- Цікаво моя кицю, де ти його варити будеш? В кафе на кухні чи тут в номері? – хлопці подали смішки. Він все таки хоче сьогодні договоритись.
- Та ти не оборотень, а чихуа – хуа, якесь. – цей раз заржали всі, окрім Патріка. Від його почула тихе гарчання. – Не гавчи. Джорджія ти знаєш закляття?
- Так.
- Добре. Я тобі напишу протиотруту на Альма і все як правильно зробити. Ти і Аманда відправитесь до Лексії. Вона пообіцяла допомогти. Нам потрібно бути готовими.
- Той демон, що ми зустріли, сказав, що на Роберто було накладене закляття. Можуть вони і на нас його примінити. Протиотрута діятиме тільки на наше тіло, ну, якщо когось ранять. Але наша свідомість незахищена.
- Думаю Суеро написала закляття і на такий випадок. Але сили вона додаткової нам не дасть.
- У нас сила, коли ми не в людському обліку.
Закляття та зілля дівчата запам’ятали, тому не стали гаяти часу і вирушили за кілька хвилин, як всі розійшлись. Мені хотілось їм допомогти, але закляття мене не перенесло, проте ми хоча спробували. Мій живіт скрутило. Я практично сьогодні нічого не їла, тому пішла в кафе.
Треба буде задуматись над роботою. У мене була кредитка, де ще мала кругленьку сумму та рахунок в банку з сімома нулями, однак з такими розтратами скоро обанкрутую. На мені ніколи не економили, швидше мама була прихильником шопінгу де можна було спустити чималу суму. Все, що мені потрібно було я мала. У мене не було друзів, щоб з ними піти десь відпочити, мої захоплення більш хлопчачі. І те, що мені купили хонду, було найбільшою покупкою з якою батьки змирились, бо знали, що я ніколи від них не вимагала нічого надприродного.
Мені дали поїсти в самоті мої колеги по нещастю. Це не стосувалось до тих кількох прихильників, серед яких був достатньо таки старший чоловік сорока з гаком років. Всякий раз як не офіціантка приносила бокал шампанського або вина, чай або каву, то приносили вони з надією посидати біля мене, я ж так і випромінюю самотність. Думаю не варто згадувати скільки компліментів стосовно, яка я чарівна і прекрасна мов ангел, чи які у мене незвичайні та дивовижні очі, прослухала, доки доїла свою лазанью та грецький салат. Я тільки про таке чула в своїй новій школі, тому мені не хотілось до кінця вірити в те, що мені вішали лапшу. Ніколи не рахувала що я не гарна, проте у новій школі дівчата були гарніші від мене. Хоч взяти ту саму Кортні, звісно те, що вона рідкісна стерва я не приховую, проте я вважаю її вродливішою за себе. А можливо це моя занижена самооцінка, яка виробилась з роками.
Спекавшись всіх я пішла до номеру. Мені потрібно було ще знайти закляття для захисту. Якщо на Роберто вплинули то така участь чекатиме і решта. А чуючи власне серце в Суеро таке закляття було. І я не помилилась. Помираючи від нудьги, не занала де себе подіти. Щит це не спорю штука класна, але не завжди. Як добре тим людям, які можуть за допомогою заклинань опинитись в будь якій частині світу. І я всім серцем жаліла, що зараз не з дівчатами.
До речі про друзів. Я подзвонила до Ліна і почула криваву розправу від Тіни та Омнії, коли я приїду. Але це було фігня, я навіть не очікувала, що так скучила за ними. Вони ж переживали за мене.
Дівчат я чекала майже до півночі, стала навіть хвилюватись, що могло щось статись. Коли їх дві постаті стали перед моїми очима, то кинулась їх обнімати, на що вони тільки розсміялись.
- Ну як? Вийшло? – навіть не дала і дух перевести.
- Вийшло навіть краще ніж я очікувала. – Джорджія знала, що Лексія могла їй відмовити. – Мало того, що всі відьми «племені» допомагали чаклувати над зіллям, так вони вирішили дати нам підкріплення не тільки з їх селища, а навіть з інакших.
- Ну принаймні з якими ми встигли зв’язатись.
- Так у нас буде армія?
- Могутня армія, яка нас чекатиме біля аеропорту.
- Ну, вони знають, що в тебе щит.
- А вони про зілля знають. Ви їх попередили, що у нас проти отрута?
- Так. І вони встигнуть її зробити, доки ми прибудемо до Дакоти.
- Добре. Не хочу, що хтось помер. До речі, я знайшла закляття для захисту. Ми його потім проговоримо, коли зберемось всі разом. А зараз вам краще відпочити, як не як о шостій підйом.
Глава 11.
До арепорту Північної Дакоти з пересадками, але добрались. Мені чесно кажучи набридл летіти з одного місця в інше. Та й наліталась напевне на довгий час.
Наша армія чекала недалеко від аеропорту. Я не повірила своїм очам, коли побачила десь більш, як з п’ятдесят осіб, точно не була впевнена. Оборотні, вампіри, відьми, ельфи та чотири німфи.
- Оце так. Анна, ти тільки подивись, скільки нам прийшло на допомогу?
- Байк, вщипни мене. Хоча, стій. Не треба. Вони готові пожертвувати собою?
- Як бачиш ти не одна.
- Привіт усім. – натовп завурчав. Добре, що не було поблизу людей, зі сторони виглядало, на якесь терористичне угруповування «Хамас».
- Ти і є Зірка?
- Ага. Вона сама. Давайте перейдемо відразу до справи. Дякую всім, що ви допомагаєте нам. Я знаю, що можливо це як не акт милосердя то акт помсти. Однак, там дуже небезпечно, тому якщо ви передумаєте, ми вас зрозуміємо.
- Якщо сімнадцятилітня дівчина вийшла зі своїми друзями проти Ордену, то ми не боягузи. – аргумент переконливий, але не треба зациклюватись на моєму віці. Можливо я і молодша від них, проте не гірша в бою. Хоча ще ніколи нікого не вбила і не знаю навіть, як це позбавити людини життя. Я про це багато думала. Завжди себе заспокоюю, якщо я навчилась боротися і волдіти зброєю, а та сила, яка мені прийшла для чогось дана, так це напевне для вбивства демонів. Ну принаймні, я так думаю.
- Добре. Я маю закляття, яке допоможе вам не піддатися на дію Ордену.
- Навіщо нам? Головне, що найшлась протиотрута для безсмертних.
- Демон може накласти закляття на будь якого безсмертного, ну а таке можливо, що вони будуть керувати вами.
- Ти звідки про все знаєш? – мені не хотілось їм говорити, але як переконати впертий люд, що це заради безпеки.
- На моїх очах мій друг перетворився на маріонетку і поїхав прямісінько їм в руки. І демона якого ми спіймали, про все розповів. І ще дещо. Демони не матимуть вплив на вашу свідомість, коли захочуть вас убити інакше ви просто дозволите це зробити.
- Звідки така впевненість.
- Просто повірте їй. Вона і так багато бачила, щоб вам розповісти займе дуже багато часу. – за весь цей час Патрік заговорив тільки тепер. Я вже встигла відвикнути від його голосу. Коли почула знак згоди, ми знайшли більш тихе місце де могли б провести закляття, а на його потрібно кров кожного. А де ж таке проведеш біля аеропорту?
Коли з захистом було покінчено, ми вирушили в дорогу. Орендувавши кілька машин. Дехто приїхав з Чикаго на своєму транспорті. Весь кортедж поїхав за нами.
Чесно кажучи, я щось не могла дорубатись, як можу знайти дорогу? На трасі SD – 73, трохи зменшили швидкість, щоб не пропустити поворот. Мою увагу привернула дорога з якоюсь жовтою лінією, яка не закінчувалась. Ми минали ліс та виїхали до якогось озера чи протоки. Про Північну Дакоту я мало що знала. Однак ширина була не велика, щоб побачити що жовтіє лінія далі. Отже нам потрібно було переїхати водні простори.
Всі зупинилась.
- Ми точно правильно їдемо?
- Моя інтуїція мене ще не підводила.
Зробивши трюк, як у фільми з Джимом Кері «Брюс всемогутній», але це не була тарілка з борщем, а щось в мільйон раз більше. Провівши рукою по водній гаді, відчула міць та силу води. Я не знала скільки сил на це піде, проте розвела руки і вода розділилась, утворилась дорога. Руки стулила і все як і було.
- Це просто вражаюче. Ніколи не думала, що можна таке проробити з водою. – це була німфа з каштановим волоссям і великими сірими очима. Як і всі німфи вона була дуже гарною.
- А у тебе є якийсь дар?
- Я одна з знаку. Керую предметами та водою.
- Вау. Моя кузина також з знаку. Значить десь є на всіті всі члени цього знаку? Неймовірно.
- В принципі в Боклехмі я одна з знаку.
- Анна! Що далі?
- Я не знаю чи далеко те місце. Якщо ні, то нам не потрібно світитись і звук двигунів приверне їх увагу швидше ніж ми вийдемо з машин.
- І що ти пропонуєш?
- Сходити на розвідку.
- Ти не підеш. – я підійшла до вампіра з приємною зовнішність, хоча ще не бачила, щоб вампір був не моделлю з обкладинки.
- Тебе як звати? – в новій школі він би явно заслужив авторитет мачо, і переплюнув навіть Стівена, хоча і той не гірший в красі. А цей блакитноокий явно користується шаленою популярністю у дівчат.
- Едгар. – я наголошую знову, що треба переглянути чи справді є ще у мене цей щит, а якщо ні, то я пропала в цих гарних оченятах.
- Якщо ти не проти, зі мною кудись збігати? – знала, що я для вампа, лише пірїнка. – Я показуватиму дорогу.
- Хоч на край світу моя королева. – з цими очами я просто пропаду.
- Що, кицю порозважатись вирішили? – Патрік мені весь кайф обламав.
- Знаєш, а що не погано можна розважитись. Сидіти в кущах в засаді, як спецназ. Може складеш компанію? А, хоча ні. Ти не вмієш не тихо ходити, а ні говорити. Тому мовчи, кицю! – останню фразу я виплюнула йому. Та набрид уже. – І я тобі не киця.
З нами пішли ще двоє вампів дівчина та хлопець, як потім вияснилось молодята. У вампірів, як і в оборотнів, вони могли покохати тільки раз, але це не означало, що не розбити сотні тисяч сердець, доки не знайдуть один одного.
Я утворила тунель через який ми пробігли за секунду. Жовта лінія маячіла. Так і незрозуміло для чого вона. Думаю це не зробили вони спеціально, щоб я їх знайшла. Але довго шукати не довелось. Ми засіли неподалік. Це приміщення нагадувало закинутий склад за часів Першої світової. Досить велике та вмістке, щоб можна було сховати таке поселення безсмертних та заблукати. Нікого не було видно. Може я помилилась або я веду цих людей, як і себе в пастку.
Я тільки хотіла сказати, щоб повертались, як переді мною опинився якийсь демон, а потім ще з десяток і вони оточили нас.
- Ангеле. Я так знову радий тебе бачити. – це бу той демон, якого ми відпустили, точніше він втік. – Я перед тобою в боргу.
- Ого. Не думала, що демонам щось відомо як віддати борг.
- Мені відомо. Тому ходімо зі мною і я тебе не вбю.
- Я піду, ящо ти відпустиш їх.
- Одне життя за трьох?
- Інакше я можу забрати ваше.
- Не думаю. – я підійшла до одного з демонів, який виглядав грізніше інших і провела рукою по щоці подарувавши йому спогади та муки всіх своїх жертв і він просто не витримав і закричав мов несамовитий, а потім лишився тільки попіл. ЩО ЦЕ ТАКЕ? Я не знала, як таке сталось, але я знала звідкись, що можу таке зробити. І не тільки мене це здивувало, але і всіх, бо демони відступили на крок назад. Якось взяла себе в руки і зробила серйозний вираз обличчя.
- Ну що? Переглянеш мою умову? – він мов бубенчик закивав. – Я йду з тобою, а ти їх відпускаєш. Едгар, Марта, Логан ідіть.
- Я не покину тебе. – Едгар схопив мене за руку і потягнув до себе.
- Все добре. Поки. Швидше. – останє, що я почула холодну доріжку на моїй щоці, а далі залишилась сама з демонами.
- Що з Роберто?
- А що з ним? Він тебе чекає. – оточивши мене в колі, направились до приміщення. Ми могли б перемогти їх. Троє вампірів і я. але я не знала, яку силу мають ці демони. Зчинився галас з цієї бійки і я не знаю чи варто було б так ризикувати, якщо сюди збіглись всі решта.
Це і справді виглядало мов бункер. Довжезний коридор і по обідві сторони кілька дверей, це напевне ведуть до кімнат чи лабораторій. Ми опинились у великому залі де кишіло цими тварюками.
- Зірка. Я ніколи не дивувався силі генетики. Ти так схожа на Серафиму. – підійшов чоловік років тридцяти, хоча я була не впевнена. Чорне волосся, чорні очі, прямий ніс, виділені губи, міцне підборіддя. Від одного його погляду можна було б втратити мову, але я його не боялась. Можливо він і смазливий на обличчя, але на мене такий трюк з красою перестав діяти. Мій щит тепер закривав мене повністю від його дії.
- А ти напевне той самий Саймон Маурік.
- Ну це лише для простих смертних. Але ти можеш мене кликати Бальтазар.
- Де Роберто?
- Навіщо він тобі? Він тепер належить мені.
- Не правда. Ти його зовсім не знаєш.
- О, повір моя люба, я знаю досить. Ну, але якщо хочеш його побачити. Роберто. До тебе гості. – я не повірила своїм очам, коли побачила його живого і неушкодженого, він йшов до нас на зустріч. Щось змінилось. Його очі. Вони стали ж такі чорні, як і в Бальтазара. Замість його сексуальної посмішли злий оскал. Що ж він з ним зробив? Мені захотілось плакати від побаченого. Це не міг бути Роберто.
- Що ти з ним зробив мерзотнику?
- Ну, Ангеле. Тобі не пасує такий вираз обличчя. Він просто під моєю волею.
- Роберто. Ти мене чуєш? Це я Анна. – він схопив мою руку, коли хотіла доторкнутись до його щоки, і викрутив назад, а іншою схопив за горло. Мені відразу стало важко дихати. Мені було боляче від того, що він робить.
- Він тебе може вбити, коли я скажу. Не переживай мила, це не буде боляче, а потім він помре, але від того, коли побачить що він наробив. Виведи її.
- Ну ти і виродок. – щоб злість опанувала мною довго не довелось чекати. Я відчувала, як кожна клітина мого тіла піддається цьому рефлексу. Я схопила Роберто за руку і відірвала від свого горла. Відійшла від його і п’ятою щосили вдарила в живіт. Він вдарився об стіну. Демони всі сполошились і почали нападати. Роберто не здавався. Він тільки відійде від мого удару, як його атаки повторюються. Мені потрібно було добратись до Бальтазара, він тільки спостерігав за моїми рухами.
Від відчаю мені хотілось вити, але я ще більше розізлилась. Раптом відчула, що в руках опинилось, щось холодне. Мої мечі. Я навіть не почула, коли моє підкріплення прийшло сюди. Далі все було як у «Матриці». Ми їх вбиваємо, а їх стає ще більше. І раптом відчула сильний біль у голові і злий оскал Роберто.
Я відчула прохолоду на собі, а потім почала задихатись. На мене хтось лив воду. Коли відкрила очі, мій мозок різануло. Я лежала на чомусь твердому та холодному. Руки та ноги зв’язані. Бальтазар стояв з якоюсь книгою і щось читав. Це ж Суеро. Цей гад її забрав. За його спини вийшов Роберто з кинджалом в руці і направився до мене. Я хотіла щось йому сказати, але мені і рот заклеїли. Взявши всю волю, яка в мене залишилась повторювала, щоб кайдани розкрились, але це все рівно що з набитим ротом.
- Люба, ти прокинулась? Я думав, що Роберто тобі череп проломив? – я сама тобі його проламлю, але він почув тільки моє мучання. – А остані слова перед тим, як зустрінешся з батьками. Зніми скотч. – цей удар був нище пояса, але я його витримаю. Я сильна.
- Кайдани розкрийтесь і не закривайтесь більше. – цього було досить, поки рот мені знову не заклеїли. Бальтазар читав швидше закляття, а Роберто замахнувся з кинджалом. Моє серце втікло в п’ятки доки я не була вільна. Вдаривши Роберто в живіт. Він припечатався до стіни. – Суеро іди до мене.
- Це нічого не дасть. Вона тобі вже не служить. – на мене ззаду налетіли і я впала. В кімнату увірвались Джорджія, Еріка, Патрік, Едгар та кілька оборотнів, у цьому обліку їх не впізнати.
За ними відразу прийшли кілька демонів і почалась боротьба. Я всю силу яку могла з себе взяти штовхнула в Бальтазара. Ура. Подіяло. Його віднесло до стіни. Я втулила книжку в руку Еріці, вона була ближче від всіх до мене і наказала зникнути з нею, доки Бальтаз оговтувався. На Патріка ззаду напав демон, тим часом інший налетів з другої сторони. Я схопила демона за руку і положила свою долонь на його щоку, але нічого не відбулось. Значить мій зв'язок з Суеро перервав Бальтазар. Ну і що ж робити, та й скрунула цьому гаду шию. Не люблю цей хрускіт. Мені і вбивати не дуже було приємно, проте як я замітила, ця сволота мене не жаліла.
- А ти передбачувана, маленьке стерво. – я окамяніла. Він тримав однією рукою за шию Джорджію, а іншою кинджал над її серцем. Я ступила крок назад і виставила руки вперед мов здаюсь. – Нічого. Це нехай буде тобі на згадку. Ми обов’язково зустрінемось. – далі він встромив Джорджії в серце кинджал і вона обмякла з переляканим поглядом. Моє серце пропустило удар. Я закричала. Не розуміла звідки я взяла стільки сили, але великий вдний потік кинула в Бальтазара, який ще не встиг зникнути, а потім полетів камінь, на якому я лежала недавно, але він вдарився об стіну. Бальтазар зник.
- Будь ласка. Джорджія. Не залишай мене. – я поклала її зі своїх колін на землю і вдихнула в неї здається всю себе. В очах почали скакати чорні плямки, а голова пішла обертом. Не знаю яких зусиль мені вдалось не впасти. Але яке облегшення і сльози радості, коли вона закліпала та заворушилась.
- Ти мене врятувала. Дякую.
- Полеж трохи.
- Роберто! Не треба! Анна! Стережись! – заволала Джорджія. Голова крутилась сильніше від різкої зміни положення. Мене хтось грубо взяв за плече і розвернув. Оберт голови змінився на різкий біль в животі. Останнє, що я пам’ятала «я тебе кохаю», очі Роберто змінились. Він знову був собою. Обортня з синіми, як море очима.
- Анна! Що? Ні! – слова, чула обривками. Я просила, врятували дядька Френка, хоча не думаю, що хтось це почув, бо мене відразу взяв озноб. Повіки стали тяжкі. Мені боліли очі тримати їх відкритими. Всю трясло від холода. Я не відчувала свого тіла. Воно мене просто не слухалось. Десь маленькою частиною мозку я розуміла, що не повинна помирати і все це не повинно так закінчитись. Але нічого з цим зробити не могла.
Моє самопочуття змінилось легкістю та спокоєм. Я не відчувала холоду чи тепла. Навколо була порожнеча. Десь здалеку проявилось яскраве світло і я просто полетіла туди, наче мала крила. Приємно відчувати гравітацію. Світло наближалось і воно було яскраве. А потім виникли два силуети. І я побачила себе і Роберто. Ми тримались за руки і наші очі сіяли від щастя. Навіть тут на мене напав легкий ступор. Просто не знала чи це сон чи реальність.
- Ти знаєш хто ми?
- Це я і Роберто?
- Серафима і Александр. Тепер чому ти тут?
- Здається я померла. Я очікувала побачити своїх батьків.
- Вони на пів дороги до Едему.
- Що? Їх знайшли?
- Ні. Це ти їм допомогла, як і мені та Александру.
- Я нічого не розумію.
- Ти не зуміла вбити Бальтазара, проте ти його серйозно поранила і це ослабило його натиск.
- Що це означає?
- Чорні Ангели пішли за своїм господарем, тому залишили наші душі у спокої. Ми ще не знаємо на скільки, але цього вистачило, щоб Агнели Едему могли допомогти знайти вірний шлях.
- Тому ви тепер вільні? І мої батьки вільні? – я не думала, що на тому боці зможу плакати. Але мені настільки було добре, що я не витримала. – Тепер ви в безпеці?
- Так. І я не помилилась щодо тебе, коли вирішували кому подарувати силу Зірки.
- Можна одне питання. А чому саме Зірка? – я не уточняла і не розтігувала питання, мов резинку. Я знала, що вона все зрозуміла.
- З кожного знаку ти взяла силу. Ти коло, яке оточує і оберігає, а потім зливається воєдино з іншими знаками. В тобі тече ангельська кров, яка допомагає тобі силу тримати при собі та не знищити себе саму ж нею.
- Ого. Як все запутано.
- Нічого. Ти ще хотіла щось дізнатись доки тут?
- Можна одне прохання. Передате батькам, якщо ми більше не зустрінемось, що я їх дуже сильно люблю. І нехай вони допоможуть дядькові Френку приїхати до Шрелека.
- Думаю перше ми зробимо, а друге ти зможеш сама.
- Як?
- Всі, кому допомогла віддають тобі всій дух?
- Що? Як? Вони ж здається потім не зможуть….
- Нічого. Після прогулки по Едему та життя в цілковитому спокої, ніхто не захоче жити заново.
- Це значить, що я не померла?
- Ні. – вона погладила мене по щоці і поклала руку на моє серце. А далі знову таке відчуття, що тебе ніби кидають в прірву і ти летиш і боїшся приземлитись на смерть. Легкий удар віддався біллю в животі, а потім відчула, що мені стає трохи важко дихати, але терпимо. Тіло нило і затікло від одного положення. Напевне від того не могла порухати ні руками, а ні ногами. І все ж це краще, а ніж не відчувати нічого.
Мені снився сон. Я лежу на вкритій снігом галявині, а мене обнімають холодні руки. Ласкавий голос почав переростати в зле шипіння. Але не могла повернутися. Хвиля страху скувала моє тіло.
- Тепер кохана, ми нарешті будемо разом. Дякую, що ти допомогла мені вижити. – і холодний дотик губ у грубому поцілунку на своїх губах. А далі все минуло.
Очі відкрила в лікарні. Таке відразу впадає в очі, як і цей лікарняний запах. Тіло моє вже трохи слухалось і могла ворухнутись, хоча ця спроба зробила мені боляче. Я зі свистом втягнула повітря.
- Тихо. Лежи. Тобі не можна.Я покличу лікаря. – біля мене сидів дядько Френк.
- Ні. Ще не клич.
- Що ж ти таке зробила? Ти хочеш, щоб я ще й облисів. Не можна мені старому так хвилюватись.
- Френку. Дядечку. Я так рада тебе бачити. Хто тебе привіз сюди?
- Мені подзвонила Скарлет, а потім в аеропорту зустрів твоїх друзів.
- Ясно. Скільки я у від ключці?
- Два тижні.
- Я нічого не пам’ятаю. Ні. Роберто пам’ятаю.
- Це напевне той хлопчина, що ходив мов труп і щось бурчав і проклинав себе. – від його слів, моє серце жалібно здавило. Мені хотілось побачити його і сказати, що він не винен. І що я його кохаю, як і раніше.
- Чому я в лікарні?
- Це краще ніж в моргу. Ти була мерва. І всі готувались до твого похорону. – я бачила, що це говорити тяжко, але він продовжив. – І раптом подзвонили з лікарні. У тебе зявилось серце биття та пульс, а ще ти мало не на смерть перелякала, того чоловіка з моргу, коли він почув твій стогін. Анна! Як?
- Не знаю сама. Я відчула, що померла. Точніше, я просто знала це, а потім біль і всяке таке.
- Пообіцяй, що більше так не зробиш.
- Добре, перед смертю тебе попереджу.
- Я не про це. Будеш берегти себе.
- А ти будеш зі мною?
- Тепер ти від мене не спекаєшся. Я покличу лікаря.
- Добре. Поклич Роберто.
- Добре.
Доки дядька Френка не було видно, я знову спробувала сісти. Не зважаючи на біль я все таки всілась, хоч якось. Моя палата нагадувала оранжерею. Квіти стояли навіть на підлозі. Я звісно ківти любила, але коли вони живі, а не гинули на очах. Двері скрипнули і я затаїла подих від погляду Роберто. Він підійшов до вікна і став гадати на ромашці, яка визирала з букета.
- Привіт. – він мовчав, тому вирішила я заговорити першою.
- Прости мені.
- Ти не винен.
- Не треба. Не починай. Я тебе вбив.
- Але ж то не ти був.
- Я. Мною керувала така злоба, що ти навіть не уявляєш. Мені здалось, що вона мене повністю поглинула. Я і досі пам’ятаю всі ті дії, що робив. Мені здалось, що цей упир забрав мою душу і впустив демона, який прагне твоєї крові.
- Це був не ти.
- Я не міг забути твій погляд, коли зникла вся чорнота з мене. Ти навіть коли помирала від моєї руки, сказала, що любиш.
- Це не змінилось.
- Я змінився. Як ти могла своєму вбивці сказати, що любиш. Я на таке не заслуговую.
- Ні. Не кажи такого. Ти не винен, що на тебе наклали закляття.
- Чогось тільки на мене воно і подіяло, а значить що я ….
- Нічого це не значить. Всі хто був там під дією Суеро і її закляття, тому він ними не керував.
- Анна! Нам не можна більше бути разом.
- Що таке кажеш? Чому?
- Я собі цього ніколи не пробачу. – як я хотіла встати та обняти його, поцілувати та заспокоїти. Але через обезболюючі та тісну повязку, яка не давала і дихнути нормально, перестала боротись з ковдрою та впала обезсилена. Я більше його не почула, бо він пішов. Моє серце здавило, а комок сліз застряг у горлі.
В палату увійшов лікар та дав мені заспокійливе, від чого настав блаженний сон, де я і Роберто були разом.
Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |