В книге исследуется 60-летний путь развития, творческие поиски и достижения балетного театра Советской Украини, рассказывается о его выдающихся мастерах, о по­становках балетов украинских 23 страница

Визнаних майстрів змінила молодь, яка в середині 70-х — на початку 80-х років зайняла провідне місце в театрі. Тетяна Таякіна, Раїса Хілько, Людмила Сморгачова, Тетяна Литвинова володіють високою технічною майстерністю. Їх танець приваблює граничною чистотою ліній, філігранною відточеністю кожної пози. За цим поколінням прийшли не менш вправні юні балерини, серед яких яскраво спалахнув самобутній талант Н. Семизорової, що невдовзі стала окрасою сцени Великого театру Союзу РСР і під безпосереднім керівництвом славетної Г. Уланової стала однією з провідних солісток кращої балетної трупи світу. Потім розкрилися обдаровання Т. Боровик, Г. Кушнірової, Й. Хоменко, Л. Данченко, С. Приходько, Н. Березіної.

Продовжуючи традицію українських балетних виконавців перемагати на відповідальних виконавських конкурсах, започатковану видатними майстрами О. Потаповою і Ф. Бакланом ще в 1951 році в Берліні на конкурсі класичного танцю Всесвітнього фестивалю молоді та студентів, юні солістки столичного колективу активно завойовували почесні міжнародні на­городи. На одному з найавторитетніших у світі — Міжнародному конкурсі артистів балету в Москві звання лауреатів здобули Т. Литвинова, Т. Таякіна, Л. Сморгачова, Є. Косменко, М. Прядченко, В. Ковтун, а Н. Семизорова і Г. Кушнірова одержали золоті медалі. На конкурсі в болгарському місті Варна поряд з Р. Хілько переможцями стали харківська прима-балерина С.Коливанова, а також кияни Т. Таякіна й В. Ковтун і зовсім юні солісти столичного театру І. Задаянна та В. Яременко. Перше місце і золоті медалі Другого Міжнародного конкурсу артистів балету у столиці Японії, Токіо, завоювали провідні майстри київського колективу Л. Сморгачова та С. Лукін.

Все більш широке, справді світове визнання виконавських досягнень сучасного покоління українських митців промовисто засвідчувало інтен­сивний процес дальшого зростання майстерності і технічної віртуозності представників усіх балетних колективів республіки — вихованців Київ­ського державного хореографічного училища, яке очолює нині народна артистка УРСР Г. Кирилова. Артисти не тільки столичного, київського, а й периферійних театрів Радянської України беруть участь у міжнарод­них танцювальних фестивалях, з успіхом гастролюють за кордоном.

Так, зокрема, балетна трупа Одеського державного академічного теат­ру опери та балету на чолі з головним балетмейстером В. Смирновим-Го­ловановим та народною артисткою УРСР Н. Баришевою були на гастролях в Іспанії, виступаючи разом зі славетною радянською балериною М. Плісецькою. Неодноразово українські танцюристки брали участь у гастроль­них поїздках видатних майстрів балетних колективів Москви і Ленінграда.

Майже на всіх континентах нашої планети зі справжнім тріумфом танцювала народна артистка СРСР О.Потапова із своїм партнером Ф. Бак­ланом. Саме з їх натхненним мистецтвом пов'язане й утвердження світової слави української виконавської школи, її міжнародне визнання. Глядачі багатьох зарубіжних країн надовго запам'ятали київських артистів, які в складі концертних програм «Зірки радянського балету» достойно репре­зентували розквіт багатонаціонального балетного мистецтва соціалістич­ного реалізму.

Для сьогоднішнього покоління артистів багатогранна творчість О. Потапової — приклад самовідданого служіння балету, постійного вдоскона­лення виконавської майстерності і глибокого опанування найрізноманіт­ніших партій сучасного та класичного репертуару. Для сучасної молоді, яка віртуозно володіє набором найскладніших рухів та карколомних ком­бінацій і часом забуває про акторську майстерність, хореографічний стиль і образний зміст, досвід видатної української балерини особливо цінний (нині вона перейшла на репетиційну роботу і підготувала свою вихованку Г. Кушнірову до блискучої перемоги на Московському конкурсі).

О. Потапова — справжня класична балерина, чудовий інтерпретатор майже всіх сольних партій вітчизняної і світової спадщини, репрезенто­ваної на радянській сцені. Найвидатнішим виконавським досягненням української танцівниці була партія Одетти — Оділії в «Лебединому озе­рі», яку вона танцювала на сцені близько п'ятисот разів. Підготовлена ще разом зі славетним російським балетмейстером Ф.Лопуховим, ця актор­ська робота О. Потапової вдосконалювалася балериною протягом усього її довгого творчого життя.

Найскладніша партія класичного репертуару, що об'єднує два зовсім протилежних образи — ніжної довірливої Одетти й жорстокої, підступної Оділії, вимагала від виконавиці не лише досконалого володіння віртуозною технікою й акторською майстерністю, а й тонкого розуміння своєрідного академічного стилю хореографії балетмейстерського шедевру Л. Іванова та М. Петіпа. Засвоюючи досягнення й досвід провідних майстрів Москви і Ленінграда щодо трактування класичної ролі, О. Потапова шукала влас­ної інтерпретації контрастних пластичних характерів, відшліфовуючи тех­нічно складні рухи, знаходячи свіжі емоційно-психологічні відтінки й анкторські деталі, відтворюючи стильові особливості хореографічного образу.

Підкоряючись настроям музики П. Чайковського, її графічно точна, скульптурно викінчена пластика набувала широкої кантиленності, невимушеної легкості, прозорої чистоти і водночас наповнювалася внутрішньою експресією, великою емоційною силою. Слова великої російської балерини А. Павлової: «Оволодійте технікою, потім забудьте про неї і будете природними!», які ще в роки навчання часто повторювала педагог О. Потапової, вихованка ленінградської школи Н. Верикундова, назавжди стали творчим девізом української танцівниці. Вона блискуче оволоділа технікою класичного танцю, досягла справжньої природності, органічності ру­хів, художньої завершеності й цілісності танцювальних образів.

Створюючи психологічно складну партію Одетти — Оділії, О. Потапо­ва переконливо втілювала у цих двох образах різне світосприймання, різні характери. Її Одетта уособлювала світлий і гармонійний світ музики, внут­рішню силу, готовність до боротьби за щастя. Навіть у сповненому елегійного суму славетному адажіо з другої дії, де після каденції арфи замріяно звучав дует скрипки та віолончелі, балерина переосмислювала суто ліричний танцювальний епізод, розцвічуючи його мужніми, героїчними інтона­ціями. Її Оділія поставала підступною, холодною, владною й загадковою красунею, впевненою в своїй перемозі над мрійливим Зігфрідом. Кожний філігранно відточений танцювальний рух, кожна графічно викінчена поза підпорядковувалися образному завданню: вони захоплювали закоханого героя, що в гордовитій Оділії бачив свою Одетту. В фіналі па-де-де наваль­ні стрімкі обертання — славнозвісні подвійні 32 фуете сприймалися наче каскад іскристих блискавиць, якими дочка злого чаклуна хотіла остаточно засліпити розгубленого принца.

Критика справедливо порівнювала Одетту — Оділію О. Потапової з найвидатнішими трактовками цієї партії, віддаючи належне віртуозності і ху­дожній завершеності танцю балерини. Так, японська газета «Тюніто сінбун» 31 липня 1972 року в рецензії на гастрольний київський спектакль «Лебедине озеро» відзначала високий артистизм і технічну досконалість виконавиці головної ролі, яка «майстерно перевтілилася в обидва різні образи, а в третьому акті в па-де-де продемонструвала дійсно чудове, не­повторне гран-фуете. За останні 20 років до Японії приїжджало багато кращих балерин світу, але після Лепешинської ще ніхто не міг похвали­тися таким довершеним і віртуозним фуете».

Обдаровані представниці сучасного артистичного покоління, яким по­щастило прийняти виконавську естафету безпосередньо від О. Потапової, продовжують успішно розвивати традиції українського балетного театру і з тріумфом демонструють свою майстерність на кращих театральних сценах і концертних естрадах світу. Провідні солісти київського колективу, лауреати премії Ленінського комсомолу, народна артистка УРСР Л. Сморгачова та заслужений артист республіки С. Лукін зачарували своїм одухотвореним і технічно досконалим мистецтвом американських шану­вальників класичного балету, виступаючи в жовтні 1979 року в одному з найкращих концертних залів США — Карнегі-холл. А в цей же самий час прославлений український дует—народні артисти СРСР, лауреати пре­мії Ленінського комсомолу Т. Таякіна і В. Ковтун танцювали разом з ки­ївським колективом на сцені Берлінської опери, виконуючи заголовні пар­тії в «Ромео і Джульєтті» С. Прокоф'ева. Як відзначала 15 жовтня газета «Нойєс Дойчланд», українські танцюристи продемонстрували таку високу професіональну майстерність і виконавську культуру, яка дає усі підста­ви вважати солістів театру зірками першої величини світового балету.

Влітку 1977 року балетний колектив Київської опери втретє гастролю­вав у Японії, розпочавши свої спектаклі «Лісовою піснею» М. Скоруль­ського 27 липня у «Токіо Бунка Кайкан» — одному з найкрупніших кон­цертних залів столиці. «Вистава «Лісова пісня»,— сказав кореспонденту ТАРС М. Демченкові відомий театральний критик, професор Іосіо Нодзані,— викликала надзвичайно великий інтерес у японських шанувальни­ків балетного мистецтва насамперед переконливим і яскравим відтворен­ням українського сценічного танцю, заснованого на щедрих багатствах національного фольклору. Величезне враження справила на всіх глядачів висока виконавська майстерність молодих акторів, які танцюють з душею і самовідданістю. В головних партіях «Лісової пісні» з особливим блиском виступили Т. Таякіна і В. Ковтун». Під час гастролей ці молоді майстри з успіхом виступили і в головних ролях «Лебединого озера», зачарувавши японську публіку, для якої балет П. Чайковського — улюблений класич­ний шедевр.

Постійно вдосконалюючи свою танцювальну майстерність, успішно ви­конуючи провідні партії майже всього діючого репертуару, солісти україн­ського столичного колективу інтенсивно освоювали перлини світової і віт­чизняної спадщини, опановували різні хореографічні стилі, виявляючи по­глиблений інтерес до кращих постановок видатних балетмейстерів минулого і знайомлячи з ними сучасних глядачів. Особливо проникливо відчули Т. Таякіна та В. Ковтун своєрідну романтичну стилістику «Жізелі», передаючи в наспівно-прозорому, граціозному й художньо-викінченому танці тремтливу ніжність і теплоту музики А.Адана, мереживну чистоту хореографії Ж. Кораллі, Ж. Перро і М. Петіпа, зворушливі почуття кла­сичних балетних героїв.

В цій старовинній романтичній виставі українські артисти виявили себе тонкими стилістами, знавцями вітчизняних виконавських традицій і сьо­годнішніх досягнень світової хореографічної сцени, а також вдумливими творцями власної інтерпретації канонічних танцювальних партій. В танці 'Г. Таякіної й В. Ковтуна відчувався внутрішній зв'язок різних хореогра­фічних епох — далекої епохи балетного романтизму минулого століття і нашого сьогодення, коли пластична манера стала більш невимушеною, розкутою.

І в старовинній «Жізелі», і в ще більш віддаленій від нас «Сильфіді», і в нових, тільки-но створених спектаклях перед глядачами поставав не просто злагоджений танцювальний дует, а справжній художній союз близь­ких за духом митців-однодумців. Кожний з них — цікава виконавська ін­дивідуальність, кожний іноді танцює з іншими артистами (так, В. Ковтун багато разів був партнером М. Плісецької й О. Потапової). Однак най­більш творчі досягнення обох танцівників пов'язані з їх гармонійним дуе­том. Мабуть, саме тому в дуже різних за тематикою й образною стилісти­кою виставах Т. Таякіна і В. Ковтун не тільки переконливо розкривали почуття своїх героїв, а й майстерно передавали найтонші емоційні та психологічні відтінки їх стосунків.

На багатьох сценах світу з тріумфом виступав цей дует. А навесні 1977 року під час гастролей в Парижі українські артисти одержали найвищі нагороди Французької академії танцю — Тетяна Таякіна здобула премію імені Анни Павлової, а Валерій Ковтун став лауреатом премії імені Вацлава Ніжинського.

Згадаємо, що в грудні 1964 року на Другому Міжнародному фестивалі танцю в Парижі такі премії вже присуджувалися талановитим солістам українського столичного колективу Ірині Лукашовій та Валерію Парсєгову, теж прекрасному балетному дуетові, який, до речі, тоді здобув ще й найвищу нагороду паризького хореографічного форуму — Гран-Прі. По­золочені туфельки І. Лукашової, в яких вона танцювала разом з В. Парсєговим па-де-де з балету «Есмеральда» Ц. Пуні, і сьогодні зберігаютьої в старовинному музеї Французької академії танцю разом з туфельками видатних балерин нашого століття — Анни Павлової, Тамари Карсавіної, Галини Уланової, Іветт Шовіре, Майї ІІлісецької, Наталі Безсмертнової, Катерини Максимової, Ірини Колпакової.

Історія українського балету знає немало прекрасних танцювальних дуе­тів, серед яких — перші майстри дуетного танцю В. Дуленко й О. Соболь, К. Васіна і В. Литвиненко, А. Яригіна й П. Павлов-Ківко і обдаровані про­довжувачі їхніх традицій — Л. Герасимчук і М. Апухтін, Є. Єршова й А. Бєлов, О. Потапова й Ф. Баклан, А. Мінчин й А. Новичонок, В. Калиновська і В. Круглов, а також першокласні сучасні балетні дуети, що при­крашають театри республіки.

Так, гордістю харківської сцени й усього радянського балету став дует народних артистів УРСР Світлани Коливанової і Тодора Попеску. Талант цих визнаних майстрів, віртуозний танець яких приваблював благород­ством і високою культурою, засяяв усіма гранями і в нових виставах на музику С. Прокоф'єва, А. Хачатуряна, Д. Шостаковича, А. Мелікова, Р. Щедріна, А. Петрова, М. Скорульського, В. Губаренка, і в класичних балетах «Жізель», «Лебедине озеро», «Лускунчик», «Спляча красуня», «Пахіта», «Корсар», «Дон-Кіхот», «Коппелія», «Марна пересторога».

В елегійно-замріяному адажіо з другої дії «Лебединого озера» артисти тонко передавали народження глибокого почуття у сором'язливої ніжної королеви лебедів Одетти та враженого її красою принца Зігфріда і взаємо­розуміння партнерів наче переходило у взаєморозуміння їхніх героїв, на­даючи виконанню особливої щирості та психологічної переконливості. Палахкий, емоційно-наснажений дует Кармен і Хозе в «Кармен-сюїті» був гранично злагодженим, синхронним не лише за своїм танцювальним втіленням, а й за внутрішнім настроєм, і здавалося, що сповнені любов'ю серця героїв балету б'ються в унісон.

Окрасою львівського колективу багато років був прекрасний дует на родної артистки УРСР Н. Слободян і заслуженого артиста УРСР О. ІІоспєлова. Володіючи щедрою палітрою пластичних барв, Н. Слободян і О. Поспєлов і в радянському репертуарі, і в постановках балетної спад­щини успішно розвивали глибоконародні і реалістичні національні вико­навські традиції, утверджували власні трактування танцювальних образів.

Процес ускладнення хореографічної лексики й утвердження технічної віртуозності, характерний для всього сучасного балетного театру, відчутно впливає не лише на жіночий, а й на чоловічий танець, який сьогодні ва­бить широким розмахом, карколомністю стрибків, навальністю обертань, спортивною легкістю і силою. Однак, удосконалюючи техніку, провідні солісти колективів республіки не забувають про одну з найголовніших особливостей українського балетного виконавства, а саме: про акторську виразність, мистецтво сценічного перевтілення, психологічну й емоційну правдивість хореографічного образу.

Майстри класичного чоловічого танцю всіх поколінь завжди були не просто вправними танцівниками, а й справжніми акторами. Про це свід­чить виконавське мистецтво О. Соболя, В. Литвиненка, П. Вірського, О.Сталінського ще в 20—40-і роки, а також багатогранне мистецтво про­відних солістів усіх театрів і в наші дні. Сьогодні в балетному виконавстві відбуваються процеси руйнування традиційних артистичних амплуа, зро­стає значення неповторної акторської індивідуальності.

Багатозначність і філософська глибина музичних образів, психологічна складність і масштабність характерів героїв вимагають від балетмейстерів і танцюристів надзвичайно різноманітних, часом контрастних виразових засобів, тонкого пластичного перевтілення, сміливого розширення й онов­лення традиційних хореографічних форм і прийомів. Цим високим вимогам сучасності цілком відповідає багатогранна творчість провідного соліста львівського колективу народного артиста УРСР Германа Ісупова. У його величезному репертуарі поряд з героїчним Спартаком такі несхожі герої, як принц Зігфрід з «Лебединого озера», Дезіре з «Сплячої красуні» Чай­ковського, Принц у «Попелюшці» Прокоф'єва, Ферхад з «Легенди про кохання» Мелікова, Батир з «Шурале» Ярулліна, Базіль з «Дон-Кіхота» Мінкуса, хан Гірей з «Бахчисарайського фонтана» Б. Асаф'єва, д'Артаньян з «Трьох мушкетерів» В. Баснера, шекспірівські герої — Тібальд, Ромео й Антоній («Ромео і Джульєтта» С. Прокоф'ева та «Антоній і Клеопатра» Е. Лазарєва), легендарний Тіль Уленшпігель з однойменного балету Є. Глєбова, Адам зі «Створення світу» А. Петрова, Квазімодо з «Есмеральди» Ц. Пуні, Альберт з «Жізелі» А. Адана, запорожець Степан з «Лілеї» К. Данькевича і наш сучасник партизан Лесь з «Орисі» А. Кос-Анатольського, а також сповнений драматизму ібсенівський Пер Гюнт, негритян­ський юнак, борець проти расистів Ленні з балету «Стежкою грому» К. Караєва, поетичний камнеріз Данила з «Кам'яної квітки» С. Прокоф'єва та ін.

Продовжуючи традиції українського балетного виконавства, орієнтую­чись на здобутки видатних сучасних танцівників, насамперед, на творчі відкриття В. Васильєва, М. Лавровського, М. Лієпи, Ю.Владимирова, прем'єр львівської сцени послідовно утверджував у своєму героїко-романтичному танці пафос глибокої людяності та духовності. У балетах радян­ських композиторів щораз по-новому відкривалися грані його масштаб­ного акторського таланту, а в традиційні класичні партії він вносив своє розуміння чоловічого танцю, співзвучне інтерпретаціям сучасних балет­них образів.

Властиве українському виконавству розвинене акторське начало, во­лодіння мистецтвом перевтілення, технічна досконалість танцю допома­гали Г. Ісупову переконливо втілювати в хореографічних партіях високі злети людського духу, крилаті мрії, що надихали його героїв на подвиг. Працюючи пліч-о-пліч з корифеєм національного хореографічного театру, одним з фундаторів чоловічого балетного виконавства О.Сталинськпм та продовжувачем його акторських традицій О. Поспєловим, творчо засвоюючи їхній досвід, Г. Ісупов утверджував власний художній почерк, свою неповторну пластичну манеру. Його самовіддане служіння балету було своєрідним моральним і мистецьким камертоном для всього львівського колективу і насамперед для артистичної молоді. Прем'єр театру, який і в сучасному, і в класичному репертуарі завжди виявляв себе також майстром дуетного танцю, виступаючи і з Н. Слободян, і зі своєю постійною партнеркою Г. Сахновською, був дбайливим наставником молодих артистів.

Очоливши колектив, в якому він сформувався як визначний балетний актор і де успішно розпочав свій балетмейстерський шлях, Г. Ісупов виховує нині нове покоління українських танцівників. А обдаровані солісти львівської трупи Ю. Карлін, В. Правдивий, В. Якимович і юний А. Кучерук, запрошений у 1985 році провідним солістом балету Київського державного дитячого музичного театру, продовжують сьогодні виконавські здобутки визнаного майстра.

Столична сцена, на якій у 30—40-і роки сяяли таланти О. Соболя і В. Преображенського (що згодом стали окрасою московського балету), завжди славилася яскравими індивідуальностями представників чоловічого хореографічного виконавства. Так, у 50—70-і роки в Київському теа­трі танцювали М. Апухтін, Ф. Баклан, А. Бєлов, Г. Баукін, Р. Візиренко- Клявін, В. Круглов, А. Новичонок, В. Некрасов, М. Новиков, В. Парсєгов, О. Сегаль, Б. Степаненко, а поряд з ними зростала молода зміна: В. Ков­тун, Є. Косменко, С. Лукін, В. Литвинов, М. Прядченко, В. Федотов.

Характерні для українського акторського мистецтва ліризм і романтичність, прониклива задушевність і емоційна щедрість з особливою повнотою розкрилися у творчості провідного майстра столичного колективу Ф. Баклана, який створив у різноманітних постановках балетів радянських ком­позиторів і в класичних спектаклях багато правдивих людських характе­рів. В його великому репертуарі особливе місце посідали три улюблені партії — Лукаш у «Лісовій пісні» М. Скорульського, Принц у «Попе­люшці» та Ромео в «Ромео і Джульєтті» С. Прокоф'єва. Вони стали визначним досягненням національного балетного виконавства. В цих партіях, як і в багатьох інших, Ф. Баклан продемонстрував не лише володіння законами і стилістикою класичного танцю, а й справжній артистизм, тонку музикальність і уміння емоційно наповнити, і психологічно виправдати кожний хореографічний малюнок, будь-яку сценічну ситуацію, пластичну мізансцену, скульптурно завершену і гранично виразну позу.

Його поетичний, ніжний, замріяний Лукаш, здавалося, зійшов зі сто­рінок чудової драми-феєрії Лесі Українки, увібрав у себе теплі звуки лісової сопілки і чистий подих рідної природи. Артист зумів проникливо відтворити в танці найтонші душевні порухи, суперечливі почуття, настрої, щирі поривання героя «Лісової пісні», утвердити високі ідеї геніальної української поетеси й образно-емоційний зміст пройнятої народнопісенними інтонаціями музики М. Скорульського.

Визначні акторські перемоги в балетах «Попелюшка» та «Ромео і Джульєтта» були пов'язані з глибоким осягненням неповторного ми­стецького світу симфонічних полотен С. Прокоф'єва, з власним оригіналь­ним трактуванням відомих партій. В кожній ролі Ф. Баклан прагнув як­найповніше передати еволюцію характеру свого героя. Створені ним хо­реографічні образи відзначалися масштабністю, багатогранністю і внут­рішньою цілісністю.

Один з фундаторів і найбільш яскравих представників лірико-романтичного напряму в українському балетному виконавстві Ф. Баклан в ролі юного Принца неначе зігрівав своїм одухотвореним танцем гостро-прим­хливі ритми музики. Коли Ф. Баклан з В. Потаповою танцювали Принца й Попелюшку, завжди мимоволі згадувалися слова Б. Асаф'єва про те, що в музиці С. Прокоф'єва співає стихія світла і тепла, в якій перетвори­лася сонячна енергія і владно звучить переможний потяг до життя.

Танцівник правдиво передавав внутрішнє змужніння охочого до весе­лих витівок і жартів невгамовного Принца під впливом першого глибокого почуття. Біля тендітної Попелюшки він ставав відданим, сповненим бла­городства лицарем, готовим боротися за своє кохання. Артист переконли­во втілював це в піднесено-ліричному дуеті на балу, коли для безтурбот­ного героя, мабуть, вперше розкрилися справжні духовні цінності і зміст життя, коли його вразливу душу пройняв животворний чар першого ко­хання.

Безпосередність і щирість юності, цілісність натури вабили в лірико-романтичному танцювальному образі Ромео, створеному Ф. Бакланом. Гли­бокі почуття шекспірівського героя актор проникливо розкривав у розгор­нутому дуеті закоханих, у сцені біля балкона, в сольних варіаціях. В дуетних епізодах з Джульєттою — В. Потаповою кожний паспівний і водночас пластично викінчений рух артиста був одухотворений великим почуттям. Ф. Баклан переконливо відтворював складний шлях духовного змужніння мрійливого, поетичного Ромео, який сміливо кидав гнівний виклик без­глуздій ворожнечі. Лірико-романтичні барви хореографічного образу його героя у бурхливих сценах набували напружено-драматичних, трагедійних відтінків. У цих епізодах відкривалися запальна вдача, відчайдушна смі­ливість і моральна безкомпромісність юнака, а його поєдинок з піступним Тібальдом підносився до високого ідейно-образного узагальнення, звучав грізним протестом проти кривавих законів середньовіччя.

Визнаний майстер українського балетного виконавства, який разом з О. Потаповою і В. Потаповою гастролював у багатьох країнах світу, Ф. Баклан вніс вагомий вклад у формування національної хореографіч­ної школи і виховання кількох поколінь артистів київської сцени і як на­ставник театральної молоді, і як педагог училища. Серед його учнів і про­довжувачів утверджуваного ним лірико-романтичного виконавського напряму — В. Ковтун, М. Прядченко, С. Лукін, В. Відінєєв. Ф. Баклан був одним із засновників кафедри танцю і сценічного руху Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого, яку очолював багато років, ставши першим серед її педагогів професором хореографії.

І'либоконародні і реалістичні традиції українського акторського мисте­цтва, пов'язані з самобутньою творчістю О. Соболя і В. Литвиненка, О. Ста­лінського і П. Вірського, яскраво виявлялися у виразних сценічним образах прекрасного характерного танцівника Бориса Степаненка. В його іскрометному танці панувала стихія соковитого гумору, теплота і правдивість. Кожна роль ставала справжнім відкриттям людського характеру, виконавським досягненням актора, який умів іноді кількома виразними штрихами намалювати портрет свого героя.

Темпераментному й органічному в усіх своїх роботах, обдарованому солістові Миколі Новикову завжди було тісно в рамках традиційних балетних амплуа. Його артистичний діапазон вражав широтою: від запального безтурботного цигана Перку в «Лілеї» і феєричного, полум'яного Перелесника в «Лісовій пісні» до холодного, байдужого й гордовитого Командора у балеті «Камінний господар» В. Губаренка.

Мистецтво пластичного перевтілення — характерна риса творчості со­ліста Київського театру Олександра Сегаля і його молодшого колеги Вік­тора Литвинова, який часто виступав співавтором балетмейстерів. У спек­таклі «Ромео і Джульєтта» його самовдоволений пихатий Тібальд нагадував хижака, готового кожної миті кинутися на обрану жертву й безжалісно знищити її. Його відважний могутній Спартак злітав над своїм військом, немов гордий орел, що кликав повстанців до боротьби, до волі. Талановитий танцівник, успішно закінчивши балетмейстерське відділення режисерського факультету Ленінградської державної консерваторії імені М. Римського-Корсакова, навесні 1985 року став головним балетмейстером Київського державного дитячого музичного театру.

На театральних афішах нашої республіки поряд з іменами молодих со­лістів все частіше почали з'являтися й нові прізвища хореографів, вихо­ванців вищих учбових закладів Москви і Ленінграда, які до цього пройшли часом досить великий артистичний шлях на українській сцені. Актуальні для сьогоднішньої музично-театральної ситуації питання: «Хто поставить балетну виставу завтра?», «Хто продовжить балетмейстерські традиції ук­раїнської сцени?» починають хвилювати всі колективи республіки. Щоб виявити перспективних балетмейстерів-постановників і майбутніх провід­них солістів, у Києві наприкінці 1983 року було проведено Перший рес­публіканський конкурс балетмейстерів та артистів балету.

Високоавторитетне жюрі конкурсу, очолюване відомим українським хо­реографом, народним артистом УРСР Анатолієм Шекерою, прагнуло, щоб це відповідальне творче змагання не тільки виявило молоді обдаровання, а й сприяло піднесенню професіональної культури і виконавської майстер­ності юних артистів і постановників, допомогло їм спрямувати свої ми­стецькі пошуки на шлях поглибленого оволодіння класичною спадщиною і втілення вагомих за своєю тематикою сучасних вистав.

Конкурсні виступи проходили у найкращому театральному залі Києва палаці культури «Україна» в присутності численних глядачів. Перший в історії українського балетного театру конкурс зібрав близько со­рока учасників з Києва, Одеси, Дніпропетровська, Донецька, у ньому взяли участь солісти Театру класичного балету Укрконцерту і навіть учні Київського державного хореографічного училища, яким було надано пра­во змагатися у молодшій віковій групі (від 15 до 20 років.)

У першому турі представники обох груп молодшої та старшої (від 20 до 28 років) виконували класичніі па-де-де або дві сольні варіації з вистав, створених хореографами-класиками, і мусили продемонструвати тех­нічну вправність, артистизм і розуміння хореографічних стилів та кращих традицій минулого. У другому турі конкурсанти танцювали два сучасні хореографічні номери, поставлені на музику радянських композиторів, один з яких — українського автора, і в третьому — демонстрували свої виконавські можливості й акторські здібності у найскладніших класичних па-де-де або віртуозних сольних варіаціях.

Прагнучи виявити риси творчої індивідуальності юних танцівників, їхні технічні можливості, жюрі, до якого входили такі майстри українського балету, як О. Потапова, Т. Таякіна, Г. Кирилова, Б. Степаненко, оцінювало учасників змагання доброзичливо, але дуже вимогливо. Адже республіканський конкурс мусив дати путівку на всесоюзний, що мав від­бутися в Москві у 1984 році, та на найбільш авторитетний і престижний у світі Московський міжнародний конкурс артистів балету 1985 року. Ви­сокі критерії відбору претендентів для участі у відповідальних змаганнях у Москві надали Першому республіканському балетному конкурсу атмо­сфери справжнього свята сучасного хореографічного мистецтва. Змагання молодих відкрило нові імена і продемонструвало нові виконавські здобут­ки вже знайомих нам артистів.

По-новому розкрилася в конкурсних виступах відома шанувальникам хореографії провідна солістка столичного колективу, заслужена артистка УРСР Т. Боровик, граціозно-викінчений, легкий й графічно-завершений класичний танець якої, що вразив широтою арабесків і романтичною окри­леністю кожної пози, був відзначений Першою премією. Її постійний парт­нер А. Козлов одержав другу премію і звання лауреата. Поруч з солістом київського балету на другій сходинці п'єдесталу переможців була юна балерина донецького колективу Е. Рикова, яка виявила не тільки про­фесіоналізм, а й поетичність, емоційну наснагу в трактуванні складних класичних партій.

Третю премію поділили між собою солісти Одеського академічного теат­ру опери та балету І. Лаврова, Н. Трокай та О. Кириченко і киянка Л. Данченко. Заохочувальними преміями були відзначені молоді артисти Київ­ського академічного театру опери та балету І. Скрипник та О. Калібабчук, а також особливо здібні конкурсанти молодшої групи — юна солістка до­нецького колективу І. Дорофєєва і учень столичного хореографічного училища В. Борисов.

Дата добавления: 2015-10-21