Клуб сімейного дозвілля 27 страница

Якщо Елізабет його і впізнала, виду вона не подала. Я пхав її повільно вперед, а корабель виростав і наближався, його чорні щогли стирчали, мов пальці, його вітрила висіли, мов мертва плоть. Пекельне небо просвічувало крізь діри в парусині. Тепер його ім’я на корпусі читалося як ПЕРСЕ. Там мусило бути біль­ше літер — там було для них місце — але якщо навіть так, вони ховалися в тіні. На картині «Дівчина і Корабель № б» (тепер судно нависало над човном) маленька дівчинка була одягнена у щось на кшталт синьої майки з жовтим викотом. Волосся тут у неї було ближче до оранжевого кольору. Це була єдина дівчи­на в човні, особи якої я не міг розпізнати. Можливо, це була Ілса, як і на інших... але я не мав впевненості. На цій картині вперше на воді з’явилося кілька трояндових пелюсток (плюс самотній жовто-зелений тенісний м’ячик з видимими на ньому літерами ДОІМт), а на палубі безладне скопище мотлоху: висо­ке дзеркало (відбиток зорі плавав у ньому, як кров), дитячий коник-гойдалка, моряцький рундук, купа взуття. Ці ж речі були на картинах 7 і № 8, але додалося й кілька нових: по­ставлений під фок-щоглу дівчачий велосипед, купа автопокри­шок на кормі, великий пісочний годинник посередині судна. В ньому теж віддзеркалювалося сонце і тому він здавався на­повненим не піском, а кров’ю. На останній картині з’явилося ще більше трояндових пелюсток між човном і ПЕРСЕ. І теніс­них м’ячиків також, їх тепер там плавало штук шість. А на шиї у коника-гойдалки з’явився вінок з квітів. Я ледь не відчував їхній сморід у застиглому повітрі.

— Господи-Боже, — прошепотіла Елізабет, — як вона посиль­нішала.

Весь колір з її обличчя щез. Вона вже не виглядала на вісім­десят п’ять, вона тепер виглядала на двісті.

—Хто? — хотів я її спитати, але звука не вийшло.

— Мем... міс Істлейк... не варто вам так перейматися, — ска­зала Пам.

У мене нарешті прорізався голос:

— Хтось, принесіть їй води, будь ласка.

— Тату, я зараз принесу, — озвалася Ілса.

Елізабет невідривно дивилася на «Дівчину і Корабель № 8».

— Ти багато впізнав отого... отих сувенірів? — спитала вона.

— Я? Ні... моя уява... — на цім я замовк, дівчина у човні на полотні №8 не була сувеніром, бо вона була Ілсою. В зеленій сукні з перехрещеними на оголеній спині бретельками вона видавалася недоречно сексуальною для маленької дівчинки, але тепер я знав чому: цю сукню Ілса нещодавно собі замовила за поштовим каталогом, а Ілса вже не була маленькою дівчин­кою. Натомість, тенісні м’ячі залишалися для мене загадкою, а дзеркало й автопокришки не означали нічого. І я не мав пев­ності, що притулений до щогли велосипед був належав Тіні Гарібальді, хоча боявся, що так воно й є... а в глибині серця точно знав, що так воно й є.

Жаі&іиво холодні пальці Елізабет зімкнулися на моїм зап’ясті:

— На цій останній нема кульки.

— Я не розумію, що ви...

Вона вчепилася в мене ще міцніше.

— Ти розумієш. Ти чудово розумієш, про що я кажу. Виставка розпродана, чи ти, Едгаре, вважаєш, ніби я сліпа? Кулька є на ра­мах всіх картин, які ми вже подивилися, включно з № 6, де в чов­ні зображена моя сестра Аді, — а на ось цій картині кульки нема!

Я оглянувся на картину № 6, де дівчина в човні мала оран­жеве волосся.

— Це ваша сестра?

Вона не звернула уваги на моє запитання. Гадаю, вона його навіть не почула. Її увага цілком була прикута до картини «Дів­чина і Корабель Л& 8».

— Що ти збираєшся з нею робити? Забрати Ті назад? Ти зби­раєшся знову її привезти на Думу?

Голос її дзвенів посеред галерейної тиші

— Мем... міс Істлейк... вам ні в якому разі не варто так збуджуватися, — повторила Пам.

На драглистому обличчі Елізабет спалахнули вогнем її очі. Вона втопила свої нігті в моє кістляве зап’ястя.

— А далі що? Поставиш її поряд з тією, яку вже розпочав?

— Я не розпочинав нової картини...

Чи, може, розпочинав? Пам’ять знову грала зі мною в піжмур­ки, як завжди в стресові моменти. Аби хтось зараз зажадав почути від мене ім’я бойфренда моєї старшої дочки, я, певне, сказав би, що цього француза звуть Рене. Як Магріта²⁸⁴. Гаразд, мара перемогла, по графіку у мене зараз кошмар.

— Ту картину, де човен порожній?

Я не встиг промовити цих слів, крізь натовп прорвався Джин Гедлок, а слідом за ним Ваєрмен, слідом за котрим Ілса зі склян­кою води в руці.

— Елізабет, нам треба йти звідси.

Він хотів взяти її за руку, вона відмахнулася. Наступним по­махом вона вибила у Ілси пропоновану їй склянку з водою, та відлетіла геть і, вдарившись об порожню стіну, розсипалась на друзки. Хтось скрикнув, а якась жінка, як не дивно, захихотіла.

— Пі бачиш коника-гойдалку, Едгаре? — вона простягнула руку, та жахливо тремтіла. Нігті в неї були помальовані кора­лово-рожевим лаком, певне, Анна-Марія постаралась. — Ця гойдалка належала моїм сестрам, Тесі й Лорі. Вони її любили. Вони таскали цю чортівню за собою повсюди. Вона залишила­ся стояти біля Рампопо — так вони називали свій ляльковий театр на бічній галявині — коли вони потонули. Мій батько не міг на неї дивитися. Він кинув її у воду під час заупокійної служби. Разом з вінком, зрозуміло. Отим, що висить на шиї коника-гойдалки.

Запала тиша, порушувана тільки скреготом її хрипкого ди­хання. Забула про свої нотатки Мері Айр, вона стояла з широко розплющеними очима, тримаючи блокнота в повислій уздовж стегна руці. Іншою рукою вона прикривала собі рота. Відтак Ваєрмен вказав на двері, хитро замасковані коричневою шорст­кою мішковиною. Гедлок кивнув. І раптом поряд опинився Джек, і саме Джек став тут головним, і він промовив, вхопив­шись за руків’я її візка:

— Ми миттю виберемося звідси, міс Істлейк. Не хвилюйтеся.

— Поглянь на кільватерну смугу! — заволала до мене Еліза- бет, назавжди зникаючи з очей публіки. — Заради Бога, хіба ти не бачиш, що ти намалював?

Я подивився на картину. І вся моя родина подивилась.

— Там нічого нема, — сказала Мелінда і підозріливо погля­нула на двері, за якими щойно зник Джек з Елізабет. — Вона чокнута, чи як?

Ілса витяглася навшпиньки, щоб краще роздивитися.

— Тату, — промовила вона нерішуче. — А там, у воді, то хіба не обличчя?

— Ні, — відповів я рішуче, сам дивуючись, як впевнено зву­чить мій голос. — їй побачила порожню ідею, яку вона вклала тобі в голову. Ви дозволите мені на хвилинку?

— Звичайно, — відповіла Пам.

— Едгаре, ти не проти, якщо я тебе супроводжуватиму? — спитав Камен своїм густим басом.

Я посміхнувся. Легкість, з якою я спромігся на посмішку, мене теж здивувала.

Схоже, що шоковий стан має свої переваги.

— Дякую, гадаю, не варто. З нею її лікар.

Я поспішив до дверей офісу, ледь утримуючись, щоб не обер­нутися. Мелінда не побачила, а Ілса — таки так. Я гадав, що не так вже й багато людей змогли б їх помітити, навіть якби їм туди ткнули пальцем... та й тоді більшість з них вирішили б, що це або випадковість, або незначний артистичний трюк.

Усі ті обличчя.

Жахливо перекривлені обличчя потопельників у призахід­ній кільватерній смузі корабля. Там безсумнівно присутні Тесі

й Лора, але є й інші, нижче них, там, де колір з червоного ро­биться зеленим, а з зеленого чорним. Там мусить бути також рудоволоса дівчина у старомодному суцільному купальнику: Адріана — найстарша сестра Елізабет.

VII

Ваєрмен напував її з бокалу чимось схожим на шампанське, а поряд з ним, буквально заламуючи руки, сюсюкав Розенблат. Кабінет здавався напханим людьми. Тут вже було задушливіше, ніж у галереї, а ставало ще гірше.

— Я прошу всіх вийти геть! — оголосив Гедлок. — Усіх, окрім Ваєрмена! Зараз же! Сю ж мить!

Елізабет відштовхнула бокал тильним боком руки:

— Едгар, — промовила вона хрипко, — Едгар залишається.

— Ні, Едгар піде разом з усіма, — заперечив Гедлок. — Ви вже й так достатньо з...

Вона вхопила його руку й стисла. Либонь доволі сильно, бо аж Очі в Гедлока розширилися.

— Залишиться, — промовила вона пошепки, але владно.

Люди почали виходити з кабінету. Я почув, як Даріо повідомив

тим, хто скупчилися за дверима, що все чудово, що у міс Істлейк трапилося легке запаморочення, але тепер з нею її лікар, і вона в порядку. До дверей рушив Джек, але Елізабет позвала його.

— Юначе! — Він обернувся. — Не забувай, — нагадала вона йому про щось.

Він посміхнувся і віддав їй салют:

— Ні, мем, я не забуду.

— Я мусила б доручити тобі в першу чергу, — промовила вона, а коли Джек вийшов, додала стиха: — Він славний хлопець.

— Доручити йому що? — спитав Ваєрмен.

— Пошукати на горищі один такий собі пікніковий кошик, — відповіла вона. — Той, що його на фотографії, яка висить на сходовому майданчику, тримає Няня Мельда.

Вона з докором подивилася на мене.

— Перепрошую, — зашарівся я, — пригадую, ви мені про нього говорили, але я... я тоді просто про все забув і тільки малював, отож...

— Я тебе не винувачу, — блимнула вона глибоко запалими очима. — Я могла б зразу зрозуміти. Це її сила. Та сама сила, що перш за все привела тебе сюди. — Вона поглянула на Ваєр- мена. — І тебе також.

— Елізабет, ну досить вже, — озвався доктор Гедлок. — Я хо­чу відвезти вас до шпиталю й зробити деякі аналізи. Вам треба полежати під крапельницею, трохи відпочити...

— Дуже скоро я отримаю той відпочинок, на який давно заслужила, —- широко усміхнулася вона йому, відкривши ряд жахливих зубних протезів, а відтак знов обернулася до мене й проказала: — Лизь-бризь, як водою вмило. Для неї це всього лиш гра. А нам наше горе. Зараз вона прокинулася. Едгаре, вона прокинулася! — торкнулася Елізабет мої руки своїми кри­жаними пальцями.

— Хто? Елізабет, хто прокинувся? Персе?

Її відкинуло назад у кріслі-візку. Так, ніби крізь її тіло про­пустили високовольтний заряд. Її пальці задерев’яніли в мене на руці. Її коралові нігті уп’ялися мені в шкіру, залишаючи на ній квартет червоних півмісяців. Рот її відкрився, цього разу продемонструвавши зуби не в посмішці, а в гримасі. Голова відкинулася назад і я почув, як в ній щось хруснуло.

— Тримай візок, бо перекинеться! — проревів Ваєрмен, але я не встиг. У мене була лише одна рука, та й в ту вчепилася Елізабет, вона просто прикипіла до неї.

Гедлок встиг ухопитися за одне заднє руків’я візка, тож той не перекинувся навзнак, але пішов юзом і вдарився об стіл Джймі Йошида. Елізабет тепер корчилась у страшних судоро­гах, її кидало у кріслі вперед-назад, мов ляльку. З голови їй сповз серпанок і, зблиснувши в флуоресцентному верхньому світлі, відлетів геть. Ноги її смикалися, і з одної ступні зіскочив її пурпурний черевичок. «Янголи хочуть взувати мої червоні черевики»²**, — подумав я і раптом, ніби ця фраза підсумувала все, з рота і з носа Елізабет ринула кров.

— Тримайте їй — закричав Гедлок, і Ваєрмен кинувся через поруччя крісла.

«Це вона зробила, — майнула холодна думка. — Та Персе. Хто б вона не була».

— Я її тримаю! — сказав Ваєрмен. — Док, телефонуйте 911, ради Христа, дзвоніть скоріше!

Гедлок поспішив навкруг столу, підняв слухавку, набрав но­мер, послухав.

— Блядство! Той самий гудок!

— Для виходу в зовнішню мережу треба спочатку набрати 9. — Я вихопив у нього слухавку і, утримуючи її біля вуха плечем, набрав номер. А коли спокійний жіночий голос спитав мене, в чім полягає причина екстреного виклику, я зміг все пояснити. Тільки адресу пригадати не зміг. Я забув навіть назву галереї. Вручив телефон Гедлоку і пішов навкруг столу до Ваєрмена.

— Господи Ісусе, — промовив він. — Я знав, що не треба її сюди везти, я це знав... але вона так вперто наполягала.

— Вона в безпам’ятстві? — я дивився на грузле тіло, очі її були розплющені, але безглуздо націлені в якусь точку в даль­нім кутку кімнати. — Елізабет?

Ніякої реакції.

— Це був інсульт? — спитав Ваєрмен. — Ніколи не уявляв, що при цім бувають такі жорстокі корчі.

— Це не інсульт. Щось змусило її замовчати. їжджай з нею до шпиталю...

— Звісно, я поїду...

— І слухай, чи не скаже вона чогось іще.

Обернувся Гедлок.

— У шпиталі її готові прийняти. За хвилину тут буде швид­ка. — Він важким поглядом втупився у Ваєрмена. — Ну й хай, усе на краще.

— На краще? — перепитав Ваєрмен. — Що означає це ваше «на краще»?

— Воно означає, що якщо це мусило трапитися, — пояснив Гедлок. — То де б ви думали, вона хотіла би, щоб це трапилося? Вдома у постелі, чи в якійсь з галерей, з котрими пов’язано так багато найщасливіших днів і вечорів її життя?

Ваєрмен глибоко, спазматично вдихнув, відтак видихнув, кивнув й укляк поруч з Елізабет, пестячи пальцями її волосся. Обличчя її взялося хаотичними червоними плямами, як трап­ляється при важкій алергічній реакції.

Гедлок нахилився й відвів їй голову назад, намагаючись по­легшити їй жахливе спазматичне дихання. Невдовзі почулися трелі підтжджаючої швидкої.

VIII

Вернісаж тягнувся далі і я продовжував виконувати свою роль, бо ж Даріо, Джимі й Аліса доклали стільки зусиль до його ор­ганізації, але головним чином заради Елізабет. Я гадав, вона б цьому зраділа. Тому, що сама якось називала це моєю миттю на осонні.

Проте на святкову вечерю після вернісажу я не пішов. Ви­бачився й відправив Пам з дівчатками, Каменом, Кеті та інши­ми гостями з Міннеаполісу. Дивлячись услід машинам, якими вони від’їжджали, я второпав, що не домовився, щоб хтось мене самого підкинув до шпиталю. Поки я, стоячи перед две­рима, міркував, чи бува не затрималася в галереї Аліса Окойн, поряд зі мною загальмував пошарпаний старий мерседес і з бо­ку його пасажирського сидіння опустилося скло.

— Сідайте, — позвала мене Мері Айр, — якщо збираєтеся до Меморіального шпиталю, я вас підвезу. — Помітивши, що я ва­гаюсь, вона криво усміхнулася. — Можете бути певні, Мері сьогодні випила зовсім мало, та й узагалі, після десятої вечора інтенсивність дорожнього руху в Сарасоті падає ледь не до нуля — вся стареча допиває свої віскі й прозаки і вмощується дивитися Біла О’Рейлі²*⁶ по ТіВо.

Я ступив в машину. Грюкнув дверцятами, і на якусь жахливу мить мені здалося, що я опускаюсь у порожнечу і зараз гепнусь сракою прямо на тротуар Палм-авеню. Та врешті всівся на сидіння.

— Послухайте, Едгаре, — промовила Мері Айр, — я все ще можу вас називати Едгаром?

— Звичайно.

Вона кивнула.

— Чудово. Я не дуже чітко собі пригадую, на якому рівні стосунків ми тоді розпрощалися. Іноді, коли я вип’ю забага­то... — Вона знизала своїми худенькими плечима.

— Ми попрощалися чудово, — запевнив я.

— Добре. А з Елізабет... там щось погане, так?

Я похитав головою, не наважуючись збрехати словами. Як і обіцялося, вулиці були майже порожніми. А тротуари абсо­лютно.

— Вони з Джейком Розенблатом колись були дуже близьки­ми. Серйозно близькими.

— А що трапилося?

Мері знизала плечима.

— Напевне не скажу. А якщо вам залежить на моїх припущен­нях, то можу сказати, що кінець-кінцем вона надто звикла сама собі бути хазяйкою, а не чиєюсь коханкою. Звісно, окрім тимча­сових ситуацій. Але Джейк так і не зумів до цього звикнути.

Я згадав, як він вигукнув: «К чорту правила, місістлейк!», і за­чудувався, як він міг до неї звертатися в ліжку? Певна річ, що не міс Істлейк. Печальна й нікчемна загадка.

— Можливо, все пішло на краще, — сказала Мері, — вона виглядала безнадійною. Бдгаре, якби ви знали її в її кращі часи, ви б тоді знали й те, що вона була не з тих жінок, котрим спо­добалось би являтися в такому вигляді.

— Хотілося б мені знати її в її найкращі часи.

— Я можу чимось допомогти вашій родині?

— Ні, — відповів я. — У них зараз вечеря в компанії Даріо й Джимі й цілого штату Міннесота. Я пізніше приєднаюся до них, якщо встигну, можливо, на десерт, а якщо ні, то в мене замовлено номер в Ріці, де вони зупинилися. Тоді я з ними побачуся вранці.

— Це чудово. Вони самі чудові. І з розумінням до вас.

Дійсно, Пам ставилася зараз до мене з більшим розумінням,

ніж до розлучення. Звісно, тепер я не заводив колотнечі з нею там, а малював собі тут. І не намагався прохромити її нотиком для квасла.

— Я, Едгаре, збираюся розхвалити вашу виставку до небес. Навряд чи цього вечора це для вас щось важить, та пізніше, вірогідно, піде на користь. Ваш живопис просто екстраор­динарний.

— Дякую.

У темряві попереду замерехтіли ліхтарі шпиталю. Прямо поряд містився ресторан Waffle House²®⁷. Гарне сусідство для кардіологічного відділення.

— Передайте мої найкращі побажання Ліббі, якщо вона в стані щось сприймати.

— Авжеж.

— У мене також є дещо спеціально для вас. Візьміть там, у відділенні для рукавичок. Коричневий конверт. Я думала використати це як наживку для наступного інтерв’ю, та нехай йому чорт.

Я не одразу впорався з замком на сейфику старого автомо­біля, та врешті ляда відкинулася, мов щелепа в трупа. В глибині виднілося багато цікавого мотлоху — якийсь геолог, певне, міг би простежити там поклади ледь не до 1965 року — але най­ближче лежав надписаний моїм ім’ям конверт.

Зупинившись перед шпиталем під написом 5 ХВИЛИН НА ВИСАДКУШОСАДКУІ ВІД’ЇЖДЖАЙ, Мері сказала:

— Приготуйтеся до сюрпризів. Я їх отримала доволі. Моя подружка, стара газетна редакторка, постаралася й відшукала ці матеріали — вона старша за Ліббі, tyie ще цілком адекватна.

Я відкрив клапан на конверті і виіяг два аркуші, на яких було відксерено якусь древню статтю. /

— Це стаття з «Daily Echo», газети, щіавиходила у Порт Шар­лот²⁸⁸. Червень 1925 року. Мабуть, це та стаття, яку колись читала моя подружка Агата, а сама я на неї не натрапила лише тому, що ніколи не заглядала так далеко звідси. Та й газета ця зійшла на пси й закрилася ще у 1931-му.

Вуличний ліхтар, під яким вона припаркувался, не давав достатньо світла для читання дрібного шрифту, але прогляну­ти заголовки й фотографії я міг. Вдивлявся я в них довго.

— Це вам щось дає? — спитала вона.

— Так, хоча я поки що не розумію, що саме.

— А як зрозумієте, мені дасте знати?

— Гаразд,— пообіцяв я.— Проте Мері, повірте мені... за цим лежить така історія, яку вам навряд чи вдасться десь на­друкувати. Дякую, що підвезли. А ще прийміть подяку за те, що відвідали мою виставку.

— Приймаю із задоволенням. Не забудьте передати Ліббі мої найкращі побажання.

— Передам.

Але нічого я не передав. Я вже бачив Блізабет Істлейк остан­ній раз.

IX

Чергова медсестра реанімаційного відділення сказала мені, що Блізабет на операції. Я спитав її, що їй оперують, але вона тол­ком не знала. Я озирнув почекальню.

— Якщо вам потрібен містер Ваєрмен, — сказала медич­ка,— то він, здається, пішов до кафетерію випити кави. Це на четвертому поверсі.

— Дякую, — я рушив геть, але пригальмував. — А доктор Гедлок бере участь в операції?

— Гадаю, ні, — сказала вона. — Але він спостерігає.

Я знову подякував і рушив на пошуки Ваєрмена. Знайшов його в дальньому кутку кафе, він сидів перед паперовою чашкою роз­міром, як гаубична гільза часів Другої світової війни. Якщо не вра­ховувати розсипаних де-не-де медиків і прибиральників та купку членів якоїсь сім’ї з напруженими обличчями, ми з ним там опи­нилися сам на сам. Більшість стільців стирчало перекинутими на столах, а втомлена на вигляд жінка в червоному віскозному бала­хоні тягала швабру. Між грудей їй звисав на шворці плеєр.

— Ноіа, ті Уаи>*, — поздоровкався Ваєрмен і розгублено по­сміхнувся. Та акуратна зачіска, що була на його голові, коли він з Джеком привіз до галереї Блізабет, тепер розсипалася, волос­ся пасмами висіло на вухах, темні плями були навкруг його очей. — Чому б тобі не взяти собі кави? На смак вона тут як фабричне лайно, але очі тримати розплющеними допомагає.

— Та ні, дякую. Дозволь мені тільки відсьорбнути в тебе. — В кишені штанів я мав три пігулки аспірину. Виловив їх, вкинув до рота й запив ваєрменовою кавою.

Він наморщив носа:

— Гарний спосіб обміну мікробами. Це бридко.

— У мене міцна імунна система. Як там вона?

— Не дуже, — подивився він на мене безпорадно.

— Вона не приходила до тями у машин?. Казала ще що-не- будь?

— Казала.

-Що?

З кишені своєї лляної сорочки він дістав запрошення на мій вернісаж з друкованими літерами ВИД З ДУМИ. На зворотнь­ому боці запрошення його рукою було надряпано три речення. Слова в них стрибали вгору і вниз — писав на ходу, зрозумів я, — але прочитати їх я зміг.

Стіл тече.

Ви захочете, але не мусите.

Втопіть її знову, щоб спала.

Фрази були лячні, особливо від останньої в мене побігли мурашки по руках.

— Більше нічого? — спитав я.

— Кілька разів вона вимовляла моє ім’я. Вона впізнала мене. І твоє ім’я промовляла, Едгаре.

— Поглянь-но ось на це, — сказав я, штовхаючи до нього через стіл коричневий конверт.

Він спитав, звідки я це взяв, і я йому розповів. Він сказав, що не бачить, яким чином це може нам допомогти, і я знизав плечима. Я пам’ятав, що мені якось сказала Елізабет: «Вода тепер тече швидше. Скоро будуть пороги. Вони вже тут». У ме­не було відчуття, що це тільки початок закипання води.

Стегно мені трохи попустило, його нічне ниття притиши­лось до рідких схлипувань. Народна мудрість стверджує, ніби собака — кращий друг людини, але я вибираю аспірин. Я по-

тягнув стілець за собою навкруг столу і, сівши поряд з Ваєрме- ном, прочитав заголовок: ДИТЯ З ОСТРОВА ДУМА РОЗ- КІВТЛО ПІСЛЯ ТРАВМИ — ЦЯ ДІВЧИНКА ВУНДЕРКІНД? Нижче було вміщено фотографію. На ній був знайомий мені чоловік, у знайомому мені купальному костюмі: Джон Істлейк у своїй стрункішій, спортивнішій інкарнації. Він посміхався сам і тримав на руках усміхнену малу дівчинку. То була Еліза- бет, на вид у тому ж віці, як на сімейному портреті «Тато з до­нечками», тільки тут вона обома руками тримала обернений до об’єктиву малюнок, і голова в неї була забинтована. На знім­ку була й інша дівчина — старша сестра Адріана і, авжеж, во­лосся в неї схоже було на яскраво-руде — але спершу ми з Ваєр- меном майже не звернули уваги на неї. Як і на Джона Істлейка. Ба навіть на крихітку з перев’язаною бинтом головою.

— Святий Боже, — промовив Ваєрмен.

Малюнок зображав коня, який дивився через огорожу. На морді в нього безпомилково читалася (не-кінська) посмішка. На передньому плані спиною до глядача стояла маленька дівчина в золотавих кучериках, вона тримала в руках моркву, розміром як дробовик, і тицяла її під морду усміхненому коневі. Обабіч них, обрамляючи картину, мов театральні лаштунки, були нама­льовані пальми. Вгорі летіли пухкі білі хмаринки і сяяло вели­чезне сонце, посилаючи навкруг себе веселі промені.

Картина була дитячою, але те, що її намалювала талановита дитина, було поза всякими сумнівами. В образі коня було стіль­ки joie de vivre*, його усмішка діяла як кульмінаційна фраза якогось анекдоту. Ви можете замкнути в кімнаті дюжину сту­дентів академії мистецтв, призначити їм завдання намалювати веселого коня і, я поб’юся об заклад, жоден з них і близько не сягне рівня цього малюнка. Тут навіть надвелика морква виглядала не помилкою, а вирощеною на художницьких сте­роїдах частиною авторського задуму, що підсилювала гумор ситуації.

— Це не анекдот, — промурмотів я, нахиляючись ближче... Ось тільки наближення не допомогло. Картинку спотворювали

кілька шарів каламуті: фотографія, газетна репродукція фото­графії, копія на ксероксі газетної репродукції фотографії... і сам час. їй було більше вісімдесяти років, якщо я ще пам’ятаю арифметику.

— Що не анекдот? — перепитав Ваєрмен.

— Те, як збільшено намальовано коня. І моркву. Навіть со­нячні промені. Це, Ваєрмене, маніфест дитячої радощі.

— Це містифікація, от що це таке. Нічим іншим це не може бути. їй тут рочки два! Дитина в такому віці ледь відрізняє намальованих схематично чоловічків від мами й тата, а вона, по-твоєму?

— А те, що трапилося з Цукеркою Брауном, було містифі­кацією? А як щодо кулі, яка стирчала у твоїй голові? Куди вона поділася?

Він мовчав.

Я тицьнув пальцем у слова ДІВЧИНКА ВУНДЕРКІНД.

— Дивись, вони навіть правильний термін підібрали. Чи ти вважаєш, аби вона була бідною й чорною, вони б назвали її ЗАМУРЗАНОЮ МАРАКОЮ, поставивши це повідомлення десь на передостанній сторінці? Бо я вважаю, що саме так.

— Якби вона була бідною і чорною, вона взагалі ніколи б не мала паперу для малювання. А для початку, їй треба було впасти вниз головою з воза.

— Це якраз те, що трап... — Я обірвав себе, мою увагу знову перехопило мутне фото.

Тепер я роздивлявся старшу сестру. Адріану.

— Що?»— спитав Ваєрмен, і спитав це тоном, в якому чуло­ся — Ну, що там ще?

. — Її купальник. Тобі він не здається знайомим?

— Я можу бачити тільки його верх. Елізабет тримає картин­ку так, що перекриває всіх інших.

— А та частина, яку ти бачиш?

Він придивися уважніше:

— Аби я мав лупу.

— Тоді, можливо, видно було б ще гірше.

— О’кей, мучачо, щось цей купальник мені трішечки нага­дує... хоча цю думку, либонь, якраз ти сам мені навіяв.

— З усіх картин серії «Дівчина і Корабель» тільки на одній є дівчина в човні, котру я не впізнаю: № 6. Та, що з ясно-рудим волоссям, у синьому суцільному купальнику з жовтою стрічкою навкруг шиї. — Я побарабанив пальцями по мутній фотографії на фотокопії, яку мені подарувала Мері Айр. — Ось ця дівчина. Ось цей купальник. Я впевнений у цьому. І Елізабет так вважала.

— Про що ми тут балакаємо? — спитав Ваєрмен. Він читав текст, масуючи собі скроні. Я поцікавився в нього, чи не болить голова.

— Ні. Просто тут... ні, ну, курва-матінко... — не перестаючи терти пальцями скроні, він підняв на мене вирячені очі. — Чорт забирай, вона випала з запряженої поні бідки — двоколісного візка — і вдарилася головою об камінь, так тут принаймні на­писано. Очуняла в місцевому лазареті, коли її вже хотіли везти до шпиталю в Сент-Піті. Після того почалися судороги. Ось написано: «Судороги в маленької Елізабет потроху проходять і, схоже, це не завдасть їй шкоди в майбутньому». Тоді-то вона й почала малювати!

— Інцидент приключився, певне, невдовзі після того, як во­ни сфотографувалися на той сімейний портрет, бо в такому віці діти дуже швидко змінюються, а тут вона точно така ж, як і на тім фото.

Ваєрмен, здавалося, мене не чув.

— Ми всі в одному човні, — промовив він.

Я хотів було спитати, що він має на увазі, та раптом зрозумів, що нема сенсу. Натомість погодився з ним:

— Si, senior.

— Вона вдарилася головою. Я вистрелив собі в голову. Тобі розтрощив голову екскаватор.

— Кран.

Він відмахнувся, показуючи, що не вбачає тут різниці. А слі­дом тією ж рукою вхопив мене за моє єдине зап’ястя. Пальці в нього були холодними.

— В мене є питання, мучачо. Чому вона перестала малювати? І чому я ніколи не починав малювати?

— Не можу вгадати, чому вона перестала. Можливо, просто забула — заблокувала собі пам’ять, — а можливо, вона відчайдуш- но брехала, що не вміє. А щодо тебе, в тебе є інший талант — ем- патія. А на острові Дума твоя емпатія виросла до телепатії.

— Та маячня це все, — відмахнувся він.

Я чекав.

— Ну, ні, — промовив він. — Хай не маячня. Але ж все ми­нулося, нічого з того нема. Хочеш щось скажу, аміго?

— Авжеж, кажи.

Він показав великим пальцем собі через плече на тісну сі­мейну купку в іншому кінці кафетерію. Вони дискутували про щось своє. Тато якраз тряс пальцем перед носом Мами. А може, то була Сестриця.

— Пару місяців тому я міг би сказати тобі, про що вони там торохтять, а зараз все, на що я спроможний, так це на вірогід­ні здогадки.

— А результат може бути той самий, — сказав я. — Але хіба ти поміняв би свій теперішній стан на той талант? Бачення очима на випадкові просвітлення розуму?

— Господи, нізащо! — сказав він, а відтак, іронічно, печально, кривувато усміхаючись, обвів очима кафе. ^-Мені важко повірити навіть у те, що ми зараз з тобою про це балакаємо. Явсе ще боюся, що прокинусь і все буде, як було — рядовий Ваєрмен, рівняйсь.

Я подивився йому просто в очі:

— Цього не мусить трапитися.

X

У Daily Bcko писалося, що дитя Елізабет (так її й називали впро­довж всій статті) почала розвиватися в артистичному напрямку, щойно її повернули додому. І швидко прогресувала «набираю­чись вміння і майстерності, як здавалося її здивованому бать­кові, з кожною годиною». Починала вона з кольорових олівців (знайомо? — спитав Ваєрмен), а потім перейшла на акварельні фарби, коробку яких зачудований Джон Істлейк привіз їй з Вінісу.

За три місяці після інциденту, проведені переважно в ліжку, вона намалювала буквально сотні акварелей, продукуючи їх з такою швидкістю, що це навіть лякало Джона Істлейка і її

сестер. (Якщо свою думку мала також Няня Мельда, газету вона не цікавила.) Істлейк, за порадою лікаря, намагався трохи пригальмувати дочку, але від того ставало тільки гірше. Почи­налися капризи, ридання із заламуванням рук, безсоння, напа­ди лихоманки. Дитя Блізабет говорила, що, коли вона не має змоги малювати, «в неї болить голова». А її батько розповідав, що, коли вона малює, тоді «їсть, мов якась конячка, яких вона так любить малювати». Схоже, автору статті, якомусь М. Рікер- ту, це означення дуже сподобалося. Мені пригадалися мої старі знайомі — припадки ненажерливості.

Я вже втретє проглядав стару статтю, з Ваєрменом, котрий сидів з того боку, де в мене мала б бути права рука, якби я її мав, аж тут відчинилися двері і ввійшов Джин Гедлок. Він був у тій самій рожевій сорочці і чорній краватці, що й на виставці, тільки розстібнув комір і розслабив вузол краватки. На ньому все ще були зелені хірургічні штани й зелені калоші поверх черевиків. Голова опущена. Коли він її підняв, я побачив облич­чя довге й печальне, мов у якогось старого гончака.

Дата добавления: 2015-08-28