— Дякую вам, — сказала Сейді, коли люди затихли. — Дякую вам усім-всім сердечно. Особлива моя подяка Еллен Докерті, котра пояснила мені, що, якщо я не прийду, не подивлюся вам усім в очі, я жалітиму про це всю решту життя. А найбільше я вдячна.
Крихітна заминка. Я певен, що зал її не помітив, і тільки я зрозумів, як близько Сейді була до того, щоб повідомити п’ятьом сотням людей моє справжнє ім’я.
—.Джорджеві Емберсону. Я кохаю тебе, Джордже.
На що зал, звісно, просто вибухнув овацією. В темні часи, коли навіть мудреці непевні, освідчення в коханні завжди дієве.
Еллен повезла Сейді — виснажену — додому о десятій тридцять. Ми з Майком вимкнули світло в «Грейндж-холі» опівночі і вийшли надвір.
— Підете на післяпрем’єрну вечірку, містере Е? Ел казав, що триматиме харчевню відкритою до другої, а ще він купив пару діжечок. Хоча й не має ліцензії, та я не думаю, що його за це заарештують.
— Не сьогодні, — відповів я. — Я весь вимотаний. Побачимося завтра ввечері, Майку.
Поїхав я до Діка, перш ніж піти додому. Він сидів у піжамі на передньому ґанку, курив останню люльку.
— Доволі особливий видався вечір, — промовив він.
— Так.
— Ця молода жінка показала характер. Сильний, як у мало кого.
— Авжеж, показала.
— Ви по справедливості шануватиме її, синку?
— Буду намагатися.
Він кивнув:
— Вона на це заслуговує, як мало хто інший. Та й ви поводитеся порядком, наскільки я бачу. — Він кинув погляд на мій «Шеві». — Сьогодні, мабуть, ви можете поїхати туди машиною, поставите її там прямо перед будинком. Після сьогоднішнього вечора, гадаю, ніхто в місті на це й оком не змигне.
Можливо, він був і правий, але я вирішив, що краще убезпечитися, аніж потім жалкувати, і почвалав пішки, як це робив перед тим вже багато ночей. Мені потрібен був час, щоби вгамувалися мої власні розбурхані емоції. Сейді так і стояла у світлі рампи у мене в очах. її червона сукня. Граційний вигин її шиї. Гладенька щока, і рвана інша.
Коли я дістався на Бортьову алею й увійшов, диван стояв складений. Я застиг, здивовано на це дивлячись, не певний, що маю думати. А потім Сейді погукала мене на ім’я — моє справжнє ім’я — зі спальні. Дуже ніжно.
Там горіла настільна лампа, кидаючи м’яке світло на її оголені плечі й один бік обличчя. Очі в неї блищали, дивились серйозно.
— Я гадаю, твоє місце тут, — промовила вона. — Я хочу, щоб ти був тут. А ти?
Я зняв з себе одяг і ліг поряд з нею. її рука слизнула під простирадло, знайшла мене, почала пестити мене.
— Ти зголоднів? Бо якщо так, у мене є кекс.
— Ох, Сейді, я такий голодний.
— Тоді вимкни світло.
Та ніч у ліжку Сейді була найкращою в моєму житті — не тому, що вона причинила двері за Джоном Клейтоном, а тому, що вона знову відчинила двері для нас з нею.
Коли ми завершили кохатись, я вперше за кілька місяців запав у глибокий сон. Прокинувся я о восьмій ранку. Сонце стояло вже високо, «Мій хлопець повернувся» співали «Янголи»[598] в кухні по радіо, і я дочув запах смаженого бекону. Невдовзі вона покличе мене до столу, але ще не тепер. Поки ще ні.
Заклавши руки за голову, я дивився в стелю, злегка збентежений власною дурістю
— власним майже добровільним засліпленням — з того дня, коли я дозволив Лі сісти в автобус до Нового Орлеана, не зробивши нічого, щоб його зупинити. Мені потрібно було пересвідчитись, чи має Джордж де Мореншильд стосунок до пострілу в генерала Вокера більший, аніж просто піддрочування до замаху нестабільного молодика? Але ж насправді існував зовсім простий спосіб це з’ясувати, хіба не так?
Це знає сам де Мореншильд, отже, я в нього й спитаю.
Сейді їла краще, ніж за весь час, що минув з того дня, коли в її дім увірвався Клейтон, і я також мав гарний апетит. Разом ми зачистили півдюжини яєць, плюс тости з беконом. Коли тарілки опинилися в мийці і вона курила сигарету вже з другою чашкою кави, я сказав, що хочу в неї дещо спитати.
— Якщо це про те, чи прийду я на шоу сьогодні, то не думаю, аби я змогла це витримати двічі.
— Ні, дещо інше. Але оскільки ти вже про це заговорила, то які саме слова тобі тоді сказала Еллі?
— Що настав час перестати жаліти себе й приєднатися до параду.
— Доволі жорстко.
Сейді погладила собі волосся проти пораненої щоки, цей жест у неї вже став машинальним.
— Міз Еллі ніколи не відзначалася делікатністю й тактом. Чи шокувала вона мене, коли влетіла сюди й почала проказувати, що час уже кинути байдикувати? Так, шокувала. Чи була вона права? Так, була. — Вона перестала гладити волосся і раптом сподом долоні різко відслонила його собі за спину. — Такою я відтепер завжди буду — хіба що трішечки згодом щось покращиться, — тож, я гадаю, краще мені до цього звикати. От Сейді й дізнається, чи справедлива та стара примовка, що не краса гарна, а дівка зугарна.
— Саме про це я й хотів з тобою побалакати.
— Добре, — пихнула вона димом крізь ніздрі.
— Припустімо, я заберу тебе в таке місце, у такий світ, де лікарі можуть виправити поранення на твоєму обличчі — не ідеально, але набагато краще, ніж це будь-коли вдасться доктору Еллертону з його командою. Ти поїхала б? Навіть якби знала, що ми ніколи звідти не повернемося назад?
Вона насупилася.
— Ми говоримо про це зараз гіпотетично?
— Взагалі-то ні.
Вона акуратно-повільно розчавила сигарету, обдумуючи мої слова.
— Це як міз Мімі їздила до Мексики на експериментальне лікування від раку? Бо я не думаю, щоби.
— Я говорю про Америку, серденько.
— Ну, якщо це Америка, я не розумію, чому ми не зможемо.
— Дай, я докажу тобі решту: я буду змушений їхати. З тобою чи без тебе.
— І ніколи не повернешся? — в очах її відбився переляк.
— Ніколи. Ні я, ні ти не зможемо повернутися з причин, які важко пояснити. Боюсь, я тобі здаюся божевільним.
— Я знаю, що ти не божевільний, — в очах її світилась тривожність, але говорила вона спокійно.
— Я можу зробити дещо, що в очах правоохоронців здаватиметься дуже поганим. Це зовсім не погана справа, але ніхто ніколи в це не повірить.
— Це те. Джейку, це має якийсь стосунок до того, що ти мені колись розповідав про Едлея Стівенсона? Про ті його слова: допоки пекло не замерзне.
— Деяким чином. Але тут ось яка притика. Навіть якщо я зможу зробити те, що мушу зробити, і мене не заарештують — а я вірю, що зможу, — це не змінить твою ситуацію. Твоє обличчя все одно залишиться пошрамованим у більшій чи меншій мірі. А там, куди я можу тебе забрати, існують медичні можливості, про які Еллертон може лише мріяти.
— Але ми ніколи не зможемо повернутися, — вона говорила це не мені, вона намагалася вмістити це у себе в голові.
— Так.
Не кажучи про все інше, але якби ми знову повернулися у дев’яте вересня 1958 року, там би вже існувала оригінальна версія Сейді Дангіл. Це був такий нестямний варіант, що я його навіть не хотів обмірковувати.
Вона підвелася й підійшла до вікна. І довго стояла там, до мене спиною. Я чекав.
— Джейку?
— Так, серденько.
— Ти вмієш передбачати майбутнє? Ти ж вмієш, чи не так?
Я промовчав.
Зніченим голосом вона продовжила.
— Ти прибув сюди з майбутнього?
Я мовчав.
Вона обернулася від вікна. Обличчя мала дуже бліде.
— Джейку, так чи ні?
— Так. — Відчуття було таке, ніби сімдесятифунтова каменюка скотилася мені з грудей. І в той же час я злякався. За нас обох, але особливо за неї.
— Як. з якого віддаля?
— Серденько, ти певна, що тобі.
— Так. З якого віддаля?
— Майже сорок вісім років.
— Я. я вже там мертва?
— Я не знаю. Я не хочу цього знати. Зараз теперішнє. І ми в ньому разом.
Вона задумалася про це. Шкіра біля червоних рубців на її обличчі стала дуже білою, і я хотів було підійти до неї, але боявся поворухнутись. А що, як вона закричить і кинеться від мене навтьоки?
— Заради чого ти приїхав?
— Щоб завадити одному чоловіку зробити дещо. Якщо буду змушений, я його вб’ю. Тобто якщо буду абсолютно впевнений, що він заслуговує на смерть. Досі я такої певності не маю.
— А що це таке, те дещо?
— Через чотири місяці, я цього майже певен, він захоче вбити нашого президента. Він наладиться вбити Джона Кен.
Я побачив, що коліна в неї почали підгинатися, але вона спромоглася утриматися на ногах достатньо довго, щоби я встиг її підхопити, не дозволивши впасти.
1 0
Я відніс її в спальню і пішов до ванної намочити рушник холодною водою. Коли я повернувся, вона вже лежала з розплющеними очима. Дивилася вона на мене з виразом, розшифрувати якого я не міг.
— Краще б мені було тобі не говорити.
— Можливо, й так, — промовила вона, але не відсахнулася, коли я сів на ліжко поряд з нею, і тихесенько зітхнула від задоволення, коли я почав гладити їй обличчя холодним рушником, оминаючи вражене місце, звідки вся чуттєвість, окрім глибокого, тупого болю, тепер зникла. Коли я закінчив, вона подивилася на мене серйозно.
— Розкажи мені про якусь подію, яка мусить відбутися. Мені здається, я тоді остаточно повірю тобі. Щось подібне до Едлея Стівенсона з його замерзлим пеклом.
— Не можу я. У мене диплом з англійської мови й літератури, а не з американської історії. В середній школі я вивчав історію штату Мейн — це обов’язковий предмет, — але я майже нічого не знаю про Техас. Ні, не можу. — Але раптом я усвідомив, що знаю одну річ. Я знав останній пункт з букмекерського розділу нотаток Ела Темплтона, бо нещодавно його перевіряв. ««Якщо тобі знадобиться фінальне вливання готівки», — написав там він.
— Джейку?
— Я знаю, хто переможе у боксерському двобої, який наступного місяця відбудеться в Медісон-Сквер Гардені. Його ім’я Том Кейс, і він нокаутує Діка Тайгера в п’ятому раунді. Якщо цього не трапиться, гадаю, ти матимеш повне право викликати до мене людей у білих халатах. Ти зможеш триматися, щоб до того моменту це залишалося тільки між нами? Від цього багато що залежить.
— Так. Зможу.
1 1
Я майже не сумнівався, що після другого показу шоу або Дік, або міз Еллі затиснуть мене десь в кутку, аби похмуро повідомити, що їм телефонувала Сейді і сказала, що я геть поїхав глуздом. Але цього не трапилося, а повернувшись до Сейді, я знайшов на столі записку: ««Розбуди мене, якщо захочеш підкріпитися опівночі».
Північ ще не настала — до неї ще залишалося трішечки хвилин — і Сейді не спала. Наступні хвилин сорок були вельми приємними. Потім, у темряві, вона промовила:
—Я не мушу нічого вирішувати просто зараз, чи як?
— Так.
— І ми не мусимо зараз про це балакати?
— Так.
— Може, після того двобою. Того, про який ти мені казав.
— Може.
— Я тобі вірю, Джейку. Не знаю, чи я божевільна, чи ні, але вірю. І я кохаю тебе.
— Я теж тебе кохаю.
Зблиснули її очі в темряві — одне прекрасне, мигдалеподібної форми, друге уклякле, але зряче.
— Я не хочу, щоби з тобою щось трапилося, і я не хочу, щоб ти завдавав комусь шкоди, хіба що будеш конче змушений це зробити. Але тільки не припустися помилки. Ніколи, нізащо. Ти обіцяєш?
— Так. — Це була легка умова. Саме завдяки ній Освальд все ще дихав і жив.
— Ти будеш обережним?
— Так. Буду дуже.
Вона запечатала мені рота поцілунком.
— Бо неважливо, звідки ти з’явився, без тебе для мене не існує майбутнього. А тепер давай спати.
1 2
Я думав, що ця розмова продовжиться вранці. Я не мав уявлення, що — тобто скільки — я тоді їй розкажу, але мені не довелося нічого розказувати, бо вона в мене ні про що таке не питала. Натомість вона запитала мене, скільки принесло благодійне шоу Сейді Дангіл. Коли я сказав їй, що всього трохи більше трьох тисяч доларів, і це
разом з вмістом тих ящиків для пожертв, які ми поставили при вході, вона, закинувши назад голову, красиво на все горло розсміялася. Три тисячі не могли покрити всіх її рахунків, але мільйона вартий був сам лише цей сміх. а ще не почути щось на кшталт: «Чого я цим перейматимуся, коли мені все легко поправлять у майбутньому?» Бо я не мав цілковитої певності, що вона справді захоче вирушити туди, навіть якщо остаточно повірить, і не був певен також, що мені самому хочеться забирати її туди.
Я хотів бути з нею, це так. Повік, тобто стільки, скільки це лише дозволено людям. Але краще б у 1963 році. і тих роках, які Бог чи Провидіння подарують нам після 1963-го. Для нас так було б краще. Я буквально в очі бачив, як вона розгубиться у 2011, з жахом і ніяковістю витріщаючись на кожні штани, що ледь не спадають з гузна, й комп’ютерні екрани. Я ніколи б її не вдарив, ніколи б не закричав на неї — ні, не на Сейді, — але вона все одно може стати моєю Мариною Прусаковою, потрапивши у дивний світ, навіки відірвана від рідного краю.
1 3
Був у Джоді один суб’єкт, котрий міг порадити, як мені скористатися останнім пунктом з букмекерського розділу Елових нотаток. Цим чоловіком був Тоні Квінлен, агент з нерухомості. У себе вдома він провадив щотижневий покер з початковою ставкою по нікелю, але не вище четвертака, і я теж подеколи зазирав туди. Кілька разів під час гри він хвалився вмінням робити ставки в двох царинах: у професійному футболі та в Техаському баскетбольному чемпіонаті. Я застав Тоні в його офісі тільки тому, як він мені сказав, що зараз надто спекотно для гри в гольф.
— Про що ми говоримо, Джордже? Про середнього розміру ставку чи ціною, вартою будинку?
— Я думав про п’ятсот доларів.
Він присвиснув, потім відхилився в кріслі, сплівши пальці на своєму акуратному черевці. Була тільки дев’ята ранку, але кондиціонер працював уже на повну потужність. Стоси ріелторських брошурок лопотіли під утворюваним ним прохолодним вітерцем.
— Це серйозна капуста. Бажаєте втаємничити й мене в інтересну оборудку?
Оскільки він робив мені послугу — принаймні я на це сподівався, — я йому
розказав. Брови його злетіли так високо, що здавалось, ось-ось стрінуться там з невпинно відступаючою лінією його волосся.
— Святий мерин! Чому б вам просто не викинути ваші гроші в унітаз?
— Просто маю чуття, от і все.
— Джордже, послухайтесь мене, як свого татуся. Двобій Кейс-Тайгер — це взагалі не спортивний матч, це тестовий зонд для цієї нової штуки, кабельного телеканалу. Там буде кілька цікавих двобоїв початківців, але головний бій — це сущий жарт. Тайгер отримає настанову продержати старого на ногах раундів сім-вісім, а вже потім його всипити. Хіба що.
Він нахилився вперед. Звідкілясь з-під його стільця пролунало неприємне «хрусь».
— Хіба що ви щось знаєте. — Він знову відхилився назад, з підібганими губами. — Та де там, звідки вам? Ви ж, хай вас бог милує, живете у Джоді. Але, якби ви дійсно знали, ви б утаємничили у це свого старого приятеля, правда?
— Я нічого не знаю, — сказав я, брешучи йому просто в обличчя (і радий тим). — Це просто чуття, але останній раз, коли я мав подібне чуття, я поставив на те, що «Пірати» поб’ють «Янкі» у Світовій серії, і здобув тоді чималий куш.
— Вельми цікаво, але ж ви знаєте стару приповідку, що навіть стоячий годинник показує двічі на добу правильний час.
— Фреді, так ви можете мені допомогти чи ні?
Він подарував мені втішливу усмішку, в якій читалося, що один дурень скоро розлучиться зі своїми грошима.
— У Далласі є чоловік, котрий залюбки прийме таку ставку. Його звуть Аківа Рот. Тримає контору на Грінвіл-авеню під вивіскою «Фінансове забезпечення». Перейняв цей бізнес від свого батька років п’ять-шість тому. — Він притишив голос. — Подейкують, ніби він пов’язаний з мафією. — Голос його вщух ще тихіше. — З Карлосом Марчелло.
Саме те, чого я боявся, це ж той самий світ, до якого належить Едуардо Гутьєрес. Мені знову згадався той «Лінкольн», припаркований навпроти «Фінансового забезпечення», з флоридськими номерами.
— Якось не дуже кортить, щоб мене хтось раптом побачив, коли я заходитиму до такого закладу. Можливо, мені знову захочеться працювати викладачем, а двоє членів шкільної ради вже й так від мене носи вернуть.
— Тоді ви могли б спробувати щастя у Френка Фраті, це у Форт-Ворті. Він там тримає ломбард, — «хрусь» озвався стілець, коли він нахилився вперед, щоб зблизька зазирнути мені в обличчя. — Я щось таке сказав? Чи ви часом не мошку вдихнули?
— Ні-ні. Просто я знав був колись одного Фраті. Той теж тримав ломбард і приймав ставки.
— Можливо, вони обоє походять з одного й того самого клану лихварів у Румунії. У будь-якому разі, цей може повестися на п’ять соток, особливо коли така безглузда ставка, як ви оце собі надумали. Проте того коефіцієнта, на який ви заслуговуєте, він вам не подарує. Звичайно, ви не отримали б його й від Рота, але там все одно були б кращі шанси, аніж у Френка Фраті.
— Але через Френка я не матиму нічого спільного з мафією. Правильно?
— Гадаю, що так, хоча хто може це насправді знати? Букмекери, навіть дрібні, не славляться діловими зв’язками серед вищих класів.
— Мабуть, я прийму вашу пораду і краще збережу свої гроші.
На обличчі Квінлена відбився переляк.
— Ні, ні, ні, не робіть цього. Поставте їх краще на перемогу «Ведмедів» у Національній футбольній конференції. Отам-то ви точно зірвете куш. Я вам це фактично гарантую[599].
1 4
Двадцять другого липня я сказав Сейді, що мушу поїхати у деяких справах до Далласа, і вже домовився з Діком, щоб той за нею приглянув. Вона відповіла, що нема в цьому ніякої потреби, що вона сама про себе подбає. Сейді ставала собою колишньою. Так, помалу-потроху, але вона поверталася до себе колишньої.
Вона не спитала нічого про суть моїх тамтешніх справ.
Першу зупинку я зробив у «Першому зерновому», де відкрив свій сейф і тричі перечитав те місце в нотатках Ела, щоби перевірити, що не помилився, що правильно
все пам’ятаю. Авжеж, саме так, Том Кейс шокує всіх своєю несподіваною перемогою, нокаутувавши Діка Тайгера у п’ятому раунді. Ел, радше за все, знайшов інформацію про цей двобій десь в інтернеті, бо на цей час він уже давно перебував далеко від Далласа і від дивовижних шістдесятих.
— Чи можу я вам чимось іще допомогти сьогодні, містере Емберсон? — запитав мій банкір, проводжаючи мене до дверей.
««Атож, ви могли б промовити молитву, щоб мій старий друзяка Ел Темплтон свого часу не заковтнув був кавалок якогось інтернетного лайна».
— Цілком можливо. Ви могли б підказати, де я можу знайте крамницю маскарадних костюмів. Я хотів би одягтися чарівником на день народження мого небожа.
Швидко проглянувши «Жовті сторінки», секретарка містера Лінка спрямувала мене за адресою на Янг-стрит. Там я зміг придбати те, що хотів. Цю покупку я завіз на Західну Нілі-стрит — позаяк я все одно сплачую оренду, мусить же ця квартира бодай чимсь прислужитися. Там же я залишив і свій револьвер, поклавши його до шафи, на верхню полицю. Жучок, який я витяг з настільної лампи, перемістився разом із хитрим японським магнітофоном до бардачка в моїй машині. Я від них здихаюсь десь по дорозі серед чагарників, коли повертатимуся до Джоді. Мені вони більше не знадобляться. До верхньої квартири ніхто ще так і не вселився, і в домі панувала лячна тиша.
Перш ніж поїхати з Нілі-стрит, я обійшов навкруг огорожу бокового палісадника, де всього лиш три місяці тому Марина сфотографувала Лі з гвинтівкою в руках. Там не було на що дивитися, окрім збитої землі та кількох кущів витривалого бур’яну. Але, вже відвертаючись, я все ж таки дещо там примітив: червоний виблиск під знадвірними сходами. То виявилася дитяча тарахтавка. Я забрав її і також поклав до бардачка в моєму «Шеві», де вже лежав жучок, але, на відміну від жучка, я її собі залишив. Сам не знаю чому.
1 5
Моєю наступною зупинкою стало розлоге ранчо на Сімпсон Стюарт-роуд, де зі своєю дружиною Джинні мешкав Джордж де Мореншильд. Лишень побачивши цю садибу, я відразу ж забракував її як можливе місце для запланованої мною зустрічі. По-перше, я не міг мати певності, коли Джинні буде вдома, а коли ні, а наша суто чоловіча розмова мала відбуватися тільки сам на сам. По-друге, місце не було достатньо ізольованим. Поряд містився коледж Пола Квіна, цілком чорний навчальний заклад, де мусять тривати літні заняття. Діти не вешталися там натовпами, але я побачив їх чимало, піших і на велосипедах[600]. Недобре для моїх намірів. Залишалася ймовірність, що наша дискусія відбуватиметься на підвищених тонах. Залишалася ймовірність, що це взагалі буде не дискусія — принаймні не в тому значенні, яке подає словник Мерріам-Вебстер.
Дещо привернуло мою увагу. Воно містилося на розгонистому передньому моріжку де Мореншильдів, де бризкалки, розсіюючи благодатні струмені, створювали у повітрі веселки такі крихітні, що їх можна було сховати собі до кишені. Рік 1963-й не був роком виборів, але на початку квітня — приблизно в той самий час, коли хтось стріляв у генерала Едвіна Вокера, — раптово помер від інфаркту член Палати представників від П’ятого виборчого округу. Шостого серпня мали відбутися
позачергові вибори конгресмена на його місце.
Плакат закликав:
Якщо вірити газетам, Дженкінс саме таким і був, політиком суто правих поглядів, котрий говорить однією мовою з генералом Вокером і генераловим духовним наставником Біллі Джеймсом Хергісом. Роббі Дженкінс виступав за посилення прав штатів, за рівноправні, але окремі школи та відновлення ракетної блокади Куби. Тієї самої Куби, котру де Мореншильд називав «прекрасним островом». Цей плакат ще дужче посилив те відчуття, яке вже встигло в мені сформуватися стосовно де Мореншильда. Аматор із тих, котрі взагалі не мають ніяких справжніх політичних уподобань. Він підтримуватиме будь-кого заради цікавості або того, хто покладе йому грошенят до кишені. Останнього Лі Освальд зробити не міг — такий бідний, що церковна миша порівняно з ним здалась би вщерть напакованою, — але позбавлена всякого гумору віра в соціалізм вкупі з його грандіозними персональними амбіціями цілком забезпечували де Мореншильда першим.
Один висновок здавався очевидним: підошви бідняцьких черевиків Лі ніколи не топтали цієї галявини й килимів у цьому домі. Тут відбувалося інше життя де Мореншильда. чи одне з його життів. Я мав підозру, що в нього їх кілька, і кожне він провадить у герметично відокремленому від решти інших просторі. Але це не давало відповіді на центральне питання: чи був він настільки знуджений, що склав компанію Лі в його місії зі знищення фашистського монстра Едвіна Вокера? Я не знав його аж так добре, щоб сформулювати бодай якісно обґрунтоване припущення.
Але дізнатися мушу. Я твердо це вирішив.
1 6
На об’яві у вітрині ломбарду Френка Фраті було написано: ЗАВІТАЙТЕ ДО ГІТАРНОГО ЦЕНТРУ, і там дійсно було повно гітар: акустичні, електричні, дванадцятиструнні, а одна з двома грифами нагадала мені щось колись бачене у відоекліпі «Мотлі Крю»[б01]. Звичайно, було там також доволі й іншого всякого різного мотлоху, нанесеного людьми зі зламаними життями: каблучки, брошки, намиста, радіоприймачі, інші електроприлади. Жінка, котра мене там зустріла, виявилася не товстухою, а худячкою, і замість пурпурової сукні й мокасинів вона була вбрана у слакси й блузу «Шип-н-Шор»[б02], але обличчя мала таке ж кам’яне, як і та жінка, яку я знав у Деррі, і я почув, як ті самі слова вискакують з мого рота. Недолугі, мов на держзамовлення роблені.
— Я бажав би обговорити з містером Фраті доволі значного обсягу бізнес- пропозицію, яка стосується спорту.
— Йо? Якщо полежати та подумати, йдеться про ставки?
— Ви коп?
— Йо. Я шеф поліції Далласа Джес Каррі. Хіба ви не впізнали моїх окулярів і щелепи?
— Я не бачу жодних окулярів, ані важкої щелепи, мем.
— Це тому, що я в гримі. На що ви бажаєте закладатися посеред літа, друзяко? Зараз нема на що приймати ставки.
— Двобій Кейс-Тайгер.
— Котрий боєць?
— Кейс.
Вона пустила під лоба очі, а потім гукнула собі через плече:
— Краще тобі вийти сюди, татусю, тут у нас один живчик.
Френк Фраті був щонайменше вдвічі старшим за Чеза Фраті, але схожість все одно вбачалася. Безсумнівно, вони родичі. Якби я принагідно зауважив, що якось був робив ставку у містера Фраті в Деррі, я не мав сумнівів, що між нами поточилася б приємна розмова про те, яким маленьким є цей світ.
Замість цього я відразу ж взявся до перемовин. Чи не міг би я поставити п’ятсот доларів на те, що Том Кейс переможе у двобої в Медисон Сквер Гардені Діка Тайгера?
— Так, звичайно, — відповів Фраті. — Це так само легко, як встромити розжарене тавро собі в сраку-гепу, але навіщо б вам таке сх’тілося робити?
Його дочка видала короткий, дзвінкий регіт.
— Якого роду коефіцієнт я міг би отримати?
Він подивився на дочку. Вона задерла долоні. Два пальці стирчали на лівій руці, один на правій.
— Два до одного? Це ж кумедно.
— Таке вже кумедне життя, друже мій. Підіть подивіться п’єсу Йонеско, якщо мені не вірите. Раджу вам ««Жертв обов’язку» [603].
Гаразд, він мене принаймні не називає колегою, як це робив його колега з Деррі.
— Давайте трішки обговоримо це питання, містере Фраті.
Він взяв до рук акустичну гітару «Епіфон»[604] і почав її настроювати. Якийсь він був ледь не лячно моторний.
— Тоді дайте мені якусь тему для обговорення або катайте в Даллас. Там є одне місце, називається.
— Я знаю те місце в Далласі. Натомість віддаю перевагу Форт-Ворту. Сам тут колись жив.
— Той факт, що ви звідси виїхали, більше свідчить про наявність здорового глузду, аніж ваше бажання поставити на Тома Кейса.
— Як щодо припущення, що Кейс зробить нокаут до завершення перших семи раундів? Що ви на це мені можете запропонувати?
Він подивився на дочку. Цього разу вона підняла три пальці на лівій руці.
— А якщо Кейс виграє нокаутом впродовж перших п’яти?
Вона поміркувала, розважила, а потім підняла четвертий палець. Я вирішив не тиснути далі. Записав своє ім’я до його гросбуху і показав йому водійську ліцензію, прикривши великим пальцем мою адресу в Джоді, точно так, як це робив майже три роки тому, ставлячи на «Піратів» у «Фінансовому забезпеченні». Потім віддав йому гроші, що становили приблизно чверть тієї готівки, яка в мене ще залишалася, і поклав його розписку собі до гаманця. Двох тисяч вистачить на сплату ще кількох рахунків Сейді і на те, щоб протриматися в Техасі той час, який мені ще тут залишався. Плюс, цього Фраті мені хотілося тельбушити не більше, аніж колись хотілося тельбушити Чеза Фраті, хоча той і нацькував був на мене Білла Теркотта.
— Я повернуся наступного дня після балу, — сказав я їм. — Приготуйте мої гроші.
Дочка засміялася і закурила сигарету.
— Чи не це саме казала та хористка архієпископу?
— Вас часом не Марджорі звуть? — спитав я.
Вона застигла з закушеною сигаретою, крізь її губи сочився димок.
— Звідки ви знаєте? — побачивши вираз мого обличчя, вона розреготалася. — Жартую, насправді мене звуть Вандою. Сподіваюся, зі ставками вам більше щастить, аніж з угадуванням імен.
Ідучи до машини, я теж на це сподівався.
Розділ 25 1
Зранку п’ятого серпня я залишався з Сейді, аж поки її не поклали на каталку і повезли до операційної. Там на неї чекав доктор Еллертон разом з іншими лікарями, кількості котрих вистачило б, щоб скласти баскетбольну команду. Очі в неї блищали від уже отриманого наркозу.
— Побажай мені удачі.
Я нахилився і поцілував її.
— Всієї удачі всього світу.
Минуло три години, поки її не прикотили назад до її палати — тієї самої, з тією самою картиною на стіні, з тим самим приплюснути унітазом — вона міцно спала, хропучи, лівий бік її обличчя ховався під свіжою пов’язкою. Ронда Мак-Ґінлі, медсестра з плечима футбольного захисника, дозволила мені залишитися з Сейді, поки вона трішки очуняє, що було великим порушенням правил. Правила для відвідувачів більш суворі в Країні Було. Якщо старша медсестра не подарує вам своєї симпатії, тобто.
— Як ти? — спитав я, тримаючи Сейді за руку.
— Стражденна. І сонна.
— Тоді спи, серденько.
— Може, іншим разом. — її голос завмер з в’янучим звуком хрррррр. Очі заплющились, але вона з натугою розплющила їх знову. —.буде краще. У твоєму світі.
Після цього вона вже відключилася, а я мав про що подумати.
Повернувшись до посту медсестри, я почув від Ронди, що внизу, в кафетерії, на мене чекає доктор Еллертон.
— Ми потримаємо її сьогодні і ще, мабуть, завтра, — сказав він. — Найменше нам хотілося б, аби причепилася якась інфекція. (Я, звісно, сам щойно про це був думав — один з тих збігів забавних, хоча й невеселих.)
— Як все пройшло?
— Як і очікувалося, але поранення, заподіяні їй Клейтоном, вельми серйозні. Залежно від швидкості регенерації, я думаю, наступна операція відбудеться десь у листопаді або у грудні. — Він закурив сигарету, видмухнув дим, і продовжив: — Маю зараз пекельну команду хірургів, і ми робимо все, що тільки можемо. але існує межа.
— Так, я знаю. — Я був певен, що знаю також іще дещо інше: не буде більше операцій. Тут принаймні. Коли Сейді наступного разу ляже під ніж, ножа взагалі там не буде. Там буде лазер.
У моєму світі.
Дрібна економія завше віддячує, кусаючи тебе за сраку. Я відмовився від телефону в квартирі на Нілі-стрит, щоб зекономити вісім чи десять доларів на місяць, а як він мені тепер потрібен. Добре, що за чотири квартали звідти стояла крамниця «Ю-Тот- М»[605], а в ній, поряд з кулером для кока-коли, стояла будка таксофону. Номер де Мореншильда в мене був записаний на папірці. Кинувши в апарат дайм, я його набрав.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 9 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |