Незабаром мої підозри підтвердилися. Я дізнався, що двоє невідомих росіян навідувалися до російського консульства, а потім до готелю «Вікторія», де я мешкав, і розшукували мене. Вони хотіли найняти номер у цьому ж готелі, але портьє, який добре мене знав і запідозрив загрозу, сказав, що вільних номерів зараз немає.
Я негайно залишив готель «Вікторія» і кілька днів ховався в санаторії в Холменколлені, що, крім усього, було корисно для моїх нервів, які з цілком зрозумілих причин були неабияк розхитані.
Тим часом Маргаріт дісталася Франції й 11 жовтня 1918 року зустрілася зі своїми близькими. Оточена любов’ю своєї бургундської родини, вона провела решту осені в Діжоні. Наприкінці 1918 року Маргаріт повернула свою паризьку квартиру, яка слугувала під час війни лазаретом, і вирішила її продати. Після всіх перенесених випробувань провінційна Бургундія, що живе від збору до збору винограду, здавалася їй затишною та спокійною. Тихе життя на природі пішли їй на користь, тим більше що вона знову чекала дитину й твердо вирішила, що не дозволить жодним небезпечним подорожам, жодним війнам і революціям перешкодити своїй новій вагітності.
Що ж до капітана Бертона, то він із родиною виїхав до Англії, щоб знову прийняти нашу яхту, місія якої з перевезення поранених нарешті добігла кінця, за потреби впорядкувати її й згодом продати, оскільки було зрозуміло, що за наявних обставин я не зможу її втримувати.
- 8 -
У вересні 1918 року я з величезним полегшенням дізнався від Гулькевича, що моя мати Єлизавета та молодший брат Малік прибудуть нарешті до Стокгольма. Потім мати розповіла, що вона навіть спромоглася до від’їзду передати Національному російському музею в Петрограді близько п’яти тисяч творів мистецтва з наших колекцій, належним чином упакованих. Перше вони прикрашали наш особняк на Палацовій набережній, а також наш маєток Олександрівський парк у Волфиному. їхнє перевезення до столиці спеціальним потягом я зміг організувати в серпні 1917 року, коли ще був міністром Тимчасового уряду. Вона показала мені розписку, видану хранителем музею, в якій обумовлювалася згода прийняти ці твори на збереження в сховищах музею доти, «доки все налагодиться». Я дізнався також з її вуст про повне розграбування наших будинків і колекцій у Києві під час першого ж приходу в дороге нам місто Червоної армії в січні 1918 року.
Хоча світ так сильно змінився, деякі моменти в наших родинних стосунках залишалися непорушними: моя мати була вкрай обурена, довідавшись про мій офіційний шлюб із Марга- ріт. Цікаво, що після важкої розмови з матір’ю я, на велике моє здивування, у листах до дружини знову перейшов на традиційне «ви», хоча після одруження звертався до неї на «ти».
Як і було заплановано, 15 жовтня я відплив до Архангельська, де зустрів чимало своїх знайомців, з-поміж яких був мій любий друг Жан де Лю- берсак, що став до лав добровольців на боці Білої армії, а також, як не дивно, посол Сполучених Штатів Америки сер Девід Френсіс, з яким я був у добрих стосунках. Однак події, які цьому передували, безжалісно зруйнували всі наші ілюзії: незадовго перед моїм прибуттям Англія відкликала свій два- надцятитисячний корпус, залишивши білий рух без підтримки з півночі, конче потрібної для захоплення Москви.
Адмірал Олександр Васильович Колчак
Крім того, запланована зустріч із Колчаком так і не відбулася. Він затримався, повертаючись із Владивостока до своєї штаб-квартири в Омську, і не зміг просунутися далі. Я зустрівся тільки з його представниками. Наприкінці вересня чеський легіон, що становив ударну силу західносибірських військ Колчака, збунтувався, а Червона армія під командуванням Блюхера перейшла в наступ і загрожувала перерізати всі шляхи з’єднання окремих корпусів білих. Було зрозуміло, що попри все його золото, Колчак, цей харизматичний сорокачотирьохрічний адмірал, відомий як «найшанованіший з-поміж офіцерів царської Росії», ніколи не здобуде перемоги і йому вже недовго ряст топтати, адже він залишився без підтримки британських солдатів і спирався лише на ненадійних найманців. Поїздка на місце подій позбавила мене останньої надії. Крім того, я усвідомлював, що російський народ навряд чи погодиться повертатися до минулого. Нарешті, я зрозумів, що мої співрозмовники не почували особливої поваги до такого собі міністра Тимчасового уряду, хоч би ким він був, і не потребували моїх здібностей і досвіду. Так
само вони не жадали моєї участі в будь-чому, якщо це не могло принести їм певний зиск, але грошей у мене вже не було.
І я зібрався повертатися до Скандинавії, щоб продовжити своє життя у вигнанні. Сер Френсіс пообіцяв допомогти мені отримати візу в Сполучені Штати, і я чекав на його підтвердження. Але раптом дізнався, що 9 листопада він покинув Архангельськ на пароплаві, так і не вручивши мені офіційної згоди свого уряду на мій в’їзд. Я сів на наступне судно, що відпливало до Швеції, і відбув з Архангельська 11 листопада 1918 року. Моя подорож назад була дуже сумною. Я й не здогадувався, що саме тієї миті вся Європа святквала довгоочікуваний кінець війни. Союзники здобули перемогу!
Висадившись у Швеції, я написав Маргаріт:
Стокгольм, готель «Континенталь», 19.11.1918
Люба Марг!
Сподіваюся, завдяки люб’язності капітана Лорана цей лист швидко дійде до Вас. Після мого повернення з Архангельська я з Вардьо надіслав телеграму через містера Декура й трохи пізніше телеграфував капітанові, щоб дізнатися Вашу адресу. Але не одержав відповіді ні з того, ні з того боку. Я дуже хвилююсь і хотів би скоріше довідатися, як ви обидві почуваєтеся? Телегра-фуйте мені відразу після одержання цього листа через контору Кука у Христіанії. Я дуже сподіваюся, що Ви почуваєтеся краще й піклуєтеся про своє здоров’я.
У Парижі зараз, імовірно, відбуваються грандіозні й зворуш-ливі заходи. Шкода, що маленька Мімі не пам’ятатиме їх, коли виросте. Я подумки приєднуюся до них, але, на жаль, з почуттям глибокої прикрості за мою країну, яка зробила такий значний внесок, щоб наблизити цю велику перемогу, й, звісна річ, мала б брати участь у цьому святкуванні.
Моя подорож минула щасливо, усупереч застереженням місій у Лондоні. Я пробув там три тижні, але оскільки нічого не від-бувалося, а в місцеву політику, яку пан Філоненко і КлодАне за віртуозної режисури містера де Люберсака щосили намагалися провадити, я вплутуватися не хотів, мені видалося за краще ще трохи перечекати в Скандинавії. Для наших планів стануть вирішальними кілька найближчих тижнів. Люберсак був зі мною вельми люб’язний, ми бачилися неодноразово. Він просив мене виступити речником його найкращих почуттів щодо Вас...
Цілую Вас від усього серця. Мішель.
Трохи згодом я писав із Норвегії:
Христіанія, готель «Вікторія», 15.ХІІ.1918
Моя люба Марг!
Насамперед хотів би Вам зізнатися, що на Різдво і Новий рік усі мої думки будуть тільки про Вас з Мімі. Я бажаю, щоб новий рік приніс Вам більше радості та щастя, ніж цей сумний, що йде. Для усього світу він закінчується під тріумфальний марш, але труднощів попереду ще чимало.
Я одержав два Ваших послання, в одному з яких, від 12 грудня, йдеться про мої плани. Вони справді смішні. На сьогодні Росії не-має, будь-яка участь в уявних заходах стане Брест-Литовськом навпаки. Будь-яке прийняте зараз рішення буде помилковим і даремним, оскільки його не можна буде виконати. Тому я бажаю за рік чи два взяти участь у щирій справі, а не в публічних торгах майном померлого «банкрута».
У тому, що Німеччина торік не кинула всі сили на Західний фронт і не розгромила його, є й моя заслуга. Але я не хочу без-цільно ризикувати інтересами моєї країни й власною шкурою. Ми всі відповідаємо за два мільйони загиблих, що лежать у землі Польщі, Галичини й інших місць, але наша відповідь буде відповіддю вільних людей, а не лакеїв.
Я засмучений тим, що обставини перешкоджають мені навіть більшою, ніж раніше, мірою возз’єднатися з Вами, з нашою донею. Я часто думаю про це й страждаю від розлуки.
До побачення, моя люба Марг, поцілуйте нашу маленьку Мімі.
Відданий Вам, Мішель.
Маєток Наталії Уварової у селі Турчинівка, Житомирська область
У ніч на 15 грудня 1918 року Київ знову оточили, цього разу війська поета, напівнаціоналіста, напіванархіста Симона Петлюри. Після цього місто ще глибше поринуло в атмосферу дикості й варварства, яка панувала в цьому регіоні. Із хвилюванням і тривогою я думав про мою улюблену тітоньку Варвару Ханенко, яка відмовилася вивезти свої колекції подалі від Києва й вирішила охороняти їх будь-що. Чи зуміла вона вижити в умовах цієї нової окупації? Я також уявляв собі наші маєтки, пограбовані й розгромлені вже вдруге (уперше це трапилося в січні 1918 року, коли до Києва вдерлися більшовики). Я ставив собі запитання, яка доля спіткала мої величезні колекції картин і творів мистецтва? Але понад усе мене хвилювала доля членів нашої родини, моїх друзів і вірних службовців, що залишалися там.
Я довідався, що моя кузина Наталія ледь урятувалася від бандитів, які прийшли заарештувати її до маєтку в Турчинівці поблизу Житомира. Коли члени так званого революційного комітету постукали в двері, Наталія відчинила сама і, зрозумівши, що вони не впізнали графиню Уварову, уроджену Терещенко, у скромному вбранні, миттєво зорієнтувалася в обставинах і заявила, що має попередити графиню. Тільки її мужність і спритність коня дозволили їй врятуватися. Наталія Уварова вистрибнула через заднє вікно свого маєтку, осідлала вірного скакуна й сховалася в лісі, який так добре знала.
Отже, 1918 рік закінчувався на дуже сумній ноті. Мене втішало лише те, що мої близькі знову зі мною, живі й здорові, що Маргаріт і Мімі перебувають у Франції, у безпечному місці, що союзники нарешті здобули перемогу над Німеччиною, а норвезькі чиновники наприкінці року все ж таки видали мені візу, яка дозволяла вільно перетинати кордон Норвегії чи жити там.
Після нетривалого перебування в Архангельську, я полишив північ Росії, переконаний у тому, що подальша інтервенція не має сенсу. Я повернувся до Скандинавії, постійно переїжджаючи зі Стокгольма до Христіанії і назад, оскільки знав, що агенти Леніна досі полюють на мене, а тому волів довго на одному місці не затримуватися.
В останні дні 1918 року Маргаріт повідомила мені в листі, що знову вагітна й сподівається народити наприкінці квітня. Першою моєю реакцією було почуття величезної радості, яке охопило мене, але тривало недовго. Напевно, у цю мить я мав вирішити перебратися до Парижа, де відтепер мешкала Маргаріт. Там і мої діти були б зі мною, і моя російська родина не надто далеко: моя мати, брат, сестри й кузени — усі зібралися на Лазурному березі, у нашій старій зимовій резиденції на Каннських пагорбах. Утім, незабаром цей чудовий маєток, де ми колись щорічно зимували, буде продано. Відтак я буду змушений лише зрідка вибиратися з наших тісних паризьких квартирок, аби попити чаю в гостях у того чи того російського емігранта, білого, червоного чи рожевого. Ні, така перспектива мене не влаштовувала. До того ж мене обурила відмова Франції видати мені візу (яку я насправді не надто бажав отримати), щоб я зміг прибути до Парижа наприкінці квітня. Тож жереб кинуто! Я перероблю своє життя за іншим зразком і остаточно попрощаюся з минулим.
Новий рік я відсвяткував у компанії капітана Бертона. Він повідомив мені, що «Іоланда» відтепер у нашому розпорядженні, та чекав на мої подальші вказівки. З болем у серці я запропонував йому продати наше улюблене судно. «Іоланда» була продана на верфі «Кемпер і Ніколсон» у Саутгемптоні, яка й передала нам у січні 1920 року вісімдесят вісім тисяч фунтів — ціна угоди за відрахуванням витрат на впорядкування судна.
4 травня 1919 року в новій квартирі в Парижі, яку Марга- ріт найняла за адресою вул. П’єра Шарона, 68, поблизу Єлисейських Полів, народився мій син П’єр. У книзі записів актів про народження восьмого округу Парижа позначено: «...Син Михайла Терещенка, 33 роки, колишнього міністра, і Маргаріт Ное, 32 роки, його дружини». Але побачити сина я зміг тільки кілька років потому.
Ленін далі зміцнював свою владу в Росії. І знову в Христіа- нії з’явилися чергові радянські агенти, які розшукували мене. Королівська поліція Норвегії допомогла мені одержати фальшиві документи на ім’я Титова, які давали змогу переміщуватися країною анонімно. Я певний час ховався в Бертона, у його будинку на березі фіорду в Тромсьо, маленькій і веселій північній столиці. Одначе незабаром повернувся до Христіанії, підшукуючи непримітну квартирку, щоб не селитися в готелях, де мене занадто добре знали.
Наприкінці 1919 року, розуміючи, що антибільшовицькі настрої у світі гаснуть, я дійшов висновку, що надалі не буду втручатися в ситуацію в Росії. Її громадяни, які брали участь у революційному русі, краще виконають свої патріотичні обов’язки, при цьому не погіршуючи ситуації політичними демаршами. Проблем було і так забагато. Я вирішив відмовитися від ідеї повернутися до Росії, а лише волів, оселившись за її межами, створити умови, які дозволять мені працювати й утримувати родину. При цьому я не втрачав надії, що, навіть залишаючись іноземцем, через старі зв’язки з російськими співвітчизниками зможу бути корисним моїй старій батьківщині, так само як і новій. У Норвегії до мене ставились із симпатією та повагою.
В мене з’явилося чимало друзів. Тож я вирішив остаточно влаштуватися в Христіанії.
З 1 березня 1920 року я найняв на чотирнадцять місяців маленьку віллу «Розія» у Холменколлені, поруч із санаторієм, де я переховувався рік тому. Згодом, коли мій фінансовий стан стабілізувався, а радянські шпигуни, схоже, дали мені спокій, я перебрався до квартири, яку найняв у середмісті.
Увесь цей час я шукав роботу й 15 травня дістав місце в Христіанії, у скандинавському представництві нью-йоркського «Liberty National Bank». Водночас я став секретарем з особливих доручень президента цього банківського відділення, адмірала Якоба Бйорресена, який займався торгівлею нікелем. Моя платня становила п’ятсот крон на місяць.
У вересні я вирішив змінити роботу й перейшов до суто норвезького підприємства. Це не становило труднощів, оскільки за цей час я непогано опанував норвезьку. Я влаштувався на роботу до «Клавенес Банку» («A.F. Klaveness Bank»), невеличкого норвезького банку з капіталом вісімнадцять мільйонів крон, що належав родині Валленбергів. Попервах мені запропонували посаду уповноваженого з іноземних справ, згодом я став заступником, а із січня 1921 року — начальником іноземного відділу банку з платнею десять тисяч крон на рік і часткою в прибутку. Водночас я був довіреною особою банку.
У той період, коли я вчився жити скромно на свою місячну зарплату, я намагався навіть не уявляти, що подумали б клієнти цього маленького норвезького банку, якби дізналися, що їх обслуговує людина, яка три роки тому була не ким іншим, як міністром фінансів Росії! Але це життя з чистого аркуша мене зовсім не бентежило, навпаки — йшло мені на добро.
«Клавенес Банк» у Христіанії. Початок XX століття
- 10 -
Протягом перших років мого перебування в Скандинавії посланник Гулькевич тримав мене в курсі подій, що відбуваються в Україні й Росії, і час од часу передавав мені звістки про членів моєї родини, що залишалися там.
В Україні в 1918-1920 роках влада багато разів переходила з одних рук до інших. Тільки в 1918 році в Києві змінилося щонайменше десять урядів: спершу більшовики, які вперше захопили Київ у січні 1918 року, потім сили гетьмана Скоропадського, німецька окупація до 15 листопада, відтак, із 15 грудня, — анархіст-націоналіст Симон Петлюра. І вже з самого початку революційного безладдя майно нашої дуже заможної родини стало об’єктом пильної уваги. Всі наші будинки були пограбовані.
Ще перебуваючи на посаді міністра, я спромігся у серпні 1917 року спеціальним потягом вивезти велику кількість творів мистецтва з нашого маєтку Олександрівський парк до Петрограда. У лютому 1918 року, коли я був в’язнем Петропавлівської фортеці, моя мати зважилася відправитися до Києва, щоб спробувати врятувати наші колекції в Україні. Вона знала, що наші будинки вже пограбовано під час першої навали червоногвар- дійців у січні. Мої власні будинки, розташовані на Бібіковському бульварі за номером 12 (будинок мого діда Ніколи) і номером 34 (будинок мого батька Івана), після мого арешту охоронялись абияк, а будинок Федора, брата мого діда, на Терещенківській, 9 взагалі стояв спустілим після від’їзду моїх тітоньок Надії Володимирівни (мати моїх кузенів) і Ольги Ніколівни до Англії в березні 1917 року. І тільки мої тітоньки Варвара, вдова Богдана Ханенка, який помер 26 травня 1917 року, і Єлизавета Терещенко, вдова Олександра Терещенка, який помер у 1911 році, вирішили залишитися, попри весь той жах, який панував навкруги. Будинок Варвари Ханенко добре охоронявся, оскільки там розміщувалися всі її чудові колекції. Плекаючи надію зберегти найцінніші шедеври, моя мати наказала перевезти їх до дому Варвари. Однак багато цінних речей все ж таки загинуло в безодні цих бурхливих подій.
Теодор Ернст, історик-мистецтвознавець, що приїхав до Києва у лютому 1918 року, описує у своїй книжці «Скарби мистецтва Києва, що постраждали в 1918 році» катастрофічну ситуацію, яку він спостерігав:
«Під час пам’ятних січневих днів, коли більшовики захопили Київ, загинула значна частина колекції Михайла Івановича Терещенка, що зберігалася в домі його покійного батька Івана Ніколовича Терещенка на Бібіковському бульварі. Той, хто не навідувався до цього будинку в буремні дні радянської окупації Києва, не може навіть приблизно уявити собі масштаб учиненого там розгрому. Найбільш тяжке враження справляли рештки величних картин відомих художників, розірваних на клаптики чи порубаних шаблею, не зрозуміло для чого. Деякі картини були вирізані з рам ножами чи шаблями, так само була порізана обшивка стільців і крісел.
Було викрадено сорок картин різних художників російської школи, а також сто вісімдесят вісім етюдів і начерків Верещагіна,
одна гравюра Крамського, три бронзові статуї й сорок чотири художніх альбоми. З-поміж знівечених чи викрадених картин фігурують: “Дівчинка на тлі перського килима” Врубеля, дві картини Рєпіна (“Самітниця” і “Петрушка”), три картини Ма- ковського, а також твори Бодаревського (“Велика вода”), Риц- цоні, Щедріна, Сведомського, Волкова, Святославського (вісім картин), Верещагіна (“Кремль”, “Індійський палац”), Кузнецова, Мурашка (“Спокуса Святого Антонія”). Із художніх альбомів грабіжників зацікавили передусім папки з гравюрами, цінні публікації Ровінського, серед яких “Малюнки Рембрандта”, гравюри й офорти Шишкіна, видання “Старожитності Російської імперії” і т.п.
Нарешті, серед того розбитого й порваного були мармурове погруддя, чотири етюди Верещагіна та ще двадцять чотири картини, зокрема: “Портрет Катерини II” Лампи Старшого, кілька робіт Васнецова (“Свята діва” і “Варяги”), Шишкін, Суриков (“На баштані”), Поленов (“Христос на Генісаретському озері”), Кузнецов, “Козак” Соколова і “Натурщик” Врубеля. Те, що вдалося врятувати, зараз (тобто влітку 1918 року. — Прим, авт.) зберігається частково в Академії мистецтв на Підвальній, а частково — у Міському музеї старожитностей і мистецтва. Є надія, що деякі з украдених полотен удасться повернути власникам».
Моя мати Єлизавета зробила все можливе, щоб зберегти те, що ще можна було врятувати, і передала твори на збереження до Міського музею старожитностей і мистецтва. Її особливо засмутило й схвилювало те, з якою неймовірною люттю була пошматована величезна картина Поленова «Христос на Генісаретському озері». Це була остання картина, куплена мною в 1913 році, напередодні війни. Мене вразили ті спокій і безтурботність, що випромінювала постать Христа, який іде берегом чистого й прозорого озера. Тож я вирішив повісити її на стіні мого кабінету в Києві. Червоногвардійці досхочу поглумилися над цим посланцем миру й добра. Та хіба можна було чекати хоч би чогось людського від прийдешнього панування варварів, яке насаджувалося нашій спантеличеній країні? (Багато років потому це полотно Полєнова, дещо відреставроване, вилікуване від отриманих у 1918 році каліцтв, стане одним з основних шедеврів у колекції Київського національного музею російського мистецтва.)
14 грудня 1918 року війська «націоналістів» отамана-поета Симона Петлюри знову захопили Київ. Моя тітонька Варвара Ханенко, чоловік якої Богдан помер роком раніше (а я був призначений виконавцем його заповіту), прийняла рішення передати для кращої схоронності всі свої чудові колекції на збереження до Академії наук України, куратора якої вона вельми поважала. Відчуваючи наближення небезпеки, вона надіслала туди відповідного листа. Але до Академії цей лист не дійшов, оскільки тієї ж ночі її будівля згоріла.
Місяцем раніше, 15 листопада 1918 року, німці, залишаючи Київ після підписання мирної угоди, виділили в розпорядження Варвари Ханенко бронепоїзд, що міг би доставити її та колекції до Берліна, де вони були б у безпеці. Але тітонька відмовилася і від свого імені, і від імені свого покійного чоловіка, тому що вони завжди мріяли, щоб ці твори мистецтва, які збирали все життя, назавжди залишилися в Києві з освітньою метою й на радість усім українцям. Крім того, всі ці колекції після її смерті мали перейти за заповітом її племіннику Михайлу (тобто мені), а він завжди дуже негативно ставився до німців і боровся з ними. Тіточці йшов тоді шістдесят шостий рік. Вона дуже любила подорожувати, але нізащо не хотіла назавжди полишити Київ, як багато наших родичів, і жити у вигнанні. Вона розуміла, що наражається на велику небезпеку, але вирішила зустріти її лице в лице й була налаштована радше померти, аніж кинути свої колекції чи виїхати разом із ними на чужину, залишивши місто, яке і її чоловік, і вона так любили і для якого так багато зробили.
У 1919-1920 роках Київ багато разів переходив з одних рук до інших. Після запеклих боїв білі змінювали червоних, червоні — чорних... І за цих умов Варвара взялася захищати свої колекції, як могла. Вона знову вступила у володіння та змогла переглянути шедеври, коли генерал Денікін у серпні 1919 року захопив місто. Але в грудні 1919 року в Києві була встановлена радянська влада. Лише 27 лютого 1921 року був створений Му-
зеи мистецтв і археології Ханенка. Очолив його М. Макаренко, помічник хранителя Відділення Середніх віків і епохи Відродження Імператорського Ермітажу.
Останній рік на цій землі моєї тітоньки Варвари, яка здатна була перетворювати на рай усе, до чого доторкалася, став справжнім пеклом. Елегантне вохрове палаццо на Терещенківській вулиці, 15, де вона зберігала свої скарби, реквізували, а їй залишили невеличку кімнатку під дахом, де вона тулилася зі своєю колишньою служницею Дусею. З єзуїтською
жорстокістю ЦІЙ ЖІНЦІ, г,,.
-.. Інтерєр дому Богдана і Варвари Ханенків
що була справжнім втіленням доброти, заборонили хоча б одним оком глянути на шедеври її величезної колекції, такої улюбленої, так добре знайомої, адже вона сама створювала це зібрання з неймовірними терпінням і любов’ю. Вона мусила перебувати в ув’язненні безпосередньо над своїми скарбами й знати, що вони зовсім близько, але для неї відтепер недоступні.
Отже, Варвара Ханенко стала бранкою у своїй комірчині, втратила родину та друзів після того, як зрештою Єлизавета, вдова Олександра Терещенка, що мешкала поруч, останньою
Будинок Богдана і Варвари Ханенків (нині — Національний музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків)
виїхала до Парижа. Варварі мало виповнитися сімдесят років, і вона розуміла, що її становище майже безнадійне. Тож тітонька жадала лише смерті, щоб з’єднатися зі своїм коханим чоловіком. І ось одного разу вона вирішила, що, попри заборони, має востаннє побачити свої обожнювані шедеври! Знехтувавши категоричними наказами, холодної квітневої ночі 1922 року вона зважилася ризикнути й таємно побачитися зі своєю колекцією. Вона почувала себе заслабкою, була такою засмученою, що підтримати її міг лише прощальний погляд на ці скарби — у них містилося все її життя. Після цього по неї прийде смерть. Вона це точно знала, але не відчувала страху.
За допомогою Дусі Варвара потай ввійшла до «свого» музею, тримаючи в руці свічку. Вона не обмежувалася квапливо кинутим поглядом, а довго розглядала твори мистецтва, які так любила, але якими не могла милуватися протягом багатьох місяців. Вона знала — це востаннє. Почуття, що охопило її, було таким потужним, що вона не могла стримати сліз. Але це були сльози радості. Хоч би яким дивним це здавалося, але до самого світанку ніхто не звернув уваги на загадковий вогник, що неквапливо переміщався з кімнати до кімнати. Уранці Варвара без жодного опору дала червоним охоронцям себе за-арештувати. Її переповнювала радість: їй поталанило востаннє зустрітися зі своїм щасливим минулим. Після цього її тримали в повній ізоляції в мансарді, де вона й померла кілька днів потому, 7 травня 1922 року.
Офіційний похорон заборонили, тож вірна Дуся перевезла тіло Варвари Ханенко до Видубицького монастиря, давнього козацького монастиря-шпиталю на схилах Дніпра, який на той час ще діяв і де спочивав її чоловік Богдан. Священик погодився поховати Варвару, але на віддалі, у скромній могилі, виритій на схилі пагорба, що височіє над Дніпром. Незабаром навколо цієї самотньої могили забуяв справжній бузковий сад.
Сьогодні алеї над парком Видубицького монастиря стали улюбленим місцем для прогулянок киян. Подейкують, що безліч бузкових кущів розцвітає саме до 7 травня, нагадуючи всім про життя щирої та великодушної Варвари Ханенко, уродженої Терещенко, яка залишила співвітчизникам таку прекрасну пам’ять по собі. Люди, а радше нелюди не дозволили їй вільно та спокійно жити й бути гідно похованою, але Господь своєю милістю підготував їй найчудовіше місце поховання. І в наші дні пам’ять про неї жива й шанована всіма українцями.
Пізніше її останки перепоховали поруч із чоловіком. їхня спільна могила поблизу стін чудової маленької церкви Святого Михайла з унікальними фресками XV століття сьогодні відновлена. Цікаво, що на початку XXI століття під час реставрації фрески зі сценою Страшного суду поруч із могилою Варвари відкрилася голова ангела, що належить, найімовірніше, до нижнього, древнішого, шару настінного розпису. Осяяні цим шедевром, який, поза сумнівом, був дарований Богом, оповиті ароматом бузку, великі колекціонери й меценати Богдан і Варвара Ханенки з’єдналися навіки. І я цілковито впевнений у тому, що Варвара, перебуваючи на небесах, анітрошки не шкодує про те, що об-рала таку мученицьку долю, але вмерла, як і хотіла, у власному будинку, а не провела останні роки свого життя спокійно, але у вигнанні, удалині від усього, що було їй дорого.
Такою була доля тих членів родини Терещенків, які визнали за краще залишитися на батьківщині. Смерть чи вигнання — третього немає. Оскільки від мене смерть відвернулася, мені залишалося тільки вигнання, тож я мусив розпочинати нове життя в Норвегії. Росія й Україна віддалялися з кожним днем, і тільки Бог знав, яка неспокійна доля чекала на них у найближчі десятиліття. Нехай допоможе їм Бог, якщо це ще в Його силах! А всім Терещенкам не залишалося не чого іншого, як намагатися продовжувати жити, прагнучи зрозуміти те, що ще можна було зрозуміти, і простити все інше. Мине чимало часу, й нарешті в Україні та Росії з’явиться нове покоління, яке не буде забудькуватим і невдячним.
Але в той момент історії єдиною гідною та сумирною відповіддю було забуття.
- 11 -
Нелегко було пояснити Маргаріт, чому я хочу розлучитися. Хоча ми прожили разом більше десяти щасливих, хоч і непростих років до укладення шлюбу, але після узаконення наших стосунків майбутнє сімейне життя раптово почало видаватися мені нестерпним тягарем. Після від’їзду Маргаріт ми все рідше писали один одному, наші життєві шляхи розійшлися. Я так і не приїхав до Парижа побачитися з нею, хоча тепер, ставши в Христіанії шанованим банкіром, міг легко дістати необхідні візи. Я й сам не помітив, як грошові перекази, потрібні для забезпечення родини, поволі заступили ніжні любовні листи, термінові телеграми й нескінченні освідчення у коханні.
Маргаріт сподівалася, що наше сімейне життя відновиться, коли я дістану змогу вільно пересуватись і зможу оселитися з нею в Парижі. Нарешті 3 листопада 1922 року я приїхав до неї. Я був щасливий знову побачити нашу малечу Мімі й уперше обійняти свого сина. Йому вже виповнилося три з половиною роки, він був схожий на янголятко — світловолосий, із довгими кучерями. Я чекав у кімнаті на його появу й почув слова Маргаріт: «П’єре, ти зараз побачиш у вітальні пана, він сидить у кріслі. Ти маєш поцілувати його та називати татом». І ось я побачив, як до мене несміливо наближається син. Він дуже хвилювався. Я теж був вельми розчулений. Я побачив це світле кучеряве волосся — у мене було таке саме у цьому віці. Я впізнав цей погляд — такий самий, як у мене, і це високе чоло, що додає нам такого серйозного вигляду. Він простягнув мені кілька дитячих листів, написаних для мене російською (Маргаріт навчила наших дітей російської мови навіть раніше, ніж французької).
Але, попри почуття, які охопили мене, я не затримався надовго. Я не повернувся до сімейного життя, бо тоді це здавалося мені неможливим. Я зупинився в Парижі в мого друга, барона Нольде, за адресою: сквер Дєзекс, 6. Я скористався цим приїздом, щоб зустрітися з адвокатами й обговорити з ними процедуру розлучення. 23 січня 1923 року наш шлюб було скасовано у Першій палаті суду з цивільних спорів 1-ї інстанції департаменту Сени. Діти залишалися з матір’ю, я мав право відвідувати їх і був зобов’язаний сплачувати аліменти в розмірі шістдесяти тисяч франків на утримання дітей до їхнього повноліття. Це була дуже значна сума для того часу, але вона могла бути переглянута у разі поліпшення мого фінансового становища, що й відбулося в 1931 році.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |