Клуб сімейного дозвілля 39 страница

— Муначо! — загукав Ваєрмен, і Джек приєднався: — Бос, ви в порядку!?

Голова в мене була розбита, я відчував, як кров теплими цівками стікає мені по обличчю, але вирішив, що я таки в по­рядку; безперечно, я перебував колись у значно гіршому ста­новищі в Краї Тисячі Озер. Та й драбина, хоч і косо, все ще стояла. Я подивився праворуч, туди, де стояв покритий мохом джбан віскі «Шотландський Стіл», у пошуках якого ми діста­лися аж сюди. Замість одної, на ньому сиділо вже дві жаби. Вони помітили, що я на них дивлюся, й, вирячивши очі, з роз­зявленими ротами плигнули мені в обличчя. Я не мав сумнівів, що Персе воліла б аби вони мали зуби, як в одоробла, створе­ного Елізабет. Ах, чудові старі деньки.

— Я в порядку, — відгукнувся я нагору, відкидаючи вбік жаб і намагаючись сісти. Піді мною й навкруг мене ламалися кістки. Хоча, ні.... Вони не ламалися. Занадто старими й відсирілими вони для цього були. Вони спершу гнулися, а відтак тріскали­ся. — Давайте сюди воду. Можна скинути її прямо в рюкзаку, тільки постарайтеся не поцілити мені ним у голову.

Я подивився на Няню Мельду.

—Я хочу взяти ваші срібні браслети, — сказав я їй, — але це не крадіжка. Якщо ви десь поряд і бачите, що я тут роблю, сподіваюся, ви поставитеся до цього як до віддачі. Як до пере­дачі далі.

Я стягнув браслети з її решток і просунув у них своє ліве зап’ястя, підняв руку й дозволив їм сковзнути під власною вагою до межі упору. Наді мною через край цистерни нахили­лася Джекова голова: «Едгаре, стережіться!»

Вниз полетів рюкзак. Уламок однієї з розтрощених мною при падінні кісток пробив пластик і звідти попливла тонка цівка води. Я скрикнув перелякано й зло, розчахнув торбу і заглянув усереДину. Проколото було тільки одну пляшку. Дві інших уцілі­ли. Я повернувся до вкритого мохом керамічного джбана, про­сунув руку в скопище масного слизу під ним і почав його від­ривати. Він не бажав піддаватися, але твар, що була всередині, забрала в мене дочку, і я не збирався їй попускати. Нарешті він покотився до мене, і коли він зрушився, добрячий шмат кора­лової каменюки, що стирчав за ним, плюхнув у багнюку.

Я посвітив на джбан. Бік, яким він тулився до стіни, лиш трохи поріс мохом, і я побачив гайлендера в кілті, який танцює свій флінг, брикливо задравши назад ногу. А ще на округлому боці джбанка я побачив криву тріщину. Це наробила та каме­нюка, що колись була одірвалася від стіни. Після того удару джбан, котрий Ліббіт наповнила водою з басейну у 1927 році, й почав сочитися, і тепер він був майже порожній.

Всередині*нього я чув якесь торохкотіння.

—Я вб’ю тебе, якщо ти не зупинишся, але якщо зупинишся, я тебе відпущу. Тебе і твоїх друзів.

Я відчув, як розтягуються мої губи, як я щирюся. Чи не такий ощир бачила Пам, коли моя рука вчепилася їй у горло? Звісно, бачила...

— Не варто було тобі вбивати мою дочку.

— Зупинися зараз же, а то я вб’ю й другу.

Згори гукнув Ваєрмен, і в його голосі звучав неприхова­ний відчай:

—Аміго, щойно зійшла Венера і, мені здається, це недоб­рий знак.

Я сидів, спершись на вологу стіну, в спину мені упиналися корали, а в бік — кістки. Рухатися було незручно, десь, в якійсь іншій країні, мені дико тремтіло стегно — поки що не до крику, але, схоже, що вже невдовзі. Я не уявляв собі, чи зможу в тако­му стані вилізти вгору драбиною, але був надто розлючений, щоб цим перейматися.

— Вибач мене, міс Булочко, — пробурмотів я до Аді і встро­мив в її кістлявий рот задній кінець ліхтаря. Тоді взяв кераміч­ний джбанок обома руками... бо при мені були обидві руки. Зігнув здорову ногу, задником підбора розкидаючи навсібіч кістки й багнюку, підняв джбанок у промінь ліхтаря і кинув його собі на задране коліно. На ньому з’явилася нова тріщина, витекло трохи мутної води, проте він не розбився.

Всередині джбана закричала Персе і я відчув, щб з носа в ме­не заюшила кров. І світло ліхтаря змінилося. Воно стало черво­ним. У цьому пурпуровому сяйві мені підморгували й щири- лися черепи Аді й Няні Мельди. Я дивився на вкриті мохом стіни цієї глотки, до якої вліз з власної волі, і бачив інші облич­чя: Пам... перекошене оскаженінням лице Мері Айр в момент, коли вона б’є руків’ям пістолета Ілсі в голову... сповнене перед­смертного здивування лице Камена, коли він впав вражений інфарктом... лице Тома, котрий летить зі швидкістю сімдесят миль на годину і раптом повертає кермо, посилаючи свою ма­шину в бетонну стіну.

Що найгірше, я побачив Моніку Голдстайн, як вона плаче: «Ви вбили мого собачку!»

— Едгаре, що трапилося?

Це був Джек, за тисячу миль від мене.

Я згадав, як гурт Shark Puppy по радіо «Кістка» співав свою «Рий». Подумав, що казав Тому: «Той чоловік загинув у своєму пікапі».

— Тоді поклади мене до кишені, і ми будемо разом, — сказала вона. — Ми разом попливемо в твоє реальне інше життя, і всі столиці світу впадуть до твоїх ніг. Ти будеш жити довго...я це можу забезпечити... і станеш митцем століття. Тебе порів­нюватимуть з Гоєю. З Леонардо.

— Едгаре? — тепер у голосі Ваєрмена звучала паніка. — Від пляжу наближаються постаті. Здається, я їх чую. Погані справи, мучачо.

— Вони непотрібні тобі. Нам вони непотрібні. Вони ніщо... ніщо, просто екіпаж.

Ніщо, просто екіпаж. На цих словах червона лють вихлюп­нулася мені в мозок, хоча права рука в мене й почала зникати

з реальності. Але перш ніж вона пропаде цілком... перш ніж я втомлюся утримувати своє оскаженіння і цей проклятий тріснутий джбан...

— Засунь собі друга в сраку, ти дула курка, — прошипів я, знову піднімаючи джбан над своїм тремтячим зігнутим колі­ном. — Засунь себе товаришу в жопу.

Я щосили гахнув джбаном об свій кістлявий кілок. І тут же біль, але менший, ніж я очікував... а взагалі-то, насамкінець так завжди й буває, як ви гадаєте?

— Засунь себе йобаному приятелю в гузно.

Джбан не розбився, вже розколотий, він просто розсипався на друзки, забризкавши мені джинси мутною вологою грязюч- кою, якої в ньому залишалося хіба що на дюйм. З нього вико­тилася маленька порцелянова фігурка: жінка в каптурі, заку­тана у хламиду. Її рука, що стискала біля горла борти хламиди, була не рука, а кігтяста лапа. Я підхопив статуетку. В мене не було часу її розглядати — вони вже на підході, поза всякими сумнівами, вони наближаються до Ваєрмена з Джеком — але я встиг помітити, яка вона гарна. Якщо, якби так сталося, ви зуміли б ігнорувати кігтясту лапу і тривожний натяк на її третє око, приховане начесаним з-під каптура на лоб волоссям. Ця річ також була вельми тендітна, майже прозора. Але, коли я спробував її розломити в руках, це виявилося не легше, ніж намагатися розломити сталеву болванку.

— Едгаре! — верескнув Джек.

— Не підпускайте їх, — гаркнув я. — Ви мусите утримати їх подалі звідси!

Я засунув її собі в нагрудну кишеню сорочки і вмент відчув, як нудотне тепло почало просякати мені шкіру. І воно бубоніло. Моя ненадійна моджо-рука знову щезла, тож довелося затис­нути пляшку води Еуіап під пахвою кукси, а тоді вже відкрути­ти кришку. Ту ж незграбну, крадучу час процедуру я повторив і з другою пляшкою.

Ваєрмен нагорі закричав майже впевненим голосом.

— Геть звідси! Тут срібний наконечник! Я буду стріляти!

Відповідь на це пролунала ясна, добре чутна й на дні колодязя.

— Ти вважаєш, що встигнеш перезарядити достатньо швид­ко, щоб постріляти нас усіх трьох?

— Ні, Бмері, — не забарився Ваєрмен. Він говорив, немов з дитиною, і голос його з кожним словом міцнішав. Ніколи він мені не подобався більше, ніж в ту мить. — Це я приготував саме для тебе.

А відтак вже настав час важкої дії, жахливої дії.

Я почав відкручувати ковпак ліхтаря. На другому оберті згасло світло і я опинився в майже ідеальній темряві. Витрясши всі батареї зі сталевого корпусу, я почав намацувати пляшку з водою. Пальці зімкнулися на її шийці і я почав наливати, керований лише чуттям. Я не мав поняття, скільки води може вмістити ліхтар, і гадав, що однієї пляшки «Евіан» вистачить, щоб заповнити його по вінця. Я помилявся. По другу пляшку я простягнув руку в ту мить, коли на острів Дума впала глупа ніч. Кажу це, бо саме тоді порцелянова фігурка в моїй кишені цілком ожила.

X

Кожного разу, як беруть сумніви, а чи насправді відбувався той останній скажений герць у цистерні, мені достатньо кинути оком на гальмівні сліди білих шрамів в мене зліва на грудях. До речі, хто бачать мене без одягу, їх не помічають, бо завдяки аварії все моє тіло — великий атлас шрамів, тож ця невеличка біла гірлянда губиться між мальовничішими відмітинами. Зате ці мені завдала своїми зубами жива лялька. Та, що прогризла мені сорочку й шкіру аж до самого м’яса.

Та, що сподівалася догризтися аж до самого серця.

XI

Намацуючи другу пляшку води, я її ледь не перекинув. Загалом через здивування, але й від болю теж, я тоді аж скрикнув. Я від­

чув, як потекла свіжа кров, цього разу в мене під сорочкою, у загинку між торсом і черевом. Вона ворохобилася у мене в кишені, корчилася в кишені, кусала, гризла, жувала мене зуба­ми, дориваючись глибше й глибше. Довелося її віддирати від себе, а разом з нею я відірвав і добрячий шмат скривавленої сорочки та власної плоті. Фігурка втратила свою прохолодну тендітність. Тепер вона була гарячою, і корчилася у мене в кулаку.

—Давай, підходь!— волав нагорі Ваєрмен. — Давай, зараз отримаєш!

Вона уп’ялася своїми порцеляновими, гострими, мов голки, зубками у перетинку між моїми великим і вказівним пальцями. Я Заверещав. Попри мою скажену нарваність, у ту мить вона могла б вислизнути, але вниз сковзнули браслети Няні Мельди і я відчув, як вона шуснула від них углиб моєї долоні. Одною ногою провалившись мені між середнім і підмізинним пальця­ми. Я стиснув пальці докупи, впіймавши статуетку. Впіймавши її. Її рухи стали млявими. Не можу заприсягтися, там було чорнильно-темно, але я майже певен, що якийсь з браслетів встиг її торкнутися.

Згори наді мною почулося ЧВАХ, звук звільненого стисну­того повітря показав, що стрелив гарпунний пістоль, а слідом пролунав виск, яким мені ледь не роздерло мозок. Нижче нього — поза ним — я почув голос Ваєрмена: «Джеку! Три­майся в мене за спиною. Візьми один...» А далі тільки розлю­чене гарчання моїх друзів і злий, потойбічний сміх двох дав­но мертвих дівчаток.

Корпус ліхтаря я тримав між колінами, і не треба мені розказувати, що в суцільній темряві все може піти шкере­берть, особливо, коли цим усім займається однорука людина. Я мав лише один шанс. А в тих умовах, які я мав, краще було не зволікати.

— Ні! Стій! Неробицьо...

Я впустив її всередину і перший результат проявився момен­тально: дитячий злостивий сміх наді мною перетворився на скиглення й перелякані зойки. Відтак я почув Джека. Він кри­чав істерично, мов навіжений, але я в житті не чув приємнішо­го голосу.

— Отак-так, так вам. і треба, біжіть звідси мерщій! Поки не розпустив вітрила, поки не втік без вас ваш блядовіз!

Тепер я мав перед собою делікатну проблему. Вона була все­редині ліхтаря, ліхтар я тримав своєю єдиною рукою, його кришка була десь поряд... але ж тут темно, хоч в око стрель. І зайвої руки, щоб помацати навкруги, в мене не було.

— Ваєрмене! — позвав я. — Ваєрмене, ти там є живий?

Після довгої — достатньої для вкорінення й пророщення

перших зерняток страху — хвилини він відгукнувся:

— Я є, мучачо. Ще живий.

— Усе гаразд?

— Якась з них мене подряпала, тож треба дезінфікувати рану, а решта все гаразд. Гадаю, ми обоє в порядку.

— Джеку, ти можеш спуститися сюди? Мені потрібна до­помога.

І вже після цього, сидячи в напівзігнутій позі серед кісток, тримаючи в руці наповнений водою ліхтар на манер того, як Статуя Свободи тримає свій смолоскип, я почав реготати.

Є такі правдиві почуття, яких неможливо приховати.

XII

Очі в мене достатньо призвичаїлися, щоб помітити темну тінь, яка ніби спливала вниз по стіні цистерни — це Джек спускався драбиною. Корпус ліхтаря затремтів у мене в руці — легесень­ко, але безсумнівно він затремтів. Я яскраво уявив собі жінку, що топиться у тісному залізному колодязі, і відігнав геть цей образ. Задуже схоже це було на те, що трапилося з Ілсою, а злов­лене мною чудовисько аж ніяк не було схожим на Ілсу.

— Там не вистачає щабля, — промовив я. — Якщо не хочеш тут залишитися назавжди, намагайся бути дуже обережним.

— Цієї ночі я не можу загинути, — відповів він ламким бля­шаним голосом, за яким я його ніколи б не впізнав. — У мене на завтра призначене побачення.

— Мої вітання.

— Дяку..

Він ступив у порожнечу без щабля. Драбина відхилилася. Якусь мить я був певний, що зараз він гепнеться мені на го­лову, на перекинутий догори дригом ліхтар у мене в руці. Вода розіллється, вона вислизне, і всі наші зусилля перетворяться на ніщо.

— Що трапилося? — загорлав згори до нас Ваєрмен. — Що там у'вас, курва, трапилося?

Драбина з Джеком знову прихилилася до стіни, в останню критичну секунду він встиг вхопитися за кораловий виступ, і зараз тримався за нього рукою. Я побачив, як різко, мов пор­шень, смикнулась його нога до наступного, цілого, щабля, й од­ночасно почулося здорове пердіння. — Кендюх, — прошепотів він. — Кендюх, кендюх, о, блядь, кендюх.

— Що там трапилося? — Ваєрмен буквально ревів.

— У Джека Канторі на задниці лопнули джинси, — відгук­нувся я. — А тепер хвильку помовч, Джеку, ти вже майже на місці. Вона у ліхтарі, але в мене ж одна рука, я не можу підібра­ти кришку. Ти мусиш спуститися і знайти її. Не страшно, якщо ти наступиш на мене, тільки не штовхни'ліхтар. О’кей?

— О-о’кей, Господи, Едгаре, я вже гадав, що зараз полечу шкереберть.

— Я теж. Давай, спускайся. Тільки повільно.

Він спустився і першим чином наступив мені на стегно — боляче, а відтак на одну з порожніх пляшок з-під води. Вона хруснула. Потім ще щось тріснуло, глухо, мов зламалася сира ломака.

— Едгаре, що це було? — він ледь не плакав. — Що..?

— Нічого.

Я був певен, що він наступив на череп Аді. Ногою він штовх­нув ліхтар, холодна вода вихлюпнулась мені на зап’ястя. Все­редині металевого циліндра ніби щось ворухнулося, обертаю­чись. Усередині моєї голови теж обернулося — жахливе око, зелено-чорне, кольору глибокої води за мить до западання те­мряви. Воно вдивлялося в мої найпотаємніші думки, у тім кутку, де лють переважує гнів і стає вбивством. Воно побачи­ло... а тоді вкусило. Так жінка може вкусити чоловіка за яєчко. Я ніколи не забуду того відчуття.

— Шукай, Джеку, шукай впритул. Як міні-субмарина. Яко- - мога обережніше.

— Мене чмелить, бос. Щось на кшталт клаустрофобії.

— Зроби глибокий вдих. Ти можеш це зробити. Ми скоро звідси виліземо. В тебе є сірники?

Сірників у нього не було. Запальнички теж. Джек міг собі дозволити шість кухлів пива ввечері у п’ятницю, але легені димом не засмічував. Слідом потекли кошмарно довгі хвили­ни — Ваєрмен каже, їх минуло не більше чотирьох, а мені вони здалися тридцятьма, щонайменше тридцятьма, — поки Джек човгав на колінах між кісток, підіймався, трохи просувався, знову вклякав, мацав навкруг себе. Рука в мене втомилася.

В мене заніміла рука. З ран на грудях не переставала юшитися кров, чи то вона повільно зсідалася, чи не зсідалася зовсім. Але найгірше було з рукою. Її покинули всі відчуття, і невдовзі я вже почав гадати, а чи тримаю я в ній ліхтар, я його не бачив, і не від­чував на дотик. Відчуття ваги в руці розчинилося в дрижанні її м’язів. Я поборював у собі бажання постукати металевим корпусом об стіну цистерни, щоби пересвідчитися, що ліхтар усе ще у мене в руці, тим більше, що розумів, якщо зроблю так, то можу його впустити. Я вже гадав, що кришка загубилася десь у мішанині кісток і фрагментів скелетів, і Джекові ніколи не вда­сться її розшукати без світла.

— Що трапилося? — запитав Ваєрмен.

— Скоро закінчуємо, — відповів я. На ліве око мені напливло крові, защеміло, я її зморгнув. Я намагався думати про Іллі, мою Отаку-то- Дівчинку, і з жахом усвідомив, що не можу пригадати її обличчя. — Т]рохи золи, трохи пороху, ми тут даємо собі раду.

— Що?

— Пеньок! Трохи сучків, трохи запорів! Чи ти там, курва, оглух, Ваермене?

Чи направду похилився ліхтар? Я злякався, що так. Вода може бігти мені на занімілу руку, а я цього зараз навіть не від­чуватиму. Але якщо ліхтар не похилився, а я почну його рівня­ти, тоді станеться ще гірше.

Якщо вода вибігає, тоді її голова за кілька секунд знову вирине над поверхнею. І тоді всьому гаплик. Ти ж це розумієш, хлопче?

Я розумів. Я сидів у темряві, задравши руку, і боявся пово­рухнутися. Стікав кров’ю й чекав. Час зупинився, а пам’ять стала примарною.

— Ось вона, — нарешті подав голос Джек. — Закотилася між чиїхось ребер. Хвилиночку... ага, дістав.

— Хвала Господу, — видихнув я. — Христос Воскрес. — Я ба­чив його смутну тінь перед собою, він опустився на одне колі­но в мене між розкаряченими ногами, впершись у перемішані рештки кісток тієї, котра колись була старшою дочкою Джона Істлейка. Я простягнув до нього руку з ліхтарем. — Накручуй. Потихеньку, бо я більше не в силах його рівно тримати.

— На щастя, в мене дві руки, — промовив він. А тоді однією підтримував мою, з водонепроникним ліхтарем в ній, а другою почав накручувати кришку. Зробив лиш одну паузу — спитати, чому я плачу.

— Від полегшення, — відповів я. — Давай. Закінчуй. Швидше.

Коли він закінчив, я забрав у нього закручений ліхтар. Він

був набагато легшим, ніж з батарейками всередині, але не це мене цікавило. Я хотів пересвідчитися, чи щільно на ньому закручена кришка. Схоже, що так. Я наказав Джеку, щоб коли він підніметься нагору, ліхтар перевірив ще й Ваєрмен.

— Буде зроблено, — відповів він.

— І намагайся залишити цілими щаблі на драбині. Мені зна­добляться вони всі.

— Ви тільки переступіть через зламаний, Едгаре, а там ми вже вас витягнемо.

— О’кей, а я нікому не розповім, як в тебе на сраці тріснули джинси.

Тут він насправді розсміявся. Я смутно бачив, як він види­рається по драбині, роблячи широкий крок, щоб оминути зламаний щабель. Миттєвий сумнів пробив мене, коли я уявив собі, що зараз крихітні порцелянові ручки зсередини розкру­чують ліхтар — так, навіть попри те, що я був впевнений, що • прісна вода її нейтралізувала, — проте Джек не закричав, не полетів сторч головою, і бридке відчуття мене полишило. Над головою в мене зяяло коло яснішої темряви, і врешті він його досяг.

Коли він цілком вибрався назовні, пролунав голос Ваєрмена:

— А тепер ти, мучачо.

— Хвилиночку, твої юні подружки вже пішли? — запитав я.

— Аж побігли. Гадаю, берег чистий.

— А Емері?

— Гадаю, це тобі варто побачити самому. Давай, підіймайся.

— Хвилиночку, — знову повторив я.

Відкинувшись головою на обслизлу від моху коралову стіну, я заплющив очі і простягнув перед собою руку. Я тягнув її аж поки не намацав щось гладеньке й кругле. А там два моїх паль­ці сковзнули у зазубрений отвір, котрий майже напевне був очницею. А оскільки я був певен, що Джек розтоптав череп Адріани...

— Все закінчується якнайкраще, наскільки це можливо на цьому кінці острова, — сказав я Няні Мельді. — Це місце не ду­же годиться для могили, але вам ще недовго тут залишатися, моя дорогоцінна.

— Можна, я залишу собі ваші браслети? Вони ще можуть знадобитися.

Авжеж. Я боявся другого пришестя тварі.

— Едгаре! — Ваєрмен всерйоз занепокоївся. — 3 ким ти там балакаєш?

— З тією, котра насправді її зупинила, — відповів я.

А оскільки та, котра її насправді зупинила, не сказала мені, що хоче, щоб я повернув їй браслети, я залишив їх в себе на руці і розпочав довгу й болісну роботу зі зведення себе на ноги. Перемішані уламки кісток і вкриті мохом скалки кераміки со­вались у мене під ногами. Ліве коліно — те, що в мене функціо­нальне, — набрякло і випирало крізь діру в джинсах. Голова в мене Трусилася, у грудях мені пекло вогнем. Драбина здава­лася з милю заввишки, але я бачив темні силуети голів Джека і Ваєрмена, котрі заглядали до мене через край цистерни, на­поготові мене підхопити, коли — якщо — я спроможуся виліз­ти на достатню для цього висоту.

Я подумав: «Сю ніч місяць на три чверті, а я не зможу його роздивитися, поки не вилізу з цієї брудної ями».

Отож, довелося лізти.

Дорідний місяць висів над східною частиною обрію, поливаючи жовтим сяйвом буйні джунглеві зарості, котрі захопили півден­ний кінець острова, і позолотивши східний бік зруйнованої са­диби Джона Істлейка, де той колись жив з домоврядницею і свої­ми шістьма дочками — доволі щасливо, гадав я, поки падіння Ліббіт з запряженої поні бідки не змінило хід речей.

Він також золотив старий, інкрустований коралами скелет, що лежав на підстилці з втоптаних ліан, котрі з корінням по­виривали Джек з Ваєрменом, коли звільняли ляду цистерни. Дивлячись на рештки Емері Полсона, я пригадав шкільний шматок з Шекспіра і промовив вголос: «Пірнув на сажнів п’ять, мабуть... Кістки коралами стають³²⁹».

Джека вхопили дрижаки, ніби на нього подуло різким сирим вітром. Він міцно обхопив себе руками. Це вже його дістало.

Ваєрмен нахилився й підняв одну тонку хирляву руку. Вона беззвучно розломилася у трьох місцях. Емері Полсон дуже- дуже довго’ Пробув у капьдо. В порожній лірі його ребер застряг гарпун. Щоб повернути його до решти, Ваєрмену довелося висмикнути гарпун з землі й обчистити наконечник.

— Як тобі вдалося відбитися від пекельних близнючок з не- зарядженим пістолем? — спитав я.

Ваєрмен затиснув гарпун в руці на манер кинджалу.

Джек кивнув:

— Еге ж. Я й собі вихопив гарпун в нього з-за пояса і так само відмахувався. Щоправда, не знаю, як довго ми зуміли б протриматися, вони були як скажені собаки.

Ваєрмен знову засунув собі за пояс той гарпун, котрим він вразив Емері.

— Оскільки ту прозвучало слово «довго», чи не варто, Едга- ре, нам подумати про інший контейнер для твоєї нової ляльки. Як ти вважаєш?

Він мав рацію. Якось важко було собі уявити, щоб Персе про­вела наступні вісімдесят років у сталевому корпусі ліхтаря фірми

«Гарриті». Мене вже непокоїла надійність прокладки між бата­рейною секцією та фарою. А той камінь, що відпав від стіни цистерни й надколов джбанок з-під віскі «Шотландський Стіл»... була то випадковість чи остаточна перемога розуму над матерією в результаті багатьох років терплячої роботи? Колупання стіни своєї камери загостреною ложкою за версією Персе?

Наразі ліхтар згодився. Благослови Господи, практичний розум Джека Канторі. Ні — це несмак. Господи, благослови Джека Канторі.

—У Сарасоті є ювелір, котрий спеціалізується на сріблі, — сказав Ваєрмен. — Мехісапо тиу иЛегаом*. Міс Істлейк носить — носила — кілька речей його роботи. Я запросто домовлюся з ним про виготовлення водонепроникної посудини, достатньо великої, щоб туди помістився ліхтар. Це дасть нам те, що стра­хові компанії і футбольні тренери називають подвійним по­криттям. Це стане в гроші, ну то й що? Коли заповіт пройде всі судові інстанції, я буду вельми заможним чоловіком. Хоч тут якась приємність, мучачо.

— їм Іоіегіа, — проказав я машинально.

— ві, — відгукнувся він. — Чортова Іа Шегіа. Гайда, Джеку. Допоможи мені вкинути Емері в цистерну.

Джек скривився.

— О’кей, але я... я не дуже хотів би його торкатися.

— Я допоможу з Емері, — заспокоїв я Джека. — А ти бережи ліхтар. Давай, Ваєрмене, взяли.

Вдвох ми підтаскали й скинули Емері у діру, потім закидали туди шматки, що відвалилися від нього по дорозі — принаймні ті, які помітили. Я й зараз пам’ятаю його закам’янілий корало­вий вищір, з яким він покотився в діру, де в темряві возз’єднався зі своєю нареченою. І, звичайно, інколи я бачу це у снах. У тих снах я чую, як до мене гукають Аді й Емері, питаються, чи не ба­жаю я спуститися й приєднатися до них І інколи в тих снах я так і роблю. Іноді я кидаюся в темний смердючий колодязь просто для того, щоб припинити спогади.

Я прокидаюся з криком після таких снів, молотячи у темряві рукою, котрої нема.

XIV

Ваєрмен з Джеком знову поставили ляду на її місце, а вже тоді ми пішли до мерседеса Блізабет. То була повільна, болісна про­гулянка і наприкінці її я практично не міг більше йти, мене хитало. Ніби годинник відкрутився назад до минулого жовтня. Мені вже мріялося про пару пігулок оксиконтину, котрий чекав на мене у Великій Ружі. Ні, краще буде три, вирішив я. Три не просто пригасять біль, якщо пощастить, вони занурять ме­не на кілька годин у сон.

Мої друзі разом запропонували мені спертися їм на плече. Я відмовився. Це не остання моя прогулянка цієї ночі. Я вже все вирішив. Мені все ще не вистачало останньої деталі в паз- лі, але я мав ідею. Що Блізабет казала Ваєрмену? Ти захочеш, але ти не мусиш.

Надто пізно, надто пізно, надто пізно.

Ідея була неясною. Ясним був звук мушель. їх було чутно в будь-якому кутку Великої Ружі, але, для повноти ефекту, краще було слухати їх ззовні. Там вони звучали найбільше схоже на голоси. Скільки ночей я витратив на малювання, коли варто було просто слухати.

Цієї ночі я слухатиму.

За воротами Ваєрмен зупинився.

— Абуввив абуввиш штосам — промовив він.

— Безодня кличе безодню, — промовив глухо Джек і зітхнув.

Ваєрмен поглянув на мене.

— Як гадаєш, трапляться нам якісь неприємності по дорозі додому?

— Зараз? Ні.

— А тут ми з усім покінчили?

— Покінчили.

— Повертатимося сюди коли-небудь?

— Ні, — відповів я і подивився на руїни. Дім майорів у мі­сячному сяйві. Він позбавився своїх тайн. Я згадав, що ми за­були там коробку Ліббіт у формі серця, але, либонь, так краще. Хай залишається тут. — Ніхто ніколи сюди не з’явиться більше.

Джек подивився на мене здивовано й трохи злякано.

— Звідки ви знаєте?

— Знаю, — відповів я.

21 — МУШЛІ В МІСЯЧНОМУ СЯЙВІ

І

Ніяких неприємностей на зворотньому шляху нам не трапи­лося. Запах там ще витав, але вже розсіювався — почасти тому, що піднявся вітер, а почасти тому.., що він просто покращився.

Вогні у дворі Ель Паласіо вмикав таймер, тож тепер вони радісно нам блимали з темряви. В будинку Ваєрмен методично обійшов усі кімнати, вмикаючи в кожній повне освітлення. Аж поки дім, де Елізабет провела більшу частину свого життя, не перетворився на якусь подобу океанського лайнера, що входить у порт опівночі.

Після того ми по черзі прийняли душ, при цім, мов естафету, передавали один одному потримати ліхтар. Його обов’язково хтось з нас тримав у руках. Першим мився Ваєрмен, потім Джек, а тоді вже я. Після душу кожного з нас ретельно огляну­ли інші двоє, кожну подряпину на шкірі було промито пергід­ролем. Найбільше дісталося мені, коли я після обробки знову одягнувся, все тіло в мене палало.

Я закінчував з черевиками, терпляче намагаючись зав’язати одною рукою шнурки, коли Ваєрмен ввійшов до гостьової спальні з похмурим обличчям.

— На автовідповідачі внизу послання, яке ти мусиш послу­хати. Від поліції в Тампі. Дай-но я тобі допоможу.

Він опустився переді мною на коліно й почав перев’язувати мені шнурки. Без здивування я помітив, що в нього на голові побільшало сивини... і раптом мене мов громом вдарило. Я вхопив його рукою за круте плече.

— Ліхтар! Джек...

— Заспокойся. Він сидить у Порцеляновій вітальні міс Істлейк з ліхтарем на колінах.

Тим не менше, я заквапився. Не знаю, що й очікував поба­чити — порожню кімнату, розкручений ліхтарик на долівці посеред калюжі чи, може, Джека, що перетворився на пазурис­ту триоку курву, котра випала зі старого розколотого джба­на — та він просто сидів собі там, з ліхтарем, з неспокійним виразом в очах. Я спитав, чи з ним щось негаразд. І уважно подивився йому в очі. Якщо він збирається... ні... я вирішив, що помітив би це в його очах.

— Яв порядку. Але це повідомлення від копів... — він по­хитав головою.

— Ну, то давай послухаємо.

Чоловік, котрий назвався детективом Семсоном, повів, що намагається зв’язатися і з Едгаром Фрімантлом, і з Джеромом Ваєрменом, аби поставити декілька запитань щодо Мері Айр. Особливо він хотів би поговорити з Едгаром Фрімантлом, якщо той не від’їхав у Род-Айленд чи Міннесоту, куди, як розуміє Семсон, буде транспортовано тіло його дочки для поховання.

— Я розумію, містер Фрімантл зараз перебуває у скорботі, — сказав Семсон. — Також я певен, що це справа поліційного департаменту Провиденса, але нам відомо, що містер Фрімантл нещодавно давав інтерв’ю цій Айр, тож я вирішив побалакати з ним, і з вами, містере Ваєрмене, якщо це можливо. Я скажу вам, по телефону, що найбільше здивувало поліцію в Провиденсі, якщо зараз не закінчиться плівка....

Плівки вистачило і останнядеталь встала на місце.

II

— Едгаре, це безумство, — промовив Джек, здається, вже втретє, і безпорадніше. — Це абсолютна дурість, — він обернувся до Ваєрмена. — Скажіть хоч ви йому!

— Unpoco loco [31], — погодився Ваєрмен, але якщо Джек не знав різниці між росо та тиу [32], то я її розумів.

Ми стояли у дворі, між седаном Джека і старим мерседесом Елізабет. Місяць світив вище, а вітер віяв дужче. Прибій гатив у берег, а за милю звідси мушлі під Великою Ружею обговорю­ють дивні речі: muy asustador [33].

— Але я можу вмовляти його цілу ніч, і він все’дно не відмо­виться від замисленого.

— Бо ти знаєш, що тут моя правда.

— Те perdon, amigo [34], правда, ймовірно, твоя — погодився він, — але ось що я тобі скажу: жирний старий Ваєрмен го­товий стати на коліна і молитися, щоб вона виявилася прав­дивою.

Дата добавления: 2015-08-28