Клуб сімейного дозвілля 36 страница

IV

Вона явилася з коробки, як ексгумований труп зі склепу, і мене охопив безпорадний жах, котрий зародився в серці і розпро­сторився на всі боки, загрожуючи спершу послабити мені м’язи, а відтак і геть їх розпатрати.

— Едгаре, — смикнув мене Ваєрмен, — ти в порядку?

Я намагався триматися скільки було сили. Найгірше — без­зуба посмішка ляльки. Посмішка, як і картуз на жокеї, була червоною. І, які у випадку з жокейським картузом, я відчував, що, якщо задивлюся на неї довго, вона мене зведе з розуму. Ця посмішка ніби проголошувала, що все, що відбулося в моєму новому житті, — це сон, який наснився мені у шпитальному відділку інтенсивної терапії, поки машинерія підтримувала моє життя на останній межі... і це гарно, це навіть на краще, бо в та­кому разі нічого поганого не трапилося з Ілсою.

— Едгаре? — Джек підступив до мене, і лялька у нього в руці кивнула, немов пародіюючи співчуття. — Ви ж не збираєтеся втрачати свідомість, правда?

— Ні, — відповів я. — Дай-но мені глянути, — а коли він простягнув мені ляльку, заперечив: — Я не візьму її в руки, просто покажи ближче.

Він так і зробив, і я зрозумів, чому мене вразило моменталь­не впізнавання, відчуття повернення до себе. Не тому, що вона була навіть схожою на Ребу чи на її новішу компаньйонку, хоча всі три були однотипними ганчір’яними ляльками. Ні. Це тому, що я бачив її раніше, на кількох малюнках Елізабет. Спершу я вважав, що то портрети Няні Мельди. Хибно вважав, але...

— Це подарунок Няні Мельди, — сказав я.

— Атож, — погодився Ваєрмен. — Напевне, це була її улюб­лена лялька, бо вона єдина, яку малювала Ліббіт. Питання тіль­ки в тім, чому вона полишила її тут, коли родина покидала це Гніздо Чаплі? Чому вона її замкнула на ключ?

— Ляльки іноді випадають з фавору, — промовив я, дивля­чись на її усміхнений червоний рот. Скільки років минуло, а він такий червоний. Червоний, мов те місце, куди ховаються спо­гади, коли ти поранений і неспроможний мислити. — Іноді ляльки починають лякати.

— Едгаре, її малюнки тобі багато розповіли, — почав Ваєр­мен, помахуючи лялькою, та знову повернув її Джекові. — Що ти знаєш про неї? Ця лялька розповість тобі про те, що ми хочемо взнати?

— Новін, — промовив я. — Її звати Новін. Радий був би від­повісти на твоє питання ствердно, але до мене говорять тільки малюнки й олівці Елізабет.

— Звідки ти знаєш?

— Гарне питання. Звідки я знаю? Просто знаю. Але я певен, що вона могла б щось розповісти тобі, Ваєрмене. До того, як я полагодив тобі голову. Коли в ній ще мерехтів отой вогник.

— Що було, того нема, — відповів Ваєрмен. Він порився в рюк­заку, дістав пакетик різаних огірків і трохи з’їв. — То що нам робити? Вертатися? Бо я маю думку, 'чачо, якщо ми зараз повер­немося, нам більше ніколи не стачить духу з’явитися тут знову.

Я гадав, він має рацію. А тим часом наш день потроху посу­вався в бік надвечір’я.

Джек сидів на сходах, примостившись на пару щаблів вище зламаного сховку. Ляльку він посадовив собі на коліно. Згори, крізь провалля, обсипаючи їх обох золотим пилком, світило сонце. Я чудувався їхній виразності, яка цікава могла б нама­

люватися картина «Юнак з лялькою». Те, як він тримав Новій, щось мені нагадало, але я не міг ухопити кінчик нитки, щоб розплести клубок пам’яті. Здавалося, чорні очка-ґудзики Новій поглядають на мене зухвало. «Ти, бридкий дядько, я багато бачила. Я бачила все. Я знаю все. Правда ж, ти жалкуєш, що я не картинка, якої ти міг би торкнутися своєю фантомною рукою?»

Авжеж, так воно й було.

— Були часи, коли і я міг би примусити її говорити, — про­мовив Джек.

У Ваєрмена на обличчі відбилося здивування, натомість я у себе в голові почув оте «клац», що звучить, коли довгоочі­куваний зв’язок нарешті встановлюється. Я зрозумів, чому такою знайомою мені видається його поза з лялькою на коліні.

— Ти колись займався черевомовленням? — я сподівався промовити це байдуже, але серце знову ледь не вискочило мені з грудей. Тут, на південному кінці острова Дума, можливі різні дивні речі, гадав я. Навіть серед білого дня.

— Так, — відповів Джек посміхаючись зніяковіло й водночас замріяно. — Мені було вісім років, коли я купив книжку про це діло, а оскільки батько сказав, що я викинув гроші на вітер, то я й зайнявся ним так вперто. — Він знизав плечима і Новій ворухнулася в нього на коліні, ніби теж намагаючись повести плечима. — Я так і не опанував до пуття це мистецтво, але навчився достатньо, щоб у шостому класі перемогти на кон­курсі юних талантів. Тато повісив мою медаль на стіну у себе в офісі. Для мене це багато важило.

— Ага, — сказав Ваєрмен, — це найвищий ступень визнання від недовірливого батька.

Джек усміхнувся і, як завжди, осяялося все його обличчя. Він поворухнувся, і з ним поворухнулася Новін.

— Найвищий, гадаєте? Я був сором’язливим хлопцем, а черево­мовлення мене трохи попустило. Стало легше спілкуватися... я уявляв себе Мортоном. Ну, це так звали мою маріонетку. Мортон був нахабним розумакою, міг заговорити з ким завгод­но про що завгодно.

— Ну, вони всі такі, — сказав я, — ляльки, як правило.

— А в старших класах черевомовлення вже здавалося ідіот­ським талантом, порівняно з вмінням класно прокотитися на скейтборді, тож я покинув ним займатися. Не знаю, куди потім поділася та книжка, вона називалася «Замаскуй свій голос».

Ми помовчали. Будинок дихав на нас сирістю. Зовсім недавно Ваєрмен розстріляв агресивного алігатора. Зараз у це ледь віри- лося, хоча з вух в мене ще не вивітрилися звуки пострілів.

Відтак Ваєрмен промовив:

—Мені хотілося б почути, як ти це робив. Хай вона скаже Buenos dias, amigos, ті nombre es Noveen [29] a ще la mesa [30] сочиться.

— Добре, нехай, — засміявся Джек.

— Та ні, я серйозно.

— Я не можу. Якщо не практикуватися, ця навичка пропадає.

З того, що я читав на цю тему, виходило, що він має рацію.

У випадку набутих знань пам’ять опиняється на роздоріжжі. В один бік веде стежка, куди прямують усі ті вміння, типу їзди на велосипеді, котрим якщо раз навчився, то вже ніколи й не за­будеш. Але творчі, безперервно змінні знання переднього мозку треба поновлювати ледь не щодня, до того ж вони легко підда­ються руйнації і втрачаються. Джек каже, що черевомовлення теж належить до таких знань. І хоча я не мав причини сумніва­тися в його словах — кінець кінцем, черевомовець не просто маскує свій голос, а створює новий образ — я попросив Джека:

— А ти спробуй.

— Що? — він дивився на мене, посміхаючись здивовано.

— Давай, покажи нам.

— Та я ж кажу, що більше не вмію...

— Та все’дно спробуй.

— Ед'гаре, я не маю поняття, яким голосом вона могла б за­говорити, навіть якщо навіть зумів би замаскувати свій.

— Еге ж, але ти сидиш там, з нею на коліні, а ми тут, як ті діточки, роззявили роти на тебе. Тож, давай, не соромся.

— Ну, гаразд, — він здув з обличчя неслухняне пасмо волос­ся. — Що ви хотіли б від неї почути?

Ваєрмен промовив вельми спокійно й тихо:

— А давай просто послухаємо, що вийде.

V

Джек з Новій на коліні ще трохи посиділи мовчки, їхні голови були осяяні сонцем, крихітні порошинки пороху, потривоже­ного на сходах і старому зальному килимі, плавали навкруг їхніх облич. Відтак він посунув руку і поклав пальці на руди­ментарну шию і ганчір’яні плечі ляльки. Задер голову.

— Привіт, хлопці, — промовив Джек, намагаючись не вору­шити губами, від чого в нього вийшло: «Привіт, ’оупці».

Він трусонув головою, звихривши порох.

— Хвилиночку. Це не годиться.

— В тебе шалена купа часу, — сказав я йому. Гадаю, спокійно сказав, але серце в мені відгукнулося шаленим гупанням. Я чо­мусь переживав за Джека. Якщо все вийде, для нього це може становити небезпеку.

Він витягнув шию і вільною рукою помасував собі адамове яблуко. Ніби якийсь тенор перед виходом на сцену. Або як пташка, подумалось мені. Може, як госпельний Колібрі. Наре­шті він промовив: «Привіт, хлопці». Вже краще, проте...

— Ні, — сказав він. — Це гівно з кров’ю. Звучить, мов у якоїсь блондинки, якоїсь Мей Вест“¹. Зачекайте.

Він знов помасував собі горло. При цім він дивився вгору, назустріч потокам світла, і я не певен, чи він помічав, що друга його рука, та, що на шиї в ляльки, теж рухається. Новій подиви­лася на мене, потім на Ваєрмена, відтак знову на мене. Чорними очима-ґудзиками. Перев’язане стрічкою чорне волосся каскадом обрамляло її печено-шоколадне обличчя. Рот у вигляді червоно­го О, готовий промовити: «Оууууууу, ти, бридкий дядько».

Ваєрмен поклав мені на руку свою долоню. Вона була кри­жаною.

— Привіт, хлопці, — сказала Новін, і хоча адамове яблуко Джека стрибало вгору-вниз, губи його не поворухнулися.

— Ну, що? Зараз як?

— Добре, — похвалив Ваермен спокійно, як це не вдалося б мені. — Хай вона скаже ще щось.

— Бос, а як щодо підвищення гонорару?

— Без проблем, — відповів я. — Дай лише час і...

— А чо ти не хо шось нарисувать? — спитала Новій, дивля­чись на мене своїми круглими чорними очицями. Ну точно, це ж ґудзики, як на тих черевиках, що тоді були в моді.

— Мені нема чого рисувати, — відповів я.

— Я тобі розкажу дечого цікавого для рисування. Де твій альбом? — тепер Джек дивився вбік, у суморок зруйнованої вітальні, ошелешений, очі йому закотилися. На вигляд він був десь посередині між свідомістю й несвідомістю.

Ваєрмен відпустив мою руку й поліз до торби з їжею, куди я також впхнув обидва своїх альбоми. Один він подав мені. Джекова рука трохи ворухнулась, здалося, Новій повернула голову, дивлячись, як я спершу розкриваю альбом, а потім поясний гаман, де лежать олівці. Я витяг один.

— Нє-нє. Візьми її олівець.

Я знову порився й натрапив на блідо-салатовий олівець Ліб- біт. Це був єдиний достатньо довгий, щоб його утримати в пальцях. Певне, не найулюбленіший її колір. Чи може, про­сто зелень на острові Дума темнішого тону.

— Ну от, а що далі?

— Нарисуй мене в кухні. Посадови мене знов на хлібницю, так буде красиво.

— На столі, ти маєш на увазі?

—А ти шо, думав, на долівці?

— Боже, — промурмотів Ваєрмен. Голос весь час, з кожною фразою, змінювався. Тепер він зовсім не належав Джеку. А чий же він був, якщо зважити на той факт, що на самому початку єдине черевомовлення, котре змушувало ляльку балакати, по­ходило з уяви маленької дівчинки? Я вирішив, що тоді вона говорила голосом Няні Мельди, і саме його ми зараз чули.

Тільки-но я почав працювати, як свербіння поповзло вниз по відсутній руці, визначаючи її, роблячи майже реальною. Я на­рисував ляльку, яка сидить, притулена спиною до старомодної хлібниці, додав ноги, що звисають з краю столу. Не розгадую­

чись, не затримуючись — щось глибоко в мені, там де наро­джувалися всі образи, підказувало, що пауза може зруйнувати ще не сформовані, ще крихкі чари — я продовжив, і намалював маленьку дівчинку, вона стоїть біля столу. Стоїть і дивиться вгору. Маленька чотирирічна дівчинка у фартушку. Я взагалі не міг би уявити собі фартушок до того, як намалював його поверх сукенки малої Ліббіт, що стоїть у кухні поряд зі своєю лялькою, стоїть і дивиться вгору...

Шшшшш...

...притиснувши палець до губ.

Тепер олівець почав літати ще швидше і я додав Няню Мель- ду, таким чином побачивши її вперше не на тій фотографії, де вона обома руками тримає червоний пікніковий кошик. Няня Мельда нахилилася до маленької дівчинки, обличчя в неї по­хмуре, сердите.

Ні, не сердите...

VI

Перелякана.

Ось яка Няня Мельда, перелякана всмерть. Вона розуміє, що щось відбувається, і близнючки також розуміють — Тесі йЛо- Ло перелякані не менш за неї. Навіть той йолоп Шенінгтон теж розуміє, що щось тут не так Тому-то він намагається з’являтися тут якомога рідше, воліючи працювати на береговій фермі, аби лиш не приїздити на острів.

А Містер? Коли він буває тут, Містер психує через Аді, котра втекла до Атланти, і не помічає того, що відбувається прямо перед його очима.

Спершу Няні Мельді здавалося, що те, що відбувається в неї перед очима, просто її власна фантазія, якої вона набралася від дітей під час ігор; звісно, насправді не бачила вона ніяких пелі­канів і чапель, які літають догори ногами, не бачила посмішок на кінських мордах, коли Шенінгтон приїхав парною упряжкою сюди з Нокомису, щоб покатати дівчаток І ще, їй здавалося, вона тепер знала, чому малі так бояться Чарлі; потаємні речі творяться на Думі, але це не єдина з них. І це її вина, хоча вона бажала якнайкращого...

VII

— Чарлі! — вигукнув я. — Його ім’я Чарлі.

Новій заґерґотала схвальним сміхом.

Я вихопив інший альбом з торби — буквально вирвав його звідти — і так різко відслонив обкладинку, що розірвав її на­впіл. Намацав серед олівців Ліббіт огризок чорного. Я міг його утримати тільки кінчиками великого й вказівного пальців, але для цього, побічного, рисунку мені потрібен був саме чорний.

— Едгаре, мені на мить там привиділося... воно схоже на...

— Ущухни! — гаркнула Новін. — Моджо-руці не можна за­важати! Заспорим, вам цікаво буде увидіти, шо буде!

Я черкав квапливо і постать жокея проявлялася на білому аркуші, мов виринаючи з густого туману. Незважаючи на по­спішливі, недбайливі штрихи, образ було схоплено: хитрі очі і товсті губи, що усміхаються чи то весело, чи то злобно. Не бу­ло часу на офарблення його бриджів і курточки, але я намацав олівець, на одній грані якого було написано «простий черво­ний» (з моїх запасів) і домалював ідіотський картуз. І щойно на нім з’явився картуз, як тут же стало ясно, що насправді оз­начає його усмішка: кошмар.

— Покажи мені! — заволала Новін. — Я хочу побачити, чи правду ти нарисував!

Я простягнув аркуш ляльці, котра тепер сиділа, випрямив­шись, на коліні в Джека, тоді як він відкинувся спиною на стіну біля сходів і дивився у вітальню.

— Ага! — заявила Новін. — Це підар, котрий лякав Мельди- них дівчаток. Викапаний він.

— Га..? — почав Ваєрмен, трусячи головою. — Я щось не втямлю.

— Мельда бачила також і жабу, — сказала Новін. — Дітки її ще називали Одороблом. Оту, шо в неї зууби. Отож опісля того Мельда й замкнулася з Ліббіту кухні. Присилувала її все розказувати.

— Мельда спочатку думала, що Чарлі — це така вигадка, якою діти лякають одне одного, чи не так?

Новін знову ґерґотнула, але в її очицях-ґудзиках тепер було щось більш схоже на жах. Хоча, звісно, в таких очах ви можете уздріти будь-який вираз, за власним бажанням.

— Отож-бо й воно, золотко. Але коли вона сама побачила отого Одоробла, як воно з моріжка поскакало через під’їзну алею в парк...

Джекова рука ворухнулася. Голова Новін повільно хитнулася назад, потім уперед, показуючи, що Няня Мельда здала оборону.

Я засунув альбом з жокеєм Чарлі під низ і повернувся до сцени в кухні: Няня Мельда дивиться вниз, мала дівчинка — вгору, показуючи пальцем — Шшшшш! — а лялька сидить на хлібниці, дивлячись на це безмовним свідком.

— Ти бачиш? — спитав я Ваєрмена. — Ти розумієш?

— Недуже...

— Коли її дістали, цукерка виявилася ледь не до кінця об­смоктаною, — сказала Новін. — Отак ми всьо й з’ясували.

— А може, Мельда спочатку вважала, що то Шенінгтон так жартує — переставляє жокея з місця на місце, знаючи, що дів­чатка його бояться.

— На якого дідька йому було б цим займатися? — здивував­ся Ваєрмен.

Новін нічого на це не сказала, тож я повів своєю відсутньою рукою над намальованою Новін — Новін, що сиділа на хлібни­ці, — і тоді заговорила та, що сиділа на коліні в Джека. Так, ніби я знав, що ефект буде саме таким.

— Няня не хотіла зробити погано. Вона знала, що вони боять­ся Чарлі — вони його лякалися ще задовго до того, як почалася вся та дурня — отож вона розказала їм казочку на ніч, хотіла як краще. А вийшло на гірше, як буває з малими дитинчатами. А вже опісля прийшла погана біла жінка, погана біла жінка при­йшла з моря, і от ця курва все перевернула іще на найгірше. Вона примусила Ліббіт нарисувати живого Чарлі, заради жарту. Вона ще й інших всяких жартів понапридумувала.

Я перегорнув той аркуш, де Ліббіт показує Шшшшш, і вихо­пив з гамана олівець «палена умбра» — здавалося, тепер вже не грає ролі, чиїми олівцями я користуюся — і знову почав малювати кухню. Тепер Новін лежала боком на столі з піднятою над головою рукою, мов благаючи пощади. Тут же з’явилася Ліббіт, у сарафані, щоб зобразити переляк на її обличчі, виста­чило півдесятка різких штрихів. А ось і Няня Мельда, вона з кри­ком відскакує від хлібниці, бо там...

— Це пацюк? — спитав Ваєрмен.

— Великий сліпий бабак, — виправила його Новін. — На­справді така ж потвора, як Чарлі. Це вона під’юдила Ліббіт намалювати його у хлібниці. І маєте, він у хлібниці. Вроді, жарт. Ліббіт дуже совістилася, а шо паскудна жінка? Аніж-бо. Вона ніколи не совістилася.

— А Елізабет — Ліббіт — мусила малювати? — спитав я. — Відмовитися не могла?

— А ти сам не знаєш, — відповіла Новін. — Ти міг відмовитися?

Не міг. Бо талант голодний.

VIII

Якось так трапилося, що впала маленька дівчинка та й влучно розбила собі голову. А відтак щось — щось у подобі жінки — звіддаля намацало дівчинку і налагодило з нею зв’язок. Чудові малюнки, які з’явилися в результаті цього контакту, були лише приманкою, морквиною на кінці палиці. Були усміхнені кони­ки і загони жабок веселкових кольорів. Але тільки-но Персе дістали з води — як там казала Новін? — цукерка виявилася вже обсмоктаною. Талант Ліббіт перекрутився в її руці, мов ніж. От тільки то була вже не зовсім її рука. Батько нічого не помічав. Аді втекла. Марія й Ганна вчилися у Брейденській школі. Близнючки не могли зрозуміти. Але у Няні Мельди з’яви­лися підозри, тож...

Я знов перегорнув аркуш назад і подивився на дівчинку з притиснутим до губ пальцем.

Вона підслуховує, тому шшшшш. Вона чує всі розмови, тому шшшшиї. Можуть трапитися злі речі, а гірші ще попереду. Жахливі речі в Затоці, вони чигають, щоб тебе втопити і за­тягнути на корабель, де ти житимеш життям, не схожим на життя. А якщо я наважуся розповісти? Тоді може статися щось жахливе з усіма нами разом.

Ваєрмен застиг поряд зі мною. Рухалися тільки його очі, по­глядаючи то на Новін, то на мертвотну бліду руку, що раз у раз то на мить проявлялася, то зникала з виду в мене при правому боці.

— Але ж було якесь безпечне місце, правда? — запитав я. — Місце, де вона могла розповідати. Де воно було?

— Сам знаєш, — відповіла Новін.

— Ні, я не...

— Овва. Знаєш, пречудово знаєш. їй просто трохи забувся. Рисуй і сам побачиш.

Авжеж, вона мала рацію. Рисуванням я відновив себе. В цьо­му сенсі Ліббіт

(де наша сестра?)

... була мені мов родичка. Через малювання ми обоє повер­нули собі пам’ять про пам’ять.

Я націлився на чистий аркуш.

— Мені треба взяти її олівець? — спитав я у Новін.

— Тепер без різниці. В тебе вийде абияким.

Тож я порився у поясній торбі, знайшов улюблений індиго і почав рисувати. Не замислюючись, я намалював плавальний басейн Істлейків — усе робилося навмання, це як дати волю м’язовій пам’яті, щоб натискала телефонні кнопки. Басейн я на­малював таким, яким він виглядав, коли був новеньким, яскра­вим, повним свіжої води. Басейн, де з якоїсь причини хватка Персе слабшала, а її слух пропадав.

Няню Мельду я намалював по литки, а Ліббіт — з Новін під пахвою — по пояс, надолок її сарафану розплився навкруги. З-під мого олівця попливли літери.

Де зараз твоя нова лялька?

В моїй особливі коробці. У коробці сердечком.

Отже, вона була там якийсь час.

А як її звуть?

Її звуть Персе.

Персі — це хлопчаче ім’я.

А Ліббіт вперто наголошує: Нічого не знаю. Її звуть Персе.

Ну то й хай. Так ти кажеш, що тут вона нас не чує?

Гадаю, що ні...

Це добре. Значить, ти кажеш, що можеш утілювати речі. Але послухай-но сюди, дитинко...

IX

— Ох ти ж, Господи, — вигукнув я. — Так це придумала не Елі- забет. Зовсім не Елізабет до цього додумалася. Ми могли б і раніше здогадатися.

Відірвавши погляд від малюнка, де Няня Мельда й Елізабет стояли в басейні, я, ніби десь здалеку, відчув, що дуже зго­лоднів.

— Про що це ти говориш, Едгаре? — спитав Ваєрмен.

— Це Няня Мельда придумала позбутися Персе. — Я обер­нувся до Новін, котра все ще сиділа на коліні в Джека. — Пра­вильно я кажу?

Новін не відповіла, тож я зробив рукою пас над намальова­ними в басейні постатями. На мить я побачив саму руку, всю цілком, разом з довгими нігтями.

— Няня не могла вигадати нічого кращого, — відклякнула Новін. — А Ліббіт довіряла Няні.

— Звісно, довіряла, — підтвердив Ваєрмен. — Мельда для неї була майже як матір.

Я уявляв собі, що рисування і стирання відбувалося у спальні Ліббіт, але тепер я зрозумів, що все було не так. Це відбулося при басейні. Чи навіть в самому басейні. Бо басейн, з якоїсь невідомої причини, був безпечним місцем. Принаймні так вважала Ліббіт.

— Це аж ніяк не допомогло здихатися Персе, — сказала Но­він. — Але натомість привернуло її увагу. Я так міркую, тая суча курва ледь не луснула від оскаженіння. — Її захриплий голос звучав втомлено, і я помітив, що в Джека на горлі знов ожив борлак. — Аби ж так трапилось.

— Так, — погодився я, — аби ж. Ну, а... що було далі? — Хо­ча я сам, хай не в деталях, але бачив похмуру і беззаперечну логіку подій. — Персе помстилася на близнючках. А Елізабет і Мельда це зрозуміли. Зрозуміли, що вони наробили. Няня Мельда зрозуміла, що вона наробила.

— Вона зрозуміла, — підтвердила Новін. Голос в неї все ще залишався жіночим, проте він постійно наближався до Дже- кових інтонацій. Якими б не були чари, довго триматися вони не можуть. — Вона трималася, поки Містер на знайшов їхні сліди на стежці до Тінявого пляжу, сліди,,що зникали у воді. Але після того вона вже не змогла триматися. Вона вирішила, що сама винувата у вбивстві її дитяток.

— Вона бачила корабель? — спитав я.

— В ту саму ніч. Не можна уздріти той корабель серед ночі і не повірити.

Я згадав свої живописні роботи серії «Дівчина і Корабель» і зрозумів, що так воно й є

— Та ще до того, як Містер зателефонував до старшого ше­рифа на узбережжі і пожалівся, що пропали його близнючки та, мабуть, потопли, Персе побалакала з Ліббіт. Розказала їй, як все було. Еге ж, а Ліббіт все розказала Няні.

Лялька спала з тільця, її, схоже на кругле печиво, лице було обернуто до коробки у формі серця, звідки ми її ексгумували.

— Новін, що саме вона їй розповіла? — спитав Ваєрмен. — Я щось не второпаю.

Новін не відповідала. Джек мені здавався зовсім змарнілим, хоч він і не ворушився весь цей час.

Замість Новін відповів я.

— Персе сказала: «Спробуй ще раз позбутися мене, і слідом за близнючками підуть інші. Спробуй ще хоч раз, і я заберу всю твою родину, одного за одним, а тебе прибережу наостанок». Так це було?

Джек поворухнув пальцями. Ганчір’яна голова Новін повіль­но кивнула.

Ваєрмен облизнув губи.

— Ця лялька, — промовив він, — чий вона саме привид?

— Ваєрмене, тут нема привидів, — сказав я йому.

Джек застогнав.

— Не знаю, аміго, що він таке важке робив, але він гото­вий, — промовив Ваєрмен.

— Так, але ми поки що ні, — я потягнувся по ляльку, по ляльку, котра всюди супроводжувала дівчинку-художницю. І тут Новій заговорила до мене востаннє, і голос в неї був такий, ніби вона намагається балакати одночасно з Джеком.

— Ні-ні, не цією рукою, візьми тією, котрою рисуєш.

Тоді я простягнув руку, котрою шість місяців тому, в моєму іншому житті, в іншій реальності, підняв з асфальту напівмер­тву собаку Моніки Голдстайн. Цією рукою я зняв ляльку Еліза- бет Істлейк з коліна в Джека.

— Едгаре? — спитав мене він, випростовуючись. — Едгаре! Звідки взялася...

Гадаю, він сказав «...ваша відсутня рука», але я не розчув завершення його фрази. Бо задивився на чорні очка і чорну вагіну рота, обведеного червоним. Новій. Усі ці довгі роки вона пролежала тут, у подвійній темряві — в ящику під сходами і в жерстяній коробці, — чекаючи часу, коли зможе висповіда­ти свої таємниці, а помада на її губах сяяла, мов свіжо наведена.

— Tue порядку? — прошепотіла вона у мене в голові, і голос цей не належав ні Новій, ні Няні Мельді (я певен), ні навіть Елізабет. Цей голос не міг належати нікому іншому, окрім Ре- би. — Ти цілком в порядку і готовий малювати, бридкий дядько? Ти готовий побачити решту? Ти готовий побачити все?

Я не був готовий... але мусив бути.

Заради Ілси.

— Покажи мені твої малюнки, — прошепотів я і той чорний рот мене проковтнув.

Як намалювати картину (X)

Будьте напоготові побачити все цілком. Якщо ви готові тво­рити — Бог вам у поміч, Бог допоможе вам, якщо ви спроможні творити, — боронь Боже вас упасти в розпусту поверховості. Пірнайте на саме дно і збирайте свої законні призи. Робіть це, не зважаючи на біль, яким би він не був нестерпним.

Ви можете намалювати двох дівчаток — близнючок — а втім, будь-хто таке може намалювати. Не зупиняйтесь на цьому тіль­ки тому, що далі йде жах. Не бійтесь підкреслити того факту, що вони стоять по стегна на такій глибині, де вода мала б покривати їх з головами. Свідок — наразі Емері Полсон — міг би це помітити, аби дивився, та занадто багато людей не го­тові бачити того, що стирчить у них прямо перед очима.

Аж поки не стане занадто пізно, звичайно.

Він прийшов на пляж з сигарою. Він міг би покурити на задньо­му /анку або на веранді, але якийсь потужний імпульс покликав його прогулятися порозЪсджемй дорозі, яку Аді називала Буль­варом п’яниць, а потім і спуститися крутішою піщаною стеж­кою на пляж. Той голос підказав йому, що там сигара смакува­тиме краще. Він зможе присісти на принесеній хвилями колоді, помилуватися вечірньою зорею, діждатися поки помаранчевий колір вицвіте до мандаринового і серед синяви вигулькнуть зірки. Затока дуже гарна в такому освітленні, нашіптує йому голос, навіть попри те, що початок його подружнього життя співпав з тим неприємним фактом, що Затока проковтнула двох сестричок його коханої.

Але, здається, там видніється щось ще цікавіше за вечірню зорю. Корабель. Старовинний, красивий — стрункий корпус, три щогли і пишні вітрила. Заковтнувши наживку, він підні­мається з колоди і йде туди, де сухий пісок стає мокрим і твер­дим. Якийсь атмосферний ефект створює враження, ніби остан­ній червоний промінь призахідного сонця світить прямо крізь корпус корабля.

Він якраз думає про це, коли долітає перший крик, відгукую­чись срібним дзвоном в його голові: Емері!

А відтак і наступний: Емері, рятуйте! Донна течія! Відлив!

Отут він вже помічає дівчаток, і в нього підскакує серце. Воно злітає йому ніби аж під горло, а потім падає на місце, двічі підстрибнувши. Незапалена сигара випадає йому з пальців..

Дві маленькі дівчинки, однаковісінькі на позір. Вони в одна­кових сукенках і, хоча в цьому вицвітаючому освітленні Емері важко роздивитися кольори, він вгадує — одна червона, з літе­рою Л на грудях, а інша синя, з літерою Т.

Відлив! — Дівчинка з літерою Т зве, прохально здіймаючи руки над головою.

Донна течія! — Зве дівчинка з літерою Л.

І хоча жодна з них не виглядає такою, що ось-ось захлинеть­ся, Емері не розмірковує довго. Йому заважає міркувати його радість, усвідомлення ним того, що це чудесна можливість, що, коли він з’явиться з близнючками, його до того відчужений тесть вмент змінить своє до нього ставлення. А срібні дзвони дівчачих голосів у його голові теж змушують його поспішати. Він кидається на порятунок, ось зараз він ухопить сестричок Аді і витягне їх на берег.

Емері! — Це Тесі, темні очі на порцеляново-блідому обличчі... а губи червоні.

Емері, швидше! — Це Пора тягнеться до нього руками, з яких скрапує вода, а до щічок їй прилипли темні кучерики.

Він кричить — Я йду, дівчатка! Тримайтеся!

З розгону забігає у воду, ось вона йому по литки, ось по коліна.

Він кричить — Намагайтеся плисти! Так, ніби там, де вони стоять, їм не по стегна, а в ньому власного зросту шість футів і два дюйми.

Вода Затоки — все ще холодна в середині квітня — доходить йому до грудей, коли він врешті наближається до дівчаток, а ко­ли вони хапають його своїми незвичайно дужими, як для малих діточок, руками, коли він вже наблизився достатньо, щоб по­мітити сріблястий відблиск їхніх полив’яних очей і відчути солоний запах мертвої риби, яким тхне їхнє струхлявіле волос­ся, тоді вже пізно. Він борсається, його крик радості звучить благально, а далі, у боротьбі з відбійною донною течією стає спершу протестуючим воланням, а там й жахливіш плачем, проте тоді вже зовсім пізно. Ці крики аж ніяк не лунають довго, їхні рученята вже перетворилися на холодні пазуристі лапи, вони все глибше встромляються йому в плоть, затягаючи його все глибше, і вода наповнює йому рота, втихомирюючи його крики. Він бачить корабель супроти останніх холодіючих жа­рин догораючого сонця і — як же він міг не помітити цього відразу? як він не міг здогадатися? — він розуміє, що це почвара, чумна посудина, корабель мертвих. Щось чекає на нього там, щось у хламиді, і він би заверещав, аби міг, але вже вода залилася йому в очі, і інші руки, голі кістки на дотик, змикаються на його кісточках. Чийсь кіготь зриває з нього черевик, відтак лоскоче йому великого пальця, ніби запрошуючи погратися у «Пішла свинка на базар»¹⁷², а він тим часом тоне.

Дата добавления: 2015-08-28