Однак мій відпочинок був закоротким. На світанку зателе-фонував Мілюков і запитав, чи не погоджусь я ввійти до складу Тимчасового уряду, прізвища членів якого будуть оголошені в Думі сьогодні, 15 березня. Напівсонний, я дав згоду, але за умови, що не буду обіймати в ньому якусь другорядну посаду. Я побоювався, що через мою молодість і невеликий досвід у політиці мені запропонують щось не надто важливе. Прибувши в Думу, я дізнався, що став новим міністром фінансів Росії, і це за три дні до мого тридцять першого дня народження!
15 березня посаду прем’єр-міністра обійняв князь Львов. Цьому передували напружені дебати з головою Думи Родзян- ком, якого вважали консерватором, і Керенським, віце-головою виконкому Ради. Він прийняв цю посаду три дні тому, і це розцінили як сумнівний і ризикований учинок.
Дума не бажала для своєї країни ані самодержавства, ані ко-мунізму. Згодом нашу революцію 12-15 березня назвуть «буржу-азною». Як же це було дивно для мене — людини, яка ніколи не відчувала й не відчує близькості до буржуазії, — виявитися серед
найпомітніших представ-ників цього амбіційного класу, який намагається відібрати в царя всієї Росії його споконвічну владу! Отже, і про мене скажуть — «буржуй»... Утім, правда й те, що від самісінького свого ство-рення цей уряд називався «Тимчасовим».
Наприкінці дня 15 бе-резня я забіг додому, щоб побачити Маргаріт і пові-домити їй, що її коханий відтепер є російським міністром фінансів. Я зайшов також до матері Єлизавети в її особняк на березі Неви. Лише вона нічому не здивувалася.
- 5 -
15 березня 1917 року цар ще не зрікся престолу, і я на один день став останнім міністром фінансів царської Росії. Однак мої друзі Гучков і Шульгін уже виїхали до Пскова, щоб зустрітися з царем, який досі перебу-вав у своєму неприкаяно-му потязі, щоб домогтися зречення, зокрема й від імені царевича. Увечері 16 березня ми дізналися,
що це було зовсім не складно. Цар усвідомив, що у своїй країні опинився в повній ізоляції, а війська, на які міг покластися, його зрадили. Крім того, він хотів уберегти слабкого і хворого царевича. Тому Микола II сам підготував акт зречення, від свого імені й від імені царевича. При цьому в документі він вказав час на кілька годин раніше, щоб не склалося враження, буцімто його змусили зректися силоміць. Цар у письмовій формі підтвердив, що передає всі свої повноваження братові, великому князеві Михайлу Олександровичу.
Але ввечері 16 березня, коли ще Гучков і Шульгін не повернулися зі Пскова з документом про зречення Миколи II, несподівано зрікся престолу й великий князь. Він закликав «усіх громадян Російської імперії скоритися Тимчасовому урядові, наділеному Думою всіма повноваженнями». Отже, самодержавне правління династії Романових, котра змушувала Росію трепетати протягом багатьох століть, добігло кінця. Тимчасовий уряд покинув Таврійський палац і розмістився в палаці Марийському, де до цього дня, 16 березня 1917 року, засідали царська Рада міністрів і Державна рада — органи вищої державної влади в Росії.
Що ж за жахливе становище склалося в нашій країні в ці останні години царювання Романових! Усюди війна: і на кордонах, і всередині країни, у наших містах. Усюди криваві погроми й убивства, як, приміром, біля воріт Петрограда — у Кронштадті.
Маріїнський палац. Санкт-Петербург. Початок XX століття: ~
Усюди хвороби, злидні та зубожіння. Усюди не працюють заводи й паралізований транспорт. Скарбниця, за яку я відтепер відповідав, була абсолютно порожня. Я розумів, що сепаратний мир із Німеччиною, до якого цар, за достовірними чутками, схилявся в останні тижні, був для нього, найімовірніше, єдиним виходом. Каси були порожні, армія, що потребувала буквально всього, залишилася зовсім без постачання.
Росія разом із французами й англійцями входила до Антанти. На Західному фронті німецькі вояки стояли лише в кількох кілометрах від Парижа, де їх стримували лише героїчні дії наших союзників. Якби німці змогли підсилити натиск шля-
Міністр фінансів Михайло Іванович Терещенко. 1917 рік 9- 131
хом ослаблення російського фронту чи укладення сепаратної угоди, вони, поза сумнівом, перемогли б у цій війни. Піти таким шляхом було неприпустимо; це означало б зрадити союзників і власноруч віддати перемогу Німеччині. Я усвідомлював: за такою перемогою неминуче почнеться наростання економічної моці Німеччини і це поховає надії Росії на сучасні перетворення та не дозволить їй посісти гідне місце в Європі. Перемога ж, як це було передбачено в таємних угодах із союзниками, навпаки, дозволяла Росії розширити зону свого впливу. І наша нова демократична Росія після спільного розгрому ворога могла б стати сучасною та могутньою. Усе свідчило про те, що перемога можлива, тільки якщо жодна з трьох держав не підведе й не зрадить. До того ж Сполучені Штати Америки, здається, були готові прийти на допомогу. Отже, позиція Тимчасового уряду полягала у твердому намірі продовжувати війну до останнього, щоб розділити плоди майбутньої перемоги із союзниками.
в% ОБЛИГАЦІЯ
О лі ДЦІП
м% СТО РУБЛЕЙ аарігцательйьіх'ь-
I" І>иц«і «гшал* сжв1«А«0* [<(КЄІИ- Лвь ай Іиі. —,
(ЦІЇ*** «МИ* Г«*«йа. а*і-м»вк — *«01-. гх*іИ* фг.илк. Кі/ьлА *МГЬ пімм «'«фГП к. ши -|>4і>тЛі сдсшатя к> і
•МИ ЧИ»■ Шп •
“Я
,/гЦмм
Облігація «Позики Волі» з підписами міністрів, в тому числі М. Терещенка
Одначе для продовження війни потрібні були кошти. Великі міжнародні банки погоджувалися надати Росії кредити, але під конкретні гарантії. У Франції мій друг банкір Ротшильд подав приклад, давши особисту гарантію під державну позику для цілей оборони країни. Своєю чергою я погодився стати поручителем «Позики Волі», яку перший російський демократичний уряд узяв у міжнародного банківського консорціуму для того, щоб переозброїти армію, продовжити боротьбу і, якщо поталанить, перейти в наступ, а також щоб допомогти Західному
фронту, де билися наші союзники. Заспокоєні моїм особистим підписом під позикою, заможні друзі погодилися надати новій Росії значні суми: американський банкір Джейкоб Шифф та банкірський дім братів Ротшильдів дали по мільйону рублів кожний. Усього «Позика Волі» дозволила нам зібрати кілька десятків мільйонів рублів, конче потрібних для подальшого ведення воєнної кампанії відповідно до наших зобов’язань перед Троїстим союзом. За цю гарантію, яку я тоді надав з великим ентузіазмом, пізніше я не отримаю навіть найменшої подяки від батьківщини. Навпаки, мене ж звинуватять у всіх гріхах, і протягом багатьох років моє майно перебуватиме під арештом, тож усі мої надії мати у вигнанні гідне матеріальне становище зазнають краху.
Учинок, що прославив Ротшильда, порука якого була покрита Францією й Англією, які перемогли у війні, мені приніс тільки загальний осуд і шалені борги. Коли Ленін згодом відмовився визнавати борги Росії, усі мої надії розбагатіти остаточно урвалися. Я відчув себе учнем чарівника, який необережно грав з вогнем і обпік собі крила.
Проте я не вагаючись пішов на цей ризик заради моєї країни. Я був одним із найзаможніших у світі людей, я фінансував революційно-демократичний рух, я був міністром фінансів першого уряду нової ери. Продовження війни було життєво важливим для моєї країни і для наших союзників, тому я не
Джейкоб Шифф Едуард і Луї Ротшильди
міг вагатися ані хвилини. Ми повинні були переозброїти армію, і ми це зробили. Це дозволило нашим військам у червні- липні 1917 року перейти в наступ, змусило ворога відступити й перекинути більше сил на Галицький фронт. Це врешті-решт змінило баланс сил на користь наших союзників, котрі виграли бій під Верденом і далі наступали на Західному фронті аж до остаточної перемоги.
- 6 -
До кінця квітня 1917 року в Тимчасовому уряді склалася компактна, але дієздатна команда найважливіших міністрів. Ми намагалися оперативно реагувати на всі події в цій величезній країні, щоб утілювати наші реформи в життя досить швидко і вибити ґрунт з-під ніг Рад робітничих і селянських депутатів, які обстоювали світову революцію. Ми часто збиралися з моїм другом Коноваловим, міністром промисловості і торгівлі, як і я, великим промисловцем і одним з віце-голів Військово-промислового комітету, членом якого я також був; Керенським,
міністром юстиції й відмінним пропагандистом наших реформ; Некрасовим, міністром транспорту, і князем Львовим, котрий очолював наш уряд. Пізніше, у наступному складі уряду, коли князь Львов залишить нас, ми з Керенським і Некрасовим створимо справжній «тріумвірат» із проведення реформ і максимально ефективного керування країною.
Паралельно я входив до складу спеціального комітету міністрів, покликаного допомагати військовому міністрові Гучкову з усіх питань, пов’язаних із веденням війни. Членами цього комітету були князь Львов, Мілюков, Некрасов, Керенський і я. Отже, наш «тріумвірат» активно діяв на всіх фронтах.
18 травня 1917 року в Петрограді почалися перші бунти, спровоковані прихильниками Леніна, який повернувся зі Швейцарії. Тимчасовий уряд відмовився від будь-якого збройного втручання, щоб не пролити ані краплі крові, і з честю вийшов із цієї ситуації. А наш «тріумвірат» набув ще більшої ваги, оскільки я заступив Мілюкова на важливій посаді міністра закордонних справ, а Керенський — Гучкова на посаді військового міністра.
Оскільки державна скарбниця була поповнена (значною мірою завдяки позикам, за які я виступив поручителем), для мене як міністра закордонних справ знайшлася важливіша робота зі збереження альянсу між нашою країною та двома країнами- союзницями, що були однаково милі моєму серцю — Францією й Англією.
Олександр Федорович Керенський
Маю зізнатися, що призначення Корейського на посаду військового міністра надихнуло наші війська. Він представив нового Верховного Головнокомандувача — генерала Брусилова. Той очолював важливий фронт у Галичині й готувався знову перейти в наступ. Цей фронт уже понад шість місяців розвалювався, оскільки російські вояки масово дезертирували, що дозволяло німцям без побоювань перекидати відтіля свої війська на Західний фронт. Переконлива риторика Керенського, який об’їхав усі військові частини цього фронту, призначення на посаду Головнокомандувача генерала Брусилова та забезпечення військ боєприпасами, що уможливилося завдяки поповненню російської скарбниці, зробили справжнє диво. На загальний подив, 1 липня 1917 року сьома, восьма і дев’ята російські армії перейшли в наступ і змусили Людендорфа терміново перекинути понад
дев’ять дивізій і шістсот сорок важких гармат на фронт у Га-личині, тим самим завадивши німцям завдати рішучого удару по союзниках до очікуваного приходу на Західний фронт американської допомоги.
Наші війська, отямившись від тривалого періоду поразок і розчарувань, хоч і не змогли здобути перемоги на всіх фронтах, однак зайняли кілька стратегічних пунктів супротивника уздовж усієї лінії фронту, таких як австрійське місто Калуш, захоплене 10 липня арміями генералів Корнілова і Черемісова.
Президент Вільсон заявить пізніше в Конгресі, що «це російська революція дозволила Сполученим Штатам вступити у війну й змінити співвідношення сил протиборчих сторін».
- 7-
Але наш німецький супротивник притримував свою зброю. Пізніше Людендорф напише у своїх спогадах про війну: «Відря-джаючи Леніна до Росії, наш уряд взяв на себе особливу відпо-відальність. Під воєнним кутом зору цей захід був виправданим, Росію потрібно було повалити».
Одними з перших заходів Тимчасового уряду були політична амністія та скасування заслання й висилання за кордон. Ско-риставшись цим, 17 квітня 1917 року в броньованому вагоні, наданому німецькою армією, Ленін повернувся зі Швейцарії до Петрограда, без жодних зусиль перетинаючи всі кордони, зокрема Берлін. Ленін і був тією останньою зброєю, розробленою Гінденбургом і канцлером фон Бетман-Гольвегом, щоб «повалити Росію».
У перший же вечір у Петрограді Ленін заявив на мітингу про потребу в якнайкоротший термін перетворити зовнішню війну народів на внутрішню війну класів, а для цього всі щирі ре-волюціонери в усіх країнах, що воюють, повинні сприяти поразці своїх країн. Від самого повернення до Росії, не втрачаючи жодного дня, Ленін взявся за активну діяльність, спрямовану на підривання бойового духу російської армії, як він і обіцяв німцям. Бомба уповільненої дії, закладена Гінденбур- гом, розірвалася.
Зі спогадів О. Керен- ського «Російська рево-
Міністр М.1. Терещенко з генералом ЛЮЦІЯ. 1917», ОпублІКО-
П.М. Красновым і послом США ваних у видавництві
сером Френсісом. 1917 рік «Пайо» (1928):
«Коли в травні, не-забаром після мого призначення на посаду військового міністра, я відвідав Ставку Верховного Головнокомандувача, генерали Алексеев і Денікін (начальник Генштабу) подали мені звіт і меморандум із докладними відомостями щодо способів листування, якими користувалися російські шпигуни та їхні можновладні німецькі замовники.
Тож, перед Тимчасовим урядом постало вельми делікатне завдання: розпочати слідство в зазначеному напрямку, просте
жити за агентами, які здійснювали зв’язок між Людендорфом і Леніним, та спіймати їх на місці злочину, з усіма документами, які б доказували цей зв’язок. Найменший розголос цієї справи змусить німецький генштаб знайти інший спосіб зв’язку зі своїми агентами в Росії. <...> З огляду на важливість справи навіть серед членів Тимчасового уряду можна було поінформувати про неї лише лічених міністрів...
Крім князя Львова і мене, втаємничені були тільки два міністри: Некрасов, міністр шляхів сполучення, і Терещенко, міністр закордонних справ. Справа була доручена саме Терещенкові, а ми вирішили якомога менше занурюватися в подробиці його розслі-дування. Завдання, яке стояло перед Терещен- ком, було заскладним і виконати його було вкрай важко. Його виконання забрало багато часу, але результати виявилися для Леніна нищівними. Розслідування чітко показало, якими способами Ленін вступав у зносини з Німеччиною. Були встановлені особи, які виступали посередниками під час передання грошей (Фюрстенберг- Ганецький у Швеції,
Козловський і мадам Суменсон у Петрограді). Також було вста- Міністр М.І. Терещенко з генералом
НОВЛЄНО назви банків, О.О. Брусиловим. 1917 рік
які здійснювали ці перекази: “Дисконто-Гезельшафт” (Disconto Gesellschaft) у Берліні, “Ніа-Банк” (Nya-Bank) у Стокгольмі та Сибірський банк у Петрограді.
Козловський, заарештований під час більшовицьких виступів у липні, не став заперечувати, коли йому пред’явили документи, які доводили, що він одержував великі суми з-за кордону. Цей чолов’яга, котрий мав свого часу пристойну репутацію і був одним із лідерів польської соціалістичної партії, нахабно заявив на своє виправдання, що від початку війни займався, разом із Ганецьким і мадам Суменсон, контрабандною торгівлею, а саме ввозом до Росії предметів дамського туалету.
У той час Ганецький саме мав прибути через Фінляндію до Петрограда, 18 чи 19 липня, ще до початку більшовицького заколоту. При ньому були документи, які незаперечно доводили зв’язок Леніна з німецьким генштабом. Ганецького, цього більшовицько-німецького агента зі Стокгольма, мали заарештувати на шведському кордоні. Документи, які він віз, були нам прекрасно відомі. Далі я розповім, як так сталося, що Ганецький не потрапив за ґрати і ті величезні зусилля, що їх докладав протягом двох місяців Тимчасовий уряд (головно Терещенко) для викриття підступності більшовиків, звелися нанівець. <...>
Світова війна навчила всі втягнуті в неї країни не тільки застосовувати отруйні гази й інші засоби фізичного знищення супротивника, але також ввела в ужиток в небачених досі масш-табах як дозволений засіб боротьби застосування смертельного газу пропаганди й корупції, щоб морально розкладати населення в тилу ворога.
Самі ж більшовики вже не могли зупинитися на шляху руйнування, навіть якби російське повітря й пробудило б у Леніні, Зинов’єві та їхніх поплічниках хоч якісь уявлення про честь і сумління. Кожен їхній крок спостерігали й контролювали агенти Людендорфа, а необмежені субвенції, надані німецьким генштабом для пропаганди “соціалістичної революції”, були б відібрані за першої ж спроби центрального комітету партії більшовиків ухилитися від своєї пораженської програми. Отже, об’єктивно кажучи, не могло бути й мови про мир чи згоду
Петроград. 1917 рік
між більшовиками та силами російської демократії. Відкрита боротьба між цими протилежними таборами була такою ж неминучою, як і війна між Росією та Німеччиною на фронті. Власне, коли російські війська перейшли в наступ на німців, генеральний штаб більшовиків своєю чергою почав наступ на революційну Росію в тилу російської армії».
Далі у своїх мемуарах Керенський згадує ті заворушення, що спалахнули в Петрограді 16, 17 і 18 липня, і червоногвар- дійців, які роз’їжджали містом у вантажівках з написом «Перша куля — Керенському», тоді як він намагався піднести бойовий дух у військах на фронті.
Ось як він описує подальші події:
«...Тоді я вирішив на кілька днів повернутися до Петрограда. Дорогою, на під’їзді до Полоцька, мій потяг ледь уник катастрофи, зіштовхнувшись з локомотивом, який чомусь пустили на повній швидкості назустріч. Наш машиніст ледь устиг загальмувати, тому розбилася лише платформа перед моїм вагоном.
У Полоцьку я зустрів Терещенка. Він зайшов до мого вагона й розповів усі подробиці останнього дня більшовицького повстання (18 липня). Тоді трапився один епізод, який виявився сприятливим для військ, а для нас обох — справжньою катастрофою.
Пізно ввечері 17 липня міністр юстиції Переверзєв визнав за потрібне передати пресі частину матеріалів, які стосувалися зрадництва Леніна, Зинов’єва й інших більшовиків, зібраних Тимчасовим урядом і вже переданих до прокуратури. Наступного дня ці матеріали опубліковали в усіх газетах, а до цього всю ніч їх роздавали гвардійці у вигляді листівок. Враження, яке ця інформація справила на військові частини, було приголомшливим. Полки, які вагалися, негайно стали на бік уряду, а ті, хто підтримував більшовиків, утратили весь революційний запал. 18 липня протягом дня заколот швидко придушили, а особняк Кшесинської, що був фортецею Леніна, захопили урядові війська.
Проте Тимчасовий уряд назавжди втратив можливість довести факт зрадництва Леніна, спираючись на незаперечні документальні докази. Фюрстенберг-Ганецький, який вже наближався до фінського кордону, де його мали заарештувати, повернувся до Стокгольма, відвозячи найважливіші документи, що були при ньому, як нам було достеменно відомо. Напередодні мого повернення з фронту, відразу ж після того, як Переверзєв передав журналістам конфіденційні документи, Ленін і Зинов’єв вислизнули з Петрограда й сховались у Фінляндії.
Виправданням міністрові юстиції могло слугувати лише те, що він не знав про підготовку арешту Ганецького — арешту, який визначив би долю більшовиків. І все ж таки з його боку було недопустимим розголосити без попередньої згоди Тимчасового уряду такі важливі документи. У результаті різкої дискусії з цього приводу Переверзєв мусив піти у відставку. Немає щонайменшого сумніву, що всі події після цього літа 1917 року і сама історія Росії могли б повернути на зовсім інше, якби Терещенко мав змогу завершити складне завдання з викриття Леніна, а отже, якби зрадництво Леніна було б доведене з усією очевидністю перед судом».
Закінчилася ця справа відставкою міністра юстиції, а князь Львов, котрий обіймав посаду прем’єр-міністра, вважав за свій обов’язок скласти із себе повноваження. Відтак Керенський виконуватиме функції прем’єр-міністра, залишаючись у той же час військовим міністром. Я ж зберігав свої повноваження міністра закордонних справ і продовжував ревно захищати Троїстий союз. З усіх членів першого Тимчасового уряду, що почав свою роботу 15 березня 1917 року, нас залишилося тільки четверо — Керенський, Некрасов, Коновалов і я. Ми утворили знаменитий «квартет» (дехто, втім, назве його «тріумвіратом», оскільки хоча Коновалов і продовжував виконувати свої функції, але не так очевидно, як ми троє), який керував демократичними перетвореннями в Росії і з першого ж дня не шкодував сил заради втілення ліберальних ідей, заради перемоги нової Росії, яка гідно виконала всі обіцянки, дані союзникам на початку війни. Усупереч величезним труднощам ми не змінили обраний курс, не почали шукати інших союзників, не відхилилися від політичної лінії, наміченої після зречення царя.
Я відчував, що завдяки наново розпаленому ентузіазму ро-сійських військ, героїчній обороні союзників (що показала битва під Верденом), а також оголошеному прибуттю американського підкріплення перемога союзників уже зовсім не за горами.
На початку серпня дипломатична канцелярія одержала від німців пропозицію щодо підписання сепаратного миру на вельми привабливих для нашої країни умовах. Німці бачили, що російські війська перейшли в наступ, що їхні агентурні мережі всередині країни викриті, а їхні шпигуни — Ленін і Зинов’єв — вигнані з Росії, і розуміли, що на Західному фронті їхній час сплив. Тому вони ладні були піти на все, щоб підписати з Росією сепаратний мир, який дозволив би їм перегрупуватись і спрямувати всю свою бойову міць проти франко-британських сил, перш ніж прибудуть американські війська. Певна річ, я ознайомив Керенського і Некрасова з цими привабливими пропозиціями, і ми одноголосно вирішили не зраджувати наших англійських і французьких друзів, а до кінця дотримувати слова, наданого їм.
Позбувшись на певний час контролю Рад, члени яких або були на втіках за кордоном, або сиділи за ґратами, ми нарешті змогли в перші тижні серпня спокійно організувати переїзд імператорської родини до Англії, як того бажали останні Ро- манови, які були кузенами британської королівської родини. Я був надзвичайно здивований, отримавши від англійського посла офіційне повідомлення, яке містило недвозначну відмову Великої Британії впустити у воєнний час на свою територію будь-яку особу, пов’язану родинними узами з російською імператорською родиною. Я був приголомшений, просто не знаходив цьому пояснень, хіба що таке: імператрицю вважали пронімецьки налаштованою особою. Але, можливо, існували й інші причини, мені невідомі. Пізніше, у 1918 році, коли я звернуся зі схожим проханням — прийняти мене як біженця, — я отримаю таку саму незрозумілу відмову Англії. Адже весь 1917 рік я не шкодував сил, аби захищати інтереси наших союзників, і відхиляв пропозиції німців щодо укладення сепаратного миру... Але, мабуть, не випадково говорять: «підступний Альбіон»?
У будь-якому разі потрібно було терміново вирішувати, куди вивозити імператорську родину, тому що Тимчасовий уряд уважав, що в Царському Селі вона перебувала занадто близько від Петрограда, де тільки-но відбулися заколоти й кожної миті вони могли спалахнути з новою силою. Якби заворушення повторилися цією зимою, то захистити царську родину було б украй важко. Постановили відправити царя та його родину в ніч проти 14 серпня до Тобольська.
Незабаром після від’їзду царської родини в Ставці, у Гене-ральному штабі Верховного Головнокомандувача російських військ, розташованій у Могильові, прихований протест генералітету переріс у відкритий заколот. На той час генерал Корнілов заступив генерала Брусилова на посаді Головнокомандувача. Але з’ясувалося, що він під приводом безладів, які, за його інформацією, мали спалахнути в Петрограді 10 вересня 1917 року, організував переведення до Петрограда армійського корпуса під командуванням генерала Кримова нібито для захисту Тимчасового уряду. Насправді сили більшовиків були тоді роздроб-
лені, Тимчасовий уряд тримав ситуацію під контролем, жодної небезпеки для нього не було. Проте Керенський подумав, що Кримов може взяти участь у військовому перевороті Корнілова, імовірно, за згодою генерала Алексеева. Кримова заарештували, коли той перебував ще в ста тридцяти кілометрах від Петрограда, у районі Луги. У своєму кабінеті Керенський звинуватив його в зраді. Кримов же, заперечуючи звинувачення, наполягав, що всього-на-всього виконав наказ Корнілова: переміститися до Петрограда на захист Тимчасового уряду. Я особисто знав Кримова, ми розробляли з ним план змови проти царя напередодні революційних подій у березні 1917 року. Тому я був упевнений, що він ніколи не братиме участі у військовому перевороті, спрямованому на відновлення монархії чи диктатури. Це був справжній і вірний своєму слову офіцер, людина честі. Він був уражений звинуваченнями, які висунув йому Керенський 13 вересня, тож наступного дня, 14 вересня, до того як я зміг зустрітись і переговорити з ним, Кримов застрелився. Він був моїм другом, і я дуже тяжко переживав його кончину. Кілька днів По тому я глибоко переживав на його похованні.
Оцінку спроби генерала Корнілова вчинити переворот, під-триманий найконсервативнішими колами Росії, як невдалої, нині вже зроблено — це історичний факт. Усе до щонайменших деталей нам пояснив Керенський під час нічного засідання Тимчасового уряду 8 вересня 1917 року, не згадавши тоді тільки про просування армії Кримова (про це ми дізнаємося тільки за чотири дні, коли армія наблизиться до столиці). Я, як і решта міністрів, подав у відставку, щоб дати можливість реорганізувати Тимчасовий уряд, два члени якого, поза сумнівом, були вплутані чи щонайменше поінформовані про реакційні дії генералів Корнілова й Алексеева.
Що ж до участі в цьому заколоті генерала Кримова, тут у мене назавжди залишилися сумніви і смерть генерала їх не розвіяла. В будь-якому разі я цілковито йому довіряв. Я не бачив жодного незаперечного доказу на користь звинувачення, висунутого Керенським, — нібито Кримов повів свої частини на Петроград не для того, щоб стати на захист Тимчасового уряду, а із зовсім іншою метою.
Після самогубства Кримова генерала Корнілова відсторонили від командування й заарештували, щоправда, лише тимчасово. Генералові Алексееву наказали взяти під варту Корнілова, і більше того не турбували. Тоді ж Олександр Федорович Керенський сам одягнув генеральський мундир, перебравши на себе, таким чином, керівництво всіма військовими і цивільними силами нової Росії. Тож чи не він в остаточному підсумку виграв більше за інших, зосередивши всю повноту влади в одних руках — у своїх?
І це тоді, коли скликання Установ- Генерал ^ чих зборів перенесли з 13 жовтня на
Олександр Михайлович ^ ГруДНЯ і Тимчасовий уряд мав за
безпечити їхню роботу. На той час ми ще не встигли підготуватися до проведення Установчих зборів, поглинені нашою гарячковою щоденною діяльністю і частими нічними нарадами.
Я, звісна річ, не схвалював безкарності осіб, звинувачених у спробі військового перевороту. Однак значно більше мене турбувало те, що Леніну та Зинов’єву дозволили повернутись із заслання, хоча вони однаково самі б утекли. Хвилювало мене й те, що були звільнені Троцький і Луначарський, яких ми спіймали на гарячому, а також те, що в остаточному підсумку не були вжиті належні заходи проти інших винуватців липневих заворушень. Мені здавалося, що нам варто було обійтися без участі цих лиховісних, глибоко антидемократичних осіб хоча б до скликання Установчих зборів, аби збори могли безперешкодно виконати роботу, необхідну для виведення Росії на сучасний і демократичний шлях розвитку.
Усе ж таки, попри деякі сумніви, я вирішив не відмовлятися від портфеля міністра закордонних справ і негайно знову взятися за справу, позаяк саме на цій посаді міг допомогти своїй країні. Втім, з вересня 1917 року моя довіра до Керенського значно похитнулася.
Останній склад Тимчасового уряду кардинально відрізнявся від попередніх. Його члени так і не спромоглися породити жодних прогресивних ідей і не мали достатньої широти думки. Керенський, який офіційно захопив практично всю військову і цивільну владу, вже не міг нікого переконати у своїй прихильності демократичним ідеалам, тому перетворився на легку мішень для критики, що лунала з усіх боків. Я ще зберігав лояльність до Керенського, але розумів, що його становище безнадійне. Він уже не підходив для підготовки Установчих зборів, які мали розпочати свою роботу менш ніж за три місяці.
Навіть наші союзники — Англія і Франція — втратили довіру до нього. Армія не мала дієвого керівництва, а тому на якійсь більш-менш потужний наступ годі було й розраховувати. Офіцери, котрі не виправдали довіри та не користувалися повагою, не могли протистояти масовому дезертирству вояків, які не бажали ще одну зиму провести в шанцях і бути гарматним м’ясом.
З іншого боку, антидемократично налаштовані екстремісти, чиї недавні злочини залишилися безкарними, вважали, що їм дозволено все. На заводах і в університетах організовувалися страйки, транспорт працював із перебоями, неможливо було захистити навіть мешканців столиці.
Я боровся, як міг, на всіх дипломатичних фронтах, намагаючись здобути гідне місце для Росії на карті світу, забезпечував нашу присутність на міжнародних конференціях, присвячених проблемам війни, а також намагався зберегти порозуміння всередині задля проведення реформ країни. Утім я прекрасно усвідомлював, що тільки енергія розпачу штовхала мене на цей шлях і ніхто мене не підтримував.
Князь Григорій Миколайович Трубецькой, людина тонка й освічена, який був тоді директором дипломатичної канцелярії в моєму міністерстві, проводив у себе зустрічі, на яких намагався переконати друзів із партії кадетів, що були близькі до Тимчасового уряду й досі схилялися до продовження війни, у нагальній потребі підписати сепаратний мир. Мене попередив про такі спроби мій друг Мойсей Аджемов, якого й самого
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 29 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |