Панорама південно-східної частини Глухова.
Вид із дзвіниці Троїцького собору. Початок XX століття
вигадав дієвий спосіб, який дав могутній поштовх справі його батька: торгівля в кредит. Він запропонував гарну ціну виробникам продукції, які приїжджали продавати її на місцевому ярмарку, але з умовою відтермінування плати до того часу, коли повернеться обоз. Це давало змогу десятикратно збільшити обіг. Однак для такого штибуугод неодмінною умовою й запорукою успіху є непорушність даного слова. А оскільки слово батько і син не порушували ніколи, прізвище Терещенко незабаром стало в усій безкраїй Російській імперії синонімом слова «гарант» як для продавців, так і для покупців.
У 1853 році почалася Кримська війна. Цар Микола І змушений був тримати експедиційний корпус російської армії в складних умовах Кримського півострова, що перебував у руках султана. Цар знав, що російські вояки погано підготовлені до боїв у гористій місцевості, на пастушачих стежках Криму, де так легко потрапити в засідку. Цінуючи репутацію Артемія Терещенка і знаючи його як завзятого, вольового і відданого
старого козака, який до того ж добре вивчив маршрути своїх караванів на півдні держави, цар доручає чумакові Терещенку постачання кримського контингенту російських військ хлібом і дровами. Відомо, що за будь-яких складних умов і поганої погоди російська армія, хоч би де вона перебувала, жодного разу не залишилася без продовольства і тепла за всі три роки, поки тривала війна, зокрема протягом тяжких днів облоги Севастополя.
Наприкінці війни цар Олександр II, що заступив на престолі свого батька, вручив Артемію в подяку чималу суму грошей. Крім того, південні міста безупинно зростали і родинні обози доставляли до нових метрополій на узбережжі дедалі більше хліба, а до Києва й інших північних міст — сіль із південно- східних покладів і рибу Азовського та Чорного морів. У1855 році чумаки Терещенки з Глухова мали солідну, надійну справу, що процвітала, і навіть придбали й розробляли власні соляні шахти в районі містечка Бахмут (нині — Артемівськ). Родовище Артемія згодом стане найбагатшим у цьому соляному морі на південному сході України: на шахтах Терещенків у 1916 році буде видобуто близько двох мільйонів пудів солі. Отож, шахта ввійшла до десятки найважливіших соляних шахт того часу. (Шахти Терещенків згодом дістали назву «шахти Свердлова», вони розробляються і сьогодні, на початку XXI століття.)
Усе це дозволило Артемію нарешті почати реалізацію своїх амбітних планів. Перші чималі кошти, зароблені родиною, було витрачено на відновлення старої дерев’яної Трьоханастасіївської церкви, що велично здіймалася над містом. Артемій був її цивільним куратором і вже з 1846 року опікувався її утриманням і ремонтом. Він також розширив доброчинну діяльність і в 1856 році подарував рідному місту школу для дітей.
Поблизу цієї старої церкви родина придбала ділянку землі, на якій у 1855 році розпочалося спорудження добротного двоповерхового будинку, що височів над долиною. У його дворових спорудах могли розміщуватися обози, які готувалися до далекої подорожі. Артемій був дуже охочий до технічних нововведень. Тому він установив у будинку парадні сходи — перші чавунні сходи в усій Україні. їх прикрашали морди левів — символи й
України, й роду Терещенків. Згодом ці символи будуть з’являтися в оздобленні усіх родових будинків і стануть елементом фамільного герба. А пізніше всі родинні цукрові заводи обладнають чавунними сходами, тривкими й стійкими до частих у той час пожеж.
Трьоханастасіївська церква, Глухів
Будинок А.Я. Терещенка в Глухові (нині — Інститут луб’яних культур)
Парадні сходи будинку — перші чавунні сходи в Україні
Лев, що прикрашає сходи, — символ роду Терещенків
Артемій був дуже набожною людиною, тож наполіг на тому, щоб найгарніша кімната будинку, з якої відкривався чарівний краєвид на мальовничі околиці, була пристосована під домашню капличку. Після остаточної реконструкції Трьоханастасіївської церкви прорили навіть підземний хід, який давав змогу в будь- який час і за будь-якої погоди потрапити з дому до крипти храму,
де пізніше буде обладнаний склеп родини Терещенків. Відомо, що Артемій, так само як і Нікола, прокидався засвітла і починав свій день о четвертій годині ранку молитвою в церкві.
Іншим капіталовкладенням, що було вкрай дорогим серцю Артемія, стало будівництво неподалік Глухова першої родинної цукроварні. У 1855 році він почав зведення цукрового заводу у Воронежі (селище в Сумській області), у тридцятьох кілометрах на північний захід, по сусідству із залізницею Київ - Москва, що якраз уводилася в експлуатацію.
Коштом родини навіть побудували вокзал у Воронежі (він має сьогодні свою колишню назву — станція «Терещенська»), на якому збирали та сортували цукровий буряк, що надходив зі всіх родючих земель цього регіону, від Кролевця на південному заході до Глухова на південному сході. Це починання миттєво увінчалося успіхом. Завдяки організаторським здібностям Ніколи все було ідеально продумано, а матеріально-технічне постачання працювало бездоганно. Підвезення буряку, вапна, вугілля з Донбасу, дров із сусідніх лісів було чітко налагоджене і здійснювалося безперебійно. Коштом родини Терещенків були прокладені залізничні колії, а для поліпшення зв’язку — протягнені телеграфні мережі спершу між будинком у Глухові та цукровим заводом у Воронежі, а згодом і до рафінадного заводу в Хуторі-Михайлівському.
На всіх заводах Терещенків дуже поважно ставилися до умов праці робітників і службовців. Родина кожного робітника мала окреме житло з господарськими будівлями. Була також лазня. Завод щодня забезпечував людей дровами, водою і продуктами харчування, а худобу — фуражем. Службовцям заводу надавалися коні й екіпажі. Працювали також лікарня, медпункт, аптека, тобто забезпечувалося все потрібне для лікування майстрів і робітників заводу, а також мешканців сусідніх сіл. У школі, витрати на утримання якої ніс винятково завод, навчали дітей працівників заводу й навколишніх жителів.
Родинне підприємство Терещенків незабаром перетворилося на потужне сільськогосподарське виробництво, яке займалося вирощуванням і продажем зернових, заготівлею лісу, а також розпочинало промислове освоєння цукроваріння та рафінації
Станція «Терещенська». 1905 рік...
... і сьогодні
цукру з буряку. Вже тоді робота на будь-якій посаді на підприємстві, керованому Артемієм і Ніколою (робота в Терещенків!), гарантувала відмінні умови праці, була бажаною і почесною.
Увівши в дію перший завод із виробництва цукру-піску у Воронежі, Артемій вирішив реорганізувати свій старий маєток у Хуторі-Михайлівському, придбаний ще в 1835 році, який лежав у сорока кілометрах на північний схід уздовж тієї ж лінії залізниці Київ-Вороніж-Москва. Там побудували вокзал «Хутір-Михайлівський», а родинне підприємство почало вкладати гроші в спорудження вузькоколійок для постачання заводів сировиною з родючих земель на південь від головної магістралі, зокрема гілки Ворожба - Тьоткіно - Середина-Буда. Це, крім того, дало змогу організувати залізничне сполучення з маленьким селом Лікоть, де народився Артемій, а також гілки Вороніж-Глухів-Шалигине, яка сполучила Глухів із великою магістраллю Київ - Москва.
Отже, систему сільськогосподарського виробництва загалом створено. Цукровий буряк вирощували на родючих землях півдня в околицях міста Суми, а переробляли на заводах, розташованих уздовж залізничної гілки Київ - Москва, що проходила північніше. Між цими районами тяглася ціла мережа комунікацій: залізничні гілки, дороги й телеграфні лінії, яка була створена та фінансувалася винятково родинним підприємством Терещенків.
Невдовзі ефективна система виробництва та переробки забезпечила процвітання цукрових заводів Терещенків. Освоювалися нові зони землеробства та переробки на території сьогоднішніх України і Росії, уздовж залізниці, що з’єднувала великий київський регіон із Москвою та проходила через Орел і Курськ. Для розширення своєї імперії Терещенки придбали в Ганни Свиніної, дочки князя Миколи Мещерського, сільськогосподарські маєтки «Студенець» і «Панки», розташовані на півдні Могильовської губернії (нині Республіка Бєларусь). На цих землях вони побудували цукровий завод «Миколаївка» і проклали залізничну гілку, що зв’язала ці маєтки на півночі України.
Після проведення в Російській імперії в 1861 році аграрної реформи батько і син Терещенки дістали змогу орендувати ве-
Цукрово-рафінадний завод у Хуторі-Михайлівському. 1907 рік
ге
ш1 МІ- ^«І Л Ши ВД: і і Г і її и г
Сепараторний цех заводу у Хуторі-Михайлівському
Робітники і керівництво цукрово-рафінадного заводу у Хуторі-Михайлівському. Червень 1904 року
Машинне відділення заводу у Хуторі-Михайлівському
ликі землеволодіння, що належали російським аристократам, на яких уже була налагоджена робота цукрових і рафінадних заводів. Так, князь Барятинський здав Терещенку в оренду свої цукрові заводи в Шалигиному (південніше Глухова) і Крупеці (поблизу Ліктя й менш ніж у тридцятьох кілометрах на схід від Шалигиного), що лежали у Путивльському повіті Курської губернії. Кілька заводів, що належали землевласникам Левчіну, графу Рібоп’єру, а також генералові князю Кочубею, що буди передані Терещенку, лежали в родючому сільськогосподарському районі південніше, між Путивлем і Сумами. Це були, зокрема, цукровий завод у Поповій Слободі трохи на захід від міста Буринь і цукровий завод у Тьоткіно в кількох кілометрах від багатих чорноземів Пісків, Ворожби і Білопілля, надзвичайно перспективних для вирощування буряку. Мірою збільшення кількості підприємств Терещенків зазвичай розширювалася мережа залізничних колій, потрібних для підвозу сировини, постачання готової продукції та сполучення між цукровими і рафінадними заводами. При цьому Нікола нічого не залишав поза своєю увагою й наполегливо застосовував свої неабиякі організаційні таланти.
У 1865 році Артемій і Нікола придбали в графа Олександра Івановича Рібоп’єра (до речі, нащадка перукаря Катерини II) мануфактуру з вироблення тканин у містечку Глушково (сьогодні воно розташоване на території Росії, у Курській області, поблизу українського кордону), що переживала лихоліття. Ця мануфактура, створена Петром І з метою виготовлення обмундирування для російської армії і флоту, якою тривалий час, до 1858 року, керували генерал-аншеф граф Павло Сергійович Потьомкін, а потім його вдова, була найбільшим центром ткацтва не лише в Росії, а й у всій Європі! Вона охоплювала сорок вісім тисяч десятин (приблизно п’ятдесят п’ять тисяч гектарів) пасовищ, на яких розводили головно овець для одержання вовни, розкиданих поміж двадцяти двох міст і поселень між Рильськом (сьогодні це російське місто) і Путивлем. На мануфактурі працювало понад двадцять тисяч робітників. Обсяг її річної продукції перевищував сімсот тисяч аршинів (близько п’ятисот тисяч метрів) із загального обсягу продукції, що становив два
мільйони п’ятсот тисяч аршинів (близько мільйона восьмисот тисяч метрів), тобто понад чверть всієї текстильної продукції Російської імперії!
Але за «феодального» керівництва графа Рібоп’єра фабрика ледве дихала. Коли Терещенки перебрали на себе управління мануфактурою, помітно покращились її економічні умови, це до-зволило повністю оновити виробництво. Усі ткацькі верстати за-мінили, а все виробниче устаткування модернізували. Крім того,
застосували нові джерела енергії та перенавчили працівників. Усе
Цукровий завод у селі Великі Коровинці, заснований Школою Артемійовичем Терещенком. Початок XX століття
виробництва якісної продукції, через що фабрика спромоглася перебороти кризу. Водночас поліпшилися соціальні умови: для робітників і їхніх родин побудували школи, лікарні, житло.
Незабаром контора в Глухові стала затісною для такої активної діяльності, яку здійснювали батько і син Терещенки, і не надто зручною для зв’язків з іноземними клієнтами. їхній цукор продавався вже не тільки в далекому російському Сибіру, а і в Афганістані, ба навіть Китаї. Глушковські тканини цінувалися в Лондоні та Парижі. Отже, виникла потреба перенести контору до великого міста, щоб спростити контакти із зарубіжжям: на півночі це була Москва, на півдні — Київ.
У 1870 році сімдесятишестилітній Артемій Терещенко надав право зробити цей вибір дітям. Він пропрацював невтомно і з ентузіазмом усе своє життя і дістав прізвисько «Карбованець». Він здійснив мрію своєї юності, налагодив в Україні виробництво бурякового цукру й у такий спосіб зробив свій внесок у боротьбу з голодом. При цьому Артемій завжди відводив значну частину своїх доходів на милосердя і доброчинність, як того й вимагала православна віра, що осіняла кожен його вчинок, кожне рішення.
Утім, офіційне визнання чеснот і заслуг родини Терещенків перед батьківщиною не забарилося. Своїм указом від 12 березня 1870 року цар Олександр II дарував Артемію Яковичу Терещенкові дворянський титул, що мав успадковуватися за чоловічою лінією.
Спершу Олександр II хотів дарувати його Ніколі Артемійо- вичу з огляду на його бездоганну ділову репутацію і доброчинну діяльність. Але Нікола зробив усе, щоб цей титул із правом спадкування за чоловічою лінією дістав саме його батько. Задля цього Нікола навів формальну причину, буцімто він хотів, аби його батько як засновник родинної справи, а також його брати, які наполегливо допомагали йому, теж були б винагороджені. Але не це було справжньою причиною такого клопотання. Насправді Нікола був свідомий того, що під час церемонії надання дворянського титулу він муситиме стати на коліна перед царем всієї Росії, тоді як його батько через свій похилий вік буде від цього звільнений. Нікола ж як представник гордого українського
роду не бажав, аби будь- хто з родини Терещенків опускався на коліна перед російським царем.
Після того як Артемій Терещенко здобув дворянський титул, девіз на гербі родини гласив: «Прагненням до суспільної користі». На гербі був зображений сніп української пшениці в лапі лева. Сам же герб тримали два леви — найулюбленіший алегоричний образ старого Артемія і його сина Ніколи.
Дехто з російських дворян був здивований поєднанням кольорів, обраних Герб родини Терещенків родиною Терещенків для
їхнього герба. Навіть девіз «Прагненням до суспільної користі» сприймався в той час над-звичайно прогресивним, а вже колір герба — геть зовсім ре-волюційним. Уперше офіційний герб було виконано винятково у жовто-блакитних тонах, тобто в кольорах, що символізують Україну. Навіть два леви з обох боків герба були жовто-синіми, тільки кольори симетрично поміняли місцями. У 1870 році прапор України ще не був жовто-блакитним, і сміливий вибір саме цього поєднання кольорів для фамільного герба свідчив не лише про мужність, а й про певну браваду. Відтепер Терещенки могли відкрито висловлювати все, що вважали за потрібне, і нічого не боятися. Вони навчилися не схиляти голову, а тримати її високо і бажали передати притаманне їм почуття гордості й власної гідності всім українцям.
Після згаданих вище подій Артемій відчув, що настав час іти на заслужений відпочинок. Відтак він залишиться у милому його серцю Глухові, а контора, що керуватиме всіма заснованими
ним підприємствами, мала переїхати до нової штаб-квартири в більше місто. Там же оселяться відтепер його сини. Після набуття дворянського титулу, що став вінцем усієї його кар’єри і плідної діяльності на пожиток батьківщині і співвітчизникам, Артемій скликав до себе трьох синів. Не бажаючи ділити все майно, яким він володів, на три частини, як це було прийнято за тих часів, Артемій звернувся до синів із пропозицією створити на трьох одне Товариство. Для цього він був ладний передати як стартовий капітал три мільйони рублів, розділивши їх на шістсот номінальних акцій вартістю в п’ять тисяч рублів кожна, аби об’єднати в спільній структурі всі засоби виробництва, що належать родині. Отже, після смерті його майно не буде роздроблене і зменшене, а навпаки, ще збільшиться під керівництвом Ніколи, його братів і майбутніх нащадків.
Тож у 1872 році було створено «Товариство цукробурякових і рафінадних заводів братів Терещенків у Києві». Відповідно до волі Артемія, у першій статті установчого статуту родинного Товариства йшлося про те, що вісімдесят відсотків прибутку родинних підприємств щорічно надходитимуть до Фонду Терещенків і спрямовуватимуться на доброчинність і меценатство. Це побажання неухильно виконували всі нащадки Артемія протягом існування Товариства, аж до більшовицької революції 1917 року. Завдяки Фондові Терещенків здійснювалася меценатська діяльність спершу в Україні, а згодом, розширившись, вона досягла найвіддаленіших куточків Російської імперії, а пам’ять про неї збереглась у серцях усіх українців і багатьох росіян.
Родинне ж Товариство за тридцять три роки перетворилося на величезну аграрно-промислову імперію, що охопила багато сфер діяльності. А я в шістнадцять років зненацька став її основним власником за заповітом мого діда Ніколи, що помер 19 січня 1903 року.
-6-
Якщо Артемій був засновником цукрової промислової групи Терещенків, то його старший син Нікола задовго до смерті батька був її головним творцем. Він мав неперевершені організаторські здібності й репутацію людини, що завжди тримає
слово. Це був невтомний трудар, який починав роботу вдосвіта й призначав зустрічі з працівниками вже від п’ятої години ранку. Він неухильно вимагав у всьому досконалості й роботи з повною відда-чею. Він володів талантом передбачення, коли справа стосувалася науки й сучасних технологій, що стрімко розвивалися за тієї доби. До того ж Нікола був зразковим головою родини: він завжди намагався присвячувати другу половину дня спілкуванню зі своїми шістьома дітьми й обожнюваною дружиною Пелагеєю. Також чимало часу та сил він приділяв численним доброчинним справам і гро- Нікола Артемійович Терещенко мадським обов’язкам.
Нікола був відомий своєю ощадливістю (хоча любив комфорт і на нього коштів не шкодував). Ще й сьогодні на його батьківщині розповідають, як одного разу він відмовив претендентові на місце керуючого цукровим заводом, бо той наприкінці співбесіди, яка пройшла, на його думку, дуже вдало, дістав із кишені сірника, щоб запалити сигарету, хоча в кімнаті горіли свічки! Нікола визнав це за небачене марнотратство і відмовив претендентові.
Одним із перших рішень, яке ухвалив Нікола, було переведення головної контори Товариства до Києва. У 1870 році було вирішено розмістити штаб-квартиру майбутнього Товариства трьох братів Терещенків у Москві — місті, що швидко розвивалося в той час. До речі, деякі члени родини залишилися в цьому
місті на все життя. їхній прах спочиває у каплиці-усипальниці Терещенків, зведеної в Донському монастирі. Нікола придбав розкішний будинок за номером 32 на Софійській набережній, що здіймався над Москва-рікою й простягався аж до Сінної площі. Згодом він продасть цей будинок своєму другові й співвітчизнику цукрозаводчику із Сум Павлові Івановичу Харитоненку. А невдовзі цей особняк стане офіційною резиденцією англійських послів у Росії. Здавалося, Терещенки остаточно влаштувалися на новому місці. Але надлишок розкоші й зайва метушливість москвичів, а також труднощі з негнучкою російською бюрократичною машиною вкрай не подобалися Ніколі. Через це незабаром він вирішив повернутися до України й вибрав Київ як новий центр для ведення родинної справи. Київ лежав у центрі багатої сільськогосподарської зони й хоч був дещо провінційним, але вже досяг певного рівня розвитку. Звідси можна було легко налагодити зв’язки Товариства як з його головними виробничими районами, так і з ринками збуту.
Родинній групі належали три великих центри виробництва цукру. У Курській губернії (сьогодні це територія Росії) керівництво було покладено на Семена і трьох його синів (два старших сини, Костянтин і Сергій, народилися в Глухові відповідно в 1866-му і 1869 році, а третій син, Микола, — у Москві в 1871 році). На правому березі Дніпра (у трикутнику Житомир-Вінниця-Черкаси) виробництвом керував Федір. І нарешті, за Ніколою були закріплені землі, на яких, власне, й виникло Товариство, — на лівому березі Дніпра, на українських землях на північ і на південь від Глухова, у Чернігівській і Харківській губерніях, а також у тій західній частині Курської губернії, що тоді перебувала на території Росії, а сьогодні є частиною України. Для Ніколи це була священна земля, його мала батьківщина, яку він не хотів нікому віддавати і за яку взявся нести відповідальність, хоч обробляти ці землі було набагато складніше, ніж родючіші чорноземи, що простягались південніше, уздовж долини Дніпра (територія його брата Федора), чи на сході, у Курській губернії (сфера господарювання брата Семена).
Київ був обраний місцем, в якому буде проживати і вести свої справи родина Терещенків. У 1872 році Нікола придбав особняк на Бібіковському бульварі, який складався з двох будинків. Вони були схожі на маленькі палаци в італійському стилі й належали Павлові Демидову, князеві Сан-Донато, батько якого перебував в Італії (свого часу на нього була покладена місія охороняти Наполеона, в’язня на острові Ельба). Нікола насамперед об’єднав два «палаццо» в один великий будинок, простір між якими було перекрито і створено просторий вестибюль із величними колонами і чудовими мармуровими сходами, що вели на верхній поверх. Цей дім стане резиденцією Ніколи, і незабаром левові голови прикрасять усі його балкони. Мине певний час, і він придбає у вдови полковника Матковського сусідній будинок за номером 8, розташований нижче на тому самому бульварі. Він простягався до наступної вулиці, що мала у той час назву Новоєлизаветинська (нині — Пушкінська). Там Нікола зведе будинок знов-таки в італійському стилі, від якого до наших днів залишився тільки фриз на перетині нинішніх бульвару Тараса Шевченка і Пушкінської вулиці. У ньому і розмістилася контора Товариства родини Терещенків.
Водночас Нікола придбав сусідню ділянку, що відділяла його дім від величної будівлі Київського університету, заснованого в 1834 році, яка простягалася до ботанічного саду і стояла неподалік від нового залізничного вокзалу. В кінці цієї ділянки його син Іван побудує згодом свій будинок (сьогодні — бульвар Шевченка, 34), в якому я народився. Нікола передав значну частину придбаної ділянки вздовж парку перед університетом своєму братові Федору, щоб той, а згодом і діти Ніколи — Варвара (дружина Богдана Ханенка), Олександр, Ольга і Єфросинія — могли побудувати кожний по власному будинку.
Злі язики тоді подейкували, буцімто Нікола побудував біля свого київського будинку Володимирський собор, щоб було де мене охрестити, а тоді школу (вона існує й понині), щоб я міг там навчатися, і нарешті, профінансував розширення університету, щоб я міг здобути там освіту. Але це, звичайно ж, лише балачки. Насправді мене хрестили в Старо-Київській Стрітен- ській церкві (вона стояла на місці скверу перед Торговельною палатою на вулиці Велика Житомирська і згодом була знесена),
ЇЇ
Стрітенська церква в Києві, де хрестили Михайла Терещенка
оскільки до дня мого хрещення собор Святого Володимира ще не добудували.
Багато інших пам’ятних споруд і в Києві, і в Глухові, і в багатьох інших містах України та Росії будуть зведені коштом Фонду Терещенків, призначеного для фінансування доброчинної діяльності й меценатства, якому продовжувала перераховуватися велика частка прибутку промислової імперії родини. Але родина цим не обмежувалась і брала участь також у будівництві глухівської синагоги, ба навіть мусульманських шкіл. Фонд допомагав усім гідним і талановитим людям утілювати їхні проекти, спрямовані на поліпшення життя суспільства, і сприяв їхньому розвиткові, незалежно від національності чи віросповідання. Як і проголошував фамільний девіз Терещенків — «Прагненням до суспільної користі».
На стику століть у Києві з тисячі двохсот вісімдесятьох ліжок для бідних і безхатченків понад тисячу подарувала місту родина Терещенків. Вони розташовувалися в двох солідних будинках спеціально для цього споруджених на Подолі, на розі вулиць
Безкоштовна лікарня св. Єфросинй, побудована коштом Фонду Терещенків. Глухів. Початок XX століття
Волоська і Хорива, а також на вулиці Басейна, за Бессарабським ринком. До того ж Нікола побудував у Києві шість лікарень, серед яких Київська безкоштовна Цесаревича Миколи лікарня для чорноробів (побудована в 1894 році).
Нікола звик не зупинятися на досягнутому і не мав наміру припиняти свою діяльність на пожиток суспільства. Він побудував чимало лікарень і притулків для бідних і знедолених, а також кілька шкіл, ліцеїв і університетів. З-поміж них Жіночий торговий університет, який він започаткував через рік після смерті своєї дружини Пелагеї, чи відомий Київський політехнічний інститут, в якому і сьогодні навчаються тисячі українських студентів. І звичайно ж, Нікола фінансував будівництво багатьох церков. Це не лише знаменитий Володимирський собор, а й церква Святого Георгія, Миколаївська церква, Покровська, церква Олександра Невського... І нарешті, він став засновником численних музеїв, серед яких Міський художній музей (нині Національний художній музей України). 14 листопада 1902 року, усього лише за кілька місяців до своєї смерті, коли вже був заслабким, Нікола Терещенко відкрив на вулиці Макарівська, З (нині — Пугачова) у Києві притулок і школу для глухонімих дітей, що проіснувала понад шістдесят років.
Після смерті мого діда Ніколи 19 січня 1903 року, коли мені було лише шістнадцять років, за його заповітом я став
Київська безкоштовна Цесаревича Миколи лікарня для чорноробів. 1894 рік. Угорі — коридор жіночого відділення хірургічного барака. Головна будівля лікарні. Ліворуч унизу — кабінет для радіоскопії (перший у Києві); праворуч — палата на 14 ліжок жіночого терапевтичного відділення
Пам’ятник Ніколі Терещенку на території Центру дитячої кардіології і кардіохірургії. Київ, вул. Чорновола, 28/1
спадкоємцем величезного київського особняка, що належав дідові, з колекціями картин та інших творів мистецтва, а також із конторськими будинками, що до нього прилягали. Відтак я почав виконувати заповідані мені обов’язки — керувати промисловою імперією, відповідальність за яку я успадкував. До того ж я перебрав на себе розв’язання всіх проблем нашої великої родини.
Невдовзі після кончини дідуся, 11 лютого 1903 року, помер мій батько Іван. Він тихо згас на своїй прекрасній віллі «Марі- поза» на Каннських пагорбах. Батько забажав, щоб його поховали у Волфиному, поруч зі своїм тестем, а головне — поруч з гаряче коханою донькою Ольгою, моєю сестрою, що народилася в 1882 році й померла ще дитиною. Її смерть стала джерелом тяжких щиросердих страждань для моїх батьків. Її поховали на цвинтарі нашого волфинського маєтку Олександрівський
Копія надгробка Ольги Терещенко (нині зберігається в Національному музеї російського мистецтва, Київ)
парк, над її могилою схилився прекрасний ангел з білого мармуру. Його зменшена копія зберігалася в нашому київському будинку та постійно воскрешала в нашій пам’яті сумно-щасливі спогади. Отже, ми перевезли тіло мого батька до Волфиного, щоб відповідно до його волі поховати у російсько-українській землі (нині кордон між двома країнами проходить територією нашого колишнього маєтку, маленький цвинтар, де спочиває батько, лежить на українському боці, а будинок, що належав нам раніше, — на російському). Для моєї матері, як і для всієї
нашої родини, події зими 1903 року виявилися справді важким випробув анням.
- 7-
Навесні 1903 року я склав останні шкільні іспити в Києві, а восени був зарахований до Лейпцизького університету, що спеціалізувався на економіці та праві, — дисциплінах, яких я хотів навчатися. Тож я відновив свої поїздки залізницею. Лейпциг стояв майже посередині на шляху мого звичного маршруту, між Києвом і Францією.
Навчання у цьому стародавньому німецькому університеті, що був колись центром протестантизму, було дуже суворим і серйозним. Моїм головним викладачем економічних наук був доктор Карл Бюхер, що завідував кафедрою статистики і народного господарства («Statistics and National Economy»), один із найзнаніших світових учених у галузі нових економічних дисциплін. Він був відомий насамперед завдяки своїм дослідженням відносин між державою, торгівлею та промисловістю.
Уперше я почав обмірковувати роль держави в такій величезній країні, як Росія. Я оцінював масштаби відставання економіки Російської імперії від лібералізованих економік країн Західної Європи, як-от Франція чи Німеччина. Завдяки отриманій спадщині я був, так би мовити, дійовою особою цієї ринкової економіки й водночас — дослідником, що вивчав проблему в межах наукової роботи під керівництвом професора Карла Бюхера, тому потреба у перетвореннях ставала для мене очевидною. Адже інакше самодержавна відстала Російська імперія проіснувала б недовго. Це розуміння міцно вкоренилося в мені й пробудило інтерес до політики. Я поставив собі за мету — знайти якнайкоротші шляхи, що дозволять моїй країні досягти більшої відкритості й прозорості, демократизувати суспільство, домогтися швидкого економічного злету, внаслідок якого під-вищиться рівень життя людей.
Глибокі потрясіння, що сколихнули Росію в 1905 році, ще більше переконали мене в потребі якнайшвидшого проведення реформ як в економічному, так і в політичному житті країни. Попри те, що Миколі II вдалося досягти безсумнівного еконо- мінного злету (і в цьому не останню роль зіграла робота наших підприємств), у політичних відносинах його імперія тріщала по всіх швах. Після поразки Росії у війні з Японією хвиля на-родного обурення докотилася не лише до Санкт-Петербурга, де викликала криваві сутички, а й до всіх куточків великої країни. Навіть на наших українських цукроварнях, де рівень розвитку виробництва та соціального забезпечення був досить високим, назрівав заколот. І народний бунт на кшталт Паризької комуни призвів до того, що такими маленькими провінційними українськими містечками, як, наприклад, Конотоп, керували тепер міські ради соціалістичного спрямування, що перебували в опозиції до будь-якої законної влади.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 30 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |