— Мені подобається, але я не можу сказати вам ні «так», ні «ні» сьогодні. Спершу я мушу побачитися з одним колегою. Припускаю, що завтра ваш офіс не працюватиме, чи не так?
— Ані-сер, я працюватиму. У суботу в мене відкрито до полудня. Потім я йду додому й дивлюся по телевізору матч тижня. Виглядає на те, що цього року буде пекельна серія.
— Так, — погодився я. — Безперечно.
Квінлен простягнув мені руку.
— Приємно було з вами познайомитися, містере Емберсон. Я певен, вам сподобається в Джоді. Ми, тутешні, люди хороші. Сподіваюся, все буде якнайкраще.
Я потис його руку:
— Я теж.
Як той казав, трішки надії не завадять нікому.
1 6
Того вечора я повернувся до харчевні Ела й відрекомендувався директору Денголмської консолідованої школи та його пані-подрузі, бібліотекарці. Вони запросили мене приєднатись до них.
Дік Сімонс був високим, лисим, за шістдесят. Мімі Коркоран в окулярах і засмагла. Сині очі за її біфокальними скельцями гостро оглядали мене в пошуках підказок. Ходила вона з ціпком, орудуючи ним з безтурботною (ледь не фривольною) спритністю давнього користувача. На них обох були, що мені здалося забавним, вимпели Денголма і золоті значки-ґудзі з написом МИ МАЄМО ДЖИМ-ЕНЕРГІЮ! В Техасі починався вечір п’ятниці.
Сімонс розпитував у мене, чи сподобалося мені місто Джоді (дуже), скільки часу я провів у Далласі (з серпня) та чи люблю я шкільний футбол (так, дійсно). Найближче, де він підібрався до чогось суттєвого, було питання, чи я впевнений у власній здатності схилити дітей до «поводження». Бо, як він сказав, чимало підмінних вчителів мають з цим проблеми.
— Такі молоді вчителі відсилають їх до нас в кабінет, ніби ми не маємо іншої роботи, — сказав він і взявся жувати свій гамбургер «Вилоріг».
— Соус, Діку, — зауважила Мімі, і він слухняно втер собі кутик рота серветкою з диспенсера.
Вона тим часом продовжувала вивчати мене: спортивний піджак, краватка, стрижка. Туфлі вона добре роздивилася, ще коли я наближався до їхнього столика.
— Ви маєте рекомендації, містере Емберсон?
— Так, мем, я трохи працював на підміні в окрузі Сарасота.
— А в Мейні?
— Там небагато, натомість я три роки викладав у Вісконсині на регулярній основі, перед тим як покинути постійну роботу, щоб присвятити весь час написанню книги. Чи майже весь час, наскільки це дозволить мій фінансовий стан.
Я мав рекомендацію зі школи Св. Вінсента в Медісоні[347]. Гарну рекомендацію; я сам її написав. Звісно, якби хтось здумав її перевірити, мені гаплик. Дік Сімонс цього не робитиме, а от гостроока Мімі з обвітреною шкірою ковбоя цілком на таке здатна.
— А про що ваш роман?
Тут мені теж міг настати гаплик, проте я вирішив бути чесним. Чесним, наскільки це можливо, тобто зважаючи на мої своєрідні обставини.
— Серія вбивств і той вплив, що вони його спричиняють на ту громаду, де відбуваються.
— О, Боже правий, — проказав Дік.
Вона поплескала його по зап’ястку: «Тихіше, продовжуйте, містере Емберсон».
— Спочатку дія в мене відбувалася у вигаданому містечку в штаті Мейн, я назвав його Досон, але потім я вирішив, що реалістичності додасть, якщо я перенесу дію до реального міста. І більшого. Я думав спочатку про Тампу, але це місто не годиться в деяких аспектах.
Вона відкинула Тампу помахом руки.
— Занадто акварельно. Надто багато туристів. Ви шукали щось більш забобонне, я підозрюю.
Вельми кмітлива пані. Вона знала про мою книжку більше, ніж я сам.
— Саме так. Тому я зупинився на Далласі. Гадаю, це підходяще місто, хоча.
— Хоча жити там вам не схотілося?
— Власне так.
— Розумію, — вона почала колупатися у своїй смаженій у фритюрі рибі. Дік дивився на неї лагідними очима стятої голови. Чого б він не прагнув, скерувавши свій галоп на прикінцеве скаковище життя, схоже, все з того малося в цій жінці. Не так воно й дивно; кожен когось колись покохає, як мудро про це співає Дін Мартін[348]. Щоправда, станеться це лише за кілька років. — А коли ви не пишете, що ви самі любите читати, містере Емберсон?
— О, майже будь-що.
— Ви читали ««Ловця в житі»?
«Ого-го», — подумав я.
— Так, мем.
Вона поглянула трохи роздратовано.
— Звіть мене Мімі. Навіть діти звуть мене Мімі, хоча я наполягаю, щоби заради пристойності вони додавали перед цим «міз». І яка ваша думка щодо cri de coeur[349] містера Селінджера?
Збрехати чи сказати правду? Але вибір здавався несерйозним. Ця жінка вміла розпізнати брехню та само легко, як я міг. ну. скажімо, прочитати напис ІМПІЧМЕНТ ЕРЛУ ВОРРЕНУ на білборді.
— Я гадаю, там багато розказується про те, якими паршивими були п’ятдесяті і якими гарними можуть стати шістдесяті. Якщо американські Голдени Колфілди не згайнують свого гніву, тобто. І своєї відваги.
— Гм-гм, — Мімі завзято рилася у своїй рибі, але я не помітив, щоби вона з’їла бодай шматочок. Не дивно, що ця жінка виглядає так, що хоч нитку чіпляй їй ззаду до сукні і запускай її в небо повітряною змією. — А як ви вважаєте, чи місце цій книзі в шкільній бібліотеці?
Я зітхнув, думаючи про те, як мені хороше було б жити і працювати підмінним викладачем у містечку Джоді, штат Техас.
— Фактично, мем. Мімі. так. Хоча також вважаю, що видавати її варто тільки деяким учням, і то винятково на розсуд бібліотекаря.
— Бібліотекаря? Не батьків?
— Ні, мем. То слизька доріжка.
Мімі Коркоран спалахнула широкою усмішкою й обернулася до свого кавалера.
— Діку, цьому парубку не місце в підмінному списку. Він мусить працювати в штаті, по повному графіку.
— Мімі.
— Знаю, нема на факультеті англійської вільних вакансій. Але якщо він у нас затримається, можливо зможе заступити на звільнене місце, коли той ідіот Філ Бейтмен вийде на пенсію.
— Мімз, це надто нестримано.
— Так, — погодилась вона, явно мені підморгнувши. — А також правдиво. Пошліть Діку ваші рекомендації з Флориди, містере Емберсон. Він погодиться. А втім, краще принесіть йому їх особисто на початку тижня. Навчальний рік розпочався. Нема сенсу втрачати час.
— Звіть мене Джорджем, — сказав я.
— Так, дійсно, — сказала вона. Вона відсунула від себе тарілку. — Діку, це ж якийсь жах. Чому ми тут їмо?
— Бо мені подобаються бургери, а тобі Елова полунична плачинда.
— О, так, — погодилася вона. — Полунична плачинда. Нічого сказати, я готова. Містере Емберсон, ви зможете залишитися на футбольний матч?
— Не сьогодні, — відповів я. — Мушу повернутись до Далласа. Можливо, на матч наступної п’ятниці. Якщо ви вирішите, що я вам знадоблюся.
— Якщо Мімі вас вподобала, значить, ви подобаєтеся й мені, — сказав Дік Сімонс.
— День щотижня я вам не гарантую, але в деякі тижні буде по два, а то навіть і по три дні. Таким чином все зрівняється.
— Не сумніваюсь.
— Боюся, платня за підміну невелика.
— Я знаю, сер. Я шукаю способу лише доповнення мого бюджету.
— Тієї книжки, «Ловця», ніколи не буде в шкільній бібліотеці, — промовив Дік, скоса кидаючи сумний погляд на свою коханку, котра на це випнула губи. — Шкільна рада не дозволить. Мімі це знає. — І він знов уп’явся зубами і свій «Вилоріг».
— Часи змінюються, — проказала Мімі, спершу показуючи на диспенсер, а потім на кутик його рота. — Діку. Соус.
1 7
Наступного тижня я зробив помилку. Мав би розуміти: знову закладатися по- великому — це останнє, що я мусив впустити собі в голову після того, що зі мною трапилося. Ви скажете, що я мусив би краще стерегтися.
Я усвідомлював ризик, але мене непокоїли гроші. До Техасу я прибув з менш ніж шістнадцятьма тисячами доларів. Дещо з того було залишками заощаджень Ела, але більша частина — результатом двох дуже великих виграшів у Деррі і в Тампі. Однак проживання впродовж семи з чимось тижнів в «Адольфусі» з’їло понад тисячу; облаштування в новому місті легко зжере ще чотири чи п’ять сотень. Якщо навіть не враховувати їжу, оренду, плату за електрику й інші послуги, мені потрібно набагато більше одягу — і то кращого, — якщо я збираюся мати респектабельний вигляд перед шкільним класом. У Джоді мені доведеться базуватися два з половиною роки, перш
ніж я завершу свою справу з Лі Гарві Освальдом. Чотирнадцять з лишком тисяч доларів не покриють цього строку. Зарплатня підмінного вчителя? П’ятнадцять доларів п’ятнадцять центів за день. І-го-го.
Окей, можливо, я й протягнув би на чотирнадцять тисяч, плюс на додаток тридцять, а подеколи й п’ятдесят баксів на місяць. Але для цього я мушу залишатися здоровим, не потрапити ні до якої аварії, а хіба на таке можна закластися. Минуле ще й хитре, окрім того, що опірне. Воно дає відсіч. Авжеж, можливо, в цьому також був присутній елемент захланності. Якщо так, то не через надто велику любов до грошей, а радше від тієї п’янкої упевненості, що я можу в будь-який час, коли мені заманеться, побити зазвичай непереможну букмекерську контору.
Це тепер я думаю: ««Якби ж то Ел так само ретельно був дослідив фондовий ринок, як він це зробив щодо переможців у футбольних матчах і кінських перегонах...»
Але він цього не зробив.
Це тепер я думаю: ««Якби ж то Фреді Квінлен не зауважив, що Світова серія, схоже, буде пекельна...»
Але він це зробив.
І я знову поїхав на Грінвіл-авеню.
Переконував себе, що всі ті грачі в солом’яних капелюхах, що товчуться біля щита «Фінансове забезпечення. Довіра наше гасло», закладатимуться на серію і дехто з них ставитиме доволі серйозні суми готівки. Я переконував себе, що буду одним з багатьох, тож середнього розміру ставка від якогось містера Джорджа Емберсона — котрий сказав, що мешкає тут, у Далласі, на Блеквел-стрит, у гарненькому, переробленому з колишнього гаража дуплексі — не приверне нічиєї уваги. Чорт, я переконував себе, що хлопці, котрі керують «Фінансовим забезпеченням», либонь, з якимсь-там сеньйором Едуардо Гутьєресом з Тампи не можуть знатися від часів Адама. Чи Ноєвого сина Хама, як на те пішлося.
О, я переконував себе багато в чому, і все те уварювалося до одних і тих самих думок: оборудка абсолютно безпечна, і це абсолютно розумно — хотіти ще грошей, попри те, що на прожиття я зараз маю їх достатньо. Йолоп. Але дурість одна з двох речей, які ми найясніше бачимо в ретроспективі. Інша — це втрачені шанси.
1 8
Двадцять восьмого вересня, за тиждень до конкретної дати початку серії, я увійшов до «Фінансового забезпечення» і (після деяких хитань-вагань) поставив шість сотень на те, що «Пітсбурзькі Пірати» у сімці поб’ють «Янкі». При тім погодившись на коефіцієнт два до одного, що було нахабством, зважаючи на те, в якому дикому фаворі перебували «Янкі». Наступного дня після того, як Білл Мазероскі[350] вчинив свою безпрецедентну «домашню пробіжку», буквально печаткою завіривши перемогу «Піратчиків», я поїхав у Даллас, на Грінвіл-авеню. Гадаю, якби у «Фінансовому забезпеченні» було закрито, я зразу б розвернувся і поїхав назад до Джоді... чи це я просто тепер так себе виправдовую. Достоту не відаю.
А що відаю, так це те, що перед дверима вже стояла черга з тих, хто прийшов по свої виграші, і я приєднався до них. Ця група людей була втіленою мрією Мартіна Лютера Кінга[351]: п’ятдесят відсотків чорних, п’ятдесят відсотків білих, сто відсотків щасливих. Більшість виходили з контори всього з кількома п’ятірками, ну, хтось хіба з
парою-трійкою десяток, але я також примітив декотрих, що рахували сотенні банкноти. Озброєний грабіжник, який взяв би того дня собі за ціль «Фінансове забезпечення», міг дійсно добре поживитися.
На грошах сидів кремезний парубок у зеленому козирку. Він поставив мені стандартне перше запитання («Ви часом не коп? Якщо так, мусите показати мені ваше посвідчення особи»), а почувши від мене заперечну відповідь, спитав у мене ім’я, для перевірки поглянувши на мою водійську ліцензію. Та була новесенькою, я отримав її рекомендованим листом лише тиждень тому; оце нарешті й техаський документ додався до моєї колекції. Не забуваючи про обережність, свою адресу в Джоді я прикривав великим пальцем.
Він мені виплатив мої дванадцять сотень. Я запхав гроші до кишені і швидко вирушив до машини. Вже їдучи по шосе № 77, коли Даллас залишився за спиною, а Джоді з кожним обертом коліс ставало все ближчим, лише тоді я розслабився.
Який-бо я дурник.
1 9
Ми вкотре зробимо стрибок вперед у часі (оповіді також мають кролячі нори, якщо ви завдасте собі клопоту про це трішки поміркувати), але спершу я мушу розповісти ще про дещо з шістдесятого.
Форт-Ворт. Шістнадцяте листопада 1960 року. Минуло лиш трохи більше тижня, як Кеннеді обрали президентом. Ріг Болінджер-стрит і Західної сьомої. День прохолодний, похмурий. Машини пихкають білими вихлопами. Оглядач погоди на радіо КЛІФ («тільки хіти всіх часів»)[352] пророкує дощ, який може перейти в снігову сльоту, тож будьте обережними на дорогах, всі ви наші, рокери-енд-ролери.
Я кутаюся в ранчерську куртку з сириці і притискаю до вух клапани фетрової шапки. Я сиджу на лаві перед фасадом Техаської асоціації скотарів, дивлюся в бік Західної сьомої вулиці. Я тут уже майже годину, хоча не очікував, що цей молодик так надовго затримається в гостях у своєї матері; судячи з Елових нотаток, всі три її сини завжди намагаються відкараскатися від неї якомога швидше. Я тільки сподівався, що вона вийде з багатоквартирного будинку, в якому живе, разом із ним. Вона тільки недавно повернулася сюди після кількох місяців перебування у Вейко[353], де працювала компаньйонкою в домах якихось леді.
Моє терпіння було винагороджено. Двері «Апартаментів Ротарі»[354] прочинилися, і звідти вийшов сухорлявий чоловік, у якому вгадувалася віддалена схожість з Лі Гарві Освальдом. Він притримав двері для жінки у картатому півпальті й масивних черевиках на низьких підборах. Вона сягала йому лише по плече, але будову тіла мала солідну. Лице помережане передчасними зморшками, сивіюче волосся туго стягнуте на потилицю. На голові червона хустина. Помада відповідного тону окреслювала маленький рот, що надавав їй невдоволеного, сварливого вигляду — рот жінки, котра впевнена, що весь світ проти неї, і має тому достатньо свідчень, зібраних нею за багато років. Старший брат Лі Освальда швидко вирушив бетонною доріжкою. Жінка поспішливо метнулася слідом, вхопивши його ззаду за пальто. Вже на хіднику він обернувся до неї. Схоже, вони сварилися, але говорила здебільшого жінка. Махала пальцем йому перед обличчям. Мені ніяк було дізнатися, за що вона його лаяла; я обачливо розташувався відтіль за півтора квартала. Далі, як я й очікував, він рушив у бік перехрестя Західної сьомої й Самміт-авеню. Приїхав він сюди автобусом, а там
розташовувалася найближча зупинка.
Жінка якусь мить залишалася на місці, ніби в нерішучості. «Вперед, Мамо, — подумав я, — ти ж не збираєшся дозволити йому так легко вислизнути, чи не так? Він же віддалився всього на півквартала. Лі довелося дістатися аж до Росії, щоби втекти від цього вимахуючого пальця».
Вона рушила слідом за ним, а наблизившись до перехрестя, підвищила голос, і я її ясно почув: «Стій, Роберте, не біжи так швидко, я ще з тобою не закінчила!»
Він озирнувся через плече, але ходи не сповільнив. Наздогнала вона його вже на автобусній зупинці і смикала за рукав, поки він не подивився на неї. Палець відновив свої маятникові коливання. Я виловлював окремі фрази: «ти обіцяв» і «все віддала тобі» та ще, здається, «хто ти такий, щоб мене судити». Я не міг бачити обличчя Освальда, бо він стояв до мене спиною, але промовистими були його понурені плечі. Я сумнівався, щоби це вперше Матуся переслідувала його по вулиці, безперервно белькочучи, не звертаючи уваги на глядачів. Вона розпластала долоню над полицею своїх грудей, ох, той одвічний материнський жест, що промовляє: «Одумайся врешті, ти, невдячне дитя».
Освальд поліз собі до кишені, дістав гаманець і подав їй якусь банкноту. Вона, не дивлячись, упхнула її до сумочки і вирушила назад до «Апартаментів Ротарі». Але потім про щось ще згадала і знову повернулась до нього. Я ясно її почув. Підвищений до крику пронизливий голос, покриваючи ті п’ятнадцять-двадцять ярдів, що пролягали між ними, звучав, як нігтями по грифельній дошці.
— І подзвони мені, якщо дізнаєшся щось про Лі, чуєш? Я все ще на спареній лінії, кращого дозволити собі не можу, поки не знайду кращу роботу, а та жінка, та Сайкс, що піді мною, висить весь час на телефоні, я їй уже говорила, я її ганила, «місіс Сайкс», сказала їй я.
Повз неї пройшов якийсь чоловік. Усміхаючись, демонстративно заклавши собі палець до вуха. Якщо Матінка це й помітила, то не звернула уваги. Звичайно, вона не звертала уваги й на гримасу зніяковіння на обличчі її сина.
— «Місіс Сайкс, — сказала я, — ви не єдина, кому потрібен телефон, тож я буду вам вдячна, якщо ваші розмови стануть коротшими. А якщо ви не зробите цього з власної волі, я можу подзвонити представникові телефонної компанії, щоби вас примусили». Ось що я їй сказала. То ти подзвониш мені, Робе? Ти ж знаєш, я хочу знати, як там Лі.
Тут з’явився автобус. Роб підвищив голос, щоби мати почула попри виск гальм.
— Він клятий коммі, Ма, і додому він не повернеться. Звикни до цього.
— Ти мені подзвониш! — заверещала вона. її похмуре личко закам’яніло. Вона стояла, широко розставивши ступні, немов боксер, готовий прийняти удар. Будь-який удар. Всякий удар. Блищали її очі з-за клоунських окулярів у чорній оправі. Хустка в неї під підборіддям була зав’язана подвійним вузлом. Вже почав накрапати дощ, але вона тим не переймалася. Набрала повітря й підвищила голос ледь не до справдешнього вереску:
—Я мушу знати все про мого гарного хлопчика, ти чуєш?
Роберт Освальд, нічого не відповівши, забіг угору сходами і зник в автобусі. Пихкаючи синім димом, той відчалив. І вже тоді її обличчя освітила усмішка. Вона сотворила те, на що, як я до того гадав, ніяка усмішка нездатна: зробила цю жінку молодшою і водночас потворнішою.
Повз неї пройшов якийсь роботяга. Наскільки я міг бачити, він не штовхнув, навіть не тернувся об неї, але вона гаркнула:
— Дивіться, куди йдете! Ви тут не хазяїн тротуару!
Маргарита Освальд рушила назад до своїх апартаментів. Вона все ще усміхалася.
Назад у Джоді того дня я повертався в сум’ятті й роздумах. Лі Освальда я не побачу ще півтора року, але, залишаючись так само рішуче налаштованим на те, щоб його зупинити, я вже співчував йому більше, аніж будь-коли міг співчувати Френку Даннінгу.
Розділ 13
18 травня 1961 року, сьома година сорок п’ять хвилин вечора. Світло довгих техаських сутінків простягнулося через моє заднє подвір’я. Вікно відчинене, й фіранки тріпотять на легкому вітерці. По радіо Трой Шондел співає «Цього разу ми дійсно розлучаємось»[355]. Я сиджу в кімнаті, яка в цьому будиночку слугувала другою спальнею, а тепер стала моїм кабінетом. Стіл колись списаний з середньої школи. Одна ніжка в нього трішки закоротка, довелося її підкласти. Друкарська машинка «Вебстер», портативна. Я сидів і вичитував перші сто п’ятдесят з чимсь сторінок мого роману «Місце вбивства», взявшись за це насамперед тому, що Мімі Коркоран не переставала докучати мені проханнями, щоб я дав їй його почитати, а Мімі, як мені відкрилося, була того сорту особистістю, якій, нехай із вибаченнями, відмовляти можна, проте аж ніяк не безкінечно. Насправді робота йшла добре. Ще під час першої правки для мене не становило проблеми переробити Деррі на Досон, а Досон перероблювати на Даллас виявилося навіть легше. Я за це взявся лише тому, що робота з текстом допоможе підтримати мою легенду, коли я врешті дозволю Мімі прочитати роман, але тепер ці правки й мені самому почали здаватися значущими й необхідними. Здавалося, що цій книзі від самого початку бажалося бути написаною про Даллас.
Пролунав дзвінок у двері. Я поклав на рукопис прес-пап’є, щоб не розлетілися аркуші, і пішов подивитися, хто там до мене з візитом. Все це я пам’ятаю дуже ясно: танцюючі фіранки, гладенький річковий камінь у ролі прес-пап’є. По радіо грає «Цього разу», довге світло техаського надвечір’я, яке я вже встиг полюбити. Я мушу це пам’ятати. Це ж тоді я перестав жити в минулому, а почав просто жити.
Я відчинив двері, за ними стояв Майкл Косло.
— Я не можу, містере Емберсон, — рюмсав він. — Я просто не можу.
— Гаразд, Майкле, заходь, — сказав я. — Давай про це поговоримо.
Я не здивувався, побачивши його. Перш ніж втекти до Епохи Всезагального Куріння, я п’ять років керував театром у Лізбонській середній школі і за той час достатньо надивився випадків сценобоязні. Режисерувати акторів-підлітків — це немов жонглювати банками з нітрогліцерином: хвилююче й небезпечно. Я бачив, як дівчата з чудовою пам’яттю, котрі абсолютно природно грали на репетиціях, раптом стають примороженими на сцені; я бачив недолугих хлопчиків-коротунів, котрі розквітають, ледь не підростаючи на фут, з першою вимовленою ними реплікою, на яку радісно відгукнувся зал. Під моєю режисерською орудою бували наполегливі
трудяги, вряди-годи траплялася дитина з іскрою таланту. Але ніколи ще я не мав такого актора, як Майк Косло. Підозрюю, що існують середні школи й факультети в коледжах, де все життя ставлять театральні вистави, працюють з акторами, але ніхто й ніколи не мав там такого хлопця, як він.
Мімі Коркоран і насправді правила Денголмською консолідованою середньою школою, і це саме вона улестила мене взятися за постановку спектаклю силами учнів середніх і старших класів, коли викладача математики Елфі Нортона, котрий займався цим багато років, було діагностовано на гострий мієлолейкоз і він переїхав на лікування до Х’юстона. Я намагався відмовитися, аргументуючи це тим, що все ще займаюся дослідженнями в Далласі, але взимку і ранньої весни 1961 року я туди наїжджав не вельми часто. Мімі про це знала, бо, коли б Дік не потребував підміни на уроки літератури в той період навчального року, я завжди був доступний. А щодо Далласа, то я поки що тримався очікувальної тактики. Лі все ще перебував у Мінську, де невдовзі мав одружитися з Мариною Прусаковою, дівчиною в червоній сукні й білих туфлях.
— У вас повно вільного часу, — сказала Мімі. При цім вперши руки у свої неіснуючі стегна: того дня вона цілком перебувала в настрої «полонених не беремо». — І вам за це заплатять.
— О, так, — відповів я. — Ми це з’ясовували з Діком. П’ятдесят баксів. Затусуюся на всю губу у трубу.
— Як це?
— Не звертайте уваги, Мімі. На даний час у мене все гаразд з грошима. Може, ми на цьому й зупинимось?
Ні. Ніяких «може». Міз Мімі була бульдозером у людській подобі, і якщо натикалася на нібито непохитний об’єкт, вона просто опускала свій ніж-відвал і додавала обертів двигуну. Без мого втручання, сказала вона, за всю історію їхньої школи вперше не відбудеться вистави. Батьки будуть розчаровані. Шкільна рада буде розчарована. «І, — додала вона, суплячи брови, — я зневірюся».
— Господь простить вам зневіру, міз Мімі, — сказав я. — Але послухайте. Якщо ви дозволите мені самому вибрати п’єсу — що-небудь таке, не дуже неоднозначне, обіцяю — я за це візьмуся.
Похмурість Мімі Коркоран розчинилася в тій сяючій посмішці, котра завжди перетворювала Діка Сімонса на казанок ось-ось закипаючої вівсянки (що, пристрасно кажучи, не було аж надто значною трансформацією).
— Прекрасно! Хтозна, можливо, вам пощастить знайти блискучого лицедія, що невпізнаним ходить нашими коридорами.
— Авжеж, — кивнув я, — в свинячий голос[356].
Проте — життя це ще той жарт — я дійсно знайшов блискучого драматичного актора. Абсолютно природного. І ось тепер, напередодні нашої прем’єри, після якої мусить відбутися ще три спектаклі, він сидить у моїй вітальні, займаючи ледь не весь диван (що покірно угнувся під його двома сотнями й сімдесятьма фунтами ваги), і ридає ридма, як дурненький[357]. Майк Косло. Відомий також, як Ленні Малюк у зробленій Джорджем Емберсоном для шкільного рівня адаптації твору Джона Стейнбека «Про мишей і людей» [358].
Тобто це якщо я зумію його умовити вийти завтра на сцену.
Я подумав, чи не дати йому кілька серветок клінекс, але вирішив, що вони тут не зарадять. Натомість дістав на кухні з шухляди рушник для витирання посуду. Він витер обличчя, сяк-так опанував себе, а потім безутішно подивився на мене. Очі мав червоні й вогкі. Він не почав плакати перед моїми дверима; виглядало на те, ніби це в нього триває всю другу половину дня.
— Окей, Майку. Поясни мені все толком.
— Всі в команді з мене сміються, містере Емберсон. Тренер почав називати мене Кларком Ґейблом[359] — це було на весняному пікніку Лев’ячого прайда — і тепер геть усі так мене кличуть. Навіть Джимі. — На увазі мався Джим Ла-Дью, супер- форсований квотербек команди й кращий друг Майка.
Мене не здивувала поведінка тренера Бормана, то був прозаїчний, навіжено відданий своїй справі чоловік, котрий не терпів, коли хтось заступав на його територію, неважливо, було це під час сезону чи поза ним. А Майка обзивали й гірше; чергуючи в коридорах, я чув, як його кликали Заробітчанином Майком, Тарзаном і Ґодзилою. Він відбивався від прізвиськ сміхом. Така смішлива, навіть неуважна реакція на глузування й кпини може бути найціннішим додатком до зросту й загальних розмірів, яким обдаровуються величезні хлопці, а я біля Майка з його висотою далеко за два метри й вагою 270 фунтів виглядав, як той Мікі Руні[зб0].
У футбольній команді «Левів» була лише одна зірка, і нею був Джим Ла-Дью — хіба не він мав власний білборд на перехресті шосе № 77 й дороги № 109? Але якщо й був гравець, котрий забезпечував можливість Джимові бути зіркою, то це саме Майк Косло, котрий запланував собі, щойно закінчиться шкільний сезон, вступити до Техаського університету A & M. Ла-Дью ж збирався потрапити до ударної групи Бамської «Кармазинової хвилі» (про що завжди були раді вам доповісти як він сам, так і його батько)[361], але якби хтось попрохав мене вибрати з цих двох того, хто має більші шанси вийти у профі, власні гроші я поставив би на Майка. Джим мені подобався, але разом з тим мені повсякчас задавалося, що в нього або травма коліна ось-ось станеться, або вивих плеча. З іншого боку, Майк з його будовою, схоже, більше був готовий до довготермінової праці.
— Що каже Боббі Джилл?
Майк і Боббі Джилл Оллнат ходили практично стегно до стегна, наче зрощені. Розкішна дівчина? Гаразд. Білявка? Гаразд. Чирлідерка? Чи варто питатися?
Він розплився в усмішці.
— Боббі Джилл за мене на тисячу процентів. Каже, щоб я узяв себе в руки, щоби перестав звертати увагу на тих хлопців, що козу навкруг мене водять.
— Слова розсудливої юної леді.
— Йо, вона абсолютно найкраща.
— До речі, я підозрюю, що всі ті клички — зовсім не те, що тебе бентежить. — А коли він не відповів: — Майку? Не мовчи.
— Я вийду на сцену перед усіма тими людьми і буду там клеїти з себе дурника. Це Джимі так мені сказав.
— Джимі — пекельний квотербек, до того ж я знаю, які ви з ним друзі, але коли йдеться про акторство, він не відрізнить лайна від цукерки. — Майк лупнув очима. У 1961 році незвично було почути слово «лайно» від учителя, навіть якби той мав його
повний рот. Але ж, звісно, я був усього лиш підмінним викладачем і це мене певною мірою робило вільнішим. — Гадаю, ти сам це розумієш. Як то кажуть у цих краях: ти можеш вагатися, але це не значить, ніби ти дурень.
— А люди вважають, що я ним і є, — промовив він тихо. — А ще я трієчник. Може, ви не знаєте цього, може, підмінним не показують особові справи учнів, але я справді круглий трієчник.
— Я спеціально переглянув твої академічні дані після другого тижня репетицій, коли побачив, що ти можеш творити на сцені. Ти трієчник, тому що ти футболіст, всі припускають, що ти й мусиш бути трієчником. Це частина етосу.
— Чого?
— Це зрозуміло з контексту, а ладити з себе дурників залиш своїм приятелям. Не кажучи вже про тренера Бормана, котрий, либонь, мусить шнурок на своєму свистку зав’язувати, щоб не помилитися, з якого боку в нього дути.
Майк загиготів, попри свої очі червоні і все таке.
— Послухай мене. Люди автоматично вважають усіх таких, як ти, велетнів тупуватими. Доведи мені, що я неправий, якщо бажаєш; судячи з того, що я чув, ти ходиш в такому тілі відтоді, як тобі виповнилося дванадцять, тож сам мусиш знати.
Він не став мені щось доводити. Натомість сказав:
— Всі в команді пробувалися на Ленні. Заради жарту. То, типу, такий був розиграш, — і тут же він поспішив додати: — Нічого такого проти вас, містере Е. Всім у команді ви подобаєтеся. Навіть тренеру ви подобаєтеся.
Гравці дійсно стадом носорогів були вломилися на проби, налякавши до оніміння більш академічно успішних кандидатів, і всі заявляли, що бажають попробуватися на роль великого тупого друга Джорджа Мілтона[з62]. Звісно, то був жарт, але читання Майком слів Ленні виявилося найвіддаленішою від забавок річчю в світі. То було збіса найправдивіше одкровення. Я б скористався електрошокером для худоби, щоби затримати його в тій кімнаті, якби постала така потреба, але, звісно, потреби в таких екстраординарних заходах не виникло. Хочете взнати, що найкраще в учительстві? Бачити той момент, коли дитина відкриває в собі той чи інший дар. Нема в світі рівного цьому відчуттю. Майк знав, що друзі по команді глузуватимуть з нього, але пропри це він узявся за роль.
І тренеру Борману це, звісно, не сподобалося. Тренерам Борманам всього світу завжди таке не подобається. Проте в цьому випадку він мало що міг вдіяти, особливо з Мімі Коркоран на моєму боці. Ясно, що він не міг заявити, ніби у квітні й травні Майк потрібен на футбольних тренуваннях. Отже, йому залишалося лише кликати свого кращого лайнмена[з6з] Кларком Ґейблом. Є такі парубки, котрі не здатні позбавитись уявлення, що акторство — це заняття тільки для дівчат та збоченців, котрим, типу, хотілося б бути дівчатами. Ґейвін Борман належав саме до таких парубків. На щоквітневій пивній вечірці у Дона Хегарті в День дурня він почав мені скиглити, що я «вкладаю непотрібні ідеї до голови цього здорового вайла».
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 9 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |