Клуб сімейного дозвілля 23 страница

Очі в Мері загорілися.

— О, Далі, аякже. Далі. Далі там дуже сподобалося, та навіть він не пробув там довго... Хоча перед від’їздом цей сучий син мене вщипнув. Знаєте, що сказала мені Елізабет, коли він поїхав?

Я похитав головою. Звідки мені було знати, а хотілося.

— Він сказав, що там «задуже по-багатому». Це визначення надихає вас, Едгаре?

Я посміхнувся.

— Чому, як ви вважаєте, Елізабет перетворила Велику Ружу на притулок для художників? Вона завжди була патронесою мистецтва?

На її обличчі читалося здивування.

— Ваш друг вам не розповідав? Та, либонь, він і сам не знає. Згідно з місцевою легендою, вона сама колись була відомою художницею.

— Що ви маєте на увазі, кажучи «згідно з місцевою легендою»?

— Розповідають — хоча для мене це лише міф — що вона була вундеркіндом. Що в ранньому дитинстві вона прекрасно малювала, а потім просто перестала.

—А ви її про це питали?

— Звичайно, дурнику. Це моє заняття — розпитувати людей.

Її вже злегка похитувало, а її очі «софілорен» помітно нали­лися кров’ю.

— І що вона вам повіла?

— Що нічого такого не було. Сказала: «Хто може, той ро­бить. А хто не може, той підтримує тих, хто можуть. Як ми з вами, Мері».

— Як на мене, звучить добре.

— Так, я теж так це сприйняла, — погодилась Мері, роблячи новий ковток зі свого вотерфордівського келишка. — Єдина проблема в тім, що я їй не повірила.

— Чому так?

— Не знаю, просто не повірила та й годі. В мене була стара подружка, її звали Агата Вінтерборн, вона вела в «Тампа Триб’юн» колонку порад безнадійно закоханим, так от, одного разу я пе- реповіла цю історію їй. Це було десь у ті часи, коли Далі вша­нував своєю присутністю наше Сонячне узбережжя, здається у 1980-му. Ми з нею сиділи в якомусь барі — у ті часи ми завжди сиділи в якомусь барі — і розмова зайшла про те, як вибудову­ються легенди. Я згадала, як приклад, історію, що Елізабет ніби­то дитиною була Рембрандтом, а Аггі — вона давно померла, упокій її Господи, — сказала, що не вважає це легендою, вона сказала, що це правда, або частина правди. Вона сказала, що бачила статтю про це в якійсь газеті.

— А ви коли-небудь це перевіряли? — спитав я.

— Авжеж, перевіряла. Я не пишу все, що знаю, — підморг­нула вона мені. — Але люблю знати все.

— І що ви знайшли?

— Нічого. Ні в «Триб’юн», ні в сарасотських газетах, ні в тих, що виходять у Вінісі. Тож, можливо, це всього лиш вигадка. Можливо, історії про те, що її батько нібито переховував у се­бе на острові Дума віскі Дейва Девіса, теж всього лиш вигадки. Проте... я готова побитися об заклад на гроші, що в Агати Вінтерборн була чудова пам’ять. І в Елізабет, коли я її розпи­тувала, був на обличчі такий вигляд.

— Який такий вигляд?

— Вигляд я-тобі-нічого-не-розповім. Але все це було дав­ним-давно, багато віскі витекло з тієї пори, а тепер ви й самі можете її попитати, чому б і ні? Хоча де там, якщо вона зараз дійсно в такому стані, як ви кажете.

— Так, але, можливо, вона прийде до тями. Ваєрмен каже, що так траплялося раніше.

— Будемо сподіватися, — погодилася Мері. — А знаєте, вона унікальна особа. Флорида переповнена старими людьми — не­дарма штат називають почекальнею Господа, — але дуже мало хто з них виросли тут. Сонячне узбережжя, яке пам’ятає — пам’ятала — Елізабет, було зовсім інакшим. У тій Флориді не було безкінечної метушні, яку ми зараз маємо, з критими стадіонами й автомагістралями, що розбігаються в усіх напрямках, вона була навіть не такою, яку пам’ятаю я сама. Моя Флорида — це Флорида Джона Мак-Дрнальда, тоді ще люди знали своїх сусідів, а Тамаямі Трейл була вулицею дешевих борделів. Тоді люди іноді могли, повернувшись з церкви, побачити алігатора в своєму басейні чи рись, що риється у баку для сміття.

Я зрозумів, що вона вже зовсім п’яна... але від того вона не перестала бути цікавою.

— Флорида тих часів, коли тут зростала Елізабет і її сестри, була територією, звідки вже пішли індіанці, але містер Білий Чоловік ще не цілко... не цілком її опанував. Ваш острівець вам видався б зовсім інакшим. Я бачила його зображення. Внутріш­ня територія заросла болотяною сосною, гамбо-лімбо і сабало- вими пальмами, обплутаними фікусами-душителями; кілька місцин з сирим ґрунтом вкривали вічнозелені дуби й мангрові зарості. Низько при землі росли коралові боби й падуб²⁵³, але ніяких джунглів, як тепер, там і близько не було. Схожими на ті часи залишилися тільки пляжі, ну, й морський овес, звичайно... мов кайма на спідниці. Звідний міст також був там на північно­му кінці, але на острові стояв тільки один дім.

— Звідки ж взялися ті джунглі? — спитав я. — У вас є якісь думки з цього приводу? Я маю на увазі, що три чверті території острова буквально потонули в них.

Напевне, вона мене не дочула.

— І тільки один дім, — повторила вона. — На невисокому пагорбі ближче до південного кінця острова, схожий на ті, яки­ми милуються туристи десь в Мобілі чи Чарльстоні²⁵⁴. Колони і посилана гравієм під’їзна алея. Звідти відкривався грандіозний вид: на захід Затока, на схід — узбережжя Флориди. Щоправда тоді не було на що там дивитися — тільки Вініс. Селище Вініс. Маленьке сонне село. — Вона почула себе і сконцентрувала­ся. — Вибачте, Едгаре. Прошу. Я не завжди така. Справді, спри­йміть моє... мою схвильованість... як комплімент.

— Авжеж.

— Двадцять років тому, замість самій напиватися до одуріння, я би спробувала вас затягнути до ліжка. Либонь, навіть десять років тому. А зараз я лише гадаю, чи не злякала вас навіки.

— І не сподівайтесь.

Вона розреготалася, клекотливо закашлявшись, але все’дно весело.

— Тоді я сподіваюся вас знову скоро в себе побачити. Я го­тую крутий червоний гамбо²⁵⁵. Але зараз...

Вона обняла мене і повела до дверей, ґі струнке й тверде, мов камінь, тіло палало під одягом. Її вже добряче хитало.

— А зараз, я гадаю, вам час іти, а мені — впасти в післяобід­ню сієсту. Мені соромно в цім признаватися.

Я вийшов у хол, відтак обернувся.

— Мері, ви коли-небудь чули, щоб Елізабет говорила про загибель своїх сестер? їй тоді було чотири чи п’ять років. Вже достатньо велика, щоб запам’ятати таке нещастя.

— Ніколи, — відповіла Мері, — жодного разу.

II

Біля вхідних дверей будинку рядочком вишикувались півто­ра десятка стільців, які після чверті по другій дня опинилися у вузенькій, проте утішливій, смузі притінку. Там, назираючи вуличний рух, сиділо з півдюжини стариганів. Поряд з ними сидів і Джек, він, щоправда, не лупив очі на машини, не про­являв інтересу до леді, що прогулювались по Адалія-стріт. Притулившись спиною до' рожевого тиньку стіни, він зану­рився у «Погребальну науку дпя початківців». Побачивши мене, Джек відмітив у книжці сторінку, на якій зупинився, й підвівся.

— Прекрасний вибір для цього штату, — кивнув я на підруч­ник, на палітурці якого було зображено характерного зизооко­го ботана.

— Куди подітися, мені треба думати про кар’єру, — відповів він. — А те, як ви останнім часом почали рухатися, підказує мені, що вам я скоро перестану бути потрібним.

— Не підганяй мене, — сказав я, дошукуючись у себе в ки­шені, чи, бува, не загубив десь слоїка з аспірином. Намацав.

— Ось саме це я й роблю зараз, — признався Джек.

— Ти кудись поспішаєш? — спитав я, дибуляючи поряд з ним вздовж бетонної стіни на сонечко. Там було спекотно. Весна у Флориді затримується хіба що випити горнятко кави, а відтак рушає на північ, де не на неї чекає багато важкої роботи.

— Я — ні, але на четверту у вас призначена зустріч у Сарасоті з доктором Гедлоком. Якщо не буде по дорозі пробок, сподіва­юся, ми встигнемо.

Я зупинив його, вхопивши за плече.

— Це лікар Елізабет? Тй кажеш про нього?

— Я кажу про терапевта. Пліткують, що ви, бос, весь час відтягували цей візит.

— Це робота Ваермена, — промурмотів я, скуйовджуючи собі волосся, — Ваермена, котрий сам лікарененавсник. Будь мені свідком, Джеку, хай він ніколи, ніколи не почує від мене таких слів...

— Ні, не він, але він говорив, що саме це ви й скажете, — до­повів Джек, підганяючи мене вперед. — Ходімо, ходімо, нам ні­коли не прорватися крізь годину пік, якщо не поспішатимемо.

— А хто ж тоді? Якщо не Ваєрмен домовився про візит, то хто?

— Ваш інший друг. Великий чорний.ферт. Крутий дядько, він мені сподобався, він такий, абсолютно незворушний.

Ми вже дісталися мого «малібу» і Джек відчинив переді мною пасажирські дверцята, але я вкляк, втупившись йому в очі.

— Камен?

— Авжеж. Вони з доктором Гедлоком познайомилися після вашої лекції, на вечірці, і в розмові Камен висловив свою зане­покоєність тим, що ви жодного разу тут не обстежувались, хоча обіцяли йому. Доктор Гедлок сам зголосився вас обстежити.

— Зголосився сам? — перепитав я.

Джек кивнув, посміхнувшись яскравому сонечку Флориди. Неймовірно юний, з канарейкового кольору підручником «Погребальна наука для початківців» під пахвою.

— Гедлок сказав доктору Камену, що вони не можуть собі дозволити, щоб з таким крупним новим талантом раптом тра­пилося щось зле. Ну, й заради свого послужного регістру, гадаю.

— Радощів повні штани, Джеку.

Він засміявся.

— Ну ви й ексцентрик, Бдгаре.

— А незворушним меці можна побути?

— Хай, але з вас поганий рефрижератор. Сідайте, нам треба прорватися через міст, поки ще є надія.

Так вийшло, що до кабінету доктора Гедлока на Бенева-роуд ми прибули вчасно. В «Теорії очікування під кабінетами», автором якої виступає Ваєрмен, стверджується, що, додавши до призна­ченого часу тридцять хвилин, отримаєш реальний час потра­пляння в кабінет, але цього разу я був приємно здивований. Регістраторка назвала моє ім’я вже за десять хвилин по четвер­тій і провела мене у яскраво освітлену приймальню, де на пла­каті зліва демонструвалося здавлене салом серце, а на плакаті справа — обвуглені легені. Прямо перед собою я з полегшенням уздрів оптометричну таблицю, хоча щось прочитати на ній нижче шостого рядка мені було не до снаги.

Ввійшла медсестра, вклала мені під язик термометра, нама­цала мій пульс, наклала пов’язку тонометра мені на руку, на­помпувала її, поглянула на цифри. Коли я спитав її, як мої справи, вона ухильно посміхнулася й промовила: «Годний». Відтак узяла в мене кров. Потім я сховався в туалеті з пласти- ковим стаканчиком, звідки, розстібаючи зіпер на штанях, по­силав Камену недобрі флюїди. Однорукий спроможний сам здати сечу на аналіз, але можливість потенційних інцидентів при цім залишається підвищеною.

Повернувшись до приймальні, я не побачив там медсестри. Вона залишила на столі теку з моїм ім’ям на ній. Поряд лежала червона ручка. Мені боляче смикнулась кукса. Не замислюю­чись, Що роблю, я взяв ручку і поклав собі до кишені штанів. З нагрудної кишені сорочки в мене стирчала моя синя ручка. Її я поклав на те місце, де щойно лежала червона.

«Ну, й що ти скажеш, коли вона повернеться? — спитав я се­бе. — Що явилася Фея Ручок і вирішила зробити підміну?»

Не встиг я відповісти собі на це запитання — чи хоч би для початку подумати, навіщо я вкрав червону ручку — як до кім­нати ввійшов Джин Гедлок і простягнув мені руку. Ліву руку... котра в моєму випадку була якраз правою, тобто — правиль­ною. Я усвідомив, що сам Гедлок, коли він не в парі з борода- теньким невропатологом Принсипом, мені подобається наба-

гато більше. Йому було близько шістдесяти, радше огузкувата фігура, білі вуса на кшталт зубної щітки, приємні манери кваліфі­кованого фельдшера. Він запропонував мені роздягтися до трусів і роздивився мої праву гомілку й стегно. Ткнув їх у кіль­кох місцях, питаючи про больові відчуття. Спитав, які я при­ймаю болезаспокійливі, і здивувався, коли я відповів, що мені вистачає аспірину. •

— Мені треба подивитися вашу куксу. Добре?

— Так, але полегше з нею, будь ласка.

— Я акуратно.

Тям часом як я, поклавши ліву руку собі на голе ліве коліно, тупився очима в оптометричну таблицю, він однією рукою вхопив мене за плече, а іншою, склавши долоню човником, підважував куксу. Сьомий рядок на таблиці я прочитав як АБОГРІК. Якийсь бог щось прорік? Цікаво.

Звідкілясь здалеку я відчув легкий потиск.

*— Болить?

— ^Ні-

— О’кей. Ні, не опускайте очей, дивіться прямо перед собою. Ви відчуваєте мою руку?

— Еге ж. Ніби звіддаля. Стискання.

Але ж ніякого різкого болю. Нізвідки йому взятися. Рука, якої не було, воліла ручки, а ручка лежала у мене в кишені, тож рука знову запала в сонний стан.

— А отак, Едгаре? Ви не проти, якщо я звертатимуся до вас на ім’я?

— Кличте як захочеться, лиш би чутно було. Так само. По­тиск. Злегка.

— Можете тепер подивитися.

Я глянув. Одна його рука залишалася в мене на плечі, а іншу він опустив, її й близько не було біля кукси.

— Як це так?

— Усе нормально, фантомні відчуття в рештці кінцівки. Єдине, що мене дивує, це швидкість загоювання. І відсутність болю. Правду кажучи, я натискав доволі сильно. Та загалом це добре. — Він знову вхопив куксу знизу й натиснув уго­ру. — Так боляче?

,1

Я відчув неяскравий зблиск якоїсь далекої іскри, ніби про­майнула ледь тепла жаринка.

— Трішечки, — відповів йому.

— Якби зовсім не було болю, це мене б непокоїло, — відпус­тив він мене. — Прошу, подивіться знову на таблицю.

Я його послухався і вирішив, що важливий для мне сьомий рядок читається як АРОБГІК. У цім було більше сенсу, бо сенсу в цім не було ніякого.

— Скількома пальцями я вас торкаюся, Едгаре?

— Не знаю, — я зовсім не відчував його доторку.

— А зараз?

— Не знаю.

— А зараз?

— Трьома.

Він стискав мені плече вже десь аж біля ключичної кістки. Майнула думка: аби я зараз перебував у своєму малювальному шалі, я відчув би доторк його пальців будь-яким місцем кукси. Напевне, я міг би нею й віддалік відчути їх присутність. Гадаю, його пальці теж відчули б мене... і тоді добрий лікар, поза вся­кими' сумнівами, репетуючи, вилетів би з кімнати.

Він обмацував мене далі. Спершу ногу, потім голову. Вислу­хав мені серце, позазирав ув очі, розрадив мене всілякими ін­шими лікарськими маніпуляціями. Виснаживши більшість своїх ресурсів, він наказав мені одягнутися й зайти до його кабінету, що міститься у кінці холу.

Кабінет виявився невеличкою, приємно захаращеною кім­натою. ГедлоіГсидів за столом, відхилившись на спинку крісла. На стіні висіли фотографії. Я припустив, що деякі з них — ро­динні, але там були також знімки, на яких він потискає руки Джорджу Бушу Першому й Морі Повичу²⁵⁶ (інтелектуальні близ­нюки, як на мій смак), а на одній фотографії Гедлок стояв поряд зі звабливо життєрадісною і красивою Елізабет Істлейк. У руках вони тримала тенісні ракетки, і корт я також впізнав. Це вони в садибі Ель Паласіо.

— Уявляю, як вам, напевне, хочеться врешті повернутися на Думу, і розслабитися там, задравши ноіу, — промовив Гед­лок. — Мабуть, вона дуже болить о цій порі дня, а коли погода

сира, то її, певне, гризуть разом усі три Макбетові відьми. Якщо вам потрібен рецепт на вікодин або перкоцет²⁵⁷...

— Ні, мені достатньо аспірину, я витратив багато зусиль, щоб відмовитись від жорстких субстанцій і, хай там як воно не болить, мені не хотілося б знічев’я відкотитися назад.

— Ви демонструєте унікальну швидкість регенерації, — ска- зав Гедлок. — Навряд чи вам треба нагадувати про те, що ви щасливчик, котрому не довелося на решту життя всістися в ін­валідний візок, що котився б від найменшого подуву вітру.

— Я щасливчик уже тому, що взагалі залишився живим, — відповів я. — Чи можу я вважати, що нічого жахливого ви в мене не знайшли?

— Не знаю, що ще покажуть аналізи сечі й крові, але зараз я сказав би, що ваш організм у нормі. Я б залюбки призначив рентгеноскопію поранень вашого правого боку і голови, якби існували симптоми, які вас непокоять, але...

— В мене їх нема.

Я мав симптоми, і вони мене непокоїли, та навряд чи рент­геноскопія допомогла б з’ясувати їх причину. Чи причини.

. Він кивнув.

— Я тому так уважно обстежив вашу куксу, бо ви не носите протеза. Я гадав, ви страждаєте на надчутливість. Боявся по­бачити ознаки інфекції. Проте все виглядає добре.

— Мені здається, я ще не готовий до протеза.

— Тоді добре. Навіть краще, ніж просто добре. Поважаючи роботу, якою ви займаєтесь, я скажу примовкою: «Що не пола­мане, того не варто лагодити». Ваші картини... вони просто чудові. Я з нетерпінням чекаю відкриття вашої виставки в «Ско- то». Ми прийдемо з дружиною, вона просто в захваті.

— Щиро дякую. За все. — Це прозвучало мляво, як мені здалося, але я все ще не навчився давати адекватні відповіді на такі компліменти.

— Те, що ви звичайним чином орендували Лососеву мизу, це печальний і водночас промовистий факт, — сказав Гедлок. — Роками, ви напевне чули про це, Елізабет безкоштовно нада­вала цей дім художникам. Потім вона захворіла і дозволила внести його до списку іншої своєї нерухомості, яка здається в оренду, щоправда, вона наголосила, що цей дім можна орен­дувати не менш як на три місяці або довше. Вона не бажала, щоб в ньому влаштовували вечірки якісь «весняні гуляки». Тільки не там, де колись Далі і Джеймс Бама²⁵⁸ прихиляли свої легендарні голови.

— Я її розумію, це особливе місце.

— Так, хоча мало хто з митців, котрі там зупинялися, ство­рили там щось особливе. І раптом з’являється «звичайнісінь­кий» орендар — видужуючий після аварії будівничий з Мін- несоти, і маємо... Ох, як би пораділа цьому факту Елізабет.

— У нас, у будівельному бізнесі, це називається штукатур­ними роботами, докторе Гедлок.

— Звіть мене Джин, — відгукнувся він. — Але ж люди, що були присутні на вашій лекції, так не вважають. Ви виступали чудово. Як би мені хотілося, щоб там тоді була Елізабет. Як би вона пишалася.

— Може, вона зможе побувати на відкритті виставки.

Джин Гедлок дуже повільно похитав головою.

— Маю великі сумніви. Вона відкараскувалася з Альцгайме- ра, докладаючи усіх своїх сил, але завжди надходить момент, коли хвороба остаточно перемагає. Не тому, що пацієнт слаб­кий, а просто тому, що тут працює фізіологічна закономірність, як при розсіяному склерозі або при раку. Тільки-но проявля­ються симптоми, звичайно втрата короткотермінової пам’яті, годинник починає відлік. Гадаю, час Елізабет сплив, і мені дуже жаль. Мені було ясно, і, гадаю, це було ясно всім присутнім на лекції, що вся ця метушня вам не до душі...

— Ви маєте цілковиту рацію.

—... але якби вона там була, вона би пораділа за вас. Я при­ятелював з нею майже все життя, і можу вас запевнити, вона б взялася опікуватися всім, в тому числі сама вибирала б місце в галереї для кожної вашої картини.

— Хотілося б мені знатися з нею в ті часи, — промовив я.

— Вона була чарівна. їй було сорок п’ять, а мені двадцять, ми виграли з нею парний тенісний турнір в Колонії на острові Лонгбоут. Я тоді з коледжу приїхав додому на канікули. Той кубок і зараз у мене є. Мабуть, і її в неї десь зберігся.

Мені згадалася фраза «7її знайдеш його, я певна», але перш ніж я встиг простежити в пам’яті її походження, згадалося. й дещо інше. Зовсім недавнє.

— Докторе Гедлок, Джине, а сама Елізабет колись малювала фарбами? Чи рисувала графіку?

• — Елізабет? Ніколи, — посміхнувся він.

— Ви певні цього?

— Можу закластися. Я якось спитав її, і ясно пам’ятаю, коли саме. Тоді якраз до нас у місто з лекцією приїхав Норман Роквел. Хоча він не зупинився у вашому домі, він зупинився в готелі Ріц. Такий собі Норман Роквел, при люльці і тому подібному.

Джин Гедлок похитав головою, посміхаючись ще ширше.

— О Господи, яку полеміку тоді це спричинило, яке ревище здійнялося, коли Рада мистецтв оголосила, що до нас їде містер «Сатедей Івнінг пост»²⁵⁹. Ідея його запросити належала Еліза­бет, тож вона насолоджувалася усім тим ґвалтом, кажучи, що Роквел міг би зібрати повний стадіон імені Вена Гіла Грифі- на²⁶⁰... — тут він зауважив мою розгубленість. — Це у Флорид- ському, університеті, його ще називають «болото, де виживають тільки алігатори», знаєте?

— Якщо ви маєте на увазі футбол, то мої знання в цій царині починаються з «Вікінгів» і закінчуються на «Пекерах»²⁶¹.

— Справа в тому, що я якраз і питав Елізабет про її власні художницькі здібності під час тріумфального візиту Роквела — на нього тоді дійсно зібралося багато публіки, хоча не в аудиторії Гелбарта, а в Сіті-центрі. Елізабет розсміялася і сказала мені, що неспроможна надряпати навіть найпростішого рисунку. Фактично вона тоді висловилася спортивною метафорою, либонь, тому-то мені й згадалися «Алігатори». Сказала, що схожа на багатих випускників коледжу, тільки й різниці, що патронує вона не футбол, а мистецтво. Сказала: «Якщо не можеш бути спортсменом, золотко, підтримуй спортсменів, якщо не можеш бути художником, годуй їх, опікуйся ними і забезпеч їм місце, куди вони можуть сховатися під час дощу». Але щодо власних мистецьких талантів? Абсолютний нуль.

Я зважував, чи варто йому розповісти про Аггі Вінтерборн, подружку Мері Айр. Але тут намацав у себе в кишені червону ручку і вирішив, що не варто. Я вирішив, що мені треба повер­татися на Думу й малювати. «Дівчина і Корабель № 8» була найамбітнішою в цій серії картин, а також найбільшою і най­складнішою, до того ж вона була близька до завершення.

Я підвівся й простягнув йому руку.

— Дякую вам за все.

— Будь ласка. А якщо ви передумаєте й забажаєте чогось міцнішого проти болю...

IV

Міст на Думу було піднято, щоб дозволити якомусь багатію пройти на його іграшці крізь протоку до Затоки. Джек сидів за кермом «малібу», пестячи очима дівчину в зеленому бікіні, котра засмагала на носовій палубі яхти. Грало радіо «Кістка». Закінчилася реклама якогось мотоциклетного сервісу («Кістка» спеціалізувалася на оголошеннях про розпродажі мотоциклів та іпотечні кредити) і свій «Чарівний автобус» заграла група The Who²“. В мене почала посмикуватися кукса, а відтак і свер­біти. Свербіння спускалося нижче — поволі, але впевнено — і поглиблювалося. Дуже глибоко. Я зробив музику трохи голос­ніше і дістав з кишені вкрадену ручку. Не синю й не чорну, бо вона була червоною. На мить замилувався її виглядом у проме­нях надвечірнього сонця. Потім великим пальцем відкинув кришку бардачка і почав нашукувати в ньому рукою.

— Вам допомогти шукати, бос?

— Та ні. Насолоджуйся собі фігурою красуні, що лежить попереду. Я й сам дістану.

Я витяг купон на безкоштовний гамбургер з їдальні «Чекерз» NASCAR²⁶³ — Ти мусиш їстиі — закликав напис на купоні. Його зворотній бік був чистим. Я рисував швидко, бездумно. Ще й пісня не закінчилася, як малюнок був готовий. Під ма­ленькою картинкою я написав п’ять друкованих літер. Малю­нок нагадував ті каляки-маляки, що я колись, в іншому своєму житті, дряпав, довго торгуючись по телефону з яким-небудь довбнем. Літери були ПЕРСЕ — назва мого містичного корабля.

Тільки я не знав, як її правильно вимовляти. Я міг поставити наголос на другому Е, але тоді слово стало б схожим на Персей, а я не вважав, що це вірна назва

— Що це? — спитав мене Джек, зиркнувши на малюнок, і сам відповів на своє питання: — Маленький червоний кошик для пікніків. Класно. А що таке Перси?

— Не перси, а персе.

— Повірю вам, на слово.

Шлагбаум на нашому боці пішов угору і Джек переїхав по мосту на острів Дума.

Я дивився на щойно намальований мною маленький черво­ний пікніковий кошик — хоча формою він більше був схожий на той, що з плетеними з лубу боками, який називається ко­зуб, — і не міг зрозуміти, чому він мені здається таким знайо­мим? Потім зрозумів, що це не так, не зовсім так. Це фраза була знайомою. «Пошукай пікніковий кошик Няні Мельди», — сказала мені Блізабет того вечора, коли я привіз Ваєрмена до­дому з Меморіального шпиталю Сарасоти. В останній вечір, коли я б&чив її при здоровому глузді, це я лише тепер усвідомив. Він на горищі. Він червоний. І ще: Ти його знайдеш, я певна. І ще: Вони в ньому. От тільки коли я запитав її, про що йдеться, вона не змогла мені відповісти. Вона відключилася.

Він на горищі. Він червоний.

— Звісно, він там, — промовив я. — Все воно там.

— Що, Едгаре?

— Нічого, — відповів я, дивлячись на вкрадену ручку, — просто подумав вголос.

V

«.Дівчина і Корабель № 8» — остання картина серії, я був майже впевнений, що так воно й є — либонь, була готова, проте я все ще міркував, розглядаючи її в довгих косих променях світла. Стояв я без сорочки, по радіо «Кістка» гриміла «Стежка мідно- голової змії»²⁶⁴. На цю картину я поклав більше часу, ніж на інші, розуміючи, що в багатьох аспектах вона є сумою своїх попередниць, і це мене насторожувало. Саме тому після кож­ного сеансу малювання я накривав її простирадлом. Дивлячись тепер на неї, як мені гадалося, неупередженими очима, я зро­зумів, що настороженість, скоріш за все, не те слово. Доречні­шим тут здавалося визначення — жахливий переляк. Відчуття від неї було якесь збочене.

Можливо, вона ніколи не могла стати цілком закінченою. Звісно, там ще було місце для маленького червоного пікні- кового кошика. Я міг би повісити його на бушприт Персе. А, чорти мене забирай, чом би й ні? Ця проклята картина була просто забита постатями й деталями. Вистачить місця ще для одної.

Я вмочив пензля у фарбу, яку не відрізнити було від крові, і вже був націлився ним на полотно, аж раптом задзеленчав телефон. Я його либонь проігнорував би, якби перебував у зви­чайному малювальному трансі, але зараз я був тверезий. Ко­шик для пікніків мав би стати лише мелізмою, яких я вже доволі там понаставлював. Я відклав пензель і взяв слухавку. Телефонував Ваєрмен, я почув, що він чимсь схвильований.

— Едгаре! В неї сьогодні надвечір було прояснення. Це може нічого не означати, я намагаюся приглушити власні надії, але таке вже траплялося раніше. Спершу один ясний інтервал, потім інший, відтак ще один, і ще, а далі вони ніби зливаються разом, і вона знову стає сама собою. На якийсь час принаймні.

— Вона розуміє, хто вона така? Де вона зараз?

— Заразні, але після половини шостої вона десь півгодини розуміла що до чого, і хто я тут такий. Слухай, мучачо, вона сама собі підкурила цигарку!

— Про це варто доповісти міністру охорони здоров’я, — по­жартував я, тим часом згадавши, що о п’ятій тридцять ми з Джеком якраз стояли перед мостом. У той час я відчув нестер­пний потяг малювати.

— А їй хотілося чопось іще, окрім сигарети?

— Вона захотіла поїсти. Але перед цим вона захотіла до Пор­целянового міста. їй уявляєш, Едгаре, вона захотіла побачити своїх ляльок! Ти знаєш, як давно таке траплялося?

Звичайно, я знав. Мені приємно було чути його радість за неї.

— Проте, щойно я її туди завіз, як вона почала знову втра­чати почуття реальності. Вона озиралася на всі боки і питала мене, де Персі. Вона повторювала, що їй потрібна Персі, що Персі потрібно запроторити в жерстянку.

Я подивився на свою картину. На мій корабель. Авжеж, він був тепер мій. Мій Персе, чи моя? Я облизнув собі раптом по­шерхлі губи. Такими ж сухими вони були, коли я вперше про­кинувся після аварії. Коли я якийсь час не міг пригадати, хто я такий. Знаєте, що найдивніше? Пригадування забування. Це як дивитися в дзеркальний коридор.

— Хто така Персі?

— Щоб я так знав. Посилаючи мене до ставка з золотими рибками, щоб я вкинув туди жерстянку, вона завжди наголо­шує на тому, що в неї треба покласти якусь порцелянову дів­чину. Зазвичай пастушку з вищербленим обличчям.

— А ще щось вона говорила?

—Я тобі вже казав, вона просила поїсти. Томатного супу. І персиків. Але вже біля порцеляни вона знову почала впадати в запаморочення.

Цікаво, може запаморочення почалося в неї знову через те, що там не було Персі? Чи Персе? Можливо... проте, якщо в її колекції й був порцеляновий корабель, я його ніколи не бачив. Я подумав, і не вперше, що Персе — дивне слово. Йому немож­ливо вірити. Воно не перестає змінюватись.

Ваєрмен промовив:

— Згадав, іще вона сказала мені, що стіл тече.

— І стіл тік?

Після короткої паузи, не вельми весело він проказав:

— їй вирішив трішечки пожартувати з Ваєрмена, мі аміго?

— Ні, мене це дійсно цікавить. Якими саме словами вона це сказала?

— Так і сказала: «Стіл тече». Але, як тобі відомо, її порцеля­на міститься на сухому дерев’яному столі, а не на якомусь во­дяному ложі.

— Заспокойся. Не втрачай характерної для тебе доброзич­ливості.

— Я намагаюся,' але мушу сказати, що ти сам заводиш на манівці нашу розмову, Едстере.

— Не називай мене Едстером, це звучить, мов назва якогось старовинного «форда». Тож ти приніс їй суп, а вона... що? Знову відключилася?

— Ну, десь так. Вона розбила пару фігурок об підлогу — ко­нячку і вершницю, — зітхнув він.

— А «стіл тече» вона сказала до чи після того, як ти їй приніс поїсти?

— До, чи після, яка різниця?

— Сам поки не знаю, — відповів я. — А все таки?

— Гадаю, таки до того. Так, перед тим. Бо після вона вже не виявляла ніякої цікавості ні до чого, навіть забула вкотре наказати мені викинути ту коробку у ставок. Я приніс їй суп у її улюбленій мисочці, але вона її так попхнула, що обляпала собі бідну стару руку. І, здається, навіть не відчула того. Едгаре, навіщо ти ставиш мені такі питання? Що тобі відомо?

Дата добавления: 2015-08-28