Дивлячись по його шокованому виразу обличчя, він також був відверто здивованим. Невже він вважає себе настільки привабливим і власним, що від одного його наказу, я пробачу йому все, що він захоче.
— Ти не пробачиш мене? – з обережністю, здивовано запитав він.
— А повинна? – розвівши руками, запитала я.
Секунду назад я здивувалася, його поведінці. Проте зараз мене відверто починала злити його наглість. Аж раптом він підійшов в притул, і провів рукою по моїй щоці. Я й не встигла нічого сказати, як він нахилився і пронизуючи мене проникливим поглядом, поцілував прямо в губи.
Глава 7.
Сказати, що я була шокованою його поведінкою, не сказати нічого. Проте, моє здивування тривало не довго. Відсторонившись назад, я з такою силою заїхала кулаком в його щелепу, що пролунав хрускіт кісток. Здається я навіть використала трохи своєї надприродної сили. Але всього лиш чуть – чуть. Сам факт його наглості додавав сили.
— Якого чорта ти витворяєш? – простогнав Максим, потираючи підборіддя.
Вислизнувши з його обіймів, я почала шукати свою сумку, щоб піти звідси. Дивлячись на Максимові непередбачуваності, він міг витворити що завгодно.
— Це ти якого чорта витворяєш!? – викрикнула я.
— Поцілував тебе, – спокійно відповів він, ніби просто пригостив кавою.
— А мене ти питав, чи я цього хочу? – запитала я, розвівши руками.
Завмерши Максим не міг знайти відповіді на моє запитання. Склалося враження, що йому ще жодного разу не відмовляли, тому зараз він не просто шокований, він не вірить що таке взагалі можливо.
Поки Максим виходив із ступору, я продовжувала шукати свою сумку, і як на зло її ніде не було.
— Ні, – після хвилини мовчання, відповів він.
— Тоді чого ти дивуєшся? – запитала я, пронизуючи його спопеляючим поглядом. – Ти думав, що я стрибатиму від щастя, що мене притиснули до підвіконника, і нагло пристають?
— Ні, – повторив він, в повному недорозумінні.
— Все! – відрізала я. – Значить ти отримав по заслугам. Чорт, де мій телефон? – простогнала я, розглядаючись по сторонах.
Не знаю чому, але прямо зараз, після пережитого стресу, мені захотілося подзвонити мамі, і дізнатися що з нею і Лізою все в порядку. Проте, його ніде не було.
— Твоя сумка в гуртожитку, – вирвавши мене із роздумів, відповів він.
— Чорт…
— Можеш подзвонити з мого, – обережно промовив Максим, протягуючи мені свій телефон.
— Дякую! Обійдуся і без твоє допомоги, – викрикнула я.
— Вероніко, перестань кричати.
— Що!? – ще голосніше сказала я. – Ти будеш мені вказувати, що я повинна робити. Дивлячись на те, що ти мене постійно доводиш до білого коліна.
Після цих слів, Максим зробив декілька кроків вперед, але впіймавши мій погрожуючий погляд, вирішив не ризикувати.
— Це я тебе доводжу? – емоційно запитав він. – Ти б себе чула. «Те не буду. Того не хочу. Не говори до мене. Не допомагай мені». Та тебе краще уникати, а ніж витримати спілкування з тобою.
Вислухавши його тараду, мені захотілося знову заїхати йому по челюсті. Проте за горою образ, я звернула увагу на інше.
— Так, все ж таки, ти мене уникав! – прошипіла я, подавшись в його сторону.
Тепер настала його черга тривожного погляду. Тому що, я завелася не на жарт.
— А я як дура, шукала нагоди зустрітися з тобою, щоб вибачитися за свою безглузду поведінку. А ти виявляється мене уникав!? – кричала я.
— І навіть зараз тобі вистачає наглості говорити мені такі речі, після того, як я сьогодні зранку вибачилась перед тобою.
Зробивши ще один крок в мою сторону, Максим подивився на мене пронизливим поглядом.
— По твоєму розбити кружку об стінку, і вибігти з кімнати гримнувши дверима – це вибачитися.
— Я не розбивала кружки, - прошипіла я, підходячи ближче.
Зараз ми стояли один навпроти одного, і нас розділяли всього декілька сантиметрів. Не знаю чому, але прямо зараз мені згадалися Настіні слова, про те, що коли ми з Максимом знаходимося в одній кімнаті, повітря навколо згущується. Зараз був саме такий момент. Ми дивилися один на одно такими ненависними поглядами, що я прямо таки відчувала електричні розряди, які потріскують ніж нами.
І тут несподівано Максим перевів тему:
— Так ти, дзвонити будеш? – діставши телефон з кишені, запитав він.
Як би я на нього не злилася, і не хотіла відірвати голову, але бажання дізнатися про здоров’я рідних було сильнішим. Тому неочікувано, навіть для самої себе, я промовила:
— Буду!
Вирвавши телефон з його руки, я почала набирати знайомий номер. За цей час Максим відійшов в сторону, і почав розглядати картину, яка висіла на стіні.
— Слухаю, – через декілька секунд, почула я на іншому кінці.
Мамин голос був втомленим і стривоженим. І це нічого доброго не віщувало.
— Привіт мамо, це я.
Вероніко! – викрикнула вона. – Чому ти не береш трубки? Я весь ранок тобі телефоную.
— Я забула його в гуртожитку, – обережно відповіла я.
Уточняти їй при яких умовах він знаходиться саме там, а не біля мене, не було необхідним.
— Щось сталося? – насторожено запитала я.
Після цих слів Максим обернувся в мою сторону, і подивився на мене тривожним поглядом.
— Вероніко, Ліза в комі, – дрижачим голосом, промовила мама.
Заспокоївшись, вона продовжила розповідати, як все сталося. Як вона подавилася, і їх ніхто не допоміг. Проте я не чула жодного слова. Світ похитнувся, і я трималася з останніх сил, щоб не знепритомніти прямо тут, іі прямо зараз. В голові прокрутилися жахливі картини сьогоднішнього ранку, і мені хотілося просто прокинутися, і радіти, що це всього лиш сон. Але нажаль це була жорстока реальність. Реальність, яку я не обирала. Цей вибір зробили за мене. Дивлячись на те, як Максим підійшов і взявши мене за лікоть, провів присісти на крісло, вигляд в мене був жахливий. Я не стала сперечатися, тому прийнявши його допомогу, присіла і намагалася дослухати всю історію до кінця. І як виявилося швидка не приїхала вчасно. Тому від нестачі кисню, Ліза впала в кому.
— Коли ми її привезли, вона ледь подавала признаки життя, – схлипуючи, продовжувала мама. – Проте, через десять хвилин реанімації, вона впала в кому.
Закінчивши мама розридалася прямо в трубку.
— Я скоро приїду, – сказала я, і відразу ж вибила, що б не чути, як вона заходиться плачем.
Це було настільки болячу чути, що моє серце розривалося від відчаю. Сльози накотилися, і я не змогла їх стримати. Зарившись руками в долоні, я почала плакати. Не знаю, як так вийшло, але через секунду я схлипувала прямо в Максимову сорочку. Я була в такому відчаю, що мені стало байдуже, що ми наговорили один одному хвилину назад. Зараз мені була потрібна проста підтримка, і співчуття. Стиснувши мене в міцних обіймах, він погладив мене по спині.
— Поїхали, – не відпускаючи мене, промовив він.
Від шоку і відчаю, я не образу зрозуміла, що він має на увазі. Проте, через хвилину я зрозуміла суть. Відсторонившись, я витерла сльози, і подивилася на нього здивованим поглядом.
— Куди, поїхали?
— Як куди? – перепитав мене він. – До тебе до дому.
— Ти поїдеш зі мною?
Якщо чесно, я не очікувала, такого від Максима. На мою думку він був занадто високомірним, щоб допомагати мені, у вирішенні проблем. Не відпускаючи мене, Максим схвально похитав головою.
— Звичайно ж! Ти сказала мамі, що скоро будеш, – констатував він. – А хто тебе довезе швидше, а ніж я?
Здається, це повинно було прозвучати, як запитання, але по його тону було зрозуміло, що він уже все вирішив за мене.
— А як ми поїдемо? – запитала я.
Після цих слів легенька посмішка ковзнула на його обличчі.
— Значить, вирішено! – оголосив він, взявши мене за руку. – Поїхали.
Не встигла я промовити і слова, як він уже тягнув мене по сходах вниз.
— Максим, зачекай, – на ходу, викрикнула я. – Треба подзвонити до Жені.
Не зупиняючись, і не сповільнюючи кроку, Максим заперечно похитав головою.
— Вероніко, не переживай. Він чекає біля моєї машини.
— Звідки ти знаєш? – здивовано запитала я.
В цей самий момент, ми вийшли на вулицю. Яскраве світло вдарило в обличчя, і я прижмурилася він несподіванки. Хоча зараз була весна, однак сонце світило яскраво, зігріваючи все навколо. Оглянувшись навколо, я зрозуміла, що погода сьогодні була просто неперевершеною.
Аж раптом мою увагу привернула група людей, яка кучкувалася навколо чогось. Було абсолютно не зрозуміло, що так привернуло їхню увагу, оскільки їх було занадто багато, щоб розгледіти що – небудь. Ми з Максимом попрямували в цю сторону, і я відразу ж побачила Женю в цій компанії.
— Женя, – покликала я його. І він моментально оглянувся.
— Ооо, – весело, протягнув ангел. – Народ, ви чого так довго?
Та коли він перевів погляд на моє заплакане обличчя, і Максимову почервонівши щелепу, його усмішка зникла.
— Ого… А що сталося? – обережно запитав він.
Подивившись на Максима, я відповіла:
— Ми їдемо в Тернопіль.
Схрестивши руки на грудях, ангел подивився на нас здивованим поглядом.
Мені одразу ж стало цікаво. Чого він більше здивувався, що я почервоніла він плачу, а Максим від удару. Чи те, що ми вирішили їхати разом в Тернопіль.
— А що сталося, – перепитав Женя.
— Немає часу, поясню все в дорозі, – відрізала я. – Ну і де твоя машина, нам час виїжджати!
Максим показав в сторону групи людей, і запропонував пройти ближче.
— Вона прямо перед тобою, – промовив він, і почав пропихатися через натовп.
Як не дивно всі почали обурюватися, але Максим в цю ж секунду їх заспокоїв.
— Спокійно народ. Це моя машина.
І тут я побачила її. Моя челюсті не те щоб відпала, вона з гуркотом відвалилася. Перед нами стояв насичено – жовтий кабріолет.
— Ніхрена собі! – викрикнув Женя, підходячи ближче. – Він твій?
Женя дивився на кабріолет таким блаженним поглядом, ніби він був не простим автомобілем, а найсвятішою реліквією в світі. В той час коли ангел не міг відвести погляду від цієї неперевершеної машини, Максим запропонував мені присісти, на пасажирське сидіння біля водію. Подивившись на Женю, він розвів руками.
— А чому б і ні?
— М – да, – протягнув Женя, провівши рукою по капоту.
— Немає часу, – підганяв його Максим. – Застрибуй.
Подивившись на Максима благальним поглядом, він дав зрозуміти, що саме застрибнути в кабріолет, він мріяв все своє життя.
— Окей! Можеш застрибнути.
Повторяти двічі Жені не прийшлося. Зловившись однією рукою за дверцята, і одним швидким маневром, перекинув одночасно обидві ноги.
— Клас, – видихнув він, розкинувшись на весь салон.
Побачивши, що всі на місці Максим завів мотор, і наша подорож розпочалася. Їхати по місті довелося повільна та обережно, та коли ми виїхали на шосе, я
відчула всю потужність цієї крихітки.
Женя так захопився цією машиною, що абсолютно забув про мої переживання. Та коли він помітив, що ми вже проїхали половину дороги, а я за весь цей час не промовила жодного слова. Я заглибилася в свої роздуми, і без перестанку молила Бога, щоб з моєю сестрою було все в порядку. Тому, я не чула жодного слова.
— Олександрівно! – захоплено викрикнув Женя, вириваючи мене в реальність.
Від несподіванки, я різко розвернулася на джерело звуку, і запитально подивилася на ангела.
— Ти чого бровки нахмурила? – пожартував Женя.
Та коли він побачив моє стурбоване обличчя, одразу ж повернувся з небес на землю.
— Вибач, я захопився. То що у вас там сталося?
— Ліза подавилася булочкою, і зараз знаходиться в реанімації.
Після цих слів, Женіного веселого настрою, як відром здуло.
— Як в реанімації? – прошептав він.
Побачивши схвильованих ангельський вираз обличчя, на мене накотилися спогади і на очі накотилися сльози. Подивившись на нього багатозначним поглядом, я похитала головою.
— Швидка приїхала невчасно, тому зараз Ліза у комі.
Я надіялася почути хоча б якісь слова від Жені, але він вперто продовжував мовчати. Чи це від шоку почутого, чи від розуміння того, що Денис не жартував. Але це не міняє суті. Він сидів з кам’яним виразом обличчя, а його погляд дивився в нікуди. Не знаю скільки б це ще продовжувалося, якби цю мертву тишину не розрізав телефонний дзвінок.
— Алло, – серйозним тоном відповів Женя. Його вираз обличчя залишався непорушним. Але чим довше він слухав співрозмовника, тим розгубленішим він ставав. Весь цей час, Женя тільки слухав, та коли на іншому кінці закінчили, він сказав одне єдине слово:
— Зрозумів!
Поклавши трубку, Женя намагався не показати відчай, який появився на його обличчі. Я була більше, а ніж впевнена, що це його ангельські справи, в які він мене ніколи не посвячує. Тому і запитуватися що сталося було безнадійно.
— Щось сталося? – запитав Максим.
Ми з Женькою покосилися на нього, не розуміючи звідки в нього прокинулася така цікавість до його проблем.
— З чого ти взяв? – запитанням на запитання відповів ангел, явно не бажаючи посвячувати Максима в свої справи.
Він подивився на Женю в дзеркало заднього виду, а тоді перевів погляд на мене.
— Твій вираз обличчя ще більш стривожений, а ніж у Вероніки.
— Тобі здалося! – відрізав Женя, і постарався зобразити посмішку.
Звичайно ж вона у нього не вийшла. І це стало ще одним доказом серйозності справи.
Щоб не привертати лишньої увагу, я не стала заглиблюватися в це питання, і діставати його. Здається Максим також зрозумів це, тому більше нічого не розпитував. Всю дорогу ми їхали мовчки, заглибившись в свої роздуми. Навіть Максим, який сидів з задумливим виразом обличчя, і щось обдумував.
Як він і обіцяв, ми приїхали дуже швидко. Тому не втрачаючи часу, ми попрямували прямо в лікарню. Коли кабріолет зупинився біля центрального входу, всі подивилися на мене.
— Я піду з тобою, – заявив Женя.
— Окей, – промовив Максим. – Я також піду з тобою.
— Ні! – відрізав ангел. – Ми підемо двоє.
— Ти забув, що саме я вас привіз сюди? – обурився Максим.
— І що, це…
— Все досить! – викрикнула я, зупинивши цю перепалку. – Я йду сама!
— Ти не можеш йди одна! – заперечував Женя.
— Я не можу, – погодилася я. – Я повинна!
— Олександрівно…, – почав Женя, суворим голосом.
Однак я вже виходила з машини і не почула продовження. Здається чоловіки зрозуміли, що зі мною не варто сперечатися, тому слідом за мною ніхто не пішов. Глибоко вдихнувши, я зайшла в середину. Налаштувавшись до найгіршого, я морально підготовила себе до побаченого. Мама сказала, що Ліза знаходиться в реанімаційному відділенні, тому по її в вказівці я попрямувала саме туди. На коридорі було людно, тому мені прийшлося проштовхуватися проштовхуючись, розглядати кожного із них. Проте моєї мами ніде не дуло. Тому я вирішила підійти в реєстратуру.
— Доброго дня, – привіталася я, до світловолосої медсестри.
— Так, – відповіла вона, відриваючись від листання модного журналу.
— Скажіть, будь – ласка. Єлизавета Лозинська, в якій знаходиться палаті.
Примружившись медсестра почала листати старенький журнал. Та коли вона знайшла потрібну інформацію, її погляд застив. Відірвавшись від нього, вона подивилася на мене співчутливим поглядом.
— Мені дуже шкода, – співчутливим голосом промовила вона. – У Єлизавети була зупинка серця, і прямо зараз її реанімують.
Запнувшись, вона подивилася на мене поглядом повним відчаю і співчуття. Стало зрозуміло, що вони переконані, що їм не вдасться повернути її до життя.
— Восьме реанімаційне відділення, – продовжила вона. – Прямо по коридору і наліво.
Моє серце провалилося в п’ятки, тому я не могла зрушити з місця. Я стояла непорушно, боячись навіть дихати. Дізнатися правду було найстрашнішим, що я коли небудь переживала в житті. Вбивши Юлю, я була переконана, що моїм близьким нічого не загрожую. Проте….
Зібравшись з силами, я зробила перший крок на зустріч своїм найжахливішим нічним страхам.
Глава 8.
Коли двері відчинилися я побачила великий коридор, на якому було дві лавки. На одній із них знаходилася моя мама. Опустивши голову на коліна вона сиділа непорушно. І навіть коли я підійшла в притул, вона не звернула на мене уваги.
— Мамо, – обережно покликала я.
Несподівано вона різко підняла голову, і подивилася на мене очима повними горя і відчаю.
— Вероніко? – здивовано запитала вона, ніби не вірячи, що це я стою перед нею. – Як ти зуміла так швидко приїхати?
Піднявши ліву руку, вона подивилася на годинних.
— За пів години, – завершила мама, здивовано подивившись на мене.
— Мій друг погодився допомогти. Тому ми пригнали на всіх парах, – відповіла я, присідаючи біля неї.
— Вероніко, – простогнала мама, обнімаючи мене. – Обережніше. Не потрібно було так спішити.
— Мамо, що з Лізою?
Піднявши на мене спустошений погляд, повний відчаю і розчарування, вона не стрималася і з її очей покотилися сльози.
— Вероніко, – схлипуючи, простогнала мама. – Я не можу втратити її. Після всього що сталося. Після смерті твого батька, і після твоєї коми.
Мама подивилася на мене благальним поглядом, ніби я могла вирішити всі проблеми, які навалилися на нас. А тоді міцно обнявши мене, вона продовжила:
— Розумієш, я не переживу цього, – промовила вона, витираючи сльози рукавом.
— Чому? – відчайдушно викрикнула вона.
— Що, чому? – в недорозумінні перепитала я.
Підірвавшись на ноги, мама почала розходжувати по коридорі. Здається в неї почався нервовий зрив. Ще б пак. Ми ледь відійшли від татової смерті. Що вже говорити про Лізу.
В цей час мама зупинилася і розвівши руками, продовжила:
— Чому це все стається саме з нами. З нашою сім’єю. В чому ми прогрішили. І взагалі в чому причина.
Закінчивши, мама задумавшись завмерла наче зомбі. Аж раптом її погляд сфокусувався. Вона подивилася на мене схвильованим поглядом, а тоді заперечно похитала головою.
— Ні! – промовила вона, не перестаючи міряти кроками коридор. – Цього не може бути!
— Чого не може бути, – запитала я, сама боячись почути відповідь.
Дивлячись по її стурбованому, прямо таки божевільному виразу обличчя, я зрозуміла, що вона хоче сказати щось незвичайне Щось, що не вписується у рамки розумного. І як би я не боялася, але так і сталося.
— Декілька раз Ліза розповідала мені, що її мучать нічні кошмари. Тоді я не звернула на це увагу, і просто купила їй снодійне, – відтарабанила мама, активно махаючи рукою. – Але декілька днів тому назад, воно закінчилося.
Мама замовкла, роздумуючи над сказаним. І щоб врятувати ситуацію мені потрібно було щось сказати.
— І ви думаєте, що через ці жахіття, вона подавилася булочкою? – запитала я, розвівши руками.
І хоча я сильно на це надіялася, проте сама також розглядала всі можливі варіанти. Але мамі про них знати не було потреби. Тому мені потрібно переконати її, що це був звичайний нещасний випадок.
— Та річ не в ній! – викрикнула мама.
— Тоді в чому?
— Річ в тому, що протягом всього мого життя мене супроводжує смерть. – почала мама, заглибившись в роздуми. – Мої тато з мамою раптово померли майже в один день, залишився мене сиротою у вісім років. Після цього родичка, яка мене виховували померла від раптової зупинки серця. А ще коли ми зустрічалися з твоїм батьком, в мене була подружка, – почала мама.
І їй не потрібно було продовжувати,адже я знала всю історію, від а до я. Від спогадів цих жахливих подій по шкірі пройшовся мороз. Тоді Юлька мені всі вуха прожувала, якою я стала занозою, від моменту свого народження і до сьогоднішнього дня.
Проте мама продовжувала:
— Її звали Катерина. І вона зустрічалася з твоїм батьком до того, як ми одружилися. Однак вона завагітніла, і вони з татом вирішили робити аборт. – сказала мама, притишивши голос.
Згадуючи Юліну розповідь, вона наполягала на тому, що саме мій батько змусив її зробити аборт. Проте, в кожного своя правда.
— І вона зробила це. Але дізнавшись, що в нас весілля, вона мало не зійшла з розуму. Долив масла в вогонь, той факт, що в нас народиться дитина. Це так вплинуло на неї, що одразу ж після нашого весілля, вона повісилася.
Після цих слів по шкірі пробігли мурашки. Скільки б я не слухала про смерть, я ніколи не привикну до цього. Особливо згадуючи, Юліну розповідь, як вона ходила на власні похорони.
— Тоді Олександр, – раптово викрикнула вона.
Від несподіванки, я різко подивилася на неї. ЇЇ погляд був збудженим, а вираз обличчя шаленим.
— Вероніко, після того як ти лежала в комі, я молила Бога, щоб тільки ти залишилася жива. В той момент, я не представляла гіршого, і коли все закінчилося, я раділа, що все позаду, і мені більше не прийдеться переживати це знову. Але я помилилася, – завершила мама, і з силою плюхнулася на лавку.
— Але чому? – не заспокоювалася вона. – Чому це відбувається з нашою сім’єю?
«Тому, що Ваша найкраща подруга заключила контракт з демоном, суть якого смерть всіх близьких і рідних людей, дорогих для батька», – подумала я.
Мені так і хотілося випалити цю фразу, щоб мама не ломила собі голову гріховності нашої сім’ї. Проте їй і наших земних проблем вистачає. Тому я не відповіла нічого. Подивившись на маму, я побачила що вона сидить непорушно заглибившись в себе. Але раптом від наших роздумів нас відволікли двері реанімації, які широко розпахнулися. У дверному пройому я побачила чоловічий силует, який наближався прямо до нас. Як виявилося це був лікар.
— Що з нею!? – викрикнула мама, підбігаючи ближче. – З нею ж все добре!!!
— Заспокойтеся, – промовив високий мужчина середніх літ.
— Ситуація така, – запропонувавши присісти, почав він. – Зараз її стан стабільний.
Після цих слів, лікар замовк. А це означало, що зараз він скаже погану новину.
— Проте ми не змогли вивести її з коми. І ми не можемо сказати чи це відбудеться найшвидшим часом.
Здається він хотів продовжити, однак мамин плач приглушив все навколо. Тому він просто поспівчував, і сказав, що ми можемо заходити в палату.
Не втрачаючи ні секунди ми забігли в реабілітаційну палату, в якій знаходилася наша Ліза. Та коли я переступила поріг, від побаченої картини в моїх жилах застила кров. На ліжку лежала Ліза. Її шкіра була блідою, я б сказала пожовтілою. З носа і рота стирчали трубочки для підтримки дихання, а з вен – катетери. Навколо ліжка знаходилось багато різних пристроїв, для визначення її загального стану. Одним словом – картина жахлива.
В той час коли я стояла в ступорі, і розглядала все навколо, моя мама підбігла до Лізи і почала її цілувати в чоло.
— Сонечко, – покликала мама, погладжуючи її по голові. – Не залишай нас. Ну де ти зараз? – без перестану розмовляла мама сама з собою. – Якби я тільки могла зустрітися з тобою, і сказати щоб ти поверталася до нас.
Після цих слів в моїй голові ніби щось клацнуло. В пам’яті відтворилися картини моєї власної коми. А саме її наслідки. Як запевняв мене Лелій, саме в той час мене занесло в пекло. Звичайно ж я розуміла, що шанси були мізерними, а сама ідея божевільною. Проте варто було спробувати.
— Мамо, мені треба їхати, – перервавши її монолог, промовила вона.
— Як їхати!? – викрикнула мама. – Я думала ти залишишся, а завтра поїдеш.
— Ти хочеш, щоб я залишилася біля Лізи?
Погладжуючи її по зап’ястку, вона заперечно похитала головою.
— Не обов’язково. З нею буду я. Я хотіла щоб ти сходила додому. Відпочила і нормально поїла. А завтра зранку поїдеш у Львів.
Роздумуючи над цим, я згадала що приїхала не одна.
— Мамо, але я приїхала з друзями. І вони мене чекають. Я не можу сказати їм, щоб вони їхали додому.
— Друзями? – перепитала мама. – Ти ж сказала, що тебе привіз друг.
«Чорт!» - простогнала я. «Ці нюанси!»
— Так! Нас з Женьою привіз наш друг.
— А…ясно – протягнула вона. – Ну тоді запроси їх також.
— До нас додому, – здивувалася я.
— А чому б і ні? Зараз ви підете і відпочинете, а через декілька годин я прийду до вас, і ми познайомимось.
Сперечатися з мамою, як і з Женькою, було марно. Тому я погодилася і пообіцяла запросити своїх друзів до нас. Ми попрощалися і я попрямувала до виходу. Коли двері переді мною відчинилися, в обличчя вдарив легенький весняний вітерець. Здається в мене виробився рефлекс, оскільки в голові образу ж прозвучало: «Чорт! Ні! Тільки не зараз». Ху…Проте це був звичайний вітер. Коли я вийшла то побачила, що Максимів кабріолет знаходився на тому самому місці. Однак хлопці на відміну від нього ні. Максим стояв опершись об його капот, і затягувався сигаретою. А Женя розходжував туди – сюди наче лев, загнаний у клітку. Першим мене помітив Максим. Кинувши бичком об землю, він попрямував в мою сторону.
— Як ти? – підійшовши ближче, запитав він.
— Ніби, нормально, – відповіла я, схрестивши руки на грудях.
Побачивши мене, Женя підбіг і відразу ж стиснув мене в обіймах.
— Олександрівно, – не відпускаючи мене, промовив він. – Як твоя сестра?
— Вона в комі, – коротко відповіла я.
Відсторонившись, Женя подивився на мене пронизливим поглядом.
— Ще досі в комі?
— Так! Лікар не обіцяє, що вона скоро вийде з неї.
— Погано.., – протягнув він.
Після цих слів ми замовчали. Напевно і Женя, і Максим хотіли мене розпитати подробиці, проте вони розуміли, що мені не дуже хочеться про це розмовляти. Тому Максим вирішив перевести тему:
— Ну що? Поїхала? – запитав він, пропонуючи мені присідати.
— Ніхто нікуди не їде, – відрізала я. – Сьогодні ми ночуємо разом!
Глава 8.
Побачили б ви їхні вирази обличчя. Приблизно, вони виглядали однаково: повний шок, недорозуміння, і нотки підозри.
Після декількох хвилин мовчання, першим до тями прийшов Максим.
— Що? – здивовано запитав він.
— Сьогодні ви ночуєте в мене, – пояснила я, присідаючи в машину.
— Що? – повторив Женя.
— Та ви що, втратили дар спілкування? – починала нервувати я.
— І дар мови також, – посміхнувшись, відповів Женя.
Оскільки Максим не зачиняв дверцята, мені самій прийшлося це зробити. Довго не думаючи вони послідували моєму прикладу. Було зрозуміло, що їх розриває цікавість.
— Поясни! – присівши біля мене, вимагав Максим.
Покосившись на нього суворим поглядом, в якому можна було прочитати: «Не вказуй мені, що я повинна робити», я відповіла:
— Моя мама запропонувала, запросити вас в гості. Також вона сказала, що ви можете переночувати, а завтра зранку ми поїдемо разом у Львів.
— Ніфіга собі! – викрикнув Женя. – Я вже починаю любити цю чудову жіночку.
— Ей! Не заговорюйся, – посміхнувшись, відповіла я.
— Олександрівно! – урочисто почав Женя, явно задумавши ляпнути якусь фігню. – Говори не говори, але правду не приховаєш. Прекрасне завжди залишиться прекрасним.
— Женя…Женя…, – простогнала я.
— Олександрівно…Олександрівно…, – таким самим тоном відповів він.
— Ей! – вигукнув Максим. – Я вам не заважаю?
Ми з Женькою покосилися на нього здивованими поглядами. Чого це він так гостро реагує на наші дружні перепалки. Але спіймавши Женін погляд, який говорив: «Уууу…Здається хтось ревнує!», – я зрозуміла звідки тут ноги ростуть. Пригвоздивши ангела, суворим поглядом, я подивилася на Максима. Мені навіть не потрібні були ангельські здібності, щоб зрозуміти, що так воно і є насправді. Стиснувши кермо свого супер – кабріолета, він дивився на мене ненависним поглядом.
— Звичайно ж, заважаєш! – відповіла я. – Ти вже давно повинен їхати до мене додому.
Розвівши руками, Максим розкинувся в кріслі.
— Ой вибачте, що мій навігатор не вибиває будинку прекрасної Вероніки.
— Ей! – викрикнула я. – До чого ти хилиш?
— До того, що ти могла б пояснити мені дорогу.
Я подалася вперед, пронизуючи його спопеляючим поглядом.
— Ми могли б розібратися по дорозі! – не заспокоювалась я.
І дивлячись по тому, як Максим збуджено розмовляв, він також.
— М – да, коли б заїхали в Закарпаття?
— До мого будинку їхати в іншу сторону, – запротестувала я.
— Ей, я вам не заважаю? – почувся голос позаду нас. Обернувшись, я побачили здивованого Женю. По – правді кажучи, через всі ці перепалки, я абсолютно забули про його присутність.
— Ні не заважаєш, – коротко відповіла я, відкинувшись на спинку крісла.
— Нам прямо, – промовила я, тикаючи пальцем в лобове скло. – Дальше скажу куди повертати.
— Ну – ну, – фиркнув Максим.
«Чорт його побери!». – подумки викрикнула я.
Покосившись на нього, я закотила очі. В моїй душі бурлили суперечливі емоції. З однієї сторони Максимова наглість доводила мене до білого коліна, а з іншої – мене це заводило. Дивне поєднання. І водночас лякаючи.
— На право, – скомандувала я, коли ми вже проїхали наш поворот.
— Дуже вчасно, – фиркнув Максим, даючи задній хід. – І так будемо їхати всю дорогу?
Мені так хотілося вдруге заїхати кулаком по його гарненькому личку, але як не як, сьогодні він був моїм гостем, тому я трималася з останніх сил. Подивившись на нього майже не злим поглядом, я відповіла:
— Ми вже на місці! – промовила я, показуючи на будинок, який ми щойно проїхали.
Дата добавления: 2015-09-28; просмотров: 22 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |