Надзвичайна історія життя мого діда, як її розповіла б мені моя бабуся 1 страница

Мішель Терещенко

Надзвичайна історія життя мого діда, як її розповіла б мені моя бабуся

Михайло Іванович

ТЕРЕЩЕНКО

1886-1956

Мішель Терещенко

перший олігарх

Михайло Іванович Терещенко (1886-1956)

Надзвичайна історія життя мого діда, як її розповіла б мені моя бабуся

Київ Ніка-Центр 2012

УДК 82-94 ББК 66.3(2Укр)8

Т35

Переклад з французької Тараса Цимбала

Ця надзвичайна книжка написана прямим нащадком ле-гендарного роду Терещенків Мішелем. Автор спробував подивитися на події кінця XIX — першої половини XX століття очима свого діда — Михайла Івановича Терещенка. У книзі описані перипетії життя цієї блискучої людини, що у тридцять один рік була власником одного з найбільших статків Російської імперії, депутатом Державної думи Росії, міністром фінансів, а тоді — іноземних справ у Тимчасовому уряді після Лютневої революції 1917 року. Він втратив усе, але спромігся почати своє життя з чистого аркуша і, перебуваючи в еміграції, став одним із найшанованіших фінансистів світу. Крім того, ця книжка про родину, яку без перебільшення можна назвати взірцем працьовитості, щедрості й турботи про слабких і знедолених, про родину добродійників і меценатів, що подарували своїй країні лікарні й притулки для сиріт та інвалідів, університети й театри, картинні галереї й храми.

Для широкого кола читачів.

Випущено на замовлення Державного комітету телебачення і радіомовлення України за програмою «Українська книга» 2012 року

ISBN 978-966-521-625-4

© М. Терещенко, 2011 © Орігинал-макет. Видавницво «Ніка-Центр», 2012 

подяки

Насамперед хочу подякувати всім моїм українським друзям, які зберегли й пронесли крізь роки таку глибоку повагу до моїх предків і які нас — спершу мого батька, а згодом й інших членів родини, що приїхали до Києва у 1993 році, — так тепло прийняли. Я хочу висловити окрему подяку передусім Тамарі Миколаївні Солдатовій, на той час директорці Музею російського мистецтва. Вона першою прийняла нас, і завдяки її наполегливості київська вулиця, що носила ім’я Іллі Рєпіна, була у 1994 році перейменована на вулицю Терещенківську.

Висловлюю свою подяку колективам трьох музеїв, що сьогодні розташовані в будинках моєї родини в Києві: усім співробітникам Музею російського мистецтва і, звичайно ж, його директору Юрію Євгеновичу Вакуленку, такому енергійному, творчому й доброзичливому; усім співробітникам Музею мистецтв ім. Богдана і Варвари Ханенків і його директорці Вірі Іллівні Виноградовій, а також заступниці директора Наталії Ісаківні Корнієнко, до якої я так часто звертаюся за допомогою та консультаціями; усім співробітникам Національного музею Тараса Шевченка, його директору Дмитру Васильовичу Стусу та колишній директорці музею Наталії Михайлівні Клименко, які завжди радо приймають мене.

Не можу не згадати теплий, майже сімейний прийом, що завжди влаштовують мені співробітники Державної наукової медичної бібліотеки, її директорка Раїса Іванівна Павленко і заступниця директора Тетяна Анатоліївна Остапенко. Ці люди багато років підтримують у належному стані будинок мого предка Олександра Ніколовича Терещенка і так люб’язно й зворушливо дають мені зрозуміти, що я завжди бажаний гість у колишній оселі моєї родини.

Особливу подяку хочу висловити історикові Віталію Васи-льовичу Ковалинському, якого мій батько вважав другом нашої родини, за ґрунтовні дослідження, присвячені роду Терещенків,

З

які він веде вже багато років, зокрема, за цікаву книжку «Родина Терещенків», що побачила світ у 2003 році, саме під час візиту мого батька до Києва та Глухова. Я також дуже вдячний Олександрові Максимовичу Капітоненку і Леонідові Васильовичу Погребному за їхні історичні розвідки та відданість пам’яті моїх предків. Не можу забути ентузіазм мого друга Миколи Митрофановича Вакуленчука, директора музею у Великих Ко- ровинцях Житомирської області, який мене так щиро приймав під час відвідування місцевого цукрового заводу. На жаль, він нас покинув невдовзі після цієї зустрічі.

Хочу згадати людей, що змінили моє життя на краще. Тому звертаю слова подяки всім моїм друзям із Глухова і насамперед Миколі Андрійовичу Деркачу — першому демократично обраному меру після мого прадіда Івана Ніколовича. З моменту мого першого приїзду до Глухова 31 травня 2002 року кількість моїх друзів у цьому славному місті зростала з кожним днем, і сьогодні їх так багато, що я не зможу їх усіх перелічити. Хочу особливо згадати отця Георгія, настоятеля Трьоханастасіївської церкви, і його сім’ю; Павла Арсентійовича Голобородька, який був директором Інституту луб’яних культур і дозволив мені винайшли офіс у колишній резиденції моєї родини; Дмитра і Людмилу Савицьких; Юрія Москаленка; Юрія Коваленка; Віктора Заїку; Володимира Єрмакова; Катерину Кобзар та інших членів хору духовної музики Глухова; Олену Сакун; Анатолія Литвиненка, а також колишнього голову Глухівського району Анатолія Шишканова і його наступника Олексія Ткаченка.

Я щоразу з теплотою згадую моїх друзів із Глухівського науково-дослідного інституту луб’яних культур — Василя Пет-ровича, Рубіля Нуртдіновича, Ірину Михайлівну, Сергія Федоровича, Ігоря Олексійовича і, звичайно ж, директора Віктора Михайловича Кабанця, з яким мене пов’язують майже братерські узи. Вони відкрили для мене таку культуру, як льон, і прийняли мене на землі моїх предків із добротою й повагою. Я вдячний їм за те, що з притаманним їм терпінням вони давали мені поради та консультації, яких я на той час надзвичайно потребував, оскільки тоді ще погано розбирався в тонкощах землеробства, зокрема, не знав специфіки вирощування льону. А ще вони прищепили мені любов до наших мальовничих українських річок, запросивши порибалити на Десні. За це їм окрема подяка.

Багато людей в Україні мені допомогли, і я усім їм вдячний. Але ніхто не був мені таким дорогим, як мій друг і товариш з льонознавства Олексій Романюк. Незважаючи на мої наполеонівські плани, він завжди сприймав мене не як потенційного конкурента, а як колегу і справжнього друга. Ми пережили з ним багато важких ситуацій... Але в моїй пам’яті залишиться не це, а ті доброта й турбота, якими він мене оточив, його розуміння й готовність допомогти у важку годину. Без нього в Україні вже давно б забули про таку культуру, як льон, і, напевно, не було б Терещенка, який працює на українській землі. А ще я ніколи не забуду пишний сімейний прийом, який він, його дружина і троє дітей Маша, Сашко й Артем улаштували на мою честь.

Дозвольте мені подякувати всім молодим українцям, що пра-цюють зі мною над нашими проектами, пов’язаними з льоном і медом, — Альону, Ірину, Наталю, Ольгу, Сергія, Миколу, Євгена, Володимира, Олександра, Андрія та багатьох інших. Ми подолали разом багато труднощів, оскільки в Україні вкрай важко створити мале підприємство, намагаючись дотримуватись етичних норм і виконувати всі екологічні та соціальні зобов’язання. Ми належимо до різних поколінь, до різних культур, у нас різні характери (на щастя, їхні характери кращі за мій, але вони мій прийняли і навіть злегка змінили), але наші амбітні плани однакові — відродити українські традиції, налагодити роботу в складних економічних зонах, які, проте, завжди цінували наші предки, довести всім, що Україна — земля майбутнього процвітання й успішного, щасливого життя молодого покоління. І в цьому прагненні ми — однодумці.

Згадуючи тих, хто навчає і виховує українську молодь, я хотів би висловити подяку всім освітянам України, але особливо виділити мого друга Лідію Дмитрівну Кришемінську, директорку Вищого комерційного училища, одного з найстаріших училищ Києва, створеного Пелагеєю і Ніколою Терещенками ще в 1897 році, і проректора Валерія Сая, незмінно вірних у дружбі та ставленні до справи моїх прапрадіда і прапрабабусі.

Я також хочу гаряче подякувати моїм новим друзям — Іллі Миколайовичу Ємцю, його дружині Тетяні, а також усій чудовій команді Центру дитячої кардіології і кардіохірургії Києва. Вони щодня роблять справжнє диво. Було б несправедливо згадати тут тільки Володимира, Інну, Людмилу чи Лілію, з якими я постійно контактую, адже в цій лікарні всі співробітники — герої, щоденними діяннями яких я захоплююся. І попри свою зайнятість, вони завжди знаходять час, щоб тепло та дуже зворушливо мене прийняти. Щодня вони роблять неможливе — рятують від смерті й повертають здоров’я своїм маленьким пацієнтам. При цьому вони знайшли час і, виявивши небачену завзятість, домоглися того, що в 2009 році на території Центру дитячої кардіології і кардіохірургії був зведений пам’ятник моєму предкові Ніколі Артемійовичу. Я був невимовно вражений таким шляхетним учинком. Величезна їм усім подяка!

Хочу відзначити також усіх тих, хто допомагав мені за кор-доном. Дякую моїм норвезьким друзям Перу А. Арнебергу й Ельзі Реєрзен за їхні особисті спогади і ті несподівані відомості щодо останніх років життя мого діда, якими вони поділились зі мною. А також моїм друзям Жозетті, Наталі, Ганні, які не пошкодували свого часу і, кілька разів прочитавши мій рукопис, зробили свої дуже корисні зауваження і дали дружні, але не менш корисні поради.

Я щиро вдячний Ірині Дмитришин, яка намагається сприяти виданню українських письменників у Франції і французьких в Україні.

Спасибі, нарешті, нашому видавцеві Володимиру Самой- ленку та його команді за довіру та щирий інтерес, який вони виявили до моєї праці.

Без цих людей моя книжка ніколи б не потрапила до рук читача.

І на закінчення хочу зазначити таке. Попри всі проблеми, з якими стикається наша нація на шляху свого цивілізованого відродження, можна твердити, що Київ уже сьогодні одна з тих європейських столиць, де життя цікаве і приємне. І я щодня радію і дякую моїм новим співвітчизникам за ті кроки, які вони роблять із наполегливістю та мужністю, з оптимізмом і, як правило, з успіхом, аби реформувати, поліпшити свою країну. Саме завдяки їм мої предки і їхній девіз — «Прагненням до суспільної користі» — знаходять друге життя в сучасній незалежній Україні!

ЗВ’ЯЗОК ЧАСІВ

Наше знайомство з Мішелем Терещенком відбулося в червні 2009 року на церемонії відкриття пам’ятника Ніколі Артемійо- вичу Терещенку в сквері нашого Центру дитячої кардіології і кардіохірургії.

Під час реконструкції будинку, зведеного в 1894 році, я як директор зацікавився його минулим. Мені відкрилася маловідома сторінка історії Києва, і я довідався, яку неоціненну роль зіграли великий український меценат Нікола Терещенко та його нащадки в розвитку й процвітанні нашого міста. Вивчивши архівні документи, я був глибоко вражений масштабом доброчинної діяльності родини Терещенків. їхнім коштом були побудовані богадільні й шпіталі, притулки для безхатченків і сиріт, школи й університети, музеї і храми.

Особливу увагу створений Ніколою Фонд Терещенків приділяв розвиткові та підтримці охорони здоров’я. На зламі XIX і XX століть у Києві з тисячі двохсот вісімдесятьох ліжок для бідних і бездомних понад тисячу були подаровані місту родиною Терещенків. Вони розташовувалися в двох будинках, спеціально для цього зведених на Подолі, на розі вулиць Волоська і Хори- ва, і на вулиці Басейна, за Бессарабським ринком. Я з подивом довідався, що Нікола Терещенко власним коштом побудував і відтак утримував у Києві шість лікарень, серед яких Київська безкоштовна Цесаревича Миколи лікарня для чорноробів. У її статуті йшлося про те, що опікунська рада зобов’язана пильно стежити за тим, аби допомога бідним і знедоленим надавалася винятково безкоштовно.

Сьогодні це Національна дитяча спеціалізована лікарня «Охматдит» і сучасний Науково-практичний медичний центр дитячої кардіології і кардіохірургії, що здобув міжнародну славу. Медичний заклад, лікування в якому було й залишається безплатним, рятує щороку тисячі дітей, у тому числі і немовлят, що страждають від уроджених пороків серця. Як відомо, добро має винагороджуватися. Тож зараз наш Центр віддячує Ніколі Терещенку тим, що дає друге життя «незаможним» маленьким пацієнтам.

Саме тут доречно згадати девіз родини Терещенків «Праг-ненням до суспільної користі». Кілька поколінь цієї родини втілювали його в життя аж до революції 1917 року. Я переконаний, що в суспільстві, яке сповідує християнську мораль, історична правда і пам’ять про таких людей повинні зберігатися в століттях.

Звичайно, я і не думав, що зустріну прямого нащадка славного роду, праправнука Ніколи, онука Михайла Терещенка — відомого промислового магната і державного діяча, тож був надзвичайно радий цьому знайомству. Я вважаю, що коли такі люди, як Мітель Терещенко, полишивши своє цілком забезпечене колишнє ЖИТТЯ, повертаються на Батьківщину своїх предків, аби допомагати їй розвиватися, рухатися вперед, вони приносять їй ті самі незаперечні «користі», які згадані в девізі роду Терещенків.

Дружба з Мішелем не тільки збагатила мої знання щодо кількох поколінь родини Терещенків і тієї складної епохи, в яку вони жили, а й дозволила довідатися про долю багатьох нащадків цього роду. Виявилося, що з деякими з них ми колеги і в нас спільні професійні медичні інтереси. Сестра Мішеля Крістін, досвідчений лікар, із хвилюванням попросила про можливу співпрацю і навіть про стажування свого сина-студента в прапрадідівській лікарні.

Деякий час тому Мішель здивував мене рукописом своєї книжки. Я на одному подиху «проковтнув» написане. Рукопис містить численні невідомі сторінки життя його діда Михайла Терещенка, онука Ніколи Терещенка, невигадану історичну правду про блискучого тридцятирічного міністра закордонних справ і фінансів Тимчасового уряду Росії.

Мішель назвав свою книгу «Перший олігарх». Так, напевно, сьогодні Михайла Івановича Терещенка назвали б саме так — олігарх, перший олігарх, що хотів утілити в життя девіз своєї родини: «Прагненням до суспільної користі».

І.М. Ємець,

доктор медичних наук, директор Науково-практичного ме-дичного центру дитячої кардіології і кардіохірургії Міністерства охорони здоров’я України

2 М Терещенко 

ВІД РЕДАКЦІЇ

...термін «олігарх«став широко використовуватися з 1990-х років для позначення вузького кола політично впливових великих підприємців. До їхнього числа зараховували голів найбільших фінансово-промислових груп країни.

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії

Відкриваючи нову книжку, ми насамперед хочемо знати, в якому жанрі вона написана.

Визначити жанр книжки «Перший олігарх» дуже складно. Це не історична хроніка, хоча все оповідання від початку і до кінця пройняте духом часу, а герої живуть, люблять і страждають, перебуваючи в самому центрі історичних подій. Це навіть не біографія, що могла б поповнити серію «Життя Видатних Людей», хоча головний герой, безумовно, заслужив створення свого докладного життєпису, але надто суб’єктивний люблячий погляд автора. Це не авантюрний роман (хоча й пригод отут із надлишком), адже занадто мало в книзі вигадки й занадто багато правдивих реалій життя кінця XIX — початку XX століття. Це не сповідь і не щоденник, хоч оповідь ведеться від першої особи.

Ця книжка — подорож у часі, яку проведе для нас незвичайний гід... Михайло Іванович Терещенко.

Наша подорож почнеться з нетерпіння маленького хлопчика, що так хоче якнайскоріше подорослішати і, дивлячись у вікно, мріє про те, як вилетить із рідного гнізда. «У неділю повз мої очі проходили пишно вбрані люди, іноді проїжджали карети — усі прямували на відправу в щойно побудований собор Святого Володимира, розташований трохи вище нашого будинку. Я любив спостерігати сцени з життя, що розгорталися на моїх очах. Від цього життя мене поки відгороджували товсті шибки та стіни нашого міцного дому, але я вже здригався з нетерпіння, уявляючи, як колись настане і моя черга зануритись у вир такого буремного життя.

<...>

Я чув гудки потягів, що прибували і відходили, і вже тоді знав, що стану великим мандрівником. По суті, мені залишалося не надто довго чекати, і невдовзі, навіть занадто невдовзі, я теж перетворюся на перелітного птаха і стану неприкаяним пілігримом, нездатним по-справжньому осісти будь-де».

Так описує автор — Мішель Терещенко, онук М. Терещен- ка — почуття, що переповнювали маленького Мішу.

Він ще не може знати, що життя його буде не тільки пестити, а й піддавати випробуванням, які зможе витерпіти не кожна людина.

Хлопчик, над чиєю долею, за його словами, «ворожили добрі феї з усього світу». Юнак, що у шістнадцять років став власником одного з найбільших статків у Росії і головою величезної промислової імперії, заснованої його прадідом Артемієм Терещенком. Блискучий політик, у 31 рік — член Державної думи Росії, він встиг побувати міністром фінансів і міністром закордонних справ у Тимчасовому уряді після Лютневої революції 1917 року. Талановитий фінансист, який володів неабияким чуттям і міг вміло збільшувати як свої, так і чужі капітали. І в той же час — азартний і удачливий гравець, сибарит, цінитель прекрасного, друг і покровитель артистів і художників. Красень, улюбленець жінок. І хоч автор згадує тільки два романи свого діда, що закінчилися офіційним шлюбом — з його бабусею Маргаріт і норвежкою Еббою Хорст, другою дружиною Михайла, — можна тільки здогадуватися, скільки жіночих сердець було ним розбито.

І ось в один страшний рік його життя разом із життям вели-чезної імперії робить крутий поворот. Руйнуються підвалини й традиції, що передавалися від покоління до покоління. Кривавий молох перемелює долі людей. Тепер Терещенко — людина, що зазнала принижень і злигоднів ув’язнення в казематах Петро- павлівської фортеці, життя якої висіло на волосині. Вигнанець, що втратив усе, позбавлений Батьківщини, на пожиток якої працювало кілька поколінь його родини, попри все, він не здався. Завзятий і невтомний трудар, що зумів почати своє життя з чистого аркуша і знову здобути багатство й повагу.

Ось такими звивистими шляхами ми будемо продиратися крізь час і лихоліття XX сторіччя, крізь революції, війни, голодомори.

Можливо, на прискіпливий погляд історика деякі факти, події та зроблені з них висновки здаватимуться дещо суб’єктивними. Але не це головне. Головне — те почуття епохи, що спромігся передати автор, дивлячись на неї очима свого знаменитого Діда.

І ще. Переживаючи з головним героєм усі його радощі й негоди, пам’ятайте, що ця книжка насамперед про любов... Про всепоглинальну любов, що долає всі перешкоди. Про любов батьків до дітей і дітей до батьків. Про любов до Жінки. Про любов і віддане служіння Батьківщині. Ця книжка про честь і шляхетність, які не змогли вибити з людей ані війни, ані революції, ані розруха, ані смерть... Ця книжка про пам’ять, яка, на жаль, буває занадто короткою... Ця книжка про родину, яку без перебільшення можна назвати взірцем працьовитості, щедрості й турботи про убогих і знедолених. Про родину добродійників і меценатів, що подарували своїй країні лікарні та притулки для сиріт і інвалідів, університети й театри, картинні галереї та храми. І як боляче усвідомлювати, що земля, якій віддано служили всі члени цієї великої та дружньої родини, так швидко й на багато років забула всі їхні заслуги. Тільки сьогодні помалу пам’ять про Терещенків повертається в Україну — у назвах вулиць і залізничних станцій. І все-таки...

Кілька років тому один з українських телеканалів транслював проект «Великі українці», і (тільки вдумайтеся в це!) родина Терещенків не ввійшла навіть у сотню (!) найбільш достойних вихідців з України. Сумно...

А ми дуже сподіваємося, що ця книжка стане ще одним приводом згадати про велику родину Терещенків і про її най- блискучішого представника — Михайла Івановича, першого олігарха.

Моєму синові Крістоферу та його дружині Каро- ліні, а також мо'ім дітям Ізабель і Димитрію, на плечі яких відтепер покладається нелегке завдання дотримуватися принципів справедливості, шляхетності й честі, якими керувався у своїх справах їхній прадід — перший олігарх.

Глава перша

Мої перші кроки

(1886-1906)

_ і _

Моє дитинство було сповнене живодайним почуттям захищеності: дитя батьків, поєднаних найдивовижнішим почуттям любові, я був оточений зворушливою турботою близьких. Під цим захисним пологом я зміг вирости, виробити характер, здобути всебічні знання, одне слово, вийти у великий світ, проте ще не усвідомлюючи, які надзвичайні випробування підготувала мені доля.

Однак уже в отроцтві ця споконвічна гармонія була зруйнована смертю: на самому початку 1903 року, коли мені виповнилося лише шістнадцять, помер мій дідусь Нікола Артемі- йович, а кілька днів по тому не стало мого батька Івана Ніколо- вича. Згодом, у 1905-1917 ро-ках, одночасно з моїм дорослішанням і змужнінням наринули бурхливі події, закрутили в ша-

леному вихорі і мене, і мою батьківщину, понісши нас назустріч ще тяжчим випробуванням.

Я народився в дуже заможній родині, у ранній молодості став спадкоємцем однієї з наймогутніших промислових імперій і одного з найбільших статків у тій Росії, що вступала в бурхливе XX століття. А в тридцять один рік я втратив усе, став довічним боржником, вигнанцем зі своєї країни, засудженим Історією. Але матеріальні втрати ніколи не були для мене найголовнішою причиною страждань. До останнього дня мого життя я намагатимуся знайти, іноді навіть мимоволі, ту безмежну любов, що оточувала мене від самого дня мого народження 18 березня 1886 року в Києві.

Мешканці містечка Волфине в Курській губернії, де сьогодні проходить кордон між Україною та Росією, надовго запам’ятали той день, коли мій батько приїхав просити руки моєї матінки. Дочці генерал-лейтенанта Михайла Андрійовича Саранчева йшов лише двадцять перший рік, коли узимку 1881/82 року вона зустрілася з моїм батьком, двадцятисемирічним офіцером. Любов спалахнула в їхніх серцях з першого погляду й залишилася з ними назавжди. Навесні 1882 року мій батько Іван Ніколович Терещенко зважився приїхати до Олександрівського парку — літнього маєтку родини Саранчевих, що в кількох верстах від Волфиного, щоб засватати юну Єлизавету у владного генерал-лейтенанта. Тільки-но відсвяткували православний Великдень, сніг уже розтанув і лише подекуди вздовж доріг біліли снігові плями.

Вважаючи, що рішення молодих закоханих побратися було занадто квапливим, і прагнучи відкласти його до наступної зими, генерал-лейтенант сказав моєму батькові: «Юначе, те, що ваше прізвище Терещенко, ще не означає, що ви можете негайно одержати все, чого бажаєте чи вам здається, що бажаєте. Шлюб двох молодих людей — це дуже серйозний крок, який непогано було б випробувати часом. Не треба бути таким нетерплячим. Якщо ваші почуття до моєї дочки за рік залишатимуться такими само сильними, то, коли вулиці Волфиного побіліють знову, я віддам вам її руку. Але не раніше». 

Наступного ранку генерал-лейтенант, відчинивши ставні своєї кімнати, побачив, що дорога, яка йшла із села, вся побіліла від... цукру. Його вночі поквапом привезли з розташованого неподалік, у селищі Тьоткіно, тере- щенківської цукроварні. Котилися вози, і цукрова пудра, біла, як сніг, вкривала шлях до Олександрів- ського парку. Це було, наче у чарівній казці. Невдовзі мій батько Іван Ніколович побрався з Єлизаветою Михайлівною.

Через два роки після народження в 1884 році моєї старшої сестри Пела- геї, яка завжди буде для мене втіленням доброти й ніжної підтримки, на світ з’явився я. Це трапилося у

Іван Ніколович Терещенко у формі корнета великому будинку псевдо- лейб-гвардії Гродненського полку. 1880 рік ГОТИЧНОГО СТИЛЮ на Бібі-

ковському бульварі в Києві, навпроти ботанічного саду, неподалік перехрестя з великою вулицею, що спускається до центрального київського вокзалу.

Однак дотепна витівка мого батька дуже не сподобалася моєму дідові Ніколі Артемійовичу, власникові цукрових заводів, що носили ім’я братів Терещенків. На його думку, використання цукру, цього життєво важливого продукту, у такий спосіб неприпустиме, хоч би якою романтичною була мета молодика. Від того дня моєму батькові було запропоновано триматися далі від родинних цукроварень. Ніхто не міг тоді навіть.уявити, яку роль 

зіграє цей «указ» мого діда для розвитку культурного життя в Україні й для створення колекцій майбутніх київських музеїв!

Тож мій батько, молодий офіцер, позбавлений права брати участь у родинній справі, цілком присвятив себе військовій кар’єрі під крилом свого тестя, з яким його пов’язували міцні, сповнені глибокої взаємоповаги стосунки. Але найважливішим, що він виніс із проведених на військовій службі років, була міцна дружба з живописцем Верещагіним, на той час офіційним художником російської армії. Він допоміг моєму батькові опанувати таємниці живопису. Вони багато подорожували разом, і помалу мій батько захопився мистецтвом модерну, дуже популярним на той час у Росії, як, утім, і в інших країнах.

Першими картинами, що їх придбав мій батько, були роботи Верещагіна, на яких зображувалися сцени Російсько-турецької війни 1877-1878 років. Серед них — велика картина під назвою «Переможці»: турецькі солдати, що здобули перемогу, обнишпорюють трупи російських вояків-добровольців, які воювали на боці Сербії, знімаючи з них чоботи й обмундирування, кидаючи мертвих і поранених на розтерзання хижим птахам. Це полотно, виставлене в Санкт-Петербурзі, шокувало російське суспільство й викликало хвилю піднесення почуттів національної гідності та єдності. Цар Олександр II оголосив війну константинопольському султану. Саме батальні полотна стали першими шедеврами у величезній колекції мого батька.

Хоча мій батько був дуже високим на зріст і мав досить міцну статуру, він ще в молодому віці відчув перші ознаки туберкульозу, тому мусив закінчити військову кар’єру, до якої, утім, не відчував жодного покликання. Він остаточно оселився в Києві й вирішив цілком присвятити себе діяльності родинного доброчинного Фонду Терещенків і підтримці російських художників і скульпторів, таланти яких ще не здобули широкого визнання. Він не займався безпосередньо цукровими заводами, якими успішно керував його батько, проте приділяв багато уваги діяльності професійної спілки цукрозаводчиків і підтримці цукрової галузі, особливо під час великої економічної кризи 1888 року, допомагаючи в такий спосіб непрямо, але дуже ефективно своєму вже літньому батькові. 

У цей час і з’явився на світ я, перший онук Ніколи, перший правнук Артемія, засновника династії цукро- заводчиків Терещенків, і відповідно спадкоємець промислової імперії, що носила це прізвище. Мене назвали Михайлом на честь мого діда з боку матері, щоб зміцнити зв’язок із щирою та щасливою родиною Саранчевих, що була однаково люба і моєму батькові, і моїй матері. Важко було уявити середовище, щасливіше й гармонійніше від того, в якому я народився. Мої перші кроки в затишній Малоросії кінця XIX століття, поза сумнівом, захищали і благо- Михайло Терещенко — словляли відразу всі ангели

майбутній олігарх всесвіту.

-2-

Будинок, в якому я народився і виріс (зараз це будинок № 34 на бульварі Шевченка), здавався мені величезним, а вікна в готичному стилі надавали йому вигляду замка з дитячої казки. До моєї кімнати вели монументальні сходи, а її вікна виходили на Бібіковський бульвар, що вже тоді був однією з найжвавіших артерій Києва. Під надійним захистом вікна я вслухався в звуки міста і знайомився з ритмом життя дорослих. У неділю повз мої очі йшли пишно вбрані люди, іноді проїжджали карети — усі прямували на відправу в щойно побудований собор Святого Володимира, розташований трохи вище нашого будинку. Я любив спостерігати сцени з життя, що розгорталися на моїх очах. Від цього життя мене поки відгороджували товсті шибки та стіни нашого міцного дому, але я вже здригався з нетерпін- 

Будинок І.Н. Терещенка на розі Бібіковського бульвару й вулиці Тимофіївської. 1900-ті роки

ня, уявляючи, як колись настане і моя черга зануритись у вир такого буремного життя.

Цікаво, що особливо чітко пригадуються мені два незвичних звуки, що регулярно лунали за вікном усі перші роки мого буття.

Найбільше вражав мене дзенькіт оков арештантів, яких вели одного за одним, скутих ланцюгом, центральною алеєю бульвару. Вранці, коли я тільки прокидався, вони виходили з дому виправного арештантського відділення, розташованого на Бібіковському бульварі, 27, поблизу нашого дому, і рушали вниз, де будували шлях на Житомир, а поверталися ввечері, помітно знесилені. Я завжди уважно й із великим хвилюванням розглядав цих бідолах, запитуючи себе, що ж таке вони скоїли, що мусять тепер ходити скутими одним ланцюгом, під конвоєм солдатів. Мені важко було сприймати їх як небезпечних злочинців, я думав, ще не вміючи сказати це словами, що їм просто не пощастило в житті. Мабуть, саме це видовище змусило мене дуже рано замислитися про справедливість у суспільстві. А може, я вже передчував, що одного разу і я опинюсь у ролі в’язня, позбавленого гідності, і це буде для мене найтяжчим випробуванням. У будь-якому разі, це видовище мене дивувало й приваблювало, тож я день у день з якимось нетерпінням очікував появи колони арештантів за вікнами.

Інші звуки, що запам’яталися мені, доносилися з центрального вокзалу (його будівля теж була в неоготичному стилі), до якого прямували нескінченні черги людей з валізами й тюками, а з нього виповзали довгі чорні змії, їх тягли паровози, що гуділи й з шумом випускали пару. Коли ж настане мій час? Коли ж нарешті і я вирушу в мандри, відкривати цей розмаїтий світ? Що чекає на мене там, де закінчуються рейки? Я чув гудки потягів, що прибували й відходили, і вже тоді знав, що стану великим мандрівником. Власне, мені залишалося не надто довго чекати, і невдовзі, навіть занадто невдовзі, я теж перетворюся на перелітного птаха та стану неприкаяним пілігримом, нездатним по-справжньому осісти будь-де.

Дата добавления: 2015-10-21