Вода мене завжди заспокоює. У ній я почуваю себе, як вдома. Вона завжди розслабляє. В дитинстві, я з батьками кожних вихідних ходила до моря. Не було різниці в якій частині світу, ми знаходились – 1 страница

UNICO

Вода мене завжди заспокоює. У ній я почуваю себе, як вдома. Вона завжди розслабляє. В дитинстві, я з батьками кожних вихідних ходила до моря. Не було різниці в якій частині світу, ми знаходились – вода завжди була частоною мене. Тільки будучи в її обіймах, я могла забути про час, спогади і болісні душевні муки. В такі моменти мені завжди хотілось бути комось особливим, значимим у світі. А тепер моя значимось перетворюється на реальність від якої хочеться вити вовком і втекти, або попливти русалкою, туди де не було спогадів. Не було тяжкості та пустоти, яка переслідувала мене. Відкрила очі, а чуда не сталось. Я залишилась на місці, тільки хвилі колихали мене мов своє дитя, ніби заспокоювали. Найбільшим моїм страхом, було втратити тих, кого я люблю. Смерть моїх батьків стала преломом і найбільшим горем у моєму нікчемному житті. Що ж мені далі робити, як жити? Без них, я не знаю де себе подіти. Якби можна було все повернути, я б все віддала б!

Глава 1.

Тиждень тому.

- Енріке! Любий, воруши задом. Ми запізнюємось. – поки тато спить, мама як солдат вся в боєвій готовності. Гарний макіаж, одяг, який я б назвала по – діловому сексуальним. Роки практики зробили її швидкою. Вона за пів години могла зробитись з себе супер модель, хоча вона і в мішку, виглядала ефектно. Я ж можу пів дня возитись біля дзеркала, і нічого путнього. А навіщо, в школу і так без косметики ходжу, вона мені не потрібна. Я не маю таких проблем з шкірою, як дівчата зі школи. Наносять тону штукатурки на себе, аби приховати всі прищі та жирну шкіру. Я ж на це все плювала. У мене ніколи не було прищів. Мої вії і так видно без туші. Ну хіба що, як інколи або мені стрілить в голову або ми з батьками влаштовуємо родинні вечірки, то можу і тіні і туш. Та і мама завжди любила експерементувати зі мною, ну, там різні зачіски, одяг, макіяж. Вона була асом у цьому. Дивлячись на заспаного тата, який тільки, що виліз з барлоги і ідеально вдягнену маму, вони такі різні, але люблять одне одного. На кого я схожа, не знаю. Овальну форму обличчя, високими скулами з акуратним підборіддям і прямим та рівненьким носом – це точно у мами (про стать це навіть не обговорюється), а чорне, як в тата, довге пряме волосся (в його коротше), зелені мов топаз очі, (не знаю навіть в кого, у тата блакитні, а у мами карі), а губи точно татові, як мама завжди каже «створені для поцілунків».

І от мої очі. З ними завжди була біда. Мало хто мав яскраво зелений колір очей. Ми дивились в інтернеті, у світі зустрічались двоє, я була третя, в кого були такі очі. Але хто на це звертає увагу в теперешній час. Ніхто не шукає в неті спеціально, щоб визнати чи існує такий колір очей десь в природі. Тому багато хто думав, що я відьма, так було для людей краще зробити винуватцем всіх смертних гріхів у всьому світі. Батьки однокласників приходили до моїх батьків і тонко натякали, щоб я чисто випадково не врікла їх чадо, бо вони мене спалять на кострі живцем. Мої батьки не промах, після таких відвертих заявлять не тільки закрили перед їхніми носами двері, але і запевнили, якщо вони не перестануть чіплятись до мене то в них будуть такі проблеми, що їх навіть вся поліція світу не врятує. Окрім того не тільки мої очі були основною проблемою. Мої батьки не могли старіти. Ні вони не були вампірами чи демонами якимись. Моя мама німфа, а тато звичайною людиною, яку потім зробили безсмертною, проте наділених силою, яку мав, ще коли був смертним. Ми мусили міняти місце проживання, щоб не викликати до себе підозр. І навіть якось зустріли таких, як ми, проте вони жили швидше в селищі, мов наші пращури, які не знали, що таке електрика і інтернет. Там не було школи, яку хотіли мене запроторити батьки. Тому ми переїхали до Оклахоми і жили тут шість років. Ні в одній школі справжніх друзів я не мала. Я замічала, що завжди в центрі уваги і цікавила багатьох, але відкрито ніхто до мене не наближався. Коли ми жили в штаті Оклахома, назву міста, я не памятаю, тоді навчалась в молодших класах, мене тільки і дражнили «відьма»,(не дивно зелені топазні очі і чорне, як ворона крило волосся, точніше смазливе відьмине личко), навіть вчителі і то не всі лояльно ставились до мене. Проте вже в третьому класі мене побили в шкільному коридорі. Того дня по мене приїхав тато. Я ще ніколи не бачила його таким злим. Він проклинав директора на чому світ стоїть, що не завадив дитячій жорстокості. Доки їхала додому, то я собі пообіцяла, що ніколи більше не дам себе скривдити. Мама, коли побачила мене, мало не знепритомніла. Вона весь вечір дзвонила до когось і «крила мати». Батьки взагалі ніколи не вважали, що сварки можуть призвести до чогось хорошого. Навіть коли між ними вони виникали, то старались мирно розв’язати конфлікт. Але це був інакший випадок. На другий день я в школу не пішла. Я цілий вечір просила батьків, щоб віддали мене на уроки самооборони. Мама і чути нічого не хотіла, але видно тато її вмовив. За тиждень після відїзду тато взяв відгул, а мама відпросилась. Вони поїхали до школи, де були батьки всіх тих, хто мене побив. Не знаю, що вони там казали, проте вже через кілька днів, коли я прийшла до школи, мене всі обминали стороною і не говорили, останнє, як завжди. Я була цьому безмежно рада. Бачила, що дружити у мене не вийде ні з ким, тому ставала холодною, мов крига. У такі хвилини життя, розумієш, що найкращі друзі серед однокласників чи однолітків і не треба. Батьки були не тільки моєю сімєю, але і найкращими друзями, які були моєю опорою і підтримкою. До кінця тижня ми переїхали до Сан - Франциско. Я не здавалась, батьки змилувались і віддали мене на уроки самозахисту. І куди ми не подались, я жила своїм життям. Знаходила собі тренерів з бойових мистецтв. Колись навіть мріяла, що допомагатиму таким, як я. Можливо і сама буду навчати. Коли отримала чорний пояс з карате, мені було чотирнадцять. Це була одна з кращих подій в моєму житті. Останньою поїздкою було Маямі. На цей раз доки не закінчу школу.

- Про що задумалась? – мамин голос вивів мене з трансу.

- Та так. Ще не можу прийти в себе після суботи. – частково це була правда. Ще до суботи я працювала в магазині будматеріалів «Вig hammer» у Томі Гретсона. Його посадили за спробу зґвалтування Моніки, вона на рік старша від мене. Вона працювала, ще до мене тут кілька місяців і на мою появу негативно, в принципі, як і всі відреагувала, але потім ми частково з нею здружились, якщо це можна було назвати дружбою. В неї була свої друзі, чесно кажучи вона мене якось з ними познайомила, але всі як один не наближались до мене ближче ніж фут. Я вже привикла до цього, але тоді і справді хотілось, щоб мене прийняли за живу людину, а не за динозавра, який дивиться на всіх і думає ким краще перекусити. Вона мені потім сказала по секрету, що дівчата заздрили моїй красі і той хлопець, що був тоді чийсь там брат запав на мене і хоче ближе познайомитись, хоча зустрічався з однієї з її компанії. Такого подарунку я не хотіла. Сам Том, був дуже радий, що я буду в його працювати. Він не з тих людей, які вірять у всіляким історіям. Як він виразився, йому пощастило зустріти такий прекрасний самоцвіт і тепер його бізнес, ще більше процвітатиме. Я працювала в нього цілий рік по вихідних. На літніх канікулах майже щодня, непоганий заробіток за п’ять робочих годин з двома вихідними в тиждень. Магазин мав хорошу виручку, та і Том хоч був негідником та збочинцем, проте щедрим. Він трохи розпускав руки, але не на людях. Тому я старалась завжди триматися мас людей, якщо навіть в магазині була тільки одна людина. Він кілька разів хотів залишитись зі мною на одинці, але я його швидко розкушувала і вчасно придумувала відмазку, щоб вчасно злиняти. Я не хотіла втатити роботу, тому не зломала йому руку чи ще щось. Один випадок все змінив. Як тільки починала працювати в магазин увірвався грабіжник. Я тоді трохи злякалась, коли він наставив пістолет до мого виска, стала трохи тягнути час, щоб він не виніс весь магазин, але коли зрозуміла, що пістолет іграшковий, зі злості його за хвилину вирубала. Томі не міг натішитись таким працівником, виписав мені премію, а що ще найкраще зробив, то не чіпався до мене. Проте це ніяк не відносилось до Моніки. За тиждень була не моя зміна і я забула свій плеєр на роботі і повернулась в зміну Моніки, щоб його забрати. І як кажуть, зайшла вчасно. З комірки лунали голоса і щось розбилось, коли почула крик Моніки, подумала, що повернувся грабіжник. Проте такої картини я не очікувала. Моніка вся в сльозах прикривала оголені груди, а цей покидьок виламував їй руки і схопив за горло. Мене мало не зтошнило. Я швидко вийшла зі стану ступору і вдарила його табуреткою. Він гепнувся пикою в низ. Я кинулась до Моніки, її всю трясло, зняла свою куртку і одягла її. Доки чекала приїзду копів, то зв’язала його, доки не очуняв. Я боялась його вбити, хоча такі гади, як він, живуть довго.

- Цього покидька на довго посадять. Я і тато ніколи не пробачили б собі, якби щось з тобою трапилось.

- Ма, я не дам себе образити. До того ж в мене чорний пояс з карате і про це він знав.

- Я не можу і досі прийти в себе після такого.

- Мені шкода Моніки. Вона хороша людина і такого не заслужила. І вона єдина, яку хоч трохи можна назвати подругою.

- Як добре, що ти там зявилась вчасно. І до речі батьки Моніки дзвонили і просили, щоб ми сьогодні прийшли до них на вечерю.

- Що ти сказала?

- Думаю, що не проти. Все таки я б більше всього на світі хотіла б, щоб ти завела тут друзів. Все твоє дитинство проходить в чотирьох стінах, ти нікуди не виходиш. Все твоє хобі це зброя, карате та капоєро. Це чудово, що ти любиш це. Але ми не для того переїдзиємо з місця на місце, щоб навчати тебе битись і володіти мечем. Я з татом навпаки не хочемо уникнути твоєї участі у боротьбі проти демонів та всієї тієї нечисті.

- Я знаю.

- Не все. Я бачила, яка ти будеш важлива для обох сторін. Кожній є своя вигода. Моя самовпевнена мама думала, що ти будеш одією з знаку і нарешті за всю історію існування людства буде два «знака зірки». Це непереможна сила.

- Ти це бачила в майбутньому? Ти не розповідала, про наше майбутнє. Моє майбутнє. Не треба, я знаю, що ти скажеш. Не можна змінювати майбутнє і все таке, але мені важливо знати, яку я маю силу, окрім того, що керую водою і бачу щоночі кошмари. Я б тоді хотіла б залишитись нормальною.

- Сонечко, все буде з часом. Ти навіть не уявляєш, якою ти силою будеш володіти.

- Чому ти ніколи мені про це не говорила, а тільки зараз?

- Хотіли вберегти тебе. Енріке! Ми вже запізнились на п’ять хвилин.

- Ма, я хотіла тобі щось сказати. – і тут по іронії спускається тато, цілує мене в макушку, бере ключі від машини.

- Це може почекати до вечора?

- Думаю, що зможе. Ви впевнені, що нікому не треба зайва пара рук на роботі? Я вмру від нудьги. Будь ласка!

- Ні, сонечко! У вечері побачимось. Люблю тебе. – поцілувала маму в щоку.

- Бувай левчику. Люблю тебе. – тато дав мені цю кличку, ще в шостому класі, коли два старшокласники в мене хотіли забрати кишенькові гроші, я їх тоді добре поколотила. Я тоді нагадувала йому нагадала мале левеня з шевелюрою.

- І я вас люблю. Будьте обережні. – останій погляд мами ніби прощальний, в мене а ж заболіло серце, за на ми закрились двері.

Зробивши генеральне прибирання, я стала в ступор. Не минуло і тижня, як я лишилась роботи, а тепер не знаю де себе подіти. Літо проходить в розгарі в Маямі. Тому більшість проводять їх біля води. Вдягнувши купальник під шорти і футболку, все таки краще на пляж. До пляжу раніше я їхала велосипедом або робила пробіжки, але у мене вже місяць часу є новенький мотоцикл «хонда». Я так просила маму, бо тато не був проти, що мені не треба машини, а краще мотоцикл. Я вже і фото показала в неті і навіть знайшла де його можна купити. Батьки завжди знали, що в мене хлопчачі замашки. І так мені на шістнадцять, купили хонду. Я навіть імя дала Пума. Смішно звучить, за те мені подобається. Я вже доїжджала до свого улюбленого місця, коли побачила там дві компанії. Добре, що нікого з них не знаю. До одного з валунів була асфальтована доріжка, тому я поближче підїхала на скільки можна і залишила її там. Я люблю читати, тому взяла з собою книжку. Її знайшла в книгарні. Старенька бібліотекарка Ребека Фостерс завжди до мене добре ставиться. Я їй інколи їй допомагаю поскладати книги по алфавіту, або розібрати привезені нові книги. Цю книгу випадково знайшла, коли перебирала і витирала від пилюки старі як світ рукописи. Обкладинка дуже стара, на ній навіть назви не видно, але коли я прочитала, що вона про князя Дракулу, була заінтригована. Мене завжди читання ніби затягувало в інакший вимір, в цей момент я нічого не чую і не бачу. Мене викинули з часового простору ударом м’яча?!

- Вибач, ми не навмисне. – підбіг хлопець з рижуватим волоссям, весь в веснушках і з добрими крими очима.

- Нічого. Все добре. – легенько підсунула ногу під м’яч і підкинула, він знову впав мені на ногу, я ще раз підкинула і на цей раз хлопець спіймав його.

- Ух ти. Класно вмієш. – я це знала. Я з татом завжди дивимось футбол разом. Мама змирилась, що я більше татова донька, тому інколи сиділа з нами, а я їй постійно пояснювала чому тут було порушення або чому суддя дає жовту картку. А коли тато приходив з роботи, ми з ним грали футбол.

- Ага. – я вже сіла, а він стояв хотів щось сказати, але напевне передумав.

- Ви це бачили? – чула як він говорив зі своїми друзями, але я взялась знов за книжку.

В мене різко заболіла голова. Таке відчуття, що мій мозок вибухнув. Біль була настільки сильна, що стало тяжко дихати. І останнє, що я пам’ятаю – свій крик.

Очі відкрила від холодного дотику.

- Вона прокидається. Та тихо ви!

- Що сталось? – я взагалі нічого не пам’ятаю.

- Ти закричала і гепнула в обморок.

- Вибачте. Я сама не очікувала. Голова болить.

- Відвезти тебе в лікарню. – я бачила що цей хлопчина чомусь вагався. Ну, певне, що так. Чоловічому роду, я більше подобалась ніж жіночому. Одні називали мене лялькою, інші відьмою. Нехиле таке порівняння.

- Та ні дякую я сама.

- Точно сама?! – я зібрала речі ще раз подякувала, побрела до Пуми. Блін, навіть не спитала, як рижика звати. Голова трішки нила, але була інша проблема, я напевне спалила шию, нічого стерпимо.

Додому приїхала швидко. Пуму лишила біля гаража. Як тільки взялась за дверну ручку головна біль повернулась і я закрила очі. Відкрила їх вже в татовій машині. Вони говорили про вихідні. Тато про рибалку, а мама про боулінг. Потім мама,щось сказала про майбутнє і що вони не встигли мене підготувати і пояснити того, що потрібно. Я хотіла щось сказати, але не могла. Не знаю чому, я не відводила очей від повороту. На божевільній швидкості чорний седан летить на нашу машину. Далі мов в повільному режимі, зуміла розгледіти не тільки марку, але і водія. Особливо його холодний повний злості сірий погляд. Останній момент я побачила рішучість, ніби він знав, що робить. Я закричала маминим голосом. Та ні це кричала вона. А далі вмикається швидка зйомка. Седан врізається в татову тойоту і вона перевертаючись в повітрі летить в кювет. Жорстке приземлення, з капоту валить дим. Навіть подушки безпеки не відкрились. Ракурс помінявся. Я стою напроти машини, цей з седану з «холодним» поглядом підходить до тата і щось говорить, але я не можу зрозуміти, на якій це мові. Я відчуваю, як в горло здавило, коли він пронзив кинджалом татове серце, і його повні страху очі, стають мертвими. Тато ще щось промовив, але явно не його вбивці. Він сказав мамі, що кохає її. Мама відповіла, що також і заплакала. Вбивця підходить з інакшого боку і встромляє цей самий кинджал в район її серця. Крик затих. Я стояла в шоці від побаченого і викрикнути навіть не могла. Я просто дивилась на два бездиханних тіла моїх батьків. Не чути не стогонів, а ні при знаків життя. Я закриваю очі не в силах повірити в те, що бачу. Коли відкрила, я знову на веранді і сильно тримаю ручку.

Зі ступору мене вивів телефонний дзвінок. Я швидко відкрила двері і тремтячою рукою підняла слухавку.

- Анна Ромерро?

- Так. Я слухаю.

- Вас турбують з третьої лікарні. Ваші батьки потрапили в аварію. Необ…

- Я вже їду.

В цей момент я не знаю, що відчувала. Почуття змішались, до горла підступав ком. В мене була паніка. Я не знала, що мені робити. Треба було їхати негайно. Я п’ять хвилин намагалась в ставити ключ в двері. Все таки змусила себе заспокоїтися.

Хоча тато в цій лікарні за чотири роки став головним лікарем – хірургом, і часто бувала у його на роботі, цей лікарняний запах я не люблю. Він завжди нагадує, хвороби, страждання і смерть.

- Скажіть будь ласка де зараз мої батьки. – Меліса дежурна медсестра підняла очі. Тут я все зрозуміла. Вся моя надія на те, що я бачила лише мої божевільні вигадки - розбилась. Я заплакала. Меліса обняла мене, почала заспокоювати, хоча у самої голос тремтів.

Вийшов лікар з операційної. Татів колега містер Едмунд Росайро. Він мене побачив і застиг. Він опустив очі і зняв маску. Я знала цей жест. Інколи бачила, як тато з таким поглядом сповіщав людям у приймальні, що вони зробили все можливе і не можливе, щоб врятувати їх близьку людину.

- Анна. Доню. Я не … - я все зрозуміла. Мені ніколи не було настільки боляче, як тепер. Навіть, коли мене побили, я не плакала. До фізичного болю я звикла, проте цей біль був нестерпний. Я відмовлялась вірити, що вони померли.

- Можна їх побачити?

- Ти впевнена?

- Мені це необхідно.

Він завів мене до палати. Я тремтячою рукою підняла біле простирадло. Тато. Я затулила рукою рота, щоб не закричати. Я простягнула руку, щоб відкрити інше простирадло. Мама. Я взяла за руки обох і впала на коліна. Все це проходило на якийсь трилер. Я плакала, кричала, позбивала руки до крові, коли била в стіну. Думала краще терпіти фізичний біль, ніж таке. Я не знаю скільки часу я отак просиділа. Здається мозок розумів, що нічого не повернеш, а серце розривалось на дрібні шматочки. Таке відчуття, що померла і я разом з ними. Я залізла до мами на каталку і обняла її. Така холодна, а ж незвично. Стала співати колискову, яку інколи вона мені співала, а в тата гарно виходило розповідати казки.

Я гладила їй волосся, як колись вона мені. Отак лежати біля неї, то здавалось, що вона дихає і от – от відкриє очі і посміхнеться своєю теплою посмішкою. Я встала і підкотила другу каталку і лягла між ними. Я напевне вже божеволію, ніяка при розуму людина не залізе до двох трупів, але я не така, як всі. Я так не могла довго лежати, бо замерзла. Ставши знову на коліна я взяла тата з мамою за руки сіла по-турецьки.

Я відчула на своєму плечі руку. Повернула голову – стояв дядько Френк. Він не був ні маминою ріднею і татовою, проте він частина сімї. Він постійно був з нами, скільки я себе пам’ятаю. Переїздив з нами з місця на місце. Тато завжди про нього добре відзивався. Я ніколи не бачила, щоб вони сварились чи не раді були один одному. Татові він був, як старший брат, а мамі, і татом і матірю, які її зреклись. Він на пару десятків років старший від батьків. Він був звичайним смертним. Колись тато його витягнув майже з того світу і поставив на ноги, коли всі інакші лікарі розводили руками, нарікали, що він так і не зможе ходити. Але тато був впевнений, що цей старий не тільки ходитиме, але і бігатиме. Сиве волосся сині та добрі очі, ніс картоплинкою та сива борода. Він мені завжди був схожий на Санту. І я вірила в його до восьми років, доки не підглянула, як тато з мамою сунуть в мішок мої подарунки. Спочатку думала, що тато хоче їх вкрасти, але коли побачила, що дядько Френк прийшов у рибацьких чоботях віддавати подарунок, тут я його і розкусила. Я на його не ображалась адже знала, що Санта не встигає прийти до всіх дітей на світі, тому попросив, щоб дядько Френк йому допоміг.

- Як ти дитино? Едмунд сказав, що ти тут п’ять годин сидиш?

- Я не замітила. – подивившись в його очі, тяжко як і мені. І я знову тихо заскавуліла. Я чула, як він плакав. Я підійшла і поцілувала холодні щоки тата і мами і вийшла. Меліса дала якісь таблетки і мені стало легко. Всі частини тіла стали робити на свій лад. Мозок холодно сприймав ситуацію, а в середині все зачерствіло і опустіло. В такому стані добре розумієш, що ти в житті втратив, щось важливе.

Додому їхати я не захотіла, бо вдома було ще гірше ніж тут. Від їх портретів на стінах і комодах до чашок, з яких сьогодні ще пили каву.

- Тобі треба виспатись. Ти сама знаєш, що завтра в тебе буде ще тяжчий день ніж сьогодні. Не хочу цього казати, але повинен треба підготуватись до похорону. Ну, тише, тише, не плач. Мені і самому в це важко повірити, а тобі і мови нема. Треба бути сильними. Скарлет приїде?

- Не знаю. Вона може бути в дорозі. Не знаю, коли вона буде. Знаєш, що саме найдивніше, мати рідню, яку ти і в очі ніколи не бачила. Я навіть не знаю, як вона виглядає.

- Завтра ти її побачиш.

- Знаєш, а мені якось пофіг.

- Давай ми тебе відвеземо додому, а твого звіра завтра привезуть. Не хочу, щоб і з тобою щось сталось. Сьогодні був важкий день. В мене вже не ті роки. Енріке просив себе поберегти, але себе не зміг. – його очі, як і мої знову наповнились сльозами.

- А як далі жити? Вони мені були всім. – Колінз, дядька Френка напарник, обняв мене.

- Ти сильна. Ти витримаєш, просто до цього ти не готова. Прийде час і ти все сама зрозумієш. А тепер витри сльози і відпочинь. – машина зупинилась біля пустого будинку.

- Ти справишся? Я можу залишитись сьогодні з тобою.

- Ні. Дякую. Вам також треба відпочити.

Ключ не довелось довго вставляти. Як тільки я включила світло машина відїхала. Залишилась сам на сам з самотністю. Забрела в батьківську спальню і взяла фото рамку. Тут вони такі щасливі і живі. Як я хочу, щоб вони мені такими викарбувались в памяті. Тихо заскуливши я заснула з рамкою в обнімку.

Весь тиждень в мене пройшов, як в тумані. Все робилось на автоматі. Не знаю, щоб я робила без дядька Френка і Колінза. Кожного ранку я приймала заспокійливе, щоб бува не розревітися не в тому місці. Субота став другим страшним днем в моєму житті. Погода видалась паршивою, ну як і мій настрій. Небо затягло хмарами і моросив дощ, що було незвичне для завжди сонячного міста. В церкву нас відвіз дядько Френк. Мені він потім сказав, що вони в ній вінчались, від чого я заплакала. Службу пам’ятаю смутно, бо непритомніла декілька разів. На цвинтарі я трохи прийшла в себе. Доки там розповідали, якими добрими були мої батьки, я не відводила очей від двох ям. Мені навіть думати не хотілось, згадувати було тяжко. Коли опустили дві труни в ті сирі холодні ями, - заридала.

- Мамо. Тату. Не треба. Я люблю ж вас. Чому ви мене покинули? Чому? Я не хочу бути сама заберіть мене. – тоді це були не слова, а молитва, яку я думала почують. Не знаю скільки часу я причитала. Останнє, що я пам’ятала – дві свіжих могили і себе, яка хотіла залишитись з батьками. Далі темнота.

Я прокинулась, коли на дворі згущались сутінки. Дощ став сильніше. Від сильного вітру, дерево, яке росло біля мого вікна, здається переламається. Гілки шкробали вікна, ніби хтось крався. Краплі дощу, нагадували швидше град. Єдине світло в кімнаті від блискавок. З низ доносились чиїсь голоси. Спочатку думала, що причулось, але потім почула голос якоїсь жінки, вона з кимось говорила. Я повільно спустилась, мені хотілось побачити, яка ж це мати, що за сімнадцять років ні разу ненавіділа дітей та ще спізнилась на похорон.

- Єдине, що я прошу, щось ви цього не допустили. Я не хочу, щоб вони повернулись. Я знаю. Так. Я ще не знаю. Потрібно улагодити деякі формальності. Ну, звісно. Вона моя єдина онука. Добре. Я на зв’язку.

- Привіт. – я кілька хвилин розглядала цю жінку і ніяк не могла знайти, хоча б якісь татові риси обличчя. А може це не вона. Може, цей скажений, який вбив моїх батьків прислав, її сюди на розвідку. Так і для бабці, які мало б бути шістдесят, виглядає на років сорок. Темно – каштанове волосся під каре, очі, татові, блакитні і його ніс, прямий і трошки з горбинкою, і губи добре обведені вишневим блиском, невеликі і маленький підборідок. Все таки, трохи схожості з татом я знайшла.

- Привіт. – обережно присіла на крісло, як найдалі від неї. – вона дивилась на мене з відкритим ротом. Мені було не по – собі, що мене так розглядають. Я побачила, що вона здивована, навіть приголомшена, але це тривало лише хвилину, може й менше.

- Що таке? Покійника побачили? – вона закрила очі і трохи помахала головою, ніби не могла повірити, що бачить мене, а потім їх відкрила. І цей погляд мене трохи налякав, він якийсь став настирним.

- Ти мене боїшся?

- Я вас не знаю.

- Звісно не знаєш. Твої батьки ніколи не привозили тебе до нас.

- Та я бачу ви і самі не горіли великим бажанням навістити їх.

- Я колись тобі все поясню.

- Не треба себе цим втомлювати.

- Я знаю, що не заслуговую твоєї довіри, після того що сталось з ними. Проте, я все таки твоя сімя.

- Моя сімя, яку я пам’ятаю, це батьки, а ще дядько Френк, який все життя з нами.

- Знаю. І доки тобі ще не виповнилось вісімнадцяти, я б хотіла бути твоїм опікуном.

- Я вже доросла, щоб мною хтось опікувався.

- Добре. Тоді умова, твій дядько Френк зможе бути поруч з тобою, коли захоче. В мене будинок великий.

- Ти хочеш, щоб ми переїхали до тебе?

- Тут знаходитись небезпечно, коли вбили Енріке та Ванесу. Вони про тебе також знають, тому можуть прийти і за тобою. В нас місто захищене. Туди ніяке зло не сунеться.

- Мені треба поговорити з Френком.

- Добре. В тебе ще час є.

До навчального року залишалось півтора тижні. А я ще не була готова їхати, та і не думаю, що взагалі буду. Проте налаштовувала себе на інакше життя. Я вважала себе зрадницею, що згодилась подумати над пропозицією тієї жінки. Та і чесно кажучи мені було пофіг, де жити, напевне навіть і у самого чорта.

Я поговорила з дядьком Френком, він не знав, що сказати. А я знову не хотіла його залишати тут, бо знала, що з ним може також щось статись. Він вмовив мене поки їхати одній, а він як тільки знайде покидька, що вбив моїх батьків, приїде до мене. Мене таке не влаштовувало, проте я знала, що його не переставити.

Речі я здається всі зібрала, Скарлет навіть дозволила забрати Пуму, хоча вона була в шоці, як батьки дозволили їздити на «цьому монстрі».

Перед від’їздом я прийшла на своє улюблене місце біля моря. Лежу на воді і дивлюсь на блакитне небо. Сльози змішуються з водою, а я не можу повірити, що лишилась сама. На цвинтар, я ходжу щодня. Розмовляю з двома свіжими могилами, мов божевільна.

- Сьогодні рівно тиждень, коли ви зникли з мого життя. Я сумую за вами. Мені тяжко, хоча ви завжди вчили бути сильною. Я завжди мріяла ділитися з вами своїми маленькими тріумфами, якщо вони будуть. Я постараюсь жити за нас трьох. Не знаю, коли повернусь сюди, але ви завжди в моєму серці. Люблю вас. – у мене навіть сліз не було, щоб заплакати. В душі все зачерствіло, проте ще серце жалісно зжималось.

Глава 2

У середу ввечері ми прибули в Шрелек. Дивна назва для міста, але краще ніж «Поселення безсмертних». Змінилась і погода, точніше клімат. Порівняно до завжди сонячного і теплого Маямі, який радував сонцем дев’ять місяців за рік, тут своя температура. Як Скарлет сказала, пізня весна і літо, завжди спекотні, а осінь, як коли. Проте тут дуже чисте повітря, мої легені це відчули відразу. У місті жило близько десяти тисяч мешканців. Таке невеличке Маямі, з багатоповерхівками, будинками типу дюплексу та звичайними будинками. Ряди кафе, ресторанів, нічних клубів, супермаркетів, та бутиків. Скарлет жила на околиці міста. Цілою вулицею виднілись гарні двох – трьох поверхові будинки. Її як раз був біля парку, який далі зливався з лісом, що дуже мене радувало. Моря видно не було з-за будинків та і місто вище на два метра від рівня моря, але я його чула.

Будинок був повною протилежністю, до батьківського. Двохповерховий, темно – коричневого кольору, обкладений каменем до вікон. Великий балкон з кованими перилами. Гарна веранда з двома кріслами – качалками і плетеним дерев’яним столом. Будинок виглядав, я б сказала казково. Мені сподобався.

- Вражає. Ти тут живеш?

- Здогадалась?

- Тобто, ти сама тут живеш?

- Сама. – в будинку було досить мило. В одній був гарний камін, обставлений схожим, що і будинок. Мягка частина і журнальний столик. Дві великих картини на білих стінах. Одна з зображенням лісу в тумані. Оригінальна. А інша була просто неймовірна. Дівчина в чорному платті стоїть напівпрофілі, обличчя не видно, тримається за перила, а на її шиї якісь значки. Незрозумілі символи. Волосся чорне та довге, чимось нагадує моє.

- Хто це?

- Не знаю. Ця картина дуже стара. Вона завжди була в нас. Гарна правда?

- Супер.

- Іди на гору і вибери собі кімнату, там є чотири. Облаштуєшся потім, спустишся і ми повечеряємо. Ти напевне голодна з дороги?

- Ні. Дякую. В мене нема апетиту. – забравши свої дві сумки, я попленталась і подалі від цієї жінки на другий поверх по деревяних сходах з кованими перилами. Весь будинок був обставлений в стилі кантрі.

Я хотіла ту кімнату з балконом, так і думала вона була першою. Кімната простора і світла. Велике вікно напроти двоспальне ліжко. Шафа – купе, як на мене велика, на всі мої речі. Комод, письмовий столик. Я відкрила ще одні двері в кімнаті, там була ванна. Синій кахель, велика овальна ванна, унітаз, полички всюди і дзеркало на весь ріст. Я вийшла на балкон. Там було плетене крісло і маленький столик. Кімната супер. Як я хотіла, щоб батьки були зі мною. Ми могли разом приїхати до бабусі. Але чомусь ми ніколи до неї не приїжджали. Я знала, що щось сталось і батьки змовчували, навіть знала, що тато любив її, але за сімнадцять років так і ні разу не побачитись, була для мене таємниця.

Дата добавления: 2015-08-29