєму стрілецькому сховку на шостому поверсі Техаського сховища шкільних підручників.
Біль у голові зовсім ущух.
1 1
«Понтіак» Даннінга з’явився майже в той самий час, як Ред Шейндінст забезпечив «Відчайдухам Мілвокі» переможну пробіжку[281]. Даннінг припаркувався на найближчій бічній алеї, виліз, підняв комір, а потім, обернувшись назад до машини, нагнувся по кошики з квітами. З кошиком у кожній руці він спустився пагорбом до могил своїх батьків.
Тепер, коли настав час, я почувався цілком у порядку. Я прорвався по інший бік того, чим воно там не було, що намагалося мене спинити. Сувенірна подушечка ховалася в мене під плащем. З моєю рукою всередині неї. Мокра трава приглушувала мої кроки. Жодне сонце не відкидало з мене тіні. Він не підозрював, що я за спиною в нього, поки я не промовив його імені. Лиш тоді він обернувся.
— Коли я відвідую тут рідних, я не потребую компанії, — промовив він. — Хто ви збіса такий, до речі? І що це таке? — Він дивився на подушечку, яку я вже дістав. Вона сиділа на мені, мов рукавичка.
Я попустився лише до відповіді на перше запитання:
— Моє ім’я Джейк Еппінг. Я прийшов сюди, щоб про дещо спитати у вас.
— То питайте і залиште мене самого.
З крисів його капелюха капотів дощ. З мого теж.
— Яка річ є найважливішою в житті, Даннінгу?
— Що?
— Для чоловіка, маю на увазі.
— Ви що, юродивий? Навіщо, до речі, ця подушка?
— Потіште мене. Дайте відповідь.
Він стенув плечима.
— Його родина, я гадаю.
— Я теж так думаю, — промовив я і двічі натиснув гачок. Перший постріл прозвучав приглушеним «гуп», наче хтось вибивалкою вдарив по килиму. Другий був трохи гучнішим. Я гадав, що подушка займеться вогнем — бачив таке у ««Хрещеному батьку-2», — але вона тільки ледь затліла. Даннінг перекинувся, ламаючи кошик з
квітами, який він уже було встиг поставити на могилу свого батька. Я опустився на одне коліно, видавлюючи воду з намоклої землі, приставив вирваний край подушки йому до скроні і вистрелив знову. Просто для певності.
1 2
Я затягнув Даннінга до усипальні Трекерів і кинув обпалену подушку йому на обличчя. Йдучи звідти, я побачив пару автомобілів, що повільно рухалися кладовищем, кілька людей стояли під парасольками біля могил, але ніхто не звернув уваги на мене. Я без поспіху пішов у бік кам’яної стіни, вряди-годи затримуючись, щоб поглянути на могильну плиту або монумент. Щойно мене приховали дерева, я підтюпцем побіг до свого «Форда». Почувши наближення машини, я зникав за деревами. Під час одної з таких ретирад я поховав револьвер під футовим шаром землі й листя. «Санлайнер» неторканий чекав мене там, де я його залишив, і завівся з першого оберту. Я повернувся у свою квартиру й дослухав закінчення бейсбольної гри. Ну, трішки поплакав, гадаю. То були сльози полегшення, не каяття. Неважливо, що відбулося зі мною, головне родина Даннінгів була в безпеці.
Тієї ночі я спав, мов немовля.
1 3
У понеділковому номері «Деррі Дейлі Ньюз» було багато про Світову серію, включно з гарною фотографією, на якій Шейндінст у переможній пробіжці поковзом втрапляє на домашню базу після похибки Тоні Кубека[282]. Ред Барбер писав у своїй колонці, що Бомберам з Бронксу гаплик[28з]. «Вони спеклися, встроміть у них виделку й переконаєтеся. „Янкі“ мертві, хай живуть „Янкі“».
Робочий тиждень у Деррі почався без будь-якої згадки про Френка Даннінга, натомість у вівторок він став героєм першої шпальти, де він щирився з фотографії тією своєю доброю сердечною усмішкою «леді-люблять-мене». Де було достеменно зафіксовано той його диявольський вогник в очах (як у Джорджа Клуні[284]).
За словами шефа поліції Деррі, його департамент має доволі всіляких провідних ниточок, тож невдовзі очікуються арешти. У телефонному коментарі Доріс Даннінг повідомила, що вона «шокована і пригнічена». Про той факт, що вона і покійний жили окремо, в матеріалі не згадувалося. Різноманітні друзі й колеги по роботі в маркеті «Централ-стрит» також говорили про шок. Усі, здавалося, погоджувалися з тим, що Френк Даннінг був абсолютно чудовим парубком, і ніхто собі уявити не міг, навіщо комусь могло заманутися його застрелити.
Особливо лютився Тоні Трекер (ймовірно, через те, що труп було знайдено в його фамільному тілосховищі). «За такого хлопця необхідно знову повернути смертну кару», — сказав він[285].
У середу восьмого жовтня на Окружному стадіоні в Мілвокі «Янкі» вичавили з «Відчайдухів» перемогу 2-1; у четвер вони прорвали ланцюг рахунку 2-2 у восьмому інінґу, виконавши чотири пробіжки й вигравши серію. У п’ятницю я завітав до закладу «Чесна оборудка. Застави & Позики», гадаючи, що зустрінуть мене там місіс Гарикало й містер Скорботник. Дебела леді більш ніж сповнила мої очікування — побачивши мене, вона закопилила губу й гаркнула: «Чеззі! З’явився наш містер Товстосум!» А тоді посунулася геть крізь завішений одвірок і назавжди з мого життя.
Фраті вийшов з тією ж бурундучковою усмішкою на обличчі, яку я запам’ятав з нашого першого з ним знайомства в «Ліхтарнику» під час моєї попередньої подорожі у благоліпне минуле Деррі. В одній руці він тримав пухкий конверт, на лицьовому боці якого друкованими літерами було написано Дж. ЕМБЕРСОН.
— А ось і ви, колего, — промовив він, — великий, як життя, і вдвічі гарніший. А тут ваша здобич. Не стидайтесь, порахуйте.
— Я вам довіряю, — сказав я і поклав конверт до кишені. — Ви напрочуд привітний, як для хлопця, котрий щойно розлучився з трьома штуками.
— Не буду заперечувати, ви дійсно вихопили гарний шматок з Осіннього Класика [286], — сказав він. — Добрячий шматок вирізали з цьогорічного пирога, а втім, я все одно заробив трішки баксів. Як це завжди роблю. Хоча й беру участь у цій грі головним чином лише тому, що це, як то кажуть, мій громадянський обов’язок. Люди бажають закладатися, люди завжди бажають закладатися, і я вмент сплачую вигране, якщо хтось виграє. І ще я люблю приймати ставки. Це щось на кшталт хобі для мене. А знаєте, коли це мені подобається найбільше?
— Ні.
— Коли з’являється хтось, на кшталт вас, нахабний рейнджер, котрий пре на шанси баксами і вириває своє. Це відновлює мою віру у випадкову природу всесвіту.
Я собі подумав, якої він заспівав би про випадковість, аби побачив Елову шахрайську таблицю.
— Погляди вашої дружини не здаються аж такими, гм-м, ліберальними.
Він розсміявся, сяйнули його маленькі чорні оченята. Виграш, програш чи нічия, цей чоловічок з русалкою на передпліччі відверто насолоджувався життям. Мене це надихало.
— О, Марджорі. Коли сюди приходить якийсь печальний бідолаха з обручкою своєї дружини й оповідає сльозливу історію, вона розпливається купкою желе. Але коли йдеться про спортивні ставки, вона зовсім інша леді. Це вона контролює особисто.
— Ви її дуже кохаєте, правда, містере Фраті?
— Як місяць зорі, колего. Як місяць зорі.
Марджорі перед моєю появою читала сьогоднішню газету, і та залишилася на вітрині, під склом якої лежали каблучки й інші подібні речі. Заголовок повідомляв: ФРАНК ДАННІНГ ПОХОВАНИЙ З МИРОМ. ПОЛЮВАННЯ НА ТАЄМНИЧОГО ВБИВЦЮ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ.
— Заради чого, на ваш погляд, це було зроблено?
— Не знаття мені, але можу вам дещо сказати, — нахилився він ближче, і посмішка спливла з його вуст. — Не був він аж таким святим, яким його намагається представити ця місцева шмата. Я про нього всякого міг би вам повідати.
— То вперед. Переді мною цілий день.
Усмішка повернулася знову.
— А ні. Ми тут, у Деррі, своє тримаємо при собі.
— Я це помітив, — кивнув я.
1 4
Мені хотілося побувати на Кошут-стрит. Я розумів, що за будинком Даннінгів можуть назирати копи, щоб подивитися, чи не проявлятиме хтось незвичайного інтересу до цієї родини, але все одно, бажання було надто сильним. Проте не Гаррі
мені хотілося побачити; я хотів побачити його сестру. Хотів дещо їй сказати.
Що їй слід піти у вечір Гелловіну на «каверзи або ласощі», хоч хай як жаль їй свого татуся.
Що вона буде найгарнішою, найбільш чарівною індіанською принцесою з усіх, яких тільки бачили, і повернеться додому з горою цукерок.
Що попереду в неї щонайменше п’ятдесят три, а можливо, й більше років довгого і цікавого життя.
А найбільше про те, що одного дня її братик Гаррі захоче одягти уніформу, піти в солдати, і вона мусить зробити все-все-все можливе, щоби відмовити його від цього.
От тільки діти забудькуваті. Кожний вчитель це знає.
А ще вони вважають, що житимуть вічно.
1 5
Час було полишати Деррі, але перш ніж поїхати, я мав зробити ще одну невеличку справу. Я чекав понеділка. Того дня, тринадцятого жовтня, я закинув свою валізу до багажника «Санлайнера», а потім, вже сидячи за кермом, написав коротку записку. Всунув її до конверта, заклеїв і на його лицьовому боці надписав друкованими літерами ім’я адресата.
Я спустився в Нижнє Місто, припаркувався і зайшов до «Тьмяного срібного долара». Як я й очікував, там було порожньо, якщо не рахувати Піта, бармена. Той мив склянки й дивився по ящику «Любов до життя» [287]. Він знехотя обернувся до мене, одним оком не перестаючи споглядати за Джоном і Маршею, чи як там їх звали.
— Що я можу вам налити?
— Нічого, але ви можете зробити мені послугу. Яку я відповідно компенсую вам п’ятьма доларами.
Його це, на позір, не вразило.
— Справді? І що ж то за послуга?
Я поклав на шинквас конверт.
— Передасте оце, коли з’явиться належна особа.
Він поглянув на ім’я на конверті.
— Що вам треба від Біллі Теркотта? І чому ви не віддасте йому це особисто?
— Це зовсім просте доручення, Піте. Ви бажаєте отримати п’ятірку чи ні?
— Звісно. Якщо тільки це не піде на шкоду. Біллі доброї душі чоловік.
— Це йому не зашкодить ніяким чином. Навпаки, може піти йому на добро.
Я поклав поверх конверта купюру. Піт вмить змусив їх зникнути і повернувся до своєї мильної опери. Пішов і я. Теркотт, скоріш за все, отримав той конверт. Зробив він щось чи ні, після того як прочитав те, що було всередині, інше питання, одне з тих багатьох, на які я ніколи не отримаю відповідей. Ось що я йому написав.
Дорогий Білле.
Щось негаразд у тебе з серцем. Тобі треба якомога скоріше звернутись до лікаря, бо інакше буде пізно. Ти можеш подумати, ніби це жарт, але це не так. Ти можеш подумати, що неможливо мені про таке знати, але я знаю. Я знаю це так само точно, як і те, що Френк Даннінг замордував твою сестру Клару і твого небожа Мікі. ПРОШУ, ПОВІР МЕНІ І ПІДИ ДО ЛІКАРЯ!
Твій друг.
1 6
Я сів до свого «Санлайнера» і, здаючи задом з парковочної шпари, побачив вузьке, недовірливе обличчя — з аптеки за мною спостерігав містер Кін. Я відкрутив віконце, висунув руку і послав йому птаха[288]. А вже тоді я нарешті виїхав на Горбатий пагорб і востаннє забрався з Деррі.
Розділ 11
Прямуючи на південь по «Милі за хвилину», я намагався переконати себе, що не мушу перейматися Каролін Пулен. Запевняв себе, що то був експеримент Ела Темплтона, а не мій, а його експерименти, як і його життя, вже скінчилися. Я нагадував собі, що справа тієї дівчинки, Пулен, вельми різниться від справи Доріс, Троя, Тугги й Еллен. Так, Каролін буде паралізованою нижче пояса і, авжеж, це жахливо. Але стати паралізованою через кулю — це не те саме, що бути забитим на смерть кувалдою. Хоч у кріслі-візку, хоч поза ним, перед Каролін Пулен лежить плідне, цікаве життя. Я казав собі, що це було б божевіллям — ризикувати справжньою моєю місією, яку мені ще належить виконати, знову дражнячи жорстоке минуле, готове плигнути, вхопити мене і зжерти.
Все це було даремно.
Я мав намір свою першу мандрівну ніч провести в Бостоні, але знову й знову зринав мені в пам’яті образ Даннінга на могилі його батька, з розчавленим кошиком квітів під ним. Він заслуговував на смерть — чорти забирай, його потрібно було вбити, — але ж на 5 жовтня він ще нічого не зробив своїй сім’ї. Другій принаймні. Я міг казати собі (і казав-таки!), що він багато чого наробив своїй першій сім’ї, що на 13 жовтня 1958 він уже став двічі вбивцею, що одна з його жертв фактично була ще немовлям, але на підтвердження цього я мав лише слова Білла Теркотта.
Кінець кінцем у мене виник здогад, що я хочу врівноважити дію, від якої мені тепер погано (неважливо, наскільки вона була необхідною), іншою дією, яка наділила б мене гарними відчуттями. Отже, замість того щоб прямувати до Бостона, я з’їхав з автомагістралі в Оберні й повів машину на захід, в озерний край Мейну. Перед тим, як запала ніч, я прибув до берега, де колись був мешкав Ел. Найбільший із чотирьох приозерних котеджів я винайняв за сміховинну позасезонну плату.
Ті два тижні були, мабуть, найкращими в моєму житті. Я не бачив нікого, окрім пари, котра давала раду місцевій крамничці, де я двічі на тиждень купував собі їжу, а також містера Вінчела, котрому належали котеджі. Щонеділі він навідувався, щоб упевнитися, що в мене все гаразд і мені гарно. Кожного разу я ствердно відповідав на ці його запитання, і то не було брехнею. Він дав мені ключ від боксу зі знаряддям, тож щоранку і щовечора, коли вода була спокійною, я діставав звідти каное. Пам’ятаю, в один з таких вечорів я дивився, як повний місяць сходить беззвучно над деревами, як він торує срібну стежину через озеро, як дзеркальний відбиток мого каное висить піді мною, немов потонулий двійник. Десь прокричала гагара, їй відповів друг чи, може, кавалер. Невдовзі й інші гагари приєдналися до розмови. Я поклав весло і просто сидів там, за триста ярдів від берега, дивився на місяць і слухав розмову птахів. Пам’ятаю, я ще подумав: якщо десь існує рай і він не схожий на це, мені туди аж ніяк не хочеться.
Почали розквітати прощальні кольори — спершу сором’язливий жовтий, далі помаранчевий, потім безсоромно-кокетливий вогняно-червоний, тимчасом як осінь спалювала чергове мейнське літо. Там у картонних коробках було повно здешевлених книжок без палітурок, і я, либонь, прочитав їх дюжини зо три, а то й більше: загадкові історії Еда Мак-Бейна, Джона Д. Мак-Доналда, Честера Гаймса і Ричарда С. Пратера; чуттєві мелодрами на кшталт «Пейтон Плейс» і «Надгробок для Денні Фішера»; вестерни без ліку; і один науково-фантастичний роман під назвою «Мисливці на Лінкольна», в якому мандрівники в часі намагалися записати «втрачену» промову Ейбрегема Лінкольна[289].
Коли не читав і не плавав на каное, я гуляв у лісі. Довгими осінніми днями, здебільшого туманними й теплими. Пересипані золотавим пилком косі промені сонця крізь дерева. Вночі така безмежна тиша, що здавалося, вона дрижить луною. Мало машин проїжджали по дорозі № 114, а після десятої вечора зовсім жодної. Після десятої та частина світу, де я знайшов собі відпочинок, належала тільки гагарам та вітру в соснах. Мало-помалу образ мертвого Френка Даннінга на батьківській могилі почав стиратись і я зрозумів, що дедалі рідше мимохіть згадую, як в усипальні Трекерів скинув усе ще тліючу сувенірну подушку йому на відкриті очі.
Під кінець жовтня, коли останнє листя кружляло донизу з дерев, а нічна температура почала падати до тридцяти[290], я почав наїжджати до Дерама, щоб отримати уявлення про околиці Бові-Гілла, де через два тижні мусили зазвучати постріли. Зручним орієнтиром виявився той Дім зібрань друзів, про який був згадував Ел. Недалеко поза ним стояло нахилене над дорогою мертве дерево, либонь, те саме, з котрим боровся Ел, коли туди під’їхав уже вдягнений у свій помаранчевий мисливський жилет Ендрю Каллем. Я також застановив собі знайти будинок цього випадкового стрільця і відстежити його ймовірний шлях звідти до Бові-Гілла.
Мій план насправді не був ніяким планом; я просто рухався по раніше випалених Елом слідах. Я вирушу до Дерама раненько, поставлю машину біля впалого дерева, поштовхаю його, а потім, коли над’їде і включиться Ендрю Каллем, зімітую серцевий напад. Проте після того, як я вичислив дім Каллема, мені захотілося зупинитися за півмилі звідти попити чогось холодненького в крамниці Бравні і там у вітрині я побачив плакат, що надихнув мене ідеєю. Ідея була божевільною, але в якомусь сенсі звабною.
Зверху на постері йшов заголовок: РЕЗУЛЬТАТИ ЧЕМПІОНАТУ З КРИБЕДЖУ ОКРУГУ АДРОСКОҐҐІН[291]. Нижче був список приблизно з п’ятдесяти імен. Переможець турніру, з Західного Майнота[292], набрав десять тисяч «кілочків» — хтозна, що воно таке. Слідом за ним ішов інший, з рахунком дев’ять тисяч п’ятсот. Третє місце, з 8722 кілочками — це ім’я було обведено червоним, що й привернуло перш за все мою увагу — зайняв Енді Каллем.
Випадкові збіги трапляються, але я звик вірити, що насправді так буває вельми рідко. Щось чимсь керує, еге ж? Десь у всесвіті (чи поза ним) цокотить якась величезна машина, крутячи свої незбагненні колеса.
Наступного дня я знову приїхав до будинку Каллема, цього разу десь близько п’ятої вечора. Поставив машину зразу позаду його «Форда»-універсала з дерев’яною кабіною й підійшов до дверей.
На мій стук відчинила миловидна леді у фартуху з рюшами, на згині ліктя вона тримала дитину, мені вистачило на них одного погляду, щоб зрозуміти, що я все
правильно роблю. Тому що п’ятнадцятого листопада жертвою мусила стати не тільки Каролін Пулен, просто вона була єдиною, кому судилося опинитися в інвалідному кріслі.
— Слухаю?
— Моє ім’я Джордж Емберсон, мем, — торкнувся я краєчка капелюха. — Дозвольте поцікавитися, чи можу я побалакати з вашим чоловіком?
Звісно ж, я отримав таку можливість. Він уже з’явився позаду своєї дружини і обняв її за плечі. Молодий парубок, котрому не виповнилося ще й тридцяти років, з виразом ввічливої цікавості на обличчі. Дитина потягнулася до його лиця, Каллем поцілував їй пальчики, і вона засміялася. Потім він простягнув мені руку і я її потис.
— Чим можу вам допомогти, містере Емберсон?
Я показав дошку для крибеджу.
— Я дізнався у Бравні, що ви неабиякий гравець. Отже, маю для вас пропозицію.
Місіс Каллем схвилювалася.
— Ми з чоловіком належимо до методистської церкви, містере Емберсон. Турніри
— це просто розвага. Він виграв той приз, і я його завжди полірую, щоб гарно виглядав на камінній полиці, але якщо ви бажаєте грати в карти на гроші, ви завітали не в той дім. — Вона усміхнулась. Я побачив, що їй це коштувало деяких зусиль, але все одно усмішка в неї була доброю. Мені подобалася ця жінка. Обоє вони мені подобалася.
— Вона права, — Каллем заговорив вибачливо, проте твердо. — Колись було я грав по пенні за кілочок, коли ще працював у лісі, але то було ще до того, як я зустрів Марні.
— Я ж не божевільний, щоби з вами грати на гроші, — заперечив я, — бо я взагалі не вмію грати. Але хочу навчитися.
— Ну, в такому випадку, заходьте, — запросив він. — Радо вас навчу. Це не забере більше п’ятнадцяти хвилин, а в нас іще ціла година до того часу, коли ми зазвичай сідаємо вечеряти. Та хай йому грець, якщо ви вмієте додавати до п’ятнадцяти й рахувати до тридцяти одного, ви вже вмієте грати в крибедж.
— Певен, що там є дещо більше, аніж просто рахування та додавання, бо інакше б ви не вибороли третє місце в турнірі округу Андроскоґґін, — сказав я. — Фактично, мені й потрібне дещо більше, аніж просто навчитися правил гри. Я хочу придбати у вас один день вашого часу. П’ятнадцяте листопада, якщо бути точним. Скажімо, з десятої ранку до четвертої після полудня.
Тепер на обличчі його дружини відбився переляк. Вона притисла дитину до грудей.
— За шість годин вашого часу я заплачу вам двісті доларів.
Каллем насупився:
— Що за гру ви задумали, містере?
— Сподіваюся, тільки крибедж. — Цього, втім, не здавалося достатнім. Я бачив це по їхніх обличчях. — Послухайте, я навіть не буду намагатися вас переконувати, ніби в моїй пропозиції нема нічого іншого, окрім неї самої, але якби я спробував все пояснити, ви б вирішили, що я божевільний.
— Я вже так думаю, — промовила Марні Каллем. — Енді, скажи йому, щоб ішов звідси.
Я обернувся до неї.
— В цьому нема нічого поганого, нічого незаконного, це не якесь шахрайство, тут нема прихованої небезпеки. Клянуся. — Проте сам я вже гадав, що нічого не вийде, хай хоч клястимуся я, хоч ні. Дурна виявилася ідея. Підозри Каллема мусять ще й подвоїтися, коли він побачить мене п’ятнадцятого числа поблизу Дому зібрань друзів.
Проте я не припинив натиску. Це було те, чого я навчився в Деррі.
— Всього лиш крибедж, — сказав я. — Ви вчите мене гри, ми граємо кілька годин, я даю вам дві сотні баксів, і ми розходимося друзями. Що на це скажете?
— Звідки ви, містере Емберсон?
— З північної частини штату, приїхав нещодавно з Деррі. Займаюся комерційною нерухомістю. Зараз, перед тим як вирушити далі на південь, відпочиваю на озері Себаго. Бажаєте почути якісь імена? Рекомендації, так би мовити? — Я усміхнувся. — Від людей, котрі підтвердять вам, що я не причинний?
— У мисливський сезон він щонеділі ходить у ліс, — повідомила місіс Каллем. — Це єдиний день, коли він має таку можливість, бо весь тиждень працює, а повертається додому, коли вже так близько до смерку, що й рушницю заряджати не варто.
Дивилася вона так само недовірливо, але тепер я помітив у її погляді ще дещо, дещо таке, що дарувало мені надію. Коли ти молода і вже маєш дитину, а твій чоловік займається ручною працею, на що вказували його мозолясті, потріскані долоні, двісті баксів — це чималенько харчів. Або у 1958 році — дві з половиною щомісячні виплати за дім.
— Я міг би й пропустити один день полювання, — зауважив Каллем. — Поблизу й так вже геть усе підчищено, Бові-Гілл — єдине місце, де ще можна вполювати того чортового оленя.
— Слідкуйте за своїм язиком біля дитини, містере Каллем, — мовила його дружина. Тоном різким, але, коли чоловік поцілував її в щоку, вона посміхнулася.
— Містере Емберсон, мені треба побалакати з дружиною, — сказав Каллем. — Ви не проти постояти, почекати на ґанку пару-трійко хвилин?
— Я ще краще зроблю, — сказав я. — Я поїду до Бравні й заряджуся. — Зарядом більшість деррійців називали содову. — Можу привезти вам попити чогось освіжаючого.
Вони, подякувавши, відмовились, і Марні Каллем зачинила двері перед моїм носом. Я поїхав до Бравні, де купив собі «Помаранчевий краш»[293], а для малої дівчинки лакричних ірисок, котрі, як я гадав, їй мусять сподобатися, якщо, звісно, їй вже можна таким ласувати. Каллеми мене виставлять, думав я. Делікатно, з вибаченнями, проте непохитно. Я для них дивак з дивацькою пропозицією. Я мав надію, що зміна минулого цього разу відбуватиметься легше, бо Ел тут його вже двічі був змінював. Насправді, все виявилося зовсім не так.
Але на мене чекав сюрприз. Каллем сказав «так», і його дружина дозволила мені самому дати цукерку малій, котра прийняла її з радісним гугуканням, почала смоктати, а потім, наче гребінцем, чесати нею собі волосся. Вони навіть запропонували мені залишитися повечеряти з ними, від чого я відмовився. Я запропонував Енді Каллему завдаток п’ятдесят доларів, від чого відмовився він. але його дружина наполягла, щоб він таки взяв ці гроші.
Назад на Себаго я вів машину з радісним серцем, але коли знову їхав у Дерам вранці п’ятнадцятого листопада (білі поля було вкрито таким товстим шаром інею,
що вбрані у помаранчеве мисливці, котрих там ходило вже сила-силенна, залишали на них сліди), мій настрій перемінився. ««Він зателефонував до поліції штату або місцевому констеблю, — думав я, — і поки мене допитуватимуть у найближчій поліцейській дільниці, намагаючись з’ясувати, якого ґатунку я псих, Каллем вирушить на полювання в ліс Бові-Гілл».
Але на під’їзній алеї не стояло поліцейського автомобіля, тільки «Форд»- дерев’янка Енді Каллема. З моєю новенькою дошкою для крибеджу в руках я підійшов до дверей. Відчинивши мені, він запитав:
— Готові до навчання, містере Емберсон?
— Так, сер, готовий, — посміхнувся я.
Він повів мене на задню веранду; не думаю, щоб його пані воліла бачити мене в хаті разом із собою й дитиною. Правила були прості. Кілочками виставлялися очки, за гру треба було зробити два кола по дошці. Я дізнався, що таке правильний валет і подвійні ряди, що значить застрягти в ямі і про «містичне число дев’ятнадцять», як його називав Енді, або інакше — неможлива взятка. Потім ми грали. Я спочатку слідкував за рахунком, але покинув, коли Каллем вирвався вперед на чотири сотні пунктів. Раз у раз, коли звідкись чувся постріл якогось мисливця, Каллем дивився в бік лісу, що починався за його маленьким заднім подвір’ям.
— Наступної неділі, — промовив я в один з таких моментів. — Ви точно будете там наступної неділі.
— Може дощити, — відповів він, та тут же й розсміявся. — Мені-то жалітися? Я розважаюся й одночасно заробляю гроші. А у вас дедалі краще виходить, Джордже.
Опівдні Марні подала нам ланч — великі сендвічі з тунцем і по чашці домашнього томатного супу. їли ми в кухні, а коли закінчили, вона запропонувала перенести нашу гру всередину, до будинку. Вирішила, що я не небезпечний, кінець кінцем. Від цього я відчув себе щасливим. Гарні вони були люди, ці Каллеми. Гарна пара з гарною дитиною. Я згадував їх іноді, коли Лі й Марина Освальд кричали одне на одного в їхній мерзенній квартирці. або коли бачив, принаймні одного разу так було, як вони винесли свої дебати на вулицю. Минуле прагне до гармонії в собі; воно намагається віднайти внутрішню рівновагу і переважно робить це успішно. На одному кінці гойданки-балансиру містилися Каллеми, на протилежному — Освальди.
А Джейк Еппінг, відомий також як Джордж Емберсон? Він був переломним моментом.
Під кінець нашого марафонського турніру я виграв перший раз. Через три гри, за кільки хвилин по четвертій годині, я вже обіграв його буквально вщент і аж засміявся від задоволення. Маленька Дженна засміялася вслід за мною, а потім перехилилася зі свого високого стільця й дружньо потягла мене за волосся.
— Ти диви! — схлипував я, регочучи. Трійко Каллемів сміялися разом зі мною. — Отут-то я й зупинюся! — Я дістав портмоне і поклав на застелений краткованою цератою стіл три п’ятдесятки. — Це було варте кожного цента!
Енді посунув гроші до мене.
— Покладіть їх назад до свого гаманця, де їм і місце, Джордже. Я отримав надто велике задоволення, щоб іще брати у вас за це гроші.
Я кивнув, ніби погоджуюся, а тоді посунув банкноти до Марні, котра їх тут же забрала.
— Дякую вам, містере Емберсон, — докірливо поглянула вона на свого чоловіка, а потім знову на мене. — Ми маємо на що їх витратити.
— Добре, — підвівся й потягнувся я, почувши, як затріщало у хребті. Десь — миль звідси за п’ять, а може, й сім — Каролін Пулен з батьком сідали зараз до свого пікапа з написом на дверцятах: ПУЛЕН: БУДІВЕЛЬНІ Й ТЕСЛЯРНІ РОБОТИ. Може, вполювали вони оленя, а може, й ні. У будь-якому разі, вірив я, вони чудово провели цей день в лісі, наговорилися про все, про що можуть говорити батько з дочкою, ну то й гаразд.
— Залишайтеся вечеряти, Джордже, — запросила Марні. — Я приготувала боби з сосисками.
Ну, я й залишився, а потім ми дивилися новини по маленькому настільному телевізору Каллемів. Під час полювання трапився невеличкий інцидент у Нью- Гемпширі, але жодного в Мейні. Я дозволив Марні умовити себе на другу порцію її яблучного пирога, хоча був уже такий переповнений, що ледь не репнути, а потім підвівся й щиро подякував їм за гостинність.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 14 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |