Аби переконати матір, а тільки вона мала вплив на мене і могла заборонити цей каприз, я почав малювати картини одна гарніша за іншу. Якомога переконливіше я пояснював, наскільки
нам зручніше й спокійніше було б добуватися до Франції з моїм молодшим братом Маліком на такій комфортабельній яхті, а не подорожувати потягом, адже Малік мав заслабке здоров’я. Ми так часто здійснювали цю втомливу поїздку з Канн до Києва, нагадував я, і з кожним разом вона стомлювала Маліка дедалі більше. Для нього, так само як і для моєї матері та сестер, морська подорож була б набагато легшою й приємнішою. Крім того, ми могли б обладнати судно так, щоб я міг там працювати. Ми б залишали його в Каннах і, як і колись, поверталися б туди щозими. Нарешті, влітку ми могли б подорожувати на ній будь-якими морями.
Я знав, що моя мати ладна на все, аби зробити приємне її маленькому Малікові. Я переконував її щосили, адже оскільки ми однаково схиляємося до того, щоб придбати судно, краще за «Іоланду» нам не знайти. До того ж вона дуже вчасно прибула до Криму з Америки, продемонструвавши свої відмінні мореплавні якості. Переговоривши з матір’ю, я вирішив зустрітися з власником «Іоланди», який ризикнув здійснити цю подорож довжиною в тринадцять тисяч морських миль, що стартувала на початку 1911 року і завершилася прибуттям до Криму.
Звісна річ, комодор Мортон Ф. Плант не мав наміру повертатися до Нью-Йорка завчасно, до того ж на пароплаві компанії Кунар. І звичайно, він не збирався продавати свою «Іоланду», на якій усе облаштував на власний розсуд і яка була йому до смаку. Але ще менше він очікував почути надто дивну пропозицію щодо його улюблениці, яку йому зробив молодий росіянин, високий на зріст, одягнений у бездоганний костюм і аж занадто впевнений у собі. Він був готовий негайно оплатити всю вартість яхти готівкою в доларах США. Умови цієї дійсно золотоносної угоди передбачали окрему чималу компенсацію за перерваний круїз. Але при цьому судно мало бути передане новому власникові безпосередньо у порту Феодосії з усім, що було на борту, і з екіпажем у повному складі протягом сорока восьми годин. І ось,
намагалася навязати
, Є.М. Терещенко на палубі «Іоланди»
ледь сплив обумовлений час, величний Андріїв-ський прапор уже гордо майорів на носі судна замість попереднього, американського.
Однак, погодившись на покупку цієї чудової яхти, моя мати Єлизавета поставила одну умову. їй дуже не подобалося, що вся «золота
молодь» Монте-Карло
свою дружбу її дітям, особливо — її старшому синові, такому розумному, талановитому і чарівливому. І вона не бажала, щоб родинне судно перетворилося на плавучий притулок для безжурних гультяїв-аристократів і невгамовних великих князів. Матінка зажадала, щоб офіційним власником «Іоланди» була вона. Це давало б їй змогу запобігти за потреби всіляким ексцесам. Отже, Єлизавета Михайлівна Терещенко, ще не стара вдова, ледве за п’ятдесят, відома до цього своєю суворістю, бездоганною поведінкою і побожністю, вельми шанована, замість того, щоб фінансувати зведення православних церков, стала офіційною власницею однієї з найрозкішніших яхт на Французькій Рив’єрі.
Протягом багатьох років вогні феєрверків, різнобарвними іскрами, що злітали з цього судна в біухті Канн чи Жуан-лє-Пен, будуть осяювати набережну Круазетт і назавжди залишаться в пам’яті очевидців. Видовище ставало ще казковішим, коли судно нашого кузена Доріка, що ледь поступалося «Іоланді» за розмірами, приєднувало до наших феєрверків свої, не менш сліпучі.
Улітку 1912-го і 1913 років ми відправлялися на «Іоланді» у захопливі морські подорожі: один рік це була Греція і східна частина Середземного моря, інший — Північне море і Скандинавія. За цей час дружні, майже братерські стосунки зав’язалися
між мною та капітаном Бертоном, норвежцем за походженням. Це була надійна й пунктуальна людина, за будь-яких обставин капітан умів зберігати спокій і цілковитий контроль над судном і екіпажем, що складався переважно з молодих норвежців. Наші дружні стосунки перебороли всі тяготи та негоди, що випали на нашу долю. Ми пронесли їх крізь усе наше життя, як кажуть — до судної дошки, у чому я зміг переконатися в 1918 році.
Наприкінці літа 1913 року «Іоланда» залишилася зимувати в Норвегії, на батьківщині капітана Бертона. Тут її в серпні 1914 року і заскочить початок Першої світової війни.
- 5 - ■
Знову влаштувавшись у Києві наприкінці 1911 року, я був радий зустріти кузена Федора Федоровича, якого ми по-родинному називали Доріком і якого я з 1909 року бачив лише тричі, кожного разу на весіллях.
Уперше ми зустрілися, коли його сестра, моя кузина Надія, 31 січня 1909 року брала шлюб із Володимиром Володимировичем Муравйовим-Апостолом-Короб’їним. Весільна церемонія проходила у величезному маєтку Червоне, на південь від Житомира, який Дорік успадкував від свого батька. У той день було дуже холодно, тому ми належним чином оцінили якість нової системи опалення в численних гостьових кімнатах цього величезного будинку, де кожні дві кімнати обігрівалися своїм котлом.
Потім ми бачилися на весіллі самого кузена Федора, що відбулось у вересні 1909 року в Санкт-Петербурзі, у Петропавлів- ській церкві. Я був на ньому дружкою і єдиним представником нашої родини, оскільки ні моя мати, ні кузина Наталія, близька подруга молодої, не побажали бути присутніми на церемонії одруження. Річ у тім, що мій кузен Дорік спокусив (чи дозволив спокусити себе?) подругу своєї сестри Наталії, баронесу Беатрису фон Кайзерлінг і незабаром вона завагітніла. Баронеса була на п’ять років старшою від Доріка, і тривалих стосунків вони не планували. Однак з’ясувалося, що ця молода жінка — хресниця імператриці Марії Федорівни. Тому мій кузен змушений був упокоритись і женитися на Беатрисі фон Кайзерлінг, яка прий
няла православ’я і взяла ім’я Катерина. 23 квітня 1910 року під час подорожі австрійськими Альпами у них народилася дівчинка, яку назвали на честь моєї кузини Наталією. Однак їхнє подружнє життя тривало недовго — у січні 1916 року шлюб буде розірвано.
Федір Федорович Терещенко
Нарешті, у 1910 році моя кузина Наталія побралася з графом Сергієм Сергійовичем Ува- ровим. Цього разу весільна церемонія була дуже врочистою й зробила мені велику втіху. Крім того, я знову побачив багатьох моїх любих родичів.
Шлюб Доріка, що був узятий без любові, виявився не надто вдалим. Тому він схо-
Маєток Червоне. 1900-ті роки 93
вався у своєму величезному маєтку Червоне, приблизно в ста п’ятдесяти кілометрах від Києва, і віддався там трьом своїм пристрастям: музиці, авіації і кінематографу.
Наталія Уварова (у дівоцтві Терещенко). 1916 рік
У 1907 році Дорік здобув диплом Київського політехнічного інституту, де захопився авіацією, яка тільки-но зароджувалася в Росії. У 1909 році він перетворив іподром, що його батько свого часу побудував на околиці маєтку, на справжнє льотне поле, а в стайнях обладнав майстерні для будівництва аеропланів, де від самого початку повний день працювали двадцять п’ять осіб. Він навіть спромігся вчасно зібрати свій перший літак для першого великого авіаса- лону в Москві, що відбувся 25 грудня 1909 року. Втілити в життя такий проект за кілька місяців було справжнім подвигом, по-при те, що це було лише складання створеної у Франції моделі Луї Блеріо, оснащеної мотором Анзані. 2 серпня 1910 року Дорік одержав перший диплом інструктора-авіатора в аероклубі Києва.
Дорік швидко удосконалив своє виробництво та навіть розробив оригінальні моделі одномісних аеропланів: спершу «Терещенко-2», потім «Терещенко-3». їх, поза сумнівом, можна вважати пращурами всіх російських і українських авіаційних розробок.
Дорік був захоплений доробкою СВОЇХ Майстерня в Червоному
літаків, вкладав у цю
справу чимало коштів і запрошував з усього світу компетентних інженерів і авіаторів, як-от Ігоря Івановича Сікорського чи австрійця Альфреда Риттера фон Пішофа. Останній перебрав на себе керівництво виробництвом у 1911 році і обіймав цю посаду аж до початку Першої світової війни. За цей час кустарні майстерні перетворяться на справжній завод, де працюватимуть
триста робітників. У 1913 році модель «Терещенко-5», остання розробка підприємства в Червоному, завдяки своїй легкості була, безперечно, одним із найбільш швидкісних і маневрених одномісних літаків: при довжині фюзеляжу сім цілих і одна десята метра і розмаху крил понад десять метрів «Терещенко-5» важив лише триста тридцять кілограмів. Ця чудова машина першою піднялася на висоту дві тисячі метрів з вантажем у сто п’ятдесят кілограмів на борту.
Однак Дорік примудрявся поєднати свою пристрасть до авіації й інших технічних видів спорту з пристрастю до файних жінок. Коли був збудований «Терещенко-5», він підписав контракт на льотні іспити з молодою елегантною дамою Любов’ю Олександрівною Галанчиковою. У свої двадцять три роки вона була відома тим, що 22 листопада 1912 року стала першим пілотом, який підняв літак (німецький «Фоккер») на висоту понад дві тисячі метрів. Подейкували, що всі ці рекорди поклали початок іншим польотам, дещо романтичнішим...
Літаки також пробудили в Доріка зацікавленість кінемато-графом. Під крилами своїх аеропланів він установив кінокамери, що здійснили перші аерозйомки. Надалі він мав намір за допомогою аерозйомки вести спостереження за розвитком рослин на полях, що, поза сумнівом, принесло би користь родинному сільськогосподарському виробництву. Крім того, він обладнав у своєму маєтку власний кінозал на двісті місць і організовував там, подібно іншим піонерам кінематографа, регулярні сеанси для своїх численних київських друзів. Аби не змушувати їх пізно ввечері повертатися додому, у Червоному постійно були напоготові понад п’ятдесят опалюваних спалень. А якщо гості поспішали потрапити до ранку в Києв, він завжди ладен був запропонувати їм подорож літаком.
Як і мій дядько Олександр, Дорік обожнював автомобілі. Вони вдвох спільними зусиллями зібрали автомобіль, здатний розвивати швидкість понад сто п’ятдесят кілометрів на годину. Це також давало змогу дуже швидко розвозити гостей по їхніх домівках. Яхти, літаки, швидкісні авто, кінематограф — на початку XX століття це були бажані іграшки для нас, уже доросліших, але досі таких молодих. І яким же прекрасним і
безтурботним було життя в Україні! Усе здавалося можливим, і ніщо, як ми вважали, не могло перешкодити нашому щастю.
Ніщо. Якби не оголошення війни в серпні 1914 року. Після цієї нещасливої дати заводи в Червоному ще встигли постачити російській армії десять «Фарманів» і два одномісних «Терещенка-5». Але потім росіяни почали відступати і Галицький фронт опинився в небезпечній близькості до Житомира. У серпні 1915 року завод було переведено під Москву. Згодом було вирішено створити мобільний завод на потязі, звісна річ, під керівництвом Доріка, здатний щомісяця постачати російським збройним силам до двадцяти нових літаків. Саме на цьому пересувному заводі в 1916 році була створена двомісна модель «Терещенко-7», особливо цінна тим, що дозволяла брати в повітря військових спостерігачів, здатних корегувати артилерійський вогонь над позиціями ворога. Однак ця модель, вельми досконала для того часу, була останньою зі зроблених на найсучасніших тоді заводах Терещенка.
- 6-
У 1911-1913 роках працював я головно в Україні. Я мусив керувати справами «Товариства цукробурякових і рафінадних заводів братів Терещенків», забезпечувати розвиток цукроваріння — галузі, що вийшла на перше місце в Росії, а отже, й у світі. До того ж я мав підтримувати й розширювати інші види діяльності, наприклад соляні шахти, і навіть вкладати кошти в хімічну та металургійну промисловість, які тільки-тільки зароджувалися, але були дуже перспективні. Не менш заклопотаним був і мій кузен Дорік, який працював, не складаючи рук, щоб розширити виробництво літаків. Ми обоє були вкрай обтяжені справами, але іноді із задоволенням користувалися нечастою можливістю відпочити разом на Лазурному березі. Ось тоді ми влаштовували блискучі прийоми на наших віллах і яхтах.
Мої кузени Муравйови-Апостоли-Короб’їни побудували в Каннах, на тому самому пагорбі (Каліфорнія), розкішну віллу «Спрингланд», і в них також стало звичним проводити там зими. Вестибюль цього величезного будинку, з високою, близько десяти метрів, стелею, освітлювала кришталева люстра, що важила понад тонну. Монументальні сходи вели в парк із найбагатшою рослинністю. Парком можна було милуватися з вікон просторого салону (п’ятсот квадратних метрів), розташованому на останньому поверсі, його оточувала гігантська тераса з альтанками і маленькими дзвіницями на кожному куті. Цей будинок моя кузина Надія дістала в подарунок на весілля від своєї матері, моєї тітки. Тут народилися, між 1910-м і 1914 роком, її сини Вадим, Андрій і Олексій, тут вони були охрещені. Великий князь Михайло Олександрович, брат царя Миколи II, мешкав у Каннах неподалік і навіть був хрещеним батьком Андрія, сина моєї кузини. На честь цієї події моя мати і тітка пожертвували гроші на будівництво російських православних церков у Каннах і в Больє-сюр-Мер.
У Санкт-Петербурзі завдяки прихильності великих князів, що часто гостювали в мене в Каннах, і моїм величезним статкам я став певною мірою «недоторканним». За підтримки моїх сестер Пелагеї і Єлизавети у жовтні 1912 року я заснував видавництво «Сірін», в якому друкував поетів-авангардистів, ба навіть революційно налаштованих авторів. Наша читацька рада була водночас дискусійним клубом. Його завжди дуже жваві збори проходили майже щовечора і тривали до пізньої ночі в квартирі нашого приятеля Олексія Ремізова на Пушкінській, 10. Ці дві кімнатки, заставлені різношерстими старими кріслами й отоманками, стали місцем затяжних суперечок, де всі присутні — філософи, поети і письменники — були налаштовані негайно переробляти світ і захищати модерні, ба навіть революційні ідеї. За три роки існування «Сірін» опублікував численні поетичні збірки і зібрання творів Валерія Брюсова, Олексія Ремізова, Бальмонта... Найбільшим його успіхом я вважаю видання книги «Петербург» Андрія Бєлого, близького друга Олександра Блока, з яким мене поєднували філософські та поетичні ідеали і з яким ми спілкувалися майже щодня.
Оскільки однією з моїх пристрастей була музика, я вирішив поставити нову оперу за поемою Олександра Блока на музику композитора Олександра Глазунова. Вона мала називатися «Роза і Хрест». Мій вірний друг Олександр Блок захопився цим проектом і багато працював над його втіленням, і тільки початок ві
йни перешкодив нам здійснити цей задум.
Спілкування з Андрієм Бєлим також вельми збагачувало мій внутрішній світ.
Він був не набагато старшим за мене і цікавився всім, від природничих наук, у вивченні яких досяг блискучих успіхів, до літератури і музики, не обминаючи при цьому питань суспільного розвитку. Він _ „ лп. _ „
. г; О БлокО. Ремізов та Г. Чулков
відчував гризоту че- у видавництві «Сірін». 1913 рік
рез несправедливість
російського суспільства і увесь спалахував, коли мова заходила про революційні ідеали. Андрій Бєлий склав прекрасні вірші, що були надруковані в збірці «Попіл», присвячені придушенню революції 1905 року. Від 1910 року він разом з іншими поетами- символістами, серед яких був його друг Олексій Петровський, брав участь у діяльності франкмасонської ложі «Люцифер». Наші погляди багато в чому збігалися. Мої перші контакти з масонськими ложами відбулися саме завдяки його посередництву. Там я зустрів багатьох людей, які видалися мені цікавими, навіть захоплено-цікавими і з якими я дедалі зближувався. Це були, наприклад, двоє моїх колег по Думі: Олександр Іванович Гучков, що мав чіткі політичні переконання, і Мойсей Сергійович Аджемов. Останній, як і я, був юристом за фахом, але спеціалізувався на питаннях, пов’язаних із видобутком нафти в Бакинському регіоні, що тоді тільки-но починав розвиватися. За його переконанням, саме ці багатства земних надр надалі
мали забезпечити гармонійний економічний і соціальний розвиток та майбутнє всієї Росії.
Мойсей Сергійович Аджемов
У ті складні роки я намагався якнайбільше працювати і займатися громадською діяльністю, щоб принести будь-яку посильну допомогу країні в такій непростій політичній і соціальній ситуації. Безумовно, я не був прихильником війни. Але я прийняв її неминучість і як щирий патріот бажав принести користь батьківщині. Тому я погодився стати заступником голови Всеросійського військово-промислового комітету і головою Київського військово-промислового комітету. До того ж я відповідав за російську органі-зацію Червоного Хреста, для успішної діяльності якої використовував усі свої сили й значну частину особистих статків. Я не надто поважав багатьох політичних діячів і не дуже їм довіряв, але переборюючи цю неприязнь, став депутатом IV Державної думи, щоб представляти в ній Україну. В усьому, чим я опікувався, я намагався давати якнайбільший пожиток своєму народові. Я завжди бездоганно й швидко виконував свої обов’язки. І я завжди намагався дійти до суті речей, доводячи кожну думку і кожне своє починання до успішного завершення.
До 1914 року, попри те, що загроза війни сповнювала мене жахом, оскільки я усвідомлював, що війна зажене нашу економічно слабко розвинену, погано керовану країну в глухий кут, я намагався якнайкраще впоратися зі всіма своїми обов’язками: державними, родинними, громадськими. Я виконував свою роль підприємця, покровителя артистів, політичного діяча, представника українського народу в Думі, ба навіть, утім не так прозоро, революціонера і масона... і все це — з енергією розпачу!
Проте в 1912-1913 роках мої справи, що живилися моєю енергією і розвивалися в усіх напрямах, ще йшли добре, навіть дуже добре. Як і раніше, вісімдесят відсотків прибутку нашої промислової групи відраховувалися до сімейного Фонду Тере- щенків, на меценатство і доброчинність, а акціонерам, тобто моїй родині й власне мені, залишалися двадцять відсотків. Утім, це становило досить вагомі суми.
Я мав можливість ні в чому собі не відмовляти й уже тричі змушував французькі казино застеляти стіл чорним покривалом. Я регулярно відвідував казино, щоб зайняти чимось нічний час і зробити перерву в роботі та творчості, коли весь світ уже засинав — і у Франції, і в Росії.
Приїжджаючи до Парижа, я іноді привозив із собою з Росії кухарів і музик, замовляв увесь ресторан «Максим» на цілий вечір, іноді навіть на цілий тиждень. Я любив запрошувати туди своїх приятелів, і незабаром тогочасний «увесь Париж» мріяв одержати запрошення на «російські тижні» у «Максимі». Усе найкраще призначалося для моїх друзів і насамперед для Маргаріт. Спеціально для неї магазин квітів «Лашом», розташований на вулиці Руайяль, напроти «Максима», не закривався допізна, щоб у будь-який час складати за моїми вказівкам найелегантніші й найвишуканіші букети для моєї коханої. Так ми раз у раз відтворювали нашу зустріч під час Битви квітів, що відбулася в 1907 році зовсім неподалік, поруч з Оперою. Ми навіть неодноразово замовляли весь ресторан, щоб провести вечір тільки вдвох, і, крім нашої закоханої пари, там були лише метрдотель, російський оркестр та українські кухарі.
Мій роман з Маргаріт, що почався восени 1907 року, ніколи не переривався. Але я міг зустрічатися з нею тільки в Парижі, де вона чекала на мене, тому що заборона моєї матері Єлизавети залишалася безнадійно неухильною. Мати й чути не бажала про найпалкішу любов усієї моєї молодості і, посилаючись на те, що Терещенки і Саранчеви всією своєю кров’ю пов’язані з
історією і традиціями козаків, не припускала навіть думки про моє одруження з француженкою.
Однак мені ставали дедалі нестерпнішими довгі розлуки з Маргаріт. До того ж створення власної родини було, мабуть, єдиним, чого я досі не зазнав. І я вирішив привезти Маргаріт до Санкт-Петербурга, де міг з легкістю забезпечити їй гідне життя. Я зізнався Маргаріт, що хотів би мати від неї дитину, навіть якщо побратися ми поки що не можемо. Адже я не міг припустити серйозного конфлікту між мною і моєю матір’ю, який обов’язково вибухнув би в разі мого одруження. На моє щастя, Михайло і Маргаріт. 1914 рік Маргаріт погодилася,
і я почав звикати до думки, що незабаром і в мене буде власна родина.
Я був такий щасливий цією згодою і тими новими пер-спективами, що відкривалися переді мною, надихали мене і додавали, нарешті, відчутний сенс моєму перебуванню на цій землі. Тому я вирішив придбати якусь унікальну коштовність і
подарувати її Маргаріт, коли вона народить мені цю заздалегідь га-ряче кохану мною дитину.
Я почав пошуки ексклюзивного подарунка для Маргаріт, що перевершив би своєю красою все, що тільки можна було уявити. Я любив «Іоланду», тому що це була найбільша і найрозкішніша яхта у світі. Я любив роботи великих майстрів у моїй колекції, що постійно поповнювалася, тому що ці шедеври були унікальні. Я любив балет і оперу, які невпинно підносили мене на вершини блаженства. І я зрозумів, що подарунок, який я придбаю для Маргаріт, має стати чарівнішим від усіх, адже її подарунок мені — дитина, така омріяна, така бажана — теж буде найціннішим із дарунків, які я будь-коли отримував.
Кольє «Riviere de diamants» із синім алмазом «Терещенко». 1914 рік. Фото публікується з люб’язного дозволу Ювелірного дому Картьє
Улітку 1913 року я прямував до своєї яхти, що очікувала мене в Північному морі, і зупинився в Антверпені. Я повідомив численних перекупників, які мали контори в цьому місті, що розшукую найгарніший камінь, який тільки можна уявити. Відразу такого не знайшлося. Але коли я повертався,
мені запропонували чудовий алмаз, дійсно унікальний, найгарніший і найунікальніший з усіх, що я колись бачив. Я придбав його для Маргаріт, незважаючи на захмарну ціну, яку запросили за цей ще не обгранкований алмаз у сто п’ятдесят каратів, потайки привезений з Індії спеціально для мене.
Фахівці з коштовного каміння всього світу оцінили унікальний алмаз, що став моєю власністю, дуже високо. (Саме відтоді почалася історія синього алмаза «Терещенко», що триває аж до початку XXI століття.)
Після обгранкування в Картьє синій алмаз «Терещенко» важив 42,92 карата. Він мав ідеальну форму огранки — «груша», і посів місце в класифікації найрідкісніших алмазів типу ІІЬ. Аби якомога більше підкреслити цінність цього каменя, я попросив ювеліра з Вандомської площі в Парижі зробити його центральним елементом кольє, де гармонійно поєднуватимуться сорок шість діамантів, що «паморочитимуть розум», вагою від 0,13 до 2,88 каратів з огранкою різних форм — «маркіз», круглої, «груша», «серце» і різних кольорів: яскраво-жовтого, лимонного, морської хвилі, перського зеленого, золотисто-жовтого, сірого, блакитного, лілового, рожевого, яскраво-жовтогарячого... Це кольє стало одним із найбільших замовлень за всю історію дому Картьє. Саме воно могло висловити всю глибину моїх почуттів до Маргаріт і дитини, яка незабаром мала в неї народитися.
Добігало кінця літо 1913 року. Мені йшов двадцять сьомий рік. Колесо фортуни піднесло мене на вершини багатства, влади і щастя. Я був головою найбільшої промислової імперії тодішньої Росії, я стояв за штурвалом найрозкішнішої яхти, мешкав у чудових особняках Санкт-Петербурга, Києва, Канн, був другом поетів, філософів і артистів, блискучим юристом і фінансистом зі світовим ім’ям, коханцем найчудовішої у світі жінки, яка віддано чекала на мене в Парижі і погодилася подарувати мені дитину, про яку ми разом так щиро мріяли. Здавалося, ніщо не зможе затьмарити мого абсолютного щастя. Придбання унікального синього алмаза було своєрідним вінцем моїх досягнень, підтвердженням того, що ні в чому більше я не знатиму відмови.
І все ж таки, попри почуття всеосяжного щастя, яке перепо-внювало мене, сумління моє страждало від несправедливості, що лежала в основі нашого суспільства. Я знав, що в мене є все, але чому це не було дано іншим? І що я мав зробити, аби змінити цей стан речей? Я ладен був пожертвувати власним добробутом, яке, утім, моя родина і я заслужили чесною наполегливою працею, заради щастя і процвітання нашого суспільства. Проте за іронією долі саме моє особисте щастя постійно зміцнювалося, а мої прибутки неухильно зростали! Хто, крім мого друга Олександра Блока, був здатний у такі миті зрозуміти мій глибокий розпач і непоборні душевні муки?
Отже, я досяг найвищих вершин. Я вже вразив увесь світ своїми досягненнями — ще до того, як по-справжньому подорослішав. Тепер мені залишалося тільки остаточно здивувати Маргаріт. За кілька місяців кольє буде готове. За кілька місяців народиться наша дитина. Можливо, це немовля привнесе щось нове до мого життя й додасть йому сенсу? У будь-якому разі, саме на це я сподівався.
-8-
/;V Л
'. і**•L'wA ШЯ. *1
шф
' г > ^ V
Унікальний синій алмаз «Терещенко»
Якщо сьогодні синій алмаз «Терещенко» вважається четвертим за розміром, адже відтоді були знайдені інші, більші, сині алмази, то в 1913 році він був другим у світі синім алмазом, а перше місце посідав всесвітньо відомий камінь на ім’я «Хоуп», який попервах належав французькій короні. Однак після Французької революції він потрапив спершу до Англії, а відтак до Сполучених Штатів Америки. Цей синій алмаз обгранкували у Франції в 1673 році. Важив він шістдесят сім каратів і теж належав до дуже рідкісного типу алмазів ІІЬ.
Як і «Хоуп», синій алмаз «Терещенко» був знайдений в Індії, у районі Голконди, у копальнях Коллура. Як і «Хоуп», він був, імовірно, ритуальною прикрасою індуїстського бога Рами, яку викрали і переправили до Європи. І якщо, за легендою, алмаз «Хоуп» був фатальним каменем, що приносить нещастя, і над усіма його власниками тяжіло жахливе прокляття, то чи не варто припустити, що таке саме прокляття тяжітиме і над майбутніми власниками алмаза «Терещенко»? Можливо, ці два чудових камені з однаковим глибоким синім сяйвом були колись двома очима одного ідола. їх викрали у свого бога зловмисники, і тепер обидва алмази чинять свою страшну помсту, яку ніщо не здатне зупинити? І прокляття це таке жахливе й могутнє, що навіть породило Французьку революцію 1789 року і російську — 1917-го?!
Алмаз «Хоуп», привезений зі Сходу таким собі французом на прізвище Таверньє, придбав Кольбер для французького короля, тож надалі він прикрашав орден Золотого руна, що його носив Людовик XVI. Період його правління збігся зі спалахом заколотів, які згодом переросли в революцію, а після чого справа дійшла до суду і страти короля.
У ніч проти 16 вересня 1792 року королівський синій алмаз викрав один із п’ятдесятьох злодіїв, що пограбували королівський меблевий склад на площі Згоди. За чутками, камінь тоді вивіз до Лондона один нормандець на ім’я Каде Гійо. У1804 році у Франції ухвалили закон про амністію, яка поширювалася на всі злочини, скоєні під час воєнних дій, зокрема й крадіжки, якщо термін дії злочину перевищував двадцять років. Не дивно, що синій алмаз незабаром, а саме 19 вересня 1812 року, з’явився в майстерні англійського ювеліра Джона Франсільйона. Камінь приніс його власник, такий собі Еліасон, і попросив змінити форму алмаза так, щоб його не можна було впізнати.
Після обгранкування синій алмаз «Хоуп» важив сорок чотири карати, тобто ледь більше від алмаза «Терещенко». У 1839 році його придбав Генрі Філіпп Хоуп, англійський колекціонер коштовного каміння і картин. Однак у рік покупки він раптово помер. Алмаз перейшов у спадщину до його племінника Генрі Томаса Хоупа, котрий демонстрував камінь на різних виставках — у Лондоні в 1851 році, у Парижі в 1855 році. Він теж помер за загадкових обставин усього лише в п’ятдесят чотири роки. Його дочка Генрієтта побралася з Генрі Пелхемом-Клінтоном, який мав стати шостим герцогом Ньюкаслським. їхній старший син отримав синій алмаз за тієї умови, що приєднає до свого імені ще й ім’я «Хоуп». Отже, він став лордом Френсісом Хоупом Пелхемом-Клінтоном Хоупом, а для друзів — лордом Френсісом Хоупом. У 1893 році, за шість років після того, як він одержав у спадщину синій алмаз, лорд Френсіс Хоуп програв величезні гроші і стикнувся з серйозними фінансовими труднощами. У 1895 році його оголосили банкрутом, а після судових позовів, ініційованих його братами та сестрами, у 1901 році він продав синій алмаз Адольфові Вейлу, а той перепродав камінь амери-канському торговцю Симонові Френкелю.
За легендою, після цього алмаз намагалися продати ще тричі. Спершу його хотів придбати посередник, француз Жак Коло, але вкоротив собі віку, ще поки тривали переговори. Потім російський князь Іван Канітовський мав намір подарувати камінь танцівниці з «Фолі-Бержер», але її вбив чоловік того самого вечора, коли князь збирався вручити їй коштовність. І нарешті, алмаз зажадав придбати константинопольський султан Абдул- Хамід II, але грек-ювелір, котрий мав доставити камінь новому власникові, загинув дорогою до османської столиці. Зрештою Симон Френкель продав «Хоуп» у 1908 році експерту-ювеліру Селіму Хабібу, але й той незабаром опинився в скрутному фінансовому становищі та мусив із червня 1909 року розпродавати всю свою колекцію коштовного каміння на аукціонах у Парижі. І тоді чудовий синій алмаз купив ювелір П’єр Картьє.
У черговий раз «Хоуп» змінив власника у жовтні 1910 року, коли його придбала Евелін Волш Маклін, дочка американського золотошукача Томаса І. Волша. Вона була надзвичайно щаслива цьому придбанню, бо вже помічала, що предмети, які іншим приносять нещастя, до неї, навпаки, притягують удачу. Одначе відомо, що невдовзі після покупки алмаза її старший син потрапив під машину, чоловік став непробудним алкоголіком і потрапив до спеціалізованого лікувального закладу, де й помер, а їхня єдина донька загинула від передозування в 1946 році у віці двадцяти п’яти років. І нарешті, сама місіс Евелін Маклін померла 26 квітня 1947 року, а її колекцію розпродали, щоб розплатитися з боргами. Усю колекцію коштовного каміння Евелін Маклін придбав у квітні 1949 року Гаррі Вінстон. Він підніс синій алмаз «Хоуп» у подарунок Смітсонівському інституту, де камінь, здається, знайшов нарешті спокій.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 32 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |