— Продаючи душу, ми зв’язуємося енергетично з нашим архидемоном. З кожною новою душею він стає все могутнішим. Коротше кажучи – більше душ – більше влади, – весело закінчила Агні, посміхнувшись.
Я слухала її з широко розплющеними очима, намагаючись не пропустити жодного слова. Як не дивно але Женя не посвячував мене в демонські справи, а з Лелієм я не спілкувалася. Тому почути щось новеньке зі світі темряви, було дуже цікаво для мене.
— Ну – ну, – згадавши що ми відійшли від теми, промовила я. – Що було після того, як я пішла?
— Ааааа. Цікаво? – запитала вона, хитро посміхаючись.
— Цікаво – цікаво! Сама знаю, – не чекаючи моєї відповіді, промовила Агні.
— Після тих всіх екзекуцій, які ти провела над сином і батьком, я відчула що магія зникла. Увірвавшись в кабінет, я побачила картину Репина. Лелій на підлозі задихається, а ісполін також задихається, в комплекті стікаючи кров’ю. Побачивши мене він відразу ж зорієнтувався. Не знаю, як йому вдалося так швидко злиняти, проте через секунду його слід також простив. Залишилися тільки я, Лелій та Майкл.
— Майкл!? – перепитала я, оскільки можу поклястися, що біса не було в кабінеті.
— Так – так! – схвально махаючи головою, процокотала вона. – Спочатку він стояв біля дверей. Та коли ти втратила контроль над магією, його потоком відкинуло, і притиснуло до стінки. За Лелія я особливо не переживала. Він ще й не таке переживав. А от Майклу дісталося.
— О Боже! – жахнулася я.
З усіх моїх пекельних знайомих, Майкл був найприкольнішим і найнормальнішим безсмертним, якого я знала. Тому мені зовсім не хотілося, щоб з ним щось сталося.
— З ним все нормально? – з надією запитала я.
— Ти хвилюєшся за нього – здивовано піднявши брови запитала демониця.
— Звичайно ж, – не роздумуючи, відповіла я. – Він завжди добре ставився до мене. Я не маю причин ненавидіти його.
— Ну да! Він такий – погодилася вона.
Аж раптом в її погляді блиснула іскорка.
— Чорт! – викрикнула вона, зістрибуючи з ліжка. – Потрібно частіше приймати свої таблетки від склерозу.
— Що? – в недорозумінні, запитала я.
— Чого саме я припхалася в таке срання! – пояснила вона, розправляючи своє міні плаття, аля «Тіффані».
— Лелій ТЕРМІНОВО хоче тебе бачити! – майже по складах промовила вона, з акцентувавши увагу на найважливішому слові.
— Я вже це чула, – спокійно відповіла я. – Але чому така обов’язковість?
— У нас виникли деякі проблеми. – обережно промовила вона, ніби боячись наступних слів, які вона має промовити.
— Які, – з притиском, запитала я.
Я навіть не хотіла роздумувати над тим, що в них там стряслося, враховуючи те, що в них Ліза.
— З твоєю сестрою! – підтвердивши мої побоювання, відповіла демониця.
— Дай вгадаю! Вона рознесла другу половину пекла? – намагалася пожартувати я.
Проте судячи по Агненому виразу обличчі, я була не далека від правди.
— Майже, – схвально кивнувши, відповіла вона. – Але зараз не про те! Річ в тому, що Лелій не може відправити її назад.
Глава 12.
— Ого, – відверто здивувалася я. – Відколи Лелій став таким добросовісним?
— Від тоді, коли до нього почали ні з того, ні з сього вриватися всі кому не лінь.
— Ой вибачте, що він і його чокнутий син заварили всю цю кашу! – фиркнула я. – І якщо ви ще не помітили, ми з Лізою тут ні при чому.
Якщо сісти і розібратися, насправді все так і було. Спочатку мене почав витягувати Лелій, бо його виявляється було нудно. А зараз таким самим макаром поступає Денис. Яблуко від яблуні, як говориться, не далеко падає.
— М – да! – протягнула демониця. – Я ж говорю – чокнутий на всю голову. А я одразу говорила, що з тобою не варто мати справи.
— Ей! – викрикнула я, обурившись її репліці.
Згадати тільки в який спосіб вона намагалася поясними йому ці прості речі. Брррр.
— Окей! – погодилася я. – І чого саме він хоче від мене? Щоб я розібралася в цій ситуації, чи поговорила з сестрою?
— Для початку, хоча б заспокоїла її.
Після цих слів я схвильовано подивилася на демоницю, не розуміючи, що вона має на увазі.
— Ти про що?
— Та так нічого особливого, – легковажно відповіла Агні. – Просто вона трохи занадто енергійна.
Аж раптом вираз її обличчя з легковажного, перетворився в гіпер – схвильований.
— А взагалі то, зараз там твориться таке, що просто капец, – енергійно розмахуючи руками, закінчила вона.
— А ти знаєш, що твоя сестра володіє магією? – примруживши очі, випалила Агні.
— Що!? – викрикнула я. – Якою ще магією? Ви що взагалі всі з розуму посходили? Здається для того, щоб стати відьмою потрібно спочатку обкрутити якогось ангела, а тоді прирізати безневинну людину. Наскільки я пам’ятаю, ані першого, ані другого пункту Ліза не проходила.
— Ой, щось я не пам’ятаю про того ангела, якого ти обкрутила, – єхидно промовила демониця, криво посміхаючись.
— Ти думаєш моя Ліза подорожує потойбіччям, а я про це ні слухом, ні духом? – обережно запитала я.
Від самих цих думок по моїй шкірі пройшов мороз.
— Ніби ти все розповідаєш своїм рідним? – вдало підмітила Агні.
Це звучало надто божевільно, щоб бути реальністю. Як Ліза, чотирнадцятилітня дівчинка, здатна на такі вчинки.
— Ой! – викрикнула Агні, прочитавши мої думки. – Хто б говорив?
М – да, і як не крути демониця була абсолютно права. Мені то тільки п'ятнадцять. А як склалося моє життя. Замість дискотек – подорожі потойбіччя, замість найкращої подружки – ангел, замість залицяльників – демони, а замість ворогів – ісполін. І як не крути, але і в чотирнадцять Ліза могла набити собі такий самий список.
«Чорт…», – простогнала я.
— От – от, малиш, – прицмокнувши, промовила Агні.
— Ви насправді думаєте, що Ліза – відьма, – ніяк не заспокоювалась я.
— Хтозна – хтозна, – прощебетала демониця. – Особисто я думаю, що ні!
— Правда!? – з надією, викрикнула я.
Подивившись на неї благальним поглядом, я чекала пояснення.
— Я не впевнена, – поставивши руки в боки, почала вона. – Але як на мене, твоя сестра поводиться надто обезбашено. Коли ти вперше потрапила в пекло, ти поводилася майже так само: кидалася від кожного пороху, кричала щоб тебе ніхто не чіпав, і т.д. Тому можна зробити висновок, що вона в нас ще не бувала. Єдина відмінність, яка була між вами, це те, що в тебе не було магії, а в твоєї сестри її ого – го.
Після цих слів Агні несподівано посміхнулася, ніби згадавши кумедний анекдот, який почула на днях.
— Ти чого? – поцікавилася я.
— Є ще одна відмінність між вами.
— Яка?
— Ти спокійна відьма. А вона – емоційно – обезбашено – збуджено – зла.
— Ти про що? – запитала я, хоча сама розуміла до чого веде демониця.
Так моя Ліза була не просто емоційно – обезбашена, вона була наче вітер у полі. В порівняні з нею, я була «ангелом во плоті».
— Ну скажемо так, – повільно промовила демониця, з широкою на все обличчя посмішкою, – коли я йшла по тебе, вона саме силою думки перекинула Лелієвий скляний стіл, і розбила його об стінку.
Після цих слів, я не стрималася і розсміялася від душі.
— А – я – я – й, який був гарний стіл…, – протягнула я, не перестаючи посміхатися.
— Так – так, ручна робота. Лелієві серце кров’ю десь обливається, – підтримала мене Агні.
— В прямому, чи переносному значенні? – душачись від сміху, поцікавилася я.
Піднявши ліку руку, демониця театрально подивилася на свій годинних.
— О – о. Дивлячись на те, що мене немає вже пів години, швидше всього – в буквальному.
— Дивлячись на те, що там моя Ліза – так воно і є! – підтримала я її.
Ми знову весело розсміялися, представляючи, які екзекуції зараз проводить над Лелієм моя сестра. Ху… Тепер навіть і не знаю за кого мені варто більше перейматися. Ліза ж обезбашено на всю голову. І вона не буде думати, що варто робити, а де потрібно притормозити.
— Так йому і треба! – несподівано випалила Агні.
Піднявши на неї свій здивований погляд, я розвела руками.
— Як ти говориш про свого шефа?
— Він же мене не чує, – підморгнувши, пожартувала демониця.
Я уже хотіла запитати її, чи не боїться вона, що я йому все розповім, як раптом у дверях почувся гучний стукіт.
— П’ять хвилин пройшло пів години тому назад.
Від несподіваного різкого звуку, і злого Максимового голосу, я аж підстрибнула на місці. Моя серце впало в п’ятки, а я втратила дар мови. Перевівши погляд на Агні я побачила, що вона стоїть з веселим виразом обличчя, притискаючи вказівний палець до губ.
— Я не готова, – глибоко вдихнувши, відповіла я. – Дай мені ще п’ять хвилин.
— О…., – простогнав Максим. – Штани хоча б дай.
Після цих слів, Агні почала душитися зі сміху.
— Шшш, – прошипіла я. – Я не можу, – відповіла я Максиму. – Обіцяю, тільки п’ять хвилин.
— Це тобі дорого обійдеться, – відповів він, легенько постукавши по дверях.
— А вона і не проти, – прошептала Агні, коли Максимові кроки віддалилися.
— Тихо – тихо, – заспокоїла я її. – Все! Мені пора.
— Звичайно – звичайно. Такий мужчина, а я тут зі своїми проблемами, – посміхнувшись, пожартувала демониця.
— Ей, ніякий він мені не мужчина, – намагалася заперечувати я.
— Ой, добре – добре. Як скажеш. Ну то ти прийдеш? Будь – ласка, – благально простогнала демониця.
— Я не можу! – відрізала я. – Зараз ми з Максимом їдемо до Лізи.
Після моїх слів, Агні тільки підняла руки до неба в благальній молитві.
— Ти дивися який каламбур. Ну звичайно – звичайно, ти ж до тіла своєї сестри їдеш, а я тобі пропоную просто прийти до її душі. Вибачте за те, що потурбувала своїм скромним візитом, – відтарабанила демониця, на одному диханні.
— По твоєму я повинна сказати: «Максим, не переживай. Зараз я знову повинна знепритомніти. Не знаю точно коли прийду до тями, оскільки навіть не підозрюю як там підуть мої потойбічні справи з викраденням моєї сестри, і її переслідувачем ісполіном, який являється диявольським сином. Тому просто придивися за моїм тілом у моїй відсутності», – на одному подиху, видала я.
— Ну для чого ці нюанси, – сексуально протягнула вона. – Можна просто сказати: «Котику, я щось так втомилася. Давай приляжемо на декілька хвилиночок відпочити. Просто обніми мені, і твоя киця, прокинувшись, тобі подякує по кошачому. Мяууу», – промурликала демониця, розчепіривши пальці, наче кігті.
— Бачу ти в цьому спец? – здивувалася я, її сексуальній уяві.
— Роки практики не походять даром, – підморгнувши, протягнула вона.
— Ну ти прийдеш? – благально протягнула вона. – Це дуже термінова справа! – твердо заявила вона, останній аргумент.
Проте почувши про терміновість, я тільки голосно розсміялася.
— Ну я то думаю, чому ти так поспішаєш, розповідаючи мені всю історія на ходу і через слово.
— Ей! – відрізала демониця. – Тільки Лелієві ні пів – слова.
— Це буде нашою маленькою таємницею?
Жарти жартами, проте від однієї думки, що в мене з демоном появляються спільні секрети, мороз йшов по шкірі. Але щось підказувало мені, що з Агні можна мати справу. Хоча? Хтозна? Демони такі непередбачувані.
— Цікаво, що ти йому скажеш коли прийдеш? – запитала я. – Потрібно ж, щоб наші версії співпадали, – прикинула я.
— Особисто я скажу, що ти довго ламалася, і мені прийшлося тебе вмовляти, – з серйозним виразом обличчя, заявила Агні. – А ти просто при зустрічі пошли його, і він зрозуміє, що так воно і було.
— Навіть не сумнівайся.
Після всього того, що мене змусив пережити архидемон, я і не збиралася були паїнькою. Максимум що він від мене може чекати, так це не агресивна розмова і намагання стримати себе, щоб не врізати йому в челюсті.
— Окей! – промовила я, приготувавшись виходити з кімнати. – Чекайте мене ввечері.
— Ти що смієшся? – зловивши мене за руку, вигукнула Агні. – Та Ліза до того часу розтрощить все, що ще не встигла.
— Ну…, – протягнула я. – Самі нарвалися.
Не зрозумійте мене неправильно. Звичайно ж я хвилювалася за свою сестру, і хотіла як найшвидше витягнути її на землю. Проте, що я могла зробити? Зараз по моєму будинку розходжував Максим, а в лікарні чекала мама. Тому я не могла просто так взяти з розсіятися не пояснивши нікому ні слова. Зараз вони бачать ситуацію такою, яка вона є. Звідки їм знати, що відбувається насправді? До – того ж Денис попередив мене, щоб я поводилася природньо і не привертала до себе уваги.
— Ніка, будь людиною, – вирвавши мене із роздумів, простогнала Агні.
— Лелій вб’є мене.
— Не перебільшуй, – фиркнула я. – Я буду ввечері, і крапка! – твердо заявила я.
Змірявши мене осудливим поглядом, демониця зрозуміла, що жарти закінчилися і дальше сперечатися і вмовляти мене було пустою тратою часу.
— Я передам твоє послання архидемону, – сухо відповіла вона, і в цю ж секунду телепортувалася.
Подивившись на те місця, де секунду назад стояла демониця, я зрозуміла, що поступила правильно. Адже дивлячись на те, що Денис попереджав мене щодо різких рухів, думаю моя вискочка не сподобалась би йому. Тому глибоко вдихнувши, я постаралася взяти себе в руки. Як – не – як потрібно поводитися природньо. Ніби я не в курсі, що зараз Ліза знаходиться в пеклі, а Женю викрав ісполін.
Від моїх роздумів та концентрації мене відволікли віддалені кроки, які з кожною секундою звучали все ближче. Зібравшись із духом я підійшла до дверей і одним швидким рухом відчинила їх. Здається Максим не очікував, що вони самі відчиняться, адже протягнувши руку він дивився на мене здивованими очима.
— Та не можу бути? – фиркнув він. – Ти повністю одіта?
Після цих слів він зміряв мене поглядом з ніг до голо. І як передбачалося зупинивши свій погляд в зоні декольте. І чому мене це не дивувало? Тому що це був Максим, чи тому, що я надіялась на такий ефект. Ніколи б не подумала, але мене це завело. А саме його голодний погляд, який пожирав кожен вигин мого оголеного тіла.
— Чого не скажеш про тебе, – схрестивши руки на грудях промовила я.
Особисто мені не потрібно було навіть зупинятися на конкретній ділянці. Моєму огляду відкривалося абсолютно все. Ковзнувши поглядом по його ідеально накачаному пресу, я зловила себе на думці, що починала збуджуватися ще сильніше. Та коли мій погляд зупинився на його чоловічому достоїнстві – зрозуміла що так воно і є. По моєму тіло розлилося тепло, яке починало свій шлях від низу мого живота. Несподівано мої коліна підкосилися, а долоні спітніли.
М – да, зараз стоячи один на в проти одного, було не зрозуміло хто на кого дивиться більш збоченим поглядом. Адже ми відверто розглядали один одного. Не знаю як щодо мого погляду, проте по Максимовому можна було прочитати всі його бажання краще будь – яких слів. І дивлячись по самодовільній посмішці, яка ковзнула на його обличчі, стало зрозуміло що по моєму погляді – також.
Не промовивши більше ні слова, Максим відвів погляд, і зробивши декілька кроків вперед, попрямував до кімнати. При цьому проходячи повз, він навмисно притиснувся своїм торсом до мене, наче йому було дуже важко протиснутися в мої просторі двері. В цей момент я чітко відчула твердість його бажання. І навіть не знаю чим би це все могло закінчитися, якби не телефонний дзвінок, який своїм звуком розрізав напружене повітря, яке панувало між нами.
Зробивши декілька кроків Максим перейшов кімнату, і порившись в кишенях своїх джинсів дістав телефон.
— Так! – відповів він, навіть не глянувши на дисплей. – Так! Ні! Не знаю. Через скільки? Ні! – короткими фразами відповідав він.
І дивлячись по виразу його обличчя, та манері спілкування, він не горів бажанням розмовляти, чи що не будь слухати. Після коротких відповідей, він замовк і несподівано його погляд зупинився на мені. І з кожною секундою ставало зрозуміло, що те що він чує на іншому кінці, якщо не бісить його, то виводить з себе, точно.
— Точніше! – гаркнув він.
Пройшло ще декілька секунд, після яких Максим стиснувши зуби, прошипів:
— Так, я зрозумів.
Після цих слів він поклав трубко. При тому зробив це з такою силою, що ледь не розтиснув дисплей.
— Вероніко, – після декількох хвилин мовчання, нарешті промовив він.
— Тут така справа…
— Їдь, – перебивши його, відповіла я.
За той час що я дружу з Женькою, я навчилася розрізняти манери спілкування по телефону, і важливість ситуації в цілому. Тому зараз було абсолютно зрозуміло, що справа серйозна.
— Мені дуже шкода…, – почав він, проте заперечно похитавши головою, я зупинила його.
— Я все розумію.
— Ти ж навіть не знаєш в чому справа, – здивувався він.
— Ні не знаю, – спокійно відповіла я. – Але що я точно знаю, так це те, що справа важлива.
— Так…, – протягнув він. – Важлива.
Швидко одівшись, через декілька хвилин Максим був готовий вибігати. Проте майже перед виходом він зупинився подивившись на мене проникливим поглядом.
— До лікарні доберешся? – запитав він, тривожним голосом.
— Так. Тут пішки декілька хвилин ходи, – здивувавшись його турботою, пробелькотала я.
— Зрозуміло, – протягнув Максим. – В котрій годині виїжджаєш у Львів.
— Ще не знаю, – відповіла я, згадуючи розклад маршруток.
— Коли будеш знати – подзвони мені.
— Добре.
Несподівано Максим подивився на мене здивованим поглядом, в якому проглядалися нотки підозри. І я прекрасно розуміла його реакцію. Вперше за весь час нашого знайомства ми не сварилися. Мало того, я не огризалася, а чемно погодилася з його пропозицією. А це звучало дійсно фантастично.
— Добре, – повторив він, дивлячись мені прямо в очі.
Наступило незручне мовчання, проте воно протривало не довго. Без попередження і будь – яких слів, Максим нахилився і поцілував мене в щічку. Широко розплющивши очі, я втратила дар мови. Тому просто зашарівшись, стояла з ошелешеним виразом обличчя, боячись його наступних дій. Адже після всього, що сталося за останню добу, я не була впевненою, що якщо він поцілує мене вдруге, я буду чинити опір. Проте він просто ніжно доторкнувся до моєї щоки, затримавшись на декілька секунд, наче намагаючись запам’ятати запах моєї шкіри. Після чого, глибоко вдихнувши, він повільно відсторонився.
— Я зустріну тебе на Головному вокзалі, – кинув на кінець Максим, відчиняючи вхідні двері.
Я дивилася йому в слід і не розуміла хто тільки що покинув мій дім. Це був абсолютно не той Максим, якого я знала. Пафос, високо мірність, стервозність, цього всього не було. Зараз він був щирим і відкритим хлопцем, готовим прийти на допомогу. «Чому він так змінився?», – єдине питання, яке зараз мене хвилювало. «Чи це просто, я змінила про нього свою думку?».
Роздумуючи над цими питаннями, я побрела на кухню за своєю законною дозою кофеїну. Аж раптом вхідні двері знову розпахнулися. Витягнувши шию із за барвної стійки, я побачила що, це повернувся Максим.
— Здається я не до оцінила метеоритні можливості твого супер – кабріолета, – посміхнувшись, пожартувала я.
— Угу…, – протягнув Максим, підходячи ближче. – Враховуючи те, що я ще, навіть, не завів мотор.
— Ого! – театрально, оголосила я. – Невже здатність телепортації?
Після цих слів Максим подивився на мене таким підозрілим поглядом, наче нещодавно бачив в новинах дівчину яка втекла з Кульпари, і зараз він майже переконаний, що вона була дуже схожою на мене.
— Та, жартую, звичайно ж! – швидко додала я, сама дивуючись, для чого я випалила цю фразу про телепортацію.
— Надіюся…., – протягнув Максим, не перестаючи просвердлювати мене підозрілим поглядом.
— Ну тоді, що сталося? – запитала я.
— А…., – спам’ятався він, для чого повернувся. Порившись в кишені, Максим дістав свій новенький смартфон, і протягнув його мені.
Подивившись на нього запитальним поглядом, я не розуміла для чого він вручає міні свій телефон.
— Що? – запитала я, беручи його в руки.
— Ти пообіцяла подзвонити мені, коли приїдеш у Львів.
— Ну так! – відповіла я, не розуміючи до чого він хилить.
— Ну – от! – викрикнув він. – І як ти хотіла це зробити? Твій телефон в гуртожитку.
Згадавши, що так воно і є, я голосно розсміялася. Проте насмішив мене ще один факт.
— Супер! – душачись від сміху, промовила я. – Тепер в мене є з чого подзвонити. – Ну, і як я до тебе додзвонюся?
— На мій робочий телефон, – діставши ще один смартфон, Максим прокрутив його в руці.
— Ооооо. І скільки їх іще в тебе? – протягнула я.
— Тільки цих два: робочий та особистий.
— Ти хочеш сказати, що ось так добровільно віддаєш мені свій особистий телефон? – здивувалася я.
Як на мене, це був надто відвертий вчинок з його сторони. Оскільки я вважаю телефон надзвичайно особистою річчю, я б ніколи не наважилася так просто віддати його по сторонній людині.
— Я довіряю тобі! – повторивши мої недавні слова, підморгнув Максим.
Після цього він пояснив, як мені набрати його робочий номер. А ще сказав, щоб я не відповідала на жодні дзвінки. Тому він поставив телефон у беззвучний режим і вручив його мені.
— Ху…, – видихнула я. – Невже в моїх руках, бомба уповільненої дії.
— Все залежить від того, що ти збираєшся з нею робити, – посміхнувшись, відповів Максим.
Попрощавшись в друге, Максим знову поцілував мене в щічку, і поїхав по своїх справах. Залишившись на одинці, я не стрималася і притиснула долоню до своєї щоки. Складалося враження, що поцілунок, який залишив на моїй щоці Максим, ще й досі обпікав мене полум’ям його пристрасті. Я не могла до кінця зрозуміти своїх почуттів, оскільки Максим міг викликати в мені мільйон емоцій за секунду. Проте останнім часом, я почала відчувати незрозумілий потяг. І це не на жарт починало лякати мене. Знаючи Максима, я розуміла, що буду для нього черговою іграшкою, про яку згодом він забуде. Згадати тільки Настю. Як пристрасно вона дивилася на нього, як при кожній нагоді цілувала, а після їхніх побачень без зупину розповідала мене, який він в неї лапочка. І чим все це закінчилося? Максим тільки сміється, говорячи, що вони не зустрічалися по справжньому. Виникає питання: що для нього означає, справжні стосунки. Щодо Насті, так вона взагалі поводиться дивно. Будь – яка інша дівчина на її місці зараз різала б собі вени, оплакуючи розтавання з Максимом. Натомість Настя ходить із усмішкою від вуха до вуха, і запевняє мене, що вони розійшлися по дружньою, бо між ними не було кохання. Або я нічого не знаю про стосунки, або мені дійсно здалося, що її очі горіли вогнями кохання, коли вона була з Максимом. Як на мене, вони поводилися дуже дивно. Цікавість так і розривала мене, проте мене в мене не було часу в сотий раз роздумувати над цими питаннями.
Тому, швидко випивши каву, я уже закривала вхідні двері, ховаючи ключ в супер – сховище. Дорога була не далекою, тому через декілька хвилин я була уже на місці. Коли на горизонті з’явилася лікарня, я в рази пришвидшила свій крок. Проте зупинитися біля самий дверей мене змусив жіночий голос:
— Ей, дівчино – почула я.
Обернувшись я побачила жіночку середніх років. Вона була одіта скромно, але не убого. Тому зрозуміти хто вона, було неможливо.
— Так, – розвернувшись, відповіла я.
— Ти Вероніка?
— Так – обережно промовила я, вдивляючись в її обличчя.
Здається навіть на секунду, я подумала що знаю її, проте придивившись до неї, я зрозуміла що бачу її вперше.
— Ми знайомі? – поцікавилася я, не розуміючи звідки вона мене знає
— Ні! – відрізала жінка. – Мене попросили передати тобі це.
Після цих слів вона витягла два конверти. Вони були звичайні, і не віщували ніякої біди. Проте обережно подивившись на них, я очікувала найгіршого. Знаючи любов одного ісполіна до любовних послань, я навіть догадувалася від кого ці два загадкових конверта. Вручивши їх мені, жінка без єдиного слова розвернулася і попрямувала в іншу сторону. Стало зрозуміло, що вона дула під переконанням. Їй наказали, щоб вона вручити мені ці конверти. І після цього можу бути вільною. Перевівши погляд на конверти, я прочитала наступне. На одному великими каліграфічними буквами було виведено: «Моїй красуні – Вероніці». Прочитавши ці слова, я більше не сумнівалася від кого вони. А от на іншому красувався надпис: «Моєму дорогому батькові». Мені так і зачесалися долоні, щоб розірвати саме цей конверт, і прочитати, що ж пише дорогий син, дорогому батькові. Проте, чуло моє серце, що для чогось ісполін, тай підпивав ці два конверти. І зупинило мене навіть не заборона читання чужих листів, а гнів чокнутого ісполіна. Тому чемно засунувши Лелієв конверт в кишеню своїх джинсів, я акуратно відкрила свій.
«Дорогоцінна, Вероніко», – прочитала я перші слова, і по спині пробігли мурашки. Чим цікаво я така дорогоцінна для нього?
«Я радий, що ти мене зрозуміла і зробила все правильно. Поставивши на тебе ставку, я зробив безпрограшний вибір!»
— Що!!!? – в голос викрикнула я.
Від чого хлопець, який проходив мимо, покосився на мене.
«Що ще за ставки? І в які ігри вирішив пограти зі мною ісполін?».
Стиснувши зуби, я продовжувала читати:
«Твої наступні дії: зараз відправляєшся у Львів і не рипаєшся. А рівно в 21:00 відправляєшся в пекло, і передаєш Лелієві мій лист. Пояснювати нічого не потрібно, він все сам зрозуміє. Бай - бай.
P.S. За добре виконану роботу, обіцяю сюрприз.»
Після слів про сюрприз в мене в прямому розумінні запаморочилось в голові. «Тільки не це….», – вкладаючи записку назад в конверт, простогнала я. Для мене достатню і тих сюрпризів, які він мені припідносить зараз. Проте бажання доводити людей до інфаркту, здається, у нього в крові.
Наскільки я зрозуміла, часу був не на моїх стороні. Тому швидким кроком я попрямувала до своєї мами.
— Мамо, ти як? – обнявши її, поцікавилася я.
Кинувши погляд на лікарняне ліжко, я побачила свою сестру. В такій ж непорушній позі, і з таким же кислим лицем. Цікаво які зараз насправді вона переживає емоції. Боюсь, що саме в цю секунду її обличчя не приймає настільки непорушний вираз.
— Як бачиш – видихнула вона, опустивши голову на моє плече. – Лікарі говорять, що її стан незмінний. Розумієш! – несподівано викрикнула вона. – Вони самі не розуміють що з нею. Ніби все й в порядку. Вона в чудовому стані, але по якихось причинах не може прийти до тями.
Через секунду мама почала розмовляти на високих нотах. І я чудово її розуміла. Мало того, що вона вважає, що саме через неї, всі кого вона любить помирають. Ще й зараз в її голові почали роїтися містичні пояснення, її загадкової коми. І як би я хотіла заперечити все, і сказати, що все зовсім по – іншому. Але я б збрехала. Бо саме все так і було насправді. Так – це і є містично – загадкова причина її коми. І скоро я з цим розберуся.
І в цю секунду я пообіцяла собі, що зроблю все. Я поклялася, що зроблю все можливе і не можливе, тільки б з Лізою було все в порядку. Тільки б вона вийшла з коми. І якщо мені для цього прийдеться вбити не одного безсмертного, я зроблю це. Зроблю заради Лізи. Які б ігри не затівали безсмертні, їм не вдасться нашкодити моїм близьким, адже навіть моя смерть не зупинить мене.
Глава 13.
Тільки коли маршрутка з гуркотом зупинилася на кінцевій зупинці, я згадала, що дещо забула.
«Чорт…!», – з відчаю? простогнала я.
Діставши з кишені смартфон, залишений Максимом, я побачила шістдесят пропущених дзвінків.
«Нічого собі», – подумала я, виходячи з маршрутки.
Звичайно ж, зараз було уже пізно дзвонити до нього, тому я без роздумів попрямувала на міську маршрутку. Але раптом телефон в моїх руках засвітився, від чого я ледь не випустила його з рук. На дисплеї виднівся надпис: «Настьоха».
«Чорт. І хто ця Настьоха?», – покосившись на телефон, подумала я.
Спочатку я одразу ж прикинула що це моя Настя, оскільки Максим саме так завжди її називає. Проте роздумуючи над цим, я зрозуміла, що таких Настьох в нього може бути цілий набір.
«До кольору, до вибору», – як одного разу висловився Женя. Тому кинувши останні погляд на мигаючий дисплей, я попрямувала дальше.
Пройшло ще декілька хвилин, але Настьоха наполегливо продовжувала три дзвонити. І тому я не витримала.
— Алло, – відповіла я.
Проте на іншому кінці я почула тільки мовчання.
— Алло, говоріть, – продовжувала я. – Це телефон Максима, просто він не може зараз відповісти.
— Тільки не кажи, що він зараз в душі, – почала я знайомий голос.
Після цих слів Настя голосно розсміялася.
— Ні не скажу, – посміхаючись, відповіла я.
— Та знаю – знаю! – швидко відтарабанила Настя. – Я нещодавно з ним говорила. Ну ти де, зараз?
— Я чекаю на маршрутку, – відповіла я, присідаючи на лавочку.
— Оооооо, – протягнула Настя.
Можливо мені почулося, але склалося таке враження,що в її голосі прозвучали нотки відчаю.
— А чому до Максима не дзвониш? – запитала Настя, і я зрозуміла, що вона в курсі всіх останніх подій.
— Тому що я вже у Львові.
— Уууу, зрозуміло. Ну тоді обов’язково передзвонити йому, ок? – серйозним голосом, промовила вона.
Чесно кажучи я слухала свою подружку, і дивувалася її поведінці. Ще недавно вона зустрічалася з Максимом, і кожного дня мені доводилося слухати, яка він лапочка, і як вона його любить, проте зараз Настя ось так спокійно говорить мені, щоб я передзвонила до її бувшого хлопця. Однак, я вирішила не акцентувати на цьому уваги.
Дата добавления: 2015-09-28; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |