Але у дитячі роки мої подорожі зводилися лише до пішої прогулянки від нашого будинку до будинку мого діда Ніколи. Ми йшли центральною пішохідною алеєю Бібіковського бульвару, обсадженою платанами, якою вже давно, ще рано-вранці, пройшли скуті ланцюгом арештанти.
Зараз наш шлях видавався б мені закоротким, але тоді в моїх очах це була справжня експедиція. Ми виходили з дому й піднімалися бульваром, у верхній частині якого ліворуч розташовувався будівельний майданчик собору Святого Володимира. Роботи досі тривали, ще не було навіть закінчено внутрішнє оздоблення храму, але на паперті вже постійно юрмився народ, що прагнув помолитися й водночас помилуватися чудовими фресками та розкішною позолотою. Моя мати була дуже побожною жінкою й щоразу, коли ми проходили повз собор, хрестилася. Якщо час дозволяв, ми там ненадовго затримувалися, і мені здавалося, що я входив у дивовижне царство. Усе було там таким прекрасним, чистим, досконалим! Мене приваблювало
Всередині собору Святого Володимира
зображення Пречистої Діви Марії, на якому подвійний німб поєднував ніжне обличчя Богородиці й дитини. Світло від свіч підсилювало блиск золота та бронзи, відбивалося в іконах, а над усім цим панувало чарівне мерехтіння величезного позолоченого хреста над іконостасом, інкрустованим дорогоцінним камінням. Усе сяяло, весь цей світ омивався хвилями золотих, пурпурових, коричневих тонів, а головне — нескінченною до-
Володимирсъкий собор. Київ. Кінець XIX століття
бротою всіх зібраних тут святих. Однак кожного разу, коли ми наближалися до виходу, я дещо лякався великого чорного ангела і дияволів на картині Страшного суду, яку саме малював Віктор Васнецов зі своїми учнями. Тож я сильніше стискав руку матері, щоб вона мене захистила від цих жахливих демонів.
Священнослужителі собору завжди зустрічали мою матір з глибокою повагою, і якщо єпископ перебував у храмі, він обов’язково виходив привітатися з нею. У той час я не дуже розумів, чому її так ушановували, мені це здавалося природним, адже моя матінка була такою гарною, такою милою. Пізніше я зрозумію, що наша родина брала активну участь у створенні цього чудового собору: мій дід подарував земельну ділянку, розташовану між його особняком і нашим будинком, а також пожертвував значні кошти, зокрема, на позолоту всіх куполів храму; мій батько і моя тітка запросили найзнаніших художників зі всієї Росії для розписування храму, а моя мати здійснювала доброчинну діяльність і підтримувала зусилля священнослужителів із полегшення життя бідних і знедолених нашої парафії. А я в цьому чудовому місці, де все було сповнене прекрасним, де всі так привітно ставилися до моєї матері, почував себе, як на хмаринці поблизу райських воріт. Особливо це відчувалося в дні великих престольних свят, як-от Великдень, коли все світилося міріадами вогнів, коли ми приходили всією родиною і діти — мої сестри, мій молодший брат і я — стояли поруч з батьками, а обоє вони, і батько, і мати, були високі на зріст і здавалися нам янголами-охоронцями. Я був упевнений, доки вони поруч, зі мною нічого поганого не трапиться.
Звичайно, моє виховання ґрунтувалося на глибокій повазі до традицій і православної віри. Ікона архангела Михаїла в червоному окладі зі срібними вставками супроводжуватиме мене всю мою молодість, не залишить мене навіть у вигнанні й буде передана моїм онукам. (Однак, хоча нині мій прах спочиває на цвинтарі у Монте-Карло, оточеному кипарисами, що височіють над Середземним морем, під покровом величного православного хреста із сірого мармуру, я не беруся стверджувати, що моя дитяча віра згодом не похитнулася під жорстокими ударами долі й несправедливих обвинувачень, що будуть мені висунуті.)
Утім, повернімося до Києва, у роки, що настали після мого народження. Мій дідусь Нікола мав бездоганну репутацію. Цукроварні Терещенків, якими він керував разом зі своїми братами Федором і Семеном, зажили заслуженої міжнародної слави й давали небачені прибутки, що дозволяло йому вести розкішне життя. Попри те, що дідусь волів, аби все, що його оточує, було найвищої якості та перебувало в ідеальному стані, по суті, він був байдужий до розкоші. Він навіть іноді підсміювався над занадто помпезними, як на його смак, придбаннями знайомих і особливо членів родини.
Він мешкав у елегантному особняку, розташованому на тому самому бульварі, що й наш, але з іншого боку собору Святого Володимира. Дід придбав його відразу після приїзду до Києва у 1872 році, значно розширив і перебудував у стилі
італійського палаццо. Мені, маленькому хлопчикові, понад усе подоба-лося роздивлятися левів, що підтримували балкони і прикрашали фризи з усіх боків цієї величної будівлі. Вони символізували промислову міць нашої родини й водночас наше українське походження. Щоразу мене також вражали парадні сходи вестибюля з розкішними мармуровими колонами обабіч. Проте я миттю про все це забував, побачивши улюблену бабусю, тому що якнайсильніше був прив’язаний Нікола Тереиіенко Пелагєя Терещенко... ~ а л •
Ґ ^ ґ ^ до моїх дідуся и бабусі.
Бабуся Пелагея завжди ладна була приділити час моїй матері й мені. А от щоб побачити дідуся, іноді доводилося чимало чекати, тому що він завжди займався численними справами. Він навіть контору своєї промислової компанії розташував у будинку, тільки-но побудованому трохи нижче. Але він завжди намагався викроїти час, щоб пообідати з нами і присвятити мені частину пообіднього відпочинку. І тоді мені здавалося, що понад усе на світі він цікавиться саме мною — моїми іграми, моїми інтересами, ставленням до православної релігії і початком мого шкільного життя. Він давав мені зрозуміти, як багато я
Будинок Ніколи Терещенка (сьогодні — Національний музей Тараса Шевченка)
Парадні сходи будинку
для нього означаю, і робив усе можливе, щоб серйозні, життєво важливі уявлення потроху входили у склад думок безтурботної дитини. Я дуже любив ці миті, що їх ми проводили разом, завжди сповнені певною серйозністю, а головне — величезною ніжністю.
Особливе місце в моїх дитячих спогадах посідають Різдвяні свята — чудові ялинки у великому та красивому будинку дідуся і бабусі. Щоразу наприкінці року величезну ялину, яку спеціально привозили з Глухова, звідкіля походила наша родина, встановлю-
Єлизавета, Михайло і Пелагея Терещенки
вали біля підніжжя парадних сходів. Вона перша зустрічала гостей, тільки-но вони переступали поріг, а всі вітальні були обвішані різнобарвними гірляндами й прикрасами, що викликали в мене захват.
До цього великого свята готувалися завчасно. Незліченна кількість людей відвідувала будинок, і дідусь з бабусею обов’язково зустрічали біля ялинки всіх, хто побажав віддати шану нашій родині. І нарешті наставав великий, такий очікуваний день 7 січня: спершу хвилювання під час пробудження, тоді служба у Володимирському соборі, що здавалася мені нескінченною, і нарешті сімейний обід у великому й гостинному домі діда і бабусі. Уся решта цього дня — задоволення від смачної їжі, приготованої бабусею, від подарунків, які ми розгортали під великою ялинкою, — усе це належало нам і розділялося тільки з іншими членами родини. Усі рідні прибували зі своїх осель, розташованих неподалік, на цій же вулиці чи поруч із тим самим великим парком. Тут були всі дорослі члени родини, в основному мої дядьки й тітки: Богдан і Варвара Ханенки — для
мене вони були як другі батьки; дядько Олександр і його дружина Єлизавета; тітки Єфроси- нія й Ольга — вони з’являлися завжди з двоюрідним дідусем Федором (якого я називав дядьком), його дружиною і трьома дітьми: Федором, що був молодшим від мене на два роки, і його двома сестрами, Надією і Наталією. Слід зазначити, що всі ми були дуже дружні, особливо в ці святкові години, і стосунки між усіма дітьми — це були три дитини Федора, мій брат, мої дві сестри і я сам — були воістину чудовими. Я був старшим у цій дитячій компанії, Федір Артемійович Терещенко при цьому зі мною охоче спілкувалися дорослі. Тому мої батьки вважали, що я маю поводитись як ватажок гурту дітей, чекаючи на той день, коли... стану головою родини. Я не міг ухилитися від покладеної на мене відповідальності, хоч цілковито не міг її усвідомити.
У будь-якому разі, я любив ці хвилинки сімейного щастя. Усе здавалося чудовим і зрозумілим, а всі дорослі, що мене оточували, — добрими чарівниками, здатними виконати будь-яке моє бажання та подбати про моє майбутнє.
- З -
Утім, ці щасливі роки веселих родинних свят у колі старшого покоління тривали недовго. Моя бабуся Пелагея не набагато пережила братів мого діда, Семена і Федора, покинувши нас одразу після мого одинадцятого дня народження. Від дня її кончини дід Нікола залишався безутішним, і веселощі назавжди залишили його великий і красивий будинок.
Мій батько дедалі слабшав від тяжкої недуги, і лікарі порадили йому на зиму перебиратися до країни з більш придатним
Вілла «Маріпоза»
для нього кліматом. Тому в 1897 році він вирішив побудувати комфортабельну віллу на Лазурному узбережжі Франції, на Каннських пагорбах, де мав намір у майбутньому проводити разом із нами всі зими. У такому разі я не міг би регулярно відвідувати школу в Києві, але приватні викладачі опікувалися б моєю освітою, яку я мав здобувати під пильним контролем батька і матері як французькою, так і російською мовами. Щорічно в травні я мусив повертатися до Києва і складати іспити за кожен клас, самостійно освоївши всю програму у Франції.
Перший переїзд до Франції став для мене справжнім випро-буванням. Звичайно ж, я тужив за бабусею, дідусем, кузинами і кузеном, які залишалися в Україні. Звичайно ж, довга подорож потягом була стомливою і здавалася мені нескінченної. Але яким казковим було життя на Французькій Рив’єрі! Чудова вілла, спроектована моїм батьком, яка дістала назву «Маріпоза»,
Надія, Пелагея, Єлизавета та Михайло Терещенки
була справжнім втіленням мрії. Як дорогоцінна коштовність, вона ховалася в оправі із зелені, у розкішному середземноморському парку площею шістнадцять тисяч квадратних метрів, на вершині пагорба (сьогодні він називається Каліфорнія), де величні пальми були оточені клумбами різнобарвних і ароматних квітів. А який чарівний вид на море відкривався звідти! Батько підтримував і був другом усім служителям мистецтва і, безперечно, знаним колекціонером, але «Маріпоза» стала справжньою перлиною його колекції, до того ж обрамлена розмаїттям найяскравіших барв Середземномор’я! Мені здавалося, що я живу в найчарівнішому куточку світу. Усе навкруги було переповнене красою, чарами і насолодою. На все життя я збережу пристрасть до моря, особливо до Південного узбережжя Франції.
Жили ми на Французькій Рив’єрі аж ніяк не в ізоляції. На околицях, між Каннами і Монако, мешкало вже чимало родин росіян, що приїжджали, аби тут перезимувати. Порекомендував цей райський куточок моєму батькові художник Верещагін. На
І.Н. і Є.М. Терещенки з дітьми Михайлом, Пелагеєю, Єлизаветою і родичами на віллі «Маріпоза». Канни. 1896 рік
той час російський військовий флот уже багато років орендував у Франції бухту у Вільфранш-сюр-Мер, і Верещагін як штатний флотський живописець мав змогу там побувати й належно оцінити лагідний клімат і екзотичну красу цих місць. Користаю- чись офіційним перебуванням флоту, багато російських князів та інших аристократів знаходили привід приїхати та провести там кілька зимових місяців. Згодом швидке економічне піднесення Росії наприкінці XIX століття, а також дружні відносини, що склалися між Росією і Францією, дозволили заможним російським промисловцям облаштуватися на Лазурному березі, де вони могли сховатися від суворих російських зим у чарівних умовах вічного свята. Щоб мати змогу швидше діставатися до своїх прекрасних віл у Ніцці та Каннах, ці перші «нові росіяни» взялися фінансувати будівництво у Франції залізничної гілки,
яка до наших днів в’ється уздовж узбережжя крізь гірський масив Естерель аж до Канн і Монако. Отже, для полегшення переїздів було зроблене все можливе. Тож ми були аж ніяк не єдиними, хто регулярно подорожував між Росією і Лазурним берегом.
Що ж до мене, то значну частину свого отроцтва, від 1898-го до 1902 року, я проводив разом із батьками, молодшим братом і двома сестрами на віллі «Маріпоза». Я однаково любив і моє заповнене навчанням перебування на березі Середземного моря з осені по весну, і щорічне повернення в травні до Києва. Звичайно, на мене чекав нелегкий період іспитів, але я був добре підготовлений і вони мене не надто лякали. Я любив учитися, весь рік зі мною займалися найкращі викладачі, і майже не докладаючи зусиль, я досягав успіху в усіх дисциплінах, які мене цікавили. Результати щорічних іспитів свідчили про те, що мої знання помітно перевершували знання моїх однолітків, які навчалися в звичайній київській гімназії. Тому мені дали прізвисько «вундеркінд».
Це кочове життя, що, імовірно, вибило б із колії багатьох підлітків, мене цілком улаштовувало. Я легко сприймав цей світ, часто зустрічався з живописцями, музикантами, філософами, чудовими людьми, а також із видатними постатями політичного й економічного життя різних країн. Тому я швидко дорослішав і виявляв старанність у всіх науках, віддаючи, утім, перевагу мистецтву та філософії. При цьому я аж ніяк не нехтував і сер-йознішими предметами: математикою, історією й іноземними мовами, тому що розумів: невдовзі вони мені знадобляться. А рідкісні хвилини дозвілля я майже завжди проводив з моїм кращим другом — фортепіано.
Як і багато дітей тієї доби, я не приділяв забагато часу спортивним заняттям, а якщо і займався спортом, то віддавав перевагу не командним, а індивідуальним його видам. Любив гуляти пішки і відкривати для себе красу й таємниці природи, причому мені більше подобалося милуватися гірськими вершинами чи бурхливим морем, ніж просто прогулюватися лісом або рівниною. Іноді, якщо поїздку до Росії на Різдво чи Великдень здійснити було неможливо, батьки вивозили нас на кілька днів
Михайло з дідом Ніколою Артемійовичем у 1-й гімназії. 1898 рік
до Швейцарських Альп. Ця незвичайна місцевість мені теж дуже подобалася. Там я сповнювався рішучості коли-небудь скорити найвищі вершини, як це робили досвідчені альпіністи, яких я зустрічав у гірських селах і які будили мою уяву розповідями про вдалі сходження.
Отож, мені більше подобалося ходити по горах, ніж рівнинною місцевістю. Однак незабаром мені доведеться переконатися в тім, що імовірність падіння то більша, що вища вершина, до якої прагнеш, а падати тим болючіше, що більша висота, якої ти досяг.
Останніми великими родинними урочистостями, в яких я взяв участь, було святкування вісімдесятиліття мого діда в січні 1899 року. Що за надзвичайне свято це було! На жаль, я не зміг тоді повною мірою насолодитися спілкув анням із дідусем, оскільки він мав приділяти увагу численним високим гостям, а бабусі, яка допомогла б йому приймати всіх запрошених,
поруч із ним уже не було. Проте я проводив багато часу з моєю улюбленою тітонькою Варварою Ханенко. Вона подарувала дідові чудову роботу Врубеля, на якій була зображена Діва Марія, у вигляді вітража, вписаного в півколо. Ця картина вразила мене й пробудила інтерес до справжніх творів мистецтва. Тітонька показала мені свої колекції. Особливо мене зацікавили ікони різних епох, які вона збирала по всій Росії, часто навіть потай від свого чоловіка, який уважав колекціонування святих ликів неприпустимим, ба навіть гріховним.
Нікола Терещенко
Я був зачарований тонкістю й вишуканістю золотих скіфських прикрас, окремі з яких, за словами Варвари, були виготовлені понад дві тисячі років тому! Напевно, саме тоді я вперше відчув такі потужні емоції, котрі розбудили в мені потяг до прекрасного, до колекціонування творів мистецтва, чим займався ще мій батько Іван, великий знавець і збирач живопису. Відтак любов до мистецтва я проніс крізь усе своє життя.
Пам’ятаю також, як з нагоди цього ювілею славетні громадяни Києва зібралися на церемонію, присвячену дідусеві: вулицю Олексіївську, на якій проживали і він, і більшість наших родичів, офіційно перейменували в Терещенківську. (Значно пізніше, після розвалу Радянського Союзу, у 1994 році, ця тиха й затишна київська вулиця здобула свою колишню назву і зберігає її й понині у пам’ять про «великих Терещенків», що жили тут на зламі століть і подарували цій маленькій вуличці так багато прекрасних будинків.)
Цей бучний день народження, на якому я у свої дванадцять років представляв хворого батька, котрий би не пере-
З М Терещенко
ніс зимової подорожі, залишив у моїй пам’яті захоплені й у той же час тривожні спогади. Яка безліч людей виражала повагу та любов моєму дідові, несла йому подарунки з усіх куточків Російської імперії! А дід, якого всі шанобливо й подружньому називали «старий Нікола», був уже дуже літньою людиною, його брати померли, його син — мій батько, тяжко хворів і майбутнім спадкоємцем мав стати онук... Чи не заважкою виявиться для мене така ноша?
І.Н. Терещенко. Портрет роботи М.Д. Кузнецова
-4-
Перший грім у моєму житті вдарив, коли мені виповнилося лише шістнадцять років. Усупереч усталеним правилам у січні 1903 року вся родина повернулася до Києва на святкування Різдва. Наш дідусь Нікола сильно змарнів і за п’ять років після кончини своєї дружини Пелагеї передчував близький кінець. Нам хотілося в це, як ми всі розуміли, останнє в його житті Різдво бути поруч із ним. Але ми до останньої миті не знали, чи поїдемо, бо батько почував себе дуже погано; хвороба, що підточувала його багато років, вступала в завершальну фазу. Батько вирішив не їхати, але заборонив матері залишатися поряд із ним, заприсягнувшись її дочекатися. Моя мати, сестри, брат і я відбули до Києва. Я знав, що це останнє Різдво не тільки мого діда, а й, найімовірніше, мого батька.
Я довго буду пам’ятати те сумне Різдво. Дід, який наполіг на тому, щоб підвестися з ліжка й піти на відправу, а потім розговітися за столом разом із нами, перетворився на зовсім маленьку, майже безтілесну істоту. Він відчував радість як від
цієї нашої останньої зустрічі, так і від думки — а він був глибоко набожною людиною, — що незабаром зустрінеться зі своєю вічно коханою дружиною і зможе там, нагорі, клопотати за нас. Але ця його радість нам, звичайно, передатися не могла. Моя мати, засмучена від’їздом і стурбована здоров’ям батька, перебувала в похмурому стані. Навіть діти, може, через те, що вже подорослішали, а може, під впливом загального сумного настрою вже більше не бігали навколо ялинки біля підніжжя сходів.
Найболіснішою подією для мене була зустріч віч-на-віч із дідом. У той день після обіду він запросив мене побути з ним дещо довше і завів мову про те, що він бачить у мені і продовжувача справи промислової імперії Терещенків, і спадкоємця родинних доброчинних традицій. Потім ознайомив мене зі змістом свого заповіту, що вже за кілька тижнів перетворить мене на одного з найбагатших спадкоємців на планеті. Тягар, що ліг тоді на мої плечі, позбавив мене будь-якої радості й змусив раптом усвідомити, що я став дорослим, не досягши ще й сімнадцяти років.
Наступного дня, коли я все ще вагався, запитуючи себе, чи готовий я до такої відповідальності, мій дід зажадав, щоб у його присутності зібралася чоловіча половина родини. Він скликав нас до свого кабінету. Поруч із ним сіли Олександр, молодший брат мого батька Івана, і Богдан Ханенко, чоловік тітоньки Варвари, що був управителем цукрових заводів, а також завзятим колекціонером. Серйозні питання обговорювали вчотирьох. Малося на увазі, що мій батько вже не жилець на білому світі, і вперше моя мати не брала участі у такій важливій родинній нараді. Відсутність на ній батьків була для мене важким випробуванням, але я розумів, що відтепер так буде завжди. Мій дід, глава нашої родини й одноособовий господар величезної промислової імперії, що носила його ім’я, відходив у вічність, а мій батько не міг його заступити. З неабияким хвилюванням я відчував на своїх плечах важкий тягар відповідальності й мимоволі запитував себе, чи аж такі вже мої плечі широкі й сильні задля нього.
На щастя, Олександр Терещенко і Богдан Ханенко міцно тримали в руках родинну справу. І руки ці були цілком надійні. На цій родинній нараді було вирішено, що я продовжу свою освіту, при цьому мене будуть залучати до ухвалення рішень з усіх стратегічних питань, але поточне керування справами і доброчинною діяльністю здійснюватимуть мої дядьки Олександр і Богдан щонайменше до мого повноліття.
Дядько в той час був зайнятий зведенням будинку на іншому кінці Терещенків- ської вулиці, на про- Богдан Ханенко тилежному боці парку,
що простягався вздовж родинної забудови. Перший поверх і просторі, по-сучасному обладнані підвали з великими броньованими сейфами, привезеними зі Швейцарії, і навіть першими ліфтами і першою в Україні телефонною лінією були призначені для конторських приміщень Товариства родини Терещенків. А в просторому й елегантному київському будинку, що залишав мені дідусь, планували, доки я там не живу, відкрити виставку більшої частини картин з колекцій діда і батька.
Після цієї родинної наради, я вже ніколи не буду дивитися на цей будинок очима дитини. Протягом кількох днів закін-
Будинок Олександра Ніколовича Терещенка (нині — Державна наукова медична бібліотека України). Київ. Початок XX століття
чилося моє дитинство, я пролетів над юністю і відразу подорослішав.
Ми не повернулися до Франції відразу після російського Нового року, як раніше планували. Здоров’я мого діда швидко погіршувалося, і смерть застала його в ліжку 19 січня 1903 року. Його кончина сповнила наші серця глибоким болем, хоча ми до неї готувались і чекали на неї вже кілька тижнів. Для мене це була катастрофа. Як я бажав знову стати дитиною, яку батьки завжди утішать у важку хвилину. А замість цього в одну мить перетворився на спадкоємця, змушеного приміряти на себе одяг свого діда, і від мене всі чекали на майбутню підтримку, тоді як сам я почувався розгубленим, і не було поруч батька, щоб зміцнити мій дух.
Безліч людей бажали провести в останню путь тіло мого діда. Церемонія прощання тільки в Києві тривала без перерви два дні. Але віддати посмертну шану Ніколі Терещенку хотіли жителі Глухова, а також багатьох інших сіл і містечок у Чернігівській, Харківській і Курській губерніях. Аби уникнути тління тіла під
час цих довгих церемоній і перевезення з Києва до Глухова на відстань понад триста кілометрів виготовили дерев’яну труну з великим скляним вікном зверху, крізь яке можна було кинути прощальний погляд на небіжчика. Після закінчення всіх прощальних церемоній цю дерев’яну труну помістили в металевий саркофаг і поховали у родинному склепі, який Нікола велів збудувати в підвалі Трьоханастасіївської церкви, де на нього чекали батьки, Артемій і Єфросинія, брат Федір, а головне — дружина Пелагея.
Нікола Артемійович Терещенко в труні
Багато хто висловлював стурбова-ність тим, що тіло почне розкладатись і не витримає п’яти днів, потрібних для
Родинний склеп Терещенків до революції 1917 року. Глухів
Могила родини Терещенків сьогодні. Глухів
прощання з ним усіх охочих. Однак після ексгумації тіла у вересні 2003 року, тобто рівно за сто років після поховання, з’ясується, що воно дивним чином уникло тліну, збереглися навіть зовсім сиві борода, вуса і волосся! Очевидно, стерти спогади, залишені після довгого життя Ніколою Артемійовичем Терещенком, неспроможні ані час, ані всі зусилля радянської влади, яка протягом майже сімдесяти п’яти років намагалася подати його доброчинну діяльність як прояв пересічного патерналізму з боку великого капіталу. І сьогодні, більш ніж за сто років після смерті, досягнення його життя живі в спогадах багатьох українців і росіян, вони так само добре збережені, як і його тіло у священній землі України.
Спробуємо ж простежити найважливіші віхи життя Ніколи Артемійовича Терещенка і зрозуміти, чому його особистість справила такий помітний вплив на епоху, чому допомогла стільком українцям пережити похмурий період радянської зими і чому вона до сьогодні залишається взірцем для наслідування. Таким самим взірцем, яким дід завжди був для мене, юного Михайла Івановича Терещенка.
- 5 -
Нікола Артемійович Терещенко народився в Глухові 14 жовтня 1819 року, невдовзі після повернення його батька Артемія з антинаполеонівськоого походу і менше року після його одруження з Єфросинією Григорівною Стеслявською. Одружившись, Артемій залишив своє маленьке село Лікоть (сьогодні воно опинилося на території Росії) і оселився в двадцяти кілометрах на захід, в історичній столиці гетьманської України в 1712-1734 роках, звідки походила його дружина.
Дідів батько Артемій Якович Терещенко, син чернігівського козака, народився в 1794 році. У 1815 році, коли хлопцеві виповнився двадцять один рік, його призвали на військову службу і відправили на боротьбу з французькими загарбниками. Щоб підтримати бойовий дух козацтва російський імператор пообіцяв віддати руку своєї дочки, великої княжни, козаку, який принесе йому голову Наполеона. І всі козаки як один з молодечою відчайдушністю та відвагою кинулися в бій, що
довів їх... аж до самого Парижа. Але незабаром полк, в якому служив Артемій, надто неспокійний і непокірний, отримав наказ розквартируватися поза межами французької столиці. Кілька місяців Артемій і його товариші козаки перебували неподалік від містечка Бове, де на родючих ґрунтах долини Брі цукрові буряки росли так само добре, як і на чорноземах його рідної України. У цей самий час тривала блокада, яку англійці оголосили Франції, перешкоджаючи постачанню тростинового цукру з Антильських островів. І один з Наполеонових планів полягав у тім, щоб налагодити виробництво цукру з буряку. Французи з ентузіазмом взялися втілювати в життя цей державний план, і
Відкриття пам’ятника Н.А. Терещенка в Глухові 23 серпня 1909 року. Під час революціїу 1918 році, пам’ятник було зруйновано
на півночі Франції почалася розбудова цієї стратегічно важливої галузі виробництва.
Артемій вирішив скористатися своїм перебуванням на околицях Парижа для вивчення французької мови. Крім того, він зблизився з групою молодих учених, що працювали над проблемою виробництва цукру з буряку в Університеті Бове під керівництвом Жана-Батиста Сея, і опанував усі тонкощі цього процесу. Він був у захваті й одразу зрозумів, що якби виробництво бурякового цукру налагодити на його батьківщині, де вирощували так багато недорогого й високоякісного буряку, це могло б стати одним з етапів боротьби з голодом, який ніяк не вдава-
4 М Терещенко
лося подолати. Артемій вивчив усі матеріали, до яких мав доступ, зібрав максимум інформації щодо екстракції цукру з буряку і застановився використати ці знання на практиці, тільки-но повернеться до України.
У1816 році армія Наполеона була остаточно розбита, а самого імпе-ратора відправили у вигнання на острів Святої Єлени. Війна нарешті закінчилась, і полк Артемія відрядили додому. На батьківщині в Артемія як у справжнього козака з майна був один лише Артемій Якович Дружина Артемія КІНЬ, тому ВІН не мав ЗМО- Терещенко — Терещенка Єфросинія ги відразу взятися до ре- засновник знаменитої Григорівна, в дівоцтві алізації своїх планів династії Стеслявська тт -. '
Незабаром після при-буття на батьківщину Артемій познайомився з Єфросинією, молодою дочкою глухівського купця, і запропонував їй стати його дружиною. Весілля відбулося 15 січня 1819 року. Від цього шлюбу 14 жовтня того ж року народився їхній перший син Нікола. Майже дванадцять років Нікола залишався єдиною дитиною в сім’ї, оскільки жило подружжя скромно, а Артемій вирішив заощаджувати гроші з усіх своїх заробітків, щоб рано чи пізно побудувати свій, український, цукровий завод. Нікола змушений був дуже рано почати працювати, щоб допомогти батькові в здійсненні його планів.
У XIX столітті Глухів був найбільшим зерновим ринком Малоросії — саме так називали Україну в часи, коли вона входила до складу Російської імперії. Звідси зручно було поста-
Старий Глухів
Глухоні..—«ИиплЬоГ..V І.
КІПР. Им(Яиог* МІ удчп*
чати товари до Києва, що швидко зростав, і до нових міст, які імператриця Катерина II вирішила заснувати на півдні імперії й уздовж Чорноморського узбережжя: Одеси (яка згодом стане найбільш багатолюдним містом України), Миколаєва, Херсона, Катеринослава (сьогодні Дніпропетровськ) і Єлизаветграда (сьогодні Кіровоград, який колись дістав назву «маленький Париж»). Довжелезні обози, зазвичай запряжені волами, завантажені зерном, ішли в напрямку цих південних міст, а поверталися з вантажем чорноморських товарів, зокрема солі та риби. Цих торговців-мандрівників називали чумаками.
На півночі України енергійний Артемій, якому допомагав молодий син, невдовзі став одним із найпомітніших чумаків. Почавши з дрібної місцевої торгівлі з ручного візка, незабаром він уже споряджав численні обози, що регулярно відправлялися на південь. Він був надзвичайно завзятий і здобув репутацію надійного та чесного партнера. Його вантажі завжди доходили до місця призначення, попри негоду і небезпеки, що чигали на них у дорозі.
Правою рукою Артемія залишався син Нікола. Такий само побожний, як і його батько, всіма шанований, у тридцять років він був обраний співгромадянами міським головою. Саме він
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 41 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |