Я прибув до Парижа ще й для того, щоб востаннє (як з’ясувалося згодом) зустрітися з моєю матір’ю Єлизаветою. їй виповнилося лише шістдесят три роки, але вона була надзвичайно пригноблена й замордована тими випробуваннями, що випали на її долю, до того ж ослаблена хворобою. Вона мешкала в Парижі в престижному районі, на вулиці Спонтіні, і залишалась офіційною власницею нашої вілли «Маріпоза» у Каннах, але вже не мала грошей на той розкішний спосіб життя, до якого звикла. Однак, попри все, вона, як ми дізналися згодом, продовжувала жертвувати всі вільні кошти на ремонт та інші потреби росій
ських православних церков у Каннах і Больє-сюр-Мер, дотримуючись останньої волі свого покійного чоловіка. Моє розлучення з Маргаріт не принесло їй задоволення, не потішило (як я потай сподівався) і не полегшило її туги й страждання. Вона навіки пішла від нас навесні 1923 року.
с
Її поховали в милій її серцю церкві в Больє-сюр-Мер: на жаль, вона не могла спочивати поруч зі своїм чолові- Єлизавета Терещенко ком Іваном і дочкою Ольгою,
в останні роки життя похованими далеко, у землі
Волфиного, на кордоні між Україною і Росією. На похоронах матері я попрощався і з нашою прекрасною віллою «Маріпоза», яку вирішили продати.
Тоді ж я мав щастя знову зустрітися з моїм кузеном Доріком. Він продав свою яхту такому собі панові Едисону, власникові італійських студій звукозапису «Марконі», але не розлучився зі своєю пристрастю до музики та механіки. Щоб заробляти на життя, він брався за безліч дрібних робіт. Найчастіше ремонтував автомобілі, але іноді, анітрошки не соромлячись, торгував у газетному кіоску. Віддаючи належне своїм захопленням, він диригував міським симфонічним оркестром у Каннах і брав участь в автомобільних перегонах. Ось, наприклад, що писала газета «Ніс-Матен» від 29 березня до 4 квітня 1921 року про події в Каннах за тиждень:
«Кубок Дюрана, розіграний учора, знову дістався “Ситроену 10 НР”.
Це змагання складається з кілометрових перегонів (старт із місця і стоп-фініш), розгону на підйомі та виміру витрати пального.
Загальна класифікація:
1. Енок (“Ситроен”), що вдруге виграє кубок Дюрана, 82 пункти 15;
2. Сомьє (“Матис”), 81 пункт 945;
<...>
7. Терещенко (“Біньян спорт”), 53 пункти 33;
8. Графиня Пурталес (“Біньян спорт”), 49 пунктів 185;
9. Де Баскур (“Пежо”), 21 пункт 131...»
Кумедно було спостерігати, як невтомний Дорік у неділю брав участь в автомобільних перегонах разом із графинею Пурталес, диригував Каннським симфонічним оркестром і в той самий час продавав туристам газети та листівки на набережній Круазетт.
Здавалося, ніщо не могло його засмутити, і він відкривав для себе всі нові й нові хобі. Нарешті, він усерйоз захопився езотерикою, ба навіть написав кілька книжок на цю тему.
Дорік жив на віллі «Поральто», меншій за розміром, ніж наша розкішна «Маріпоза». Вона належала його матері Надії, вдові мого двоюрідного дідуся Федора. Незабаром — після продажу в 1923 році чудової вілли «Спрингланд» — до них приєднаються моя кузина Муравйова-Апостол-Короб’їна, сестра Доріка, і її чоловік Володимир. Кузина з чоловіком успішно керували діяльністю «Франко-російського товариства» Французької Рив’єри. Завдяки талантам і щедрості його членів це товариство організовувало всілякі свята, спектаклі, доброчинні ярмарки, допомагало родинам «нових бідних росіян», що знайшли притулок у цьому чарівному куточку французького узбережжя.
Моїй кузині та її чоловікові поталанило: вони не перебували в Росії під час революції, оскільки Володимир протягом усієї війни був представником російського Червоного Хреста в Лондоні. Ба більше, до 1917 року вони вивезли до Англії значну частину своїх статків, а найголовніше — прекрасні смарагди, які кузина згодом змушена була продати своїй близькій подрузі місіс Меггі Гревіль, а та подарувала їх англійській королеві-матері. Гроші від продажу коштовностей і вілли дозволили кузену й кузині зі звичним комфортом улаштуватися на березі Женевського озера. У квітні 1928 року вони придбали в Бурсинелі, у швейцарському кантоні Во, гарний будинок і назвали його «Спрингланд II». Звичайно, вони, так само як і ми, уже не могли користатися прибутками від наших колишніх цукрових заводів в Україні, але вони зовсім не бідували й в очах емігрантів були «багати-ми, як Крез». Вони щедро поділилися своєю вдачею з іншими членами родини: до самої смерті в них жили мати Надії, моя тітонька Ольга Терещенко, і Катерина, сестра Володимира. Я із задоволенням приїжджав до Бурсинеля побачитися з тітонькою і кузиною, і мене завжди дуже добре приймали, хоча я знав, що чоловік моєї кузини Володимир критично ставився до діяльності Тимчасового уряду Росії й до всіх його міністрів, вважав їх відповідальними за зречення царем Миколою II престолу та не пробачив їх аж до самої смерті в 1937 році.
Проте навіть якщо вціліли якісь (іноді зовсім не малі) рештки колишнього добробуту, справжнє російське багатство було в минулому. Майже всі вигнанці рано чи пізно мусили продавати свої прекрасні будинки, які залишилися з колишніх часів, чудові вілли, розкішні квартири, останні коштовності, яхти та стайні скакунів і звикати жити в скромних паризьких квартирах чи у простих будиночках передмістя. Час від часу емігранти зустрічалися на церковних святах, іноді — на одруженнях, а найчастіше — на похоронах. І всі потроху, кожний по-своєму, намагалися забути Росію.
Хоч я і втратив усе, але не зневірився. Я був ще досить молодим і знав, що зможу почати життя наново, звичайно, не таке розкішне, як колись, але не менш блискуче.
Наразі ж, повернувшись до Парижа, я одержав перше з численних судових розпоряджень. Великі міжнародні банки, дізнавшись про відмову Леніна сплачувати борги дореволюційної Росії, звернулися до мене, адже я підписував угоди й виступав гарантом кредитів, наданих під час мого перебування на посаді міністра фінансів. Почався процес, який відтак роками переслідуватиме мене в усіх країнах, хоч би де я був. Звичайно, ми збиралися продати нашу улюблену віллу «Маріпоза» за гарну ціну, тому що це була дійсно виняткова резиденція, розташована в одному із наймальовничіших і найпрестижніших місць, але я вже знав, що не зможу скористатися цими грішми.
- 12 -
Після 1923 року я підтримував постійні контакти з усіма великими банками світу. Мене знали й шанували як фінансиста і експерта з міжнародного ділового права. Крім того, я досконало розмовляв дев’ятьма мовами — російською, українською, чеською, німецькою, англійською, французькою, італійською, норвезькою та португальською, тобто володів більшістю мов, якими спілкувалися народи поділеної на частини Європи. Я міг би стати чи дипломатом, адже вже був міністром закордонних справ, чи міжнародним банкіром, адже раніше був ще й міністром фінансів. Але оскільки я в жодному разі не хотів відмовлятися від російського громадянства, то не міг представляти інтереси будь-якої іншої країни. У той же час великі банки вже збиралися створювати мережу філій по всьому світу й мали намір використовувати мої енергію та здібності вести переговори на вищому рівні, які я, звісна річ, міг їм запропонувати.
Я полишив мою скромну посаду в «Клавенес Банку», де за кілька місяців мені пощастило знову відчути принади простого та розміреного життя (такого несхожого на моє розкішне й бурхливе життя в колишній Росії) й інтерес до нової для мене банківської спеціальності. Я ніколи не забуду цей маленький родинний банк, пов’язаний із групою підприємств родини Вал- ленбергів, яка майже відразу виявила до мене повну довіру. У майбутньому я використаю всі свої зв’язки, щоб «Клавенес Банк» міг брати участь у деяких фінансових операціях, до яких зазвичай мала доступ лише «Велика п’ятірка» та її конфіденційні мережі. Крім того, я до останніх днів залишатимуся виконуючим обов’язки генерального директора компанії «Сосьєдад Агрікола до Мадал» (Босіебабе Agricola бо Мабаї), чиї плантації розташовувалися в Мозамбіку, в гирлі ріки Замбезі. Від імені банку в 1923 році я купив цю компанію в одного з найзамож- ніших норвежців — дослідника Крістіана Тамса, який у колоніальній Африці мав спільне підприємство з принцом Монако Альбером І, нещодавно залишившим цей світ. Дружні зв’язки, що склалися в мене з норвежцями, особливо з Валленберга- ми, які від самого початку мого вигнанського життя виявили до мене симпатію й надали підтримку, ніколи не ослабнуть. Проте я раз у раз буду відмовлятися від набуття норвезького громадянства, бажаючи зберегти вірність моєму російському й українському корінню. При цьому моїм місцем проживання залишатиметься Христіанія, де я врешті-решт став «персоною грата» і де в мене були тепер надійні друзі.
У той період потрібно було вирішити долю банків із цілком чи частково російським капіталом, що досі здійснювали операції в різних частинах світу. Після війни та революції гроші виводили з Росії всіма можливими способами. Але, хоч би як дивно це звучить, багато хто й вкладав туди кошти — дехто на фінансування білого руху, дехто з метою спекуляції, щоб скуповувати за низькою ціною знецінені російські активи, які могли б знову зрости в ціні у разі падіння радянської влади, на що дехто досі сподівався. Щоб керувати фондами репатріантів, отримувати міжнародну допомогу чи різноманітні субвенції, які призначалися біженцям, за кілька місяців була створена незліченна кількість дрібних банків. Зазвичай вони діяли непрозоро, і банкіри з великих країн, що мали там певні інтереси, втрачали орієнтацію в умовах повного розвалу.
Обговорюючи з ними мораторій на виплату боргів, що тяжіли наді мною через кредити, повернення яких я гарантував у 1917 році, я в той же час перебрав на себе важливу місію — спробувати ліквідувати на якнайвигідніших умовах кілька банків, які у 1925 році вже не мали майбутнього. Але за ці банки ще чіплялися люди, що одержували від них хоч якісь засоби до існування. Здебільшого, я добре знав цих російських емігрантів, які намагалися за допомогою сумнівних угод поліпшити своє фінансове становище. Іноді в такі афери мимоволі втягувались і великі західні банки. Я користався довірою обох сторін, тому міг знайти прийнятні умови, дотримуючись інтересів і тих, і тих.
Намагаючись перешкодити ініціативам німців, які вважали, що після укладання Брест-Литовської угоди Україна та Росія пе-ребуватимуть під їхнім контролем, англійські банкіри необачно викупили акції Російського банку для зовнішньої торгівлі в мого російського колеги-цукрозаводчика Карла Ярошинського, а він умовив їх створити філії спершу в Сибіру, який був окупований білими військами, а відтак у Малій Азії, куди мали тікати вояки Білої армії, коли та зазнала поразки. У такий самий спосіб великий Італійський обліковий банк створив за підтримки французів Італійсько-Кавказький обліковий банк, до правління якого ввійшли мої колишні колеги з Тимчасового уряду Мілю- ков і Коновалов. Нарешті, самі французи підтримували різні починання, наприклад створення Російського комерційного банку для країн Леванту. Він був заснований у Константинополі, й офіційно ним керували вершки російської еміграції, такі як генерал князь Кочубей, в якого я тривалий час орендував цукрові заводи в Україні. У цьому банку я зустрівся з деякими своїм приятелями-промисловцями, одним із яких був київський цукрозаводчик Бродський.
Але в 1925 році всі ці проекти добігли кінця й потрібно було розібратися в численних комбінаціях і зв’язках, щоб ліквідувати більшість цих банків на найвигідніших умовах. Я намагався зробити все можливе, представляючи інтереси спершу англійських та італійських банків, зосереджені в «Бритіш-Ітелієн Банку» («British-Italian Bank»), які наразі зробили мене довіреною особою. Французькі банкіри попервах вагалися, не зважуючись співпрацювати з людиною, офіційно обтяженою боргами, до того ж розлученою з дружиною-француженкою. Одначе вони не стали зволікати з приєднанням до вищезгаданої групи, побачивши, як швидко й легко я розв’язую всі проблеми й одержую конкретні результати на задоволення всіх сторін.
У період з 1925-го по 1928 рік я найчастіше мешкав у Парижі, оскільки майже завжди фінансові установи, які мали інтереси в Росії, розміщалися в районі площі Зірки чи уздовж Єлисейських Полів. Тож, попри те що я втратив усі мої колишні статки й не сподівався розрахуватися з боргами, у моєму «certificate of registration of aliens order», виданому в Англії, було записано:
«Національність: росіянин
Місце проживання: готель “Ритц”»..
У цей період мого життя я з радістю час од часу зустрічався з моїми вже дорослішими дітьми П’єром і Мішет. Одного разу я прогулювався Вандомською площею з Мішет, коли їй уже було одинадцять і вона перетворилася на гарненьку юну панянку. Ми пройшли з нею повз вітрини магазина ювеліра Картьє. Звичайно, я не міг подарувати дочці такі коштовності, які купував для її матері перед війною. Але все ж таки відчув певне хвилювання та несподівано звернувся до неї зі словами: «Коли тобі виповниться вісімнадцять, ми дамо у твою честь найпрекрасніший у світі бал у Волфиному, у нашому маєтку Олександрівський парк». Після цього довелося відійти від неї вбік: у моїх очах забриніли сльози. У барі готелю «Ритц» я опановував себе та заприсягнувся більше ніколи не дозволяти журбі за минулим охоплювати мене з такою силою. Потрібно було перебороти ностальгію та дивитися в обличчя моєму новому життю, не оглядаючись назад.
Мій син П’єр теж усе життя буде згадувати один випадок. Якось, приблизно в той же час, ми прогулювалися з ним Єлисейськими Полями. Він ніколи не чув, щоб я розмовляв російською: я не хотів, щоб мої любі діти теж відчували ностальгію, з якою боровся я сам. Але в той день на нашому шляху постав гігантських розмірів пан, статечний, як ведмідь. Він впізнав мене й кинувся в мої обійми, ридаючи, як дитя. Ми тисячу разів розцілувалися, ми обіймались, як брати, що не бачилися багато років. Ми були такі щасливі довідатися, що обоє ще живі після всіх перенесених випробувань і нещасть. Звичайно, ми заговорили російською, на превелике здивування маленького Петюші. Ми насилу оволоділи почуттями, що наринули на нас.
Коли ж ми розкланялися з цим колоритним паном, я сказав синові: «Вибач, що я говорив російською, але я не міг учинити інакше. Це був Федір Шаляпін».
Пізніше я водив сина в музей Лувру милуватися шедеврами живопису, але ніколи не говорив йому й сам намагався не думати, що П’єр, по суті, був власником понад п’ятнадцять тисяч творів мистецтва в Росії й Україні, серед яких — видатні шедеври італійського Відродження, твори фламандського мистецтва, найзнаменитіші полотна іспанської школи, перлини класичного французького живопису і, звичайно ж, численні роботи російських художників, представників класицизму та передвижників. Усе це було так далеко, та й що з них уціліло до наших днів?
Глава п’ята
Забути
На початку 1928 року ті справи, якими я опікувався, щоб на якнайвигідніших умовах ліквідувати банки, які залишилися в спадок від першої хвилі російської еміграції, завершилися на загальне задоволення. Зацікавлені особи дістали доступ до капіталів, якими вони трохи легковажно ризикнули за часів розпаду Російської імперії. Я знову став «персоною грата» у міжнародних фінансових колах. Я був навіть відомий як осо бистий радник лорда Монтегю Нормана, що керував великим Англійським банком. Едуард і Луї Ротшильди підтримували зі мною дружні стосунки, попри те що «Позику Волі», в якій вони взяли участь у Росії в 1917 році, дотепер не було сплачено.
На якийсь час я повернувся до Норвегії. Одразу після при-буття зустрів на вокзалі в Хрис-
тіанії молоду чарівну жінку. Я тієї ж миті зрозумів, що вона стане моєю дружиною. Її звали Ебба Хорст, вона була молодшою від мене на десять років. Я втратив розум від кохання, і це почуття, на щастя, виявилося взаємним. З Еббою я остаточно забув власне минуле, ця жінка розбудила в мене бажання нового життя та щасливої родини. Вона з її простою, чистою та витонченою красою, притаманною жителькам півночі, з прямим ясним поглядом допоможе мені кинути якір і відродити мій колишній оптимізм, якого мені так бракувало.
Але молодий холостяк із бурхливим минулим, не надто заможний, хоч і вхожий до вищих кіл, спокусник (часто мимоволі), небайдужий до жіночих чарів, не дуже підходив на роль ідеального зятя в Христіанії, у цьому провінційному містечку. Злякавшись моєї репутації, батьки Ебби — власники «Гранд Готелю» у Христіанії, — до яких доходили різноманітні (часом не дуже втішні) чутки про мене, були категорично проти нашого кохання, так само несподіваного, як і всепоглинальною.
Щоб покласти край нашим стосункам, батьки направили Еббу на рік до Чикаго, де мешкали їхні родичі. Але відстань не розлучила наші серця. Ми постійно листувалися, виражаючи взаємне бажання знову побачитися й обіцяючи один одному, що щасливо заживемо разом після довгої розлуки.
У липні 1929 року Ебба попередила мене, що незабаром прибуває на пароплаві рейсом Нью-Йорк - Плімут, а там вона пересяде на судно, яке прямує до Норвегії. Я домовився зі своїми англійськими друзями, щоб вони допомогли мені організувати надзвичайну зустріч, що виявила б усю мою любов до Ебби. Я орендував у порту лоцманський катер і усипав його квітами. Там були її улюблені червоні троянди — саме такі я надсилав їй протягом усього її перебування в Америці. Й ось у супроводі двох пожежних катерів, найнятих із такої радісної нагоди, я вирушив із капітаном порту на прикрашеному квітами лоцманському судні назустріч великому пасажирському лайнеру компанії «Вайт Стар Лайн», який доставив нарешті мою Еббу. Пасажирів зустріли водяні фонтани, що били аж до неба, лунали сирени пожежних катерів. Потім до борта пароплава пришвартувався лоцманський катер, увесь укритий квітами. Пасажири не знали,
що й думати, може, це якийсь король чи королева, якийсь чемпіон чи кіноактор подорожували інкогніто цим рейсом. Капітан наблизився до Ебби й допоміг їй спуститися легким забортним трапом на катер, найнятий спеціально для цієї зустрічі. Ебба не могла повірити своїм очам. Цією зустріччю, гідною принцеси, я виразив своє кохання та пекуче бажання стиснути її у своїх обіймах. На нашому маленькому судні, щасливі, в оточенні квітів, сховані від усіх завісою водяної феєрії, ми знову знайшли один одного, щоб уже ніколи не розлучатися.
Я привіз Еббу до Саутгемптона, щоб показати їй дещо дороге моєму серцю. Моя улюблена яхта «Іоланда» досі перебувала на ремонті в сухому доці верфі «Кемпер і Ніколсон», відданий капітан Бертон, звичайно ж, був на борту. Він тепло прийняв нас і влаштував «відвідування яхти господарем» (на жаль, колишнім). Цей корабель був частиною мого минулого життя, я знайомив із ним Еббу з таким самим почуттям, з яким знайомив би її з кимсь із мо'іх близьких, що вже пішли з життя чи розсіяні всім світом. І Бертон, який був моєю довіреною особою, щирим другом, який дав мені притулок у найтяжчі роки, теж став майже членом родини. Саме він був свідком на двох моїх одруженнях: із француженкою в 1918 році в Христіанії та з норвежкою в 1929 році в Парижі! Ми відплили з Еббою на кораблі до Франції, де за кілька днів побралися.
З жовтня 1931 року народиться наш син Іван, якого ми назвали на честь мого любого батька, першого Івана Терещенка. Але як це часто бувало в моєму житті, сумні спогади відвідували мене навіть у хвилини радості. Я думав про те, що навряд чи коли-небудь уклонюся батьковій могилі, яка залишилася в Україні, покинутій напризволяще. (Тоді я й уявити не міг, що попереду на неї очікує Голодомор, найстрашніший в історії людства. У колись заможній і щасливій Малоросії за два роки, від 1932-го до 1933-го, помре страшною, мученицькою смертю більше семи мільйонів селян різного віку й статку, винних лише в тому, що вони не бажали віддавати землю, святу для них, сталінським поплічникам. За це злочинний режим заморить їх голодом.)
Михайло Терещенко зі своєю другою дружиною Еббою Хорст. Лондон.
1950-ті роки
-2-
Восени 1929 року на біржах Нью-Йорка знялася буря. Почалася так звана Велика депресія, яка охопила спершу США, а тоді й Європу. Багаті американці, які мали фінансові зобов’язання у своїй країні, повертали туди всі інвестиції, якими ще могли розпоряджатися в Європі. Цей несподіваний масовий відтік капіталів спричинив руйнування найбільшої банківської установи в Європі — знаменитого австрійського банку «Кредит-Анштальт» зі штаб-квартирою у Відні. По всій Європі перелякані дрібні вкладники юрмилися в чергах біля відділень цього старого банку, що призвело, головно в Австрії та Німеччині, до економічних, а відтак і політичних проблем.
Я не відчував жодних теплих почуттів до колишніх ворожих держав і, звичайно ж, не хотів жити в цих країнах. Деякі слова в норвезькій мові збігалися з німецькими, то я навіть просив Еббу не вживати їх удома — такою сильною була моя ворожість до німців, які без вагань принесли в жертву нашу прекрасну Росію, аби за будь-яку ціну зберегти своє панування в Європі. Тож я без задоволення прийняв пропозицію мого друга Луї Ротшильда, президента наглядової ради банку, від імені лорда Монтегю Нормана, керівника Англійського банку (а отже, головного кредитора Австрійського банку), і ста п’яти найзначніших банків світу — усі вони були кредиторами «Кредит-Анштальту», а більшість володіла також борговими зобов’язаннями Росії, що їх я особисто гарантував у 1917 році. Мене обрали для проведення процедури ліквідації закордонних активів цієї гігантської банківської установи, яка зазнала фінансового краху. Певний відсоток від сум, які я поверну в ході рятувальних операцій, піде на рахунок списання моїх особистих боргів перед великими банками старої Європи, на які я тепер працюватиму.
Економічна криза, яка лютувала в усьому світі, була у повному розпалі. Моє завдання було заскладним. Утім я отримав унікальну нагоду вийти зі своєї скрутної ситуації з високо піднятою головою, чесно та респектабельно розрахувавшись із боргами, чого ніхто навіть припустити не міг — усі знали, що мої статки повністю конфісковані й націоналізовані в Росії. На карту були покладені репутація та слово Терещенка, і я не міг ухилитися від цієї пропозиції. Я прийняв її, наприкінці 1930 року оселився у Відні, й відтоді в мене більше не було ні дня, ні вечора, ні вихідних, які не були б цілком присвячені розв’язанню цього титанічного завдання.
Життя у Відні було сповнене передчуттям кінця цілої доби. Звичайно, мені ще вдавалося проводити рідкісні хвилини відпочинку в оточенні місцевих інтелектуалів чи артистів. Особливо згадуються кілька цікавих і затишних вечорів у великого цукрозаводчика Фердинанда Блох-Бауера, заможного промисловця, теж колекціонера з витонченим смаком. Його молода дружина Адель надихнула художника Густава Клімта на створення двох чудових портретів. Але попри ці рідкісні ковтки
свіжого повітря, треба визнати, що становище в місті було загрозливим, і я чітко це усвідомлював.
іМ
>
№
Відень нагадував мені останні роки перед біль-шовицьким переворотом у Санкт-Петербурзі, коли чудові вечори в опері чи півтемрява театральних лож уже не допомагали забути про небезпеку смути, що насувається.
Сусідня Німеччина дедалі виразніше занурювалася в безодню кошмару. Через відвертий расизм і варварство нацистів гітлерівську диктатуру в світі вважали не менш огидною, ніж Михайло Терещенко. 1930-ті роки диктатуру пролетаріату в
Радянському Союзі, де за злочинними наказами Сталіна руйнували храми, розстрілювали, кидали до в’язниць і відправляли в заслання ні в чому не винну інтелігенцію, а замордоване, ошукане селянство втягнули в безодню Голодомору. Ці два світи, бездушні, сповнені ненависті, змагалися в насильстві й невпинно озброювалися. Я остаточно розчарувався в так званій цивілізації, передчуваючи, що очікує на нас у майбутньому. Тож саме тоді я спрямував свій погляд до вершин і почав займатися альпінізмом у величних австрійських горах, про що мріяв ще в юності. Це був мій спосіб відсторонитися від світу й зануритися в певний містицизм.
Моя ворожість до Німеччини значно посилилася, коли я зрозумів, що вона збирається навалитися на Австрію. Банди нацистів сіяли страх у Відні й готували анексію Австрії Німеччиною.
У банку «Кредит-Анштальт» за останні роки я відновив
Михайло Терещенко — голова ради кредиторів банку «Кредит-Анштальт». Відень. 1936 рік
закордонні активи, які були під загрозою в 1930 році. Адмі-ністративна рада банку, в якій засідали наймогутніші банкіри світу, люди дуже стримані й потайливі, відзначала у своїх внутрішніх циркулярах відмінне виконання мною «formidable accomplishment» і навіть вважала мої дії гідними ввійти до «banking history». Мій борг міжнародним банкам був повністю сплачений: я погашав його на основі стовідсоткового відшкодування боргових зобов’язань, а внутрішні розрахунки аудиторів у 1937 році показали, що ми могли відшкодовувати дев’яносто дев’ять із половиною відсотків. Вітання сипалися з усіх боків, і я знову посів те гідне місце, яке мало належати мені за правом, у товаристві великих міжнародних банкірів.
Звичайно, досягнувши такого успіху, я міг зупинитися на
цьому й покинути Австрію, але розумів ступінь ризику для банку «Кредит-Анштальт». Увесь капітал банку, що мені вдалося відновити, міг потрапити до рук Гітлера, якби Австрія на своє лихо гостинно відчинила перед ним двері, а це було цілком імовірним. І я став вигадувати нову структуру, яка керувала б усіма закордонними активами австрійського банку, але офіційно розташовувалася би в нейтральній країні, поза досяжністю німецької влади. Я поділився цими міркуваннями з моїми колегами і керівниками, які здебільшого представляли англійські банки. Вони одностайно схвалили мою пропозицію. Я відкинув Швейцарію: вона лежала, на мій погляд, занадто близько до Німеччини, і обрав князівство Монако — я часто туди навідувався й у мене склалися дружні стосунки з князем Луї II. Я запропонував створити банк у Монте-Карло — це буде прообраз усіх майбутніх офшорних банків, що кілька десятків років потому становитимуть основу фінансової стабільності цієї маленької країни-скелі, яка нависає над Середземним морем.
Проте австрійські керівники центрального відділення не оцінили мій задум, позаяк не бачили, у чому криється його користь. Вони розходилися у поглядах на наміри Німеччини й хотіли зберегти всі свої повноваження, залишаючись у Відні. Я провів кілька тижнів у нескінченних нарадах, пояснюючи всі переваги мого проекту, і намагався переконати у своїй правоті представників старої гвардії банку «Кредит-Анштальт», які завдяки моїм зусиллям знову відновили не тільки свої значні закордонні капітали, а й почуття власної переваги. Все-таки ідея розмістити за кордоном основні активи цього старого австрійського банку, що знову через мою завзяту працю став найбільшим у Європі, проторувала — утім, не без зусиль — собі шлях і перемагала трохи старомодний патріотизм старих керівників.
11 березня 1938 року мені довелося терміново повернутися до Відня: у столиці колишньої Австро-Угорської імперії знову спалахнув безлад, а нацистська п’ята колона вже кликала на допомогу Німеччину. Повторювався сценарій, що рік тому дозволив Німеччині окупувати Судети в Чехії. У відповідь на цей сфальсифікований заклик по допомогу Гітлер за лічені години надішле свої частини до Австрії. Напевно, я був тоді особливо переконливий, тому що ввечері правління банку нарешті зважилося взяти мій план до виконання.
Наступного дня я полишив Австрію. В моїй дорожній валізі лежали всі вже давно підготовлені папери, які були підписані тільки в останню ніч. Ці документи дозволяли розмістити всі закордонні активи банку «Кредит-Анштальт» у князівстві Монако. Після прибуття до Монако я дізнався, що Гітлер зважився на аншлюс і безперешкодно захопив за кілька годин австрійську столицю. Але він так і не дотягнувся до величезних закордонних активів «Кредит-Анштальту», що керувалися тепер першим в історії офшорним банком — тільки-но створеним «Сосьєте Кон- тинанталь де Жестьйон», першим президентом якого став я.
- З -
Після закінчення Другої світової війни, коли Австрія повстане з руїн і конче потребуватиме коштів, активи банку «Кредит-Анштальт», що були розміщені за кордоном і принесли за цей час великий прибуток, допоможуть відновленню країни. А тим часом я влаштувався в новому житлі поруч із країною, де пройшло моє щасливе дитинство. 15 вересня 1939 року князівство Монако видасть мені посвідчення особи російського біженця й стане моїм офіційним місцем проживання. Я оселився на вулиці В’єй Казерн, 5.
Я дізнався від місцевої поліції, що Гітлер розлютився, позба-вившись головної здобичі, якою розраховував заволодіти після стрімкого захоплення Австрії. Він відчував до мене безмежну ненависть і розпорядився мене заарештувати. Але оскільки мене свого часу вже переслідували агенти Леніна, щоб знищити, ця звістка не надто мене схвилювала. Дві найбільші у світі диктатури, обидві варварські й криваві, жадали моєї загибелі, і я цим деякою мірою пишався. У будь-якому разі, я зберіг свої ідеали і, хоч би що відбувалося зі мною між двома світовими війнами, викладався сповна, не боячись ризикувати, захищаючи такі важливі для мене принципи свободи та демократії.
Звичайно, я боявся за мого сина П’єра, котрий носив моє прізвище й був офіцером французької армії. Він народився в
Парижі, тобто мав французьке громадянство. У сімнадцять років П’єр вступив до престижної Вищої політехнічної школи, закінчив її за спеціальностями «гірський інженер» і «офіцер артилерії».
Його направили на бельгійський фронт захищати французькі позиції. Я з гордістю дізнався, що він відзначився в бою, мужньо биючись під бомбами ворожих літаків у ході німецького прориву в червні 1940 року. Пізніше він буде нагороджений орденом Почесного Легіону за воєнні заслуги. П’єр був важко поранений у ногу й не зміг відплисти з Дюнкерка, щоб порятуватися від німецького полону, у князівстві Монако
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 27 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |