Клуб сімейного дозвілля 40 страница

Джек кивнув на ліхтар в моїй руці.

— Не беріть з собою хоч би оцього, — попросив він. — Ви­бачте мою французьку, бос, але треба бути їбанутим, щоб бра­ти оце з собою!

— Я знаю, що роблю, — відказав я, сподіваючись на Господа, що маю рацію. — А ви щоб залишались тут, обоє. Не здумайте слідувати за мною. — Я націлив ліхтар на Ваєрмена. — Дай мені чесне слово,

— Гаразд, Едгаре, моя честь — замацана штука, але я кляну­ся нею. Лиш одне практичне питання: ти певен, що пари пігу­лок «тиленолу» Тобі вистачить, щоб дійти ногами до свого дому, чи ти готовий повзти туди по пляжу твар’ю тремтячою?

— Я дійду ногами.

— І, як прийдеш, відразу подзвониш.

— Подзвоню.

Відтак він розставив руки і я зробив крок йому в обійми. Він поцілував мене в обидві щоки.

— Я люблю тебе, Едгаре, — промовив. — Ти таки крутий чолов’яга. Sano сото una manzana [35].

— Що це означає?

Він знизав плечима.

— Хтозна, гадаю — «будь здоров».

Джек простягнув мені руку — ліву, хлопець був меткий, — а потім раптом вирішив, що статут вимагає обіймів. Він про­шепотів мені у вухо: «Віддайте мені ліхтаря, бос».

Навзаєм я прошепотів йому: «Вибач. Не можу».

Я пішов повз будинок доріжкою, котра виведе мене прямо до хідника. Тисячу з гаком років тому в кінці того хідника я познайомився з крупним чоловіком, котрого оце щойно за­лишив. Він тоді сидів під смугастою парасолькою. І пригостив мене холодним зеленим чаєм, вельми освіжаючим. А ще сказав: «Отже, кульгавий незнайомець нарешті прибули». «А зараз відбули», — подумалось мені.

Я обернувся. Вони дивилися мені услід.

— Мучачої — гукнув Ваєрмен.

Я гадав, він стане звати мене повернутися, щоб ми ще трохи обміркували це діло, трохи пообговорювали деталі. Але я його недооцінив.

— Vaya соп Dios, ті hombre [36].

Я махнув йому рукою востаннє і повернув за ріг будинку.

III

Отже, на свою останню Велику Пляжну Прогулянку я вирушив таким само кульгавим і розбитим, яким був колись, у перших своїх походах всіяним мушлями берегом. Проте тоді я гуляв у рожевому сяйві раннього ранку, коли світ перебував у суціль­ному спокої, коли ніщо не рухалося, тільки лащилися ліниво до берега хвильки та брунатні хмарки цвіріньок злітали переді мною. Зараз було інакше. Цієї ночі ревів вітер і шаленіли хвилі, не ластячи берег, а кидаючись на нього самогубцями. Віддалені вали виблискували хромом, і кілька разів мені здалося, що краєм ока я помітив силует Персе, але кожного разу, поглянув­ши в тім напрямку, я не знаходив нічого. Цієї ночі на моєму боці Затоки не було нічого, окрім місячного світла.

Я шкутильгав собі, з ліхтарем в руці, згадуючи той день, коли гуляв тут з Ілсою. Вона запитала в мене, чи це найкрасиві­ше місце в світі, а я запевнив її, що ні, є принаймні три інших, красивіших.., але зараз не міг пригадати, які місця тоді їй на­звав, лиш пам’ятав, що назви в них складні для написання. А найясніше я пам’ятав, як вона сказала, що я заслужив собі красиве місце, і час на відпочинок. Час на одужання.

Так почали набігати сльози, і я їх не стримував. У тій руці, якою міг би їх змахнути, я тримав ліхтар, тож просто дозволив їм бігти.

IV

Велику Ружу я почув раніше, ніж побачив. Мушлі під будинком ніколи раніше не були такими голосними. Я підійшов трохи ближче і став. Будинок височів переді мною чорною масою, що затулила зірки. Ще з півсотні повільних, кульгавих кроків і в мі­сячному сяйві почали проявлятися подробиці. Світло в домі не горіло, навіть там, де я ледь не завжди його залишав ввімкне­ним — у Флоридській кімнаті та в кухні. Електрика на острові взагалі-то могла відімкнутися через вітер, але я гадав, що при­чина не в цім.

Я зрозумів, що мушлі балакають знайомим мені голосом. Я його впізнав, це був мій голос. Чи я це знав завжди? Мабуть, що так. На якомусь рівні, якщо ми не божевільні, гадаю, біль­шість з нас знають різноманітні голоси власної уяви.

І власних спогадів також. У них теж є голоси. Спитайте будь-кого, хто втратив кінцівку, або дитину, або давно вико­хувану мрію. Спитайте будь-кого, хто ганить себе за поганий вчинок, звичайно зроблений в миттєвому пориві (і найчасті­ше той порив бува червоним). Так, наші спогади мають голоси. Часто печальні і протестуючі, мов здійнятими посеред тем­ряви руками.

І

Я пішов далі, залишаючи по собі сліди, по яких було видно, що ходок волочить одну ногу. Темна глиба Великої Ружі набли­зилася. Вона не була руїною, як старе ГЬіздо Чаплі, але мара тут була. Цієї ночі на мене тут очікував привид. А може, й щось солідніше.

Дмухнуло і я обернувся наліво, назустріч тиску вітру. Ав­жеж, тепер там стояв корабель — без світла і без звуку, лише ганчір’я вітрил полощеться під вітром — він чекав.

— Можна все покинути, — заговорили мушлі, і я слухав їх, стоячи у місячному світлі, менш як за двадцять ярдів від бу­динку. — Витерти начисто дошку, це неважко зробити, хто може це знати краще за тебе, і відплисти геть звідси. Зали­шити позаду цю печаль. Хочеш грати — мусиш платити. А що краще?

— Краще те, що я не мушу йти сам, — сказав я.

Порив вітру. Мурмотіння мушель. А з чорноти під будин­ком, з їхнього кощавого, шестифутової глибини ложа, з’яви­лася темніша тінь і зробила крок у світло місяця. Хвилину вона постояла не розгинаючись, ніби зважуючи, а відтак ру­шила до мене.

Вона наближалася до мене. Та не Персе. Персе була зануре­на у сон.

Ілса.

V

Вона не йшла; я й не очікував, що вона йтиме. Вона струмені­ла. То було чудо — облудне чудо, — що вона взагалі змогла рухатися.

Після того останнього дзвінка Пам (розмовою це неможливо назвати) я вийшов з дверей Великої Ружі і відламав держак від мітли, якою був звик проганяти пісок з доріжки між ґанком і поштовою скринькою. Тоді обійшов дім і вийшов на пляж, туди, де сяяв сирий пісок. Я не запам’ятав, що було далі, бо не хотів пам’ятати. Вочевидь. А тепер згадав, бо тепер мусив, бо тепер моє творіння стояло переді мною. Це була Ілса, і не Ілса. Ось же її обличчя, та ось воно взялося мерехтінням, і нема. Ось же її фігура, та ось вона розтанула, перш ніж почати знову набу­вати форми. Коли вона рухалася, з її щік, грудей, стегон і ніг обсипалися дрібні шматочки мушель і морського вівса. У місяч­ному світлі зблиснуло око, щиро ясне, її привітне око, і тут же зникло, щоб далі знову проявитися у місячному світлі.

До мене брела Ілса, зроблена з піску.

— Тату, — промовила вона голосом сухим, з рипучими обер­тонами, ніби десь там затесалися мушлі. Мабуть, що й так.

«Ти захочеш, але ти не мусиш», — говорила Елізабет.., але ж іноді ми не в силах йти проти себе.

Піщана дівчина простягнула руку. Дмухнув вітер і пучки її пальців розвіялися крихітними піщинками, оголившись до кісточок. Та навкруг здійнялася невеличка піщана буря і рука знову втілилася. Її риси були рухливими, як краєвид під швидкоплинними літніми хмарами. Це причаровувало... гіпнотизувало.

— Віддай мені ліхтар, — промовила вона. — А тоді ми разом зійдемо на борт. На кораблі я стану такою, якою ти мене пам’ятаєш. Або... в тебе зникне потреба взагалі про щось пам’ятати.

Розгулялися хвилі. Вони накочувалися одна за одною в зо­ряній ночі. У світлі місяця. Під Великою Ружею голосно тере­венили мушлі: моїм голосом, що сперечався сам з собою. Візьми товариша. Я виграю. Сядь на друга. Ти виграєш. Ось переді мною стоїть Ілса з піску, потойбічна діва, щомиті змін­на форма в непевному світлі місяця. Ось їй дев’ять рочків; ось Іллі п’ятнадцятирічна, збирається на перше в її житті справж­нє побачення; ось та Іллі, якою вона виглядала, коли зійшла з літака у грудні, Іллі студентка коледжу, з обручкою на паль­ці. Переді мною стояла та, яку я любив найдужче — чи не то­му Персе вбила саме її? — з простягнутою по ліхтар рукою. Ліхтар був моєю перепусткою в довгий круїз по морям забут­тя. Звісно, останнє може виявитися брехнею.., але іноді не вар­то втрачати шанс. А ми його зазвичай втрачаємо. Як каже

Ваєрмен, ми дуримо себе так часто, що могли б цим заробля­ти собі на життя.

— Мері привезла з собою сіль, — сказав я. — Цілу купу пакетів з сіллю. Висипала її у ванну. Поліція цікавиться, на­віщо, але ж вони ніколи не повірять, якщо почують правду, чи не так?

Вона стояла переді мною, а поза нею на берег з гуркотом накочувалися хвилі. Вона стояла, розсипаючись і знову фор­муючись з вихорів кружляючого під ногами й довкола неї піс­ку. Вона стояла, не промовляючи ані слова, лише рука її зали­шалася простягнутою до того, заради чого вона і прийшла.

— Недостатньо було нарисувати тебе на піску. Навіть для Мері недостатньо було тебе просто втопити. Вона мусила вто­пити тебе у солоній воді. — Я глянув на ліхтар. — Персе нака­зала їй, що вона мусить робити. Наказала з моєї картини.

— Віддай мені його, татуню, — промовила примарна піщана дівчина, так і тримаючи простягнутою до мене руку. От лише під подувами вітру на ній проявлялися пазурі. Хоч і снувався з пляжу пісок, намагаючись знову зліпити плоть, все одно па­зурі. — Віддай мені ліхтар і попливемо.

Я зітхнув. Кінець кінцем, є речі, яких не уникнути.

— Добре, — зробив я крок до неї. Інша Ваєрменова примов­ка виринула з пам’яті: «Насамкінець ми зношуємо всі свої пе­чалі». — Добре, міс Булочко. Але тобі доведеться заплатити...

— Заплатити чим? — голос, мов піском по віконному склу. Голос, мов скреготіння мушель. Але одночасно й голос моєї Ілси. Отакої-то-Дівчинки.

— Всього лиш поцілунком. Поки я ще живий і можу відчути його смак, — посміхнувся я. Губи в мене заніміли, я їх не від­чував, але відчував напруження м’язів навкруг них. Ледь-ледь. — Гадаю, він буде на смак піщаним, та я прикинуся, ніби ти граєш­ся на пляжі. Будуєш замки.

— Добре, тату.

Вона не підступила, а ніби дивним чином перетекла до мене, і зблизька вся ілюзія геть розсипалася. Це було все одно, що піднести картину впритул до очей і побачити на ній не портрет,

не краєвид, не натюрморт, а лише безглузді мазки фарби, по­значені слідами пензля. Образ Ілси щез. Я побачив всього лише скажений вир з піщинок і крихітних уламків мушель. Не запах шкіри я відчув, а лише — солоної води.

Мертвотно-бліді руки потягнулися до мене. Піщані оболон­ки відлітали з них за вітром. Місяць просвічував їх наскрізь. Я підняв ліхтар. Він був коротким. І корпус його був з пласти­ку, а не з неіржавіючої сталі.

— Можливо, тобі хочеться спершу подивитися на те, за що ти зібралася заплатити своїм поцілунком, — промовив я. — Я взяв цей ліхтар з бардачка в машині Джека Канторі. Той, в якому за­мкнуто Персе, лежить у сейфі Елізабет.

Примара застигла, і враз вітер з Затоки обдер з неї решту залишків людиноподібності. В цю мить переді мною вирував тільки піщаний смерч. Авжеж, я не скористався шансом. День був довгим, і я не збирався користатися якимись шансами, особливо в той час, як моя дочка.., ну, так, вона десь в цей час очікувала на останній упокій. Я щосили махнув рукою з затис- нутим у кулаку ліхтарем і браслети Няні Мельди зісковзнули від ліктя на зап’ястя. Я гарненько їх почистив у кухонній мий­ці в Ель Паласіо, вони аж дзвеніли.

За поясом у мене — для зручності зліва, ззаду — стирчав гарпун зі срібним наконечником, але він мені не знадобився. Піщаний смерч вибухнув навсібіч і вгору. Голову мені прохро­мило криком болю й люті. Слава Богу, коротким, бо інакше він розірвав би мене на друзки. І раптом не залишилося нічого, окрім мурмотіння мушель під Великою Ружею, та ще на мить притьмарилися зірки над дюнами праворуч мене, куди відлеті­ли дріб’язки розтрощеного піщаного вихору. Затока знову спо­рожніла, тільки окантовані місячним сяйвом вали котилися до берега. Корабель Персе зник, та й чи був він там?

Уся сила витекла мені з ніг, і я гепнувся долі. Можливо, дій­сно доведеться решту шляху подолати твар’ю тремтячою. Та й якщо так, Велика Ружа поруч. А зараз, вирішив я, просто посиджу тут, послухаю мушлі. Трохи відпочину. А там, либонь, подужаю піднятися й подолати останні двадцять ярдів, зайти у дім і зателефонувати Ваєрмену. Сказати йому, що зі мною все гаразд. Сказати йому, що все закінчено, і Джек може під’їхати по мене.

Але поки що я просто посиджу тут, послухаю мушлі, котрі, здавалося, тепер балакали не моїм голосом, і нічиїм іншим. Поки що я сидітиму на піску і дивитимуся на Затоку, думатиму про мою дочку Ілсу-Марію Фрімантл, котра при народженні важила шість фунтів чотири унції, у котрої першим промовле­ним словом було собака, про Ілсу, котра одного разу принесла додому велике коло, намальоване на шматку будівельного кар­тону, і радісно гукала: «Татуню, я нарисувала твій портрет».

Ілса-Марія Фрімантл.

Я добре її пам’ятаю.

22 — ЧЕРВЕНЬ

і

Я вивів човен на середину озера Фален і заглушив двигун. Ми дрейфували в бік маленького помаранчевого поплавця, який я поставив тут раніше. Кілька скутерів снували туди-сюди по гладесенькій поверхні води, але за такого абсолютного безвітря не було ніяких яхт. В ігровій зоні було трохи дітей, у пікніковій зоні були якісь люди та кілька фігур прогулювалися по стежині, що йшла вздовж берега. А загалом, як для озера, що міститься в межах міста, тут було майже безлюдно.

Ваєрмен — дивно не-флоридський на вид у рибальському капелюсі і* светрі «Вікінг» — щось сказав з цього приводу.

— В школах тривають заняття, — пояснив я. — А от за пару тижнів тут повсюди дзижчатимуть човни.

Він не міг заспокоїтись.

— А все-таки, чи годяще це місце для неї, мучачої Я маю на увазі, а якщо раптом якийсь рибалка підчепить її неводом...

— На озері Фален сітки заборонені. І спінінгами тут майже ніхто не ловить. Тут тільки того й'роблять, що катаються на човнах та яхтах, а купальники тримаються берега.

Я нахилився і взяв циліндр, зроблений ювеліром у Сарасоті. Він був три фути завдовжки, з кришкою-закруткою на одному кінці. Він був заповнений прісною водою, а всередині нього був заповнений водою ліхтар. Персе була запечатана у подвійній темряві, спала під подвійною ковдрою прісної води. Невдовзі вона буде спати ще глибше.

— Красива річ, — сказав я, вертячи в руках циліндр.

— Авжеж, красива, — погодився Ваєрмен, задивившись на відсвіти пополуденного сонця в циліндрі. — І гладесенька, гач­ку нема за що зачепитися. Однак я почувався б спокійніше,

якби ми втопили її в якомусь з озер ближче до канадського кордону.

— Там, де дійсно хтось може закидати сіті, — заперечив я. — Ховати річ на виду — непогана стратегія.

Повз нас продзижчали три жінки у спортивному човні. По­махали нам. Ми помахали їм навзаєм. Одна з них гукнула: «Ми любимо симпатичних хлопців!», і всі три розреготалися.

Ваєрмен послав їм салют, а відтак знову обернувся до мене.

— Яка тут глибина? Ти знаєш? Цей помаранчевий поплавець підказує мені, що знаєш.

— Так оце-то я тобі й кажу. Я тільки тепер дещо дізнався про озеро Фален, либонь, запізно, бо ми з Пам упродовж двадцяти п’яти років володіли будиночком на Айстра-лейн. Середня глиби­на тут дев’яносто один фут... а от на цьому місці проходить розлам.

Ваєрмен розслабився й зсунув свого капелюха трохи на­бакир.

— Ох, Едгаре, скажу тобі, що ти таки еі гдгго*, великий ти хитрун.

— Може, я, може, по, але під нами зараз щонайменше триста вісімдесят футів глибини. Збіса кращий варіант, ніж обли­цьована уламками коралів дванадцятифутова цистерна на краю Мексиканської Затоки.

— Амінь.

— Ти гарно виглядаєш, Ваєрмене. Відпочив.

Він знизав плечима.

— Гольфстрімом тільки й варто літати. Не стоїш у черзі на огляд до сек’юриті, ніхто не риється в твоїх речах, щоб дізна­тися, чи не замаскував ти бомбу під срану банку пінки для гоління. До того ж я вперше в житті летів на північ без посадки в тій довбаній Атланті. Дякую.., хоча, схоже на те, що я міг би це й сам собі дозволити.

— Так ти владнав справи з родичами Елізабет?

— Йо. Скористався твоєю порадою. Запропонував їм північ­ний кінець острова в обмін на готівку й акції. Вони вирішили, що це диявольськи вигідна операція, а в їхніх адвокатів просто на обличчях було написано: «Цей Ваєрмен сам був колись юристом, а тепер він клієнт-лох».

— Здається мені, що в цьому човні сидить не один гогго.

— Отже, я вийшов з гри з вісімдесятьма мільйонами баксів у ліквідних цінних паперах. Плюс різноманітні сувеніри з бу­динку. Включно з тією жерстянкою з-під печива «Ніжна зваба», яку тримала при собі Елізабет. Як гадаєш, ‘чачо, вона цим хоті­ла мені щось сказати?

Я згадав, як Елізабет кидала в жерстянку різні порцеля­нові фігурки і наполягала, щоб Ваєрмен вкинув її у ставок до золотих рибок. Звісно, вона намагалася йому на щось натякнути.

— Отже, родичі отримали північний кінець острова Дума, і доведення його до товарного вигляду коштуватиме... захмар­них грошей. Гадаю, мільйонів дев’яносто.

— Так вони сподіваються?

— Так, — погодився він вже серйозно, — так вони споді­ваються.

Ми сиділи якийсь час мовчки. Він взяв у мене з рук циліндр. Я побачив сйоє криве відображення на його закругленому бо­ці. Мені воно було до лампочки, тепер я дуже рідко дивився в дзеркало. Не тому, що постарішав, мене не цікавив більше вираз моїх очей. Вони занадто багато бачили.

—Як твої жінка і дочка?

— Пам у Каліфорнії біля своєї матері. Мелінда повернулася до Франції. Після похорону Іллі вона трохи побула з матір’ю, а потім поїхала. Гадаю, це правильно. Вона все переживе.

— А сам ти як, Едгаре? Ти переживеш?

— Не знаю. Хіба Скот Фіцджеральд не сказав, що в театрі американського життя не буває других актів.

—Хай, але він був кінчений п’яниця, коли це сказав. — Ваєр­мен поклав циліндр собі під ноги і нахилився до мене. — Слу­хай сюди, Едгаре, і слухай уважно. Насправді є п’ять актів, і не лише в американських життях — у кожному повноцінно прожитому житті. Точно, як у п’єсах Шекспіра — трагедія й ко­медія ідуть впереміш. Бо це саме те, з чого складається наше життя — з комедій і трагедій.

— Останнім часом мені траплялось небагато приводів для реготу, — зауважив я.

— Авжеж, — погодився він. — Але можливість Третього ак­ту залишається. Я зараз мешкаю в Мексиці. Я ж тобі казав, так? Красиве містечко серед гір, називається Тамасунчале.

Я спробував вимовити цю назву.

— Тобі подобається, як це слово скочується в тебе з язика. Ваєрмену все видно.

Я усміхнувся:

— В ньому ніби якийсь дзвіночок дзеленчить.

— Там є на продаж зачучверений готельчик, і я збираюся його купити. Звичайно, будуть витрати, але за три роки його можна зробити прибутковим, та й я зараз напакований грішми під зав’язку. Коротше, мені потрібен партнер, котрий розумієть­ся на будівництві і ремонтах. Звичайно, якщо ти й зараз заці­кавлений справами мистецькими...

— Гадаю, ти й сам знаєш.

— Ну, що тоді скажеш? Давай поженимо наші статки?

— Саймон і Гарфанкел³³⁰,1969-й, — сказав я. — Рік приблиз­ний. Навіть не знаю, що сказати, Ваєрмене. Так одразу я не мо­жу вирішити. Я мушу намалювати ще одну картину.

— Звісно, мусиш. А якої сили буде цей ураган?

— Ще не знаю. Але 6-му каналу сподобається.

—Тільки, щоб встигли передати достатньо попереджень.

Хай нерухомість руйнується, скільки завгодно, але щоб ніхто не загинув.

— Ніхто не загине, — погодився я, сподіваючись, що кажу правду, хоча, коли ця фантомна кінцівка пускається берега, всі ставки летять під три чорти. Саме через це моя друга кар’єра мусить завершитися. Але буде ще одна, остання картина, бо помста також мусить бути довершеною. І не тільки за Іллі пом­ста, за інших жертв Персе також.

— Чи чути що від Джека? — спитав Ваєрмен.

— Майже щотижня балакаємо. Восени він почне вчитися у Флоридському університеті в Талахасі³³¹. Я вмовив. А зараз він зі своєю матір’ю переїжджає далі по узбережжю — до Порт Шарлот.

— Теж ти намовив?

— Взагалі-то... так. Після того як Джеків батько помер від хвороби Крона³³², в них були настали вельми скрутні часи.

— І місто ти їм підказав?

— Знову вгадав.

— Так ти гадаєш, якщо Порт Шарлот далі на південь, то їм там буде безпечніше?

— Гадаю, так.

— А північніше? Як щодо Тампи?

— Переважно зливи. Ураган буде невеличким. Але потужним.

— Потужна маленька Аліса. Як та, 1927-го року?

— Так.

Ми сиділи, дивлячись один на одного, а дівчата на скутері знову крейсували довкола, сміючись голосніше, іуіахаючи нам ще завзятіше, ніж перед тим. Ніжна пташка юності ширяє над цеберком з холодним шампанським³³³. Ми помахали їм у від­повідь.

Коли вони від’їхали подалі, Ваєрмен сказав.

— Отже, якщо я правильно розумію, родичам міс Істлейк не доведеться витрачати свої нерви на отримання дозволів на зведення нових будівель?

— Гадаю, так.

Він ненадовго замислився, а відтак промовив:

— Добре. Запроторити весь острів у шухляду Дейві Джон­са³³⁴. Мені подобається такий варіант. — Він підняв срібний циліндр, перевів очі на маленький помаранчевий прапорець над розломом на дні озера Фален, відтак подивився на ме­не. — Не хочеш проголосити якусь напутню промову, мучачої

— Хочу, — відповів я, — але коротку.

— Тоді приготуйся.

Ваєрмен розвернувся на колінках і виставив руки з цилінд­ром за борт. Сонце зблиснуло на його срібній поверхні — я споді­вався, що востаннє, принаймні на тисячу років.., хоча мав пі­дозру, що Персе надто добре вміє знаходити вихід на волю. їй це вдавалося раніше, вона доб’ється свого знову. Якось знайде спосіб дістатися кальдо навіть з Міннесоти. Я промовив слова, котрі крутилися в голові: «Спи вічно».

Ваєрмен розчепив пальці. Пролунав негучний сплеск. Ми перехилилися через борт човна й дивилися, як, пославши нам прощальний відблиск сонця, срібний циліндр плавно зникає в глибині.

II

Ваєрмен залишився на ніч, потім ще на одну. Ми їли недосма- жені стейки і пили зелений чай, і балакали про абищо, тільки не про наше минуле. Потім я провів його в аеропорт, звідки він вилітав на Х’юстон. Він запланував собі орендувати там маши­ну і поїхати на південь за кермом. Сказав, що хоче трохи роз­дивитися на країну.

Я запропонував дійти з ним аж до служби контролю, та він похитав головою.

— Не варто тобі бачити, як Ваєрмен роззувається перед ви­пускником бізнес-школи, — відрадив він. — Краще, Едгаре, ми тут скажемо один одному adiôs.

— Ваєрмене, — промовив я і замовк. Бо сльози підкотилися мені до горла

Він обхопив мене за плечі й міцно поцілував в обидві щоки.

— Послухай, Едгаре. Час розпочинати Третій акт. Ти мене розумієш?

— Так, — відповів я.

— Приїзди до мене в Мексику, коли відчуєш, що готовий. Якщо хочеш.

—Я буду думати.

— Думай. Соп Dios, ті amigo соп Dios*.

— І тебе, Ваєрмене, і тебе.

Він повісив свою торбу на плече й пішов, а я дивився йо­му вслід. Раптом мені ясно пригадався його голос, як в ту ніч, коли на мене у Великій Ружі напав Емері, він прокричав cojudo députa madré і затопив свічником мертвяку в обличчя. Він тоді виглядав розкішно. Я загадав, щоб він ще раз обер-

нувся... і він обернувся. Почув думку, казала в таких випад­ках моя мати. А може, це його інтуїція. Так сказала б Няня Мельда.

Він побачив, що я все ще там стою, і обличчя його освіти­лося посмішкою, гукнув:

— Роби свій день, Едгаре! — І люди здивовано обернулися до нього. '

— І хай день робить тебе! — гукнув у відповідь я.

Він відсалютував мені, засміявся і зник у проході. Ну, зви­чайно ж, я кінець кінцем приїхав до його південного містечка, але, хоча він завжди залишається для мене живим у своїх при­мовках, — я ніколи не згадую їх інакше, як у теперішньому часі — самого Ваєрмена я більше ніколи не побачив. За два місяці він помер від інфаркту у Тамасунчале, на базарі, торгу­ючись за свіжі помідори. Я гадав, що є ще час, але хіба ми не завжди сподіваємося на щось таке. Ми дуримо себе так часто, що могли б цим заробляти собі на життя.

III

В будинку на Айстра-лейн я встановив мольберт у вітальні, там було найбільше світла. Підрамник на ньому був накритий руш­ником. Поряд на столі з фарбами лежало кілька зроблених з по­вітря знімків острова Дума, але я на них ледь поглянув. Я бачив Думу в своїх снах, та й зараз бачу.

Я кинув рушник на канапу. На передньому плані моєї остан­ньої картини височіла Велика Ружа, передана так реалістично, що мені почулося, як скрегочуть мушлі під кожною набігаю­чою хвилею.

Під однією палею — перфектний сюрреалістичний штрих — рядком сиділи дві рудоволосі ляльки. Та, що зліва, була Реба. Справа сиділа Фенсі, лялька, котру Камен притаскав аж з Мін- несоти. Та, на яку його напоумила Ілса. Затоку — зазвичай таку голубу весь час мого перебування на острові Дума — я намалю­вав потемнілою, зловісно-зеленою. Небо вкривали чорні хмари, вони купчилися вгорі картини, виходячи за поле видимості.

Права рука в мене почала свербіти і те, пам’ятне, відчуття Могутності спершу потекло в мене, а далі крізь мене. Я бачив свою роботу ледь не божественним зором... чи зором богині. Я міг би зупинитися, але це було б важко.

Коли я працював з картиною, я кохав весь світ.

Коли я працював з картиною, я почувався цілісним.

Відтак я поклав пензля. Змішав коричневу і жовту фарби великим пальцем і, ледь торкаючись полотна, провів ним по намальованому пляжу... так легесенько... і пісок димкою здій­нявся вгору, немов від першого, непевного подиху повітря.

На острові Дума, під чорним небом нежданого червневого ціторму, почав підніматися вітер.

Як намалювати картину (XII)

Відчуйте, що ви вже закінчили, і покладіть олівець або пензель. Усе решта — просто життя.

лютий 2006 — червень 2007

Насамкінець

Я дозволив собі вільно повестися з географією західного узбе­режжя Флориди, та й з його історією такоМс. Хоча Дейв Девіс існував насправді і дійсно зник, тут він виступає як вигаданий персонаж.

І ніхто, крім мене, не називає у Флориді позасезонні урагани «Алісами».

Я хочу подякувати моїй дружині, романістці Табіті Кінг, котра прочитала ранню версію цієї книги і подарувала мені цінні поради, жерстяна коробка з-під печива «Ніжна Зваба» — лише одна з них.

Я хочу подякувати Расу Дору, моєму давньому товаришу, медику, котрий терпляче пояснив мені все про зону EpOKâ й ефек­ти від контртравми.

Я також хочу подякувати Чаку Верілу, котрий редагував цю книгу зі звичною для нього терплячістю вкупі з безкомпро­місністю.

Теді Розенбауму, моєму літсекретареві: muchas gracias.

І тобі, мій старий друже Постійний Читачу, завжди тобі.

Стівен Кінг Бенгор, Мейн

Коментарі

George Santayana (1863—1952) — філософ, поет, есеїст, романіст, афорист, громадянин Іспанії, освіту отримав у СІЛА, де прожив половину життя, писав англійською.

Міннеаполіс і Сент-Пол — два сусідні міста в штаті Міннесота, чи не найбільший мегаполіс у СІЛА.

Пестивий варіант імені Елізабет, поширений серед німців і голландців. Теодор Сюз Гізель (1904—1991) — дитячий письменник та ілюст­ратор, чимало його кумедних персонажів стали героями мульт­фільмів.

Потужний болетамувальний препарат 12-годинної дії з наркотич­ним ефектом.

Героїня комедійного телесеріалу 1951—1957 pp. «Я кохаю Люсі». Рівер Фенікс (1970—1993) — кіноактор, умер молодим від передо­зуванню наркотиків.

Персонаж чорно-білих мультфільмів 1920-х, яких не показують на загальних телеканалах через підкреслену сексуальність героїні. Натяк на відомий роман Рона Аріаса «Шлях до Тамасунчале», в яко­му йдеться про повернення хворого старого Дона Фаусто крізь простір і час до омріяного міста.

Портативний комп’ютер фірми Apple Macintosh.

Reba Nell McEntire (28.03.1950) — «королева кантрі музики»; в ба­ладі «Фенсі» йдеться про те, як матір на останні гроші шиє юній доньці сукню з червоного оксамиту й навіки виряджає її на бал з настановою «бути там приязною до джентльменів».

Передмістя м. Сент-Пол, столиці штату Міннесота.

Рефрен пісні «Get It On» («Пхайся») популярного в 1970-х бри­танського гурту Т. Rex: «Так, ти брудна і ніжна, вбрана у чорне, ти струнка і слабка, зуби гідри заточені на тебе, але ти моя дівчи­на — пхайся далі, бий у дзвони».

Close Enough For Rock ‘N’ Roll — назва альбому 1976 року шотланд­ського гурту Nazareth, походить від приказки гітаристів «правиль- но-не-правильно, аби близько до рок’нролу».

¹⁵ Озеро на околиці м. Сент-Пол.

¹⁶ Sunny Jim — народжений у 1902 р. мальований персонаж реклами пластівців Force («Сила»).

¹⁷ Labor Day — перший понеділок вересня, з 1894 року офіційне свя­то, вихідний день.

¹⁸ Концептуальна супергрупа, сформована Джоном Ленноном у 1969 ро­ці, випустила єдиний альбом, запам’яталася антивоєнною піснею «Дамо миру шанс».

¹⁹ John Sandford (Джон Розвел Кемп, 23.02.1944) — популярний ро­маніст, лауреат премії Пулітцера.

²⁰ Мережа магазинів чоловічого одягу середньої цінової категорії.

²¹ Виробляються заснованою у 1937 році компанією Krispy Kreme.

²² Eau Clair (Чиста вода) (фр.) — невеличке містечко на одноймен­ній річці в штаті Вісконсін, вважається одним з найзеленіших у СІЛА.

²³ Пацієнти з паралічем двох або чотирьох кінцівок.

²⁴ Alcoholics Anonymous (АА) — започаткований у 1935 р. недавніми алкоголіками, біржовиком Білом Вілсоном і лікарем Бобом Смітом, неформальний рух взаємодопомоги і гуртової психотерапії.

Дата добавления: 2015-08-28