Кинджал, який летів в мою потилицю зі свистом розрізав повітря. Але для мене все відбувалося наче в уповільненому режимі. Зі швидкістю світла я розвернулася і впіймала його прямо перед своїм лівим 12 страница

«Ні зараз він не брехав».

Можете назвати мене наївною дівчинкою, якій можна повішати будь – яку лапшу на вуха, але я знала, що він говорить правду. Запитаєте, звідки? Я відчувала. І можливо це ще одне вміння яке в мені розвинулося, або просто мені хочеться в це вірити. В будь – якому випадку, я довіряла йому.

— Вибач, – через хвилину мовчання, витиснула я з себе. – Я не знала….

— Не важливо! – перебивши мене, відрізав він. – Ніхто не знає про неї.

Перевівши на мене погляд Максим сказав це з таким моторошним виразом обличчя, що мені стало не пособі.

Проте раптово в моїх голові зародилися нотки сумніву.

«Чому ніхто не знав про існування його покійної жінки?»

— Я переїхав у Львів, щоб почати нове життя, – ніби прочитавши мої думки, відповів він. – Розумієш?

— Так, – швидко відповіла я. – Тоді звідки про неї дізнався охоронець.

Різко розвернувшись, Максим знову завів мотор.

— Не знаю. Але я розберуся з цим, – коротко відповів він, під’їжджаючи до стоянки.

— Максим, – обережно почала я, проте змахнувши рукою він показав, що не збирається більше розмовляти на цю тему.

— Просто давай більше не будемо про це! Окей? Все так по дебільному вийшло.

На хвилину Максим замовк, а тоді розвернувшись до мене, подарував мені печальну посмішку.

— Я все зіпсував, – промовив він. – Я так хотів, зробити цей день особливим.

На секунду він запнувся, а тоді додав:

— І звичайно ж ти його запам’ятаєш.

— Ей! – обережно промовила я, беручи його за руку.

Від несподіваного дотику Максим стрепенувся, наче його облили холодною водою. Подивившись на мою руку, яка накривала його, він не розумів що відбувається.

— Ти не винен в тому що сталося, – продовжувала я.

Мені хотілося сказати ще багато інших заспокійливих слів, але раптом я запнулася, обдумуючи над тим, чи варто це робити. Чи варто говорити якісь слова людині, яка похоронила кохану людину?

— Давай дійсно забудемо про цей випадок, – стиснувши його долоню, промовила я. – Невже всі ті зусилля, які ти приклав, щоб притягнути мене в цю глушину, полетять коту під хвіст? – намагалася пожартувати я.

Говорячи, що цей неперевершений замок був глушиною, я відверто кривила душею. Оскільки це було казкове місця. Тільки уявіть собі: великий замок, дорога до якого вела граверна дорога, вздовж якої не було нічого окрім незліченної кількості сосен. Та найцікавіше розкривалося за самим замком.

Коли я вийшла з машини, і попрямували в його сторону, я побачила що ховається за ним, я ледь стрималася щоб не викрикнути від захвату.

Дата добавления: 2015-09-28