- Добре тоді давай о сьомій в холі. – якщо вже не зможу поїхати сама, то краще нехай це буде Джорджія, а ніж Патрік.
- І куди то в зібрались? – Патрік стов вславши руки і буравив мене поглядом.
- Ну от помяни лихого і він тут. Та так нікуди. На розвідку.
- Та ну. Ось ці зелені очі приховують таємницю.
- Ну добре ти нас розкусив. – у погляді Джорджії застигло питання, «що ти робиш».
- Ну і куди намилилась? – я поманила пальцем і зробила такий вигляд, що можуть нас підслухати.
- В Африку сніг відгортати. Так що ти з нами? От тільки є проблемка, туди хлопців не беруть, тому можемо зробити з тебе дівчинку, я ж постараюсь тебе при нарядити, тобі пощастило, що і плаття маю. – Джорджія давилась зі сміху, а от мені щось було не до його, коли Патрік схопив мене і перекинув через плече і поніс до себе в номер. Джорджія хотіла мене врятувати, але коли отримала пронизливий погляд чорних оченят то вибачилась переді мною і пішла сміючись до свого номеру. Ну, все я договорилась. Патрік кинув мене на ліжко, а сам пішов і закрив двері на ключ і сховав в кишеню.
- Ну, що маленька язва договорилась?
- Випусти мене ненормальний, а то за себе не ручаю.
- І що ти мені зробиш? Зацьомаєш, як ту бідолашну змію.
- А то ти вже їй співчуваєш? Вона на відміну від тебе пристойно себе вела. Дич ти лісова. Випусти мене.
- І не подумаю. Ти будеш ночувати тут. – його погляд мене ще більше розізлив.
- Смерті хочеш? Зараз буде. – я його вдарила чого він явно не очікував.
- Ти як те мале задиристе, когтасте кошеня. – я почала його бити, а він відбивався, коли мені це все вже набридло, я просто його збила з ніг та пригвоздила до підлоги. – Ти така сексуальна, коли зла. – він швидко перевернув мене і навис наді мною. Моя ще злість не зникла, тому я згадала все, що він мені наговорив, щоб трохи відволікти його, доки витягну ключ.
- Десь це вже чула.
- Правда?
- А давно замітила, що мене злять лиш подивитись на те яка гарна.
- Твоя злість так заводить.
- Переб’єшся. Я ж егоїстична шалава, яка спала зі всіма та яка нікого не любить. Та тебе засадять за збавлення малолітніх. – його погляд змінився.
- Ти і сама кого хоч звабиш.
- Чого тобі від мене треба?
- Пробач мене сонечко. Я не мав права тобі такого говорити.
- Вибачився? Полегшало? – здається історія повторюється. Почула, як ключ ударився об підлогу, схопила його і сильно зажала в кулаку. Його погляд мене просто добивав чому я не можу його далі ненавидіти? Він провів легенько пальцями по моїй щоці, посилаючи сотню мурашок та електричний розряд по всьому моєму тілу. Я не могла нічого зробити, коли перед собою бачила обличчя Роберто, а не Патріка. Його три родимки, гарячі руки, теплі та мякі губи і його неперевершені оченята, які зводили мене зрозуму. Я не могла нічого з цим зробити. Взявши всю волю в другий кулак, так як один вже зайнятий, скинула його з себе, мов надокучливу муху. – Тримайся подалі від мене. – з цими словами вскочила на ноги та відкрила двері. Я дивуюсь, що відкрила їх відразу. В коридорі нікого не було.
- А якби він мене закатав в асфальт, то це також так має бути? – я знала, що мене почули всі. – Боєтесь його! – це швидше констатація факів. Зайшла в свій номер, добре гримнувши дверима і закрила їх. Мене ще й досі трясло від його рук та близькості. Я не могла підібрати підходящого слова до такого стану, так як і не могла розібратися, що ж я відчуваю до цього гада. Мене ще й досі була образа за його слова, але він щиро вибачився і знову як він дивився на мене з захопленням. А чого тут дивного, я практично надрала йому зад.
Я швидко переключилась на щось інакше. Мої думки були вже про батьків. Я так хотіла їх знайти, побачити, поговорити. Я знала, що Роберто не може чекати, як і дядько Френк, проте я не могла б мати такої можливості потім. Можливо, як знищимо Орден, вони зможуть повернутися до Едему.
Мені снився Роберто. Він звав мене. Я бачила, як він стоїть на колінах в кайданах. Він був тільки в штанах, на тілі було маса ран, які ще кровоточили. Він просив, щоб я його залишила там, бо це пастка Ордена. Але одного він не врахував, про це я вже знала. Чи це від сильного бажання його побачити чи від його бажання побачити мене, я стояла в камері і не могла повірити, що це відбувається. Кинувшись до його, почала рвати кайдани, ножиком, який колись подарував Колінз (він майже завжди був при мені, це швидше як памятка) виколупула болти зі стіни, а потім на його зап’ястях. Я його заспокоювала, що витягну з того пекла, але він мовчав. Його голова звісала, а він навіть не підняв очі. Моє серце завмерло, він не дихав. Коли підняла його за підборіддя, його очі закриті. Я цілувала його, обнімала і просила, щоб він мене не покидав. А потім дала «подих життя». Останнім, що я побачила це були його здивовані очі, а потім цей звук, який про щось так сильно нагадував. Будильник, щоб тебе. Мене трохи цей сон вибив з колдії, але згадала сьоднішню місію, вирішила поквапитись. На сьогодні батьки були важливіші, а ніж сни, які не знаю чи хоча б на десять відсотків правдиві.
Душ і не довге збирання. Я готова. Хоча на дворі був жовтень місяць, проте ще тепло. Добре, що кафе відкрили так рано і я могла ще випити зеленого чаю доки чекала Джорджію. Довго чекати не довелось, та на привеликий жаль вона спустилась не сама.
- Не дивись на мене так – вона побачила спочатку мій здивований, а потім злий погляд, тільки він направлявся не на неї, а на Патріка, який ліниво обперся об стіну і шкірився, як кіт, що спіймав нещасну пташечку. – Він сам винен.
- Ти щось забув? Ми здається вчора все не досить мило обговорили?
- Ага. От я вирішив трохи розрулити ситуацію та вирішити наш конфлікт мирним шляхом.
- Здається ти запізнився з цим і взагалі рули но звідси. Мені зараз не до тебе.
- Ти щось здається не зрозуміла, я їду з вами. – це була остання крапля мого терпіння.
- Це ти щось здається не дорубав. Я їду з Джорджією самі. І вона мені більш потрібна, а ніж ти.
- Мала, це ти щось не зрозуміла. Я тебе туди саму не відпущу.
- Не підходь до мене. Я повторюю спеціально для тебе ще раз, тримайся від мене подалі інакше я приміню силу, і я не про фізичну. – доки він поглядом вбив мене разів з сто, я схопила Джорджію за руку і вилетіла з мотелю. – От гад настирний. Він що не бачить, що я не хочу мало того його бачити, але і говорити.
- Анна, тихше. Він тебе чує.
- А мені пофіг, нехай знає, до якого гріха мене доводить його наглість та впертість.
- Ти дорогу знаєш?
- Думаю, що не забула за кілька років.
- Я за рулем, а ти показуй дорогу.
- Заметано.
Добре, що ми їхали мовчки, мені менше за все хотілось говорити. Проте довелось показувати на яких поворотах або дорожніх знаках потрібно звертати. Проїхавши добрі чотири години, ми прибули на місце. Машину ми залишили в лісі, який оточував ціле селище, а далі пішли своїм ходом. В селище ми зайшли без пригод, але відразу привернули увагу. Добре, що на нас не вийшли з рогачами та факелами.
- Що вам потрібно чужинці?
- Нам потрібна Фетіда?
- Тут тільки факели і ми в середньовіччі – тихо буркнула Джорджія. Мене як і її насторожила таке реакція. Ну, а що я хотіла, коли ці люди в такій же ж пастці, що й ми.
- Ти смертна. Як ти нас знайшла?
- Та вона з відьмою.
- А то ніби у вас нема відьом.
- У нас смертних нема.
- А вона не смертна. – десь почувся жіночий голос. Натовп розступисвя і до нас вийшла жінка надзвичайно гарна. Каштанове кучеряве волосся, шоколоданого кольору очі, маленький і трошки задертий вгору носик, гарно виділені контури губ і підняті скули. Не це місце, то вона могла б бути моделлю.
- Я не можу прочитати її думок. – вигукнув хтось з натовпу, але я в це не вдавалась, так як розглядала цю жінку.
- А ви і не прочитаєте, бо в неї щит від будь якої магії.
- Де Фетіда? Ми могли б її побачити?
- Ти про неї звідки знаєш?
- Я була колись тут в дитинстві з батьками. Моя мама і тато дуже її поважали.
- Мені Фетіда багато розповідала про вас. Особливо про тебе.
- Що саме?
- Вона передрікала, що прийде не людина і не істота. Вона буде ангельської крові. – натовп загудів, але не знала чи на добро це. – Ходімо. – ми пройшли крізь натовп, їх погляди змінились, з настороженості до цікавості. Я відчула, як хтось легенько схопив мене за комір. Реакція була миттєва, заламавши руку, здавила горло нападника. Але відпустила, коли зрозуміла, що їх зацікавили мої мітки. Натовп так сильно загудів, що мені стало не по – собі. Я швидко повернулась і ми пішли далі.
- І довго вони мене будуть розглядати наче апостамент? Мене завжди дивувало, як люди реагують на мене.
- Останній раз бачили Зірку тисячі років тому, тому ти і досі в дечкому значенні, тільки міфічна істота.
- Ясно. Де можемо поговорити з Фетідою?
- Вона померла, а точніше її вбили. Я її донька Лексія. Вона мені розповідала про пару маленькою дівчинкою, яка матиме надзвичайну силу, яка потім врятує всіх нас.
- От є тільки маленька проблемка, мені потрібно розшукати душі своїх батьків.
- Вони також померли?
- Більш місяця тому. Вони зв’язувались зі мною, але я нічого не встигла їх розпитати. А як потім зясувалось їх душ в Едемі нема і за ними полюють. – я бачила, як потемніли її очі.
- Тоді це не можливо.
- Що саме? Що вони не а Едемі, чи те що з ними не зв’язатись?
- Я не можу вам допомогти.
- Ну звісно, а як же. Отже, те що я повинна померти заради всіх вас так це правильно, а те, що можливо єдиний вихід знайти Орден та стерти його з лиця землі, а ще просто їм допомогти потрапити в Едем, загроза людству?
- Саме так. Якщо за ними полюють і то окрім душ твоїх батьків ми прикличемо душі тьми.
- А я думала ви відьма.
- Так і є.
- Ні. у вас ніхто не просить душі тих настирних сюди кликати. Це надто небезпечно.
- А безпечно було мене пускати сюди? Можливо за мною полює цілий Орден?
- Анна, ходімо ти ж бачиш, що вони бояться? – вона мене заспокоювала, коли ми вийшли і цей натовп, здається навіть виріс. У мені закипала злоба.
- Бояться? А я не боюсь чи ти чи всі хто лишився в мотелі, коли їхали фіг знає куди, за якоюсь книжкою, яку тільки можу прочитати я і вмерти, аби ці боягузи жили? – я вже повернулась до всіх, мені було пофіг, хто що думає. – Ви лише зграйка, які вважають себе безсмертними. Серед звичайних людей, які не мають супер сили і міфічної гадості є ті, що можуть віддати своє життя лиш би врятувати когось. І мені шкода, що Фетіди нема. Вона єдина людськісна серед безсмертних, яких я зустрічала.
- Вони не винні – ззаду пробурчав голос Лексії.
- Вправду? Я знаю, що тут є двоє з Знаку зірки, а також, що і в його є щит, але чомусь ніхто не пішов шукати Суеро, щоб знайти закляття. Чого замовкли?
- Лише людина з ангельською кровю здатна прочитати закляття. – у мене відібрало мову.
- А як же ж щит?
- Він здатний знайти книгу, але прочитати може з чиєї крові зроблено чорнило.
- І чому я це взнаю тільки зараз? – це питання було направлено до Джороджії, а вона винно потупила очі. – Так. Ти взагалі мені хотіла колись сказати?
- Анна, кров була першої Зірки, ми не знаємо чи твоя, ну ….
- Зараз перевіримо. – я потіснила Лексію в сторону, дістала книжку і відкрила. Я не мала коли раніше її подивитись, бо помішав один дуже збочений оборотень.
Книга була товстою і дуже вмісткою. Всі букви були яскраво червоного з сріблястим відблиском на золотистому папері. Це а ж дух захоплює. Я прочитала закляття, яке допомагає зв’язати сили Зірки та Суеро, і відразу відчула електричне поколювання та тепло, яке наповнило все тіло. Такі процедури явно проводити в мотелі не бажано, я і сама не була впевнена наскільки сильною може виявитись дія заклять, можливо можуть постраждати невинні. У мене раптово заболіла голова і настільки сильно, що закричала. Я бачила все, що описувала книга. Першу Зірку, відьму, яка створила книгу, кожне покоління імен Знаку Зірки та Захисників писала сама книга. Також була протидія отрути, яким можна було вбити безсмертного і відміна закляття на кинджал Альма. Повільніше зявлялись картини існування батьків та мого. Книжка і справді була живою. Тільки тепер я могла розуміти, що вона може поділитись не тільки на письмі, але і зображеннями. Те, що я бачила не було схоже на звичайні видіння, в цих я відчувала ніби всю історію написала не Суеро, а я. Найцікавішим було побачити життя батьків, а своє я, в йому були такі деталі, яких я просто не замічала. В молодших класах, коли я попросила впасти картину, з натюрмортом, на голову Ешлі Грубенс, яка була моїм ворогом номер один. Тоді картина і дійсно впала на неї, ну, не вбила, за те покалічила. Вона звинуватила у всьому мене, але як і шкільний психолог так і вчитель запевняли, що я тут ні до чого і у неї манія величі, а всьому вина стало, що картину неправильно прибили. З того часу я старалась не використовувати такі засоби, щоб комусь відомстити. Значить, я ще тоді могла керувати всіма предметами, як живими так і ні. Потім бачила, як я перший раз дізналась, що можливо маю дар володіти водною стихією, проте з цим практикувалась у ванній чи просто відкривала кран і робила водяні кулі. Однак, замітила важливу деталь стосовно переїздів. Все це було не тільки через нас, а хтось залишав листи, в яких був дивний знак, якого раніше не бачила. І як тільки батьки його спалять чи порвуть, як листи приходили знову, доки ми не переїздили. Я про це нічого не знала, вони нічого мені не говорили.
Я бачила аварію батьків Роберто і ще багатьох, яких не знала. А потім тата і мама, це так боляче різануло по серцю, що я просто не втималась і заплакала. Далі як на моїй шиї зявився знак і як я отримала дар передбачення і щит. І далі до останнього знаку, після моєї тимчасової смерті та зустрічі Роберто. Вийшовши зі стану каматозу, я листала сторінки, які написані мертвою мовою, але чомусь розуміла про що там писали. Книжка не вказувала подробиці даних подій, в ній ніби хронологічні історія з датою та назвою. А це значить, що книга і справді жива.
Я полистала сторінки з закляттями та зіллями. Як викликати душі померлих та знайти демона. Знайшла зілля, яке може вивести найсильнішу отруту з організму. Не «книга долі», а якась все знаюча енциклопедія. Листаючи книгу, я хотіла знайти те закляття, яке може відшукати загублену душу і воно таке існувало. Головна біль минула так швидко, як і прийшла.
Джорджія та Лексія не могли зрозуміти моєї швидкої зміни організму, як і настрою.
- Я знайшла, як прикликати заблукавшу душу. – я вимовила закляття, але так нічого не відбулось, потім ще раз перечитала, нічого.
- Давай я спробую. – Лексія все таки вирішила мені допомогти, а з нею і Джорджія. Вони разом повторили закляття, яке мені не потрібно було їм розказувати кілька разів, щоб вони його запам’ятали, та ще на мертвій мові, одже вони знали мову. Нічого, я потім все розпитаю.
У колі з кристалів почав зявлятися дим, за ним два силуети. І я досі не могла повірити своєму щастю, коли побачила здивовані обличчя тата і мами. На очі навернулись сльози і мені так захотілось їх обняти.
- Анна! Що ти тут робиш?
- Для початку привіт. І я вас також рада бачити.
- Ти у Фетіди?
- В її дочки.
- Мама померла – тихо проговорила Лексія.
- Як? Мені так шкода.
- І мені. Вона багато про вас говорила.
- Ми тебе там не бачили.
- Я була з татом. – це видно був для мами удар, дізнатися про смерть подруги.
- Донечко, навіщо ти пішла на такий ризик? Ти ж знаєш, що Орден прагне твоєї крові.
- Вони вирішили мене трохи дістати. Закляли Роберто, що той приїхав прямісінько до них. А потім змушують обміняти його життя на моє і Суеро.
- Ні. Цього не можна допускати.
- Мамо, я на все готова, тільки, щоб ті кого я встигла полюбити за цей місяць могли жити вільно. Ніхто з них не винен, що Ордену приспічило побавитись з чужими життями.
- Яка ж ти не розумна. Ти підписала собі смертну кару.
- Я тепер зв’язана з книгою. У мене питання, яке мені не давало жити відколи …. – далі я не могла сказати а ні слова, бо сльози виступили знову.
- Померли – закінчила мама.
- Ти бачила майбутнє? Добре переформулюю. Ти була в майбутньому і бачила вашу смерть і нічого не зробила. Чому? Чому ви мене залишили саму? – у горло здавило від образи, але я намагалась трохи контролювати себе, бо питань я мала досить, а часу дії закляття не знала.
- Я бачила майбутнє з нашою смертю постійно, тільки мінялись місця та обставини і в більшості ти помирала з нами. Ми не могли цього допустити. Все таки нам колись би довелось і ми тягли доки ти не станеш дорослою. Хоча, що я говорю, ти завжди була дорослою. Ми не могли допустити, щоб ти померла разом з нами. – мені було тяжко таке слухати, адже виходить, що вони жертвували собою заради мене. Як мені хотілось кинутись до них в обійми і просити пробачення за свій егоїзм. Все що я могла зробити, це проктнути пальцем мамине плече, через яке він відображався.
- Чому ви поїхали з Шрелека? – це питання розірвало ті приємні посмішки, які як так любила. Навіть тепер я бачила в них біль.
- Коли ти народилась, я всіх переконала, що ти можеш бути однією зі знаку. Побувавши в майбутньому, я побачила, що тебе викрали, а значить було комусь сильнішому від нас всіх відомо, що ти особлива. Я про це говорила з Енріке, а той з батьками. Вони наполягали залишитись і вияснити все, але ми нічого і слухати не стали, адже я тоді і не могла зрозуміти, хто проти нас. Одне знала точно, що це хтось з захисників. Нам вдавалось не погано ховатись, доки ми не отримували листи з попередженнями.
- Що означає цей знак? – я показала намальовану карикатуру.
- Знак тривоги.
- А хто їх посилав?
- Ми не знали. Проте це точно не Орден, інакше вони би прийшли і вбили б нас.
- Ви знаєте хто такий Саймон Маурік?
- Ти знаєш про його?
- Планую познайомитись.
- Тільки не кажи, що ти підеш туди.
- Якщо тільки мені під силу вбити це поріддя пекла, то тоді так. Я іду. – мама мало не плакала.
- Ні. Тобі туди не можна. Це найстаріший і найсильніший демон. Він тебе вбє.
- Коли не мене, тоді всіх.
- Ми тобі казали для чого потрібна твоя смерть.
- Я знаю, але я маю щит.
- Він настільки могутній, що боюсь ти сама з ним не справишся.
- Будь ласка просто скажи де нам краще його знайти барліг? Ми знаємо його підприємство, але це напевне прикриття?
- Я тобі не скажу. Я не можу піддати тебе такому ризику.
- У них Роберто, а ще один з захисників нам ворог, який виманюватиме жертв для Ордену і якщо ви мені не допоможете, я знайду його сама. – я бачила як в її очах іде боротьба з бажанням допомогти і з бажанням захистити мене.
- Енріке, ти чому мовчиш? Хіба не видно, що вона іде на вірну смерть?
- Ваннеса. Ти розумієш, що ти її не втримаєш. – мені здається, що вона мовчала цілу вічність, проте все таки здалась.
- За документами це просте підприємство, яке займається реставраціями будівель та побудовою нових, проте побувавши в минулому, я бачила скільки таких його компаній побудовано поцілому світі. Якщо він очікує, що ти прийдеш до його в руки з книгою, то це може бути тільки одне місце де в них найбільший зв'язок з темною силою. Там все сворено для жертвоприношень. Там зараз знаходиться і Альма.
- Ти це все бачила в минулому?
- І багато чого ще. Те місце поблизу Північної Дакоти SD – 73. Кілька годин їзди на північ. Там не вказано не знаків, а ні видно дороги. Їх закляття на тебе не діють, тому дорогу побачиш тільки ти.
- Це ще гірше ніж я думала. Ми на іншому кінці світу від дому, шукаємо не знаємо, що. Але їхати треба всюди де тільки можна. Трасця. А у вас не знайдеться хтось, що може перемістити нас з одного місця в інакше.
- Є. Йому п’ятнадцять років.
- Ух ти.
- Тобі нема чого переживати, ти маєш Суеро. Сильна відьма може вас навіть в самісьнікі Апалачі відправити. От тільки потрібно назвати місце.
- Як мені вам допомогти?
- В чому саме?
- Направити вас в Едем.
- А ми там.
- Правда? І відколи?
- Від самого початку.
- Справді? А мені здається, що ви щось не договорюєте. Мене повідомили надійні джерела, що вас там нема і не знають, де ви. На ваші пошуки направлені всі небесні сили. В ніколи мені не брехали, чому зараз це все потрібно?
- Все з нами добре левчику. Ти краще побережи себе. Скажи як зараз наш старий?
- З ним поки все добре і надіюсь буде далі, доки я за ним не приїду.
- Ти його береш в Шрелек?
- Ага?
- А це знають захисники? Що вони говорять?
- А ще і в них маю питати дозволу?
- Взагалі то так. Він смертний. А їм туди не можна.
- Думаю це не проблема. Ми зі Скарлет домовились, я їду до неї, якщо з нами буде дядько Френк. Ви думали, я там його самого залишу? Ні. Я його люблю як і вас. А як він знає про нас, то можливо і йому може загрожувати небезпека.
- Ти вже познайомилась з кузиною?
- І з кузином. Лео та Тіна.
- У моєї сестри є і син?
- Точніше у її чоловіка. Лео вампір.
- Неймовірно. Скільки всього змінилось. А Роберто, він твій хлопець?
- Ну – ну – ну. У колишньої Зірки був чоловік, як дві каплі схожий на Роберто.
- Як таке можливе? Про твою схожість я бачила в минулому, але ніколи б не подумала, що таке можливе.
- З цим ти хлопцем зустрічаєшся?
- На даний момент ні.
- Як шкода, що не зможу побачити тебе, на твоєму першому побаченні.
- З неба можна? – їх погляд зніяковів на кілька секунд, значить вони все щось приховують.
- В живу донечко. – мені на очі навернулись сльози. Як все було добре, коли вони не нагадали, що померли.
- Не плач, сонечко. Ми дуже любимо тебе. Нам так не хочеться, щоб ти страждала. До тебе життя і так не милостиве було.
- Воно зробило мене сильною, а в остінній час плаксою.
- Нам пора доню. Ми тебе любимо і бережи себе.
- Я вас також дуже сильно люблю. Навідуйтесь до моїх снів. – але цю фразу вони напевне не почули.
Я сиділа кілька хвилин з таким відчуттям, що у мене знову щось відняли найдорожче.
- А я навіть не запитала чи можливо їх ще повернути до життя?!
- Я тобі і без них скажу, що ні. Занадто багато часу минуло, щоб щось ворушити з минулого.
- Якби мені хотілось почути інакшу відповідь.
- Анна. Нам потрібно їхати. Ми і так багато часу потратили. Скоро вже почне темніти.
- Дякуємо вам Лексі.
- Я буду завжди рада бачити вас тут. Ящо потрібна буде допомога, просто скажіть.
- Дякуємо. – ми вийшли з її будинку. Натовп здається нікуди і не розходився. Це селище було маленьким. Але по кількості тут стоячих здавалось, що їх більше ніж Шрелеці. Нам люди розступились і ми поплентались до машини.
- Дивне місце ти знайшла.
- Проте, надійне. Можливо нам знадобиться маленька армія?
- Мені здається, що маленької буде мало.
- Нічого. Треба замовити квитки на найближчий рейс, але завтра.
Ми їхали слухаючи музику. Співали трохи під знайомі акорди, а потім і той лад погас.
До готелю ми добрались, коли почало сутеніти і без пригод. Ми всіх зустріли в кафе. І по виразу обличчя Патріка нічого доброго не намічалось.
- Привіт. – я знала, що зараз посиплеться від того маленького говнюка різна маячня, тому вирішила перебити його.
- Привіт. У нас ЧП.
- Що таке?
- Джон та Аманда втратили слід.
- Нічого. Ми знаємо де вони знаходяться?
- І це тобі в Африці сказали? – ну не змовчить гад зубастий.
- І не тільки. Один шаман взнав, що ти колись був стриптизером, ну і попросив дати твій номер телефончику. Ти ж не проти? – всі почали шкіритись, але не Патрік він буравив мене своїм поглядом. Я йому послала свою сексуальну посмішку і відвернулась.
- Як ти дізналась?
- Ми дізнались. – поправила Еріку. – Я знайшла своїх батьків.
- Як?
- Ми тепер з Суеро зв’язані, а там є закляття про втрачені душі, як їх можна знайти, а ще ваші імена. Всіх безсмертних істот.
- Класно. Шкода, що ми не можемо бачити.
- І мені також.
- Так куди їхати?
- Північна Дакота SD – 73. А далі я маю побачити дорогу сама. Вона під закляттям, як і різні знаки.
- І все? Так просто. І як скажи ти помітиш маленьку дорогу до демонів, коли траса тягнеться сотні миль?
- Не гарчи. Нам потрібно забрати Джона та Аманду і підготуватися до зустрічі з Орденом.
- Як у тебе все просто. По світі звіріє Орден, а ти поїхала чорт знає куди та ще й Джорджію забрала. А якби, щось сталось? Ти не подумала, що Орден слідкує за нашим кожним кроком?
- А знаєш, що? Тебе ніхто не просив їхати сюди. Роберто ми можемо самі врятувати. Не думай, що ти такий майстер у всьому, завжди знайдеться хтось краще тебе. – моя злоба пішла через край. Мені потрібно було її контролювати, інакше просто були б інакші наслідки.
- Твої очі чорні. – Байк сидів з відкритим ротом.
- Вибачте, я піду до себе. Потім зустрінемось в мене, коли закінчите.
- Ти що? Навіть не поїси?
- Та ні. Швидше перегризла б, комусь горлянку. – мені стало страшно від такої злості. Потрібно бути трохи стриманою, але як? Цей вишкребок, мене просто дістав. Що я йому зробила, що на мені потрібно злобу свою зміщати? Та хто він такий?
У душі, не знаю скільки часу провела, проте хоч заспокоїлась. Мені було цікаво, як у мене змінились очі. Напевне, як і в неї. Але хтось міг би постраждати, якби я вивільнила свою силу. Мені потрібно ігнорувати його, інакше за себе не ручаюсь. Я вийшла з ванни і одягла білизну, коли почула легенький кашель. Цей недоумок стояв у моїй кімнаті, коли ходила майже гола?
- Тихо, Анна, заспокойся?
- Заспокоїтись? Коли ти заходиш сюди, як до себе додому.
- Я б постукав, але ти не відчинила б, коли знала, що це я.
- Вимітайся з мого номеру, доки я ще в собі.
- Вибач мене. Я не мав права тобі такого говорити. Просто я хотів поїхати з тобою.
- А я ні.
- Я замітив.
- Та невже? А більше ти нічого не замітив?
- Ти би краще одягнулась, інакше я за себе не ручаюсь. – я вдягнула халат і закуталась як могла.
- Задоволений? А тепер кажи ти вибачився, а я хочу залишитись сама. Щоб нормально одягнутись. Вали но звідси. – він підійшов до дверей, а потім схопив мене за руку і потягнув до себе. Його губи були такі теплі та лагідні, а коли його язик проник мені до рота, по тілу пройшов електричний розряд та мурашки по подзвоночнику. І раптом все це закінчилось, він зник, я залишилась наодинці зі своїм бажанням. У двері знову хтось стукав.
- Заходьте.
- Ти навіть не питаєш хто? – Байк закрив двері і засунув руки в кишені.
- А хто тут окрім вас до мене прийде?
- Ну думаю навряд ти хотіла б бачити Патріка. Він не мав права тобі такого казати, як ревнивий хлопець. Чи він твій хлопець?
- О, ні. І доречі він щойно від мене. Просив пробачення.
- Все таки приходив.
- Що це значить?
- Та так.
- Кажи.
- Я зажди замічав, що ви з ним не ладите, після недавньої сцени, заставили, щоб він просив пробачення.
- Ага. Значить це акт милосердя? Що ж дякую. Що ще? – він хвилювався. Переминався з ноги на ногу. Значить, щось хоче або попросити або запитати.
- Ми могли б якось сходити в кіно? – цього можна було б очікувати.
- Байк. Я зараз про таке і не думаю. Тому вибач ….
- Та ні, як все закінчиться?
- От тоді і поговоримо, а тепер вибач, я хочу переодягнутись. Скажи всім, через десять хвилин прийшли.
- Добре. – він ще щось хотів сказати, але передумав. Тим краще.
Як раз втигла одягнутись, коли постукали в двері. Хлопці безпардонно розмістились на ліжку, дівчата на мяких кріслах.
- Ходи до нас – у голосі Патріка було стільки теплоти, що він мені здався Роберто. Але ні, це лише його дядько.
- Викусиш. Давайте до суті.
- Анна. Ми сьогодні трохи розвідували обстановку про Саймона Мауріка.
- Він у місті промишляє вже вісім років. Таких його підприємств у світі до двох десятків. Вони займаються архітектурним будуванням. Нам вдалось знайти людину, яка Мауріка пам’ятає ще давніше, до появи у Сан – Франциско. І він стверджує, що Маурік не змінився за сорок років.
- Про це мені сказали. А також, що він існував за часів першої Зірки і він є найсильнішим демоном, після Морока. І нам потрібно зв’язатися з Амандою та Джоном.
- Можна за допомогою закляття переправити їх сюди. – чомусь я сама про це не подумала, думаю Джорджія справиться.
- Можливо потім? – вставила Еріка.
- Не знаю, щоб їм зараз не загрожувала якась небезпека. І до того ж потрібно дещо обсудити. – я читала закляття, а Джорджія повторювала. Ми повторювали закляття доти, доки в кімнаті не почали виникати два силуети. Вони тримались за руки. У кімнаті стало тихо. Мені було зрозумілі ось ці німі погляди і питання, а пурпурні щоки Аманди видавали щось особисте.
- Добре, що ви тут? Де ви саме були, коли пропав слід?
- Поблизу Ванкувера. – Аманда послала вдячний погляд, нема за що. Они тебе і так потім зїдять, якщо їм нічого не скажеш, хоча я промовчала.
- Нам потрібно підготуватись до зустрічі з Орденом. Ми не знаємо скільки їх, яка в них оборона. Нам потрібно зілля проти кинджалу Альма.
Дата добавления: 2015-08-29; просмотров: 34 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |