Я знайшла деякі свідчення про існування такої істоти, як Темпос. Він не був ні добрим ні поганим, схожий до Ангела Смерті. Одна пробоїна з Темпосом, якщо повертати потрібно момент смерті, на місце однієї жертви повинна бути інша. Шкода, що моєї нікчемної душі неможна повернути двох, самих дорожчих. Ще, якби можна було знайти цього Темпоса, якщо він існує, я б все зробила, щоб воскресити своїх батьків. Можливо я мала цей дар воскрешати? Тому для мене було б єдиним бажанням, щоб час повернувся назад, коли була аварія. Якщо я мала бути наступною «зіркою», у мене все б вийшло. У мене було три варіанта, як можна повернути батьків до життя. Перше – це Темпос, друге – один з знаку, з таким даром, що був у мого батька, третє – відьма, чка могла розмовляти з мертвими або вламати ту, яка вміла хоч якось їх воскресити. І я приступила до атаки.
Я так захопилась цим Темпосом, що забувала про все. Уникала дівчат, старалась не шукати зустрічей з Роберто. І взагалі старалась триматися всіх осторонь. Але не всі це розуміли. Стівен, Тревол і ще якийсь один Джефері здається його звати, переслідували мене, як не в їдальні так чатували чи коло шкафчика чи кабінетів. Ця їхня настирність переходила всі рамки дозволеного. Як тільки пересікала межу парковки, всі вітались до мене. Я не знала хто вони, як їх звати, а саме головне і не хотіла. Просто знала, якби я була звичайною німфою чи вампіром чи кимось інакшим з силою чи без, мене ніхто не замітив би. А такого підхалімства мені не хотілось. Я хотіла бути незамітною, навіть замість їдальні ходила в спортзал, щоб тільки залишитись на самоті. Навіть за кілька тижнів часу моєї відлюдькуватості, нічого не змінило.
Інколи у мене був такий настрій, що плакати хотілося постійно. Декілька разів навіть відпрошувалась з пар. Оця клітка, де я опинилась на мене діяла, ще гірше ніж постійна зміна проживання. Я ще б пройшла девять кіл пекла, лише б повернути минуле життя. Я знайшла прохід до моря і тихе місце. Все, що було в душі писала, виривала і викидала в море. Чесно кажучи, ставало значно легше. Коли не було Скарлет вдома, я могла просидіти за грою на піаніно кілька годин, що давало мені пам'ять і хоча б мить того, що тато і мама, як колись могли сидіти позаду мене і слухати мою гру. Кожен раз, коли я грала наш сімейний гімн «Місячна соната» - плакала, а згодом я перестала грати, бо в глибині своєї підсвідомості знала, що це нічого не змінить.
Ще трохи облегшити свої страждання, я все таки вирішила купити грушу. В магазинчику було все, що треба, зброя, тренажери, різня дрібнички. Я зупинилась біля холодної зброї. В цього меча, в якого закохалась відразу. Дзеркальний метал, який відблискує блакитним світлом, гостре лезо з двох сторін, з однієї трохи менше. Зручна ручка у вигляді чорно – жовтої ящірки, а там де її очі, стоять два червоних камені. Ціна не мала великого значення. За цю красу і душу можна продати. Коли взяла в руки меч, він засвітився ще сильніше, навіть ті два камені запалали яскравим червоним. Меч наділяв мене якоюсь енергетикою, від якої я ставала сильною. Не могла ніяк, знайти підходящих слів, до таких відчуттів.
- Тебе зробоя вибрала. – і продавець побачив, як меч засвітився.
- Він прекрасний. Я його беру.
Тепер і мене зброя вибрала, як колись мого тата.
Глава 5.
- Анна. Що ти робиш? – влетіла Скарлет в мою кімнату. Я і зовсім забула, що живу разом з нею.
- Малюю?
- Ні. Що ти робиш з собою? Зі своїм життям?
- А що не так? Зі мною все добре.
- А як же. Ти хоч знаєш, що в тебе проект з архітектури та будівництва?
- Ага. Хочеш мені лекцію прочитати про зразкове виховання? Давай. Я слухаю. Ні. Тоді я почну. Не минуло ще сорока днів, а ти думаєш, що я приїхавши сюди зможу заново жити, коли до чого я не доторкаюсь, як бачу батьків., видіння з минулого. Вони завжди були сенсом мого життя. А ще, коли дізналась, що можу мати цей дар повертати з мертвих, а їх не врятувала. Ти навіть уявити не можеш, як то, коли в тебе виривають, щось дороге, натомість залишається тільки біль. Ти навіть не уявляєш, як болить зараз моя душа. Таку рану нічого не загоїть, навіть помста.
- Ти можеш і не повірити, але мені їх також бракує.
- Я мені знайти Темпоса?
- Що?
- Ти добре почула.
- Його не існує. Це просто міф.
- Чомусь гобліни та ельфи не міф. Я не міф.
- Його ніколи не існувало.
- Добре. Я знайду людину, яка мені допоможе.
- Ну нехай знайдеш ти ту людину, а вона тобі Темпоса, що далі? Думаєш, що ти зможеш їх повернути?
- Я впевнена.
- Ти хоч знаєш, що за їх життя, повинно віддати душу інакші двоє.
- Я вже все придумала. Так ти мені допоможеш чи я розраховую лише на себе?
- Ти навіть не уявляєш, що ти просиш.
- Я так і думала. – я просто вийшла з кімнати, щоб все ретельно обміркувати.
Сьогоднішній день починався як завжди, пробіжка, розминка та зібрання до школи. В голові у моїй крутились різні версії плану, як знайти цього Темпоса. Але всі вели мене до відьом. Я навіть не встигла злізти з Пуми, як до мене підлетіли дівчата.
- Чи ти здуріла?
- Що на цей раз?
- Не треба вдавати святу невинність. Ти хоч знаєш, що ти можеш стільки біди наробити?
- А мені може хтось пояснить, чого ти так верещиш на всю школу. – хто чув, були в центрі нашої суперечки.
- Підказка. Темпос.
- Стоп. Звідки ти …. Святе лайно, Скарлет.
- Вона вчора подзвонила до іншої ба, і вирішували цілий вечір, як навернути тебе на шлях істинний.
- Я так бачу, цих двох старих, мій шлях істинний їх не навернув, взялись мені мізки вправляти. Так от, затям і можеш переказати своїй ненормальній бабці, що я не кілера замовила, а хочу тільки повернути, тих, які мені потрібні, як це грьобане повітря.
- Ти не можеш цього зробити?
- І чому це? Повстане війна бабусь? Я переживу. А тепер вибач, я іду на пару.
- Темпос і Морок два рідних брати. Перший ніколи нікого не оживляв. І до речі вони не існують.
- Для мене існує навіть сам чорт, якщо він керує часом. І мені не треба оживляти. Мені треба тільки, щоб час повернувся на двадцяте серпня. Я більшого і не прошу.
- Ти знаєш, що за це потрібно буде заплатити?
- Думаю мою душу він більш оцінить. – я пішла далі.
- Ти не можеш так зробити?
- Можу. І повір мені, зроблю. Смерті я не боюсь.
- Ти розумієш, що тобі ніхто не допоможе його шукати.
- Мені начхати. Якщо треба, я його із під – землі дістану. Та, що я тобі пояснюю. В тебе є сімя. І мати і батько. У тебе є навіть брат. Я в цьому світі – сама. Це не ти бачила, як на твоїх очах ріжуть твоїх батьків, а ти в іншому кінці міста і дивишся на це, а допомогти не можеш. І кожної ночі прокидаєшся в холодному поту від того що тобі сняться їх мертві погляди. А тепер, коли я дізналась, що можу мати дар – повертати людей з того світу, а мені інструкцію ніхто не провів, як з цим справлятись. Тому коли зявилась, хоча б одна малюсінька можливість, що я зможу їх повернути – не відступлюсь.
- Вибач, я не знала.
- Я думала, Скарлет про це також розказала. – я більше не хотіла ні про що говорити, і так багато сказала. Я замітила Роберто. Він спостерігав, як і всі хто був біля парковки. Він дивився на мене, а в очах був біль. Мені не хотілось нічиєї жалості, тому пішла на пару.
Історія. Цікавий предмет, а ще може бути цікавішим, якщо викладач, знає про те, що я хочу. Пара здавалось тягнулась безкінечно. Нарешті чеканний дзвінок.
- Містер Леркінс. У вас є вільна хвилинка?
- Так міс Ромерро. У мене вікно.
- Тоді я перейду до суті. Що ви знаєте про Темпоса? – він спочатку насторожився, а потім як людина, яка обожнює, що хтось обожнює її слухати, розповів, як на духу.
- Темпос був братом – близнюком Морока. Не відомо, звідки вони зявились, як і про їх походження. Зі самих небезпечних та злих істот був Морок, Темпоса вважали ні добрим ні злим.
- Темпос існує і досі?
- Були такі чутки, що Морок розгнівався на свого брата, коли той відмовився повернути час назад, щоб ще раз знищити якесь місце, яке за першим разом не вийшло і вбив його. Це все міфи, ні Морока ні Темпоса давно не існує.
- А в нас час може існувати, схожа істота, яка керує часом?
- Чесно кажучи, не знаю. Але в нас час все може бути. А навіщо тобі це все?
- Та так, хотілось ближче вивчити історію. Дякую містер Леркінс, що приділили мені час.
Всі мої надії луснули. Та і справді на що я надіялась, коли питала про істот, які існували тисячі років тому. Є ще надія, що можливо хтось має в теперішній час такий дар. І тут мені явно ніхто не допоможе, за те я знала, де можу розраховувати на допомогу. Я все ж надіялась, що хтось може мати такий дар, як був у моєї мами і перескочивши в минуле можна було б попередити їх не їхати того проклятого дня. В моє серце вселилась нова надія, і я помчалась на іншу пару.
Мене раптом хтось зловив за руку і потягнув по темному коридору в кабінет. Це відбулось за кілька секунд, я навіть не встигла і крикнути, як зачинились двері, Тіна вперла руки в боки, а Омнія трималась за дверну ручку.
- Ви обідві смерті шукаєте?
- Ні, а от ти точно.
- Це моє життя і до його влазти не треба.
- Як скажеш. Тільки скажи одне, тобі справді хочеться воскресити батьків.
- А будь ти моєму місці, хотіла б?
- Я також хотіла б. – в очах Омнії, щось побачила знайоме.
- Мені було п’ять, коли мені сказали, що маму і тата забрали Ангели. У нас в сімї слово «смерть» ніхто не вживав. Я бачила їх щоночі, вони мені постійно щось говорили, а потім перестали навіть снитись. Про це я нікому не розповідала, навіть тітці Хлої, яка стала моєю новою сімєю.
- Мені шкода, що ти також втратила своїх батьків. Ти мене можеш зрозуміти, але ти виросла, практично не пам’ятаючи їх. У тебе є друзі, твоя тітка, вони завжди з тобою. А я росла з батьками сімнадцять років, єдиними моїми друзями були вони та дядько Френк. У цьому світі я одна. А тепер і дядько Френк жертвує своїм життям, щоб знайти цю погань, що їх вбила. Я не хочу втратити і його, тому мені це потрібно.
- І які в тебе ідеї?
- Шукати в Сан – Франциско, когось, хто може мені допомогти.
- Чому треба їхати так далеко?
- Бо тут мені ніхто не допоможе. Самі казали.
- Ти знаєш, що це небезпечно. Твоїх батьків вбили, бо знали хто вони. Ти можеш бути наступною жертвою, коли перетнеш кордон Шрелека.
- Ми сімнадцять років жили за межами. І були майже всюди.
- І це не допомогло їм.
- Я не відступлюсь.
- Як захочеш їхати, нам скажеш?
- Не переживайте, не забуду попрощатись. – взявши усю волю в кулак, я вийшла в коридор.
Пари проходили в присутності Тіни чи Омнії. Я відчувала, що вони спостерігають за мною, але вдавала байдужість. Остання пара і знову вихідні. Переодяглась і взяла свій меч. Навпроти мене став Роберто.
- Любиш, коли дівчата надирають тобі зад?
- Коли ти зла, то сексуальна.
- А я то думаю, чого то всі стараються розбудити в мені звіра, значить милуються? – і знову ця сексапільна посмішка, яка лишає і ковтка повітря.
- Ти нічого не забула?
- Воду виключила, газ також. Ноут забула. Нічого він вимикається автоматично.
- Проект. Півтора тижні до його здачі. – блін, це і вправа проблемка.
- Вибач, будь ласка. Я забулась.
- В нас ще є час, хоча і не багато.
- Я думала, ти попросив когось інакшого в пару.
- Подумав, дати тобі шанс.
- Дякую сеньйор за цю честь. Я вас не підведу. – і знову він шкіриться.
- Коли почнемо? Можливо сьогодні?
- Добре. Де і о котрій?
- О шостій. В тебе чи в мене?
- Ти далеко живеш?
- Ні. Навпроти.
- То ти мій сусід? Добре. Тоді чекаю тебе о шостій.
- Твоя ба нічого не скаже?
- Не думаю. Вона остіннім часом, мов блудна дитина десь постійно пропадає. Тому не думаю, що вона взагалі буде вдома. – він вдарив, я блокувала його удар.
- Ясно. – я його приперла до стіни, а він як вуж викрунувся. Уміло.
Пара пролетіла. Я швидко прийняла душ і переодягнулась. Дівчата мене сьогодні не чекали. Тим і краще. Шкода, що Роберто, не попросив когось інакшого в пару. До цього часу. Я могла триматись від його і вдавати вигляд, що не замічаю. Проте тепер, це буде важко. А ще важче, як я закохаюсь в його, якщо це ще не відбулось. А назад вороття нема.
Вдома пусто і тихо, як завжди. Я спекла пиріг і лазанью. Після креслення, думаю захочеться чогось перекусити. В мене залишалась година до приходу Роберто. Я перерила шафу, не знаючи що одягти. Не знаю, чому я так хвилювалась. Руки тремтіли і в горлянці пересохло. Дідько, цей поганець, доведе мене до «нервового тіку».
- Анна. Візьми себе в руки, поки ще зовсім не здуріла. – нічого не знайшовши підходящого, я залишилась в шортах та футболці з написом «Linkin Park». Почувся сигнал. – Він.
Я так ще ніколи не хвилювалась, навіть, коли йшла в нову школу. Він був також в синіх шортах з пальмочками по – коліна і червоній футболці. Я вже казала, що він будь якому одязі сексуальний? Як ні, то скажу, він сексуальний. Анна. Стоп. Прийди в себе.
- Привіт. – і ця посмішка, моє серце, як під час адреналіну. Впусти його.
- Привіт. Заходь.
- Я взяв папір для креслення.
- Добре. Я забула сказати, що в мене закінчився.
- Все добре.
- Голодний?
- Ні, дякую.
- Тоді ідемо у мої покої. – двері відчинились у моїй спальні і безшумно закрились.
- Ого. Тут живе нінзя?
- Я його вигнала.
- Ти пограбувала магазин Мітчела?
- Кого?
- Він в центрі має магазин зброї.
- А. ну, щось того. Прийшла, як Наполеон побачила і купила.
- Класна кімната.
- Знаю, особливо подобається балкон.
- Я замітив?
- Що саме?
- Ти вмієш шити?
- Вмію. І не переводь теми. Що ти замітив?
- Ти постійно сидиш в тому кріслі.
- Ти вже детективом став?
- Ні. Просто подобається спостерігати.
- Ясно. Давай займемось проектом. – він допоміг все зібрати зі столу. – Не проти музики? Я все роблю з музикою. Останнім часом, особливо.
- Я не проти. – включила можливо не те, щоб було веселе. Просто Linkin Park, 30 Sekonds To Mars, 3 Doown Doors, Devid Cook, Poets of the Fall, Skillet і ще щось подібне в такому роді.
- Ого. Ти слухаєш 30 Sekonds To Mars і Skillet?
- Ага. І багато всього подібного. Єдина музика, яка мені допомагає жити далі. Що ж ми будемо проектувати? – не хочеться вдаватись у меланхолію.
- Не знаю. Я тут накинув кілька варіантів.
- Слухаю.
- Титанік, Колізей, ….
- Колізей. Давай спорбуємо його.
- Добре.
В нас добре виходило бути в команді. Тільки були деякі незручності, коли ми випадково торкались пальцями, це ніби електричний розряд по тілу. Або коли ми зустрічались поглядами, в той момент і Темпос був не потрібний, час сам зупинявся. Ще ми трохи переривала роботу, щоб підспівати улюблені і знайомі акорди. І по мимо класного голосу, він ще офіненно співає.
Чотири години пролетіли швидко, а зробили план Колізею, залишилось саме тяжче.
- Моя спина окачаніла. Час зробити рекламну паузу.
- Я тільки за. – схопила його за руку і повела в кухню. Мені подобалось відчувати електричні розряди по тілу від його гарячої руки, але через силу волі відпустила.
- Думаю ти лазанью любиш? Чи в тебе особлива дієта?
- Ти сама готувала?
- Не люблю напів фабрикати.
- Ясно.
- Чай, каву, капучіно. Є ще пиво. Стоп, ще є фруктовий пиріг.
- Вау. Коли ти встигла все це зробити?
- Скажу, але нікому не скажеш? – він зробив жест, закриваючи рот на замок.
- Я маю чарівну піч, ось цю. – тикнула пальцем на духовку. Він засміявся.
- Тоді каву. – ми їли лазанью, доки робилась кава. – Скільки ще ти маєш талантів?
- Щоб готувати потрібно мати бажання і витримку. Весь секрет.
- Можна запитати?
- Валяй.
- В яких місцях ти була?
- Майже у всіх штатах. Оклахома, Вірджинія, Техас, Канада, Ванкувер. А ще в Барселоні. Мені було одинадцять, коли тато купив чотири квитки. Дядько Френк, був з нами. я просто закохалась в те місто. Особливо в архітектуру Гауді. Sagrada Familia, Casa Batllo. Окрім того звичайні будинки просто казкові.
- Ти щаслива. Бачити стільки за сімнадцять років. Дехто навіть за межи цього міста не виїжджав.
- Ти ніколи не покидав Шрелек?
- Не тільки я. Майже всі хто тут живе. Хто покинув, не повернулись живими. Вибач.
- Чому не повертались живими?
- Чотири роки тому, батьки з моєю старшою сестрою Селіною, поїхали забирати до Нью – Йорка одну річ, яка належить Шрелеку. Я просив їх взяти мене з собою, але вони пообіцяли в наступний раз. То був останній раз, коли я їх бачив. За кілька днів, прийшла звістка що їх вбили.
- Мені дуже шкода.
- Мені також.
- Коли мої батьки їхали на роботу, просила їх, щоб взяли і мене. Я тоді залишилась без роботи і помирала від нудьги вдома, але вони не схотіли. І тепер я думаю, що вони може знали, що може щось трапитись, тому і не взяли з собою, адже, завжди вони мене брали, коли я їх просила. І тепер я жалкую, що послухалась їх і не примусила взяти чи хоча б тайком залізла в багажник. Ми тепер були б разом.
- Не кажи так. Вони цього не хотіли б.
- Можливо, але мені не сказали, як далі жити без них.
- Не думаю, що вони хотіли також помирати. Проте так сталось.
- Я зроблю все можливе, щоб побачити їх. Холера. Кава. Я зовсім забула про неї. Вибач.
- Нічого. В мене ідея, подивимось фільм?
- Добре. У мене є кілька новинок, які б хотілось подивитись. Десерт беремо з собою.
- Я несу пиріг. – його коварна посмішка змягчила моє серце.
- Добре. – доки він далі розлядав мою кімнату, я відшукала свій сайт і знайшла фільм. – Кілька варіантів «Одинокий рейнджер», «Тихо – океанський рубеж», «Рідік», «Орудие смерти. Город Костей».
- Вибирай ти.
- Окей. Тоді останній. Назва класна.
- Добро. – ми зробили домашній кінотеатр. Він притягнув з балкона крісло і всівся, а я все таки надіялась, що він буде за мною сидіти на ліжку. Може і на краще, бо фільму я б тоді не бачила. Я тільки кілька разів дивилась на Роберто, і тільки раз зловила його погляд, а так вся увага була на фільмі. Він був класний. Особливо та частина де головні герої цілуються в оранжереї. От тільки кінець мене розчарував, не таке я уявляла закінчення фільму.
- Фільм супер, тільки кінець мене розчарував. Хотілось дізнатися чи родичі вони.
- Думаю, що ні. Закохатися в дівчину, а потім дізнатися, що вона тобі сестра. Я йому не заздрю. Добре, що з цим в ми різні.
- З чим саме?
- Не закохався в свою сестру.
- Повезло.
- Ще й як. Я напевне вже піду. Дякую за вечерю і фільм. Завтра зустрінемось?
- Колізей чекати не зможе.
- Матеріали в мене є необхідні.
- Завтра в тебе. Ну, щоб не тягав матеріал туди сюди.
- Добре.
- Добраніч.
- Добраніч. – я зачинила за ним двері. Моє серце і досі калатає. – Чорт забирай. Вже дванадцять.
Я стільки отримала адреналіну, що навряд, що засну. Не тільки кінець фільму мене розчарував, але і кінець вечора. Хоча, я на що надіялась? Він сказав, що закоханий. Тим краще, що це не я. Мені не потрібно, зайвий раз переживати, що з кимось розлучусь. Ми закінчимо цей проект і я старатимусь більше не потрапляти з ним в пару.
Цієї ночі я не могла заснути, як завжди. З одним нюансом, раніше мене мучили кошмари, а тепер я накручувала себе перед поїздкою до Сан – Франциско. Залишався цілий тиждень до канікул. Не подумайте, я не така зразкова студентка, просто не хотілось пропускати уроки зі зброї та іноземної. Це те, що колись мені знадобиться, коли я переїду в Іспанію. Це одне з того, що планую на майбутнє.
На ранок голова боліла, як з похмілля. Ні пробіжка, ні холодний душ, ні кава не зробили дива. У мене ще такого стану не було. Я вирішила ще трохи поспати, може це щось дасть, але не дійшла. Єдине, що запам’ятала, третю сходину, а далі темнота.
Мені було так легко, так спокійно ніби в обіймах найдорожчої людини. А потім я побачила яскраве світло, яке мене на мить осліпило. Добре примружившись, я замітила дві постаті окутані білим світлом. Боже, ти мій! Це були мама і тато. Я кинулась до них.
- Мамо. Татку. Як я скучила за вами. Ви прийшли мене забрати? Я готова.
- Чекай левчику. У нас мало часу.
- Ви про що? Ви не візьмете мене з собою?
- Сонечко, тобі рано до нас. Але послухай, що ми тобі скажемо. Не потрібно шукати нікого, хто може повернути час. Нічого змінити не можна.
- Та що ви таке кажите. Я бачила жінку, яка могла на очах перетворитися з лева в муху, чоловіка, який міг викликати будь якого покійника і показати його у вигляді привида. А ви думаєте, що нема такої людини, яка може повернути час назад?
- Люба, занадто пізно, щось міняти. Крокс може повернути час тільки на добу назад, місяць часу йому не під силу. Це може погубити не тільки його одного, але і всіх, хто може дати йому підтримку. Не марнуй свій час на те, що не під силу навіть Богу.
- Донечко. Ти повинна берегтись. «Орден тьми» полює за тобою і всіма, хто живе в подібних місцях, як Шрелек. Він знає, про всі комуни, які існують. Ми не встигли попередити решту комун, захистись. Запам’ятай, доки діє захист заклять і живі дванадцять сімей, ви в безпеці.
- Який артефакт знаходиться в Нью – Йорку, що батьки Роберто не встигли забрати.
- Ми не знаємо. Пообіцяй, що залишишся тут. Твоє життя, надто дороге.
- Анна, ти «зірка».
- Я щось таке чула.
- Ти не розумієш. Твоя місія, захисти наші види. Вони дізнались, про те, що ти «обрана». І тепер їхня головна ціль ти.
- Але ж все життя я тут ховатися не можу. Їх треба зупинити.
- Вони знають спосіб, як вбити безсмертних. Альма. Вони закляли кинджал Альма і створили яд. Який вбиває безсмертних.
- Донечко, наш час прийшов. Бережи себе Анна. Ми тебе любимо.
- Чекайте, не йдіть. Мені ще треба вам стільки сказати. Зачекайте. Прошу. – далі таке відчуття, що падаю і темнота. Я постаралась відкрити очі. Вийшло. Кімната залита яскравим світлом. Вони повернулись. Їх мені повернули.
- Мамусю, татку. Вас повернули? Ви прийшли до мене? – на моєму чолі лежала рука, але це була рука чи батька чи матері. Щось не так. На мене це добре подіяло. Я відкрила очі і піднялась. Біля мене сиділа, якась темно – шкіра жінка. На кріслі вся в сльозах схрестивши пальці сиділа Скарлет, а збоку плакала Тіна і її ба з непроникаючим кам’яним лицем.
- Де мама з татом?
- Їх нема.
- Як нема? Я їх бачила. Я говорила з ними.
- Ти напевне сильно вдарилась головою – сказала міс Гартнер.
- Я не божевільна. І взагалі, що сталось? Чого ви тут сирість розводите? Не на похороні.
- Коли я відкрила двері, побачила, що ти лежиш на підлозі біля сходів. Я тебе старалась привести у відчуття, не змогла. Наш сусід, як раз вийшов з будинку. Він превірив твій пульс, його не було. В тебе серце не билось. Він робив тобі штучне дихання, але ти так і не опритомніла.
- Який сусід?
- Анна. Ти була мертва. У тебе була клінічна смерть. Твоя бабуся мене викликала, але мої закляття на тебе не діяли. Нічого на тебе не діяло.
- Я мало сама не померла. – Тіна кинулась мені на шию і більше заридала.
- Я приніс води …. – на порозі стояв Роберто зі склянкою води. Його руки тряслись. Коли наші погляди пересіклись, я побачила здивування і ще щось, від чого моє серце закалатало мов скажене.
- Твоє серце, воно так сильно стукає. – Тіна підняла заплакані очі на мене.
- Все добре. Я жива і здорова. – вона прослідкувала за моїм поглядом, вона точно все зрозуміла. Від цієї цікавої, нічого не сховається. Роберто підійшов до мене і обняв, такого я точно не очікувала. Відчуття бігаючи і крилатих знову повернулось.
- Більше мене так не лякай. Я мало не збожеволів. – від цього голосу моє серце завмирало. Мені так було його приємно обнімати, що не хотілось відпускати, але доведеться. Треба вияснити все, що мені сказали батьки. Це слово подіяло мов холодний душ.
- Більше не буду. – настала мовчанка, і судячи по виразу обличчя Тіни, вона мені спокою не дасть. – Питання номер один. Хто такий цей «Орден тьми»? Питання номер два, що таке Альма? Питання номер три: що то був за артефакт, який потрібний був так твоїм батькам, щоб за це вони заплатили життям? – останнє питання, адресоване було Роберто. Але він все і так зрозумів. В мене не було бажання ламати комедію і святкувати моє воскресіння.
Глава 6.
Всі як один, стала в супор від моїх питань.
- Ну. Я чекаю. Скарлет. Кажи. Я бачу по очах, що ти знаєш.
- «Орден тьми», виник разом з першим вампіром Мороком. Він колись був звичайним смертним, доки не дізнався в одної відьми, що може стати безсмертним в обмін на свою душу. Він розповів про це своєму брату Темпосу. Він за деякий час згодився. Відьма створила певний обряд, який створив цього монстра. Коли вона побачила, яку біду наробила, було пізно. Морок знищував села, міста деякі держави. Коли на очах у Темпоса Морок вбив свою власну сімю, яка відцуралась такої дитини, Темпос сам зненавидів свого брата за вбивство батьків, і залишив його. Темпос повертав час постійно, щоб попередити своїх батьків, але було марно. Морок здогадався, що брат використав силу, щоб повернути батьків, і запропонував йому або приєднатися або померти.
- Такого брата і чорту не побажав. І Темпос звісно відмовився.
- Звідки ти знаєш?
- Навели деякі справки. Що далі?
- Щоб отримати владу, він вирішив підкорювати, а як не вийде знищувати. У світі почав панувати хаос. Правителі, царі та королі, щоб отримати безсмертя, відчинялись та виконували те чого так прагнув Морок. Він сам згодом створив могутню армію, яку назвали «Орденом тьми». В ордені були демони та маги.
- І що вийшло?
- Коли він прийшов, щоб знищити одне з поселень в якому як міфічні істоти, так і звичайні смертні. Він побачив її. – ба тицьнула пальцем в мене. Я зрозуміла кого вона мала на увазі. – Ніхто не повірить, що такий монстр може закохатися. Він бажав, щоб вона розділила з ним владу та стала його королевою. Він зробить її безсмертною. Але вона відмовилась, бо кохала іншого. Він виставив був умову, якщо вона не з ним, то він знищить всіх, кого вона любить на її очах, а потім вбє і її коханого. Якщо вона опиратиметься далі, помре вона сама. Час на роздуми він дав тиждень. Відьомська община зібрала наймогутніших відьом та створила закляття, яке наклали на Альму, феї приготували зілля, яке може його засипити і отруту, щоб змазати цей кинджал. Серафима погодилась його вбити. Коли він приїхав за відповіддю, вона дала згоду і запропонувала йому вино у знак відданості. Коли він заснув то встромила кинджал в його серце. «Знак зірки» за допомогою своїх магічних сил створили щит, а відьми закляття, щоб він ніколи звідти не вибрався і щоб його ніколи не знайшли. Те місце закляли від смертних та безсмертних очей.
- Питання. Як вони знали, яке потрібно закляття та отруту, яка його вбє?
- «Суетре». Книга, яку створила одна з перших і наймогутніших відьом, і та, що зробила Морока безсмертним.
- І де ця книга?
- Вона була втрачена.
- А «Орден тьми», повтікали?
- Ні. Продовжували самостійно шукати виходи, щоб визволити свого господаря.
- Чому кинджал опинився в них?
- «Орден тьми», до якого входили чорні маги, винищили практично всіх, хто вбив їх господаря.
- Цей епізод я бачила. Ніхто не знав, що вона також могутня. Але її вбили. Але як таке можливо, коли вона була безсмертна?
- Невідомо. Проте кинджал забрали. Альму створили добрі відьми, щоб знищувати ним зло. Коли демона чи якесь інакше зло вбити Альма, то їх душа проходить всі муки, за свої вчинки.
- Але ж тепер Альма в ордена. Він не може вбивати тих, хто його створив.
- Може, магія може все.
- А навіщо тоді вбивати нас? Чому орден не шукає інакший спосіб визволити цього покидька?
- Збирає силу своєму господарю. Сили, які мають члени знаку.
- Я щось не можу догнати, як вони можуть відібрати силу. Душу можуть, але силу.
- Альма і Суерте, коли опиниться в руках у зла, робить їх непереможними.
- Значить нам потрібно знайти цю книжку і ножик.
- Все не так просто. Книгу, вважають давно втраченою. Її відьми сховали спеціально, щоб вона не потрапила не в ті руки. Тільки людина, на яку не діє магія, знайти її серед мільйонів книг.
- З цим я знаю, що робити. Єдине питання, як забрати Альму? Можна встановити приманку.
- Альма тільки один. Його створила відьма, а всі рецепти у книзі. Вони можуть вбивати і не Альма, а тим, який створили чаклуни, щоб позбавити добрих сил.
- Значить Альма оберігає орден, у якомусь місці, а по світі бігає якийсь ненормальний з ножиком в руках і всіх ріже мов свиней?! Лайно. Пардон, вирвалось. Ви краще скажіть більше про книгу.
- Наскільки мені відомо книга жива.
- Вона, що говорити і ходити вміє?
- Ні. Вона створена за допомогою магії. І створена доброю відьмою. Всі закляття, зілля отрути, які застосовуються проти добра вона переписує, як з цим боротись.
- Ти хочеш сказати, що книга сама в собі пише?
- Наскільки я чула. Ця отрута, якою можна нас знищити, у книзі, може мати протидію. А ще в одному з давніх рукописів, була розповідь, що книга, писала всіх членів «Знаку зірки» та «Ордену тьми».
Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |