Клуб сімейного дозвілля 38 страница

Адріана кричить — Емері! Вона ошаліла від радості так, ніби він був відсутній рік, а не день.

Мельда кричить — Ні, Айдія, тікайте від нього! — з-за спини укляклого, з роззявленим ротом Містера, але вона знає, що Аді не зверне на її крик уваги, вона й не звертає; Аді мчить до свого чоловіка.

Джон Істлейк встигає промовити — Що... Але оце і все.

Його пожвавлення вистачило тільки, щоб добігти сюди, але тепер він знову в ступорі. Може, це через те, що трохи віддалік він бачить пару інших фігурок, котрі бредуть до берега? Бре­дуть по воді там, де вона мала б сягати їм вище голівок? Мельда думає інакше. Вона думає, що він все ще дивиться на свою старшу дочку, до якої, простягаючи свої мокрі руки, вихо­дить з води чоловік, і кладе свої мокрі пальці їй на шию, спершу він перетискає її радісні схлипи, а потім тягне її в прибій.

А там, подалі в Затоці, погойдується в очкуванні на м'яких хвилях, мов маятник годинника, що показує час не в хвили­нах й годинах, а в роках і століттях, чорний корпус корабля Персе.

Мельда хапає Містера за руку, заганяючи свої пальці глибоко йому в біцепс, і говорить до нього так, як ніколи в житті не доз­воляла собі говорити до білої людини.

Вона каже — Та допоможи ж їй, ти, курв’ячий сину! А то ж він зараз її втопить!

Вона смикає його за собою. Він піддається. Вона не озираєть­ся побачити, чи він йде за нею, чи знову закляк, вона геть забу­ла про Ліббіт, вона може думати зараз тільки про Аді. Вона мусить зупинити цю почвару Емері, перш ніж він встигне за­тягнути її під воду, і раніше, ніж на поміч йому прийдуть мер­тві діточки.

Вона кричить — Відпусти! Відпусти її.

Летить з горба, аж спідниці в’ються позаду неї. Емері вже занурив Аді майже по груди. Тепер Аді відбивається, але вже вона напівудушена. Мельда кидається до них і навалюється на мертвотно-блідого трупа, котрий тримає за горло свою жінку.

Він верещить, коли ліва рука Мельди, та, на якій одягнуто браслети, торкається його. Звук схожий на булькотіння, немов глотка його наповнена водою. Він викручується з Мельдиної хватки, мов риба, а вона дряпає його нігтями. Його плоть під ними розповзається з нудотною легкістю, та ані кровинки не витікає зі страшних ран. Очі йому закочуються, очі в нього, мов у мертвого коропа в місячну ніч.

Він відштовхує Адріану, щоб битися з гарпією, котра на нього напала, гарпією з холодним, відпорним огнем в руках.

Аді викрикує — Ой, Няню, перестань, ти робиш йому боляче!

Аді кидається вперед, щоб відтягнути Мельду, чи хоч самій встати між ними, і в цю мить Джон Істлейк, стоячи по литки у Затоці, стріляє з гарпунного пістоля. Сталевий болт з три­перим наконеччям попадає його старшій дочці прямісінько в горло. Вона застигла, два дюйми сталі стирчать з її шиї спе­реду, і ще чотири ззаду, прямо під підніжжям черепа.

Джон Істлейк кричить — Аді! Аді, ні! Аді, Я НЕ ХОТІВ.

Аді обертається на звук батькового голосу і навіть робить крок до нього, і це все, що встигає побачити Няня Мельда. Чо­ловік Аді намагається вирватись з її хватки, але вона не зби­рається його відпускати; вона збирається покінчити з цим напівжиттям і, можливо, так відлякати двох жахливих ди­тинчат, перш ніж вони наблизяться. І вона думає (наскільки вона зараз здатна про щось думати), що їй це вдасться зроби­ти, бо вона помітила опіки на блідій, мокрій щоці в цього ви­родка і розуміє, що це від її браслету.

Від її срібного браслету.

Почвара суне на неї, його поморщений рот кривиться чи то від страху, чи від люті. Позаду неї Джон Істлейк знову й знову викрикує ім'я своєї старшої дочки.

Мельда гарчить — Це ти зробив! — і коли Емері-почвара хапає її, вона пручається. Ти і та курва, що верховодить тобою — могла б додати вона, але білі пальці стискають їй горло, як стискали горло бідної Аді, і вона може тільки хрипіти. Але її ліва рука залишається вільною, та, на якій браслети, і вона дуже потужна, ця рука. Вона замахується і по широкій дузі летить прямо в голову Емері.

Результат виразний. Права скроня почвари від удару про­валюється так, ніби від одного доторку твердий череп пере­творився на м’яку цукерку. Проте я скалки його гострі, вона порізала собі руку об одну з кісток, що стирчать з волосся Емері, з глибокої рани у закипаючу навкруг них воду ллється її кров.

Дві тіні обминають її, одна справа, інша зліва.

Ло-Ло хниче своїм новим срібним голосочком — Татуню!

Тесі хниче — Татуню, врятуй нас!

Тепер Емері-почвара вже намагається втекти від Меяьди, воно одпихається й відпліскується, не бажаючи мати з нею спра­ви. Меяьда вгачує великий палець своєї потужної лівиці йому в пра­ве око, відчуваючи щось холодне, слизьке, на доторк, мов жаб’яча ікра чвакає під каменюкою. Відтак вона різко обертається, похитнувшись, бо відбійна течія намагається збити її з ніг.

Вона кидає вперед ліву руку, хапає Ло-Ло за карк і тягне її назад: Не смій — гарчить вона, і Ло-Ло піддається зі здивова­ним, страдницьким плачем... іМельдарозуміє, що такого пла­чу ніколи ще не лунало з горла жодної маленької дівчинки.

Джон вигукує — Мельдо, зараз же перестань!

Він укляк на колінах в мілкому прибої перед тілом Аді. З її горла прямо вгору стирчить гарпун.

Мельдо! Дай спокій моїм дівчаткам!

їй нема коли слухати, хоча думкою вона встигає повернути­ся до Ліббіт — чому Ліббіт не втопила порцелянову фігурку? Чи може, це не подіяло? Чи істота, котру Ліббіт називає Пер­се, якось її зупинила? Мельда знає, гцо все можливе; Ліббіт силь­на, але Ліббіт усього лиш дитина.

Нема часу на здогадки. Вона кидається до іншої нечисті, до Тесі, але права рука зовсім не те, що її ліва, нема на ній срібла, яке б її захистило, тож Тесі з гарчанням обертається і кусає.. Мельда відчуває пекучий гострий біль, але не помічає, як два відкушених в неї пальця і половинка третього падають у воду під ноги мертвотно-блідій дитині. Забагато в ній буяє зараз адреналіну, щоб таке помічати.

Над вершечком пагорба, там, куди бутлегери іноді затяга­ють свої важкі, навантажені пійлом, тачки, сходить тонкий серпик місяця, додаючи ніжного сяйва цьому кошмарові. В цьо­му освітленні Мельда бачить, як Тесі знову рушила до свого батька. Бачить, як Тесі знову тягне до нього руки.

Татуню! Татуню! Молю, врятуй нас! Няня Мельда сказилася!

Мельда не вагається. Вона кидається вперед і хапає дитину за волосся, яке сама їй тисячі разів мила й розчісувала.

Джон Істлейк лементує — Ні, Мельдо!

А в той час, як він підбирає з піску упущений ним раніше гарпунний пістоль і намацує біля тіла своєї мертвої старшої дочки другу стрілу, звучить інший голос.

Він каже — Не варто тобі було перешкоджати мені.

Мельда, все ще утримуючи за волосся Тесі-почвару (воно хвицається й б’ється, але Няня цього навіть не помічає), різко обертається у воді і бачить Ту, що стоїть у червоній хламиді на своєму кораблі біля поруччя. Вона без каптура, і Мельда бачить, що в ній нема нічого й зблизька людського, вона щось інше, щось поза людським розумінням. У місячно­му сяйві її обличчя світиться мертвотною блідістю і без­межним знанням.

Здійняті над водою тонкі руки скелетів салютують їй.

Подих бризу розділяє надвоє її зміїсте волосся; Мельда бачить у лобі Персе її третє око; бачить, як воно вдивляється в неї і вмить зникає всяке бажання опиратися.

Але в ту саму мить голова курви-богині різко смикається, вона оглядається, ніби почувши, як щось чи хтось підкрадаєть­ся до неї ззаду.

Вона кричить — Що?

А відтак — Ні! Поклади! Поклади! ТИ НЕ МОЖЕШ ЦЬОГО ЗРОБИТИ!

Але Ліббіт, вочевидь, може — і робить — бо форма істоти на кораблі біля поруччя мерехтить, стає водянистою...а потім там вже не залишається нічого, окрім місячного світла. Руки скелетів втягуються під воду і зникають.

Емері-почвара зник теж — розчинився — але близнючки ве­рещать суголосно у спільному відчаї від раптового відчуття покинутості.

Мельда кричить Містеру — Вона пощезла, все буде добре!

Вона відпускає те, що утримувала за волосся. Вона не вва­жає, що воно тепер захоче якось втручатися до світу живих, у всякому різі, ще довго не захоче.

Вона плаче — Ліббіт зробила! Вона зробила те, що...

Джон Істлейк кричить — ПРИБЕРИ РУКИ ВЩ МОЄЇ ДОЧ­КИ, ТИ, БРУДНА НЕГРИТОСКА!

І вдруге стріляє з гарпунного пістоля.

Ви бачите, як стріла пробиває Няню Мельду? Якщо так, картина завершена.

О Господи — картина завершена.

го — ІЕРСЕ

І

Картина — не останній повнометражний мистецький твір Едгара Фрімантла, а передостання замальовка — показувала Джона Істлейка, укляклого на Тінявому пляжі, з мертвою дочкою правобіч нього і щойно народженим над обрієм сер­пиком місяця позаду нього. Няня Мельда стояла по стегна у воді, з двома дівчатками обабіч себе, на їхніх сирих, задра­них вгору лицях було намальовано жах і шал. Гартована стрі­ла одного з тих коротких гарпунів стирчала між грудей жінки. Вхопившись за неї руками, вона здивовано дивилася на чо­ловіка, чиїх дочок вона з усіх своїх сил намагалася захистити, на чоловіка, котрий, перш ніж забрати в неї життя, назвав її брудною негритоскою.

—Він ридав, — сказав я. — Він ридав, аж поки кров не по­лилася в нього з носа. Ридав, аж закровилося йому око. Просто дивно, як він не доридався до крововиливу в мозок.

— А корабель порожній, — сказав Джек. — На цьому ма­люнку принаймні.

— Так. Персе пропала. Сталося саме те, на що сподівалася Няня Мельда. Та курва відволіклася, захопившись ґвалтом на пляжі, і таким чином Ліббіт вистачило часу, щоб її втопити. Занурити у сон. — Я поплескав пальцем по лівій руці нама­льованої Няні Мельди, де крихітним хрестиком поверх пари різких дуг було показано відлиск молодого місячного світ­ла. — А особливо завдяки тому, що щось підказало Няні Мель- ді одягти браслети своєї матері. Срібні, такі ж, як один при­нагідний свічник, — я поглянув на Ваєрмена. — Тож, можливо, у цьому рівнянні є й якась світла сторона, котра нам трішеч­ки допомагає.

Він кивнув, а відтак показав на сонце. За хвилину-дві воно вже всядеться на обрій і тоді простягнута ним до нас доріжка з теперішньої жовтої перетвориться на чисте золото.

— Але ж темні сили починають свою гру у темряві. Де зараз захована порцелянова Персе? Є якісь думки, де вона опинила­ся після того, що відбулося на цьому пляжі?

— Я не знаю достеменно, що відбувалося після того, як Джон Істлейк убив Няню Мельду, лише можу собі уявити в загальних рисах. Елізабет... — тут мене пересмикнуло, — вона доклала всіх своїх маленьких сил і все зупинила принаймні на якийсь час. Дійшла межі. Батько мусив би почути її голосний плач, і це, либонь, єдине, що могло повернути його до тями. Він мав би згадати, що, які б жахи вже не відбулися тут, а в Гнізді Чаплі у нього залишилася жива донька. Він навіть міг пригадати, що за сорок миль звідси в нього є ще дві дочки. Тож він мусить зайнятися впорядкуванням цього гармидеру.

Джек без слів показав на обрій, якого вже торкнулося сонце.

— Я бачу, Джеку, але ми вже ближче до кінця, ніж тобі здається.

Я висмикнув останній аркуш, увінчавши ним вершечок стосу.

Рисунок був геть схематичним, але посмішку на ньому немож­ливо було не впізнати. Це був Чарлі, садовий жокей. Я підвівся і запропонував їм відвернутися від Затоки й очікуючого корабля, котрий став тепер чорним силуетом на золотому тлі.

— Ви її бачите? — спитав їх. — Я помітив її ще по дорозі сюди від будинку. Маю на увазі справжню статую жокея, а не той її фантом, що являвся нам раніше.

— Я нічого не бачу, — здивувався Ваєрмен, — але гадаю, якби вона там дійсно стояла, я б навряд чи її не помітив, муча­че. Звісно, висока трава, але той його червоний картуз все’дно мусів би стирчати. Хіба що статуя замаскована десь серед ба­нанових дерев...

— Ага, ось вона! — буквально зареготав Джек.

— От, бля, де ти її бачиш? — уражено вигукнув Ваєрмен. — Ну та де ж?

— Позаду тенісного корту.

Ваєрмен придивився, почав казати, що нічого там не видно, та враз змовк.

— Чи мені, курва, повилазило, — зітхнув він. — Ця чортівня стирчить там догори ногами, так?

— Так. А оскільки ніг у статуї нема, ви бачите її залізну квад­ратну основу. Статуя Чарлі — це мітка на потрібному нам міс­ці, amigos. Але спершу ми мусимо знайти драбину.

II

Я не мав ніяких передчуттів стосовно того, що очікує на нас у довгій, увитій рослинами, задушливо розпеченій господар­ській будівлі, і не помічав у Ваєрмена в руках автоматичного «Орла Пустелі», аж поки той не почав бабахкати.

Двері стодола мала того типу, що розсуваються на полозах, але цим соватися вже було не до снаги. Багато десятиліть тому вони залишилися розчинені, та так і приіржавіли. У восьми- футової ширини проході між дверми, мов фіранка, згори звисав сіро-зелений іспанський мох.

— Те, що ми шука... — почав я, і тут, хлопаючи крильми, з палаючими синім вогнем очима вилетіла чапля, її довга шия витягнута вперед, жовтий дзьоб загрозливо клацає. Вона зірва­лася в повітря прямо з порогу, і я не мав сумнівів, що цілить вона мені в очі. Раптом рявкнув «Орел Пустелі», і синє сяйво очей скаженого птаха, разом з його головою, розхлюпнулося мальовничими бризками. Чапля вдарилась об мене, легесенька, мов дротяна мотанка на порожньому каркасі, і впала мені під ноги. І в ту ж мить у мене в голові пролунав високий, срібляс­тий крик люті.

І не лише в мене. Ваєрмен здригнувся. Джек випустив з рук дужки пікнікового кошика і затулив собі вуха долонями. Далі все стихло.

— Одна дохла чапля, — промовив Ваєрмен. Голос його про­звучав не безтрепетно. Він зіштовхнув купу пір’я у мене з ніг. — Бога ради, не виказуйте мене агентам Управління з охорони дикої природи. Постріл у птаха цього виду може коштувати мені п’ятдесят тисяч штрафу і п’ять років в’язниці.

— Звідки ти знав? — спитав я його.

Він знизав плечима.

— Хіба це важить? Тій наказав мені застрелити цю твар, тіль­ки-но я її побачу. Ти Самотній Рейнджер, а я — Тонто ³²\

— Але ж ти тримав пістолет напоготові.

—У мене прокинулася ота штука, що її Няня Мельда назва­ла б інтуїцією, якби в неї запитали, навіщо вона вдягає брасле­ти своєї матінки, — абсолютно серйозно відповів Ваєрмен. — Щось наглядає за нами, це так, погодимося. А після загибелі твоєї дочки, можна вважати, ми отримуємо деяку допомогу. Але свою частку роботи мусимо зробити самі.

— Поки ми нею займаємося, тримай зарядженою свою стрі- лялку, — порадив я.

— О, можеш не сумніватися.

— А ти, Джеку? Ти зможеш зарядити стрілостріл?

Тут проблем не було. Нам не терпілося застосувати стрілостріл.

III

У стодолі було темно, і не лише тому, що горб між нами й За­токою затуляв прямі промені сідаючого сонця. Небо поки ще було сповнене світла і шиферний дах зяяв тріщинами й дірка­ми, але їх заплела густа рослинність. Згори лилося зелене, мут­не, невірне світло.

Середина стодоли була порожньою, тільки старовинний трак­тор стояв там без коліс, на насаджених на масивні вісі матицях, неподалік від нього, біля інструментальної шафи, в яскравий промінь нашого ліхтаря попало розкидане іржаве знаряддя, а там і притулена до задньої стіни дерев’яна драбина. Хирлява й образливо коротка. Ваєрмен присвічував Джеку, поки той її випробовував. Коли він підстрибнув на другому щаблі, почувся загрозливий тріск.

— Перестань стрибати й віднеси її до дверей, — наказав я йому. — Це тобі драбина, а не трамплін.

— Ну, не знаю, — відповів він. — У Флориді не найкращий клімат для зберігання дерев’яних драбин.

— Дареному коневі... — нагадав Ваєрмен.

Джек перекинув драбину, скривившись од хмари пилюки й мертвих комах, що посипалися з її шести брудних щаблів.

— Легко вам казати. Не вам же, з вашою вагою, доведеться по ній лазити.

—Я снайпер в нашій банді, піпо\ — повідомив йому Ваєр- мен. —> Кожному своє. — Він хотів промовити це весело, але прозвучало воно безрадісно, і вигляд він мав втомлений. — Ед- гаре, а де ж решта керамічних джбанків? Щось я їх не бачу.

— Може, в глибині, — припустив я.

Моя була рація. Там, у самому кінці будівлі, було приблизно десяток керамічних «кегликів» з-під «Столового» віскі. Я кажу приблизно, бо точно визначити було важко. Всі вони були по­трощені на друзки.

IV

Упереміш з більшими шматками кераміки лежали купки блискучого скла. Праворуч цієї купи були дві дерев’яні руч­ні тачки, обидві перекинуті. Ліворуч, під стіною, стояла ку­валда з іржавою робочою залізякою і порослим мохом мо­лотовищем.

— Хтось був влаштував собі вечірку з биттям посуду, — ска­зав Ваєрмен. — Хто б це міг бути, як гадаєш? Емері?

— Можливо, — відповів я. — Ймовірно.

Так я вперше почав задумуватися, чи не поб’є вона нас кі­нець кінцем. Ми мали перед собою трохи світлового дня, але куди як менше, ніж я сподівався, і набагато менше, ніж мені було б комфортно мати. І нарешті... в чому ми збираємося втопити її порцеляновий симулякр? У сраній пляшці води Еуіап? Непогана ідея, пляшка пластикова — а якщо вірити за­хисникам природи, цей матеріал вічний, — але ж порцелянова статуетка не пролізе в горло пляшки.

— Ну, то що, який в нас запасний варіант? — спитав Ваєр­мен. — Бак для пального цього старого Джона Діра?³²⁵ Згодиться?

Від думки про втоплення Персе в баці старого трактора мені стало моторошно. Бак вже, либонь, не щільніший за іржаве сито.

— Ні, гадаю, це не годиться.

Мабуть, він дочув щось схоже на паніку в моєму голосі, бо вхопив мене за руку.

— Охолонь. Ми щось придумаємо.

— Звісно, але що саме?

— Заберемо її з собою до Гнізда Чаплі, от і все. Там щось знайдеться.

Але перед моїм внутрішнім зором постала картина того, що зробили з садибою, яка колись височіла над цією частиною острова, урагани і шторми, не залишивши від будівлі майже нічого, окрім її крихкого фасаду. Відтак я задумався, скільки ж посудин ми там зможемо знайти, особливо за ті сорок хвилин, що залишилися до настання темряви, коли Персе пошле морський десант для припинення нашої метушні. Господи, забути про таку просту річ, як водонепроникний контейнер!

— Сука! — вигукнув я, вдаривши ногою по купі уламків, котрі розлетілися навсібіч. — Курва!

— Полегше, уяґо. Це не допоможе.

Звісно, що не допоможе. А їй сподобається, що я психую, це точно. Сердитим йолопом Едді так легко маніпулювати. Я спро­бував взяти себе в руки, але моя мантра я можу це зробити не подіяла. От так, більше в мене нічого й не було. А що зали­шається робити, коли не допомагає гнів? Залишається подиви­тися правді в очі.

— Гаразд, — погодився я. — В мене нема ніяких ідей.

— Розслабтесь, Едгаре, — сказав тут Джек, і при цім посмі­хався. — 3 цим якраз все буде о’кей.

— Як? Що ти хочеш сказати?

— Покладіться на мене, — відповів він.

V

Коли ми стояли, дивлячись у виразно набуваючому пурпуро­вого відтінку освітленні на опудало садового жокея Чарлі, мені

згадався безглуздий куплет зі старого блюзу Дейва Ван Рон- ка³²⁶: «Мама купила курку, думала, то качка, поки не поклала її на стіл догори ногами». Чарлі не був куркою, ані качкою, але його ноги, що закінчувалися не черевиками, а темним метале­вим п’єдесталом, дійсно стирчали вгору. А от голови в нього не спостерігалося. Вона провалилася крізь вкритий ліанами й мохом квадрат дерев’яної ляди.

— Що це таке, мучачо⁷. — спитав Ваєрмен. — Ти знаєш?

— Хочеться вірити, що це цистерна, — відповів я, — а не ви­грібна яма.

Ваєрмен похитав головою.

— В якому б не був він тоді божевільному стані, він нізащо не вкинув би їх у купу лайна. В жодному разі.

Джек подивився на Ваєрмена, перевів погляд на мене, його юне обличчя скривилося від жаху.

— Там внизу Адріана? І нянька?

— Так, — сказав я. — Думав, ти сам здогадаєшся. Але най­важливіше те, що там, внизу, також Персе. А чому я гадаю, що це цистерна, бо...

— Бо Елізабет могла наполягати, щоб курва була похована у водяній могилі, — похмуро втрутився Ваєрмен. — У пріс­ній воді.

VI

Чарлі виявився важким, а дошки, якими було прикрито діру у високі траві, гнилішими за щаблі драбини. Нема дива, на відміну від драбини, дерев’яна ляда була беззахисною під ат­мосферними опадами. Попри те що швидко вочоріло, ми пра­цювали обережно, невідомо було, якої глибини яма під нами. Нарешті мені вдалося відсунути ідіотського жокея до одного боку, де Ваєрмен з Джеком могли вхопити його за криві сині ноги. Для цього мені довелося наступити на гнилу ляду, хтось же мусів це зробити, а я був найлегшим з нас. Вона прогнулася під моєю вагою з довгим жалібним стогоном, дмухнувши за­стояним повітрям.

— Едгаре, тікай звідти геть! — скрикнув Ваєрмен, і в ту ж мить заволав Джек: — Тримайте його, о блядьське опудало, воно зараз провалиться!

Одночасно я зробив крок з хибкої ляди й вони вхопили Чарлі — Ваєрмен за криві коліна, а Джек за поперек. Якусь мить мені здавалося, що він все’дно зараз провалиться вниз, потяг­нувши і їх за собою. Але вони разом рвучко ухнули і повали­лися навзнак, а жокей впав на них. По його усміхненому облич­чю й червоному картузу повзали величезні жуки-пильщики. Кілька з них впало на напружене Джекове лице, а один прямо до рота Ваєрмену. Він з вереском виплюнув жука і підхопився на ноги, не перестаючи плюватися й витирати губи. За мить і Джек опинився поряд, танцюючи колами навкруг Ваєрмена, він струшував жуків собі з сорочки.

— Води! — благав Ваєрмен. — Подайте води, жук попав мені в рот, я відчуваю, як він повзає в мене по язику!

— Нема води, — відповів я, риючись у значно похудалій на­плічній торбі. Тепер, вставши на коліна, я виразніше, ніж мені того хотілося б, чув сморід, що витікав з рваної діри у ляді. Як зі щойно розкопаної могили. Нею ця діра й була. — Є «Пепсі».

— Чізбургер, чізбургер, пепсі, ноу кока³²⁷, — аж зайшовся реготом Джек.

Я вручив Ваєрмену банку содової. Спершу він укляк, не пові­ривши власним очам, потім відігнув хвостика і відкупорив банку. Набрав повний рот і виплюнув пінисту, коричневу юшку, пов­торив знову. Решту пепсі він допив чотирма довгими ковтками.

— Ау, сагатЬа*,— видихнув він. — Крутий був чолов’яга, Ван Гог³²⁸.

Я подивився на Джека.

— Як гадаєш, зможемо її відсунути?

Джек оглянув ляду, потім став на коліна і почав зривати ліани, що уп’ялися в її боки.

— Авжеж, — сказав він. — Але спершу треба розчистити оце лайно.

— Треба нам було захопити з собою лом, — пожалівся Ваєр- мен, усе ще відпльовуючись. Я не міг ita нього сердитись.

І

— Лом не допоміг би аж ніяк, — відповів Джек. — Деревина занадто прогнила. Допоможіть мені, Ваєрмене. — А коли я опус­тився на коліна поряд з ним, заперечив. — Не чіпайте, бос. Це робота для дворуких хлопців.

Це відгукнулося в мені спалахом старої люті — вона знову об’явилася десь дуже близько — я намагався задавити її в за­родку. Я стояв і дивився, як вони обривають бур’яни і ліани по краях круглої ляди, а тим часом світло прощалося з небом. Якийсь самотній птах кружляв зі складеними крилами, догори ногами. Побачивши таке, хочеться здатися до найближчого дурдому. І бажано лягти туди надовше.

Вони трудилися один напроти одного і коли Ваєрмен набли­зився до місця, де розпочав Джек, а Джек наблизився туди, де розпочав Ваєрмен, я промовив:

— Джеку, а гарпунний пістоль заряджений?

Він звів очі.

— Аякже. А що?

— А те, що ми можемо виграти, хіба що, по фотофінішу.

VII

Джек з Ваєрменом нарешті стояли на колінах поряд. Я укляк біля ляди проти них. Небо над нами стало кольору індиго, який скоро перетвориться на фіолетовий.

— Я рахую, — оголосив Ваєрмен. — Uno... dos... TRES!

Вони потягли, а я щосили підштовхував її єдиною рукою.

Виходило непогано, бо заціліла рука в мене набралася доволі сили за ці місяці на острові Дума. Ляда якусь мить впиралася. Відтак посунулася в бік Ваєрмена з Джеком, показавши мені серп темряви — чорну, запрошувальну усмішку. Вона пошири­лася до півмісяця, а потім стала круглою.

Джек підвівся на рівні. Ваєрмен теж, оглядаючи собі руки, чи нема там на них жуків.

— Розумію твої почуття, — зауважив я, — але, гадаю, в нас нема часу на повну дезінсекцію.

— Зауваження прийнято, але поки ти сам не скуштуєш од­ного з цих тагісопе$*> ти не зрозумієш моїх почуттів.

— Кажіть, що нам робити, бос, — промовив Джек. Він з відра­зою дивився у яму, з котрої все ще тхнуло тим потворним запахом.

— Ваєрмене, ти ж колись стріляв з гарпунника, чи не так?

— Так, по мішенях. На пару з міс Істлейк. Хіба я вже не казав, що в нашій банді я снайпер?

— Тоді ти сторожуєш. Джеку, вмикай ліхтар.

З його обличчя мені було видно, як йому цього не хочеться, але вибору не було — поки ми не зробимо цієї справи, шляху назад для нас нема. А якщо не зробимо, тоді його ніколи не бу­де... Принаймні суходолом.

Він взяв довготелесий ліхтар, клацнув і потужний промінь вдарив у яму.

— Ох, Господи, — прошепотів хлопець.

Це дійсно була викладена кораловими брилами цистерна, але за останні вісімдесят років ґрунт, напевне, зсунувся й від­крилася тріщина — либонь, на самому дні — тож вода з цистер­ни потроху витекла. У світлі ліхтаря ми побачили сирий, зарослий мохом колодязь футів вісім-десять глибиною і діаметром при­близно футів п’ять. На його дні в обіймах один в одного, які протривали вісімдесят років, перебували два скелети в струх­лявілому ганчір’ї. Навкруг них діловито снували жуки. Білясті жабки — міні-одоробла — стрибали по кістках. Поряд з одним скелетом лежав гарпун. Кінець іншого так і стирчав з пожовті­лого кістяка Няні Мельди.

Промінь почав хитатися. Бо захитався юнак з ліхтарем.

— Джеку, не здумай нам тут беркицнутися! — різко гавкнув я. — Це наказ!

— Яв порядку, бос, — але очі в нього були величезними, склянистими, а за межами все ще хибкої світлової плями білим пергаменом світилося його обличчя. — Ні, направду.

— Добре. Тоді посвіти-но знову вниз. Ні, лівіше. Ще тро­хи... ось.

Там виднівся джбанок з-під віскі «Шотландський Стіл», те­пер, під товстим шаром моху, він був більше схожий на пеньок. І біла жаба сиділа на ньому, дивилася вгору на мене, злостиво блимаючи очицями.

Ваєрмен поглянув на свій годинник.

— Ми маємо... гадаю, хвилин, либонь, п’ятнадцять до оста­точного заходу сонця. Можливо, трішечки більше, а може, й мен­ше. Отож..?

— Отож Джек спускає драбину у цей льох, і я лізу вниз.

— Бдгаре... ті amigo... в тебе ж тільки одна рука.

— Вона забрала в мене дочку. Вона вбила Ілсу. Зрозумій, це моя робота.

— Гаразд, — Ваєрмен подивився на Джека. — Але залишаєть­ся питання водостійкої посудини.

— Не переживайте, — відповів той, підібрав драбину і вру­чив мені ліхтар. — Посвітіть вниз, Бдгаре, мені потрібні зараз обидві руки.

Здавалося, він цілу вічність встановлюватиме драбину так, щоб самому залишитися задоволеним, та врешті вона вперлася у дно між кісткою відкинутої руки Няні Мельди (я добре бачив на ній срібні браслети, хоча вони й вкрилися мохом) і ногою Аді. Драбина дійсно виявилася закоротка, її верхній щабель починався за два фути від рівня ґрунту. Та це нічого, Джек підтримає мене, поки я той щабель намацаю но­гою. Хотів було знову його спитати про посудину для порце­лянової фігурки, але передумав. Він здавався цілком впев­неним у вирішенні цієї проблеми, тож і я вирішив цілком довіритися йому. Та й взагалі було вже пізно сподіватися на щось інше.

В голові в мене — дуже низький, майже медитативний — го­лос проказав: «Зупиніться зараз і я відпущу вас звідси».

— Нізащо, — промовив я.

На мене здивовано подивився Ваєрмен.

— Так ти теж це почув?

Я, лежачи на череві, рачкував у яму. Джек тримав мене під пахвами. Поряд з ним із зарядженим гарпунним пістолем в ру­ках стояв Ваєрмен, ще три стріли зі срібними головками стир­чали в нього за поясом. Між ними на траві лежав ліхтар, пир­скаючи яскравим світлом на плетиво вивернутих з корінням бур’янів з ліанами.

а

Смородом з цистерни тхнуло міцно, а ще я відчув лоскіт в себе на литці, ніби щось повзе вгору мені по нозі. Треба було заправити холоші штанів у халяви бутсів, але було вже трохи запізно повертатися й розпочинати все ізнову.

— Ви налапали драбину? — спитав Джек. — Ногами встали вже?

— Ні, я... — та тут моя ступня торкнулася верхнього щаб­ля. — Ага, вже є. Тримай.

— Зараз, не хвилюйтеся.

Спустись сюди і я тебе вб'ю.

— Давай, спробуй, — промовив я. — Я йду до тебе, ти, курка, отож приготуйся кінчити востаннє.

Я відчув, як спазматично стиснулися Джекові пальці в мене під пахвами.

— Господи-Ісусе, бос, ви пев...

— Джек, певен. Тільки ти тримайся.

У драбині було півдюжини щаблів. Джек зміг підтримати мене до третього, а там мені вже стало по груди. Він подав мені ліхтар. Я похитав головою.

— Краще посвіти мені.

— Ви не в’їхали. Він вам потрібен не для світла, він потрібен для неї.

Я не міг нічого второпати ще цілу хвилину.

— Розкрутите ковпак з лінзою. Витягнете батареї. Засунете її всередину. Я подам вам воду.

Невесело розреготався Ваєрмен.

— Ваєрмену подобається такий розклад, піпо. — А відтак звернувся до мене: — Давай, рушай. Курка вона чи курва, вто­пи її і покінчимо з цією сучкою.

Четвертий щабель тріснув. Драбина похилилася і я впав із за- тиснутим під пахвою кукси ліхтарем, котрий спершу освітив темніюче небо, а потім вкриті мохом коралові брили. Головою я добряче приклався до одної з них і на мить побачив зірки. Миттю пізніше я вже лежав на жорсткій постелі з кісток і бачив перед очима вічну посмішку Адріани Істлейк Полсон. З-проміж її мохнатих зубів на мене перестрибнула одна з тих блідих жаб, і я змахнув її рурою ліхтаря.

Дата добавления: 2015-08-28