— За що мені це? – простогнав Максим, розвертаючись назад.
— За всі твої смертні гріхи, – не втрималась я від коментаря.
Прикусивши губу я чекала на гостру репліку в свою сторону, проте я почула тільки мовчання. Обережно перевівши погляд, я побачила що Максим сидить з абсолютно непроникним виразом обличчя. Цікаво, про що він думає?
— Симпатичний будиночок, – відірвавши мене від роздумів, промовив Женя.
Признаюся чесно я знову забула про його присутність.
— Дякую. Його збудував мій батько.
Так, Женя був абсоютно правий. Наш будинок був неперевершеним, і не схожим на жоден, який я коли не будь бачила. Він був двохповерховим, і повністю дерев’яним. Центральний вхід був зроблений у вигляді великої тераси, до якої потрібно підніматися дерев’яними сходами. Ми часто влаштовували на ній пікніки, або просто відпочивали, ховаючись від спекотного літнього сонця.
— У нього золоті руки, – несподівано промовив Максим, піднімаючись на терасу.
— Були золоті, – прошептала я, сама до себе.
Проте виявляється, в Максима був музикальний слух.
— Вибач, я не знав, – промовив він, зупинившись біля центральних дверей.
В цей час я саме діставала ключ з нашого таємного сховища. І ним був…Як би ви думали? Правильно – коврик біля вхідних дверей.
— Олександрівно, це верх геніальності.
Як це б дивно не виглядало, враховуючи те, що зараз моя сестра у комі, і мені було зовсім не весело, але я розсміялася. Вперше так щиро за останні дні.
— Якщо хочеш щось сховати, поклади це на видне місце! – офіційно промовила я, піднімаючи його із землі.
— Сто відсотків. Тоді я свій набір кисточок буду ховати від тебе на твоєму столі.
— Жмот, – посміхнувшись відповіла я, клацнувши замком.
— Проходьте, – оголосила я, відійшовши в сторону.
— Ніфіга собі! – викрикнув Женя. – Та у вас тут справжній ліс.
Оглянувши прихожу, в моїй голові спалахнули картини минулого. Ми з Лізою раніше часто ходила разом до ліку, і збирали різні коряги. Тоді приходили додому, і чистили їх, шліфували, лакували. А тоді прикрашали ними вітальну. Також для декору ми використовували фактично все, що могли знайти, і принести з лісу.
— Угу…, – протягнула я. – Ліза захоплюється такими штуками.
— У вашій сім’ї всі такі обдаровані.
— Обдаровані – це ще м’яко сказано, – посміхнувшись відповіла я.
Женя говорив словами мого батька. Коли я починала малювати, Ліза клеїти картини з моху, я мама вистригати декоративні кущики, він не переставав повторяти, що в нього в домі живуть три обдаровані принцеси. Ми завжди сміялися з нього і відповідали, що це лише хобі. Проте він завжди наполягав, що потрібно розкривати свої таланти, відчуваючи серцем, що тобі подобається найбільше. Може і заради тата я поступила в академію мистецтв. Він так цього хотів.
— Олександрівно, ти чого? – зловивши мене за руку, запитав Женя.
— Та ні нічого! – відповіла я, відмахнувши спогади. – Пішли на кухню, подивимось, що можна перекусити.
— Тільки не кажи, що це вареники, – простогнав Женя, коли я дістала з холодильники пластиковий контейнер.
Розкинувшись на дивані Женя з Максимом чекали, коли я їм щось приготую.
— Ти не любиш вареники? – здивувався Максим.
Судячи по його тону, він їх любив дуже сильно.
— Любив до того часу, поки Олександрівна не примусила з’їсти мене цілий такий контейнер, – промовив ангел, постукуючи по кришці.
— І ти не міг їх з’їсти? – посміхнувшись, запитав Максим.
— Та не за один раз, – фиркнув він.
Згадавши цей випадок, я голосно розсміялася.
— Я ж не говорила тобі, трамбувати їх в себе.
— Твій погляд сказав все краще, будь яких слів.
— Звичайно сказав! – розвівши руками, оголосила я. – Щоб їх зліпити, я прокинулася о шостій годині.
Ми з Женьою розсміялися, згадавши цей випадок з минулося. В цей час я поставила вареники в мікрохвильовку, і пішла набирати воду на каву.
— А давно ви зустрічаєтеся? – несподівано запитав Максим.
Я б сказала, що це було ідентично грому серед ясного неба. Ми з Женьокою одночасно подивилися на нього такими поглядами, ніби він не запитав про наші стосунки, а заявив, що завтра після обіду наступає кінець світу. Від шоку і здивування, я перестала контролювати свої дії. Чайник який знаходився в моїй руці перехилився, і з нього почала виливатися вода.
— Що? – перепитала я, прийшовши до тями. – З чого ти взяв, що ми зустрічаємося?
— Всі так говорять, – пояснив він. – Та я й сам бачу.
— Що? – повторила я, не в змозі сформулювати цілісне речення.
Признаюся чесно, я була здивована такою новиною. Але подивившись на Женю, я зрозуміла, що його навіть забавляє ця ситуація.
— Що ти бачиш, цікаво? – знову подивившись на Максима, запитала я.
— Як ви розмовляєте, жартуєте, як він ставиться до тебе, як переживає. І як жене з іншого кінця Львова, бо Вероніці не по собі.
— Я ж тоді знепритомніла! – протестувала я.
— От бачиш! – торжествував Максим. – Він зробить заради тебе все.
Той факт, що Женя зробить заради мене все, залишався не змінним. Він був моїм найближчим другом, якого я безмежно люблю. І я сама б пожертвувала всім заради нього. Але чому всі вважають що ми зустрічаємося?
— І це твій єдиний аргумент? – запитала я, і нарешті поставила чайник на каву.
В той час поки ми перепиралися, дзенькнула мікрохвильова. Я гарно розклала вареники на тарілку і подала їх до столу. Присівши навпроти Максима, я чекала відповіді. І звичайно ж, вона у нього була.
— А ще, – почав він, взявши перший вареник, – ви завжди разом.
— Ти смієшся!? – викрикнула я. – Та це взагалі не рахується.
— А що ти хочеш почути? – розвівши руками, запитав він.
Я перехилилася через стіл, щоб краще бачити його вираз обличчя.
— Я хочу почути, – протягнула я, – чому тебе це так хвилює?
Він також подався в мою сторону, і примружив очі.
— Мене твоє особисте життя, взагалі не хвилює, – повільно відповів Максим.
В цей момент, я хотіла сказати йому, що мені щось не дуже віриться, але раптово вхідні двері відчинилися, і на порозі появилася моя мама. Наче за командою Женя і Максим піднялися, чекаючи коли вона прийде в кухню.
— О…Привіт, – промовила мама, переступивши поріг.
В руках вона тримала великі пакети, тому я відразу ж підбігла і забрала їх.
— Мамо, познайомся! – промовила я, коли ми підійшли ближче. – Це мої друзі: Женя і Максим.
Говорячи, що Максим мій друг, я явно кривила душею. Але розказувати мамі всі нюанси не було потреби.
— Дуже приємно, – відповіла мама, потиснувши Максимові руку.
Вона зміряла його цікавим поглядом з голови до ніг, а тоді перейшла до Жені.
— А мене – Вікторія Петрівна!
— Взаємно, – відповів Женя, посміхнувшись. – Дуже радий познайомитися з Вами.
Посміхнувшись у відповідь, мама зайнялася пакетами.
— Ви голодні? – запитала вона, виймаючи їх вміст на стіл. – Зараз я швиденько щось приготую.
— Дуже дякуємо, але Вероніка пригостила нас дуже смачними варениками, – відповів Женя.
— Супер! – вигукнула мама. – Тоді ви можете відпочивати. А я зготую вам сніданок, адже я зараз повертаюся в лікарню.
Мама намагалася говорити з непорушним виразом обличчя, але дрижачий голос зраджував її. Обернувшись до плитки, вона почала витягувати каструлі.
— Мамо, – обережно почала я, – давайте сьогодні я сходжу до Лізи, а ви відпочивайте.
— Ні – ні, – відтарабанила вона. – За мене не хвилюйся. Я зараз трохи відпочину, і через декілька годин повернуся назад.
Мені хотілося запротестувати, але я не могла залишити Женю та Макисима. Тому я просто кивнула у знак згоди.
Наполягаючи на тому, що їй не потрібна допомога на кухні, вона відправила нас в мою кімнату.
— О…яка гарна кімнатка, – прощебетав Женя, оглядаючись навколо.
— Женя! – вигукнула я. – Для тебе все «таке гарненьке».
— Мені ж цікаво, як живе моя Олександрівна – протягнув він, штовхнувши мене плечем.
Моя кімната знаходилася на другому поверсі, тому один бік її стелі був зрізаний. Фактично вона знаходилася під самим дахом, і це давало своєрідний ефект затишку і комфорту.
— Ну, що ж малята. Хто спить на ліжку, а хто веде «половую жизнь?», – підморгнувши, запитав Женя.
— Ей… Без пошлостей в моїй кімнаті. Тут створюється прекрасне.
За цей час Максим підійшов до стіни, на якій висіла моя перша картина. І це був букет ромашок. Якщо говорити по правді, вона виглядав жахливо. Але це полотно було настільки важливим для мене, що я не могла викинути його. В день його створення, ми традиційно, всією сім’єю, поїхали на нашу базу відпочинку. Стояв сонячний суботній ранок. Мама з Лізою ще спали, а ми з татом відправилися на ранкову прогулянку. В той день він купив мені перший художній набір. Обґрунтувавши це тим, що досить малювати акварельками, потрібно серйозно відноситися до справи, яку ти любиш. Тому він наполягав, що сьогодні я повинна створити свій перший шедевр. Коли ми вийшли на поляну, тато розклав мольберт, і сказав, що я буду тут сидіти до того часу поки не намазюкаю щось суттєве.
— Я в тебе вірю, моя принцесо! – сказав він, присідаючи неподалік.
Коли я залишилася один – на – один із своїм «талантом», я не знала, як ним користуватися. Спочатку я сиділа декілька хвилин, і просто вдивлялася в чисте полотно, та коли зрозуміла, що потрібно щось малювати, почала роздивлятися по сторонам. Пейзаж був дивовижним, і мені захотілося зобразити все і відразу. Але я прекрасно розуміла, що максимум що я можу, так це ромашки, які росли прямо біля моєї ноги. Відсторонившись, я почала виводити пелюстку за пелюсткою, поки не вийшов великий, гарний букет.
— Вони неперевершені, – похвалив мене тато, коли я закінчила.
В той день він тільки те і робив, що всім розповідав, яка в нього обдарована доця, і як він мною пишається. Мене ж він переконував, що в мене ж справжній талант, і мені потрібно розвивати його.
— Вони неперевершені, – вирвавши мене із спогадів, промовив Максим.
Від цих слів по шкірі пробіг мороз.
— Е…Дякую, – протягнула я.
Не в силі промовите що не будь я просто подякувала, і підійшла ближче, щоб знову помилуватися нею. Ставши біля Максима, я почала вдивлятися в нерівні лінії, і необережно нанесені фарби.
— Вона важлива для тебе? – спокійним і ніжним голосом запитав він.
— Так, – чесно призналася я.
Подивившись на Максима, я побачила, що він так само як і я замріяно вдивляється в картину. А на його обличчі з’явилася легенька посмішка.
Аж раптом пролунав телефонний дзвінок. Від різкого звуку, я охнула і підстрибнула на місці.
— Мушу залишити вас, романтики ви мої, – підморгнувши, прощебетав Женя.
Як тільки двері за ним зачинилися, я опинилася в незручній ситуації. Дуже ризиковано було залишати мене на одинці з Максимом. І навіть не тому, що він альфа самець в цілому Львові. І самки самі стають у чергу, щоб тільки він звернув на них увагу. А тому, що в таких ситуаціях ми сварилися найчастіше. Нікого немає, і можна себе не стримувати. Проте Максим продовжував милуватися моєю картиною.
— Тобі подобається, – запитала я, присідаючи на ліжко.
Як приємно було знову розкинутися на своєму рідному просторому ліжечку. Останнім часом я дуже рідко приїжджала додому, частіше залишаючись у Львові. Тому сьогоднішній день, був для мене фактично роковим.
— Звичайно! – відразу ж відповів він.
В його голос і погляді не було жодної нотки сумніву, чи брехні. Він говорив абсолютно відверто, і це починало лякати.
— Я бачу, що в неї ти вклала частинку себе. І хоча вона не ідеальна, але в ній відчувається душа…душу художника.
Я здивовано покосилася на нього, не розуміючи хто саме зараз стоїть переді мною. Ніколи б не подумала, що крім текіли і блондинок, він чимось цікавиться.
— Ого…А ти розумієшся на живописі.
— Навіть більше, ніж ти уявляєш, – повернувшись до звичної собі манери спілкування, відповів він.
«Слава Богу! А то я почала хвилюватися!», – зітхнувши з полегшенням, подумала я.
— Моя мама художниця.
— Що серйозно!? – здивувалася я.
— А чому б ні? Ти ж художниця, – спокійно промовив він, присідаючи біля мене. Нас розділяли всього декілька сантиметрів, і ця відстань починала мене хвилювати. А ще цей аромат кориці. Він просто оп’яняв, збиваючи наповал.
— Я початківець, – взявши себе в руки, промовила я.
— Не прибідняйся, – подивившись мені прямо в очі, відповів він.
— Я бачив твої полотна, і вони фантастичні. Таке враження, що в кожну з них, ти вклала не тільки душу, а й всю себе.
Чим більше я слухала його, тим тяжче мені було відвести погляд. Його слова діяли на мене, як наркотик. Коли ти отримуєш свою дозу, і тобі цього виявляється замало. І ти хочеш ще, ще, ше…
— Вероніко, – промовив Максим, відірвавши мене від роздумів. – Ти чого? – тривожно запитав він. – Я щось не те сказав.
Я зашарілася, представляючи який зараз в мене був вираз обличчя.
— Ні, все добре. Дякую, – пробелькотала я.
Від Максимових компліментів мені стало не пособі. І слава Богу, що в цю хвилину двері нашої кімнаті відчинилися. В цей момент, Максим дивився мені прямо в очі, та коли дверна ручка повернулася його погляд різко обірвався, а сам він відсторонився від мене.
— Вероніко, – покликала мене мама, появившись в дверному пройомі. – Я все зготувала, і йду назад.
Увійшовши в кімнату вона почала розглядатися по сторонах.
— А де Женя?
— До нього подзвонили, – пояснила я.
— Зрозуміло, – схвально кивнувши, промовила вона. – Доця, поснідати вам я зготувала. Сумку в дорогу зібрала, – перераховувала мама, загинаючи пальці. – А ще, я застелила хлопцям ліжка. Одне у вітальні, а інше в Лізи. Розберетеся?
— Так, мамо.
Підійшовши до мами, я міцно обняла її. У відповідь вона пригорнула мене до себе і поцілувала і голову.
— Вероніко будь обережна, – промовила вона, не відпускаючи мене.
— Добре, – відповіла я, тримаючись з останніх сил, щоб не розревітися.
— Пообіцяй, – відсторонившись таким чином, щоб бачити мої очі, вимагала мама.
Звичайно ж я не могла такого пообіцяти. З моїм то стилем життя. Проте я щиро надіялася, що скоро воно стане спокійнішим, і все наладиться.
— Обіцяю, – видихнула я.
— Ну все! – відрізала мама. – Соплі в сторону. Я погнала.
Поцілувавши мене в щічку, промовила вона.
— Було дуже приємно познайомитися, – звернулася вона до Максима.
— Дякую. Взаємно, – коротко відповів він.
Ще раз змірявши його цікавим поглядом, мама розвернулася на місці і попрямувала до дверей.
— Всім па – па.
— Дякуємо, мамо, – кинула я їй у слід, але у відповідь вона тільки помахала мені рукою. Двері закрилися, проте я продовжувала непорушно стояти.
— В тебе чудова мама.
Коли незручне мовчання затягнулося, першим промовив Максим.
Подивившись на нього, я посміхнулася.
— У мене чудова мама, враховуючи те, що я привела двох хлопців в свій дім.
— Ну да…, – протягнув Максим посміхаючись. – І що тепер?
— Ти про що? – здивовано запитала я.
— Що будемо робити далі?
Сама не знаю чому, але я голосно розсміялася. Можливо тому, що я представила можливі варіанти, як я буду розважити Максима.
— Мені придумати розважальну програму? – душачись від сміху, пожартувала я.
— Ну не знаю, – посміхнувся Максим, відкинувшись на моєму ліжку.
— Давай хоч в карти пограємо.
— Тільки не на роздягання, – риючись в шафі, фиркнула я.
— Є печальний досвід? – піднявши голову, запитав він.
Як не дивно, але його погляд блищав цікавістю.
— Ні, немає! – відрізала я, знайшовши свою стару колоду карт, із зображенням маленьких пухнастих котенят.
— Умм… Не цікаво, – простогнав Максим, із розчарованим виразом обличчя.
— Невже в тебе був? – несподівано запитала я.
В одну секунду його посмішка повернулася і він просвердлив мене збоченим поглядом.
— Ой, малиш…, – простогнав він. – Чого в мене тільки не було.
Він замріяно подивився в гору, ніби згадуючи всі ті пошлості, які він пережив.
— Розказати?
— Ні!!! – викрикнула я.
Протягнувши йому колоду карт, я заперечно похитала голою.
— Давай краще на бажання.
— Ху…., – видихнув він, тасуючи карти. – Краще було погоджуватися на роздягання.
Коли карти знаходилися в моїх руках, я гірко зітхнула, розуміючи, що краще було, дійсно, грати на роздягання.
— До речі! – вигукнув Максим, – Тобі заборонено грати в азартні ігри.
— Що? І не кажи, що через те, що мені немає вісімнадцяти, – ображено закотивши губу, запротестувала я.
— Тобі немає вісімнадцяти? – здивувався Максим, витріщивши очі.
— Ти хочеш сказати, що я виглядаю, як стара корова!?
— Ев – вев! – витягнувши руки долонями вперед, запротестував він. – Я не про те!
— А про що, цікаво? – збавивши обороти, запитала я.
Зітхнувши з полегшенням, Максим розслабився і приліг на біг, підперши голову рукою.
— А про те! – оголосив він, кидаючи мені валета піку, – що тобі не можна битися об заклад. Ти ж постійно програєш!
— Ти що серйозно!? – здивувалася я, беручи валета собі. – Я ж тоді знепритомніла.
— «Уговор дороже денег».
Признатися чесно, я й забула, як билася з ним об заклад. Якось було не до того, зважаючи на останні події.
— Ну і що я проспорила?
— Ти не пам’ятаєш!? – здивувався він, і хитра посмішка ковзнула на його обличчі.
— Ей! Тільки не потрібно зараз видумувати!
Кинувши мені ще одного валета, якого я одразу ж забрала, він розвів руками.
— Малиш, не переживай. Я ж чесний хлопець.
— Угу…, – простогнала я.
— Ну добре. Розповім все як було, – оголосив він, добираючи собі карт. Коли він кинув мені наступні два валета, я засумнівалася в чесності гри.
«Чорт», – простогнала я.
В той час Максим продовжував:
— Питання стояло так: якщо ти прибіжиш навколо стадіону, я виставляю тобі каву, а якщо ні – ти мені віскі.
— Виходить так, що ми в будь – якому випадку йдемо в кафе? – запитала я, дивуючись абсурдності ситуації.
— Як на мене безпрограшний варіант, – промовив він, і з легкісті відбив мій хід.
— А зараз дві симпатичненькі киці, – лукаво посміхаючись, постукав він по картах, – виконають моя перше бажання.
На цих словах він кинув два туза, які говорили, що гра закінчена. І чорт їх побери, не на мою користь. Знаючи Максима, і його апетити, мені захотілося завити з відчаю.
— Ну? – протягнула я, чекаючи найгіршою.
— Ти готова? – запитав він посміхаючись.
— Ну!? – повторила я, починаючи нервувати.
Підсунувшись ближче, Максим взяв мене за руку і притягнув до себе. Я й не встигла зрозуміти що відбувається, як сиділа біля нього. Наші стегна доторкалися, а обличчя знаходилися в декількох сантиметрах один від одного. Подивившись на мене своїми чорними очима, він провів рукою по моїх щоці. Від його ніжного дотику, по шкірі розлилося тепло. Проте від шоку і задоволення, я не розуміла, що відбувається. Та коли він повільно почав опускатися в сторону моїх губ, я зрозуміла, що він задумав.
— Що ти робиш? – застогнала я.
Зупинившись в сантиметрі від моїх вуст, він ніжно поцілував мене в щічку, і відкинувши пасмо волосся, прошептав:
— Це і є моє бажання, – доторкаючись вустами до мого вуха, видихнув він.
Після його ніжних поцілунків в голові запаморочилось, а думки почали плутатися. Я майже не усвідомлювала, що відбувається, адже ще ніколи не відчувала подібного. По всій моїй шкірі пробігли мурашки, а місця його дотику палали вогнем. Складалося враження, що я знаходжуся ще на землі, а моя душа виривається в небо. І як би це романтично не прозвучало, але здається це відбувалося насправді.
«Чорт побери! Мене витягують!!!», – подумки запанікувала я, коли по шкірі пробігли кусючі мурашки.
— Максим! – викрикнула я, відсторонившись від нього.
— Вероніко ти чого? – здивовано подивившись на мене запитав він. – Щось не так?
— Звичайно ж не так! – закричала я, розуміючи що часу в мене майже не залишилося. Потрібно було щось придумати. Прямо тут і прямо зараз.
— І що знову!? – фиркнув він, відсторонившись від мене.
Зловивши Максима за сорочку, я притягнула його назад. Дивлячись, як округлилися його очі, він був відверто здивований.
— Максим, будь – ласка послухай мене, – благально просила я, адже відчувала, що поколювання починає різко збільшуватися.
Перевівши погляд з моїх рук, він подивився мені прямо в очі.
— Вероніко, що з тобою? – стривожено запитав він.
Стиснувши його ще сильніше, я промовила:
— Максим, я відчуваю, що зараз знепритомнію.
— Що!? – викрикнув він, пристально вдивляючись в моє обличчя. – Що мені робити? Покликати Женю?
— Ні!!! – закричала я. – Нів’якому разі. Будь – ласка не говори йому, що я знепритомніла.
Відірвавши мене від своєї сорочки, він приклав руку до мого чола.
— А що тоді мені робити? – запитав він, тривожним голосом.
— Нічого! – запевнила я його. – Скажи Жені, що я втомилася і пішла спати.
— Ти жартуєш? – запитав він.
Проте це запитання, ехом прозвучало в моїх голові. Телепортація почалася, і я не знала чи він почує моє остання речення, але все ж таки я викрикнула його з останніх сил.
— Максим, я тобі довіряю.
Глава 9.
Останнє, що мені вдалося побачити, так це Максимів ошелешений вираз обличчя. Тому я була не впевненою, що він виконає моє прохання. Ще б пак, дівчина відчуває момент втрати свідомості. Ще й просить нікому не розповідати про це. Погодьтеся, звучить дивно.
Однак картина, яку я побачила і наступну хвилину, змусила забути мене про все на світі. І мені стало по – барабану, що там буде з моїм тілом.
Я матеріалізувалася в незнайомому мені місці. І воно чимось нагадувало ліс. Навкруги була непроглядна темрява, тільки поодинокі запалені факели, дозволяли побачити, багато дерев, які росли повсюди. Однак мою увагу привернуло зовсім інше. Щодо того, що мене витягує саме Денис, не було жодних сумнівів, адже всі признаки говорили про це. От кого я по справді не очікувала побачити, так це свою сестру.
— Ліза! – закричала я, і подалася в її сторону.
Однак Денисова витягнута рука, яка говорила, щоб я не приймала жодних дій, зупинила мене.
Посередині галявини стояло три крісла. Два поряд, а одне навпроти них. На одному з яких сиділа Ліза, а на іншому відповідно – цей засранець. Як я зрозуміла третє крісло призначалося для мене.
— Вероніко!!! – у відповідь закричала Ліза. – Вероніко, що відбувається?
— Замовкни, – спокійно промовив Ісполін, поклавши руку на її коліно.
Від його дотику, вона голосно закричала намагаючись підвестися, проте він присадив її назад.
— Я тебе вб’ю, – прошипіла я, починаючи вивільняти свою енергію. Зробивши декілька кроків, я зупинилася, адже Денис заперечно похитав головою, прицмокуючи:
— Е – е – е. Радже не робити дурниць! – прощебетав він, погладивши мою сестру по голові.
Від пережитого больового шоку, вона опустила голову на свої коліна, і глибоко дихала.
— Ти ж не хочеш щоб я продовжував?
— Але ти ж знаєш, що я сильніша? – таким самим тоном, запитала я. – І нехай в мене немає срібного кинджала, я також можу твою агонію продовжувати безкінечно, – повільно, і без долі сумніву промовила я.
В моєму житті відбувалися жахливі речі, тому я була загартована катуванням, болем і вбивствами. Заради своїх близьких я могла пережити все що завгодно. Проте знущатися з моєї сестри я не могла дозволити.
— Хоча! – вигукнула я. – Можливо я навіть знайду його в тебе, коли ти будеш стікати кров’ю і просити мене перерізати тобі горло, – прошипіла я. – Цього разу я не піду не переконавшись, що наступив happi and.
Голосно розсміявшись, Денис відкинувся на спинку свого крісла.
— Можеш розриватися скільки тобі буде завгодно. Погрожувати і козиряти своєю силою, проте факти залишаються не змінними. В мене є туз в рукаві, як у Максима хвилину назад, а в тебе вшиві шістки, – відщебетав він, не перестаючи гладити Лізу по голові.
Здається моя сестра трохи відійшла від болю, тому що піднявши голову, вона слухала нашу перепалку з широко розплющеними очима.
— А…Мало не забув, – піднявши вказівний палець, вигукнув він. – Я первородний ісполін. І я безсмертний, – оголосив він. – В прямому розумінні цього слова, мене не можливо вбити, – єхидно посміхаючись, завершив він.
— Так це ще краще, – таким самим веселим тоном, відповіла я. – Тоді мені не прийдеться шукати ту грань між останніми секундами твого собачого існування, і смертю.
— Так – так, звичайно, – відтарабанив він, змахнувши рукою. – Я вже це чув. – Може перейдемо до справи? – запитав він.
— Нізащо на світі!!!? – відгаркнула я.
Крива посмішка ковзнула на його обличчі, а в руці в цю ж секунду з’явився маленький ножичок.
— Як казала Юля: «Відповідь неправильна», – повільно промовив він, і замахнувся в сторону Лізи.
— Стій!!! – закричала я.
Проте ісполін неодноразово демонстрував мені, що зупинятися на пів – шляху він не звик. І сьогодні був не виняток.
Удар прийшовся на руку, тому кров моментально просочилася через її махровий халат. Ліза голосно закричала, і я чудово розуміла ці відчуття. Я наче саме відчула всю ту біль, яка пронизила її.
Від страху за її життя, я виконала прохання ісполіна.
— Заспокойся, психопат! – витягнувши руки вперед, прошипіла я. – Звичайно ж ми поговоримо.
Не поспішаючи, я повільно підійшла до призначено для мене крісла і акуратно присіла на його краєчок. Щоб в разі чогось, мати можливість швидко підвестися і наваляти цьому кончіному ісполіну.
— От і розумничка, – похвалив мене він. – Я так і знав, що загроза життю твоїх близьких сильніший аргумент, а ніж твого власного. Юлька була надто тупою, щоб це зрозуміти. Проте, я не тупий, мені ж тисячі років!
— Сильно в цьому сумніваюся, – прошептала я, сама до себе.
Проте, ісполін мав чудовий слух.
— Ей красуне, раджу не заговорюватися.
Кинувши тривожний погляд на Лізу, я вирішила не випробовувати терпіння душевно хворого.
«Чому я постійно маю справу з чокнутими безсмертними?», – подумки простогнала я.
— І не думати також, – відчувши мою єхидну енергетику, додав він.
— Тоді що мене робити!? – закричала я, з відчаю.
Прокрутивши ножик в руці, він відкинув пасмо Лізиного волосся, яке впало на її обличчя. Від цього руху, в мене засмоктало під ямкою.
«Наскільки далеко він може зайти, щоб добитися бажаного?» І відповідь відразу ж прозвучала в моїй голові – «ДО КІНЦЯ!»
— Відповідати на питання інтелектуально – магічної вікторини під назвою: «Відьми во Львові. Частина 1.», – вирвавши мене з найстрашніших картин його садизму, прощебетав ісполін.
— Я не відьма! – впевнено заявила я.
— Хто тобі таке сказав? – здивовано піднявши брови, поцікавився ісполін.
— Ой! Дай відгадаю, – не давши мені відповісти, продовжив він. – Методом виключення, я так підозрюю, що це був не Лелій, дивлячись на останні події. Тоді залишається один єдиний варіант. І це твій підлиза ангел – Натан, – єхидно посміхаючись, протягнув він. – Чи в тебе появилися нові друзі безсмертні. А то вони так і липнуть до тебе, з метою ублажити.
— Женя знає що говорить, – не звернувши уваги на його образи, відповіла я.
— Ааа…Женя! Зараз він так себе називає? Чому вони постійно вибирають собі такі дебільні імена? – задумавшись, промовив Денис.
— Хто б говорив? – фиркнула я.
В цю секунду він різко піднявся і зупинився позаду Лізиного крісла. Поставивши руки на спинку, він криво посміхнувся.
— Можеш уявити? – почав він. – Це моє справжнє ім’я.
Від здивування мої очі округлилися. Якщо він первородний, то він повинен був народитися до нашої ери. Хто в ті часи називав дітей сучасними іменами?
— От і я дивуюся, як можна було так познущатися над дитини. Хоча тоді це ім’я було розповсюдженим, – додав він, задумавшись.
Мені не хотілося розмовляти з цим хворим на тему: «ТОП – 10 найунікальніших імен світу», але розпізнавши нотки цікавості в моєму погляді, він продовжив.
— Так – так! Нове – це добре задути старе, – по філософське заявив ісполін.
— Але зараз не про те, – відрізав він, почавши розходжувати туди сюди.
Застогнавши з відчаю, я навіть боялася представити про що буде, ця серйозна розмова. Проте, Денис не хотів втрачати часу, тому продовжив свою розповідь:
— А поговоримо ми про тебе, красуне! – лагідним голосочком промовив він. – Про те, як тобі вдалося стати відьмою.
— Я тобі говорила, що я не відьма! – прошипіла я, дивуючись абсурдності ситуації.
Ця все починала мене виводити з себе, тому я трималася з останніх сил, що б вся моя сила не вирвалася, і не вдарила хвилею, в ісполінову наглу морду.
— А я тобі говорю, що Натан…Ой вибач.. Женя – молодий, дурний ангел, який і десятої частини всього не знає, – фиркнув ісполін, прокручуючи ножик в руці.
— Чого саме він не знає? – з цікавістю, запитала я.
Перевівши погляд на Лізу, я побачила, що вона потрохи починає приходити до тями, проте її кровоточачи рана продовжує збільшуватися. Однак дивлячись на її ошелешений вираз обличчя, їй вона була по – барабану. Ще б пак. В порівняні з нашою розмовою, вона була нічим.
Дата добавления: 2015-09-28; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |