|
Я відчув щось тепле в себе на обличчі і втер кров з верхньої губи і носа. Ваєрмен перечепився через пук водоростей. Я допоміг йому підвестися і побачив, що в нього з розбитого носа теж тече кров. І цівка крові простяглася в нього по шиї вниз з лівого вуха. Вона струміла поривами, з кожним ударом його серця.
— Боже, цей його вереск, — промовив він. — У мене аж сльози з очей потекли, а у вухах дзвенить так, що ну його нахер. їй чуєш мене, Едгаре?
— Так, — відповів я. — Ти як, у нормі?
— Якщо не брати до уваги те, що щойно в мене на очах зник нахер мертвяк? Авжеж, можна вважати, що я в нормі.
Нахилившись, він підняв з підлоги тупий циліндр і поцілував.
— Слава тобі Господи, за пістряві речі, — проголосив він урочисто, а відтак вибухнув реготом. — Навіть якщо вони не пістряві301.
В руці він тримав свічник. Кінець, куди вставляється свічка, потемнішав, ніби ним нещодавно тикали у щось розжарене, а не в мокре.
— В усіх будинках міс Істлейк є запас свічок, бо в нас на острові, буває, вирубається електрика, — пояснив Ваєрмен. — Тільки в нас, у великому будинку, ми маємо ще й генератор, а в інших тільки свічки. А от в цьому домі, на відміну від інших, є ще й свічники з великого будинку, і так вже трапилося, що вони срібні.
— І ти про це встиг згадати? — спитав я. Дійсно чудасія.
Він знизав плечима, а відтак перевів погляд на Затоку.
І я теж. Там було пусто, тільки гра світла місяця й зірок на воді. Принаймні зараз пусто.
Ваєрмен взяв мене за зап’ястя. В мене аж серце підскочило, коли його пальці зімкнулися там, де недавно було кільце кайданків.
— Що? — спитав я, побачивши страх на його обличчі.
—Джек, — промовив він. — Джек там сам-один в Ель Паласіо.
Ми побігли до ваєрменової машини. Я, нажаханий, навіть не почув, як він під’їхав і припаркувався біля мого будинку.
IX
З Джеком усе було гаразд. Він відповів на кілька дзвінків старих приятелів Елізабет, але останній прозвучав ще о чверть на дев’яту, за півтори години до того, як нас тут струснуло так, що аж скривавлений Ваермен, з виряченим очима, вимахував свічником. Ніхто не вторгався до Ель Паласіо, якогось корабля, що стояв би на якорі напроти Великої Ружі, Джек також не бачив. Джек їв спечений у мікрохвильовці попкорн і дивився «Поліцейського з Беверлі-Хіллз» на старій відеокасеті.
Він слухав нашу розповідь з непідробним здивуванням, але без недовіри. Він же юнак, мусив я нагадати собі, котрий виріс на телепрограмах типу «Х-файли» та «Загублений». Тим більше, ця історія доповнювала те, що він почув раніше. Коли ми закінчили нашу розповідь, він взяв у Ваермена з рук свічник і оглянув його торець, що скидався на засмажений цоколь перегорілої електричної лампи.
— Чому воно не прийшло по мене? — промовив він. — Я сидів тут сам, абсолютно безборонний.
— Не хотів би принижувати твою самооцінку, — сказав я, — але ти не видаєшся пріоритетною здобиччю для тієї сили, що керує всім цим шоу.
Джек помітив червону смужку на моїм зап’ясті.
— Едїаре, це від того...
Я кивнув.
— Курва, — промовив він притишеним голосом.
— Ти з’ясував, що тут відбувається? — спитав мене Ваєр- мен. — Якщо воно послало ту істоту по тебе, воно, мабуть, усвідомило, що ти вже наблизився до розгадки?
— Не думаю, що хтось колись зможе розібратися з усім цим, — відповів я. — Але я знаю, ким було те воно, коли було ще живим.
— Ким? — вирячив очі на мене Джек. Ми стояли в кухні, він ще тримав у руках свічника, але тут відклав його на полицю.
— Емері Полсоном, чоловіком Адріани Істлейк. Вони приїхали сюди допомагати в пошуках зниклих Тесі й Лори, це факт, але після того з Думи вони так і не виїхали. Ними зайнялося Персе.
X
Ми перейшли до тієї вітальні, де я вперше був представлений Елізабет. Довгий низький стіл там так і стояв, проте тепер він був порожній. Полірована поверхня столу вразила мене, здалася ідеальною пародією на життя.
— Де все поділося? — запитав я у Ваєрмена. — Де її порцеляна? Де її Містечко?
— Я все поскладав у коробки й відніс до літньої кухні, — ніби байдуже відповів він. — Просто мені так... просто мені з цим.... мучачо, хочеш гарного чаю? Чи пива?
Я попросив собі води, а Джек пива, ніби нічого не помітили. Ваєрмен пішов по напої. Тільки подолавши половину галереї, він заплакав. Він схлипував і ридав, то був той розпачливий плач, якого неможливо стримати, як не намагайся.
Ми з Джеком перезирнулися і почали дивитися в різні боки. Слова були зайві.
XI
Його відсутність тривала довше, ніж звичайно потрібно для того, щоб принести пару банок пива і склянку води, але повернувся він цілком опанувавши себе.
— Перепрошую, мені якось незвично втрачати кохану людину і совати свічник в морду вампіру, і все це впродовж одного тижня. Звичайно таке трапляється по черзі. — Він знизав плечима, намагаючись продемонструвати безтурботність. Це виглядало безпорадно, але я б начислив йому очки за старання.
— Вони не вампіри, — сказав я.
— А хто ж вони тоді, — спитав він. — Патякай.
— Я можу розповісти тільки те, що мені розповіли малюнки Ліббіт. Не варто забувати, що, хоч вона й була надзвичайно талановитою художницею, але залишалася дитиною, — я зупинився, похитав головою. — Ні, вона була лише трохи старшою за немовля. А Персе була... гадаю, що Персе можна було б назвати її духовним проводарем.
Ваєрмен відкупорив пиво, сьорбнув і нахилився вперед.
— А як щодо тебе? Персе також і твій духовний проводир? Вона підсилює твої здатності?
— Авжеж, так і є, — відповів я. — Вона перевіряла межі моїх можливостей, а потім почала їх підсилювати — я певен, що Цукерка Браун був моделлю. А далі вона почала підкидати мені теми. Так з’явилися картини «Дівчина і Корабель»
— А решта ваших малюнків? — спитав Джек.
— Гадаю, більшість — мої. Хоча деякі з них... — я вкляк, вражений жахливою думкою. Відставив склянку, ледь її не перекинувши. — О Господи-Ісусе.
— Що, — спитав Ваєрмен. — Заради Бога, що?
— Мені потрібен отой твій червоний телефонний записничок. Зараз же.
Він пішов і повернувся з ним, заразом ткнувши мені в руки бездротовий апарат. Якусь мить я просидів з ним на колінах, гадаючи, кому першому зателефонувати. Рішення прийшло. Однак, є залізне правило сучасного життя, ще дієвіше за те, що поблизу ніколи нема копа, якщо він тобі потрібен: якщо телефонуєш конче потрібній тобі людині, ти завше потрапляєш на автовідповідач.
Мені відповіли машини і в Даріо Наннуцці вдома, і в Джимі Йошида, і в АлісіґОкойн.
— Курва! — схлипнув я, вдаривши по кнопці роз’єднання, коли Алісин записаний голос почав.«Перепрошую, мене нема вдома, я не в змозі відповісти зараз на ваш дзвінок, але...»
— Вони можуть ще й зараз десь святкувати, — сказав Ваєрмен. — Потерпи, аміго, і все владнається.
— В мене нема часу, — крикнув я. — Сука! Курва! Лайно!
— Що трапилося, Едгаре? — поклав він мені руку на плече, заспокоюючи. — Що за паніка?
— Картини небезпечні! Можливо, й не всі, але деякі — точно!
Він замислився, відтак кивнув.
— О’кей, давай подумаємо. Найнебезпечніші з них, ймовірно, «Дівчина і Корабель», так?
— Так, я певен, що так і є.
— Вони майже напевне все ще в галереї, чекають обрамлення й відправки.
— О Господи, я не маю права цього допустити.
— Мучачо, треба відстрочити те, чого не можеш допустити.
Він не розумів, відстрочка неможлива. Персе, якщо схоче,
може такого лиха наробити.
Проте їй потрібні помічники.
Я знайшов і набрав номер «Ското». Гадав, можливо, там хтось є, навіть о чверть на одинадцяту вечора, після такої бучної тусовки. Залізне правило діяло, я почув машинний голос. Нетерпляче дослухав і натиснув 9, щоб наговорити своє загальне повідомлення.
— Послухайте мене, хлопці. Це Бдгар говорить. Я вимагаю, щоб жодної картини чи етюду не відсилалося нікому, поки я не дозволю цього зробити, о’кей? Ні єдиної з мо'іх робіт... Просто затримайте їх на якийсь час. Пояснюйте це покупцям чим завгодно, але зробіть це. Дуже вас прошу. Це конче важливо.
Я вимкнув телефон і поглянув на Ваєрмена:
— Гадаєш, вони мене послухаються?
— Після того, як ти показав такі доходи? Безперечно. Просто зараз ти забезпечив собі довгу, пристрасну бесіду. А тепер ми можемо повернутися до...
— Поки що ні.
Моя родина і друзі залишаються найбільш вразливими цілями, і той факт, що вони розлетілися в різних напрямках, мене не втішав. Персе вже встигла продемонструвати, як далеко сягає її сила. А я почав їй заважати. Вона на мене розсердилася, гадав я, або злякалася мене, або й те й інше.
Першим порухом було зателефонувати Пам, але тут я згадав слова Ваєрмена про неминучість довгих, пристрасних бесід. Тож, замість ваєрменового записничка, я покопався у ненадійній власній пам’яті... і цього разу, під тиском, вона спрацювала.
«Але ж мені й тут відповість машина», — подумав я. Так воно й трапилося, хоч я не одразу це зрозумів.
— Привіт, Едгаре, — почувся голос Тома Райлі, але водночас це був чужий голос. Голос неживий, позбавлений емоцій.
«Це від тих ліків, що він їх приймає», — подумалось мені... хоча в галереї він балакав цілком інакше, живо.
— Томе, вислухай мене і не перебивай...
Але він не зупинився. Цей мертвотний голос.
— їй знаєш, що вона тебе вб’є. І всіх твоїх друзів. Так само, як вбила мене. Тільки я все одно живий.
Я похитнувся.
— Едгаре! — злякався Ваєрмен. — Едгаре, що трапилось?
— Замовч, — обірвав його я. — Не заважай мені слухати. Начебто все було сказано, але я ще чув дихання в слухавці.
Повільні поверхові віддихи доносилися до мене з Міннесоти. Відтак він заговорив знову.
— Мертвим бути краще, — промовив він. — А зараз я мушу піти і вбити Пам.
— Томе! — заволав я у телефон. — Томе! Прокинься*.
— Ставши мертвими обоє, ми нарешті одружимося. Весілля відбудеться на палубі. Вона мені обіцяла.
— Томе!
Ваєрмен з Джеком затисли мене з обох боків, один тримав мене за руку, інший за куксу, але я цього майже не помічав.
А потім: «Після сигналу ви можете залишити ваше повідомлення».
Почувся сигнал, а далі тиша.
Я не поклав телефон, він просто випав в мене з руки. Я обернувся до Ваєрмена.
— Том Райлі пішов вбивати мою дружину, — сказав я і додав якимсь не своїм голосом: — Можливо, він вже це зробив.
XII
Ваєрмен не потребував пояснень, він лиш порадив мені терміново їй зателефонувати. Я взяв слухавку, але не міг згадати номер. Мені його продиктував Ваєрмен, але я не міг його набрати; в мене знову, після довгої перерви, червоний туман поплив перед очима.
Номер набрав Джек.
Я СТОЯВ, СЛухаЮЧИ ГуДКИ, УЯВЛЯЮЧИ СОбІ, ЯК Телефон ДЗВОНИТЬ' в Мендота Гайте, очікуючи почути бадьорий, безособовий голос Пам з автовідповідача — повідомлення про те, що вона зараз перебуває у Флориді, але скоро повернеться і відповість на всі дзвінки. Пам, котрої вже не було у Флориді, котра, можливо, вже лежала мертва в себе на підлозі в кухні, а поряд з нею Том Райлі, так само мертвий. Видіння було таким яскравим, що я в очі побачив кров на шафках і на ножі в задубілій Томовій руці.
Один гудок... два... три... наступний мусить оживити авто- від повід ач....
— Хелло? — почувся захеканий голос Пам.
— Пам! — зойкнув я. — Господи Ісусе, це й справді ти? Кажи мерщій!
— Едгаре? Хто тебе оповістив? — Вона говорила розгублено. Все ще важко дихаючи. Чи, може, ні. Я добре знав цей її голос: трохи збентежений, так вона говорила при застуді, або коли...
— Пам, ти плачеш? — а потім, спізніло: — Оповістив мене про що?
— Про Тома Райлі, — відповіла вона. — Я подумала, може, його брат? Або, о Господи, ні, тільки не це — його матір?
— Що там з Томом?
— З ним все було чудово на зворотньому шляху, — почала вона. — Він сміявся, хвалився малюнком, грав у карти в салоні літака з Каменом і ще кимось з наших. — Отут вже вона почала плакати. Її розповідь, мов електричними розрядами, переривалася риданнями. Потворний звук, і в той же час прекрасний. Бо живий. — Він чудово почувався. А тоді, сьогодні ввечері, він себе вбив. В газетах це, радше за все, назвуть трагічним випадком, але це самогубство. Так каже Возі. У нього є приятель серед копів, він подзвонив й розповів Возі, а той вже розповів мені. Том врізався в опорну стіну на швидкості сімдесят миль на годину, чи більше. Слідів гальмування нема. Це трапилося на трасі № 23, тож, схоже, він направлявся сюди.
Я все зрозумів, ніякої допомоги фантомної руки тут не було потрібно. Помотатися мені хотіла Персе, бо вона на мене розсердилася. Розсердилася? Ошаленіла1. От тільки Том на якусь мить опритомнів, на якусь мить йому вистачило відваги, і він перервав свій маршрут, врізавшись у бетонну стіну.
В мене перед обличчям жестикулював, вимагаючи пояснень, Ваєрмен. Я одвернувся від нього.
— Пандо, він врятував тобі життя.
— Що?
— Я кажу те, що знаю, — пояснив я. — Малюнок, яким він хвастався у літаку... то був один з моїх етюдів, так?
— Так.., він ним так пишався... Едгаре, що тимаєш на...
— В нього була назва? Той етюд мав якусь назву? Чи ти не знаєш?
— Він називається «Хелло». І ще він раз у раз повторював тією своєю дурною північно-мічиганською говіркою: «Егежбо, це вам не якась там Міннесота». — Вона замовкла, і я не переривав паузу, бо намагався думати, а відтак. — Ти подзвонив, бо щось відчув отим своїм особливим способом, так?
«Хелло», думав я, так, звісно. Цей переший начерк, який я зробив у Великій Ружі, був також одним із найпотужніших. А Том його купив.
Прокляте «Хелло».
Акуратно, але категорично слухавку в мене забрав Ваєрмен.
— Пам? Це Ваєрмен. Так Том Райлі..? — Він слухав, киваючи. Сам промовляв щось дуже м’яко, заспокійливо. Таким голосом він спілкувався з Елізабет. — Так-так, добре, з Едгаром все добре, зі мною теж усе гаразд, і у нас тут, на півдні, все в порядку. Дуже печально, звичайно, що таке приключилося з містером Райлі. Але ви мусите для нас дещо зробити, це конче важлива справа. Я зараз ввімкну гучність... — Він натиснув кнопку, якої я до того навіть не помітив. — Ви нас чуєте?
— Так... — голос її звучав, мов з жерстяної коробки, але чітко. Чутно було, що вона опановує себе.
— Хто з родини і друзів Едгара купили його роботи і скільки?
Вона замислилась.
— Я впевнена, що живописних картин ніхто з родичів не купив.
Я полегшено зітхнув.
— Гадаю, вони сподіваються... чи, либонь, мають надію якось натякнути... що свого часу... ну, там на день народження, чи, можливо, на Різдво...
— Розумію. Отже, картин ні в кого з них нема.
— Я цього не кажу. Бойфренд Мелінди купив один етюд. Але що трапилося? Щось не так з малюнками?
Рік. У мене обірвалося серце.
— Пам, це Едгар, скажи мені, Мелінда з Ріком повезли етюд з собою?
— Через усі ті аеропорти з пересадками на інші рейси, включно з трансатлантичним? Він попрохав, щоб малюнок взяли в рамку, а потім вже йому послали. Гадаю, вона навіть про це не знає. Там квіти, намальовані кольоровими олівцями.
— Отже, етюд усе ще знаходиться в галереї?
— Так.
— І ти певна, що ніхто з сім’ї нічого більше не купляв.
Вона замислилася не менше як десять секунд. Для мене то
були тортури. Нарешті промовила.
— Ні. Я цілком впевнена. — Ох, твої б слова та й до Бога, Пандо, подумав я. — Але одну річ купили Слоботніки, Ейнджел з Гелен. «Поштову скриньку з квітами». Так, здається, називається той малюнок.
Я знав, про який вона каже. Його правильна назва була «Поштова скринька з веделіею». І мені вірилося, що він безпечний, я гадав, що цей малюнок я зробив тільки власними силами, хоча...
— Вони ж його не забрали з собою, ні?
— Ні, бо вони спершу поїхали в Орландо, а звідти вже літаком додому. Вони теж замовили обрамлення й доставку. — Ніяких запитань. Вона лиш відповідала. Тепер її голос звучав молодо, як у тієї Пам, на якій я колись оженився, як у тієї, що вела мою бухгалтерію до появи Тома... — А от твій хірург, забула як його ім’я.
— Тод Джеймісон, — промовив я машинально. Якби затри-. мався, щоб пригадати, точно, що не зміг би.
— Так, він. Він також купив картину, і домовився про доставку. Йому сподобалася одна з тих страшних «Дівчин з Кораблем», але вони всі вже були розкуплені. Тож він вибрав мушлю, що плаває на поверхні води.
Ця річ може бути небезпечною. Всі сюрреалістичні малюнки можуть нести небезпеку.
— Два етюди купив Бозі, і один Камен. Хотіла купити також Кеті Грін, але сказала, що не може собі цього дозволити. — Пауза. — Гадаю, в неї чоловік якийсь мерзотник.
«Я подарував би їй, аби вона натякнула», — подумалось мені.
. Знову заговорив Ваермен.
— Послухайте тепер мене, Пам. Вам доведеться попрацю- вати.
— Добре, — у її голосі все ще залишалося трохи непевності, але чутно було, що вона вже взяла себе в руки. Майже цілком, і саме в цю мить.
— Вам треба зателефонувати Бозмену і Камену. Прямо зараз.
— О’кей.
— Скажіть їм, щоб спалили ті картини.
Коротка пауза, а відтак:
— Спалили ті картини, о’кей, зрозуміло.
— Як тільки ми закінчимо цю розмову, — долучився я.
Легке роздратування в її голосі.
— Едді, я вже сказала, що все зроблю.
— Передай кожному, що я поверну йому гроші вдвічі більше заплаченої ним ціни, або подарую інші етюди, які вони самі виберуть, і що ті, що в них зараз, — небезпечні. Вони дуже небезпечні. Ти мене зрозуміла?
— Авжеж, я прямо зараз усе зроблю. — І врешті вона поставила запитання. Запитання з великої літери. — Едді, це «Хел- ло», це та картинка вбила Тома?
— Так. Передзвони нам. — Я продиктував їй номер телефону. Голос у Пам знову звучав на межі плачу, але цифри вона повторювала бездоганно.
— Пам, спасибі вам, — сказав Ваєрмен.
— Так, велика подяка вам, місіс Фрімантл, — додав Джек.
Я гадав, вона спитає, хто це такий, але вона цього не зробила.
— О, Едгаре, ти можеш мені обіцяти, що з нашими дочками все буде гаразд?
— Якщо вони не брали з собою ніяких малюнків, з ними все буде добре.
— Еге ж, — відгукнулася вона,—твої чортові малюнки. Я передзвоню.
І, не прощаючись, вона повісила слухавку.
— Краще? — спитав Ваєрмен.
— Не знаю, — відповів я. — Сподіваюся на Господа. — Я притиснув свою єдину долоню спершу до лівого ока, потім до правого. — Але відчуття покращення нема. Нема відчуття залагодження проблеми.
XIII
Ми помовчали. Відтак Ваєрмен спитав:
— А чи дійсно було випадковим те падіння Елізабет з запряженої поні бідки? Що тобі підказує твоя інтуїція?
Я спробував помислити тверезо. Надто важливим здавалося питання.
— Я Майже певен, що випадковим. Вона прийшла до пам’яті з амнезією, афазією і бозна-ще якими розладами, котрі годі й намагатися було діагностувати у двадцяті роки. Малювання стало для неї чимось більшим за просто терапію. Вона була справжнім вундеркіндом, і першим її геніальним витвором стала вона сама, як особистість. Доморядниця Няня Мельда теж була цим вражена. А та історія, що була надрукована в газеті, її прочитали люди під час сніданку, дехто теж був вражений.., але ж ти розумієш, люди, вони...
— Що вражає за сніданком, забувається в обід, — підхопив Ваєрмен.
— Господи, — промовив Джек, — якщо я стану таким циніком, коли доживу до ваших літ, то краще б мені подати у відставку зараз.
— Це тобі Ісус-Криспіс, синку, — попередив Ваєрмен і голосно розсміявся. Приголомшливо це прозвучало в нашій ситуації. І дуже класно.
— Інтерес загалом почав вщухати, — продовжив я. — Це також стосується й самої Елізабет. Я маю на увазі, хто зну- джується швидше за трирічну дитину?
— Тільки цуценята та папужки, — відповів Ваєрмен.
— Креативно попалили всю трійцю, — зазначив Джек. — Офігітельна у вас концепція.
— Отже, вона почала... почала... — мене перемкнуло, я не міг вимовити далі й слова.
— Едгаре? — лагідно спитав Ваєрмен. — Ти в порядку?
Я не був у порядку, але мусив. Якщо я розклеюся, Томом все не завершиться.
— Це просто схоже на те, якою гарною вона виглядала в галереї. Розумієте, гарною. Так, ніби повернула собі все колись втрачене. І якби не втручання тієї...
— Розумію, — сказав Ваєрмен, — випий води, мучачо.
Я випив води і змусив себе знову повернутися до нагальних справ.
— Вона почала експериментувати. Від олівців до малювання аквареллю пальцями вона перейшла, я гадаю, за якісь кілька тижнів. Кілька малюнків з кошика зроблено авторучкою, а деякі, як мені здається, звичайною малярною фарбою, я й собі якось думав спробувати нею помалювати. В неї такий цікавий тон, коли висохне...
'— Це будеш розповідати на своїх лекціях з мистецької техніки, мучачо.
— Авжеж, авжеж. — Я випив ще трохи води. Мені полегшало, я повернувся до теми. — Вона також почала експериментувати з різними побічними медіями. Гадаю, це доречне тут слово. Я певен. Крейда на цеглі. Рисування на пляжному піску. Одного разу вона намалювала портрет Тесі морозивом на кухонному столі
Джек сидів, нахилившись вперед, зчепивши руки поміж своїми жилавими ногами, і хмурив брови.
— Едгаре.., це все ви, часом, не зі стелі? Ви самі бачили це?
— Якоюсь мірою. Іноді це було дійсно видіння. Іноді не більше як... ну, як подих від її малюнків, і від малювання її олівцями.
— Але ви вірите, що це правда?
— Я знаю.
— Її цікавило, збережуться її малюнки чи ні? — спитав Ваєрмен.
— Ні. Створенням, значило набагато більше. Вона експериментувала з медіями, а далі почала експериментувати з дійсністю. Змінювати її. Отут-то її й почула Персе, я гадаю, саме коли вона почала бавитися з реальністю. Почула і прокинулась. Прокинулась і почала гукати.
— Персе була серед того знайденого мотлоху, чи не так? — спитав Ваєрмен.
— Елізабет гадала, що то лялька. Найкраща з усіх лялька. Але вони не могли возз’єднатися, доки вона не набралася достатньо сили.
— Кого саме ви тут називаєте вона? — перепитав мене Джек. — Персе чи дівчинку?
— Ймовірно обох. Елізабет була лише дитиною. А Персе... Персе дуже довго проспала. Вона спала під товщею піску. У розпачливому забутті.
— Невимовно поетично, — глузливо зауважив Джек, — але я щось не Доберу, про що ви розповідаєте.
— Я й сам також, тому що «я не бачу. Якщо Елізабет і малювала Персе, вона знищила ті малюнки. Я тут вбачаю якийсь зв’язок з тим, що на старість вона почала колекціонувати порцелянові фігурки, хоча це може бути просто випадковий збіг. Що я точно знаю, так це те, що Персе встановила зв’язок з дівчинкою спершу через її малюнки, а потім через її тодішню улюблену ляльку Новін. А ще Персе започаткувала щось на кшталт... програми розвитку. Не знаю, як це інакше можна назвати. Вона переконала Елізабет почати малювати речі, які потім втілювалися в дійсності.
— Виходить, вона і з вами грала в цю гру, — зазначив Джек, — Цукерка Браун.
— І моє око, — додав Ваєрмен. — Не забувай про лікування мого ока.
— Мені хотілося б вважати це цілком власними досягненнями, — сказав я, —...але чи так воно? Були ж і інші випадки. В основному невеличкі... хоч би ті, коли мої малюнки слугували мені віконцями, крізь які я заглядав далеко... — Щось мене
почало заносити на манівці, цього мені аж ніяк не хотілося, бо цей шлях пролягав прямісінько до Тома. Тома, котрого треба було зцілити.
— Розкажи нам решту того, що ти взнав з її картинок, — нагадав мені Ваєрмен.
— Гаразд. Візьміть той позасезонний ураган. Його викликала Елізабет, можливо, з допомогою Персе.
— Ви мене лякаєте до всирачки, — промовив Джек.
— Персе сказала Елізабет, де лежить той мотлох, а Елізабет розповіла своєму батькові. Серед тієї негіді була й... скажімо, порцелянова статуетка вродливої жінки, можливо, фут заввишки. — Так, я її побачив, не детально, але загалом фігурку, і її порожні, без зіниць, перлини замість очей. — То була здобич Елізабет, законний приз за спасіння в морі, а вже коли її витяг- ли з води, отут-то вона й почала діяти по-справжньому.
Джек заговорив дуже повільно.
— Едгаре, давайте для початку поміркуємо, звідки така штука могла взятися?
В мене на язиці зачесалися слова, не знати звідки, але вони точно не були моїми: «Були старші боги в інші часи, королями й королевами вони були». Я не промовив цих слів. Я не бажав їх чути, навіть в цій яскраво освітленій кімнаті не бажав, тож тільки струснув головою.
— Не знаю. І також не знаю, під прапором якої країни міг той корабель бути принесений сюди якимись вітрами, можливо він напоровся корпусом на риф Кітт і загубив якусь частку свого вантажу. Більшу частину цієї історії я не знаю напевне.., але гадаю, це міг бути власний корабель Персе, а щойно вона вийшла з води і щільно присмокталася до потужного дитячого мозку Елізабет Істлейк, тоді вона змогла і його викликати.
— Корабель мертвих, — промовив Ваєрмен. На його обличчі застиг вираз зачудованої і зляканої дитини. Надворі вітер потрясав густу рослинність, кивали головами рододендрони, від берега до нас долітало рівномірне, сонне гупання хвиль. Я закохався в цей звук з першого дня на острові Дума, і не перестав його любити, але зараз і він мене лякав.
— А корабель називався.., як? Персефона?
— Хай буде так, — погодився я. — Мені приходило в голову, що Персе — це, можливо, скорочена версія Елізабет від повної назви. Це не має значення, ми тут не обговорюємо давньогрецьку міфологію. Ми говоримо про щось набагато древніше і набагато похмуріше. А також голодне. Таке, що має багато спільного з вампірами. Тільки зголодніле не по крові, а по душах. Принаймні мені так ввижається. Елізабет тримала біля себе нову «ляльку» не довше місяця, і бозна-яким було життя в старому Гнізді Чаплі впродовж того періоду, але гарним воно ніяк бути не могло.
— Тоді ж Істлейк замовив собі й срібні гарпуни? — спитав Ваєрмен.
— Не можу сказати. Я багато чого не розумію, бо всі знання зараз отримую від Елізабет, а вона тоді була крихітною дитиною. Я не можу знати, що відбувалося в її іншому житті, бо після того вона покинула малювати. А якби вона пам’ятала все, що відбувалося, коли вона ще малювала...
— Вона б намагалася все забути, — завершив Джек мою думку.
Ваєрмен.сидів понуро.
— Під кінець вона досягла того, що забула майже все.
— Пригадай малюнок, на якому у всіх такі широкі, дурнуваті, наркоманські посмішки, — сказав я. -г То була спроба Елізабет повернути світ до ранішого стану, яким вона його пам’ятала. Як було в часи до Персе. Щасливі часи. Ще до того, як потонули її сестри, вона вже була налякана, але боялася прохопитися комусь про це словом, бо відчувала, що всі неприємності, які відбуваються з ними, відбуваються з її вини.
— Які неприємності? — спитав Джек.
— Точно не знаю, проте там є один рисунок, де такий собі жокей-негритосик, фігурка з тих, що їх колись любили ставити на паркових галявинах, намальований догори ногами. Гадаю, цим все сказано. Гадаю, для Елізабет тоді все перекинулося з ніг на голову. — Щось ще було приховано в тім жокеї, я був певен, але не знав, що саме, і не на часі було зараз про це міркувати. — Гадаю, перед утопленням Тесі й Лори і відразу після цього вся родина була чимось на кшталт в’язнів у своєму Гнізді Чаплі.
— І тільки Елізабет розуміла, в чім причина? — спитав Ваєрмен.
— Не знаю, — знизав я плечима. — Дещо могла розуміти Няня Мельда. Ймовірно, вона щось знала.
і |
— А хто жив у тому домі в часи після знайдення скарбу і до утоплення? — спитав Джек.
Я замислився.
— Вірогідно, Марія і Ганна могли приїздити додому зі школи на вікенди, а Істлейк міг від’їздити у бізнесових справах у березні і квітні. А от Елізабет, Тесі, Лора і Няня Мельда, я певен, жили там весь час. І Елізабет намагалася вималювати свою нову подружку «з існування», — я облизнув губи, вони в мене дуже пересохли. — Вона робила це кольоровими олівцями, тими, що в кошику. Це було перед самим утепленням Тесі й Лори. Можливо, в попередній вечір. Бо їхнє утоплення — це її покарання, вірно? Так само, як Том мусив вбити Пам, щоб покарати мене за настирливість. Вам зрозуміло це?
— Господи Вседержитель, — прошепотів Джек. Ваєрмен дуже зблід.
— До того, я гадаю, Елізабет мало що усвідомлювала, — я помовчав, відтак знизав плечима. — Чорт, я не пригадую, чи я сам усвідомлював щось в чотири роки. Але до того, скоріш за все, найгірше, що траплялося в її житті — не рахуючи випадання з бідки, якого, можу присягтися, вона зовсім не запам’ятала, — було, хіба що, тато шльопне по сідниці, чи Няня Мельда по руці, коли вона тягнулася по гарячий, щойно з печі, пиріжок. Що вона знала про природу зла? Вона знала тільки, що Персе бридка, Персе виявилася не гарною, а поганою лялькою, вона була неслухняна і весь час робила якісь капості, її треба було позбутися. Тож Ліббіт сіла зі своїми олівцями і папером для малювання і сказала собі: «Я можу це зробити. Якщо я не поспішатиму і старатимуся, я можу це зробити». — Я замовк і потер рукою собі очі. — Гадаю, так воно й було, але ви можете ставитися до моєї оповіді критично. Можливо, до неї домішалися мої власні спогади про самого себе. Моя пам’ять іноді робить всякі трюки. Всякі дурні, гівнисті вибрики.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |