Я сілі на крісло і вдихнула на повні груди чисте і сире повітря Шерлека. Дивне місце, його навіть на карті нема, що ще дивніше. Хіба мені не пофіг, куди мене привезли? Наплювала я на це все.
Почало сутеніти, у будинку навпроти зявилось на другому поверсі світло. Будинку не були далеко один від одного, тому при не затягнених шторах було можна розгледіти людину. Я не з тих, хто любить підглядати за чужим життям, проте не могла відвести погляду від світла у вікні.
- Анна! Не заважаю? – голос Скарлет мене трохи налякав.
- Ні.
- Ти знову плакала?
- Ні.
- З часом все мине.
- Знаєш, коли я була в третьому класі, мене побили однокласники. Батьки були стривожені, а їм казала, що з часом все мине. Проте тато сказав, що час не лікує, він просто минає повз, а наші болісні спогади зможе вилікувати лише наше серце. Від його залежить чи варто пробачати. Тепер ці слова часто крутяться у мене в голові.
- Френк, телефонував. Вони знайшли тільки машину і ніяких зачіпок.
- Френк знайде цю погань. Він цього трупа з – під землі викопає. Ця паскуда ще не раз пошкодує, що зявився на світ.
- Я не думаю, що вони його знайдуть. Він може бути демоном.
- Як не знайдуть, тоді він обов’язково обявиться. Коли привезуть всі мої речі?
- Даг завтра о десятій привезе. Тобі щось потрібно?
- Ні. Дякую.
Спати не хотілось, тільки сьома. Зайняти себе не знала чим. Для прогулянки пізно, та і місцевості не знаю. Окутавшись в плед, я сиділа далі в крісло. Надворі було тихо. Надзвичайно тихо. Знову моя увага зосередилась на сусідньому вікні. Світло є, але нікого не видно. Силою волі змусила себе відвернутись. Ну, ще чого підглядати за сусідами. Я вздригнулась від сильного виття собаки, а можливо тут ще і вовки водяться. За кілька хвилин приєднались ще, не можна було сказати точно скільки їх вило. Маю надію, що не в парку. Не хочеться робити пробіжку тікаючи від голодного вовцюги. А може це лише собаки. Не кращий варіант. Може вони не в парку, а в лісі, і це не вовки, а собаки у вольєрах. Вій не стихав. Я вже стала розрізняти їх виття, а загалом нарахувала п’ять. В одного було дуже жалібне виття, видно нічого не спіймав і виє з голоду.
Цю серенаду я слухала близько години, доки не набридло. Сумку так і не розложили. Завтра є час. Витягла фото з батьками, забрала всі з собою, не хотілось, щоб вони десь перекидальсь по дорозі, або ще гірше їх ненароком відправили в Мадагаскар. Взяла їх улюблену, де ми відпочивали в Іспанії. Мамі дуже подобалась ця країна. Тато вирішив подарувати на її день народження квитки до Іспанії. Я її такої щасливої ніколи не бачила. Два тижні подорожей прийшли на користь. Ми тоді побували в самих екзотичний куточках країни і зробили багато фото. Їх улюблену зробила я, коли вони цілувались на балконі готелю. Вони не очікували, що я прокинулась, тому їх легко було застати зненацька. Вигляд мали ніби їх спіймала мама з пляшкою віскі і напідпитку. Тато хотів мене піймати, я вищала, бо думала спіймає і сміялась, коли йому це вдавалось. Спогади знову нахлинули на мене з новою силою. Голова боліла від сліз, очі пекли, а горло здавлювало. Стало настільки тяжко, що свідомо я розуміла, їх не буде зі мною. Спочатку плакала, потім кричала, а далі вила. Я не знала, коли ця біль мине, коли я зможу все забути і жити далі – не знала.
Я стояла посеред траси. На зустріч мчався шкільний автобус. Раптом він став їздити зігзагами і врізався у бетоний стовп. З капота спочатку валив дим, а потім зявився вогонь. Шофера буквально викинуло через розбите лобове скло, він не рухався. Я опиняюсь в автобусі. Половина учнів непритомна, дехто приходить до тями, решта намагаються вибратися. Я намагаюсь підняти руду дівчинку з підлоги, але нема куди вийти. Я саджаю її на сидіння, а сама намагаюсь допомогти хлопцеві видавити аварійне вікно. Нам це вдається. Тяжко було дихати через дим. Хлопець допомагав приводити в свідомість решту. Кого не вдавалось, витягали через аварійний вихід. Полум’я перебралось до салону. Горіло біля водія. Я почула, як щось зашипіло і далі все відбулось як у якомусь бойовику. Я штовхаю хлопця, який ніс останього учня, в аварійний вихід і стрибаю за ними. Відбувається вибух і на нас падають уламки від шкільного автобуса. Я розвела руки, ніби захищаю їх від чогось і мені це вдається, уламки летять мимо нас. Я відчувала у собі таку велику силу, а ж захоплювало дух. Все це почало перетворюватись не щось інше. Мене почало трусити в буквальному сенсі і я чула голос, який кликав мене.
- Отямся? Чуєш? Анна! Та що це таке? – сон потрохи розвіювався, і остаточно пройшов, коли Скарлет мене ще раз встепенула і крикнула. – Отямилась?! Нарешті.
- Що таке? Ти чого не спиш?
- Це з тобою що таке? Ти кричала на весь будинок, напевне і сусіди чули. Я мало не дістала серцевий напад.
- Вибач.
- Кошмари?
- Вони. Тобі краще запастись бірюшами, бо я так кричу щоночі.
- Моя люба, як мені тебе шкода. Я навіть не знаю чим тобі допомогти.
- Все добре. Вибач ще раз, що розбудила. Іди спати. – я швидко лягла знову і накрилась з головою.
Я прокинулась о восьмій. Другу половину ночі провела спокійно. Зазвичай про кошмари я не згадую, це лише сни. Проте, що вони колись здійсняться я не вірю. І навіть видіння, вважаю лише витвір моєї хворої уяви. Тільки те, що передбачило смерть батьків, я ще не змогла віднести до якоїсь класифікації. Прийнявши душ і підготувавшись до пробіжки, спустилась в кухню. Скарлет сиділа з якимись паперами.
- Доброго ранку люба. Ти куди так рано?
- На пробіжку. – мені важко звикнути до її ніжностей. Я ще не готова назвати її своєю бабусею. Проте ми з нею на ти. Спочатку зверталась міс Ромерро, вона попросила звати її Скарлет. В цьому безмежно їй вдячна.
Мені в обличчя дмухнув ранковий вітер. Трохи погода пахмурна. Нічого, все таки минають останні дні літа. Включила свій плеєр, побігла в парк. Старалась бігти однією дорогою без пворотів, щоб не заблукати. Людей в парку зовсім не було. Дуже дивно. Тим краще, люблю бути на самоті. В плеєрі грає мої улюблені гурти «Linkin Park», «30 sekonds to Mars», «One Republic», «Evanescence», «Skillet» і незрівняннй David Cook. Найкраща музика під яку можна не тільки думати, але яка має сенс.
Я знайшла простору галявинку для розминки. В Маямі я щодня вивчала нові прийоми карате і повторювала давно пройдений курс. Навіть три роки займалась капоєро. Тоді все вивчала для самозахисту, однак я тут і не знала на що чекати. Просто не знала, що очікувати від цих людей. Я присіла і заплющила очі, образ мами і тата. Сльози навертаються, горло здавлює, а перед очима та сама картина, що в моргу. Я завила і розревілась. Коли ж мине ця біль? Раптом у мене стало таке відчуття, що за мною хтось дивиться. Я озирнулась – нікого. Відчуття було сильне, проте нікого не бачила. Мій перший майстер з карате Ши - Мей казав: «свого ворога краще знати в обличчя», а тут тишина.
- Хто тут? – тишина. Стало трохи лячно. – Виходьте? Нема чого ховатися. Я знаю, що ви тут. – я вже очікувала, знову тишину у відповідь, але тут з – за дерева вийшов собака чи вовк, не знала. Я навіть оціпеніла. І все ж це напевне вовк, по очах видно, цей звір голодний. Не знала чого очікувати від дикої тварини. Всі мої уроки по захисту, напевне не допоможуть проти голодного вовка.
- Хороша собачка. – він тихо заричав. – Ні, ні. Я хотіла сказати вовк. Гарненький який. Ти напевне голодний. Дурна, питати у вовка чи він голодний. Ясний чорт, що так. – почула легкий смішок. Від вовка. Смішок. – Ти вмієш сміятися? Боже, Боже. Я здається схожу з розуму. – він знову тихенько заричав. – Стій там. Не підходь. – я замітила рух у свій бік, від чого ще страшніше стало, а раптом він нападе. Я звісно вмію швидко бігати, але не настільки, щоб втікти від вовка. Від голодного вовка.
- Слухай, я розумію, що ти хочеш їсти, але мене не можна. Я не їстівна. – раптом він ліг на животик, висолопив язик, замахав хвостом і став підповзати до мене. Це був шок. Крізь призму страху, стала щось йому говорити. – Маленький, хочеш, щоб я тебе погладила? – він ще дужче замахав хвостиком. Тут мій страх зник. Я обережно підійшла до нього, присіла і стала гладити по мордочці. Він мене лизнув у губи, я засміялась і поцілувала його мокрий ніс. Я засміялась, перший раз після смерті батьків. Це подіяло ніби відро крижаної води. Ще раз цьомнула красиву мордочку і встала.
- Вибач хороший мій. Я мушу іти. Не треба дивитись на мене так. Який ж ти симпатичний. Якщо ти тут будеш завтра, я принесу тобі щось смачненьке. А тепер біжи додому. Бувай. – побігла по вже знайомій дорозі. Весь цей час додому відчувала сліжку, доки не закрила двері.
Скарлет вдома не було. Вона написала записку, що на фермі. Я швидко прийняла душ, переодягнулась і пішла в кухню. Почула дзвінок в двері і задзвонив мій мобільний. Це була вона.
- Повинні привезти речі. Цим ти займешся сама. Вибач, не можу приїхати, приймаю пологи у Зірки, кобили.
- Я зрозуміла. – і вибила, може треба було запитати, як у неї справи, але я не хотіла. Мені не було цікаво, що вона робить і з ким, а від того, що можу прикинутись, що мені цікаво, я не можу. Ненавиджу брехню. У двері задзвонили, там стояв чоловік років під тридцять п’ять чи сорок, у формі з логотипом «Швидкий Джо», а на подвірї фургон змоїми речами.
- Доброго дня. Де міс Ромерро?
- На фермі.
- Ми привезли речі. Ми з нею вчора домовлялись.
- Знаю. Це мої речі.
- А ви хто?
- Уже другий день, як її внука. Здається, якщо вона мене незплутала.
- Я співчуваю. – я зрозуміла чому він співчував, і це точно не через те, що я сказала. – Я з твоїм татом були однокласниками.
- Дякую. – мені не хотілось, згадувати, і він про це напевне здогадався, по моїх припухших очах.
Ми спустились до фургона. Ще двоє хлопців – помічників. Вони були трохи старші від мене, напевне закінчили школу. Приблизно виглядали на двадцять три – чотири роки. Вони перенесли коробки до будинку, а тільки Пуму спустили з фури я підбігла і обняла її і поцілувала, що потім зробила з татовим піаніно. Скарлет змирилась з двома великими речами, які я привезла сюди. Будинок великий, а на піаніно, я вже вибрала собі місце. Хлопці його занесли з такою легкість, що здалось ніби це була звичайна коробка. У моїй спальні воно не помістилось, тому, довелось залишити у вітальні.
- Будь ласка розпішись за доставку. І ти схожа на Енріке. Якщо щось потрібно, звертайся.
- Дякую.
- До зустрічі.
- А може ти мене поцілуєш замість ось цього … - один з хлопців показав на мою Пуму пальцем, посміхнувся і пішов, коли його покликали.
- Байк, Дон Жуан ти грьобаний, лізь в машину. Не звертай на його уваги, він поводиться як придурок, коли йому хтось подобається. Я його знаю ще з пелюшок, він невинний мов ягня.
- Нічого. Все добре. Бувайте. І дякую. Поцілую, зубів не перерахуєш. – останю фразу сказала швидше сама собі. Мені було дивно, цей красунчик до мене посміхався. Через колір очей, я відрізала і відкинула всяку можливість бодай на якісь стосунки чомусь зараз все інакше. Тут на це навіть уваги не звернули. Не дивились перелякано або скоса. Ніхто в мене не тицяв пальцями і не христився. І чому ми раніше не переїхали сюди? Завела Пуму в гараж, пішла розтавляти свої речі. Десь на другій коробці згадала, що не снідала. Мама завжди слідкувала за тим, щоб ми їли здорову їжу. Вона була вегетаріанкою, але я чесно кажучи не могла без мяса. Тому щось мясне запечене завжди було на столі.
Покінчивши зі сніданком, далі розпаковувала речі. Я думала їх буде менше. Шість коробок з одягом, три з книгами і ще дві з різним барахлом. За кожною розставленою коробкою, плакала. Я звикла до того, що ми переїздили, тому коли з ними було покінчено, ми їхали вивчати місто. А я дивилась, в яку на цей раз мене школоту запруть. Коли розклала останню коробку, в якій були різні статуетки, фігурки та скляні кулі, прийшла Скарлет.
- Привіт. Розібралась з речами?
- Не можу досі прийти в себе.
- Ти не забула, що завтра в школу.
- Ага, таке забудеш.
- Що таке?
- Ненавиджу школу. Я постійно мала купу ворогів, хоча нікому ніколи нічого поганого не зробила. Я раніше могла розраховувати на маму і тата, а тепер ці два роки, як каторга.
- Тут тобі нема чого боятися. Тут багато таких, як ми.
- Я навіть не знаю, хто я.
- Ти така, як батько. Хоча, ще до кінця в цьому не впевнена.
- Я піду до себе.
- Тобі точно нічого не потрібно?
- Те що мені потрібно, ніхто не поверне.
На дворі сутеніло. Я сіла на крісло – качалку з фото батьків у руці. Мене з голови одне ніяк не виходило, чому батьки не могли жити тут. Вони були б зараз живі. Чому мама не бачила аварії? Вона ж могла подорожувати в минуле і майбутнє, як тоді вона не побачила своєї смерті. Чи бачила? Я вгадала її останній погляд, коли вони їхали на роботу. Вона точно знала. Але як вона могла так вчинити з батьком, зі мною, з собою? Невже вона була егоїсткою і не думала про нас? Це так засіло у мене в голові, що не давало спокою. І чому вона це зробила, я ніколи вже не дізнаюсь.
Ще одне питання, яке я задавала завжди, чому доля несправедлива, у когось є все, а в інакших – нічого. Моїм єдиним бажанням було бачити батьків живими.
- Тук тук. Ти спиш?
- Ні. – я не хотіла говорити з Скарлет, але і вигнати не могла це все ж її будинок.
- Це колись було кімнатою Енріке.
- Чому вони поїхали звідси. Чому не залишись? Вони зараз були б живі. Вони мені багато розповідали про це місце. Що тут найбезпечніше. Чому ж вони так ризикували?
- Вони хотіли, щоб ти росла звичайною людиною, без магії і міфічних істот.
- Але ж я знала. Вони від мене нічого не приховували. Я рано чи пізно здогадалась би сама, якби вони промовчали.
- Коли ти народилась, ніхто не знав, яким видом магії ти будеш володіти. У тебе з народження була мітка, що ти можеш керувати водою. Твої батьки мали рідкісні сили. Твоя мама сказала, що ти виростеш однією з знаку, що вона це бачила в майбутньому. Енріке не хотів ризикувати твоєю мамою і тобою. Для чорних магів і демонів, це був шанс знову розпочати криваву різню, щоб отримати силу.
- Тому вони поїхали?
- Не хотіли. Вони не хотіли, щоб ти тут росла. Вони хотіли для тебе інакшого життя. Ванесса, щось розповідала, про твоє майбутнє, те, що тебе могли забрати. Вони дуже сильно цього боялись. Тому Енріке і Крістоф посварились. Він вмовляв сина лишитись, що ми зможемо вас захистити. Енріке і слухати не став. Того ж вечора він зібрав речі і вони зникли. Ми довго не могли знайти зв'язок і не знали де ви. Та і ви старались триматися подалі від нас. Тереза, вона відьма, знайшла ваше місце знаходження і побачила, що з вами все добре.
- Нічого не вийшло. Якби вони лишились тут, були б живі. Ми повинні були переїздити з місця на місце, щоб ніхто не запідозрив, що батьки не старіють. Та і мене старались не минати десятою дорогою.
- Ну так звісно. Ми не можемо старіти. Але до чого тут ти?
- Мої топазні очі. Всі думали, що я відьма.
- Я думала у світі людей, ви залишитесь в тіні.
- Це їх не врятувало. В світі думаю є місця де можна приховати свою сутність. Можу збрехати, що ношу контактні лінзи. Тепер я і сама задумуюсь чи не пожалкуєте ви потім, коли він прийде за мною.
- Тут ти в безпеці.
- Якщо так, то чому вони забрали мене звідси? І навіть не сказали, хто мене хотів забрати. Ти знаєш?
- Ні. Вона говорила загадками. Та і вдіяти нічого не могли.
- І на всі мої питання знали відповідь тільки батьки. – я нагнула голову і зажала її між колінами. Чому це грьобане життя таке паскудне? Раптом відчула руку у себе на шиї, я відскочила до дверей, а Скарлет вирячила очі і відкрила рот, вона щось стала бормотати і прикрила рот долонею.
- Що таке?
- Про ці мітки вони нічого не казали.
- Які мітки? – я подивилась в дзеркало, щоб можна побачити шию і опа. У мене на шиї знак зірки в колі, три хвилясті лінії я пам’ятаю, вони в мене з народження, а от де в біса взялись ще цих чотири, я не знала. І якби мама, щось про них знала, то сказала б. А я замітила б давно, але їх не було ніколи в мене. І це означало, що вони десь виникли недавно.
- Що це таке?
- Ти їх не бачила?
- Ніколи. Навіть не знаю, коли вони зявились.
- Що ти незвичного в собі замітила?
- Нічого. Стоп. Я бачила їх смерть. О, Боже, краще, я б цього ніколи не мала. – мені хотілось плакати знову, але я взяла себе в руки.
- Це подарунок долі.
- Нехай вона забере його собі. Чим приємного мати цей дар, бачити, як вбивають батьків на очах і не мати змоги хоча б щось зробити.
- Щоб він розкрився потрібен був поштовх.
- Не такою ціною. – мене це все розізлило, вибило з колії. Я згадала мамині остані слова, що я особлива, але таку особливість протатуювану на моїй шиї, мати не хотіла.
- Ходімо зі мною. Я маю тобі дещо показати. – я побрела за нею в кабінет. Показавши мені на стілець, присіла. Вона підійшла до полички з книгами і потягнула одну книгу, витягнула з скриньки на її столі якийсь предмет з символом зірки в колі і відкрився прохід до ще однієї кімнати.
- Ого. Це що родинний склеп?
- Ходім. – я пішла по крутих сходах в якийсь підвал. Скарлет три рази хлопнула в долоні і кімнату залило яскраве світло. Кімната навзбільшки з кабінет. В одному куті, стояла книжна шафа завалена книжками і рукописами. В іншому куті стояв мольберт накритий атласною накидкою.
- Де ми?
- Цей тайник, я випадково знайшла після смерті твого діда. Цей ключ знайшла в гаражі в ящику з інструментами.
- А що тут? – потягнула руку до мольберта, зняла тканину і оторопіла. На картині була я. В білому прекрасному платті, з афінкою на голові, тримаю у руках квітку.
- Лайно. Як таке можливе? – я доторкнулась до картини і побачила видіння. Я обнімала хлопця з, чорнявим, трошки довгуватим волоссям, синіми, як море очима, прямим ідеальним носом і губами, які створені для поцілунків. Він був найгарнішим хлопцем, якого мені доводилось зустрічати. І він був моїм чоловіком. Картина міняється. Я стою біля колони, а він малює цю картину. Я час від часу підбігаю до його і цілую. В мені прокидаються такі відчуття, що мене підносить до небес. Картина знову міняється. Всюди пожежа, люди втікають від синюшних істот з червоними очима. Я кидаю в них вогняні кулі, одні падають трупами, на їх місце ідуть інші, нагадує фільм жахів. Я вбиваю демонів, один за одним. Навколо хаос, якісь потвори та в чорних балахонах, в яких не видно обличчя, вбивають всіх, кого зустрічають на своєму шляху. Я хочу відшукати свого чоловіка. Кличу його, але знаходжу мертвим. Хочу його оживити, проте марно. «Подих життя», тут не допомагає. В мене істерика. Я плачу і кричу тримаючи його голову у себе на колінах. За лічені секунди я міняюсь, такої злості ще ніколи не відчувала. Піднявшись у мене змінились очі з топаз них на чорні, навіть білків не було видно. Вся погань, яка потравлялась на моєму шляху перетворювалась на чорний дим. Я знала, що їх магія на мене не діяла. Мене захлинула злоба настільки, що мені сподобалось вбивати. Не знала скільки часу, була в такому стані хвилини чи пів життя. Раптом все закінчилось. Я відчула сильний біль в спині. Впала на коліна, потім мені якось стало дуже легко. Злоба змінилась добром, ненависть – любовю. Останє, що побачила, пустий погляд синіх очей свого чоловіка, доки не впала в темноту. Я зробила великий вдох і відкрила очі. Скарлет стояла біля мене і ми все ще у підвалі.
- Анна! Нарешті. Що сталось?
- Я бачила минуле. Я бачила її смерть. Вона володіла неймовірною силою. Я все відчувала, що й вона. Вона ніби була я. тепер я розумію, чому ти коли мене побачила в перший раз дивилась, як на привида. Я ним являюсь.
- Ти жива. І я не можу зрозуміти, чому ви такі схожі?
- Здається тепер доходить до мене. От тільки одне не можу второпати. Чому саме я?
- Не знаю, дитино.
- Що ми з нею будемо робити?
- З картиною? Найдемо місце у вітальні біля іншої її.
- Та дівчина, на інакшій картині, також вона?
- Думаю, що так. В неї ж такі символи, що маєш ти.
- Я просто не можу повірити, що ця картина збереглась до нашого часу. У видінні, цю дівчину малював її чоловік. І якщо я не помиляюсь, то це відбулось в ті часи, коли існувала Римська імперія і сама Троя.
- Ні. Не може такого бути.
- Я бачила римський одяг і колісницю.
- Тоді це не може бути оригіналом.
- Напевне. Її чоловіка портрет є?
- Ні.
- Шкода – проте таке обличчя і відчуття, яке вона мала до його – не забути.
- Що тобі батьки розповідали про Шрелек?
- Вони мало що говорили про це місце. Тільки те, що воно існувало і воно пов’язане з їх минулим. Я так бачу ти за ними не дуже сумуєш? – можливо вона добре вміла приховувати свої почуття, проте я не бачила, що вона вмивалась сльозами і сильно причитала, що її єдиний син помер.
- Нічого не змінить, що ми так довго не бачились. Не зміниться те що він мій єдиний син. Проте, я його любила завжди. І мені досі тяжко віриться, що його більше нема.
- Вибач. – хоча, і вибачатись не було за що. Я сказала правду, точніше те, що бачила.
- Все добре. Ось ще є одна річ, яку мені б хотілось, щоб ти знала. Про це розповідають ще з дитинства. Щоб кожен знав. Наша сімя входить до однієї з сімей – захисників. Наше місто було засноване в тисяча двохсотому році від Різдва Христового. На ці землі прийшли дванадцять сімей і утворили свою комуну. Спочатку вони приховували один від одного свою сутність, проте згодом стало відомо що тут кожен мав надприродну можливість. Вампіри, оборотні, відьми, ельфи, німфи, феї. Кожні намагались вжитись один з одним. Спочатку сімї вампірів було три. Дві сімї лишилось, одна пішла з Шерлека. За пів року прийшла звістка, що їх вбито і обезголовлено. А на їх подібних влаштовують полювання. Всі були налякані, що і за ними можуть прийти, тому відьми наклали закляття захисту. Для людського ока цього місця не існувало, тільки люди з надприродніми можливостями і такі істоти, як ми могли знайти тут захист. За кілька десятків століть з невеликого поселення, виросло своє маленьке місто. Воно росло і потрібно було збільшувати захист. В тисяча шістсот шістдесят другому році, до нас в поселеня прийшла вагітна жінка Константа. Вона була звичайною смертною, проте мала дар передрікання. Вона нікому не говорила, як нас найшла, сказала, що просто знала це. Її прийняла сімя, наших предків. Через місяць вона родила дочку Луїзу, сама при пологах померла. Аврора, твоя пра – пра – пра і ще з десяток разів прабабуся, взяла дитину до себе. Дівчина росла справжнею красунею і вона мала силу своєї матері Константи – проповідування та щит. З кожним роком щит набував такої сили, що закляття відьом було непотрібне. Коли дівчині виповнилось вісімнадцять, в місто вторглись чорні маги та демони. Вони вбивали та знищували все на своєму шляху. Всі тоді знали, що це посланці Морока. Вони хотіли повернення свого хазяїна.
- Хто він?
- Морок? Він могутня істота. Він сильний, особливо, коли є жорстокість, насилля, відчай, гнів.
- І він непереможний!
- Переможний. Протидія злу добром, проте це тяжко, відплатити добром тому, хто встромляє тобі в серце кинджал.
- Добре. А що ж тоді Луїза? Чому вона не могла передрікти майбутню війну?
- Вона і передрікала, але багато хто не вірив її словам. Через її красу, багато було заздрощів, навіть німф, які вважались найпрекраснішими серед жінок, вона всіх перплюнула. Тому, і до її слів віднеслись скептично, думали, що вона хоче привернути більше уваги. Коли ж вдерлись демони і вбили одну з найсильніших відьом, яка намагалась влучити хоча б в одного вогняною кулею, тоді і забрали її силу, ніхто вже не сумнівався, що Луїза була права, проте було пізно. За чотири години різні вижили тільки дванадцять людей, і то діти, яких встигли батьки сховати.
- А що з Луїзею?
- Її вбили однією з перших, щоб зняти щит.
- І це далі те місто?
- Так.
- А чому вони не знайшли собі десь інакше?
- А що це змінило б? Слуги Морока всюди знайшли б їх.
- І що діти самі відновили місто?
- Ця звістка охопила інакші комуни. Всі хто хотів вижити ішли сюди, в надії, що нечисть сюди більше не повернеться.
- Скільки таких поселень є? Коли ми переїздили, то були деякий час в схожій, але це швидше нагадувало маленьке селище. Вони розповідали, що подібних селищ є близько десятка у всьому світі.
- Можливо. Я чесно скажу, не зустрічала жодних. Тому вважай тобі пощастило. Твої батьки мали надприродні сили. Вони входили до «знаку зірки». Енріке вмів зцілювати і забирати життя, а Ванесса подорожувати в часі і керувати вогнем. – на відміну від подорожей у часі, я бачила як мама могла запалити свічку одним дотиком пальця. А тоді коли мене побили в школі, тато мене зцілив, але я навмисне звільнилась з занять, щоб це не викликало підозр. – Зазвичай діти можуть унаслідувати дар батьків, проте ніхто не знає, чи такий дар можна унаслідувати чи він передається поколінням. Зазвичай людина може мати два дара, і це велика рідкість. В місті є тільки одна людина яка може зупиняти час і контролювати вітер. Відьми за допомогою заклять і зіль можуть природні явища, проте вони з таким даром не родились. За одним з стародавніх рукописів, існували люди, які були наділені надприродними здібностями, вони називались «знак зірки», як я вже казала. Кожна людина мала дві сили. Зупиняти час і керувати вітром, ця людина могла робити з легеньких поштовхів вітру до найсильніших ураганів. Зцілювати і забирати життя. Подорожувати в минуле і майбутнє і керувати вогнем. Керувати всіма не живими предметами як і водою. Дар передбачення і щит, який не пропускав іншу магію. Цей дар був найсильніший. В той час, на чиєму боці вони були, ставали непереможними. Ця сила була проти демонів. Вони були свого роду мисливцями за демонами та різною нечистю. Кожна людина, яка народилась з таким даром відмічена знаком зірки.
- Я знаю про «знак зірки», як і те, що вони туди входили.
- Добре.
- І на чиєму боці був той знак?
- На боці нам подібних та звичайних смертних.
- Корнелія входила до «знаку зірки»?
- В рукописах імен не було, проте думаю, що так. Знак існував в ті часи, коли і засновувався Шрелек. Недавно було знайдено ще одну древню памятку, де зазначалось, ще до знаку зірки існувала одна жінка, яка мала п’ять різних сил. Вона була провидицею і цілителькою, керувала водою і всім живим і неживим, а ще мала щит. Її називали «зіркою». Могутня істота, яка може порівнятися з самим Мороком. Ми не знаємо чи це була правда чи вигадка, проте всі хто вивчав достовірно цей рукопис вважали правдивим. Думки в кожного були свої, не кожна людина може мати стільки магії. Коли, хтось з нашого виду має силу, він стає могутнім. Коли дві, ця сила не поглинає нас, а становиться нашою частиною. Уявити тільки, коли людина може мати стільки сили, якщо нею не навчитись керувати, вона може тебе вбити.
- Але ж я бачила, що вона могла керувати нею. Вона лишилась самоконтролю, коли її чоловіка вбили. Такий поштовх навіть і людину без надприродних сил, може лишити не контрольованою.
- Знаєш, а тепер і я повірила в існування «зірки». А ще на сто відсотків впевнена, що вона існує тепер. – мені не потрібно було щось їй казати, можливо я і сама знала, що не тільки зовнішність з цією дівчиною є спільна, але можуть бути і сили. Як мені це все набридло. Хочеться нормального життя.
Глава 3.
Прокинулась о сьомій. Вмившись і почистивши зуби, я побігла в парк. Пробіжка та розминка, відволікли від всього, що навалилось на мене. Я навіть не очікувала, що матиму силу знову відновити свої тренування. Окрім фізичної болі, яка хочу заглушити мою душевну, я не хотіла нічого більше відчувати. Мені стало не важливо, як я виглядаю чи як на мене реагують інші. Мені просто на все стало наплювати. І те, про що ми говорили зі Скарлет минулого вечора, я старалась викреслити з свого списка. Хоча ні. Єдине, що я найбільш хотіла це мати таку силу, щоб можна було зробити світ чистішим від всієї нежиті. Я і справді вірила, що мої дитячі мрії навчати битись, а тепер вбивати всяку погань, мене радували. Чи мені просто хотілось помсти за смерть близьких мені людей.
Мені не хотілось справляти враження у новій школі, бо знала, що це провальна справа. Після кількох змінених шкіл, я не думала, що ця вийняток. Темно – сині обталені джинси, чорна рубашка гарно підкреслювала талію та груди, чорні балетки та чорна шкіряна куртка. У мене було не багато чорного одягу. Мама і я любили завжди яскраві кольори. Тому, було ще два чорних плаття. Одне коротеньке, і не думаю, що добре підійде до школьної форми, а інше, купила на похорон. Я не любила його, воно нічого приємного не нагадує. «Осідлала» свою Пуму і поїхала до школи.
Парковка була велика. Машини від корчів до елегантних автомобілів. Між парковкою і школою був великий газон. Кілька десятків дерев та рівнесенько підстрижених кущів, де можна врятуватись від сильної спеки. Кілька десятків маленьких лавочок. Тут було мов у вулику. Компанії великі і малі, радо вітали один одного. Сьогодні на парковку одна я приїхала на моцику. Дивно. Тут навіть про велосипеди не чули. У цьому місці не було не велосипеда ні мотоцикла? Я помалу підїхала на вільне місце і вже привернула увагу. Ось тобі і не потрібна увага. Поставивши на лапку Пуму, я зняла шолом. Трохи потрясла гривою і пригладила волосся, щоб не торчало в різні сторони. Забрала ключі і шолом, направилась до школи. Я відчувала на собі багато поглядів. Все старалась іти і дивитись під ноги, навіть коли за мною зачинились двері, я і досі відчувала, що в центрі уваги. В коридорі було більше учнів ніж на вулиці. Половина з них таращились на мене, інші щось обговорювали. Мені потрібно було знайти директора. Тому переступаючи через свій страх, підійшла до першої групки дівчат, які дивились на мене.
Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 17 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |