- Привіт. Ви не підкажите де кабінет директора – як можна дружелюбніше і миліше спитала їх. Дівчата розкривши роти дивились на мене, як на прибульця. – Може не треба на мене так витріщатися, як на інопланетянина. – старалась сказати, як можна голосніше, щоб почули поближче. Вона помахала головою.
- По сходах на другий поверх, коридор праворуч, останні двері направо. – кожне наступне слово вона вимовляла трохи голосніше.
- Дуже дякую. – я озирнулась кругом себе всі дивились на мене. Що тут таке відбувається?
Я вийшла на другий поверх і побачила чотири просторих коридори. Від входу був найбільший коридор, вставлений учнівськими шкафчиками. Тут заблукати не тяжко, планування коридорів таке, що і на першому поверсі, у вигляді хрестика. Єдини проблема кабінети, які не знала де знаходяться. Школа вміщала близько трьох тисяч студентів. Знайшовши кабінет директора, я постукала.
- Увійдіть. – закривши двері я озирнулась і оторопіла. За стола підвівся чоловік тридцяти років чоловік, а може і молодше. Як на мене на директора він мало підходив, швидше на стриптизера. Темно каштановтановій шевелюрі був бардак, чорні брови зійшлись в дві прямиї лінії, гіпнотизуючи чорні очі, прямий трошки з горбинкою носик і гарним контуром губ, які перетворились на широку посмішку. Легка рубачка підкреслювала кожен мяз, ніби він все життя провів не тренажерах. Він замітив, що я його вже хвилин п’ять розглядаю, засміявся. Мене трохи вивело з рівноваги побачити зовсім інакше, ніж очікувала.
- Я Дуглас Мактензі – директор школи. Ти напевне Анна. –я пожала простягнену руку і присіла навпроти його. Щоб трохи відволіктись, почала розглядати кабінет. Біля стола стояв це один маленький стіл, з ксероксом і факсом. В одному куті стояла книжкова шафа, на стіні вісило фото чорного мустанга, який мчав по пляжу. Я повернула голову і оторопіла знову. Така ж картина, що і Скарлет на стіні «дівчина з знаками», але невелика.
- Впізнала? – я подивилась на містера Дугласа. Він мене розглядав. Мені стало трохи ніяково.
- Та так. У Скарлет вдома так ж.
- Ти свою бабцю називаєш просто Скарлет?
- Вона не проти. Я не запізно привезла документи? – не хочу першому ліпшому розповідати про своє життя.
- З документами все добре, тому зайди до міс Фрікс, вона напершому поверсі, направо коридор, праворуч останні двері, і уточни за пари, а потім зайдеш до мене і я відведу тебе на перший урок в списку. Тут новачкам легко заблукати з кабінетами, ну а далі думаю охочих показати тобі класи – знайдеться.
- Дякую містер Мактензі.
- Бувай Анна – він мені посміхнувся, а я поспішила закрити двері і смитись. Швидко знайшла кабінет і постукала. Почувши запрошення увійти, закрила за собою двері.
- Доброго дня. Я б хотіла дістати розклад пар. – на мене підняла очі і усміхнулась жінка до п’ятдесяти, низенька, трошки повнувата, темним каштановим волоссям зібраним у пучок, зеленими очима, маленьким кирпатим носиком і тонкими губами. Я побачила її вуха. Вона була ельфом. Я бачила їх в книжках, але просто не очікувала побачити в живу, та ще й не такими я їх уявляла.
- Доброго дня. Ось твій розклад. Окрім пятниці, проводяться по три пари додаткових предметів. Основні ідуть в твоєму плані. Обери додаткові факультети до кінця занять і принеси мені. Ось тобі список основних і ось список додаткових.
- Дивно.
- Що?
- Звичайні уроки? Три уроки магії в тиждень і все? Для такого місця, думала, буде щось…
- В стилі Гаррі Поттера.
- Щось ніби того.
- Цей фільм чимось схожий з міфічними істотами і магами, а в нас тут реальний світ, в якому звичайне навчання набагато потрібніше ніж чарівні палочки. І уроки магії набагато більше дають інформації про твою силу, а ніж сидіти над казаном варити зілля. Ти онучка Скарлет?
- Ви її знаєте?
- Ну як не знати свої подруги та одну з захисників. Тут майже всі одине одного знають.
- Дякую.
- Вчись дорогенька. І передаси їй привіт. Я до неї на днях зайду.
- Добре. Дякую – початок був не поганий.
Я тільки встигла зачинити двері, як пролунав дзвінок на першу пару. Я швидко побігла в кабінет директора. Я піднесла руку, щоб постукати він вийшов з паперами.
- Ось і ти. А ти шустра. Добре. Що там в нас по плану? – мені його коменти, як залізо по асфальту, так і хотілось стукнути тими бумагами по його чолі. Поки я не розуміла, чи це він до мене залицяється чи його така манера приймати новеньких.
- Література.
- Це у нас шістнадцятий кабінет. – я дуже хвилювалась, в мене тряслись руки і пересохло в горлі. Ми спустились на перший поверх і звернули в один з коридорів. Директора постукав, почувши запрошення відкрив двері.
- Доброго дня. Вітаю з навчальним роком. – всі загуділи «ууууууу». Я тихенько зайшла в клас. Гудіння замовкло. – Від сьогодні у нас нова студентка. Анна Ромерро. Прошу любити і жалувати.
- В цьому не сумнівайтесь. – почулись смішки. Я не бачила хто це говорив, так як була зайтята – розглядала своє взуття. Мене мало цікавило хто тут і чим дише. Мені хотілось бути незамітною. Але незамітність, як бачу не вдалась. Ну, а що ти хотіла? В новій школі завжди по – своєму ставляться до новачків.
- Вибачте міс Фонзі. Можете продовжувати. – пославши мені прощальний погляд, від якого мені стало ще гірше, побажав «ні пуху» і вийшов. В класі стояла абсолютна тишина. Це краще ні ж смішки або образливі слова. Викладачка дала мені підручник.
- Сідай на вільне місце, яке знайдеш. – вільних місць було досить. Кабінет був великим і просторим. Парти стояли близько одна від одної і було три проходи, для викладача. В кожному ряду було одне вільне місце. Я сіла біля вікна.
- Сьогодні ми розпочнемо урок … - я відкрила підручник. Спочатку читала, потім спостерігала за міс Фонзі. Вона була ельфом, світле волосся підстрижене під каре, карі великі очі, прямий маленький ніс, маленькі губи. Мій процес перервали, до моєї руки щось торкнулось. Записка. «Я Тревол» і смайлик. Підняла голову і побачила світловолосого хлопця з блакитними очима. Він був досить симпатичним і сидів через ряд і дивися на мене, як і решта учнів.
- Містер Кромфі. Дошка прямо перед вами. – викладачка пригвоздила його поглядом, як і всіх решта. Тільки почувся сигнал, що урок закінчився весь клас кинувся до мене.
- А який ти дар маєш?
- Яке життя за межами Шрелека?
- Яку музику ти любиш?
- А який твій улюблений колір? – я сиділа в шоці. Мені це що сниться? Я не знала, що мені робити, куди втікти. Раптом відчула, що мене хтось взяв за руку.
- Ось і ти. Доки я зібрала речі тебе нема. Ходім, а то запізнимось. Та відпустіть її. Ви її лякаєте. – мене схопила за руку блондинка зі стижкою ялинки, великими шоколадними очима, кирпатим носом і маленькими губами – бантиком. Я схопилась свою рятівницю ніби за соломинку, побачила видіння: ми сидимо втрьох за столиком, на неї якась мигера виливає якусь червону рідину, думаю, що сік. Потім вони бються їх рознімають і ведуть до директора. Картина міняється вони двоє миють шкільний коридор. Як тільки покинули кабінет, я її відпустила.
- З тобою все добре?
- Дякую тобі. Ти не підкажеш де кабінет математики?
- Другий поверх. Сорок девятий.
- Дякую ще раз. – я направилась до сходів. Чомусь мені в цьому місті було не по – собі. Я привикла відчувати увагу, але не такого роду.
- Ти готка?
- А ти десь бачиш на мені нашийник з шипами, чорні шкіряні штани і берци?
- Ні.
- Останім часом моїм улюбленим кольором став чорний. Стоп. Досить. Що тут чорт забирай відбувається. Всі на мене пяляться ніби побачили пришестя Монни Лізи.
- Просто ти гарна.
- Це що такий прикол? Послухай, нема такого місця в світі де мене вважають гарною. Оці очі бачиш? Ніхто не вірить, що вони справжні. А там де я була вважали, що вони відьомські. Тому залиште мене у спокої. Всі. – хто стояв к коридорі стояли мовчки, а дехто опустив очі. Мені хотілось втікти звідси.
- Ти не зрозуміла.
- Чого саме?
- Ти одна з «знаку зірки».
- Лайно. Звідки ви … - вона простягнула руку до мого волосся, спочатку я хотіла її вирвати, потім вона легенько відкинула моє волосся в бік оголивши шию і тицьнула пальцем на мої знаки. І я побачила, як вона оторопіла і відкрила рота, в очах щось було між шоком і захватом. Вона що сліпа? Я подивилась довкола, і всі хто зміг побачити мої мітки позамовкали, а потім почали перешіптуватись. І мене це дістало.
- Треба щоб це всі бачили?
- Вибач, я просто хотіла ….
- А вас бачу добре проінформували, проте, що я такая вся зявлюся? Добре. – ніхто нічого не сказав, значить правда. Я розвернулась і пішла далі в своєму напрямку. Мене це ставило трохи в ступор. Звідки вони могли знати, що я схожа з тією дівчиною з видіння? Холера, Скарлет. От коза стара. Ну що їй важко було тримати язик за зубами. Трясця.
- Я Тіна - німфа. – дівчина від мене не відстала, мене це злило і дивувало водночас.
- Дякую, що врятувала мою шкуру, але я не хочу, щоб в тебе були через мене пробеми.
- Ти про що?
- Щоб потім тебе не заклювали, як побачать, що ти зі мною говориш.
- Ти божевільна?
- Здається, білої хвороби немала. Послухай, всюди де я була, всіх хто хотів зі мною бодай словом обмовитись, їх або цькували як мене або на другий день, вони мене вже не знали.
- Тут не так. Тут нема такого, якому б ти не була цікава. Можливо ти не хочеш спілкуватись?
- Вибач, я не хотіла тебе образити. Мені просто важко настільки, що інколи хочеться вмерти. Але ти про це нікому не кажи, а то справді подумають, що божевільна.
- Добре.
- І ще я не хотіла викликати такої суматохи. На мене всі дивляться мов на якесь надприродне явище. Такого явища тут і без мене, ось ціла школа бігає.
- Ти просто та, яку вважали міфом.
- Тепер все ясно. Забулись? Окей?
- Добре.
- Можливо ти скажеш в якому кабінеті буде наступна пара, не хочеться зайвий раз когось чіпати.
- Дай гляну. – я йшла і діставала на ходу розклад і на когось налетіла. Сумка впала і з неї все вилетіло. Я нагнулась все збирати і стукнулась головою.
- Дідько – в один голос, я підняла голову і втратила дар мови. Це був той хлопець з мого видіння. Невже він існував? Чорняве волосся, сині, як море очі, ідеальний прямий ніс, губи, ніби «створені для поцілунків», як колись говорила мама про татові. Його ніби зробив вмілий майстер. Родимка над верхньою губою, на щоці і біля ока. Я потонула в його очах. Коли ми випадково торкнулися пальцями, по спині пробігли мурашки. В животі метелики ніби у вулику. Я не знала, що зі мною робиться. Історія повторюється? Ні. Цього не потрібно. Мов відро холодної води на мене подіяло закінчення мого видіння. Ми швидко зібрали папірці, я запхала їх в сумку.
- Ще це твоє. – а який в його голос, шовковий, сексуальний. Я б все життя хотіла б його чути. Отямся.
- Дякую і вибач. – на ватних ногах, ледь заставила піти далі. Що таке це було? Я оглянулась, а він стояв на місці і дивився на мене. Від його погляду метелики і мурашки повернулись. Мене знову врятувала Тіна.
- О Боже мій! Ти мало не вбила Роберто Родрігеза. Він і досі з тебе очей не зводить. Ти розумієш, що це означає?
- Ні. Окрім того, що мало його не вбила.
- Це найсексуальніший, найкращий, найгарніший і най – най – найсуперовіший хлопець всієї школи. За ним сохнуть майже всі дівчата.
- Майже?
- Бо є ще чотири Тревол, Джефері, Стівен та Грег. Але Роберто, таке сонечко.
- Ти що закохалась?
- Майже. Але він ні на кого не звертає уваги. Кортні і її п’ятірка, думає, що вони королеви нашої школи, а це не так. Скільки вона на його вішається стільки він її і відшиває.
- Ти завжди так багато говориш?
- Майже – вона розсміялась і пішли в математичний клас.
- Як справи у нашої новенької? – до нас підійшов директор.
- Жива. – він засміявся.
- Добре, що ти влилась в колектив. Щось буде потрібно заходи.
- Дякую. – як тільки він зник з очей, мене схопила Тіна за руку.
- Що таке?
- Це здається директор чи ви ще не знайомі? Ходім доки він не злиняв – познайомлю.
- А ти кумедна. А ще сліпа. Він запав на тебе.
- В тебе температура? – доторкнулась до її чола. – Та ні.
- Він ні до кого так не говорив, ну хіба що Кортні, як сестрі.
- Та, що вішається постійно? – вона зареготала.
- Шкода, що вона це не чула. Я віддала б свою сумочку від Prada, тільки побачити її пику.
- Ти її явно не долюблюєш?
- І не я одна. Де ж вона?
- Ти когось чекаєш? Свою подругу. Ми мали разом бути на математиці.
- Я тоді піду.
- Ні, чекай. Ми підемо разом.
- Тіна. А я тебе біля літератури чекала. – блондинка з сірими очима побачила мене і затихла. Та дівчина з видіння, яка сиділа з нами. Та і схожі вони з Тіною чимось. Може вони сестри.
- Привіт. Я Омнія.
- Привіт. Класне імя.
- Я знаю. – вона посміхнулась і я побачила ікла, вона вампір. Ні, точно не сестри. Трошки попупилась назад. Вона замітила жест і її здивувало.
- Вибач. Почути інакше, ніж побачити. Я бачила ельфів, фей та оборотнів біля Сан - Франциско. Але там не було вампірів.
- Ти бачила, таких як ми?
- Коли ми з батьками переїжджали.
- Ти справді крута.
- Не думаю. – задзвенів дзвінок і ми зайшли в кабінет. Викладач зайшов в кабінет, всі взяли підручники. Почалась пара, потім ще одна. Всі пішли на ланч. В мене була пара без тих дівчат. Де столова, поки не знала, проте якось знайшла самостійно. Столова була окремим приміщенням. Багато столиків в середині і ще стояли на вулиці. Я взяла полуничний сік і вийшла на вулицю. Погода прогрілась до обіду, мені не хотілось сидіти в приміщенні. Майже всі сиділи за столиками, одиниці розтеляли пледи і компаніями валялись і бісились на траві. Кинула сумку під дерево і сіла на неї, дістала зошит в якому я завжди щось малювала і поставила біля себе сік. Кілька днів підряд я малювала того виродка з холодним поглядом. І його кинджал.
- Ти чому тут сидиш? – від несподіванки підскочила, Тіна підійшла до мене.
- Уф, Тіна, налякала. Не бачиш, сік пю. А що?
- Ми думали ти підійдеш до нас.
- Тут багато студентів. Та не хотілось вам заважати.
- Збирай своє манаття і ходи до нас. Що ти там малюєш?
- Колись скажу, коли підростеш. – вона тільки посміхнулась і шльопнула мене по заду.
- Коза. – тепер засміялась я. За два тижні часу. Другий раз, що я засміялась, перший був з вовком. Весь час за нами спостерігали. Коли їм набридне розглядати мене мов пам’ятник архітектури? Я подивилась на столик, повз який проходили, там сиділи хлопці – ельфи. Всі як один почали до мене шкіритись і підморгувати.
- Лайно. – я повернулась до Тіни.
- Що таке?
- Ці коти мартовські ще паляться? – вона подивилась на минувший столик.
- Вони обговорюють твій класний зад.
- Що? Ти це що почула чи по губах прочитала?
- Тут досить і подивитись.
- Я думала тобі набридла наша компанія? – Омнія, сьорбала кров через соломинку. Фу, яка гадость. Згадала про видіння, я попросилась з Тіною помінятись місцями, щоб їх добре бачити. Вагаючись, вона все таки уступила мені своє законне місце.
- Тобі сонце не шкодить?. – вона підняла руку і показала праву руку. На безіменному пальці був золотий перстень з великикою перлиною.
- На йому закляття. Я з ним не боюсь денного світла. Мамина подруга зробила. Вона відьма.
- Класно. – я згадала маму. Я навіть не знала чи були в неї тут подруги. З ким вона дружила. Я нічого не знала, що її повязує з цим містом.
- Щось не так?
- Все добре. Спогади.
- Розумію.
- Ти напевне була королевою у школі?
- О, так, всі мене боялись і шарахались, одного мого погляду.
- Я в це не вірю. Ти, що не була найпопулярнішою дівчиною в школі? Не вірю.
- А ти поїдь та спитай. Я ще і адресу дам. Факти тебе трошки розчарують.
- Тут будеш. Повір мені. Вже декілька старшокласників просили познайомити вас, а мої знайомі тільки про тебе говорять. Дівчата з заздрістю перемивають кістки.
- Утихомиртесь нарешті. Я не така, щоб про мене в перший день сонети складали, та й не хочу. Колись, якщо і хтось звертав на мене, то це була негативна реакція. А тепер я хочу миру та спокою.
- Я не можу в це … - її не чула, бо побачила, що моє видіння набуває сили, коли позаду мене зявилась та мигера з мого видіння. Побачивши мене на місці Тіни, вона підійшла і стала між мною і Омнією.
- О, новенька. Та справді похожа. Правда дівчата? – шайка завурчала. – Нам цікаво. Ти готка?
- Бери вище. Садомазо. В сумці шкіряний намордник, наручники і батіг. Хочеш побачити? – Тіна та Омнія зареготали, почула ще кілька смішків з – за сусіднього столика, але на це не звернула уваги. Вони повідкривали роти і замовчали.
- Ну, те що я бачу, в тебе нема смаку в іміджі. – по столові пройшлось довге «у».
- А в тебе він є? – вдала, що щось шукаю, а потім розвела руками. – Не знайшла.
- Знаєш, що новенька, ти така нікчемна, як і твоя мамаша була. Вона думала, якщо вона була однією з знаку, то вона …. – далі я її не чула. Я її схопила за горлянку, потім збила з ніг, так, щоб вона впала на коліна, обійшла її і схопила за волосся. Сталось видіння: вона з якимось хлопцем в ліжку. На екрані його телефону висвітилось імя та фото однієї з її подруг п’ятірки. По губах було видно, що він матюкнувся. Ого, скоро видіння не тільки буду бачити, але і знатиму, про що говорять. Я знову в реальності.
- Моєї матері не було тут, коли тебе вивернуло на світ Божий. Тому закрий свою м’ясорубку і навіть подумки не вимовляй її імя. Ти не варта навіть її нігтя. Вона віддала б своє життя аби така погань як ти, тут могла дихати вільно.
- Нехай попросить вибачення. – тихо сказала Тіна.
- Навіщо? Воно і так буде не від щирого серця. Просто, нехай знає, що я другий раз цього слухати не стану. Про себе я стерпіла образи все своє грьобане життя, а про батьків не дам. Чула? Не смій про них говорити всіляке лайно, коли ти навіть не знаєш, якими вони були. Якщо ще раз почую, ось це волосся тоді залишиться в моїй руці, а тебе я змішаю з землею. Ясно?
- Так. – вона рявкнула. Я її відпустила і взяла свою сумку, щоб піти звідси.
- Ти навіть не уявляєш, що ти собі підписала смертний вирок. Я буду мститись.
- Ага, і мстя моя страшная. Ти ще не зрозуміла, що я тобі сказала? Знащити можу я тебе. Розкажи своїй подрузі, що ти трахаєшся з її хлопцем. – я тицьнула пальцем, в ту що висвітилась на дисплеї. – Тепер ще раз і я ще щось розкажу.
- Ти спала з Нікі?
- Ти зовсім здуріла? Кому ти віриш?
- Провидиці. – так між словом, щоб їй нагадати. Далі я не хотіла дивитись на цю сцену розправи, пішла геть.
- Ти куди? – Тіна встала за мною.
- Апетит пропав. – доки я йшла мимо столиків, чула слова підтримки. Видно ця сучка багатьох дістала, а всі не могли поставити її на місце. Вони, що її братика боялись? І заодно зробила послугу людям.
Я трохи тинялась по коридорах. Знайшла свій шкафчик, поставила всі підручники. За розкладом була географія. Кабінет знайшла, мене трохи трясло від такої стички. Пофіг, що мені потім за таке буде, я нікому не дозволю говорити про моїх батьків таке. В мене було стільки злості, що хотілось їй скрутнути вязи. Невже, це так проявляється моя сила? Маю надію, що ні.
Клас стали наповнювати студенти. Тіна та Омнія підсіли до мене. Все. Що я хотіла так це нічого не говорити.
- Не забудь потім виписати тобі орден хоробрості. І де ти так навчилась?
- Ця сучка, колись договориться, що її навіть братик не спасе.
- Все буде добре. – Омнія своєю холодною рукою погладила мене по спині. Було дивно, але мені стало легше.
Географія мені подобалась, проте викладач не дуже. Він постійно щось бормотав собі під ніс, не можна було нічого розібрати. Я вибрала собі додаткові предмети, з них дві мови іспанську та французьку, їх вивчала в попередніх школах. Що кінця дня залишалось дві пари. Магія і фізкультура.
- Далі в нас по плану магія. – Тіна дивилась в блокнот.
- А мені куди? – дівчата зупинились.
- Ти напевне зі мною. – Тіна взяла мене за руку.
- Розумієш, для відьом, ельфів, німф, оборотнів, вампірів, фей, проводяться окремі заняття.
- Але ж я не одна з вас. Я людина.
- Ні. Ти не звичайна людина. Ти зірка.
- Та ну. Може в мене і викладач всій є?
- Ми все запитаємо. Викладачка міс Моркінс, вона в німф викладає магію. Вона щось порадить. – ми звернули в коридор і я знову на когось налетіла, але нічого не розсипалось. Від теплих долонь на талії, у мене пробігли марш мурашки по спині, у животі зжалась якась пружинка. Ці сині очі дуже дивно на мене діяли, бо в цей момент я хотіла його поцілувати. Мені було дивно відчувати такі зміни свого організму на цього красунчика.
- Я можу до такого швидко звикнути – його подих лоскотав мені вухо, а шовковий голос діяв мов гіпноз. В цього хлопця був якийсь дар від якого я так себе почуваю.
- Вибач. – через силу відірвавшись від його, я схопила за руку, Омнія, вона була ближче до мене. Мої очі автоматично закрились і відкрились, я вже була не в школі. Омнія цілується з хлопцем, він вампір, я бачу її очі – вони світяться від щастя. Він їй про щось говорить, дарує червону троянду і надягає перстень, старовинний, проте він просто прекрасний. Омнія плаче і цілує коханого. Оп, очі відкрились і тепер я знову в коридорі.
- Що з тобою? Ти чого плачеш?
- Бо ти плакала.
- Що?
- У тебе є хлопець?
- Нема.
- Чекай. Скоро зявиться.
- О, Боже. Анна. – Омнія обняла мене і розсміялась.
- Тихо, тихо. Мене душити не треба.
- Хто він?
- Вибач, не підглянула в його водійські права. Проте, не думаю, що це був Папа Римський.
- Ти нестерпна.
- А що ти хотіла? Коли його побачу на горизонті, направлю в твої рученята.
- Дякую. – Тіна стояла і реготала з боку і ще хтось. Це той хлопець, я не замітила, як його рука і досі мене обнімала.
- Нам треба іти. – сказала дівчатам. – Вибач. – повернулась до хлопця з синіми, як море очима.
- За що ти вибачаєшся весь час?
- Два рази мало тебе не вбила.
Викладачка не знала, що сказати, проте якщо я хочу то можу бути з ними доки не виясняться деякі деталі моєї сили. Міс Моркінс, вчила, як правильно застосовувати магію, як контролювати її, як використати її у захисті. Я побачила, як німфи використовували свою магію на манекені.
- Анна. Ти якою володієш магією?
- Я бачу майбутнє. А ще можу керувати водою.
- Добре. Вийди будь ласка до мене. Мені потрібно побачити тебе в процесі. – я стала поруч з викладачкою. – Спочатку ми спробуємо щось безпечніше. Аманда.
Дівчина встала і взмагнула рукою, ніби відганяла надокучливу муху, але нічого. Я стояла на місці. Вона зробила це ще раз, знову нічого.
- Чому вона стоїть?
- Бо має щит. – і знову всі перешіптуються, здається вже всі знають, що мене обрекли одним з знаку зірки, але тепер через довгого язика Скарлет, мене зроблять не тільки зіркою, але і в швидкому часі меморіальний пам’ятник. Ні, цього мені не треба.
- Але ж вона має три дари. Який вона тоді знак?
- Я ніколи не користувалась своїми силами. Тільки недавно дізналась, що можу передрікати майбутнє.
- Ти не одна з «знаку зірки».
- У всіх, хто має дві сили, мають два символи. У тебе їх чотири.
- Якщо десь нема ще одного. – хтось викрикнув з задніх парт.
- Може хочеш пошукати? – не витримала. Ну скільки можна мене розглядати, як науковий проект.
- Досить. Попробуємо, ще щось. Кайла.
- Буде трохи мокрувато. – вона заплющила очі і стала руками водити, ніби вимальовувала невидме коло. За півхвилини утворилась водяна куля розміром з м’яч і полетіла в мене. Я не очікувала, що це буде так швидко тому за рефлексом виставила праву руку вперед, а далі куля зупинилась. Повернула долоню догори і куля ніби лежала на ній. Я зжала кулак і вода зникла. Клас затих. Всі знову дивились на мене щось мені здавалось, що в мене полетять всі предмети чи вогняні кулі. Всі дивились далі. Не витримавши цього всього, вибачилась і вилетіла з класу.
Я не знала куди мені бігти, але точно, що свіже повітря мені не зашкодить. Вибігла не в ті двері. Я стояла біля футбольного поля на доріжці. Це напевне старшокласники. Вилізла на трибуну, як найдалі від постороніх очей. Закрила очі, переді мною сині очі і найсексуальніша посмішка в світі. То тепер він мені і снитися буде?. Я подивилась на небо, пухнасті хмаринки то відкривали то затуляли сонце. Я доторкнулась до свого медальйону на шиї і мене поглинуло видіння з минулого. На моє п’ятнадцятиріччя, батьки влаштували одне з сімейних свят. Це була субота. Мені дозволили довше поспати, а на роботі дали вихідний, тому відсипалась за цілий тиждень. Коли я спустилась мене чекав святковий сніданок, навіть не знаю, коли мама встигла спекти торт. Поласувавши тортом, батьки подарували мені медальйон у вигляді серця з білого золота, він відкривався і там можна було помістити дві маленьких фотки. Ми цілий день провели на атракціонах, а ввечері пішли в боулінг. Я виграла двадцять страйків у тата. В такі моменти я була найщасливіша людина в цілому світі. І зараз сидячи тут я все б на світі віддала б лише вони були біля мене. Мою тишину хтось порушив. Біля мене присиділа Тіна.
- Що з тобою?
- Не знаю. Просто згадую минуле. Мені батьки сказали, що я маю силу керувати водою. Вона далась мені з народження. Я себе відчула особливою і чекала, можливо матиму ще якусь. Я кілька разів попробувала керувати водою і то у ванні, інакше якби хтось побачив – мені кришка.
- Мало хто знає, що твої батьки померли.
- Кортні звідкісь знала, а значить Скарлет уже всім розтранділа. Не здивуюсь, що завтра приповзуть по жалобники і розкузуватимуть, які мої батьки були прекрасні люди, те що я і без них знаю. Мене а ж трясе.
- Ти свою ба називаєш просто по – імені?
- Ми з нею домовились. До того ж я її побачила в перший раз, коли вона приїхала після похорон. Ти би як називала людину, яку ніколи не бачила. Я ще просто не вияснила, чого вона так печеться за мене?
- Можливо вона хоче виправитись. Якось загладити свою провину?
- Виправлятись треба було, коли були живі батьки, а не тепер, на мене це не діє.
- Ти сердита.
- Я виросла у світі, де всі тільки і думають, як краще тебе знищити.
- Тобі боляче про це згадувати?
- Такі спогади, і добре було б викинути з памяті, проте, вони дають змогу ставати сильною.
- Я помітила. Де ти так навчилась? Ти класно показала Кортні.
- Вона на це заслужила.
- І на всі двісті заслужила.
- Ти не хочеш говорити?
- Вибач, але я не звикла довіряти людям. Єдині люди, які були моїми друзями мої батьки і дядько Френк, їм я довіряла. Найбільше я хотіла мати сестру чи брата. Видно так було треба.
- А тобі мама про нас нічого не говорила?
- Про тебе?
- І про свою сімю.
- Її сімя від неї відріклася, як і татова від батька. Тому мене не особо цікавило те, що їм приносить одні страждання.
- Ніхто від них не відрікався.
- Значить, один з них нагло брешуть. І ніколи не повірю, що це мої батьки.
- Давай заїдемо сьогодні до нас. Ти познайомишся зі своєю тіткою та ще однією бабусею.
- До нас? Це означає, що ти моя кузина?
- Розчарувалась?
- Ні, що ти. Просто мій мозок не витримує, перетравити стільки інформації. – я і вправду не знала, як мені на це реагувати.
- Мама давно хотіла тебе бачити, як тільки почула, що ти маєш … - я а ж підскочила, коли мені на коліна приземлився футбольний м’яч.
- Трясця. Вони що збожеволіли, так можна і серцевий напад дістати.
- Він це спеціально.
- Хто?
- Стівен.
- Тіна, кинь м’яч.
- О ні, на мене не дивись. Я їм м’яч не понесу.
- Я ж не Тіна.
- Хочуть забрати, прийдуть. Я і так не докину, тут далеко.
- Нічого нема не можливого.
- Ти не докинеш. Кажу ж далеко.
- Побачим. – я стала на лаву.
- Що ти робиш?
- Один трюк, який завжди був моїм коронним. – підкинувши м’яч, з розворотом влучила п’яткою, та так, що той приземлився в руки того, що кричав.
- Вау. Що ти ще вмієш, а не кажеш? – з поля лунав свист, але я на них не дивилась.
- Я з татом, майже щодня після школи грала у футбол. Ми завжди розроблили нові удари, обман противника і все таке, це було моєю фішкою.
- В тебе були класні батьки.
- Я знаю. Найкращі. – я знову підскочила, бо п’ятірка хлопців нависли над нами.
- Привіт сестричка. В тебе зявилась нова подруга? Познайомиш? – він швидше уточняв ніж питав її.
- О так, Лео з великим задоволенням – в її голосі почула лише сарказм. – Це Стівен, Лонг, Стен, Віл і Лео. І доречі, надокучливий, це твоя кузина. – в його очах щось мелькнуло, та не надовго.
- Ого, я маю ще й кузена. Що ще ти приховуєш від мене? Скількох ти родичів ще не вказала?
- Ми єдині.
- Де ти так навчилась? – мені один показав свої білосніжні ікла. Вампіри.
- Мала хорошого вчителя.
- Не хочеш до нас в команду?
- Боюсь, стандарти не ті.
- В тебе стандарти те що треба – він і ще один пробігли очима по мені, акцентуючи увагу на декількох областях. Мене бісили ці два охломони.
- Тоді може якось мені покажеш інакші прийоми? В більш інтимнішій обстановці? – почулись смішки.
Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 17 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |