— Вероніко, рада що з тобою все в порядку. Ми всі дуже перехвилювалися, – ніжним голосом, промовила вона.
Я постаралася посміхнутися, але здається в мене це не получилося. Тому я просто відповіла:
— Дякую.
— Як це сталося? – не заспокоювалася викладачка.
— Що саме?
— Як так сталося, що ти знепритомніла біля самої академії?
Довго не думаючи, я сказала перше, що прийшло мені в голову.
— Я погано пам’ятаю цей момент, – почала я, згадуючи свої відчуття.
— Я читала книжку, аж раптом на мене накотилися незрозумілі відчуття, і мені потемніло в очах.
Здається на фразі: «Незрозумілі відчуття», я привернула її увагу. На цих словах, вона широко розплющила очі, показуючи свою зацікавленість.
— А що саме ти відчула? – запитала вона, присідаючи на край мого ліжка.
«Чорт!», – простогнала я. «І що мені тепер відповісти?». Провагавшись хвилину, я почала говорити:
— Спочатку я відчула головокружіння, а тобі мені потемніло в очах. А дальше я нічого не пам’ятаю.
«Здається правдоподібно?», – прикинула я, закінчивши свою доповідь.
— М – да, – промовила викладачка, прицмокнувши. – Зрозуміло.
Або мені здалося, або вона дійсно розчарувалася, що я не відчула нічого надзвичайного. Змірявши мене підозрілим поглядом, Вікторія Василівна продовжила:
— Вероніко, якщо ти почуватимешся краще, можеш завтра виходити на заняття. Проте, якщо ти захочеш, можеш залишитися в дома і відпочити.
— Дякую, – піднявши на неї здивований погляд, відповіла я.
Признаюся чесно, мене вразила її поведінка. Завжди строга і вибагливо Вікторія Василівна, яка за кожен прогул виписувала серйозні догани, зараз дозволяє мені самій вирішити, хочу я йти на заняття, чи ні. Ще й її прояви цікавості, щодо моєї втрати свідомості… Виглядало це все надто підозріло.
Побачивши мій здивований вираз обличчя, вона додала:
— Я дозволяю тобі прогуляти один день, тільки через те, що ти знепритомніла, і тобі потрібен відпочинок, – підморгнувши промовила викладачка. – Надалі таких подарунків він мене не чекай.
— Я так і зрозуміла, – посміхнувшись, відповіла я.
— Все, мені пора! – несподівано промовила вона, жваво підстрибнувши з ліжка.
— Пошвидше поправляйся, і приходь на заняття. Ми всі тебе чекаємо.
— Дякую.
На цих словах Вікторія Василівна вийшла з палати. Коли ми нарешті опинилися наодинці, я зітхнула з полегшення.
— Ху….А чому вона так допитується?
Несподівано Женя розсміявся. Чого – чого, а цього я від нього не чекала.
— Олександрівно, а якби біля твого будинку знепритомніла людина, ти б її не розпитувала, що з нею сталося? – запитав він, розводячи руками.
— До – того ж, вона наш куратор. Не забула?
— Та ні, не забула. Просто мені здалося, що вона хоче докопатися до суті.
Посміхнувшись, Женя провів рукою по моєму волоссі.
— Олександрівно, розслабся! Ти просто надто переймаєшся, щоб тебе не попалили.
— Можливо, – видихнула я, і розкинулася на ліжку.
— А зараз розслабся, і відпочивай.
Я заплющила очі, прокручуючи картину сьогоднішнього ранку.
— Ну да! Сьогодні у вас було не весело, – видихнула я.
Але згадавши, що я не знаю продовження історії, різко підвелася, подивившись на Женю, збудженими поглядом.
— Женя! – викрикнула я. – Що було після того, як ви прирізали того демона.
Дивлячись на відпавши щелепу, я відверто його здивувала.
— Олександрівно, ти про що? – прийшовши до тями, запитав ангел.
Придивившись до його здивованого виразу обличчя, я побачила повне недорозуміння. Женя дійсно не розумів, про що я говорю.
Сяйнула іскра надії, що все те, чим мене шантажував ісполін, було елізією.
— Розкажи мені все, що відбулося від сьогоднішнього ранку до цього моменту.
Женя задумався, згадуючи всі деталі.
— І так! – оголосив Женя. – Про те, як я морально підтримував Миколу біля ванної кімнати розповідати.
— Давай опустимо ці інтимні подробиці, – посміхнувшись, відповіла я.
— Окей! – погодився мій ангел. – Давай почнемо з того моменту, коли я запізнюючись біг на пари.
— Ну…, – протягнула я, підганяючи його.
Мені так і не терпілося почути реальну історію.
— Як я вже говорив, я запізнювався, – продовжував він. – І тут я побачив, що біля входу скупчилося багато людей. Я вже хотів пройти мимо, оскільки в нас була пара живопису. – театрально піднявши руки вгору, Женя продемонстрував всю важливість даного предмета. – Вікторія Василівна, сама розумієш.
— Звичайно, – погодилася я.
— Але людська цікавість взяла верх. Я пробрався крізь натовп, і мало сам не знепритомнів від побаченої картини. На асфальті лежала Олександрівна. Особистою персоною.
Женя зітхнув ніби заново переживши ті емоції, які відчував в той момент.
— Тоді я задув про важливість всіх справ і сконцентрувався тільки на тобі.
Я взяла його за руку, і міцно стиснула, показуючи свою любов і вдячність.
Легенька посмішка ковзнула на його обличчі, і він продовжив свою розповідь:
— Тоді ми викликали швидку, і привезли тебе в лікарню. З того часу ти тут знаходишся. І от зараз прийшла до тями. – промовив Женя, обводячи кімнату рукою.
— Все, кінець!
Розслабившись, я зітхнула з полегшенням.
— Значить не було ніякого демона.
Женя заперечно похитав головою. Обнявши мене, він пригорнув мене до себе.
— Олександрівно, заспокойся. Ти надто багато пережила за останній час. Тобі просто потрібно відпочити від всього цього.
Женя говорив своїм ангельським голосом, який завжди діяв на мене заспокійливо. Відсторонившись, Женя подивився мене прямо в очі, а тобі його погляд опустився на мою шию.
— Олександрівно, а де твій метелик? – відкинувши пасмо волосся, здивовано запитав він.
Я зловила себе за шию, і зрозуміла що його дійсно немає.
— Чорт, я забула його забрати.
— Звідки, – запитав він, здивовано піднімаючи брови.
— Від Дениса.
Подивившись на Женю, я зрозуміла, що він знаходиться в повній розгубленості.
— Вероніко, що відбувається? Як я зрозумів, ти просто знепритомніла.
— Нажаль, я не просто знепритомніла, – сумно промовила я.
Женя зміряв мене підозрілим поглядом, в якому можна було прочитати: «Бідолашка. Напевно сильно вдарилася головою.»
— Тоді що сталося?
— Мене витягнув Денис.
Примружившись, Женя просвердлив мене пронизливим поглядом.
— Той самий загадковий Денис – ісполін?
— Так, Женя. Той самий хворий Денис – ісполін.
— Тепер твоя черга розказати все від початку до кінця, – розвівши руками промовив Женя.
Я глибоко вдихнула і приготувалася до розповіді.
— Денис – ісполін.
— Як і передбачалося, – фиркнув Женя
— І він витягнув мене прямо біля академії. Я сиділа читала, і раптом відчула, що я починаю телепортацію.
— Вероніка, як таке можливо? – перебивши мене, заперечив ангел. – Ти ж не спала.
— Женя, ісполіни можуть таке провернути, – запевнила я його.
— Ну і куди він тебе витягнув?
— Нікуди, ми знаходилися на землі.
Женя здивовано підняв брови, показуючи своє недорозуміння. Піднявшись, він почав розходжувати по палаті, обдумуючи почуте.
— В принципі, я чув про це. Але не зустрічав нікого, хто б міг про це розповісти.
— Звичайно! – викрикнула я. – Зазвичай чокнута ісполіни, безсмертних вбивають, а не подорожують з ними.
— І це правда, - погодився Женя. Зупинившись на секунду, він підійшов до вікна і почав розглядати дерево, яке хиталося від поривів вітру.
— І для чого йому було потрібно все це?
— Не повіриш – фиркнула я. – Він хотів, щоб я супроводжувала його на зустріч з батьком.
Раптово Женя відірвався від споглядання прекрасно, і подивився на мене здивованим поглядом. Я б сказала – дуже здивованим.
— Ісполін хотів зустрітися з своїм батьком. Дивлячись на те, що він демон.
Легенька посмішка ковзнула на моєму обличчі.
— Я ж говорю – чокнутий ісполін.
— І що було дальше? – тривожним голосом, запитав мій ангел.
— А дальше він підтверджував серйозність своїх слів – дрижачим голосом, промовила я.
Женя не промовив ні слова, завмерши в очікуванні. І по його стривоженому виразу обличчя стало зрозуміло, що він сам боїться почути продовження цієї історії. Проте, я продовжувала:
— Спочатку він потягнув мене в Тернопіль. І не куди інде, як до мене додому. Там він запитав мене вперше чи я згідна виконати його прохання. Я вагалася, але коли побачила свою маму, яка поралася в саду, одразу зрозуміла, що він щось задумав. Не встигла я промовити і слова, як моя мама шугонула ножем по руці. В цей момент я кричала йому, щоб він не смів вплутувати мою маму в всі ці демонські проблеми. Але він і не збирався прислухатися до моїх слів і через секунду ми уже знаходилися біля моєї школи.
Я замовкла згадуючи ті жахливі події. Несподівано накотилися сльози, і я не стримавшись почала схлипувати. Побачивши як я плачу Женя підбіг до мене і присівши на ліжко, міцно стиснув мене в своїх обіймах.
— Вероніко, не плач, – лагідно промовив він. – Все закінчилося.
— Я не була б так в цьому впевнена, – простогнала я.
Стиснувши мене ще сильніше Женя промовив:
— І що було дальше.
— А дальше пішли малинки, як і обіцяв Денис. Моя сестра Ліза подавилася, і почала синіти, але ніхто не звертав на неї уваги. І після того як я погодилася абсолютно на всі його умови, він відмінив переконання, і всі зрозуміли, що відбувається насправді.
— Її врятували? – тривожно запитав він, відсторонившись від мене.
Женя дивився мені прямо в очі, чекаючи відповіді, але її в мене не було.
— Я не знаю – чесно призналася я, – Він не дав мені додивитися.
Задумавшись, Женя витягнув свій мобільник і протягнув його мені.
— Є тільки один спосіб перевірити.
Я подивилася на телефон, який мені прятугував Женя, і почала сумніватися.
— Я думаю, що це все що я сьогодні бачила, було не що інше як блеф.
— Чому ти так думаєш? – запитав Женя, примруживши очі.
— Тому, що останнім і вирішальним аргументом його переконання став демонський напад на тебе.
— Цікаво, – протягнув він. – І що він там понапридумував?
— Коли ми перемістилися я побачила таку картину, – почала я, згадуючи всі деталі. – Я лежала на ліжку, а біля мене сидів ти, тримаючи за руку. Зразу біля тебе стояла Настя, з тривожним виразом обличчя. В кутку терся Микола, із дуже тривожним і нещасним виразом обличчя. А ще Вікторія Василівна розмовляла з лікарем. Також біля вікна стояв…
— Максим – перебивши мене, видихнув Женя.
— Максим. – повторила я, пристально вдивляючись в Женін вираз обличчя. Зараз він в нього був тривожний і водночас розгублений.
— Цікаво, – прицмокнувши, сказав він. – А що було дальше?
— А дальше на вас напали два демони. Одного із них нейтралізувала Вікторія Василівна..
Після цих слів Женя голосно розсміявся, не давши мені продовжити.
— Ти ще скажи, що вона застосувала бойовий прийом із карате.
Я посміхнулася, адже він майже вгадав.
— Вона вдарила його в пах.
— Уууу, – скривився Женя. – Це навіть ефективніше.
— А другий, – продовжувала я, – напав на тебе. Та коли в його руках заблищав срібний кинджал, стало зрозуміло, що справа серйозна. І ти почав діяти. Зав’язалася бійка, він декілька разів порізав тебе. Але тут в перепалку вступив Максим. Все відбулося настільки швидко, що я й не зрозуміла, що відбулося. Одним швидким рухом він виривай його кинджал, і встромив його демону в груди, від чого той помер.
— Ну це сто відсотків фантастика. – посміхаючись, протягнув ангел.
— Ну як Максим міг вбити демона?
— Ну не знаю…, – протягнула я.
Женя голосно розсміявся. Він був таким щирим і невимушеним, що мені одразу ж стало тепло на душі.
— Олександрівно, я розумію, що він сексуальний мачьо і всі думають, що він здатний на все, але…
Женя протягнув останні слова, підморгнувши мені.
— Я не всі! – збуджено, викрикнула я. – Зрозумів?
— Звичайно – звичайно.
«Чортові ангели!», – нервувала я. Мене злило те, що він вважає, що мені подобається Максим. Не знаю як там його ангельське вміння розрізняти правду від брехні, проте в більшості випадках Максим виводив мене з себе, а ніж подобався. Однак сперечатися з ангелом було марно, а сперечатися з ангелом – Женькою – нереально! Тому я вирішила повернутися до попередньої теми:
— Ну і що ти думаєш, щодо реальності тих ситуацій, які мені демонстрував Денис?
Усміхнувшись Женя хотів прокоментувати мою раптову зміну теми, але впіймавши мій суворий погляд, зрозумів всю серйозність ситуації.
— Для чого думати – гадати? – запитав Женя, в друге протягнувши мені свій телефон.
Цього разу я взяла його в руки, але як і першого разу продовжувала вагатися.
— Олександрівно, в чому затримка, – запитав він, кивнувши на телефон.
Я підкинула його в руці, роздумуючи над причиною. В моїх голові крутилися десятки питань, які я хотіла задати своїй мамі. Але що я їй скажу: «Мамо, ви сьогодні не розрізали собі половину руки? А Ліза, часом, на обідній перерві не подавилася булочкою?» Також була ще одна причина.
— Женя. Я боюся що все те, що я бачила, виявиться правдою.
— Не сміши мої кросівки, – із нотками іронії, промовив він. – Звичайно ж, це ілюзія. Він зробив це для того, щоб маніпулювати тобою.
Напевно Женя був правим, але раптом в моїй голові зародився ще один варіант відповіді, на це запитання.
— Є ще одна причина по якій ти нічого не пам’ятаєш.
— Звичайно ж є, – впевнено відповів ангел. – Бо це все бред, в який цей махнутий на голову ісполін, тебе переконав.
— Не думаю, – обережно відповіла я. – Все може бути навіть навпаки.
— Олександрівно, перестань грати в «Що? Де? Коли?». Говори прямо!
— Хочеш, щоб я говорила прямо? – запитала я, ще раз підкинувши його телефон в руці. – А правда в тому, що він міг переконати саме тебе.
— Що ти несеш? Ісполіни не можуть маніпулювати безсмертними. – впевнено заявив Женя.
— Та не можуть. – погодилася я. – Звичайні ісполіни – ні. А от первородні…
— Ти хочеш сказати, що Денис первородний? – здивовано запитав Женя, піднявши брови.
— Первороднішого і не знайдеш! – фиркнула я.
— Тоді хто його батько?
Я посміхнулася, уявивши Женін вираз обличчя, коли він дізнається що його батько Лелій.
— Відгадай з трьох раз, – закотивши очі, запропонувала я. – Але якщо хочеш, дам тобі одну підказку. Він таки самий чокнутий, як і його батько – архидемон.
— Не може бути! – викрикнув він. – Чому завжди у всіх перипетіях повинен бути присутній Лелій?
Я розвела руками, показуючи своє недорозуміння.
— Так само, як і я!
— Виходить, ви два «особливих унікали», – посміхаючись, промовив Женя. – До – речі, і як пройшла зустріч? Я навіть собі не можу уявити, як ісполін розгулює по пеклі, бо його розриває непереборне бажання зміцнення сім’ї.
— Упс, виходить я не розповіла тобі найважливішого.
Здається Женя більше вже не міг дивуватися. Оскільки це відбувалося надто часто, в нього виробився імунітет.
— Навіть страшно запитати, що ти там витворяла. Невже рознесла все пекло нафік?
Крива посмішка ковзнула на моєму обличчі. З однієї сторони все те, що я натворила було просто жахливим. А з іншої, я була навіть рада, що змогла поставити безсмертних на місце.
— Як у воду дивишся! – відповіла я. – Тільки не ціле, а всього половину.
— Олександрівно, я завжди знав, що тебе не варто відпускати поміж люди. Ти ж дика.
— Женя, блін! – штовхнувши його в плече, викрикнула я.
— Я тобі розповідаю серйозні речі!
Посміхнувшись Женя, відкинувся на спинці свого крісла.
— Олександрівно, після того як ти прирізала Юльку, я перестав дивуватися твоїх непередбачуваностям, – пожартував ангел. Але побачивши, що я починаю злитися, одразу ж посерйознішав:
— Продовжуй – продовжуй, – прощебетав він.
— Женя, я сильніша від Лелія, і навіть від Дениса.
Я думала що вже не зможу здивувати свого скептично налаштованого друга, але я помилялася. Зараз він був відверто здивованим.
— Ти себе чуєш? Як ти можеш бути сильнішою від первородного ісполіна, – піднісши руки до неба, запитав він. Цим жестом, він показав, що ісполіни найсильніші між всіма безсмертними. А про синів архидемонів, і мови не було. – Про Лелія, ми говорити не будемо. Він тебе любить, тому міг використовувати не всю силу.
Почувши фразу про закоханого Лелія, мене передьоргнуло.
— Любить! – прокричала я.
Дивлячись по тому, як Женя притиснув вказівний палець до губ, я зрозуміла, що говорю занадто емоційно.
— Любить? – повторила я, більш спокійним тоном. – Та від використав силу, щоб зрозуміти чому я співпрацюю з ісполіном.
— Він катував тебе? – тривожним голосом, запитав Женя.
Всім своїм видом ангел показав, що прямо зараз готовий вирішити з ним ці проблемні питання.
— Він перекрив мені доступ повітря. Складалося враження, що я задихаюся.
— Сволоч! – викрикну Женя, не більш спокійним голоси, а ніж я. – Надіюся ти покарала цього пекельного засранця?
Він його останньої репліки на моєму обличчя ковзнула легенька посмішка.
— А ти як думаєш? – запитала я, усміхаючись.
Женя театрально підніс руку до підбородка, ніби філософ над написанням кандидатської праці.
— Дивлячись на те, яку ти проявляла до нього симпатію, йому ще пощастило що він архидемон. Думаю будучи нищим безсмертним, він би не вижив.
— І з нову в точку! – офіційно оголосила я.
— Але ти знаєш…., – промовила я, задумавшись. – Перед тим як навідатися до Лелія, Денис сказав Майклу, що якщо він не виконає його прохання, то я рознесу тут половину пекла. Що він мав на увазі.
Задумавшись, Женя потиснув плечима.
— Він же бачив наше тренування, і силу твою також бачив. Тому і вирішив козиряти цим.
— Є ще дещо, – згадавши Лелієві слова, протягнула я. – Лелій загортав мені про магію.
— Про яку ще магію? – здивувався ангел.
— Про магію, якою володіють відьми.
Я промовила це з такою насторогою, ніби від одного мого слова, вся та сила в мені може вирватися.
Усміхнувшись, Женя примружив очі:
— А він сильно вдарився головою?
— Ні. – відповіла я, не розуміючи до чого клонить ангел. – Він задихався.
— Все зрозуміло, – оголосив Женя, без нотки скептицизму. – Нестача кисну також призводить до неправильної роботи головного мозку.
Після цих слів він голосно розсміявся, тим самим показуючи, що Лелієві слова – суцільний брєд.
— Ти думаєш це неправда? – обережно, запитала я.
— Що саме?
— Те що я відьма.
Розвівши руками, Женя продемонстрував всю комічність ситуації.
— І до ворожки не ходи. Хіба ти не знаєш історії про відьм?
— Як не дивне – ні! – закотивши очі, сказала я.
Дізнавшись про ангелів і демонів, і звичайно ж про ісполінів, я думала, що на цьому весь список і закінчується. Проте виявляється, є ще й відьми. Безсмертні не перестають мене дивувати.
— І так! – оголосив Женя, встаючи з крісла. – Приготуйся вислухати найдраматичнішу і найзворушливішу романтичну розповідь, яку ти коли – небудь чула.
«Бог ти мій! Та цей ангел з усього зробити градріозну виставу», – подумала я.
В цей час Женя підійшов до вікна, і задумливо почав свою розповідь:
— А почалося все з тих часів, коли ангели вперше побачили жінок чоловічих, – спокійним і замріяним голосом, почав він. – Вони були настільки прекрасними, що ангели не змогли встояли перед їхньою красою. І зреклися вони неба, і покинули все, що мали. І зійшли на землю, щоб вибрати собі дружину, і народити з нею дітей.
Після слів про дітей, Женя зупинившись на секунду, задумався над власними словами. Як мені здалося, він пригнічений по тій причині, що не може мати дітей. Проте пауза тривала недовго, і вже через секунду він продовжив:
— І опустилися вони на гору Ермон, зв’язавшись закляттям вірності. Яке говорило, що будуть вони пов’язані від нині і до віку. І налічувалось їх всіх двісті ангелів. І зустрів кожен із них жінку, яка була йому призначена. Покохавши один одного, вони народили синів і дочок. І були вони могутні, і сильні. Сильніші від своїх батьків. І звали їх – ісполінам.
Я слухала ангела з широко розплющеними очима, та коли він замовк, я прийшла до тями.
— Ого, ну ти даєш, – видихнула я.
— Олександрівно, я ж казав, що це душерозриваюча історія.
— Але я не почула жодного слова про відьом, – замітила я. – Здається ти саме про них мав розповісти.
Женя протягнув руку долонею вперед.
— Спокійно. Зараз все буде, – запевнив мене ангел.
— А почалося ангельське падіння з кохання до жінки людською. І завершилося воно втратою ангельської енергетики. І коли забрали вони (жінки) все до останньої краплі, то не залишилося в падчого нічого крім пустоти. І наповнилася ця пустота всім темним, що було в цьому світі. І ввібрали вони все зло, і самі стали злом. А жінки їхні наповнені ангельською енергетикою і силою, стали наймогутнішими істотами на цій землі, бо здобули вони безсмертя.
Зупинившись, Женя розвів руками, показуючи що на цих рядках я повинна все зрозуміти. Але щось я слабо в’їжджала в суть. Побачивши моє недорозуміння, Женя зітхнувши продовжив:
— Окей. Ще одна наводка! – продовжив ангел.
— І відкрили вони (ангели) їм всі секрети небесні. І навчили їх спостерігання за зірками, знаменням, та різним закляттям.
— Що серйозно? – здивовано викрикнула я. – Говорячи про ангельських жінок, я думала, що вони були звичайними смертними, і померли ще в ті часи. А тут виявляється…
— Ти уточняй, а то від тебе можна очікувати якого завгодно запитання, – відірвавши мені від роздумів, пожартував Женя.
Від почутого мені захотілося підвестися. Тому я піднялася, і підійшла до Женя.
— Ангельські жінки стали відьмами?
— Як показує практика – так!
— Афігеть! – протягнула я. – Лелій мені нічого такого не розповідав.
— Олександрівно, він багато чого тобі не розповідав. Забула?
Звичайно ж я пам’ятаю, як цей чортів засранець обманював мене весь цей час. Проте, нові відкриття вражали мене до глибити свідомості.
— Тоді чому він загортав мені, що в мені бурлить магія, як і в усіх відьм.
— Він збожеволів! – коротко відповів ангел.
— Демони не можуть збожеволіти, – повторила я слова свого друга.
Женя фиркнув і розвівши руками підійшов до мене впритул.
— Це брєд! – майже по складах промовив він. – Щоб стати відьмою потрібні виконати дві обов’язкових умови. Знаєш які?
— Звичайно ж – ні! – відповіла я, таким самим тоном.
Взявши крісло, Женя розвернув його спинкою вперед, і присівши на нього, підніс вказівний палець вгору.
— По – перше – ти повинна «висмоктати» з ангела все ангельське, що у нього є.
— А по – друге, – оголосив ангел, загинаючи наступний палець. – І це буде завершальним етапом. Етапом, який активізує твої сили. Ти повинна насильно забрати чиєсь життя.
Вислухавши Женю, я задумалася над цими умовами. І тут в моїх голові спалахнули жахливі картини Юліної смерті.
— А хіба Юлькіної смерті замало? – Я думаю, це була достатньо насильна смерть.
Женя подивився на мене проникливим поглядом, а тоді усміхнувся, ніби згадавши новий анекдот.
— Тоді в мене залишається тільки одне запитання.
— Яке? – зацікавилася я.
— Хто той ангел, з яким ти загуляла?
— Женя, блін..., – простогнала я. – Що ти мелеш?
— Якщо тебе послухати, то складається враження, що ти хапаєшся за останню соломинку, цієї божевільної історії, пристаркуватого архидемон. Але де ж тоді той ангел, якого ти позбавила душі?
— Ну…, – протягнула я, згадуючи попередні зустрічі з Лелієм.
— А Лелій не рахується?
Від моїх слів Женя голосно розсміявся і перехилившись через спинку крісла, подивився на мене цікавим поглядом.
— По твоєму Лелій змахує на ангела? – підморгнувши, промовив він.
— Ні, але…, – запнулася я.
А привернув мою увагу приємний аромат кориці, які доносився з коридору. З кожною секундою він ставав все сильнішим і сильнішим. Аж раптом двері моєї палати розпахнулися і на порозі появився Максим. Не говорячи ні слова він швидко підійшов до мого ліжка, і присів на ципочки.
— Вероніко, – через декілька хвилин мовчання, нарешті промовив він.
Особисто я мовчала, тому що була шокована побачити його тут. Чому мовчав він, розглядаючи мене пристальним поглядом, було загадкою.
— Ти як?
— Ееее…,– протягнула я, не розуміючи, що я повинна відповісти. Аж поки не згадала, що я ніби то знепритомніла, і тому зараз в лікарні.
— Уже краще, дякую, – промовила я, і легенька посмішка ковзнула на моєму обличчі.
Дивно було бачити Максима в амплуа турботливого хлопця. Завжди такий гордий і сексуальний, а зараз він присів біля мого ліжка, і схвильованим поглядом оглядає мене, перевіряю чи все зі мною впорядку. Дивлячись в його очі, я зрозуміла, що не можу відвести погляду. Вони були такими чорними, і такими прекрасними, що здавалося, якщо ти будеш довго в них дивитися, то потонеш в цій безодні. Аж раптом, я почула як хтось відкашлявся. Різко відвівши погляд, я зрозуміла, що це був Женя. Як не дивно, але він і досі знаходився тут. Проте, я про нього абсолютно забула.
— Чикатиму тебе на вулиці, – промовив він, і попрямував до виходу.
Не встигла я нічого відповісти, як двері за ангелом зачинилися. Ми з Максимом залишилися в двох, і я знову перевела на нього погляд.
— Чому ти тут? – запитала я.
Признаюся чесно, я очікувала побачити кого завгодно, тільки не Максима. Сьогодні зранку ми посварилися знову, і я не думала, що він перейматиметься моїм здоров’ям.
— Я прийшов вибачитися.
«Що!!!». – прокричали моя свідомість. Я не вірила своїм вухам. Дивував сам факт, що Максим визнає свою провину в чомусь. Але в чому?
— За що? – обережно запитала я.
Його очі округлилися від здивування. Він подивився на мене таким диким поглядом, ніби я сказала, що не знаю як мене звати. Але його розгубленість тривала не довго. Зібравшись він відповів:
— За сьогоднішній ранок! – промовив він. Але я вперто не розуміла, що він має на увазі. Побачивши моє недорозуміння він продовжив:
— Ти не пам’ятаєш, що було годину назад?
— А повинна? – запитала я, піднімаючи голос.
Здається я починала злитися. Проте Максим вперто хотів довести справу до кінця.
— Сьогодні зранку ти вибачалися переді мною, – поясним Максим.
І тут мене осінило. Так! Дійсно. Через ці поту сторонні подорожі, і катування бесмертних, абсолютно все, о відбувалося до того, вилетіло з моєї голови. Але згадка про Максимове нахабство ніби повернула мене в реальність.
— І ти вирішив вибачитися, за те що ти не згадав, за що я вибачалася перед тобою.
— Малиш не перебільшуй, – промовив він, і потягнувся щоб погладити моє волосся. Від цього неочікуваного жесту, я подалася назад і витріщила очі.
Подивившись на мене здивованими очима, Максим забрав руку і відсторонився подальше.
— Просто мені шкода, що ми з тобою посварилися. – ніжним голосом промовив він.
— А мені шкода, що ти так і не зрозумів, для чого я починала сьогоднішню розмову, – фиркнула я, піднімаючись з ліжка. Виявилось, що я була одягнена в джинсах і футболці, як і годину назад. Розправивши одяг, я підійшла до вікна і розвернулася спиною до Максима.
— Я все зрозумів, – несподівано, промовив він.
Піднявшись він попрямував слідом. Коли він зупинився прямо за мною, я відчула пристальний погляд на моїх спині.
— Що ти зрозумів? – запитала я, не відводячи погляду він прохожих повз лікарню людей.
— Що повинен був поговорити з тобою, і вияснити чому ти злишся, – відповів він, підходячи ще ближче. Зараз нас розділяли всього декілька сантиметрів, і я прямо відчувала, як його енергетика, наповнена силою і могутністю, тисне на мене. А ще цей неперевершений аромат кориці, від якого паморочилось в голові. Проте, як би він солодко не розмовляв, залишалися незмінними декілька недоговорок.
— Ти повинен був уникати мене мене пів року, – промовила я, з нотками сарказму в голосі.
Максим був відверто здивований такою поведінку. Мені навіть не потрібно було бачити його обличчя, щоб зрозуміти, що він завмер на місці від здивування. І раптом, я здригнулася від несподіванки, оскільки його рука лягла на моє плече. По тілу пройшовся мандраж, а в місці дотику, пробігли мурашки. Я не знала, як мені реагувати на його поведінку, тому просто продовжувала стояти непорушно.
— Малиш…, – протягнув він. – Ну чого ти? – прошептав Максим, відкидаючи моє волосся.
І тут я не витримала його нахабства. Різко розвернувшись, я опинилася в двох сантиметрах від його обличчя. Відстань була небезпечною, тому я вирішила відступити назад. Але це виявилось непосильним завданням. Підвіконник виявився наполегливішим, в моїх спробах втекти. Тому мені нічого іншого не залишалося, як чекати його наступних дій.
Як я і думала він не збирався відступати. І це я зрозуміла по його самодовільному виразу обличчя. Нахилившись до мене, він подивився мені прямо в очі.
— Мені шкода, що я образив тебе. І ти пробачиш мене, – повільно промовив він.
— З чого ти взяв, що я тебе пробачу? – здивувалася я.
Дата добавления: 2015-09-28; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |