Далі я запитав себе, чи могло зроблене мною в Далласі якось спричинитися до того, що, як каже ця затята жінка, нібито трапилося в Лос-Анджелесі. Єдина відповідь, яка мені нахопилася, це ефект метелика, але як він міг так швидко впурхнути у механізм? Ніяк. Абсолютно жодним чином. Між цими двома подіями не вбачається збагненного причинно-наслідкового ланцюга.
Та тим не менше, з якогось глибокого завулка мого розуму шепотіло: «Це ти наробив. Ти спричинився до смерті Регса, бо або покинув хвіртку навстіж, або не замкнув її як слід на клямку... і до цього ти теж спричинився. Ти з Елом пафосно розпатякував про збереження тисяч життів у В’єтнамі, але ось маєш, твій перший внесок у Нову Історію: сім тисяч загиблих у Л. А.»
Та цього просто не могло бути. Навіть якщо.
««Не світить жодного фіаско. — запевняв Ел. — Якщо справи підуть на лайно, ти просто все зміниш назад. Легко, як матюк стерти з класної дошки».
— Містере? — озвалася моя водійка. — Ми на місці. — Вона зачудовано обернулася до мене. — Ми тут уже майже три хвилини. Щоправда, трохи ранувато для шопінгу. Ви певні, що саме сюди хотіли потрапити?
Я лише знав, що мусив сюди потрапити. Заплативши за лічильником, я додав доволі значну суму згори (то були гроші ФБР, врешті-решт), побажав їй гарного дня і виліз.
У Лізбон-Фолзі смерділо, як завжди, проте електрика принаймні працювала; на перехресті, розгойдуваний північно-східним вітром, мигав проблисковий світлофор. «Кеннебекська фруктова» стояла темна, у вітрині поки що ні яблук, ні помаранчів, ані бананів, які буде викладено там пізніше. Оголошення на дверях «зеленого фронту» повідомляло: ВІДКРИЄМОСЬ О 10:00. Зрідка машини проїжджали по Мейн-стрит, кілька перехожих з піднятими комірами, зіщулені, поспішали вздовж вулиці. Але по той її бік повним ходом гула фабрика Ворумбо. Навіть на тому місці, де я стояв, чулося шух-ШВАХ, шух-ШВАХ шерстеткацьких верстатів. А тоді я почув ще дещо: хтось до мене гукає, хоча й не жодним з моїх імен.
— Джимла! Агов, Джимла!
Я обернувся в бік фабрики з думкою: ««Він повернувся. Жовта Картка повернувся з мертвих, так само як президент Кеннеді».
От тільки цей був схожий на Жовту Картку не більше, аніж той таксист, котрий учора віз мене з автостанції, був схожим на того, котрий віз мене з Лізбон-Фолза до автокемпінгу «Модрина» у 1958 році. Хоча обидва водії мали вигляд майже тотожний, бо минуле гармонізується, і чоловік, котрий гукав до мене з протилежного боку вулиці, теж був подібний до того, котрий колись вимагав у мене долар, оскільки в «зеленому фронті» тоді був день подвійної ціни. Цей був набагато молодшим за Жовту Картку і чорне пальто мав на собі новіше й чистіше. але це було майже те саме пальто.
— Джимла! Егей, там! — не вгавав він.
Вітер тіпав його за поли пальта; під вітром табличка на ланцюгу ліворуч від нього танцювала так само, як той світлофор-мигавка. Проте напис на ній я міг прочитати: ДОСТУП ДАЛІ ЗАБОРОНЕНО, допоки не буде полагоджено каналізаційну трубу.
««П’ять років, — подумав я, — а та дратівна каналізаційна труба все ще несправна».
— Джимла! Не змушуй мене йти туди по тебе!
Ймовірно, він міг би; його попередник-самовбивця спроможний був діставатися аж до «зеленого фронту». Але я чомусь був упевнений, що, якщо достатньо швидко зашкандибаю звідси геть Старим Люїстонським шляхом, цей його новий варіант нічого не зможе вдіяти. Можливо, він здатен переслідувати мене до супермаркету «Червоне & Біле», де Ел купував колись м’ясо, але якщо я дійду до Тайтесового «Шеврона» або до «Безжурного білого слона», там я вже зможу обернутися й показати йому носа. Він був прив’язаний до кролячої нори. Якби не так, я побачив би його в Далласі, я знав це так само точно, як те, що земне тяжіння не дозволяє людям відлетіти у відкритий космос.
Немов на підтвердження цього, він закричав:
— Джимла, прошу!
Відчай, який я помітив на його обличчі, був подібний вітру: пронизливий і водночас ніби благаючий.
Я роззирнувся на обидва боки, не побачив машин і рушив через вулицю туди, де стояв він. Наблизившись, я помітив ще дві різниці. Як і його попередник, він мав на голові федору, але в нього цей капелюх був не брудним, а чистим. Знову ж, як і в попередника, з-за бинди в нього стирчала схожа на старосвітську репортерську перепустку кольорова картка. Тільки ця була не жовтою, не помаранчевою і не чорною.
Ця картка була зеленою.
— Слава Богу, — промовив він.
Обхопивши обома руками мою долоню, він її стиснув. Його долоні були майже такими ж холодними, як тутешнє повітря. Я відсторонився від нього, проте делікатно. У ньому не вчувалося небезпеки, лише той пронизливий і вимогливий відчай. Хоча саме в цьому відчаї й могла критися небезпека; він міг виявитися таким же гострим, як той ніж, яким Джон Клейтон спотворив обличчя Сейді.
— Хто ви? — спитав я. — І чому ви кличете мене Джимла? Джим Ла-Дью дуже далеко звідси, містере.
— Я не знаю, хто такий Джим Ла-Дью, — відповів містер Зелена Картка. — Я тримався від вашого пасма якомога.
Він затнувся. Зі спотвореним гримасою обличчям. Руки задерлися йому вгору, до скронь, і почали там давити, немов у намаганні утримати на місці мозок. Але мою увагу прикувала до себе заткнута за бинду його капелюха картка. її колір не залишався постійним. На якусь мить він завихрився, поплив, нагадавши мені реакцію скринсейвера на моєму комп’ютері після того, як той хвилин з п’ятнадцять простоїть недоторканим. Зелень картки пішла блідо-канарковими брижами. А потім, коли цей чоловік повільно опустив руки, там знову усталився зелений колір. Хоча, либонь, не такий яскравий, як був у ту мить, коли я вперше його помітив.
— Я тримався від вашого пасма якомога далі, якомога довше, — сказав чоловік у чорному пальті. — Але не торкатися зовсім було неможливо. Крім того, ниток так тепер багато. Дякувати вам з вашим приятелем, кухарем, тепер так багато лайна.
— Я нічого з цього не розумію, — сказав я, але це була не зовсім правда. Я нарешті второпав сенс картки, яку мав цей чоловік (і його попередник з пропитим мозком). Вони були на кшталт тих беджів, які носять працівники атомних електростанцій. Тільки замість рівня радіації, ці картки моніторять. що? Глузд? Якщо колір зелений, значить кульки в твоїй голові всі на місці. Жовтий — ти їх почав губити. Помаранчевий — викликай людей у білих халатах. А коли твоя картка стає чорною.
Містер Зелена Картка уважно дивився на мене. З протилежного боку вулиці він здавався не старшим за тридцятирічного. Звідси він мав на вигляд ближче до сорока п’яти. А от коли зовсім зблизька зазирнеш йому в очі, він виглядав старшим за вічність і не зовсім в собі.
— Ви хтось на кшталт охоронця? Ви охороняєте кролячу нору?
Він усміхнувся. чи, радше, спробував усміхнутися.
— Це так казав ваш приятель.
Він видобув з кишені пачку сигарет. На ній не було написів. Я не бачив таких раніше ні в Країні Було, ні в Країні Буде.
— Вона єдина?
Він дістав запальничку, забрав її в складені човником проти вітру долоні й підпалив кінчик сигарети. Запах війнув солодкий, схожий більше на марихуану, аніж на тютюн. Але то не була марихуана. Хоча він і не говорив про це нічого, я гадав, що то було щось лікувальне. Мабуть, не вельми несхоже на мої порошки Гуді від голови.
— Кілька їх є. Уявіть налиту й забуту склянку імбирного елю.
— Гаразд.
— За два-три дні майже все газування вивітриться, але трохи бульбашок іще лишатимуться. Те, що ви називаєте кролячою норою, ніяка не нора. Це бульбашка. А щодо її охорони. ні. Не зовсім так. Непогано було б, але ми мало що можемо зробити такого, від чого справи ще дужче б не погіршали. В тому то й проблема з мандрівками крізь час, Джимла.
— Моє ім’я Джейк.
— Чудово. Ми, Джейку, займаємося тим, що наглядаємо. Іноді ми попереджаємо. Як от Кайл намагався попереджати вашого приятеля кухаря.
Отже, той божевільний парубок мав ім’я. Цілком нормальне, людське. Кайл, хто б міг подумати. Від цього стало ще гірше, бо таким чином все виглядало реальнішим.
— Він ніколи не намагався попередити Ела! Єдине, що він робив, це просив у нього долар, щоб купити собі дешевого вина!
Містер Зелена Картка, затягуючись сигаретою, задивився на потрісканий цемент, суплячись, немов там було щось написано. Шух-ШВАХ, шух-ШВАХ, — проказували шерстеткацькі верстати.
— Попервах намагався, — промовив він. — По-своєму. Ваш приятель був надто захоплений знайденим ним новим світом, щоби звертати на це увагу. Та на той час і Кайл вже хибив. Тобто. це так у вас називають? Професійне ушкодження. Те, чим ми займаємося, спричиняє на нас величезний ментальний тиск. І знаєте чому?
Я похитав головою.
— Задумайтесь на хвилинку. Скільки невеличких дослідницьких походів і закупівель провів ваш приятель кухар навіть іще до того, як йому в голову стрельнула ідея їхати в Даллас зупиняти Освальда? П’ятдесят? Сотню? Дві сотні?
Я намагався пригадати, скільки часу на цьому фабричному дворі простояла харчевня Ела, й не зміг.
— Ймовірно, навіть більше.
— А що він вам розповідав? Кожна подорож — перша?
— Так, повне перевстановлення.
Він безрадісно розсміявся.
— Авжеж, він так вважав. Люди схильні вірити тому, що бачать. Та попри це він мусив би бодай щось зрозуміти. Ви мусили б розуміти. Кожна подорож створює власне пасмо, а коли цих пасом стає чимало, вони завжди переплутуються. Чи хоч коли-небудь вашому приятелю кортіло задуматися, яким чином він може купувати знову й знову одне й те саме м’ясо? Або чому речі, які він приносив з 1958 року, ніколи не зникають після його наступної мандрівки?
— Я в нього питав. Він не знав відповіді, отже, просто викинув це собі з голови.
Він спробував усміхнутись, але спромігся хіба на гримасу. Зелений колір знову
почав було вицвітати з заткнутої за бинду його капелюха картки. Він глибоко затягнувся своєю, з солодкавим запахом, сигаретою. Колір повернувся, стабілізувався.
— Йо, ігнорування очевидного. Те, чим ми усі займаємося. Навіть коли в нього почалися проблеми з глуздом, Кайл безсумнівно розумів, що походи до тієї винної крамниці тільки погіршують його стан, але попри все продовжував туди ходити. Я його не ганю. Я певен, що вино притлумлювало йому біль. Особливо під кінець. Можливо, справи були б краще, аби він не міг діставатися винної крамниці — якби вона містилася поза колом, — але, вже як сталося. Та й хто може знати напевне? Нема кого тут звинувачувати, Джейку. Не тавруйте себе.
Це було приємно чути, але тільки тому, бо це означало, що ми можемо говорити на цю божевільну тему як майже притомні люди. У будь-якому разі, я не те щоб надто переймався його почуттями; я все одно мусив робити те, що мусив.
— Як вас звуть?
— Зак Ленг. З Сіетла родом.
— З Сіетла коли?
— Це питання неактуальне щодо нашої поточної дискусії.
— Вам болісно перебувати тут, чи не так?
— Так. Мій здоровий глузд теж не протриває довго, якщо я не повернуся. А залишкові ефекти не покинуть мене до скону. Великий рівень самогубств серед наших, Джейку. Дуже великий. Людина — а ми звичайні люди, не прибульці, не надприродні якісь істоти, якщо вам таке раптом подумалось — не створена для того, щоби тримати у себе в голові безліч пасом реальності. Це не схоже на користування власною уявою. Зовсім не схоже. У нас відбуваються тренінги, звісно, але все одно відчуваєш, як це тебе роз’їдає. Мов кислота.
— Значить, з кожною мандрівкою не відбувається повне перевстановлення?
— І так, і ні. Залишаються пачоси. Ваш приятель кухар.
— Його звали Ел.
— Так. Гадаю, я це знав, але пам’ять у мене почала руйнуватися. Схоже на хворобу Альцгаймера, але це не Альцгаймер. Це від того, що мозок марно намагається впоратися з примиренням між собою усіх тих нашарувань реальності. Ці пасма створюють багатомірні образи майбутнього. Деякі прозорі, більшість затуманені. Можливо, саме тому Кайл міг вважати, що вас звуть Джимла. Він міг почути це в
бринінні якогось з пасом.
««Він це не почув, — подумав я. — Він це уздрів крізь щось на кшталт Пасм-О- Бачення. На білборді в Техасі. Можливо, навіть крізь мої власні очі».
— Ви самі не розумієте, який ви щасливець, Джейку. Для вас мандрівка крізь час — це щось таке просте.
««Не таке вже й просте», — подумав я.
— Там траплялися парадокси, — промовив я. — Різного ґатунку. Що це було?
— Ні, це некоректне слово. То були пачоси. Невже я вам щойно про це не казав? — Схоже, він дійсно не мав певності. — Механізм поступово забивається ними. Врешті- решт надійде момент, коли вся машина просто. зупиниться.
Я згадав, як заглух двигун в того «Студебекера», який ми тоді з Сейді були вкрали.
— Купівля м’яса знову і знову в 1958 році — це не найгірше. — Продовжував Зак Ленг. — Ну так, це створювало лінійні негаразди, але це ще було стерпне. Та потім сталися великі переміни. Врятування Кеннеді найбільша з них.
Я хотів було щось сказати, але не зміг.
— Ви вже починаєте розуміти?
Не цілком, але загальну схему я собі уявив, і від того мене пройняло лютим жахом. Майбутнє тримається на ниточках. Мов маріонетка. Боже милостивий.
— Цей землетрус. це я його викликав. Врятувавши Кеннеді, я. що? Прорвав часово-просторовий континуум?
Ця фраза мала б прозвучати по-ідіотському, але навпаки. Вона прозвучала дуже серйозно. У мене почало стугоніти в голові.
— Зараз вам треба повернутися, Джейку. — Він говорив делікатно. — Ви мусите повернутися і на власні очі побачити, що ви наробили. До чого спричинилася ваша важка і, поза всякими сумнівами, добромисна робота.
Я нічого не сказав. Мені було тривожно повертатися, але тепер я ще й боявся цього. Чи є ще більш зловісна фраза, ніж ««ви мусите на власні очі побачити, що ви наробили»? Отак, відразу, зловіснішої я пригадати не міг.
— Рушайте. Подивіться. Побудьте там трішки часу. Але недовго. Якщо це не виправити скоро, станеться катастрофа.
— Велика?
Він промовив спокійно:
— Така, що може знищити все.
— Цей світ? Сонячну систему? — Мені довелося спертися рукою на стіну сушарні, щоб утриматись на ногах. — Галактику? Всесвіт?
— Більше за це. — Він зробив паузу, бажаючи переконатися, що я його розумію. Картка на його капелюсі завихрилася, пожовкла, потім завихрилася назад до зеленого кольору. — Саму реальність.
Я підійшов до ланцюга. Табличка з написом ДОСТУП ДАЛІ ЗАБОРОНЕНО, допоки не буде полагоджено каналізаційну трубу поскрипувала під вітром. Я озирнувся на Зака Ленга, цього мандрівника бозна-з-відколи. Він дивився на мене безвиразно, поли його чорного пальта тіпалися навкруг його гомілок.
— Заку! Ті обертони. це ж я сам їх усі провокував. Хіба не так?
Можливо, він кивнув. Я не певен.
Минуле відбивалося від змін, бо вони були руйнівними для майбутнього. Переміни створювали.
Мені згадався старий рекламний кліп аудіокасет «Меморекс». Там кришталевий бокал лопався від звукової вібрації. Просто від обертонів.
— І з кожною зміною, яка мені вдавалася, цих обертонів більшало. Саме в цьому і полягає справжня небезпека, так? В тих клятих обертонах?
Без відповіді. Можливо, він колись знав, а тепер забув; можливо, не знав цього ніколи.
««Легше, — напучував я себе. як був робив це п’ять років тому, коли до перших пасом сивини в моєму волоссі ще залишався час. — Легше, не переймайся так».
Я підпірнув під ланцюг, ліве коліно в мене скрикнуло, потім на якусь секунду затримався, постояв під зеленою стіною сушарні, що височіла ліворуч. Цього разу там не було уламка цементу, котрий би відзначав місце, де починаються невидимі сходи. На якій відстані від ланцюга вони були? Я не міг пригадати.
Я рушив повільно-повільно, підошви моїх туфель скреготіли по потрісканому цементу. Шух-ШВАХ, шух-ШВАХ, — проказували шерстеткацькі верстати. а тоді, коли я зробив шостий крок, а потім сьомий, звук перемінився на ген-ГЕН, ген-ГЕН. Я зробив наступний крок. І наступний. Скоро я дійду до кінця сушарні й опинюся на тому кінці двору. Пропала. Бульбашка лопнула.
Я зробив ще один крок і, хоча сходинки там не було, на крихітну мить побачив свою туфлю у двох позиціях. Вона стояла на цементі, але водночас і на брудному зеленому лінолеумі. Я зробив ще один крок, і тут уже сам я опинився у двох позиціях. Більша частина мого тіла стояла біля сушарні Ворумбо наприкінці листопада 1963 року, але частина мене була ще деінде, але зовсім не в коморі Елової харчевні.
А що, як я вийду зовсім не в Мейні, навіть не на землі, а в якомусь іншому вимірі? У якомусь місці зі скаженим червоним небом і повітрям, яке отруїть мені легені й зупинить моє серце?
Я знов озирнувся назад. Ленг стояв, де стояв, з пальтом, що хльостало на вітрі. Його обличчя залишалось так само безвиразним. ««Ти сам собі пан, — здавалося, говорить те обличчя. — Я не можу змусити тебе бодай щось зробити».
Це правда, але якщо крізь кролячу нору я не потраплю до Країни Буде, я не зможу повернутися до Країни Було. І Сейді залишиться мертвою назавжди.
Я заплющив очі і змусив себе зробити новий крок. Раптом я дочув аміачний запах, а разом й інший, ще неприємніший дух. Після того як ти проїхав через усю країну автобусами «Ґрейгаунд», займаючи в них задні місця, цей, другий запах, не впізнати було неможливо. Це був гидкий аромат туалету, який для своєї реабілітації потребував би чогось кардинальнішого за збризкування стінок освіжувачем повітря «Глейд».
Очі заплющені, я роблю ще один крок і чую у себе в голові оте «лусь». Розплющив очі. Я стою в маленькому, брудному туалеті. Тут нема унітаза; його демонтовано, на тому місці залишилася лиш тінь від його основи. Древній пісуар, колись яскраво- блакитний, тепер вицвілий до свинцево-сірого кольору, лежить в кутку. Туди-сюди по ньому марширують мурашки. Куток, з якого я вийшов, було заставлено картонними ящиками з порожніми пляшками й бляшанками. Це нагадало мені снайперське гніздо Лі Освальда.
Відсунувши вбік пару ящиків, я розчистив собі шлях в цю маленьку кімнатку. Вирушив до дверей, але потім підсунув коробки на місце. Нема сенсу полегшувати комусь можливість випадково провалитися в кролячу нору. А вже потім я вийшов надвір, назад у 2011 рік.
Було темно, коли я останній раз спускався крізь кролячу нору, тож, природно, темно було і зараз, бо відтоді промайнуло лише дві хвилини. Тим не менше, багато чого змінилося за ці дві хвилини. Я побачив це навіть у темряві. Протягом минулих сорока восьми років якогось дня була трапились пожежа і фабрика згоріла впень. Все, що від неї залишилось, це кілька почорнілих стін і повалений димар (що нагадав мені, аякже, той, який я колись бачив на місці ливарні Кіченера в Деррі) та декілька куп каміння. Не було там ані сліду крамниць «Твої Мейнські одяганки» чи «Л. Л. Бін експрес». Просто стояла зруйнована фабрика на берегах Андроскоґґіну. І більше нічого.
Того червневого вечора, коли я відбув у свою п’ятирічну місію з урятування Кеннеді, температура була приємно помірною. Зараз було дико жарко. Я зняв ту смушкову куртку, яку був купив собі в Оберні, й закинув її до сморідної вбиральні. Удруге причинивши двері, я побачив на них табличку: ТУАЛЕТ НЕ ПРАЦЮЄ!!! НЕСПРАВНА КАНАЛІЗАЦІЙНА ТРУБА!!!
Хоч помирають молоді, красиві президенти чи живуть молоді, красиві президенти, хоч живуть молоді й вродливі жінки, а потім помирають, але несправні каналізаційні труби під двором старої фабрики Ворумбо, вочевидь, вічні.
І ланцюг там був також. Я пройшов до нього вздовж брудної стіни якоїсь старої будівлі, що замінила собою сушарню. Підпірнувши під ланцюгом і зайшовши за ріг, я опинився перед її фасадом і побачив, що це покинута цілодобова крамниця «Квік- Флеш». Вітрини було потрощено і всі полиці з неї вивезено. Від закладу не залишилося нічого, окрім шкаралупи, де єдиний, з майже мертвою батареєю, аварійний вогник зудів, мов помираюча муха на зимовому вікні. На рештках підлоги аерографом було намальовано графіті, й світла якраз вистачало, щоб його прочитати: ЗАБИРАЙСЯ З МІСТА, ТИ, ПАКІ КУРВАЛЬ[688].
Я пройшов по потрісканому цементу подвір’я. Автостоянка, де фабричні робітники колись залишали свої машини, зникла. На тому місці нічого не було збудовано; залишився просто прямокутний пустир, де валялись розбиті пляшки, уламки асфальту та одинокими купками стирчав бур’ян. З деяких кущиків, немов старовинні конфеті, звисали використані кондоми. Я задер голову подивитися на зірки і не побачив жодної. Небо вкривали низькі хмари, достатньо нещільні, щоб дозволяти трішки пробиватися крізь себе непевному світлу місяця. Мигавку на перехресті Мейн- стрит і 196-го шосе (колись знаного як Старий Люїстонський шлях) тут замінили світлофором, але він не працював. Та з цим усе було гаразд; жодного автомобільного руху на дорогах не було.
«Фруктова» зникла також. На тому місці, де була крамниця, зяяла діра льоху. Навпроти неї, де у 1958 році стояв «зелений фронт», а в 2011-му мусив стояти банк, містилося щось під назвою «Харчовий кооператив провінції Мейн». Але ж і тут вітрини було розбито, а всі харчі, котрі колись могли зберігатися всередині, давно зникли. Заклад стояв так само випатраний, як і «Квік-Флеш».
На півдорозі через перехрестя я враз застиг, вражений гучним водянисто- крижаним скреготінням. Єдине, що в моїй уяві могло створювати такий звук, це якийсь екзотичний літак, що, пробиваючи звуковий бар’єр, одночасно скидає з себе обледеніння. Стрепенувся ґрунт в мене під ногами. Десь вискнула автомобільна сигналізація та й замовкла. Загавкали собаки, а потім одна по одній позатихали.
««Землетрус в Лас-Анджліісі, — згадав я. — Сім тисяч загиблих».
На 196-му шосе спалахнули фари, і я поспіхом кинувся на хідник. Автомобіль виявився маленьким кутастим автобусом з написом КІЛЬЦЕВИЙ на освітленому маршрутному шильді. Мені слабенько дзенькнуло в пам’яті, але я не знав, до чого це.
Той чи інший обертон, подумав я. На даху в автобуса містилося кілька обертових приладів, на вигляд ніби вентилятори-остуджувачі. Повітряні турбіни, ймовірно? Чи таке можливе? Звуку двигуна внутрішнього згоряння я не почув, лише неголосне електричне гудіння. Я дивився йому вслід, допоки не зник удалині єдиний на ньому задній вогник.
Гаразд, отже, бензинові двигуни ліквідовано у цій версії майбутнього — в цьому пасмі, якщо скористатися термінологією Зака Ленга. Це ж добра новина, хіба не так?
Можливо, хоча повітря, яке я втягував своїми легенями, відгонило чимсь мертвотним, на додачу в ньому вчувався ще якийсь запах, який нагадав мені запах трансформатора мого потяга «Лайонел», коли я, хлопчиком, ганяв його надто довго [689]. ««Час уже його вимкнути, нехай трохи відпочине», — зазвичай казав мені тоді батько.
Було там, на Мейн-стрит, кілька закладів, у котрих, здавалося, ще сяк-так ідуть справи, але здебільшого стояли розвалища. Хідник лежав потрісканий, всяка негідь валялася на ньому. Я побачив з півдесятка запаркованих машин, і всі були або бензиново-електричними гібридами, або з тими вертушками на дахах. Стояла там така собі «Хонда Зефір», інша машина називалася «Такуро Спірит»; ще одна «Форд Бриз». Вигляд вони мали старий, а пару з них було вандалізовано. У всіх на лобовому склі були рожеві наліпки з написами чорними літерами, достатньо великими, щоб прочитати у напівтемряві: ПРОВІНЦІЯ МЕЙН. КАРТКА «А». ЗАВЖДИ ВІДПОВІДАЄ ХАРЧОВИМ ТАЛОНАМ.
На іншому боці вулиці тусувалася зграя підлітків, вони про щось гомоніли, сміялися.
— Агов! — гукнув я їм. — А бібліотека ще працює?
Вони вирячилися на мене. Я побачив світляки сигарет. от лишень запах долітав майже напевне одурманливий.
— Пішов на хер, дядьку! — гукнув мені у відповідь один з них.
Інший відвернувся і, приспустивши штани, блиснув до мене задом.
— Отут знайдеш всяку книжку, всі твої!
Ватага зареготала, вони пішли, балакаючи упівголоса, озираючись.
Мене не вразило те, що мені показали голу сраку — це було не вперше, — але мені не сподобалися їхні погляди, а притишені голоси ще менше. Там могли про щось змовлятися. Джейку Еппінгу в це не зовсім вірилося, але Джордж Емберсон мало сумнівався; Джордж пройшов крізь чимало різного, і саме Джордж наразі нахилився, підняв два уламки цементу, як кулаки завбільшки, й засунув їх собі до передніх кишень, просто, на добру вдачу. Джейк вирішив, що це глупство, але заперечень не висував.
На наступному розі бізнесовий квартал (який він не був) раптом урвався. Я побачив літню жінку, що поспішала вулицею, нервово оглядаючись на тих хлопців, котрі тепер були трохи далі попереду на іншому боці Мейн-стрит. На жінці була хустка й щось схоже на респіратор — на кшталт тих, що ними користуються люди з хронічними обструктивними захворюваннями легенів або з прогресуючою емфіземою.
— Мем, ви не підкажете, чи бібліотека.
— Облиште мене в спокої! — Очі в неї були великі, злякані. На мить крізь прогалину в хмарах сяйнув місяць, і я помітив, що обличчя в неї порите виразками. Та, що містилася в неї під правим оком, здавалося, дожерлася аж до самої кістки. — Я маю папір, де говориться, що я маю право бути на вулиці, на ньому є печатка Ради, то вже облиште мене в спокої! Я йду до своєї сестри, мушу її відвідати! Оті хлопці — погані хлопці, і скоро вони розпочнуть свої дикунства. Тільки торкніться мене, я дзвякну своїм брязкалом й констебль ураз під’їде сюди.
Якось я мав щодо цього сумніви.
— Мем, я всього лише хочу дізнатися, чи бібліотека ще.
— Вона вже багато років як закрита й жодних книжок там нема! Тепер там провадять Сходини Ненависті. Облиште мене в спокої, кажу вам, бо інакше я дзвякну констеблю.
Вона поквапилася геть, кожні кілька секунд озираючись, щоб упевнитися, що я не переслідую її. Я дозволив їй віддалитися від мене на достатню дистанцію, аби лиш жінка трохи заспокоїлася, а тоді й сам знову вирушив уздовж Мейн-стрит. З коліном у мене дещо налагодилося після того перенапруження на сходах Книгосховища, але я все ще кульгав і кульгатиму й далі якийсь час. У затулених шторами вікнах деяких будинків горіло світло, але я був майже цілком певен, що постачається воно не Енергокомпанією Центрального Мейну. То були коулменівські ліхтарі[б90], а в деяких випадках гасові лампи. Більшість домів стояли темні. Від деяких залишилися обвуглені руїни. На одному з руйновищ була намальована свастика, а на іншому аерографом написано: ЄВРЕЙСЬКИЙ ПАЦЮК.
А. а чи дійсно вона сказала Сходини Ненависті?
Перед фасадом одного з тих будинків, що перебували у гарному стані — він був схожий на справжній маєток, порівняно з іншими — я побачив довгу жердину конов’язі, немов у якомусь старому фільмі-вестерні. І там стояли справжні коні. Коли небо освітилося в черговому спазматичному розриві, я побачив і кінські «яблука», деякі кізяки зовсім свіжі. Під’їзна алея туди лежала за зачиненими воротами. Місяць сховався знову, тому я не зміг прочитати табличку на залізних ґратах, проте мені не було необхідності її читати, аби здогадатись, що там написано: СТОРОННІМ ЗАБОРОНЕНО.
Раптом просто попереду я почув, як хтось чітко вимовив єдине слово:
— Пиздець!
Голос явно немолодий, несхоже на тих дикуватих хлопців, і пролунало це не з їхнього, а з мого боку вулиці. Той чоловік, судячи з його голосу, був напідпитку. А ще скидалося на те, що балакає він сам з собою. Я вирушив на цей голос.
— Матір’во’йоб! — скрикнув голос роздратовано. — ’лядь срана!
Мабуть, він був від мене за квартал. Перш ніж встигнути туди дістатися, я почув металевий брязк і той голос заволав:
— Забирайтесь геть звідси! Богом кляті шмаркачі сучі! Забирайтесь геть звідси, поки я не дістав свого пістолета!
Відповіддю на це пролунав глузливий регіт. То були ті шибайголови, хлопці- дурокури, і голос, що озвався, безперечно, належав тому з них, котрий був показав мені сраку:
— Єдиний пістоль, що ти маєш, ховається у тебе в штанях, та й в того, можу поспорити, криве дуло!
Знову регіт. А слідом високий металічний звук «спеннньг».
— Уйобки, ви зламали мені шпицю! — тепер у голосі того чоловіка, котрий кричав на них, уже забринів несвідомий себе страх. — Г еть, геть, стійте, де стоїте, на своєму боці!
Хмари розщепилися. Крізь шпару проглянув місяць. У його непевному світлі я побачив старого в інвалідному візку. Він сидів далі попереду, на перехресті Мейн- стрит з Годдард-стрит, якщо цій вулиці не змінили назву. Одне колесо його застрягло у вибоїні, від чого крісло візка п’яно перекосилося на лівий бік. Хлопці вже рушили через вулицю до нього. Той, що був послав мене на хер, тримав рогатку з зарядженою до неї величенькою каменюкою. Цим пояснювався той металічний брязк.
— Маєш старих баксів, діду? Та направду, нам згодяться й нові бакси, і консерви, є?
— Ні! Якщо в вас нема бодай краплини совісті, щоби витягти мене з баюри, в якій я застряг, то хоч облиште мене в спокої, йдіть своєю дорогою!
Але вони уже роздрочилися і просто так відступитися не бажали. Вони збиралися пограбувати його навіть на те дрібне лайно, яке він міг мати, можливо, ще й побити, а перекинути його, так це напевне.
Джейк з Джорджем злилися водно, і в обох у очах почервоніло від люті.
Увага поганців вся була націлена на стариганя в інвалідному візку, тож вони не помітили, коли я вирушив до них по діагоналі — точно, як тоді на шостому поверсі Книгосховища. Від моєї лівої руки все ще було небагато користі, натомість права, укріплена тримісячним курсом фізіотерапії спершу в Паркленді, а потім в «Едемських перелогах», була в повнім порядку. Ну, й малися ще залишки влучності, завдяки якій я колись виступав третім бейсменом у шкільній команді[б91]. Перший уламок цементу я вгатив просто в груди тому, який був засвітив мені свою сраку. Він скрикнув від болю і подиву. Всі хлопці — їх там було п’ятеро — обернулись до мене. І коли це сталося, я побачив, що обличчя вони мають такі ж понівечені, як було в тої переляканої жіночки. Хлопець з рогаткою, юний містер На Хер, виглядав найгірше. На тому місці, де в людини стирчить ніс, в нього не малося нічого, крім діри.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 9 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |