- Думаю, що після такого прийому, який я тобі покажу, можеш і оніміти. – він посміхнувся сексуальною посмішкою, проте вона на мене не діяла. Хлопці з боку реготали.
- А тепер просимо нас вибачити, справи. – схопивши Тіну за руку, ми пішли до виходу.
- Лео, нічого не плануй після школи. Анна сьогодні буде в нас.
- Заметано.
- Новенька – я повернулась – ти потрясна.
- Це йому настільки набридло жити? Так я можу допомогти швидко вирішити таке питання.
- Кицю, я все чую. – Тіна показала на вухо, здогадалась, вони мають хороший слух.
- Вітаю тебе. – хлопці знову зареготали.
- Не звертай уваги. Ця шайка завжди така. Вони майже щодня тусуються в нас, тому я вже звикла. Лео, колись був інакшим, доки не зв’язався з ними. Тепер вони змагаються хто скільки шльонд затягне в ліжко.
- А чому він вампір? Ти ж німфа?
- Мій тато мав коханку, смертну. Вона народила Лео, а сама померла при родах. Він нічого не знав. Татові сказала її сестра. Він нічого не сказав мамі, а померлої сестра виховувала Лео. Тато надсилав їм гроші щомісяця. Коли Лео почав підростати, тато зрозумів, що він вампір.
- А як же він виріс, коли народився вампіром?
- Це генетика. Ми всі безсмертні. А він був напів смертним до пятнадцяти, далі гени вампіра, зробили його як всі.
- Виходить лише я тут звичайна смертна, але з кучою містичної фігні.
- Не думаю, що ти смертна.
Далі була фізкультура. Ми зайшли в спортзал. Він був дуже великий. У пять разів більший ніж футбольне поле. Спортзал нагадував бомбосховище ООН. На стінах висіла зброя від маленьких ножів до великих мечів різної форми. Спортзал був поділений на секції, в яких стояли різні тренажери і предмети для боротьби. Навпроти секцій були двері, як з однієї строни так і з другої.
- Вражає? Тут є двері, навпроти бачиш? Ці ведуть прямо до парковки, а інші – вона показувала пальцем вліво – душ. Кожен наш вид має окремого тренера. Нас вчать не тільки володіти магією, але бути сильними і витривалими. Ніхто не родиться воїном, нас вчать ними бути. Ельфи можуть бути невидимими, а ще літати. – вона тицьнула пальцем на наступну групу – Відьми. Вони не наділені силою схожою на твою чи мою, вони можуть викликати її за допомогою заклять та зіль. Вампіри добре володіють гіпнозом, а ще вони супер швидкі та сильні. Феї наводити на будь кого сон, а ще вони хороші цілителі. Вони вміють застосовувати трави для зцілення та загоєння ран. Мій вид. Кожна німфа має силу, тільки я маю дві. І оборотні, вони навчились контролювати перетворення, тепер для цього їм не треба повний місяць, а ще вони від природи сильні і швидкі, як вампіри.
- Дурне питання. Гобліни і тролі існують?
- Не знаю. Я чула від однієї відьми, що ця нечисть є. Розумієш, ми міфічні істоти, в принципі, як і вони. Та і живуть вони зазвичай під землею. А тролі – канібали, можуть бути невидимі і живуть в печерах. Вони нам тут не треба.
- Ясно. А русалки? Тут в морі?
- Кількох кажуть бачили, але я сама – ні. Ось ми майже і прийшли. – всі німфи сиділи на трибунах і майже всі дивились з захопленням на сусідню секцію оборотнів. Я прослідкувала за їх поглядами, всі як один, качки. Футболки підкреслювали кожен мускул. О так, це була дивовижна картина. Ого, там є і дівчата. Я побачила знайому фігуру. Це був він. Біла футболка гарно облягала його накачане тіло. Штани вільно висіли, на ньому будь який одяг напевне сидить ідеально і дуже сексуально. Не дивно чому за ним всі сохнуть, подивитись на це обличчя з синіми очима і найсексуальнішою посмішкою, можна втратити розум і без повернення. Таких як він ще не зустрічала. Чорт би забрав, його таку сексуальність. В мене пересохло в горлі і заколотило серце мов скажене, коли наші погляди зустрілись. В його очах було щось таке, від чого внизу живота приємно здавило, а в середині метелики влаштували перегони. Він і шкіритися перестав, коли дивився на мене.
- Анна. Ти мене чуєш? – ура, мене було врятовано.
- Що? Ти щось казала?
- Казала, разів з сім казала, а ти десь літаєш? – вона прослідкувала за моїм поглядом, повернулась до мене і посміхнулась. – А –а – а, тут все ясно. Ви тут іскри одини одному посилаєте.
- Що ти мелеш? – кожне слово я сказала чітко, щоб вона відстала.
- Ти мене не обдуриш. Я ж бачу як ви один на одного дивитесь.
- Як дивлюсь на його, так зараз і на тебе. Марсіани, я сьогодні перший день в школі, а ти мені ще роман припиши, якого нема.
- О, сі. – мене врятувала викладачка.
- Ти труп.
- Доброго дня дівчата.
- Це міс Алістер. – шепнула мені Тіна.
- З цього семестру і до кінця вашого навчання, ми сформуємо групи. Вибір зброї ви повинні були вибрати протягом літніх канікул. Те що ви вибрали, буде вашим помічником і захисником. По черзі підходьте і ставте плюсик над тим, що обрали.
- Тебе окрім футболу навчили битись зі зброєю?
- Мене дядько Френк навчив стріляти, мов снайпера, а Колінз – метати ножі. Тато казав, що справжнього воїна збороя повинна обрати сама.
- Я раніше також цього не розуміла, доки відчула, що таке справді стріли і лук.
- Ви завжди вчились битись зі зброєю?
- Нас спочатку вчили прийомами захисту.
- Єдиноборства?
- Щось таке. Думаю, тобі прийоми самозахисту не треба.
- Я з восьми років займалась карате, маю чорний пояс і три роки капоєро. Перше для бою і захисту, друге, мені просто сподобався в…
- Що? В тебе чорний пояс? Круто. Тоді ти і зброєю навчишся володіти. – я не сказала їй, що коли мене тато за руку привів до майстра Ши – Мея, то попросив, щоб він мене навчив володіти зброєю. Мечі самураїв були занадто довгими і не зручними, тому я пробувала битись палкою. Де ми не були, у мене були нові майстри і кожен показував мені свої прийоми. Цим я пишалась.
- У когось над головою так і скачуть Купідони.
- Що ти знову мелеш?
- Ти лишень подивись, як він поїдає тебе своїми оченятами. – ми сиділи біля секції на першій лаві, а він в свої секції на другій лаві. Він не відводив від мене погляду. Ці очі знову лишили мене розуму. Для мене перестав існувати світ, таке відчуття, що були ми одні. Я замітила, як на його шиї напряглась жилка. Він хоче моєї швидкої смерті. Моє серце ще ніколи так не калатало, навіть цілого дня тренувань в спортзалі.
- Анна. Що з тобою?
- Я не знаю. – вона за хіхікала. – Здається я знаю, що. Ти закохалась від кінчика нігтя до кінчика волосся. І він здається мені також. Та він не перестає дивитись на тебе. Оце так. Дівчата боялись думати, що він гей.
- Що?
- Просто такий красунчик і немає дівчини. І знаєш, я не сумніваюсь, що охочих, які б хотіли опинитися в його ліжку, велика кількість. Він би точно побив рекорди Стівена та Лео.
- Тіна Мерліз. – вона рушила до викладачки
Я пішла остання. Переборовши страх, подивилась на список. Поставивши руку на журнал, зажмурила очі, коли відкрила побачила перед собою журнал зі списком імен. Я ставлю плюсик над іменем Енріке Ромерро. Це був мій тато і він вибрав меч. Картина міняється. Тато стоїть з дивною зброєю, я ще такої не бачила. Лезо нерівномірне, один кінець довший за інший, з іншої сторони зброї лезо йде пів місяцем з загостреними зубцями. Сам меч зроблений довжиною до ліктя, під час удару меч бере весь удар на себе, залишаючи цілою руку. Коли відкрила очі, побачила плюсик поставлений мною біля меча.
- З тобою все добре? – біля мене стояла викладачка.
- Здається так? А що таке?
- Щось довго вибираєш. Ти новенька? Анна Ромерро?
- Так міс Алістер.
- Зрозуміло. Ти зброєю вмієш володіти? Щоб знати чи залишати тебе на своєму факультеті чи перевести до початківців.
- Мене вчив майстер з карате володіти мечем.
- Мені потрібно побачити чи тобі можна брати в руки зброю. Аманда принеси нам будь ласка дві палиці. – мені не хотілось хизуватись вміннями але і не хотілось вчитись з сьомим чи шостим класом.
- Дякую. Розпочнемо.
Міс Алістер кинула мені палицю, як тільки зброя була в моїх руках, вона кинулась на мене. Я блокувала її удар. Наступні удари наносила я. Наш бій нагадував танець. Я не могла бачити себе зі сторони, проте добре бачила як рухається граціозно викладачка. Вона наносила удари, я їх блокувала. Цей удар був останнім, вона замахнулась, я відхилила голову назад впала на коліна і проїхала по слизькому паркеті, при цьому палицею збила її з рівноваги, різкий поворот і кінець моєї палиці дивиться їй в чоло. Я відступила і кинула на підлогу палицю.
- Де ти цьому навчилась? – вона дивилась на мене з явним здуваванням.
- Довго розповідати, але одне сказати можу точно, вчителя мала дуже хорошого.
- Це той випадок, коли учень перевершує свого вчителя?!
- Не зовсім.
- Дуже добре. Все дівчата урок закінчений. Списки груп будуть висіти на стенді.
- Анна Ромерро. Ти скритна людина. Ти це знаєш? – до мене підлетіла Тіна, навіть не встигла вийти з роздягалки.
- Знаю.
- Дівчата. Ми йдемо? І ти була неперевершена – Омнія схопила мене і Тіну за руки і потягла до виходу.
Ми були на парковці. Тіна пішла шукати Лео, Омнія попрощавшись з нами поїхала додому. Підїхав Лео на червоному феррарі, завела свою Пуму помчалась за ними.
Я підїхала до трьохповерхового будинку. Поставила Пуму біля машини і пішла слідом за Тіною та Лео.
- Мам, ми вже вдома. Ти не повіриш, хто до нас прийшов. Ти де? – я чекала в коридорі, доки Тіна бігала по будинку і шукала матір.
- Проходь. Не стій там. Я не кусаюсь. – мене взяв за руку Лео, вона була такою холодною, таке відчуття, що я тримала сніжку в руках.
- Не звично.
- Ти така гаряча. Шкода, що ти моя сестра.
- Що?
- Ти зрозуміла про що я!
- А мені ні! Думаю ти також зрозумів!
- Де ви там? – Тіна зявилась вчасно. Я увішла в простору та велику кухню. Білі стіни прикривали картини з натюрмортом. Шикарна барна стійка, зверху вісили келихи та бокали. Скляна стіна через яку було видно сад, круглий дубовий столик з королівськими кріслами. Я вже уявила, як зранку сиджу пю свій улюблений зелений чай і дивлюсь на сад.
- Вау. Це просто клас.
- Доброго дня, Анна. Я твоя тітка Мойра. – вона простягла мені руку і я її легенько пожала. – Я така щаслива, що ти прийшла до нас.
- Чому ви не були на похоронах? – мені не хотілось тих телячих ніжностей, тому перейшла до того, що хотіла почути.
- Прости мені. Я справді завинила.
- Та навіть не уявляєте як.
- Мойра я почула тут чиїсь голос. Чи мені … - в порозі стояла сорокалітня жінка. Вона була висока, сурове обличчя, гострий орлиний ніс, тонкі губи. Єдине чим вони були схожі з мамою, так це очима.
- У нас мамо гості.
- Це я бачу. Хто ти дитя? Ти так схожа на …
- На дівчину з картини. Я вже її бачила. Мене звати Анна.
- Я хотіла сказати на свого батька. Я знаю хто ти. Як шкода, що ти нічим не схожа на неї. Хіба що волоссям. Вся пішла в того негідника.
- Мамо, що ти несеш. Це ж твоя внучка.
- Ні. Не треба нехай каже. – я знала, що в мене буде розмова з цією жінкою. Проте думала, що вона з роками зрозуміє свої помилки, помилилась.
- Моя бідолашна дівчинка. Донечка моя. Він її погубив.
- Бідолашна? Та хто ви такі? Ви матір? Вас навіть на похоронах не було.
- Ти нічого не розумієш.
- Ви помиляєтесь. Я розумію занадто багато, а ви навіть не визнали свої помилки.
- Як ти взагалі смієш…?
- Я смію. Ви мене вислухаєте. Ви ні разу не навістили її, ні разу не привітали її з Днем народженням. Ви навіть не знали, як їй було тяжко. А цей негідник, як ви виразились мій тато. Він кожну хвилину був з нею, підтримував її і заспокоював. А знаєте від чого? Ні? Так я скажу, вона вірила в ті слова, якими ви її нагородили, коли вона вас покинула. Вона вірила, що в неї більше нема рідні і її рідна матір не любить. Те, що її рідна матір, відріклась від неї. Тільки він їй казав, що ви її любите, а ті слова вилетіли у гніві. В нас була щаслива сімя. Батька і матір поважали всюди, де вони тільки не були. Їй дали підтримку люди, яких вона вважала своєю сімєю. І вони не лишали нас ніколи в біді. Єдиний раз запитала, чому в мене нама бабусь і дідусів і то пожаліла, бо мама цілий вечір проплакала, а я з татом її заспокоювала. Ні ви, ні Скарлет за сімнадцять років, ні разу не провідали нас, хоча знали де нас шукати. Вони пожертвували всім, лише тільки вас бачити поруч, а вас тільки заїдав власний егоїзм та гординя. Тому не треба тут розігрувати спектакль. Я не вірю ні єдиній вашій сльозі. А тепер дякую за гостинність, мені пора. – вся біль і злість, яка накипала в душі зникла разом зі словами. Я побачила як вона дивилась на мене, мої слова її добре заїли. Проте мені було наплювати на цю стару стерву, вона почула лише правду.
- Чому ти тоді тут? Якщо Скарлет в цьому винна, не менше ніж я.
- Вона приїхала останній раз попрощатися з своїм сином і своєю невісткою, доречі вашою дочкою.
- Анна зачекай. Куди ж ти?
- Мені нема чого тут робити. – хлопнувши дверима і собі пообіцяла, що ця жінка ніколи не буде брати роль у моєму майбутньому.
Я не хотіла більше плакати, проте біль і образа за маму мене захлиснула. Дорогу бачила крізь сльози, проїхавши по парку, що близько з будинком, зупинила байк і сіла на одну з лав. Мені було наплювати чи мене хтось бачить чи ні. Все про що могла думати, так про найрідніших і коханих людей, які мене покинули навіки. Біль від утрати повернулась. Стало настільки боляче, що було важко дихати. Здавалось, що знову проходжу і переживаю все заново. Я кричала і била дерево, воно не було винним у тому, що мені паскудно, проте фізична біль заглушувала душевну. Сівши під стовбуром, згадувала своє минуле прекрасне життя. Кажуть, що люди часто бачать перед смертю своє прожите життя. Я хоча не помирала, а минуле своє життя бачу щодня.
- Анна! Ти де? Чому ти не відповідала? Я до тебе разів з десять дзвонила.
- Я зараз приїду. – вже напевне Скарлет доложили.
В домі було тихо. З кабінета долунав голос Скарлет. Я постукала в двері.
- Заходь. Присідай. Як пройшов перший навчальний день?
- Не погано. Ти чим займалась? – між тим, якось запитала.
- Була на фермі. Мені дзвонила …
- Не треба. Добре?
- Твоя мама простила б.
- Як можна простити людину, яка навіть свої помилки визнати не може. І я не думаю, що вона простила б. Можливо і я з часом зможу цю жінку зрозуміти, хоча в чому я сумніваюсь, мами нема і в цьому частково винна ця стара. Ти мене не переконаєш. І давай не будемо більше про це?
- Чим я заслужила твоє прощення?
- Не моє. Їх. Ти приїхала, хоча з запізненням. А тепер вибач, я йду вчитися.
- Завтра субота.
- Нічого. Багато задали.
Можливо мої слова змягчать їх серця і вони колись одумаються. Будуть просити пробачення у свої дітей на могилі. Чисто Монтекі і Капулетті. Сидячи в кріслі, тримала фото батьків і все думала чи правильно я вчинила приїхавши сюди. Вся ця правда мене вже трохи дістала. Мені хотілось би спокою і рівноваги. Врешті – решт я хотіла тишини і самотності. Подивилась на слід своєї злості. З кісточок ще й досі текла кров. Пальці напевне будуть сині, від такого побоїща. Нічого – заживе. Треба боксерську грушу, де можна виплеснути свою злість.
Дивлячись на прекрасний захід сонця в самоті, мені хотілось якось змінити своє життя. Стати незалежною та самостійною. Я колись мріяла з мамою відкрити власну дизайнерську крамницю. В нас були одинакові ідеї та думки. Тепер я думаю, вона була б у захваті від такої перспективи.
Глава 4.
Всі вихідні я провела в кімнаті. Мені не хотілось нічого робити. Я двічі перечитала «Ромео і Джульетту», маминого улюбленого класика і передивилась її улюблений фільм «Щоденник памяті», де також не скупилась на сльози. Татові більше подобались комедії з Адріано Челентано, проте я настрою не мала зараз сміятися.
Тіна дзвонила кілька десятків разів і залишила не менше повідомлень передзвонити, але я не хотіла ні з ким говорити. Чому я не мала такого дару розмовляти з померлими. Чому до мене не приходять привиди моїх батьків, я знаю, що мені було б легше, коли можна їх побачити, хоча трошки прозорих. Я поміняла всі ті сили, що маю на цей один.
Понеділок видався теплим. Зробивши пробіжку, прийнявши душ, зібралась до школи. Після вчорашніх міркувань, у мене стала параноя. Я знала, що батьки спостерігають за мною, як не тут то з неба.
Як на осінь, на дворі було дуже тепло, в джинсах не хотілось паритись. З одягом вирішила швидко: чорне плаття і чобітки. Для їди на байку в такому прикиді, вже звикла. Чесно кажучи не хотілось робити якісь акценти на одязі та і настрою не було експериментувати зі своїм гардеробом.
Пуму припаркувала на те саме місце. До мене підійшла Тіна та Омнія. Чесно кажучи, не чекала, що вона зі мною говоритиме. Я що одну, що другу ігнорувала цілі вихідні. Але чомусь мені здолось, що вони не звернули на це увагу.
- Привіт.
- Привіт. А ти круто виглядаєш в платті і на байку. – Омнія сьогодні була в рожевому платті. Мені цей колір не дуже подобався, але їй пасував.
- Я розумію, що не виправлю всіх помилок, які вони …
- Ти тут ні до чого. Це не ти, а вони винні. Забулись. Окей?
- Ти не сердись не бабусю, вона іноді буває нестерпна.
- Тіна, вона мені ніхто. Ця стара стерва, вивела мене просто. Я давно мріяла висказати все, що в душі накипіло. Скарлет послухала і вона дізналась, те що їй причиталось.
- Не сердишся, що привела тебе на поталу звіру?
- Ти все правильно зробила. – я хотіла змінити тему, не хотілось, щоб все нагадувало ту сцену. – Ви сьогодні зговорились? Тіна, Омнії рожевий пасує, а тобі не дуже. Не надягай більше цієї спідниці, а ще краще віддай її Омнії.
- Засранка.
- Без образ. Тобі просто колір не пасує.
- Я з тобою згідна – Омнія взяла мене під руку і широко посміхнулась.
- Ще б, не тобі кажуть віддати свою спідницю.
- Ми пропустим пари. – нагадала їм.
Пари проходили швидко. По розкладу була архітектура. Я тільки но війшла, як всі затихли. Набридло Побачивши вільне місце на третій парті від кінця біля вікна, рвонула туди. Я не звертала увагу на сусідів і на надокучливі погляди. Просто зробила вигляд що я тут одна. В класі було лише восьмеро дівчат, зі мною включно, решта хлопці.
Урок проходив цікаво. Я трохи конспектувала, трохи дивилась в підручник, а трохи малювала. Погляди стали надокучати, важко вдавати, що нічого не замічаєш. Пославши сердитий погляд класу, замітила за сусідньою партою Роберто. Моє серце знову закалатало, мов скажене, а внизу живота скрутило. Наші погляди не відривались один від одного. І знову мій мозок втік, зустрінемося завтра. Що за фігня зі мною робиться?
- У вас місяць на проект. Вас занадто багато тому, я складу списки пар, а ви можете побачити їх до кінця дня на стенді.
- Привіт. Я Роберто. Ми з тобою стикнулись в коридорі. – так він ще і заговорив. Ну, це точно кінець.
- Привіт. Я пам’ятаю. Я Анна.
- Я знаю як тебе звати.
- Яке дивне співпадіння, я також знаю як звати тебе – він посміхнувся. – Ти тут нажив цілий батальйон палких шанувальниць. Кожна не тільки знає, як тебе звати, але і знає розмір твоїх боксерок. Без образ. О, не треба так дивитись, вони тріщать про тебе без перестанку. – він ще більше розсміявся.
- Не знав, що викликаю такий фурор. А ти є серед палких шанувальниць?
- Здається себе там не знайшла.
- Шкода, ти весела.
- Я ще не весела, пройдись по коридорі і заговори з якоюсь, ти ще й не таких побачиш – його тихий сміх викликав нову порцію мурашок по – всьому тілі.
- Ти надзвичайна.
- Дякую.
- А ще ти часто просиш пробачення і постійно дякуєш – тепер засміялась я. Замітила, як він подивився на мене. О, Боже, щось застрягло в зубах. Швидко повернулась від його і стала ритись в сумці, вдаючи що щось шукаю. Провела язиком по зубах – нічого. Дістала блокнот і повернулась до його.
- Ще не вивчила розклад. – помахала легенько блокнотом.
- Чому ти вибрала цей предмет?
- Мені подобається архітектура та будівництво. Краще знати все те, що людина зробила, а ніж зруйнувала. – продзенькало на перерву.
Дівчата мене чекали за столиком, біля їдальні. За мною пішов Роберто.
- Ти в їдальню?
- Так.
- Можна тебе провести?
- Залюбки.
- Тобі подобається місто?
- Гарне. Я б хотіла побачити море.
- Я може провести екскурсію.
- Я тільки за.
- Ти і хлопця знайшла?
- Що? Якого хлопця? – за столиком з подругами сиділи Стівен, Лео та його зграйка. Вони про щось весело розмовляли.
- А вони що тут роблять?
- О Родрігез. Дякую, що привів мою дівчину. Далі я сам.
- Дівчину? – я щось пропустила.
- Дівчину? – хором вискнули дівчата. Роберто попрощався і пішов. В його погляді, я побачила, щось таке, від чого в мене обірвалось серце. Коли подивилась на цю зграйку мене трясло від злості.
- Кицюню. Присідай до нас. – мені захотілось зтерти з пики цю наглу посмішку.
- Ні, спасибі.
- Ти що розсердилась через Родрігеза?
- Я сердита через те, що ти збрехав. Я не твоя дівчина.
- О люба, це лише питання часу.
- Я тебе навіть не знаю.
- Ми могли б познайомитись поближче.
- Ні, не могли б. Я брехні терпіти не можу.
- Ти що запала на цього недоумка? – на нас дивилась ціла їдальня. А про свої почуття не хотілось говорити, при по сторонніх. Та все це було без толку. Він мене і так не слухав.
- Чесно скажу, я тут недоумків зустріла кілька штук, але цей хлопець не був в моєму списку, а тепер порошу мене вибачити, щось апетит пропав.
- Ти куди? – Тіна встала, але я побачила мою витягнуту вперед руку зупинилась.
- Та так. На прогулянку. Маньяк в мені прокинувся і йому треба жертва – пославши найковарнішу посмішку на яку спромоглась, пішла шукати в спортзалі грушу.
Перерва тривала пів години. А злість виходила разом з паром. У спортзалі було кілька чоловік і то вони були заняті своїм ділом, ніж дивитись на ненормальну в коротенькому платті і на високих каблуках, яка гамселить грушу. Краща концентрація була, коли я уявила, що товчу пику Стівена. Груша вища від мене на кілька сантиметрів та й важча, але я її здвинула настільки, що вона хиталась, мов від подиху вітру. Мої недавно побиті пальці трохи почали боліти, але я швидко викинула це з голови.
- Ого, а ти я бачу дуже зла. – Роберто обперся об стіну і склав руки на грудях. Він спостерігав, за моїми ударами. – А ще сильна. Твоєму хлопцеві пощастило.
- Він не мій хлопець.
- А він про це знає?
- Тепер знає.
- Це він так тебе розізлив? Думаю він і справді хотів, щоб ти була його дівчиною.
- Це він тобі сказав? Чи ти тут поки стояв, то придумав? – і знову ця лукава посмішка.
- Побачив в його очах.
- Ти там більше нічого не бачив? Ну, наприклад, що викусив недоумок? Без образ.
- Мій варіант мені подобався більше, але твій правдивий.
- Ти надіюсь з мене насміхатися не будеш?
- Чому ти про таке думаєш?
- Забудь. Все Стівен готовий. – зупинила грушу і погладила її. Роберто засміявся. Як я тащусь від його сміху.
- Ти далі куди?
- Хотілось би сказати, що на небеса, але не можу. Тому залишусь на цій смертній землі.
- Я впевнений, ти колись там будеш.
- Не повіриш, і я впевнена.
Ми разом зайшли в кабінет іспанської. Всі дивились на нас. Мені було байдуже, що ми були в центрі уваги. Я просто знайшла вільне місце, яке було за останньою партою. Він сів поруч.
- Коли тебе побачив, я думав, що ти гот.
- Я вже Корті показала, що в мене в сумці. Хочеш і ти?
- Як вона? Ні., я утримаюсь. Де ти так навчилась?
- Якщо я скажу, то буду змушена тебе вбити. – я йому послала свою сексуальну посмішку, про яку мама постійно казала, що колись вона погубить і не одне серце, і повернулась, бо в клас зайшов викладач.
Я більше з Роберто не говорила. Тільки ловила час від часу його посмішку. От, срань, він шкіриться з мене. Як тільки урок закінчився, я вилетіла з класу наче пробка. Ще кілька хвилин з ним і я перша на його накинусь. Ніякого я щита не мала, раз він не може мене захистити від його чар. Мені потрібен холодний душ. Ні, мені треба бути холодною. Це все лише гра, маленька похибка і я програла.
До спортзалу я ішла сама. Був урок боротьби, саме те що треба. По дорозі забігла подивитись з ким в парі на архітектурі та будівництві. Це був якийсь жарт, мене поставили з Роберто. Я не знала чи плакати чи радіти. Біля спортзалу мене чекали дівчата.
- Ти ніколи не повіриш з ким попала в одну групу.
- Сьогодні я напевне зможу повірити навіть в самого чорта.
- З Роберто.
- Що таке? Я думала ти зрадієш?
- У цього Стівена пунктик на мене? Він не затягне мене в ліжко, ну хіба що вбє.
- Ти така кумедна. На неї запали два кращих хлопця школи, а вона вдає святу невинність.
- Я не хочу забивати голову всякою лямурною фігнею, з цього і так нічого не вийде. Єдине, що можу сказати, всі кого я люблю – помирають. Я не хочу прив’язуватись до когось ще. Прошу мене вибачити. – нічого більше не сказавши, направилась в роздягалку.
Я одягнула свій спортивний і готова була надерти комусь зад. Тренер містер Бернерд поділив нас на пари. Мечі були справжні. Тяжкі, трохи туповаті, їми вбити безсмертного не можна. Мені в пару попала німфа. Вона добре володіла мечем, але напевне не настільки, що за пів години я її обезголовила тричі і встромила меч не знаю скільки разів. Пари помінялись. І мені дістався Роберто. Я билась так, як з німфою, проте коли він мене вдарив мечем по стегні. Мій терпець увірвався. Я намагалась битись не завдаючи серйозних ударів, а цей гад, залишив мені на згадку синець на стегні. Йому кінець. Навіть оченята, в яких граються бісики не врятують його від кількох пінків під зад. Мій перший майстер Ши – Мей, казав, що злість – наш найзлійший ворог. Тепер для мене це не мало значення. Я блокувала його удари, виверталась від ударів, наносила їх та отримувала. Роберто був сильним, але і я не промах. Цей раз він хотів влучити в серце, але відійшла в бік і рука з мечем опинилась під моєю пахою. Викрунувшись в інакший бік так, щоб його меч випав з руки, підставила ногу і намагалась перекинули, але він потягнув мене за собою і я гепнулась прямісінько на нього. Я відчувала, як його серце колотиться. Ми лежали ледь торкаючись носами і дивились в очі один одному. Мені хотілось його поцілувати і не важливо що це побачать. Але мені так хотілось відчути що таке поцілувати його. Перший раз в житті, по – справжньому.
- Ти прекрасна. – від його голосу я тремтіла. Пролунав дзвінок і все розчинилось, але відчуття бажання, залишилось. Поклала меч на місце і побігла в душ. Літня вода привела мене трохи в свідомість.
- Ти його завела. Він хотів тебе. – Омнія все бачила. Тіни на велике щастя в спортзалі не було, вони тренерувались на вулиці. То вони мені обідві винесли б мозок.
- Це називається «прощай мій мозок, зустрінемось ще якось». – вона засміялась. – Ти сама казала, що це самці, в яких встає на все що шевелиться і ні. – ми пішли на парковку.
- За цих два дні від твого перебування у школі у хлопців дах зриває. Я знаю, як мінімум вісьмох кандидатів, які запали на тебе. А ще скільки в кутках слинки пускають за тобою.
- Дівчата утихомиртесь. Від ваших кандидатів у мене мозок плавиться. Я вже сказала. Досить.
- Омнія що з тобою?
- Голодна. – мені стало страшно від її погляду. За два дні я не бачила, такого погляду. Я не збиралась годувати її свою кровю, хіба що вона була б присмерті. – Не дивись на мене, я тобі не закуска.
- Ось що страшно, не кохання. – вона показала свої ікла. – Бути зїденим.
- А ще краще бути зїденою під час кохання. – нявкнула Тіна.
- Омнія. Зїш краще її, вона ж сама проситься.
- Зануда.
- А ти просто нестерпна. Дуже зголодніла?
- Трошки. Анна, послухай, що я тобі скажу, голод є в коханні, і від розбитого серця також можна померти.
- Та ти філософ!
- Що є то є. – ми засміялись.
- Може все таки перекусиш? – і моргула їй, показавши пальцем на кількох хлопців, що спостерігали за нами. Ми зареготали.
Я дістала мамину швейну машинку і розмістила її біля ноута. Тканину, мама колись прикупила в одному магазинчику в Маямі. Я трохи не розумілась в назвах матеріалів, проте вміла добре шити і мала бурхливу фантазію. Дістала червоний корсет, який я купила спеціально для цього плаття, зпереду обшила його тканиною і приробила з одного боку червоною сітчастою тканиною у вигляді пелюстка, а в середині червоними і білими намистинами зробила квітку. Спідниця з переду була короткою, а ззаду дотягала до п’ят. Ноги було видно тільки зпереду. Зібрала трохи тканини, щоб виглядало пишним, але не дуже. Спідницю пришила до корсета. Збоку пришила блискавку. І плаття готове. Я придумала його перед Хелоуіном, на який так і не пішла. Тут потрібно ще доробити величезні крила, на які я не мала сили. Я просиділа за роботою вісім годин, але воно того варте.
Не знаю чому я взялась за цю роботу, можливо щоб заглушити душевний біль чи надіялась, що вони повернуться. В котрий раз плачу над фото батьків. Вити хочеться від болю. Чи є в світі хоча б один спосіб, який повертає мертвих? І мій мозок сам почав придумувати різну інформацію.
Я щодня проводила час у бібліотеці, щось шукала про те, як повернути мертвих. Я навіть знайшла відьму, яка колись повернула до життя кількох людей, але вона розвела руками. В її очах бачила, що вона розривається, між сказати мені правду і клятвою мовчання. Я шукала відповіді у книжках. І знайшла одну, яка трохи відкривала очі на деякі аспекти «знаку зірки». Такі люди і справді існували, і існують тепер. Кожного століття на світ зявлявся новий «знак зірки». Всі хто мав силу після зєднання сили воєдино, діяли, як один. Навіть вирішували, як одне ціле. І мало великий вплив те, на яку сторону цей знак перейде, чи добра чи зла. Про саму зірку горовиться мало. Вона швидше існувала, як міф. Вона і справді була могутньою. Могла видитись як і в майбутнє так і в минуле, керувала водою та всім живим та не живим, щит, який захищав від магічних впливів. Про дар, який називався «подих життя», вважалось єдиним, який повертав мертву людину до життя, якщо її душа не встигла покинути тіло.
Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |