Повернувшись на місце зі своїм апаратом, я побачив під пахвою в Бухе складений дитячий манеж і військового з повними руками іграшок. Попереду цих двох де Мореншильд з порожніми руками сходив на ґанок, високо тримаючи голову, з випнутими вперед грудьми. Був він високим, міцної будови. Мав сивіюче волосся, косо зачесане назад від його широкого лоба в той спосіб, який оголошував — принаймні мені — ««дивіться на мої творіння, ви, могутні, і тремтіть. Бо я є ДЖОРДЖ».
Я підключив магнітофон, одяг навушники і націлив миску з мікрофоном на протилежний бік вулиці.
Марини ніде не було видно. Лі сидів на дивані, читав якусь товсту книжку в паперовій обкладинці при світлі лампи на бюро. Почувши кроки на ґанку, він підняв нахмурено голову і пожбурив книжку на кавовий столик. ««Знов ті чортові емігранти», — либонь, подумав він.
Але пішов відчинити на стук. Він простягнув руку до срібноволосого незнайомця на ґанку, але де Мореншильд його здивував — і мене також — він ухопив Лі в обійми і розцілував у обидві щоки. А потім відсунув від себе, тримаючи за плечі. Заговорив він глибоким, акцентованим голосом — мені подумалося, що акцент у нього не російський, а радше німецький.
— Дайте подивитися мені на юнака, котрий подорожував у таку далечінь і повернувся звідти зі своїми незламними ідеалами!
І він знов притягнув Лі до себе в обійми. Голова Освальда вигулькнула над плечем цього величного чоловіка, і я побачив дещо ще більш дивовижне: Лі Гарві Освальд посміхався.
З дитячої спальні вийшла Марина з Джун на руках. Побачивши Бухе, вона радісно скрикнула, подякувавши йому за манеж і за, як це вона назвала своєю непевною англійською, «дитячі гуляточки». Бухе відрекомендував худого чоловіка Лоренсом Орловим — полковник Лоренс Орлов, до ваших послуг, — а де Мореншильда «другом всієї російської громади».
Бухе й Орлов на підлозі посеред кімнати зайнялися встановленням манежу. Марина стояла поряд з ними, щебечучи щось російською. Орлов, як і Бухе, схоже, очей не міг відірвати від молодої матері-росіянки. Марина була одягнена в блузку з рюшами й шорти, під якими її ноги здавалися безкінечно довгими. Усмішка Лі зав’яла. Він повертався до звично притаманної йому похмурості.
От лишень зробити цього йому не дозволив де Мореншильд. Він помітив і підібрав книжку, яку перед тим читав Лі.
— ««Атлант випростався»? — Заговорив він тільки до Лі. Цілком ігноруючи решту присутніх, котрі завзято поралися біля дитячого манежу. — Айн Ренд? Навіщо молодому революціонерові таке?[528]
— Щоби пізнати власного ворога, — відповів Лі, і коли де Мореншильд вибухнув реготом, усмішка знову повернулася на лице Лі Освальда.
— І що ти вирозумів із цього cri de coeur міс Ренд?
Певна струна бренькнула в моїй душі, коли я прослуховував записану плівку. Я двічі перемотував її назад до цієї фрази, аж поки мені сяйнуло: майже точно такими ж словами Мімі Коркоран колись запитувала в мене про «Ловця в житі».
— Гадаю, сама вона проковтнула отруєну наживку, — відповів Освальд. — А тепер заробляє гроші, продаючи її іншим людям.
— Саме так, друже мій. Ніколи не чув кращого визначення. Настане день, коли Ренди всього світу даватимуть відповідь за свої злочини. Ти віриш в це?
— Я це знаю, — відповів Лі. Це в нього прозвучало безапеляційно.
Де Мореншильд поплескав по дивану.
— Сідай поряд. Я хочу почути про твої пригоди на моїй батьківщині.
Але спершу до Лі й де Мореншильда з чимсь звернулися Орлов і Бухе. Почалася жвава розмова російською. Лі виглядав розгубленим, але коли де Мореншильд сказав йому щось, також російською, Лі кивнув і кинув кілька слів Марині. Те, як він махнув рукою на двері, ясно дало зрозуміти сенс: «Давай, катай тоді».
Де Мореншильд перекинув Бухе ключі до своєї машини, але той їх не вловив. Він вхопив їх тільки з брудного зеленого килима, на що де Мореншильд з Лі обмінялись веселими поглядами. Потім вони поїхали, Марина з дитиною на руках у схожому на корабель «Кадилаку» де Мореншильда.
— Нарешті ми маємо спокій, друже мій, — сказав де Мореншильд. — А чоловіки нехай потрусять своїми гаманцями, що на добре, так?
— Я вже втомився від того, що вони тільки й роблять, що трусять гаманцями, — сказав Лі. — Рина почала забувати, що ми приїхали до Америки не для того, щоби лише купити клятий холодильник і купу одягу.
Де Мореншильд заперечливо відмахнувся:
— Це лише дрібка поту із зашийка капіталістичного кнура. Чоловіче, хіба тобі не обридло жити в цьому депресивному свинюшнику?
Лі на це зауважив:
— А що ме’і й де сві’ить, крім як тут?
Де Мореншильд ляснув його по спині з такою силою, що ледь не змів цього тендітного молодика геть з дивана.
— Не журися! За все, що на тебе валиться зараз, ти відплатиш у тисячу крат потім. Хіба не в це ти віриш? — А коли Лі кивнув: — А тепер скажи мені, товаріщ, як обстоять справи в Росії — я можу називати тебе товаріщем, чи ти відкидаєш таку форму звертання?
— Звіть, як вам завгодно, аби лиш не забували звати обідати, — відповів Освальд, регочучи. Я побачив, що він розкривається перед де Мореншильдом, як ото квітка після довгих дощів розкривається до сонця.
Лі заговорив про Росію. Розповідав він пафосно. Мені нецікаво було слухати у його виконанні багатослівний реп про те, як комуністичні бюрократи спаплюжили чудесні довоєнні ідеали соціалістичної країни (великі сталінські чистки тридцятих він оминув). Не схвилювала мене також його заява, що Микита Хрущов ідіот; і тут у будь- якій перукарні чи в будці чистильника взуття можна почути такі ж пусті теревені про американських лідерів. Можливо, через чотирнадцять місяців Освальду й було призначено змінити хід історії, але від того він не був менш нудним.
Що мене цікавило, так це те, як його слухав де Мореншильд. Він це робив, як то роблять найчарівливіші, найпринадніші в світі люди, котрі завжди вчасно вставляють доречні запитання, ніколи не відволікаються, не відривають своїх очей від обличчя співбесідника, даруючи тому нагоду відчути себе найбільш обізнаною, красномовною, інтелектуально непересічною особистістю на планеті. Це, либонь, уперше хтось таким чином слухав Лі.
— Я вбачаю тільки одну надію для соціалізму, — закінчив Лі, — і нею є Куба. Там революція іще в чистоті. Одного дня я сподіваюся потрапити туди. Міг би прийняти тамтешнє громадянство.
Де Мореншильд поважно кивнув.
— Було б чудово. Я був там багато разів, ще до того, як наш теперішній уряд зробив подорожі туди майже неможливими. Гарна країна, авжеж. а тепер, завдяки Фіделю, ця гарна країна належить людям, котрі в ній живуть.
— Я знаю, — сяяв усім лицем Лі.
— Проте! — підняв по-менторському палець де Мореншильд. — Якщо ти вважаєш, ніби американські капіталісти безперешкодно дозволятимуть Фіделю, Раулю й Че [529] творити свої чуда, значить, ти живеш у примарному світі. Шестерні вже крутяться. Чи чув ти про такого собі Вокера?
Я нашорошив вуха.
— Про Едвіна Вокера? Генерала, котрого витурили? — Лі промовив «ви’урили».
— Саме так.
— Знаю я його. Живе в Далласі. Балотувався на губернатора, та отримав підсрачника. А тоді метнувся до Міссісіпі, аби постояти поряд з Россом Барнетом, коли Джеймс Мередит інтегрував Добру Стару Міс[530]. Звичайний сегрегаціоніст, дрібний Гітлер.
— Безумовно, він расист, але для нього ідеї сегрегації й дебіли з ку-клукс-клану слугують лише ширмою. Він використовує заперечення прав негрів як дрючок для побиття соціалістичних принципів, котрі й сам він і вся та порода ненавидять.
Джеймс Мередит? Комуніст! Національна Асоціація сприяння розвитку кольорового населення? Змовники! Члени Студентського комітету координації ненасильницьких дій? Зверху чорні, червоні всередині!
— Достеменно, — погодився Лі, — саме так вони й діють.
Я не міг добрати, чи насправді де Мореншильд щирий у тому, що він зараз тулить Лі, чи накручує його просто заради спортивного інтересу.
— А де вбачають усі ці Вокери з Барнетами і клоуни-проповідники на кшталт Біллі Греєма та Біллі Джеймса Хергіса[53і] живе серце того злісного комуністичного монстра, що обожнює нігерів? У Росії!
— Я знаю.
— А де вони бачать чіпку руку комунізму, і то всього лиш за дев’яносто миль від берегів Сполучених Штатів? На Кубі! Вокер більше не носить форму, але його найкращий друг все ще керує військами. Ти розумієш, про кого я кажу?
Лі похитав головою. Очі його невідривно дивилися на де Мореншильда.
— Кертис Лемей[532]. Не менший расист, котрому під кожним кущем ввижається комуніст. На чому наголошують Вокер з Лемеєм, до чого вони хочуть змусити Кеннеді? Бомбити Кубу! Потім вдертися на Кубу! Потім зробити Кубу п’ятдесят першим штатом. Після приниження в Затоці Свиней вони стали ще більш затятими! [533] — У промові де Мореншильд використовував власні знаки оклику: бив себе кулаком по стегну. — Такі, як Лемей і Вокер, набагато небезпечніші за ту курву Айн Ренд, і не лише тому, що вони мають зброю. А тому, що вони мають послідовників.
— Я розумію цю небезпеку, — сказав Лі. — Я вже почав організовувати збори руху Руки геть від Куби тут, у Форт-Ворті. Маю вже десь з десяток прихильників.
Це було сильно. Наскільки я знав, єдине, що збирав Лі у Форт-Ворті, це алюмінієві двері, ну, й ще іноді карусельну сушарку на задньому подвір’ї, коли Марині вдавалося умовити його розвішати дитячі пелюшки.
— Тобі варто пришвидшити цю справу, — промовив де Мореншильд рішуче. — Куба — це рекламний щит революції. Коли стражденні народи Нікарагуа, Гаїті та Домініканської республіки дивляться на Кубу, вони бачать мирне сільськогосподарське суспільство, де диктатора скинули, а таємну поліцію погнали геть, декого з їхніми ж киями, засунутими їм у тлусті сраки.
Лі верескливо розреготався.
— Вони бачать, що великі цукрові плантації і ферми рабської праці «Юнайтед Фрут» повернуто селянам. Вони бачать, що погнали «Стандард Ойл»[534]. Вони бачать, що всі казино, якими правила мафія Ланського[535]...
— Я знаю, — сказав Лі.
—.позакривали. Віслючі шоу[53б] припинили, друже мій, і жінки, котрі раніше торгували своїми тілами. і тілами своїх дочок, знайшли собі чесну роботу. Будь-якого пеона, котрий під пресом свинячого гузна Батисти[537] помер би серед вулиці, тепер кладуть до шпиталю й лікують, як людину. А чому? Бо при Фіделі і лікар, і пеон рівноправні громадяни!
— Я знаю, — сказав Лі. Це була його постійна позиція.
Де Мореншильд підхопився з дивана і почав ходити навкруг щойно встановленого дитячого манежу.
— Ти гадаєш, Кеннеді і його ірландська кліка дозволять стояти цьому рекламному щиту? Цьому маякові, що блимає навсібіч світлом надії?
— Мені взагалі-то подобається Кеннеді, — промовив Лі трохи ніби знічено. — Попри Затоку Свиней. То був план Айзенгавера, ви це знали?
— Президент Кеннеді переважно подобається ВБА. Ти знаєш, що я маю на увазі під ВБА? Можу тебе запевнити, цю штуку добре знає та скажена ласка, котра написала книжку ««Атлант випростався». Велику Безмозку Америку я маю на увазі. Громадяни Сполучених Штатів житимуть щасливо й помиратимуть вдоволеними, якщо матимуть холодильник, який робить лід, дві машини в гаражі та ««77 Сансет Стрип» по ящику. Велика Безмозка Америка любить усмішку Кеннеді. Саме так. Безумовно. У нього чудесна усмішка, я визнаю це. Але хіба не Шекспір сказав, що людина може всміхатися й всміхатися і бути лиходієм? Ти знаєш, що Кеннеді ухвалив план замаху ЦРУ на Кастро? Так! Вони вже намагалися — і не зуміли, слава Богу — рази три-чотири його вбити. Я маю цю інформацію, Лі, зі своїх власних джерел в Гаїті й Домініканській республіці, і інформація ця достовірна.
Лі явно стривожився.
— Але Фідель має надійного друга, Росію, — не перестаючи ходити, продовжив де Мореншильд. — Це не та Росія, про яку мріяв Ленін — чи ти або я, — але вона має власні причини, щоб виступити пліч-о-пліч з Фіделем, якщо Америка знову зважиться на вторгнення. От згадаєш мої слова: Кеннеді на це готовий і спробує дуже скоро. Він дослухається до Лемея. Слухає Даллеса й Енглтона з ЦРУ[538]. Йому потрібен тільки зручний привід, і тоді він нападе, аби лиш показати світу, що має яйця.
Вони продовжували балакати про Кубу. Коли повернувся «Кадилак», його заднє сидіння було загромаджене продуктами — на позір, їх мало вистачити на місяць.
— Чорт, — промовив Лі. — Вони вже повернулись.
— І ми їх радісно зустрічаємо, — ласкаво сказав де Мореншильд.
— Залишайтеся на вечерю, — запросив Лі. — З Рини не така щоб аж прекрасна куховарка, але.
— Я мушу їхати. Моя дружина нетерпляче чекає моїх вражень, і я їй скажу, що вони в мене якнайкращі. Наступного разу я привезу її з собою, ти не проти?
— Йо, звісно, приїжджайте разом.
Вони пішли до дверей. Марина стояла біля машини, балакаючи з Бухе й Орловим, тимчасом як чоловіки діставали з багажника картонні ящики з консервованими харчами. Проте вона не просто балакала; вона одночасно фліртувала, трішечки. Схоже було, що Бухе готовий бухнутись перед нею на коліна.
Вже на ґанку Лі сказав щось про ФБР. Де Мореншильд перепитав у нього, скільки разів. Лі показав три пальці.
— Ім’я одного з агентів Фейн. Цей приходив двічі. Прізвище іншого Гості.
— Дивись їм просто в очі й відповідай на їхні запитання! — порадив де Мореншильд. — Тобі нема чого боятися, Лі, і не лише тому, що ти невинний, а тому, що ти правий!
Тепер й інші на них дивилися. і не лише вони. З’явилися дівчатка-стрибунки, вони стояли у рівчаку, що на нашому кінці Мерседес-стрит слугував хідником. Тепер, коли де Мореншильд отримав ширшу аудиторію, він почав проголошувати промову до неї.
— Ви молода, ідеологічно цілеспрямована людина, містере Освальд, тож вони й приходять. Ця банда Гувера! Звідки нам знати, може вони й зараз десь поряд,
звідкілясь стежать, може, навіть з отого будинку, що навпроти!
Де Мореншильд тицьнув пальцем у бік моїх затулених штор. Лі обернувся подивитися. Я застиг у напівтемряві, радий, що вже опустив свою звукоуловлюючу миску, хоча вона й була тепер заклеєна чорною стрічкою.
— Я знаю, що вони таке. Хіба не вони та їхні кузени з ЦРУ вже чимало разів відвідували мене, намагаючись залякати, щоб я доносив їм на моїх друзів росіян та латиноамериканців? Хіба не вони після війни називали мене прихованим нацистом? Не вони хіба заявляли, нібито я заплатив тонтон-макутам, аби ті били й піддавали тортурам моїх конкурентів у нафтовому бізнесі в Гаїті?[539] Хіба то не вони звинувачували мене в тому, ніби я давав хабарі Папі Доку і фінансував організацію замаху на Трухільйо?[540] Так, так все це і ще чимало іншого.
Дівчатка-стрибунки дивилися на нього з роззявленими ротами. Марина також. Щойно розігнавшись, де Мореншильд змітав геть усе зі свого шляху.
— Хоробрим будь, Лі! Коли вони прийдуть, виступи наперед! Покажи їм отак! — Він вхопив себе за сорочку й рвонув нарозхрист. Сипонули ґудзики, цокотячи по ґанку. Дівчатка-стрибунки охнули, надто шоковані, щоб загиготіти. На відміну від більшості американців того часу, де Мореншильд не носив спідньої майки. Шкіра в нього була кольору навощеного червоного дерева. Жирні цицьки звисали на старі м’язи. Він вдарив себе правим кулаком у груди над лівим соском.
— Скажи їм: «Тут моє серце, і серце моє чисте, і серце моє віддане моїй справі!» Скажи їм: «Навіть якщо Гувер вирве в мене з грудей моє серце, воно все одно битиметься, і тисяча інших сердець битимуться з ним в єдиному ритмі! А потім і десять тисяч. А потім сто тисяч. А потім мільйон!»
Орлов поставив коробку з консервами, яку він до того тримав у руках, щоби відреагувати на це злегка глузливими аплодисментами. В Марини вогнем палали щоки. Найцікавішим, утім, був вираз обличчя Лі Освальда. Як той Павло з Тарса дорогою в Дамаск, він отримав просвітлення[541].
Сліпота спала йому з очей.
Проповідь де Мореншильда разом з блазенським розривання на собі сорочки — не вельми відмінні від трюків, до яких вдаються у своїх молитовних наметах праві євангелісти, котрих він перед тим паплюжив — глибоко мене стривожила. Я сподівався, що, підслухавши відверту розмову сам на сам цих двох чоловіків, я зможу відкинути підозри щодо де Мореншильда як рушійного фактора замаху на генерала Вокера, а відтак і на президента Кеннеді. Щиру розмову я почув, але вона, замість щось прояснити, ще більше все заплутала.
Єдине здавалося ясним: настав час розпрощатися з Мерседес-стрит, сказавши їй не вельми ласкаве «адью». Я вже орендував квартиру на першому поверсі в будинку № 214 на Західній Нілі-стрит. Двадцять четвертого вересня я завантажив до свого доволі вже спрацьованого «Санлайнера» одяг, книжки та друкарську машинку і перевіз усе в Даллас.
Дві гладкі леді залишили по собі просмерділий хворобою свинюшник. Квартиру я прибирав самотужки, дякувати Богу, Елова кроляча нора виводила в той час, коли вже вироблялися аерозольні освіжувачі повітря. На надвірному розпродажі я купив собі портативний телевізор і притулив його на кухонній робочій стійці поряд із
пічкою (яку подумки назвав Сховищем древніх жирів). Замітаючи, відшкрібаючи, миючи й пшикаючи освіжувачем, я дивився серіали на кшталт ««Недоторканних» та ситкоми, як-ото ««Авто 54, де ви є?» [542]. Коли вночі стихали крики й грюкання дітей нагорі, я падав у ліжко і спав, як убитий. Без сновидінь.
Будинку на Мерседес-стрит я поки що тримався, але в № 2703 навпроти мого мало що бачив. Подеколи Марина садовила Джун у коляску (черговий подарунок її літнього обожнювача, містера Бухе) і катала її до автостоянки біля складу й назад. Пополудні, коли закінчувалися уроки в школі, її часто супроводжували дівчатка- стрибунки. Марина й сама кілька разів була стрибала з ними через скакалку, рахуючи російською. Дитина радісно сміялася, дивлячись, як її матуся скаче вгору-вниз, вимахуючи пишною хмарою темного волосся. Дівчатка-стрибунки сміялися також. Марину то не обходило. Вона з ними багато балакала. Не виказуючи жодного роздратування, коли вони, хихотячи, її поправляли. Навпаки, вона виглядала задоволеною. Лі не хотів, щоб вона знала англійську мову, але попри все вона її вивчала. Розумничка.
Другого жовтня 1962 року я прокинувся у себе в квартирі на Західній Нілі-стрит серед лячної тиші: жодної біганини нагорі, жодних материнських покриків на старших двох, щоби збиралися до школи. Вони виїхали посеред ночі.
Я піднявся нагору і спробував відкрити їхні двері своїм ключем. Той виявився непридатним, але замок там був пружинного типу і я його легко відтиснув дротяними плічками для одягу. Я звернув увагу на порожню книжкову шафу у вітальні. Просвердливши маленьку дірочку в підлозі, я підключив другу обладнану жучком настільну лампу і крізь зроблений отвір пустив секретний дротик до своєї квартири. Потім я підсунув книжкову шафу на місце.
Жучок працював добре, але котушки підступного японського магнітофончика починали крутитися, тільки коли ймовірні квартиронаймачі заходили до помешкання і їм кортіло для перевірки ввімкнути лампу. Заходили, роздивлялися, але ніхто не вселявся. Аж поки туди не переїхали Освальди, в будинку на Нілі-стрит я залишався сам-один. Після того зухвалого карнавалу, яким відзначалася Мерседес- стрит, тут панував спокій, хоча мені було трішки сумно без дівчаток-стрибунок. Вони були ніби моїм грецьким хором.
У своїй Даллаській квартирі я спав ночами, а вдень спостерігав, як Марина катає дитину в колясці у Форт-Ворті. Тим часом, поки я займався всіма цими справами, наближався черговий вододільний момент шістдесятих, але я його ігнорував. Я весь був захоплений Освальдами, котрі якраз переживали чергові сімейні конвульсії.
Раз, посеред другого тижня жовтня, Лі рано повернувся з роботи. Марина була надворі, вигулювала Джун. Вони почали балакати при початку під’їзної алеї, прямо навпроти мене. Під кінець розмови Марина промовила англійською: ««Що означати звільнено?»
Він пояснив їй російською. Марина розвела руками в жесті «що тут зробиш» і обняла його. Лі поцілував її в щоку і взяв з коляски дитину. Він її підняв високо в себе над головою, а Джун сміялася, тягнучись ручками, намагаючись вхопити батька за волосся. Вони разом зайшли в дім. Щаслива маленька родина, непіддатна тимчасовому тиску злигоднів.
Це тривало до п’ятої години вечора. Я вже зібрався було їхати до себе на Нілі- стрит, аж тут помітив Маргариту Освальд, вона наближалася від автобусної зупинки на Вінскот-роуд.
«А ось і халепа надходить», — подумалось мені, і який же я був правий.
І знову Маргарита уникла пастки так і не відремонтованої сходинки; знову вона увійшла до хати без стуку; феєрверк вибухнув моментально. Вечір стояв теплий, і вікна там були відчинені. Я знехтував дистанційним мікрофоном. Лі зі своєю матір’ю лаялися на повній гучності.
Його не звільнили з роботи у «Зварювальній компанії Леслі» врешті-решт, як з’ясувалося. Він сам її покинув. Шукаючи його, бос зателефонував Вейді Освальд, бо йому якраз не вистачало робітників, а не отримавши допомоги від дружини Роберта, зателефонував уже й Маргариті.
— Я збрехала заради тебе, Лі! — волала Маргарита. — Я сказала, що в тебе грип! Чому ти завжди змушуєш мене брехати заради тебе?
— Я не змушую тебе ні до чого! — кричав він їй у відповідь. Вони стояли у вітальні ніс проти носа. — Я не примушую тебе нічого роботи, а ти все одно робиш!
— Лі, як ти збираєшся забезпечувати свою сім’ю? Ти мусиш працювати!
— Та знайду я собі роботу! Нехай тебе це не хвилює, ма!
—Де?
— Я ще не знаю.
— Ох, Лі! Як ти платитимеш оренду?
—.але в неї повнісінько друзів. — Він кивнув пальцем на Марину, котра аж здригнулася. — Путнього чогось від них майже нічого, але, може, хоч тут на щось придадуться. Краще б ти йшла звідси, ма. Вертайся додому. Дай мені хоч віддихатися.
Маргарита метнулася до дитячого манежу.
— Звідки тут це з’явилося?
— Ті друзі, про котрих я тобі казав. Половина з них багачі, а решта пнуться. їм подобається балакати з Риною. — Лі в’їдливо ощирився. — Підстаркуваті котрі, ті зирять сласно на її цицьки.
— Лі! — шокований голос, але вираз в неї на обличчі. задоволений? Мамочка зраділа люті, яку дочула в голосі свого синочка?
— Іди вже, ма. Дай нам трохи спокою.
— Вона хоча б розуміє, що чоловіки, котрі щось дарують, очікують і собі чогось навзаєм? Вона розуміє це, Лі?
— Забирайся к чорту геть! — потрясаючи кулаками. Ледь не танцюючи від безсилої люті.
Маргарита посміхнулася:
— Ти розстроєний. Та й нема дива. Я прийду знову, коли ти краще собою володітимеш. І тоді я допоможу. Я завжди хочу допомогти.
І раптом вона кинулася до Марини з дитиною. Точнісінько, наче в атаку. Обцілувавши личко Джун, вона рушила кімнатою назад. Вже біля дверей вона обернулася, показуючи на дитячий манеж:
— Скажи їй, щоб гарненько це почистила, Лі. У людських залишках завжди повно мікробів. Якщо дитинка захворіє, ти ніколи не настачишся на лікаря.
— Ма! Йди!
— Мене вже нема, — лагідна, як молоко з булочкою. Вона покрутила пальцями в дитячому жесті «бай-бай» і зникла за дверима.
Марина, тримаючи дитину, як щит, підійшла до Лі. Вони почали говорити. Потім кричати. Сімейна солідарність розвіялась за вітром; Маргарет про це потурбувалася. Лі забрав дитину, почав її колисати на згині руки, а тоді — абсолютно несподівано — бахнув в обличчя свою дружину. З носа і губ у неї ринула кров, голосно ридаючи, Марина впала. Лі дивився на неї. Дитина також почала плакати. Лі погладив Джун по її ніжному волоссячку, поцілував доню в щічку, знов почав її колихати. Важко підводячись, в полі зору з’явилася Марина. Лі вдарив її боковим, і вона знову повалилася. Я побачив тільки мельк темної хмари її волосся.
««Кинь його, — подумав я, розуміючи, що вона на це нездатна. — Бери дитину і тікай. Поїдь до Джорджа Бухе. Зігрій його постіль, якщо на те підеться, але забирайся геть від цього сухореброго монстра, материного підкаблучника, якомога швидше».
Але на ділі це Лі її кинув, принаймні на якийсь час. Я більше ніколи не бачив його на Мерседес-стрит.
Це було їхнє перше розставання. Лі поїхав у Даллас шукати роботу. Я не знаю, де він ночував. Згідно з нотатками Ела, у ХАМі[543], але насправді не там. Можливо, він знайшов собі місце в якомусь з будинків дешевих мебльованих кімнат у середмісті. Мене це не обходило. Я знав, що вони знову зійдуться і винаймуть квартиру наді мною, а наразі я вже від них втомився. То було велике полегшення, не слухати оте його уповільнене записом ««я знаю», яке він промовляв десятки разів упродовж будь- якої розмови.
Марина утрималася на плаву завдяки Джорджу Бухе. Бухе приїхав пікапом «Шевроле» разом з якимсь чоловіком невдовзі після візиту Маргарити і втечі Лі й вивіз Марину звідти. Коли ваговоз рушав від дому № 2701 по Мерседес-стрит, мати з дочкою їхали в кузові. Рожеву валізу, котру Марина привезла з собою з Росії, застелили ковдрами, і в цьому імпровізованому гніздечку спала Джун. Пікап набрав швидкості, і Марина заспокійливо поклала руку доні на груди. На це дивилися дівчатка-стрибунки, і Марина їм помахала. Вони помахали їй у відповідь.
Адресу Джорджа де Мореншильда я знайшов у «Білих сторінках» Далласа і кілька разів за ним простежив. Мене цікавило, з ким він може зустрічатися, хоча, якщо б там трапився якийсь ЦРУ-шник, хтось із банди Ланського або інший імовірний змовник, навряд би я про це взнав. Усе, що можу сказати, він не зустрічався ні з ким, хто б міг здатися мені підозріливим. Він їздив на роботу; він відвідував Далласький Кантрі- клуб, де грав у теніс або плавав зі своєю дружиною; іще вони з нею ходили до парочки стрип-клубів. Він не чіплявся до танцюристок, але мав схильність на людях пестити груди й сідниці своїй жінці. Схоже, вона була аж ніяк не проти.
Двічі він зустрічався з Лі. Одного разу це відбулося в улюбленому стрип-клубі де Мореншильда. Схоже було, що Лі почувався незручно в тій атмосфері, тож вони не залишалися там довго. Другого разу вони ланчували в кав’ярні на Бравдер-стрит. Там вони просиділи майже до другої пополудні, чашка за чашкою п’ючи каву. Лі вже було
підвівся, передумав і знову щось собі замовив. Офіціантка принесла йому кусень торта, і він їй вручив щось, що вона, мимохідь на те поглянувши, сховала собі в кишеню фартушка. Коли вони нарешті звідти вирушили, я, замість того щоби слідувати за ними, підійшов до офіціантки і спитав, чи можу я побачити те, що їй передав той молодик.
— Ви його мо’ете собі забрати, — відповіла вона, віддаючи мені аркуш жовтого паперу з надрукованим чорним таблоїдним шрифтом заголовком: РУХ РУКИ ГЕТЬ ВІД КУБИ! Текст закликав «зацікавлених осіб» вступати до філії цієї благоліпної організації у Далласі — Форт-Ворті. НЕ ДОЗВОЛЯЙ ДЯДЬКУ СЕМУ ТЕБЕ ДУРИТИ! ПО ІНФОРМАЦІЮ ПРО НАСТУПНІ ЗБОРИ ПИШИ НА АДРЕСУ: П/С 1919.
— Про що вони говорили? — запитав я в неї.
— Ви коп?
— Ні, я віддячую краще за копів, — відповів я, вручаючи їй п’ятидоларову банкноту.
— Про оце, — показала вона пальцем на прокламацію, котру Освальд напевне видрукував на своєму новому місці роботи. — Про Кубу. Наче мені на те не насрати.
Але двадцять другого жовтня, менше ніж через тиждень від того дня, президент Кеннеді також заговорив про Кубу. І тоді вже обісралися всі.
Це блюзовий трюїзм: ти не сумуєш за водою, допоки не висохне твій колодязь, проте до осені 1962 року я собі не уявляв, що це так само стосується маленьких ніжок, які тупотять, стрясаючи стелю над тобою. Відтоді, як те сімейство з другого поверху виїхало, дім № 214 на Західній Нілі-стрит сповнився якимсь моторошним, примарним духом. Я сумував за Сейді, я почав тривожитися за неї майже маніакально. Утім, трохи подумавши, тут можна відкинути слово «майже». Еллі Докерті й Дік Сімонс не сприйняли всерйоз мою тривогу щодо її чоловіка. Сама Сейді не сприйняла це серйозно; наскільки я розумів, вона гадала, ніби я намагаюся залякати її Джоном Клейтоном лише з метою завадити їй зовсім випхнути мене з її життя. Ніхто з них не знав того, що, прибираючи з її повного імені «Сейді», отримуєш ім’я, яке лиш на один склад відрізняється від імені Доріс Даннінг. Ніхто з них не знав про ефект гармонізації, до якого, либонь, я й спричинився самим лиш своїм перебуванням у Країні Було. Кого в такому разі звинувачувати, якщо щось трапиться з Сейді?
Почали повертатися погані сни. Снилося Джимла.
Я кинув стежити за де Мореншильдом і почав вирушати в довгі прогулянки, що починалися після полудня, а завершувалися поверненням на Західну Нілі-стрит о дев’ятій, а то й о десятій годині вечора. Я ходив і думав про Лі, котрий тепер працював помічником друкаря в одній із Даллаських компаній мистецького друку, яка називалася «Джагерз-Чайлз-Стовол». Або про Марину, котра тимчасово жила зараз у недавно розлученої жінки на ім’я Еліна Голл. Пані Еліна працювала в дантиста Джорджа Бухе, і саме він, цей дантист, був за кермом пікапа того дня, коли Марина з Джун виїхали з тієї діри на Мерседес-стрит.
Але найбільше я думав про Сейді. Знову й знову про Сейді. І про Сейді знову.
Під час однієї з тих прогулянок я, окрім звичного пригнічення, відчув спрагу і, зайшовши до місцевої корчми, що звалася «Плющ», замовив собі пива. Там мовчав музичний автомат і публіка сиділа незвично тихо. Тільки коли офіціантка принесла й поставила переді мною кухоль, сама вмент обернувшись до телевізора, що висів на стіні поза шинквасом, я второпав, що всі тут зараз дивляться на того чоловіка, якого я прибув рятувати. Він був блідим, серйозним. Темні кола виднілися в нього під очима.
— Для припинення нагромадження наступальної зброї впроваджується жорсткий карантин всіх кораблів, які перевозять на Кубу наступальну зброю. Всі кораблі, всіх типів, які прямують до Куби, якщо вони транспортують зброю масового враження, буде повернуто на зворотній курс.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 10 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |