У моїй пам’яті закарбувалася зустріч із колишнім царським міністром юстиції, головою Державної ради, грізним Щегло- вітовим, на арешті якого я сам наполягав у перший же день демократичної революції: «Як, Михайло Івановичу, і ви тут!?» — викликнув він із подивом. «Так, і я тут», — просто відповів я, перш ніж його привітати. «Схоже, це задоволення коштувало вам пари мільйонів. Чому ви не попросили мене, поки я був при владі? Я б запроторив вас сюди безкоштовно». Це були його останні слова, останній жарт із вуст мого старого політичного супротивника, непохитного Івана Григоровича Щегловітова. Він не вийде живим з цієї в’язниці: його підло вб’ють тюремники у вересні 1918 року.
Так само я зустрічав багатьох вірних царських підданців, в очах яких мав виглядати в кращому разі поплічником чаклуна, а в гіршому — самим дияволом. Такою була й моя зустріч з Федором Вінбергом, полковником Імператорської лейб-гвардії і стаєнним двору, котрий у мемуарах «У полоні в “мавп” (Нотатки “контрреволюціонера”)» напише таке:
«Повернувшись я раптом побачив, як наш дворик заповнився юрбою в’язнів, близько сорока осіб. Серед них я декого знав: генерал Багратуні, начальник штабу Петроградського регіону, старий революціонер-терорист Бурцев, міністр закордонних справ в уряді Керенського Михайло Терещенко й інші. Там були військові, цивільні, молоді, старі, професори, інтелігенти, чиновники... Ризикуючи скоїти “порушення правил внутрішнього розпорядку”, я, проте, зупинився, щоб їх роздивитися, і не міг стримати посмішки: ця прогулянка парочками, як дівиці з пансіону під пильним оком худющої класної дами, виглядала кумедно. Я кинув Терещенкові, коли той проходив повз мене: “Що за змішання народів, племен, мов, чинів!” — “Ви бачите лише жменьку, — відповів він, — їх тут значно більше!”. Спе-ціально для чиновників міністерства закордонних справ маю зазначити, що Терещенко навіть тут мав дуже імпозантний вигляд: він відпустив чорну борідку, яка йому дуже личила. Мене не дивують його успіхи в вищому світі, але... чи не занадто він молодий, щоб виконувати функції канцлера російської республіки? Він, напевно, міг би відповісти: “Так, я справді молодий, але гідність шляхетної душі — не у віці”. Гідність, звичайно, так! Але все ж таки не досвід і проникливість. Я познайомився з Терещенком під час першого візиту моєї дружини, яку я просив негайно передати мені свічки, оскільки три чверті доби перебуваю в пітьмі. Він почув моє прохання й одразу вручив мені дві свічки, поки не прибули мої, за що я йому дуже вдячний. За одинадцять діб мого арешту кілька слів, якими я обмінявся з Пуришкевичем і Терещенком, були єдиними».
Після царських реакціонерів, що потрапили сюди в березні 1917 року, міністрів і державних секретарів Тимчасового уряду, що перебувають тут з листопада 1917 року, до Петропавлівської фортеці безупинно надходили все нові й нові контингенти арештантів.
У січні 1918 року, коли Ленін віддав наказ заарештувати всіх делегатів, які прибули до Петрограда нібито для відновлення Установчих зборів, негайно розігнаних новою владою, і не належали до його партії, ситуація помітно погіршала. У нас більше не топили й дуже погано годували. Жодного контролю згори за нашими наглядачами не було. Це розбещувало їх і породжувало вседозволеність. Щоправда, завдяки цьому нам вдавалося за їхньою допомогою одержувати деякі продукти, сигарети і конче потрібні свічки. Але в той же час існувала велика ймовірність того, що в будь-яку мить який-небудь кур’єр прибуде з мандатом від незрозумілого комісара, який вимагатиме видати або стратити на місці того чи того в’язня. Ми боролися, щоб вижити і будь-що зберегти здоров’я, оскільки «подорож» до лікарні бувала зазвичай шляхом в один кінець. Однак здоров’я дедалі погіршувалось: я все сильніше кашляв і розумів, що легені в мене вражені тяжким бронхітом. Нерідко вночі несила було заснути від холоду, я годинами тремтів у лихоманці, зіщулившись на своєму маленькому залізному ложі.
Після трагічних подій 5 січня 1918 року, що відбулися з прибулими до Петрограда делегатами Установчих зборів, коли всі ті, хто не підтримали більшовиків, були розстріляні чи заарештовані, наших тюремників охопила жага вбивства. У ніч проти 6 січня під різними знущальними приводами двох колишніх міністрів Тимчасового уряду, Андрія Івановича Шингарьова і Федора Федоровича Кокошкіна, яких я добре знав, перевезли до Маріїнської тюремної лікарні, де їх по-звірячому вбили п’яні матроси, взявшись катувати їх без жодної видимої причини. На тортурах, усвідомлюючи, що загине, бідолашний Шингарьов, який недавно втратив дружину під час пожежі в своєму заміському будинку, почав молити про долю своїх сімох дітей. Але хіба співчуття хоча б колись навідувалося в серця (якщо, звичайно, у них були серця!) цих моряків із Кронштадта, криваву наволоч, вічно п’яних «героїв» більшовицької революції?!
У своїй англомовній книзі «Від волі до Брест-Литовська» («From Liberty to Brest-Litovsk») Адріана Тиркова описує умови утримання в’язнів Трубецького бастіону:
«Це була справжня трагедія для М.М. Кішкіна, О.І. Коновалова, М.І. Терещенка, А.В. Карташова, Пальчинського, М. Третьякова, М. Бернацького і Смирнова — членів Тимчасового уряду, ув’язнених у Петропавлівській фортеці. На початку грудня до них приєдналися три члени Установчих зборів — А.І. Шингарьов, Ф.Ф. Кокошкін і князь Долгоруков. Умови їхнього тюремного утримання були дійсно жахливими. Ці люди, які належали до російських освічених кіл і боролися з царатом, не були пристосовані до нелюдських умов ув’язнення. У царських в’язницях, звичайно ж, панували жорстокі звичаї, але звірства і беззаконня більшовицьких в’язниць затьмарили все, що було відомо про них за часів царату. У фортеці було сиро, холодно й темно. Спершу в’язням не дозволяли прогулянки взагалі, надалі їх випускали на відкрите повітря, але на дуже короткий час. їм дозволялось одержувати їжу з дому, але їсти її можна було тільки холодною. Головним клопотом ув’язнених міністрів було те, як зберегти тепло. Однак усі ці фізичні злигодні не можна порівняти з моральними стражданнями. Арештовані міністри перебували в так званому Трубецькому бастіоні, оповитому героїчними легендами про мучеників XIX століття, які відбували там покарання, постраждавши в боротьбі за російську волю. У бастіоні була власна охорона, очолювана матросом, отож, у фортеці було два начальники. Молодий матрос ставився з великою
повагою до в’язнів і був, так би мовити, їхньою внутрішньою охороною. Це було конче потрібно, оскільки буйний гарнізон фортеці, що складався з мутних, якщо не відверто кримінальних елементів, був здатний на будь-який злочин. На чолі гарнізону стояв обраний ними самими командир — нижній чин на прізвище Павлов. Цей грубий, дикий, майже неписьменний солдат знущався з в’язнів зі всією безсоромністю дрібного авантюриста, якого дратувала їхня інтелектуальна й моральна перевага.
Колишнього міністра віросповідань A.B. Карташова, натхненного філософа, що відзначався щирою святістю ранніх християн, солдат Павлов помістив на кілька днів у мокрий карцер без світла, ліжка та їжі, за винятком хіба що шматка хліба. І це був не поодинокий випадок. Заарештовані політики перебували в атмосфері постійного приниження, побутових незручностей і глузувань, за якими ховалася жахлива примара кривавого кінця.
Більшість міністрів були кадетами, тобто згідно з більшовицькою термінологією — контрреволюціонерами, калединця- ми й ворогами народу. Вояки почували цілковиту свободу дій і поводилися з ними як заманеться.
Неодноразово коридорами лунали загрозливі крики: “Віддайте їх нам! До чого церемонитися з буржуями? Ми їм покажемо!”. Такі самі крики передували смерті генерала Духоніна.
Родичі, численні друзі й політичні прихильники в’язнів постійно побоювалися за їхнє життя. Після того як члени Тимчасового уряду були взяті під варту, народні комісари не висунули їм жодних обвинувачень. їх навіть не судили, але вони перебували заручниками у фортеці, приміщення якої нагадували середньовічні камери катувань. Усі зусилля домогтися їхнього звільнення виявилися марними».
Далі описується вбивство міністрів Шингарьова і Кокош- кіна:
«Увечері того дня, коли почали роботу Установчі збори, двох міністрів Тимчасового уряду, Ф.Ф. Кокошкіна й А.І. Шингарьова, перевели з фортеці до Маріїнської тюремної лікарні.
Тієї ж самої ночі матроси й червоногвардійці вдерлися до лікарні та жорстоко вбили обох. Кокошкін помер миттєво, можливо, навіть так і не прокинувшись. Шингарьов повільно вмирав у жахливих муках протягом кількох годин від важких травм голови та черевної порожнини. До нього навіть не змогли викликати родичів, оскільки внаслідок чиїхось таємних розпоряджень у ту ніч усі телефони в лікарні були вимкнені.
Перед смертю Шингарьов у маячні згадував своїх дітей із занепокоєнням і тривогою за їхнє майбутнє та шепотів щось про своїх убивць. Лікарям, які були присутні при цьому, почулося, нібито він намагався пробачити своїх катів. Це цілком вірогідно і дуже на нього схоже. Шингарьов був одним із тих російських інтелігентів, для яких самовіддане служіння й любов до людей були сенсом і нормою життя.
Будучи ув’язненим у фортеці й очікуючи у будь-який момент страти, Шингарьов не лише не втратив віри в людей, а й з не-викорінною стійкістю ідеаліста писав у своєму щоденнику:
“Якби мені запропонували, якби це було можливо, почати все спочатку чи зупинитися, я б жодної хвилини не вагався й почав би все наново, попри всі жахи, пережиті країною. І ось чому. Революція була неминуча, позаяк старий лад не міг далі існувати. Рівновага була порушена вже давно, а в підвалинах російської державності, яку ми недарма називали колосом на глиняних ногах, лежали темні народні маси, позбавлені державної ідеї, розуміння радості служіння на пожиток суспільству й ідеалів інтелігенції, позбавлені часто навіть простого патріотизму. Разюча невідповідність між верхівкою суспільства та його підвалинами, між вождями держави в минулих її формах, а також вождями майбутнього й масою населення мене вразила ще в юності, на початку мого університетського життя. Це не просто було небезпечно для чинного ладу (що не надто й важ-ливо), а й становило серйозну загрозу власне Державі.
Ці роздуми дозволили мені дійти висновку щодо потреби зближення верхніх і нижніх прошарків суспільства, встановлення твердого й непохитного зв’язку між ними. На той час і наука, і мистецтво, і політика здавалися мені марними, якщо вони не ставили за мету тих ідеалів, яким я поклонявся. Тому я відмовився від своїх попередніх планів присвятити себе науці (яка дуже мене вабила), аби піти в народ і стати лікарем”.
Він усе своє життя ідеалізував людей і обстоював принцип якнайширшої демократії. І він, і Кокошкін були справжніми духовними борцями, що відмовилися від усього особистого, усього егоїстичного лише задля того, щоб служити абстрактним принципам Істини і Правди. А їхнє вбивство, таке жорстоке й безглузде, є одним із найстрашніших і найвідразливіших свідчень тієї смертельної отрути, за допомогою якої більшовицька революція розбещила народну душу.
Ці злочини залишаються безкарними».
- З -
Якими ж безнадійно крижаними були стіни Петропавлівської фортеці в ту першу в радянській Росії зиму! І яка ж величезна відстань відокремлювала мою камеру номер сорок шість Тру- бецького бастіону від будь-яких надій на майбутнє та спогадів про минуле! Я намагався відродити у своїй пам’яті щасливі дні й радісні вечори старого Санкт-Петербурга, особливо приємні з першим снігом, що провіщав початок довгої російської зими. Я любив театральний роз’їзд у компанії Шаляпіна чи Павлової, довгі дискусії в куточку біля каміна в якомусь ресторані з поетом Блоком, письменниками Олексієм Ремізовим чи Андрієм Бєлим, з багатьма іншими артистами, художниками-передвижниками, інтелектуалами, що найчастіше мали вельми парадоксальні погляди. Яким казковим був Невський проспект у вбранні з першого снігу! І якою теплою та спокійною видавалася тоді зима в м’якій атмосфері Санкт-Петербурга!
Але в ці січневі дні 1918-го в суворій і крижаній камері петроградська зима несла тільки морок, холод і страх. Росія за-нурювалася в хаос, поверталося варварство, а протягом кількох тижнів були знищені тисячолітня культура, традиції, підвалини суспільства.
Побачення все рідшали. З початком червоного терору люди почали цуратись один одного. Тільки безумець міг домагатися побачення з небезпечним контрреволюціонером, символом між-народного капіталізму, що експлуатував народ. Довга й холодна зимова ніч на півночі Росії здавалася нескінченною... Слідство в моїй справі досі не розпочиналося, але проти мене вже було зібрано чимало свідчень обвинувачення. Кожного з них вистачило б для того, щоб засудити мене до страти. Новини з волі також були невтішними. З кожним днем радянська влада, здавалося, дедалі більше зміцнювала свої позиції, перетворюючись на все більш тоталітарну. Глузування та знущання наглядачів день у день частішали. Я втрачав останню надію покинути живим свою камеру та почав навіть думати про самогубство.
Як же я здивувався, коли одної красної днини двері моєї камери відчинились і мене сповістили, що в мене буде побачення з французьким журналістом і його помічницею. Журналіста звали Рене Франсуа. Він дістав дозвіл від матроса Алексеєва, комісара Воєнно-революційного комітету, на написання статті про ув’язнених Петропавлівської фортеці. Однак, на моє превелике диво і невимовну радість, його асистенткою виявилася не хто інша, як моя кохана — Маргаріт, яку я від моменту свого арешту жодного разу не бачив. Вона зробила знак нічим не виявляти почуттів, оскільки один із солдатів, що супроводжували цю маленьку делегацію, добре володів французькою.
Завдяки журналістові, який відволікав наглядачів, нам усе ж таки вдалося трохи поговорити. Саме Маргаріт організувала цей репортаж, щоб дістати змогу навідати мене у в’язниці, тому що я належав до числа тих в’язнів, побачення з якими були заборонені. Вона розповіла, що втратила нашу дитину. Ця гірка звістка, ясна річ, завдала мені величезного болю. Але попри все, я найбільше хотів стиснути свою кохану в обіймах. Ледь себе стримував. Проте за наявних обставин це було неможливо. Маргаріт переконувала мене не втрачати віри й мужності, оскільки звільнення вже не за горами. З її слів я зрозумів, що вона збирається зустрітися з Леніним і незабаром я буду вільний. Вона переконувала мене, що ми знову будемо разом і більше ніколи не розлучимося, що ми одружимось і житимемо щасливо з нашою маленькою донечкою, а згодом у нас буде й син, про якого я так довго мріяв. Я запевнив її, що саме так усе й буде, якщо тільки мені поталанить вибратися з цієї проклятої в’язниці.
Французький друг-журналіст виконав свою місію. Його стаття була опублікована в газеті «Л’Еклер» 26 березня 1918 року.
Рене Франсуа навмисно затримав публікацію, щоб не порушити плани Маргаріт щодо мого звільнення.
«У В’ЯЗНИЦІ ПЕТРОПАВЛІВСЬКОЇ ФОРТЕЦІ
Запасшись дозволом, що його нам учора люб’язно видав матрос Алексеев, комісар ревкому, ми попрямували на набережну Неви, до Петропавлівської фортеці. Ніч була морозною. Через ожеледь наша худа шкапа, яка тягла сани, ковзала, тож ми насилу здолали довгий шлях до в’язниці.
Крізь густий туман невиразний силует старої фортеці здавався фантомом. І лише позолочений шпиль на дзвіниці сяяв на тлі сірого неба.
Нарешті ми біля брами, над якою досі простягає крила ім-ператорський орел. Ми пред’являємо наш документ вартовим, які, здається, промерзли наскрізь у своєму цивільному одязі. Екіпаж перетинає невеликий сквер, рухається повз каплицю й зупиняється поблизу низької будівлі — комісаріату в’язниці.
У невеликій кімнаті на першому поверсі, куди нас уводять, чатують відвідувачі, а надто — відвідувачки, родичі та родички в’язнів. Вони стоячи очікують своєї черги, щоб потрапити до переговорної кімнати. Комісар, який пильно розглядає перепустки, демонструє підкреслену ввічливість щодо нас і пропонує два стільці. Трохи згодом він запрошує нас пройти за ним, і ми разом з іншими відвідувачами прямуємо за проводирем, який трохи говорить французькою, до Трубецького бастіону, де утримуються в’язні.
На якусь мить у мене виникає несподівана асоціація з екс-курсійною групою від агентства Кука. Але я швидко усвідомлюю напруженість і трагічність ситуації. Якщо інших відвідувачів зу-пиняють у переговорній кімнаті зі склепінчастою стелею, схожій на сповідальню монастиря, нам як французьким журналістам дозволяють проникнути до коридорів самої в’язниці. Комісар залишається з нами, але до нього приєднується молодий офіцер, котрий відмінно говорить французькою, в оточенні чотирьох підозрілого вигляду солдатів із пристебнутими багнетами. “Кого ви бажаєте бачити в першу чергу? — запитує офіцер. — Ми зараз біля камери Терещенка. Хочете відвідати його?”
Я і моя супутниця ледь у силах вимовити “так”. Нас душить хвилювання, оскільки і я, і вона дуже добре знайомі з колишнім молодим міністром закордонних справ. У моїй пам’яті спливає перша зустріч, що відбулася на початку російської революції, з милим і елегантним молодиком, на той час міністром фінансів. Я бачу його в просторому кабінеті на Мойці, як він викладає точною й чіткою мовою свій фінансовий план реорганізації. Я знову бачу його вже пізніше міністром закордонних справ у Марийському палаці, у великому залі для преси, куди він любив приходити між двома засіданнями Тимчасового уряду для бесід із журналістами і де він розповідав мені про свої проекти, надії, про свою велику любов до Франції. Буремні вечори, що ввійшли в історію, гарячі ночі... “Я спочатку маю довідатися, чи захоче він вас прийняти?” — говорить офіцер.
Він відчиняє двері. Я оглядаю камеру. Вона схожа на звичайну кімнату. Її можна порівняти з кімнатою унтер-офіцера у французькій казармі: вибілені вапном стіни, солдатське залізне ліжко, маленький стіл зі світлого дерева, плетений стілець. На стіні — електрична лампочка. У кутку — маленький умивальник, поруч — сучасний унітаз.
Я швидко схоплюю ці деталі, але мій погляд зупиняється на сутулому чоловікові, котрий сидить спиною до нас на маленькому залізному ліжку. На колінах у нього миска, наповнена темною масою. Очевидно, він задумався: він не їсть, не повертається до дверей. Офіцер підходить і щось йому говорить. Терещенко, а це дійсно він, повертає голову, помічає нас у коридорі. Він робить знак, що можна ввійти. Схоже, він здивований, бо підводиться не відразу.
Він ставить миску на підлогу й іде до нас назустріч. Він блідий, дуже блідий, але намагається виглядати сильним. Цілує руку моїй супутниці й дякує за те, що ми вирішили його відвідати.
Поки він говорить, намагаючись заспокоїти нас із приводу свого здоров’я та душевного стану, я уважно роздивляюся його. На ньому м’ятий сірий костюм без пристібного комірця й хатні туфлі. Він давно не голився, посивіле волосся розкуйовджене. Він просить із хворобливою посмішкою вибачення за своє “негліже”, однак ні на що не скаржиться. Тільки бере мене за руки й довго нервово стискає їх.
“Ми досі міністри, — говорить він упевнено, але голос його злегка тремтить. — Ми досі міністри й не втрачаємо віри”.
Він знову схиляє голову перед моєю супутницею й шепотить: “Дякую! Дякую!”. Я залишаю камеру, щоб приховати сльози, які тремтять на моїх віях...
Потім нам пропонують відвідати Кішкіна, міністра державного піклування.
Як і його колеги, п. Кішкін ні на що не скаржиться. Стоїчно він вимовляє такі прекрасні слова: “Я лікар. Усе своє життя я закликав до мужності інших. Але трохи залишив і для себе”.
Я підходжу до маленького столика, на якому лежить чимало книжок. Один том розкритий; це “Європа і Французька революція” Альбера Сореля. “Це Терещенко позичив мені її, — пояснив Кішкін. — Ми бачимося щодня під час прогулянки у сквері. Це найкращі хвилини за весь день”».
Підпис: Рене Франсуа
-4-
Лише пізніше я дізнався про все, що зробила Маргаріт, аби врятувати моє життя. До неї дійшли чутки, буцімто інших міністрів Ленін планував звільнити на свій день народження. Але це не стосувалося мене. Маргаріт довідалася, що мене мають стратити до цієї лиховісної дати, і зробила все можливе й неможливе, аби витягти мене з в’язниці.
Відразу після мого арешту вона навідалася до Міністерства юстиції та домоглася зустрічі з комісаром юстиції Штейнбергом, який потай від свого секретаря спробував їй допомогти. Проте в’язень був занадто помітною постаттю, тому комісар зізнався Маргаріт, що рішення про звільнення колишнього міністра може ухвалити тільки Ленін. Але як до нього підібратися?
Як я вже згадував, моя кохана мешкала на Мільйонній, саме над французькою військовою місією в Петрограді. Два члени цієї місії, граф Жан де Люберсак і П’єр Дарсі, яких ми неодноразово приймали в нашому домі, просто з дружньої прихильності всіляко намагалися нам допомогти. Вони щосили користалися своїм статусом іноземців і не боялися ризикувати. Жан де Люберсак, який став після цього нашим добрим другом, мав дещо авантюрну вдачу й був сповнений бравади. Він замислював найфантастичніші плани мого звільнення, навіть пропонував організувати втечу з фортеці. Але від цього задуму в останню хвилину змушений був відмовитися, бо на цьому наполягла моя мати. Вона побоювалася, що витівка погано скінчиться, і досі сподівалася, що зможе мою свободу в той чи той спосіб купити.
П’єр Дарсі, друг Альбера Тома, мав зв’язки в колах фран-цузьких соціалістів, завдяки чому й домігся зустрічі Маргаріт із Леніним. Моя кохана змушена була в мороз більше двадцяти годин тупцювати на снігу поблизу Смольного, але врешті- решт була прийнята. Під час цієї зустрічі, на яку вона пішла в супроводі П’єра Дарсі, були присутні Ленін і Троцький. Попри свою тендітність, незахищеність і той жах, який вона відчувала перед цими кривавими диктаторами, Маргаріт спромоглася мобілізувати всю свою мужність і спокійно й упевнено виклала власні аргументи, які мали переконати співрозмовників у необхідності звільнити людину, яку вона кохала. Будучи француженкою, вона обіцяла відвезти мене до Франції й утримувати подалі від Росії. Вона багато говорила про меценатство родини Терещенків, про ту турботу, якою були оточені всі робітники та службовці, що працювали на родинних промислових підприємствах. Михайло Терещенко ніколи не був експлуататором простого народу, скнарою чи гнобителем, запевняла Маргаріт, а навпаки, завжди шанував родинний девіз «Прагненням до суспільної користі».
Однак усі доводи Маргаріт не справили належного враження. Ленін сидів із кам’яним обличчям, і було зрозуміло, що він у будь-яку мить може припинити аудієнцію. Моя Марг зважилася ризикнути й заявила, що за посередництва посольства Франції вона готова віддати свій чудовий синій алмаз в обмін на свободу коханого. На її велике розчарування, Ленін відмовився. Він почав істерично репетувати, що робітничо-селянська революція не продається, що Михайло Терещенко уособлює собою все те, що хочуть знищити більшовики: мало того що як відомий представник великої буржуазії він — це втілення капіталізму, патерналізму, експлуатації та чужої класової ідеології, але й як міністр закордонних справ він перешкоджав укладенню сепаратного миру та припиненню війни, а тому він справжній «м’ясник російського народу».
Маргаріт вийшла з цієї зустрічі знищеною і вирішила, що вже ніщо не перешкодить Леніну зробити собі подарунок до дня народження, віднявши життя її коханого. Вона була налякана і знесилена, не могла ні спати, ні забутися. І, звісна річ, вона вже ні на що не сподівалася. Тоді моя люба Маргаріт навіть не здогадувалася, що стало головною причиною такої різкої відмови Леніна. Адже саме я, Михайло Терещенко, знайшов таємні угоди більшовицького вождя з ворогами Росії, зібрав письмові документи, які доводили цю зраду, а також був обізнаний щодо коштів, переказаних на користь Леніна за його роботу на Німеччину. Ленін не міг знати, що всі ці докази насправді пере-творилися на дим напередодні штурму Зимового палацу. Тому він заспокоїться тільки після того, як мене буде страчено.
Троцького ж усі ці проблеми Леніна не хвилювали, тому руки в нього були розв’язані. У той же вечір П’єр Дарсі одержав таємне послання. Троцький визнавав, що йому терміново потрібні гроші на створення «червоної робітничо-селянської армії», а тому, не маючи змоги офіційно звільнити Терещенка, він допоможе йому вийти з в’язниці в обмін, звичайно ж, на унікальний камінь.
Замерехтів слабкий проблиск надії, і Маргаріт ожила. Вона погодилася на цю угоду, ба більше, зажадала звільнення й Миколи Миколайовича Кішкіна, з яким я підтримував у в’язниці дружні стосунки, які трохи скрашували злигодні ув’язнення. Троцький погодився. Маргаріт вручила синій алмаз П’єрові Дар- сі. У той же вечір цих двох в’язнів перевели до в’язниці «Хрести», звідкіля, мабуть, Троцькому було легше імітувати втечу.
Невдовзі прийшов наказ про звільнення Миколи Кішкіна за усією формою. По мене ж прийшли два кронштадтських матроси, накинули мені на плечі важкий матроський бушлат і вивезли на машині червоноармійців на Фінляндський вокзал. Там мене посадили в порожній вагон для перевезення худоби. Потяг мав відправитися через Петрозаводськ до Мурманська. Основна залізнична колія Петроград - Гельсінкі була зруйнована, однак потяги ходили (постачання військ досі тривало), продираючись крізь лабіринт шляхів на півночі, часто завалених величезними сніжними заметами. Мої проводирі вручили мені клунок, в якому, схоже, були речі, вилучені в мене під час арешту й разом зі мною доправлені до «Хрестів», і зачинили зовні двері порожнього вагона. Щасливий уже від того, що не стою в цю хвилину перед розстрільним взводом, я став терпляче чекати. Я тоді не знав, куди веде цей шлях: до волі, на що натякали червоноармійці, які супроводжуєали мене, чи до загибелі...
Незабаром після здійснення операції з мого звільнення П’єра Дарсі без будь-якої видимої причини заарештували й відправили до далекої московської в’язниці. А через якийсь час його там знайшли мертвим. Троцький не любив зайвих свідків, а надто таких, які мали доступ до оточення Леніна. Французьке громадянство й дружба з Альбером Тома виявилися недостатнім захистом.
- 5 -
Серед ночі потяг повільно рушив на північ. Знемагаючи від утоми, я ледь це помітив. Але невдовзі дикий холод пройняв мене до кісток, не рятував навіть товстий морський бушлат.
Я розв’язав клунок у надії знайти там який-небудь одяг чи ковдру, щоб укритися, але знайшов тільки мій міністерський костюм, що був на мені під час арешту. Я натягнув піджак поверх усього, що на мені було. Далі на мене чекав сюрприз: попри те що навколо панували неприхований грабіж і хабарництво, у внутрішній кишені піджака я знайшов мій старий масивний золотий портсигар з ініціалами М.Т.! А найголовніше (хай його, те золото!) у ньому залишалося кілька сигарет!
Я хотів негайно викурити першу сигарету на волі, але ні сірників, ні запальнички в кишенях не знайшлося. Після бага- тогодинного шляху потяг сповільнив хід, немов загойдавшись, а потім загальмував. Зовні не було ані звуку. Потяг, здавалося, заблукав чи зупинився в полі перед якоюсь перешкодою. Я спробував відчинити двері, щоб оглянутися, але вони були замкнені ззовні. Я був занадто кволим і перед такою проблемою спасував. Присівши, щосили намагався залишатися при свідомості, але все-таки заснув, переможений холодом, що проникав усюди. Мені наснилася ця перша сигарета...
...Проте викурив її не я. Прийшовши до тями (минуло, мабуть, чимало часу), я побачив, що перебуваю в оточенні лапландців, які лікують мої глибокі обмороження. Я був розбитий, усі мої члени знемагали від болю. Але життя потроху поверталося, і цього разу я знав, що врятований і вільний! Я неквапливо витяг портсигар і на знак вдячності запропонував сигарету лапландцеві, який заговорив зі мною. Він пояснив сяк- так, що вони знайшли мене у вагоні непритомного, замерзлого, майже мертвого, і староста села велів їм спершу перевезти мене до них і допомогти мені очуняти. Село було розташоване вдалині від залізничної гілки на нічийній землі, на самісіньких задвірках Російської імперії. Тут мені вже не було чого боятися. Лапландці, які не поділяли ні «принад» марксизму, ні ідей капіталізму, нікого не цікавили і тому почувалися спокійно. У той день, на моє щастя, вони вирішили перевірити, чи не відшукається зараз, наприкінці зими, яка-небудь їжа у відчеплених від потягу вагонах, кинутих на запасній колії.
Трохи оговтавшись, я зустрівся зі старостою села, якому вручив у подарунок мою єдину цінність — золотий портсигар, останнє нагадування про перші тридцять років мого щасливого й заможного життя. Староста пообіцяв, тільки-но дозволить погода, відвезти мене на санях до маленького норвезького порту Хаммерфест. Там я зможу потрапити на криголам, що навесні починає обходити фіорди з півдня. Отже, я знайду нарешті те, що багато хто називає цивілізацією... чи принаймні те, що від неї залишилося після стількох років війни, революції та нещасть.
За кілька днів, улаштувавшись на запряжених собаками нартах під теплою ведмежою шкурою, я їхав, цілком заспокоєний, до обіцяної землі.
У мене був час підбити попередні підсумки. Отже, я прожив трохи більше тридцяти років надзвичайно цікавого й насиченого життя, досяг успіху, слави та поваги в суспільстві, був одним із найбагатших людей Росії, блискучим молодим політиком. В одну мить у мене відібрали все, крім життя, яке я теж ледь не втратив. Я почувався людиною, яка дивом залишилася серед живих, для якої відтепер кожний новий день буде подарунком долі. Мені більше не потрібні ні слава, ні визнання. Гроші теж не стануть грати для мене значної ролі. Я був ладний цінувати кожну секунду цього нового життя як божий дарунок, найкоштовніший із усіх. У мене більше нічого не залишилося, але я був живий, я був готовий почати все з чистого аркуша й радуватися всьому, наче немовля. Ніколи, правду кажучи, я не почувався таким вільним.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 28 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |