Клуб сімейного дозвілля 32 страница

— Не муч ти себе так, мучачо, — промовив Ваєрмен. — По­пустися. Вона намагалася «вималювати Персе з існування». Як таке можливо зробити?

— Намалювати і стерти.

— Персе їй цього не дозволила зробити?

— Персе не знала. Я майже певен цього. Бо Елізабет вміла приховувати свої наміри. Якщо ви запитаєте мене, яким чином, відповісти вам я не зможу. Якщо ви запитаєте мене, чи була це її власна ідея, спланована у чотирирічному віці...

— Це цілком ймовірно, — втрутився Ваєрмен. — Цілком від­повідає стилю мислення чотирирічної дитини.

— Я не можу зрозуміти, як їй вдалося це приховати від Пер­се, — зазначив Джек. — Я маю на увазі... такій маленькій дитині.

— Я теж не знаю, — відповів я.

— Ну, в будь-якому разі це не подіяло, — довершив Ваєрмен.

— Еге ж, не подіяло. Гадаю, вона зробила рисунок, і зробила його олівцем, а потім його геть витерла. Людину це, можливо, вбило б, як я вбив Цукерку Брауна, але ж Персе не була люди­ною. Її це тільки розлютило. Вона відплатила Елізабет тим, що забрала її сестер-близнят, котрих мала художниця обожнюва­ла. Ted й Лора пішли на Тінявий пляж не на пошуки нових скарбів. їх туди було загнано. Вони зайшли у воду і пропали.

— Та не назавжди, — сказав Ваєрмен, і я зрозумів, що він згадав сліди маленьких ніг. Не кажучи вже про істоту в мене на кухні.

— Так, — погодився я, — не назавжди.

Знову загув вітер, цього разу так потужно, що щось гупнуло об берег за тією стіною будинку, яка виходила на Затоку. Ми аж підскочили.

— А як воно дістало цього Емері Полсона? — спитав Джек.

— Не знаю.

— А Адріана, — нагадав Ваєрмен. — Чи Персе її також вхо­пила?

— Я не знаю, можливо. — Неохоче я додав: — Цілком ймовірно.

— Ми не бачили Адріану, — уточнив Ваєрмен. — От так.

— Поки що не бачили, — відповів я.

— Але малі дівчатка потонули, — сказав Джек так, ніби на­магаючись розставити всі крапки. — Ця штука, Персе, замани“ ла їх у воду. Чи ще якось затягнула.

— Так, — кивнув я. — Чи ще якось.

. — Але ж потім були пошуки. Багато прийшлих людей.

— А як же без цього, Джеку, — сказав Ваєрмен. — Люди знали, що вони пропали. Той же Шенінгтон, наприклад.

— Це мені зрозуміло, — не вгавав Джек. — Саме про це я й ка­жу. Отже, Блізабет, її батько і домоправителька просто закоси­ли на дурників?

— А який у них був вибір? — спитав я. — Чи Джон Істлейк мусив держати перед півсотнею добровольців промову «Хокало забрало моїх донечок, шукайте Хокала»? До того ж він міг нічого тоді не знати. Хоча в якийсь момент мусив би все зрозуміти. — Я згадав той малюнок, де він кричить. Кричить і стікає кров’ю.

— Мене цікавить найбільше, за яку ціну її можна ухойдока- ти, — сказав Ваєрмен. — Я хочу знати, що відбувалося після того, як пошуки припинилися. Перед самою смертю Блізабет сказала щось про те, що її можна знову утопити в сплячку. Вона мала на увазі Персе? А якщо так, як це можна зробити?

Я похитав головою.

— Не знаю.

— Чому ти не знаєш?

— Бо решта відповідей заховані на південному кінці остро­ва, — пояснив я йому. — Там, де залишилося перше Гніздо Чаплі. І, я гадаю, там же залишилася Персе.

— О’кей, годиться, — сказав Ваєрмен. — Якщо ми не готові стрімголов втікати з Думи, мені здається, мусимо йти туди.

— Взявши до уваги те, що трапилося з Томом, у нас взагалі нема вибору, — сказав я. — Багато моїх картин продалися, і хлоп­ці не будуть вічно їх тримати в «Ското».

— Викупіть їх назад, — запропонував Джек. Та я й сам вже зважував таку можливість.

Ваєрмен похитав головою.

— Більшість власників картин не захочуть їх продати навіть за подвійну ціну. А наша історія їх не переконає.

На це ніхто з нас не мав що сказати.

— Але вона не така сильна при денному світлі, — пояснив я. — Пропоную почати о дев’ятій ранку.

— Мені годиться, — сказав Джек, підводячись. — Я буду тут за чверть. А зараз я збираюся переїхати міст і опинитися в Сарасоті.

Міст. Якась думка почала крутитися мені в голові.

— Ти можеш просто залишитися тут, — запропонував Ваєрмен.

— Після такої розмови? — настовбурчив брови Джек. — З усією моєю повагою, дядюню, але я пас. А завтра буду точно.

— Денна форма вбрання довгі штани й високі чоботи, — на­гадав Ваєрмен. — Там густі зарості і можуть бути змії. — Він почухав собі рукою щоку. — Схоже, я буду змушений пропус­тити завтрашню тризну у Аббот-Векслера. Родичам міс Істлейк доведеться гризти одне одного. Яка жалість... агов, Джеку.

Джек вже був взявся за клямку дверей. Тепер він обернувся.

— В тебе, часом, не завалялося якогось Едгарового малюнка, ге?

— Ммм... ну...

— Давай, зізнавайся. Сповідь полегшує душу, сотрапего.

— Один начерк, — сказав Джек. Він шаркнув ногою, і мені здалося, навіть зашарівся. — Ручкою. На зворотному боці кон­верта. Пальма... Я... а, я його якось дістав з кошика для сміття. Вибачте мене, Едгаре. Я винен.

— Та’й’о’кей, але спали його, — порадив я. — Коли все закін­читься, може, я тобі подарую інший. «Якщо все закінчить­ся», — доДав я подумки.

Джек кивнув.

— О’кей. Хочете, підвезу вас до Великої Ружі?

— Я залишуся тут, з Ваєрменом. Але спершу мені таки треба завітати до Великої Ружі.

— Можете мені навіть не казати, взяти піжаму і зубну щітку.

— Ні. Пікніковий кошик і ті срібні гарпу...

Задеренчав телефон, і ми перезирнулися. Мене вразило від­чуття, що новини будуть поганими. Мій шлунок перетворився на падаючий ліфт. Телефон задзвонив знову. Я подивився на Ваєрмена, але Ваєрмен витримав мій погляд. Він відчував те ж саме. Слухавку взяв я.

— Це я, — похмуро промовила Пам. — Тримайся, Едгаре.

Коли хтось починає так, завжди намагаєшся пристебнути

якийсь ментальний ремінь безпеки. Але він рідко допомагає. У більшості людей його взагалі нема в запасі.

— Я застала Возі вдома і сказала йому все, що ти хотів. Він почав мене перепитувати, що й не дивно, але я сказала йому, що поспішаю і до того ж не маю зараз ніяких пояснень, отже,

.1

коротше кажучи, він погодився зробити, як ти велів. «Заради старої дружби» — так він сказав.

Відчуття провалля у шлунку погіршилося.

— Після того я набрала номер Ілси. Не була певна, чи додзво­нюся, але вона якраз прийшла додому. Голос в неї втомлений, але вона повернулася, і з нею все гаразд. Лінні я подзвоню за­втра, коли...

— Пам...

— Я якраз до цього веду. Після Іллі я зателефонувала Каме- ну. Мені відповіли після другого чи третього дзвінка, і я роз­почала свою промову. Гадала, що говорю з ним, — тут вона зробила паузу. — То був його брат. Він сказав мені, що Камен по дорозі з аеропорту зупинився випити кави-латте в Стар- баксі³⁰². Він стояв у черзі, коли в нього стався серцевий напад. Швидкою його відвезли до шпиталю, але це була лише фор­мальність. Його брат сказав, що Камен помер на місці. Він спитав мене, чому я телефоную, а я сказала, що тепер це не має значення. Так нормально?

— Так, — відповів я. Навряд чи Каменів етюд якось може вплинути на його брата, чи когось іншого. Я вирішив, що він вже безпечний. — Дякую тобі.

— Якщо це може тебе якось втішити, це могло бути чистим збігом обставин. Він був диявольськи гарним дядьком, але занадто багато на ньому було зайвих фунтів. Будь-хто, хто його бачив, погодився б з цим.

— Так, могло бути співпадіння. — Хоча сам я знав, що це не так. — Я тобі скоро зателефоную.

— Добре, — вона зам’ялася. — Бережи там себе, Едді.

— Ти теж. Замкни на ніч двері й ввімкни сигналізацію.

—Я завжди це роблю.

Вона поклала слухавку. Поза будинком прибій лаявся з ніч­чю. Права рука в мене чесалася. Я подумав: «Якби я міг дістати тебе, я певен, я б відрубав тебе знову геть. Щоби завадити тобі наробити всього того зла, якого ти ще можеш наробити, а го­ловне — щоб заткнути тебе назавжди».

Але ж, звісно, проблема була не в моїй відсутній руці, і не в до­лоні, якою вона колись закінчувалася, проблема полягала у схожій

на жінку фігурі у червоній хламиді, котра використовувала мене, мов якусь блядьську ворожбитську планшетку.

— Що там? — запитав Ваєрмен. — Не створюй нам тут сас- пенсу, мучачо, що там трапилося?

— Камен, — відповів я. — Інфаркт. Мертвий.

Я подумав про всі ті картини, що чекають в «Ското», карти­ни, що вже продані. Вони безпечні, поки вони ще там, недовго, але кінець кінцем, гроші переконливіші за гнилий базар. Це навіть не забобони, це йобаний американський стиль життя.

— Ходімо, Едгаре, — нагадав мені Джек. — Я підкину вас додому, а потім привезу назад сюди.

XIV

Не сказав би, що наша екскурсія нагору до Малої Ружі була безхмарною (весь час, поки ми перебували в будинку, я тримав у лівій руці срібний свічник), але нічого не трапилося. Єдини­ми примарами там були схвильовані голоси мушель під домом. Я поскладав малюнки назад до червоного кошика. Джек вхопив його за дужки й поніс донизу. Я тримався впритул за його спиною і, коли ми вийшли надвір, замкнув на ключ двері Ве­ликої Ружі. А толку від того?

На зворотньому шляху до Ель Паласіо мені прийшла дум­ка... чи повернулася до мене. Я залишив позаду свій цифровий Нікон і повертатися не хотілося, але...

— Джек, ти маєш фотоапарат Поляроїд?

— Авжеж. Той що робить моментальні знімки, як каже мій батько — старий, але надійний. А що?

— Коли будеш сюди їхати вранці, зупинись на березі остро­ва Кейзі. Зроби кілька кадрів птахів і човнів, добре?

— О’кей...

— І сфотографуй пару разів сам міст, особливо його підйом­ний механізм.

— Навіщо? Навіщо вам такі кадри?

— Хочу намалювати підйомний міст без підйомного ме­ханізму, — пояснив я йому. — І збираюся зробити це, коли

почую сигнал, що міст піднято для проходу якогось судна. Не думаю, щоб двигун і гідравлічні приводи зникли насправді, але, якщо пощастить, я їх понівечу достатньо, щоб ніхто сюди якийсь час не міг дістатися. Принаймні машиною.

— Ви це серйозно? Ви вважаєте, що дійсно зумієте пошко­дити міст?

— Судячи з того, як часто він сам ламається, це неважко зробити, — я знову подивився на темну воду і подумав про Тома Райлі, котрого можна було вилікувати. Котрого було вилі- кувано, чорт забирай. — Аби ж то я міг намалювати собі гарний нічний сон.

Як намалювати картину (IX)

Шукайте картину всередині картини. Тіне завжди легко поба~ нити, але вона завжди там є. А якщо ви її не помітите, ви не помітите життя. Я знаю це краще за когось, бо дивлячись на малюнок Карсона Джонса і моєї дочки — Смайлі і його Динь­ки— я гадав, ніби знаю, що шукаю, і таким чином прогавив правду. Тому що я йому не вірив? Так але це трохи смішно. Правда полягала в тім, що я не міг вірити будь-якому чоловіку, котрий дозволив би собі висунути претензії на мою доню, моє сонечко, на мою кохану Ілсу. '

Я знайшов картинку, де він сам, раніше, ніж ту, де вони разом, але тоді я запевнив себе, що мені не потрібен сольний кадр, що він мені без користі, якщо я хочу взнати про його наміри стосов­но моєї дочки, я мушу торкнутися їх в парі моєю магічною рукою.

Бачите, вже тоді я почав робити припущення. Нехороші.

Якби я торкнувся першого зображення, того, що попалося мені першим — Карсон Джоне в майці «Твінз», Карсон сам — все могло б піти інакше. Я міг відчути його посутню безпечність. Майже напевне відчув би. Але я проігнорував те фото. І ніколи не запитав себе — чому, якщо він становить для неї небезпеку, я намалював її на березі саму, де вона видивляється у приплив, всіяний тенісними м’ячиками.

Бо дівчинка в тенісній сукенці, безумовно, була нею. Майже всі дівчата, котрих я намалював на острові Дума, були нею, навіть ті, що маскувалися під Ребу чи Ліббіт, а в одному ви­падку — під Адріану.

Серед жінок був лише один виняток — червона хламида.

Вона.

Торкнувшись фотографіїІлси з її бойфрендом, я відчув смерть — тоді я не зізнався собі в цьому, але так воно й було. Моя відсутня рука відчула смерть, навислу, мов дощова хмара.

Я припускав, що Карсон Джонс може заподіяти щось зле моїй донці, і тому хотів, щоб вона трималася від нього подалі. Але не в ньому була проблема. Персе хотіла мене зупинити, — га­даю, вона шалено намагалася мене зупинити одразу, як тільки я знайшов старі олівці і малюнки Ліббіт, — але Карсон Джонс не став зброєю Персе. Навіть бідний Том Райлі прислужився їй тільки в ролі одноразового чопика.

Картинка там була, але я припустився помилки і про/авив правду: смерть, яку я відчував, загрожувала не з його боку. Вона нависала над нею.

І в глибині душі я мусив був розуміти свою помилку.

Інакше чому ж я тоді намалював ті прокляті тенісні м’ячики?

1В — КІНЕЦЬ ГРН

і

Щоб мені легше заснути, Ваєрмен запропонував випити «лу- нести»³⁰³. Я поборов спокусу і відмовився. Натомість узяв собі один зі срібних гарпунів. І Ваєрмен узяв. Зі своїм, трохи нави­саючим над резинкою синіх боксерських трусів, волохатим черевом і стрілою зі спадщини Джона Істлейка в руці він мав вигляд якогось забавного крутого хлопця в ролі Купідона. Вітер розгулявся вже не на жарт, він ревів, пролітаючи повз стіни будинку, і висвистував, обгинаючи його кути.

— Двері спалень незамкнуті, так? — спитав він.

— О’кей.

— А якщо щось трапиться серед ночі, кричиш, як різаний.

— Вас зрозумів, Х’юстон. Того ж чекаю від тебе.

— Едгаре, а з Джеком усе буде гаразд?

— Якщо спалить рисунок, усе буде гаразд.

— Тебе дуже гнітить те, що трапилося з твоїми друзями?

Камен, котрий навчив мене думати околишніми напряма­ми. Том, котрий радив мені не здавати гру на власному полі. Чи міг я не бути пригніченим після того, що трапилося з мої­ми друзями.

Еге ж, і так і ні. Я відчував печаль і острах, але я був би брехуном, якби не зізнався собі в тім, що одночасно відчуваю тихе, украдливе полегшення, люди взагалі такі гидотні пад­люки. Тому що Камен і Том, хоча й близько, але все’дно стоя­ли за межею зачарованого кола з тих, хто є мені найближчими. Цих людей Персе не мала права торкнутися, а якщо ми діяти­мемо швидко, Камен з Томом залишаться нашими єдиними втратами.

— Мучачо?

— Агов, — відгукнувся я, ніби дуже здалеку. — Еге ж, я в по­рядку. Позви мене, Ваєрмене, якщо буде потреба, не соромся. Мені не потрібно довго натякати.

II

Я лежав, дивлячись на стелю, поряд, на столику біля ліжка, лежав срібний гарпун. Я слухав ритмічні пориви вітру і роз­мірене биття прибою. Останнє, що подумав: «Нін буде довгою». А далі мене оповив сон.

Мені снилися малі сестрички Ліббіт. Не Великі Злюки, а близнючки.

Близнючки бігли.

їх наздоганяло одоробло.

В нього були ЗУУБИ.

III

Я прокинувся на підлозі, тільки одна нога — ліва — залишалася на ліжку, і знову міцно заснув. Надворі не вщухав вітер, і прибій працював невтомно. Серце у мене в грудях гупало важко, майже як ті хвилі, що гатили в берег. Я все ще бачив, як тоне Тесі, як м’які, безжальні руки, що вхопили її за кісточки, тягнуть її вниз, і вона захлинається. Видіння було напрочуд ясним, диявольськи чітка картина намалювалася мені в голові.

Але не образи маленьких дівчаток, що втікають від веле­тенської жаби, змусили важко битися моє серце, не це сно­видіння розбудило мене на підлозі з мідним присмаком в роті і розжареними нервами. Я прокинувся скоріше з тим відчут­тям, яке буває після кошмару, коли згадаєш, що забув щось важливе: вимкнути пічку, наприклад, і тепер газом наповнив­ся весь дім.

Я стягнув ногу з ліжка і вона гупнулась на підлогу, віддячив­ши мені сотнею голок і шпильок. Скривившись, я почав її роз­тирати. Спершу було відчуття, ніби погладжуєш дерев’яну ко- лоду, та невдовзі оніміння почало минати. Натомість відчуття того, що я забув щось важливе — ні.

Але що? Я мав надію, що наша експедиція на південний кінець острова покладе край усім цим гидотним, гнійним процесам. Найкрихкішою деталлю плану залишалася сама віра в це, якщо ми її не втратимо при ясному світлі флоридського дня, справа зрушиться. Ймовірно, ми побачимо птахів, літаючих догори ногами, або монструозна жаба, як з мого сну, спробує заступи­ти нам шлях, але мені вони здавалися фантомами — розрахо­ваними на шестирічних дітей і негодящими проти дорослих чоловіків, особливо озброєних срібними гарпунами.

І я, звісно, матиму при собі альбом і олівці.

Я гадав, тепер Персе боялася й мене, і мого новоявленого та­ланту. Самотній, усе ще не очунявши після смертельної аварії (і все ще з думками про самогубство), я міг стати для неї цінним придбанням, а не проблемою. Бо, попри всі його порожні балач­ки про те, що Едгар Фрімантл не має іншого життя, той Едгар просто переніс своє інвалідне існування в інші декорації — від сосен до.цальм. А тільки-но я знайшов собі знову друзів... роз­дивився, що діється навкруг мене, і помацав тут все...

Тут-то я став небезпечним. Я не можу точно знати, що вона планувала, окрім як знову зайняти місце в цьому світі, що само по собі зрозуміло, — але вона також могла вирішити, що коли дійде до злотворення, потенціал талановитого однорукого ху­дожника стане їй у нагоді. Господи, я міг би розсилати заражені злом картини по всьому світу! Аж ось я вивернувся з її хватки, як і Ліббіт колись. Тепер мене потрібно спершу зупинити, а від­так ліквідувати. •

— Ти, курво, трохи з цим запізнилася, — прошепотів я.

Але чому мені чувся запах газу?

Картини — разом з найнебезпечнішою серією «Дівчина і Ко­рабелы> — перебували в безпечному місці, замкнені на ключ, поза островом, як радила Елізабет. Зі слів Пам можна судити, що ніхто з наших близьких і друзів, окрім Бозі, Тома й Ксанде- ра Камена, не забирав з собою ніяких малюнків. Тома й Камена я, на превеликий мій жаль, врятувати не встиг, а Бозі пообіцяв спалити свою картинку, отже, тут все гаразд. Навіть Джека

захищено, бо він зізнався у своїй дрібній крадіжці. Який ро­зумний Ваєрмен, що здогадався його спитати. Мене лише зди­вувало, чому він не спитав Джека, чи не дарував я сам йому щось з моїхро...

Мені мов скло застрягло в горлі. Раптом я зрозумів, про що забув. Тільки тепер, під ревіння вітру надворі, посеред глупої ночі. Я так захопився підготовкою до виставки, що зовсім не думав про те, кому дарував свої малюнки до виставки.

Можна мені її взяти?

Моя пам’ять, усе ще загалом неповоротка, іноді дивувала мене вибухами небаченої яскравості. І зараз такий трапився. Я побачив Ілсу, вона в шортах й ліфі стоїть боса в Малій Ружі. Вона стоїть перед мольбертом. Я прошу її відсунутися, бо не ба­чу картини, яка її так захопила. Картини, яку я навіть не пам’я­таю, як малював.

Можна мені її взяти?

Вона відступила вбік і я побачив дівчинку в тенісній сукен­ці. Вона стояла спиною, але була центральним образом карти­ни. Руде волосся натякало, що це Реба, моя мала любов, душев­на подружка з мого іншого життя. Але одночасно вона була й Ілсою — Ілсою-човняркою, — також Адріаною, старшою сес­трою Елізабет, бо на ній було тенісне плаття Аді, підрублене красивою синьою каймою. (Цього я не міг знати, але знав, про це мені нашепотіли малюнки Елізабет, малюнки, зроблені ще тоді, коли її звали Ліббіт.)

Можна мені її взяти? Мені вона дуже подобається.

Або комусь хотілося, щоб їй захотілося її взяти.

«Я набрала номер Ілси. — сказала Пам. — Не була певна, чи додзвонюся, але вона якраз прийшла додому».

Навкруг ніг дівчини тенісні м’ячики. І ще більше їх напливає до берега на м’яких хвилях.

Голос втомлений, але з нею все гаразд.

Чи й справді гаразд? Чи справді? Я подарував їй ту чортову картину. Вона моя міс Булочка, і відмовити їй я ніколи не в змозі. Я навіть назву їй дав, бо вона сказала мені, що справжні художни­ки завжди дають назви своїм картинам. «Кінець гри», — промо­вив я тоді, і тепер ці слова бевкнули у мене в голові, як дзвоном.

IV

У гостьовій спальні не було телефону, тож я, затиснувши в ру­ці срібний гарпун, висковзнув у хол. Попри те, що мусив якомо­га швидше почути Ілсу, я на якусь мить задивився у прочинені двері на протилежному кінці холу. Там на спині, мов викинутий на берег кит, лежав, мирно хроплячи, Ваєрмен. Поряд з ним лежав його гарпун і стояла склянка води.

Я проминув сімейний портрет і спустився вниз до кухні. Тут ревіння вітру й гуркіт хвиль чулися ще голосніше. Я приклав слухавку до вуха... але в ній не було ані звуку.

Авжеж. А ти думав, Персе проігнорує телефони?

Тоді я подивився на апарат і помітив кнопку переключення ліній. Принаймні в кухні просто підняти слухавку недостатньо, щоб телефон запрацював. Я видихнув коротеньку молитву, натиснув кнопку ЛІНІЯ-1 і отримав нагороду — гудок. Наці­лився пальцем і тут усвідомив, що не пам’ятаю номера Ілси. Адресна книжка моя залишилася у Великій Ружі, а її телефон­ний номер геть стерло в мене з пам’яті.

V

Телефон почав підвивати сиреною. Він був маленький, я поклав його на стіл, але звук голосно лунав у притемненій кухні, зму­шуючи мене уявляти собі найгірше. Поліцейські машини летять на місце кривавого злочину. Медики прориваються туди, де сталася аварія.

Я натиснув кнопку вимкнення і вперся головою в холодну сталеву стінку великого кухонного холодильника. Перед очима в мене опинився магніт з написом ЖИР — ЦЕ НОВИЙ ГРІХ. Вірно, а мертвий — це новий живий. Поряд, також в магнітній прищепці, стирчав записничок з огризком олівця на мотузці;

Я знову натиснув кнопку ЛІНІЯ-1 і набрав 411. Автоматизо­ваний оператор привітав мене і спитав назву міста і штат. «Про- виденс. Род-Айленд», — промовив я зі сценічною дикцією.

Все’дно без успіху. Як я не намагався продиктувати ім’я Ілса робот нічого не міг второпати, і переключив мене на живу істо­ту. Операторка пошукала і повідомила мені те, що я вже підоз­рював: номеру Ілси нема у вільному доступу. Я їй сказав, що мені треба зателефонувати дочці, що дзвінок дуже важливий. Вона відповіла, що я можу звернутися до їхнього начальника, котрий, можливо, подзвонить Ілсі сам, щоб упевнитися, що вона не проти прийняти мій дзвінок, але не раніше восьмої ранку за часом східного узбережжя. Я глянув на годинник на мікрохвильовці — 2:02.

Я відімкнувся і заплющив очі. Я міг розбудити Ваєрмена, спитати, чи нема Ідейного номеру в його маленькому червоно­му записнику, але в мене було гризотне відчуття, що навіть така дія займе забагато часу.

— Я можу це зробити, — промовив я, але зі справжньою надією.

«Звісно, що зможеш, — озвався Камен. — Яка в тебе вага?»

Я важив сто сімдесят чотири фунти, тоді як найменшою нормою для дорослого чоловіка вважається сто п’ятдесят³⁰⁴. Я побачив ці цифри внутрішнім зором: 174150. Вони були червоні. Відтак п’ять з них, одна по одній, перетворилися на зелені. Не розплющуючи очей, я вхопив олівець і записав їх у нотатник: 40175.

«А який номер твоєї соціальної страховки?» — питався мене далі Камен.

Яскраві червоні цифри виринули з темряви. Чотири з них позеленіли і я додав їх до вже записаних. Розплющивши очі, я по­бачив надряпаний кривим почерком п’яниці номер 401759082.

Все точно, я впізнав його, але не вистачало ще одної цифри.

«Це не має значення, — промовив голос Камена у мене в голо­ві. — Кнопкові телефони — це чудовий дар для тих, в кого про­блеми з пам’яттю. Викинь усе з голови і натискай цифри, які вже маєш, остання з’явиться сама собою. Її тобі підкаже м’язова пам’ять».

Сподіваючись на його правоту, я знову натиснув ЛІНІЯ-1 і ввів код Род-Айленда, затим 759-082, а далі останню цифру, перед якою мій палець не затримався.

— Хел-ло... хто... це?

На коротку мить я злякався, що набрав зовсім не той номер. Голос прозвучав жіночий, але був старшим, ніж в моєї дочки. Набагато старшим. І під снодійним. Я відкинув виникле бажан­ня сказати «вибачте, помилка» і відключитися. «Голос в неї втомлений», — сказала мені Пам, але якщо зараз мені відпові­ла Ілса, то голос в неї був більш ніж просто втомлений. Це був голос смертельно виснаженої людини.

— Ілса?

Довга пауза. Я вже вирішив, що безплотна істота десь там, у Провиденсі, повісила слухавку. Я усвідомив, що упрів, я вкрив­ся потом так сильно, що відчував свій запах, мов від мавпи в джунглях. А відтак той самий рефрен:

— Хел-ло... хто... це?

— Ілса?

Даремно. Я відчув, що зараз вона дійсно відключиться. За стінами >ревів вітер і гупали хвилі.

— Міс Булочко! — закричав я. — Міс Булочко, ти навіть і не ду­май покласти слухавку.

Це подіяло.

— Тат...ту?

В цьому короткому слові вмістилося стільки чуда.

— Так, сонечко, це тато.

— Якщо ти насправді тато... — Довга пауза. Я побачив її в її кухні, босою (як того дня в Малій Ружі, коли вона дивилася на зображення ляльки з напливаючими тенісними м’ячиками), голова опущена, волосся звисає на обличчя. Збентежену, аж до втрати глузду. І з цього моменту я почав ненавидіти Персе з та­кою ж силою, як боявся її.

— Ілсо.., міс Булочко.., я хочу, щоб ти мене вислухала...

— Скажи, який в мене нік. — Тепер в її голосі прозвучало шокуюче лукавство. — Якщо ти справді мій тато, скажи, який в мене нік.

Я зрозумів, що якщо не пригадаю її мережевий нік, вона від­ключиться. Бо щось її дістало. Щось її дурить, точить на неї па­зурі, снує навкруг неї павутиння. Ні, не якесь щось. Це ВОНА.

Мережевий нік Іллі.

Його я теж не міг пригадати одразу.

«Ти можеш це зробити», — промовив Камен, але Камен був мертвий.

— Ти не... мій тато, — проговорила збентежена дівчинка на протилежному кінці лінії, знову опинившись за мить від відімкнення.

«Думай бічними шляхами», — спокійно порадив Камен.

«Таки-так, — подумав я, сам не розуміючи, чому ця фраза промайнула в голові. — Так-таки-так, отак-то...»

— Ти не мій тато, ти — вона, — промовила Ілса. Цей тягучий, наркотичний, зовсім не її голос. — Мій тато мертвий. Я бачила його уві сні мертвого. Проща...

— Отака-то! — заволав я, не хвилюючись про те, що можу розбудити Ваєрмена. Не думаючи навіть про Ваєрмена. — Ти Отака-то-Дівчинка!

Довга мовчанка на тому кінці. Відтак:

— А решта?

Мене знову охопило отупіння, а потім я подумав: «Еліша Кіз³⁰⁵, клавіші рояля...»

— 88, — промовив я. — їй Отака-то-Дівчинка88.

Наступна пауза була довгою-предовгою. Здавалося, вічною.

А потім вже вона почала плакати.

VII

— Тату, вона сказала, що ти мертвий. Це єдине було, чому я пові­рила. Не тому, що мені це приснилося, а тому, що подзвонила мама і сказала, що помер Том. Мені приснилося, що ти печаль­ний зайшов у Затоку. Приснилося, що відбійна течія тебе вхо­пила і затягнула під воду, і ти втопився.

— Я не втопився, Ілсо. Зі мною все гаразд. І буде, обіцяю тобі.

Її оповідь вимальовувалася з фрагментів, переривалася слізьми й заходила на манівці. Було ясно, що, почувши мій голос, вона підбадьорилася, проте не зцілилася. Вона дивно плуталася в часі, згадуючи про вернісаж у «Ското», немов він відбувся тиждень тому, і не довершила речення, почавши роз­повідати, як її подружку арештували за кропінг³⁰⁶. Розрегота­лася дико, мов п’яна або обдовбана. Я спитав її, що означає той «cropping», та вона відповіла, що це неважливо. Сказала, що це їй, либонь, наснилося. Відтак вона знов заговорила тверезо. Тверезо, але... не нормально. Сказала мені, що ВОНА — це голос у неї в голові, але іноді він буває звучить також з унітазу або вмивальника.

Посеред нашої розмови в кухню явився Ваєрмен, увімкнув верхнє флуоресцентне світло і сів до столу, поклавши перед собою гарпун. Він не промовив ні слова, тільки слухав мою балачку.

Ілса розповіла, що почала дивно почуватися — «страшно- жахно», ось як вона це назвала — з моменту, як переступила поріг своєьквартирки. Спершу в неї було просто відчуття «ульо- ту», але невдовзі почалася ще й нудота — схожа на ту, як того дня, коли ми з нею намагалися проїхати на південь по єдиній дорозі острова Дума. їй ставало гірше й гірше. Жіночий голос говорив до неї з мийки, запевняв, що її батько мертвий. Ілса сказала, що після того вона вийшла прогулятися, провітрити собі голову, але одразу вирішила повернутися.

— Можливо, на мене так подіяли ті оповідання Лавкрафта³⁰⁷, яких я начиталася, готуючи свій сеньйор-проект³⁰⁸ з англій­ської. Мені весь час здавалося, ніби хтось ходить за мною на­зирці. Та жінка.

Повернувшись до квартири, вона почала готувати вівсяну кашу, сподіваючись, що вона допоможе їй заспокоїти шлунок, але сам вигляд вівсянки, коли та почала набухати, знову спро­вокував нудоту — тільки-но вона починала її помішувати, як бачила в ній щось. Черепи. Обличчя ридаючих дітей. Відтак жіноче лице. Жінку з багатьма очима, сказала Ілса. Жінка з вів­сянки сказала їй, що її батько мертвий, а мати про це ще не знає, але коли взнає, влаштує з цього приводу вечірку.

— Отже я пішла й лягла, — розповідала Ілса, несвідомо по­вертаючись до дитячих інтонацій. — Тоді-то мені й наснилося, що та жінка мала рацію, що ти мертвий, тату!

Я хотів було спитати в неї, коли їй телефонувала мати, але не був певний, чи вона пам’ятає, та й неважливо це зовсім було. Але, Господи допоможи, хіба Пам не почула в голосі Ілси нічого іншо­го, окрім втоми, особливо після нашої з Пам телефонної бесіди? Чи вона глуха? Будь-хто почув би знесилення у голосі Ілси, цю її виснаженість. Хоча, можливо, їй не було ще так погано, коли те­лефонувала Пам? Персе потужна, але це не означає, ніби їй не по­трібен час для проведення своїх дій. Особливо на великій відстані

Дата добавления: 2015-08-28