Клуб сімейного дозвілля 20 страница

Мене тримала тут не тільки майбутня виставка — дута ре­путація. Було тут щось більше. Тільки я поки що не розумів, що саме. Якби я спробував сформулювати це словами, це про­звучало б як якась дурня, як якесь пророцтво з китайської булочки. Де обов’язково зустрічається слово доля.

— Хочеш, переїжджай в Паласіо, будемо жити разом.

— Ні. — Я подумав, що в такому випадку справи можуть в якомусь сенсі ще більше погіршитися. А крім того, Велика Ружа належала мені. Я закохався в цей будинок. — Але послу- хай-но, Ваєрмене, чи ти не міг би щось детальніше розкопати про сімейство Істлейк і зокрема про тих двох дівчаток? Оскіль­ки ти тепер можеш читати, то може пошукаєш в Інтернеті...

Він стиснув мені руку.

— Я шукатиму, як той чорт. Може, і ти також щось знайдеш. Мері Айр, здається, хотіла взяти в тебе інтерв’ю, так?

— Так. Його призначено за тиждень після моєї так званої лекції.

— Попитай в неї про Істлейків. Можливо, там ти й зірвеш джекпот. Свого часу міс Істлейк була тут великою меценаткою.

— О’кей.

Він вхопився за руків’я візка зі сплячою старенькою леді і по­вернув його в той бік, де яснів помаранчевою черепицею дах садиби.

— Давай тепер підемо подивимося на мій портрет. Хочеться мені побачити, яким я виглядав у той час, коли щиро вірив, що світ врятує тільки Джері Гарсіа²²⁸.

II

Я запаркувався у дворі, поряд з автомобілем міс Істлейк — сріб­лястим мерседесом часів В’єтнамської війни. Витягши зі своєї, куди скромнішої машини, портрет, я обернувся і продемонс­трував його Ваєрмену. Він стояв мовчки, роздивляючись кар­тину, і мені майнула в голові дивна думка: я зараз, ніби той кравець, що стоїть у майстерні поряд з дзеркалом, в яке дивить­ся клієнт. Ось зараз він мені або скаже, що йому подобається пошитий мною костюм, або з жалем похитає головою, показу­ючи, що він йому не личить.

Віддалік, на південному кінці острова, в заростях, які я вже звик для себе називати Джунглі Думи, той самий птах знову почав викрикувати свої застороги: «Ов-ов!»

Далі я вже не міг витримати.

— Ну, скажи вже хоч щось, Ваєрмене. Давай, кажи.

— Не можу. В мене нема слів.

— У тебе? Це неймовірно.

Але коли він підняв очі від портрету, я зрозумів, що він каже правду. Він мав вигляд людини, яку хтось торохнув по голові молотком. На той час я вже мав нагоду впевнитися в тім, що мої картини справляють враження на людей, але ніхто з них не виявляв реакції такої, як Ваєрмен того березневого дня.

Зі ступору його вивів різкий стукітливий звук. То була Елі- забет. Вона прокинулась і гатила в свою тацю. Ще й почала вимагати: «Курити! Курити! Курити!» Схоже на те, що деякі реакції залишаються непідвладними навіть хворобі Альцгай- мера. Та частина її мозку, що була вражена нікотином, не під­давалася забудькуватості. Палила вона до самого свого кінця.

Ваєрмен дістав з кишені своїх шортів пачку American Spirits²²⁹, витряс одну, ткнув собі в рота й підкурив. Відтак простягнув сигарету їй.

— Якщо я дозволю вам самій підкурювати, міс Істлейк, ви себе не підпалите?

— Курити!

— Це не така вже й гарна звичка, мила.

Але він віддав їй цигарку, і хай там хоч який Альцгаймер, повелася вона як професіоналка — глибоко затяглася і випус­тила дим крізь ніздрі. На мить вона виринула з образу капі­тана Блая на кормовій палубі, натомість випростала спину в своєму кріслі, прибравши пози Франкліна Делано Рузвельта, їй не вистачало тільки мундштука в зубах. Ну, й самих зубів, звичайно.

Ваєрмен знову обернувся до портрету.

— Ти ж не насправді хочеш віддати мені цю картину? Це неможливо. Це неймовірна робота.

— Насправді, — відповів я. — Заперечення не приймаються.

— Ти мусиш виставити цей портрет у галереї.

— Не знаю, чи це доречно...

— Ти ж сам казав, що коли картина закінчена, будь-який її вплив на зображений на ній об’єкт припиняється...

— Авжеж, можливо, що й так...

— Можливо — для мене достатня гарантія, і в галереї «Ско- то» їй буде безпечніше, ніж у цьому домі. Едгаре, картина по­требує того, щоб її побачили.

— Ваєрмене, так це ти на портреті? — мені дійсно було дуже цікаво.

— Так. Ні. — Він постояв, задивившись на портрет. Відтак обернувся до мене. — Це таким я хотів бути. Можливо, таким я і був в якісь кілька кращих днів мого життя. — А потім він додав, наче через силу: — Коли недовго був ідеалістом.

Ми якийсь час просто мовчали, тільки дивилися на картину, а Елізабет собі пихкала димом, мов невеличкий пароплав. Ста­ровинний пароплав.

Врешті Ваєрмен промовив:

— Багато є речей, Едгаре, яким я дивуюся. З тих пір як при­їхав на Думу, в мене накопичилося більше питань, ніж у чоти­рирічного пацана. Але чому я не дивуюся, так це тому, що ти хочеш залишитися на острові. Якби я міг, я б сам залишився тут назавжди.

— Ще рівно рік тому я тільки й вмів, що креслити каляки- маляки під час занудливих бесід по телефону, — промовив я.

— Ти про це казав. Скажи мені іншу річ, мучачо. Дивлячись на цю... і згадуючи інші картини, які ти вже встиг намалювати за такий короткий час... Чи ти хотів би, щоб аварії, в якій ти втратив свою руку, не трапилося? Змінив би ти своє минуле, аби мав таку можливість?

Я подумав про те, як мені працюється у Великій Ружі під звуки радіо «Кістка», під щільне ревіння й гупання ядерного рок’н’ролу. Я загадав свої Великі Пляжні Прогулянки. Мені навіть пригадалося, як старший з Баумгартенових синів під­бадьорював мене:«Вау! Красивий кидок, містере Фрімантпе!», коли я грав з ними у фрізбі. Далі я згадав, як прокинувся у шпи­тальному ліжку, яким я був тоді дратівливим, якими розпо­рошеними були мої думки, як іноді я навіть не був у змозі пригадати власне ім’я. Лють свою згадав. Раптове усвідомлення того (це трапилося під час шоу Джері Спрингера ^но), що части­на мене покинула мене назавжди. Я почав плакати, і не міг зупинитися.

— Я все повернув би назад, — прорюмсав я. — Не вагався б жодної миті.

— Еге, — сказав він. — Я просто поцікавився. — І обернувся до Елізабет взяти цигарку.

Вона тут же відсмикнула руку, мов дитина, в якої хочуть забрати іграшку.

— Курити! Курити! Курити! — Ваєрмен загасив цигарку об підошву своєї сандалі, а вже за хвилину, насичена нікотином, Елізабет знову впала в безпам’ятство, забувши про сигарети.

— Побудеш з нею, поки я віднесу картину до вітальні, доб­ре? — спитав Ваєрмен.

— Звісно, — відповів я. — Ваєрмене, я тільки мав на увазі...

— Знаю. Руку. Біль. Дружину. То було ідіотське запитання. Вочевидь. Ну, так я віднесу картину в безпечне місце, о’кей? А коли до тебе приїде Джек, відішли його сюди, ми її гарненько упакуємо і він відвезе її до «Ското». Але я обпишу всю упа­ковку написами «не для продажу», перш ніж вона вирушить до Сарасоти. Раз ти вже її мені подарував, то це моя дитина. Без булди.

На півдні в джунглях птах знову загукав тривожно: «Ов-ов! Ов-ов! Ов-ов!»

Я хотів щось ще йому сказати, пояснити, але він поспішив у дім. Та далебі, дурне було запитання. Його запитання.

III

Джек Канторі відвіз до «Ското» картину «Ваєрмен дивиться на захід» вже наступного дня, і Даріо зателефонував мені одразу, щойно звільнив її з картонної упаковки. Він запевнив мене, що в житті не бачив нічого подібного, і повідомив, що планує зро­бити її і «Дівчину і Корабель» центральними об’єктами всієї експозиції. Вони з Джимі вважали, що ці полотна «не для про­дажу» підігріють інтерес до виставки загалом. Я без вагань погодився. Він спитав, чи я готовий до лекції, і я відповів, що міркую в цьому напрямку. Він сказав, що це добре, бо лекція вже викликала «незвичайне зацікавлення», хоча на неї навіть ще не розсилалися запрошення.

— До того ж ми звісно розішлемо всім, хто є в нашому мейл- списку, електронні картинки JPEG, — додав він.

— Прекрасно, — погодився я. Хоча сам почувався аж ніяк не прекрасно. Дивна апатія оволоділа мною в ті перші десять днів березня. Вона не поширювалася на мою роботу; я намалював черговий захід сонця і чергову «Дівчину і Корабель». Кожного ранку я виходив на берег, закинувши костур на плече, придив­ляючись до мушель або якогось цікавого дрантя, що його могло вимити з піску. Найчастіше траплялися банки від пива й содової (здебільшого відшаровані до невпізнанна, як сама амнезія), іноді кондоми, дитячі пластикові іграшки, а раз навіть трусики від бікіні. І жодного тенісного м’ячика. Я пив з Ваєрменом зелений чай під смугастою парасолькою. Я умовляв Елізабет поїсти ма­каронів з тунцевим салатом, щедро приправленим майонезом; я підбивав її посмоктати через соломинку енергетичного «мо­лочного» коктейлю «Гарантія». Одного дня, сидячи на хіднику поряд з її візочком, я зішліфовував містичні жовті кільця мо­зольних наростів на її великих старих ступнях.

Чого я зовсім не робив, так не писав якихось тез для моєї «мистецької лекції», тож коли Даріо зателефонував і повідомив, що лекцію перенесено до зали публічної бібліотеки, яка вміщає двісті чоловік, я запевняв себе, що моя млява реакція не дасть йому зрозуміти, як мені на все начхати.

Двісті чоловік — це чотири сотні очей, і всі вони дивити­муться на мене.

Крім того, я також не писав нікому ніяких запрошень, не по­ворухнувся, щоб на 15—16 квітня зарезервувати апартаменти в Ріц-Карлтоні, не замовив «Гольфстрім» для перенесення сюди з Міннесоти зграї моїх родичів і друзів.

Мені здавалася ідіотською сама думка, ніби комусь з них захочеться побачити мою мазню.

Думка про те, що Едгар Фрімантл, котрий ще якийсь рік тому бився у Сент-Полі з Комітетом земельного планування з приводу тестового буріння скельного ґрунту, може читати лекцію по мистецтву справжнім меценатам і колекціонерам, здавалася мені абсолютно безглуздою.

Хоча самі картини виглядали цілком реальними, так само, як і процес їх малювання... Господи, працювати — це просто чудово. Коли я перед заходом сонця — сам тільки в шортах і му­зика гатить з радіо «Кістка»,— стояв у Малій Ружі перед моль­бертом, вдивляючись у «Дівчину і Корабель № 7», що народжу­валася з надприродною швидкістю посеред порожнечі (ніби випливала з туману), я почувався цілком живим і бадьорим, людиною в належному місці, в належний час, поршнем у ро­бочій машині. На цій картині корабель-привид трохи розвер­нуло, його назва вже читалася як Персе. Мені заманулося про- гуглити це слово, Інтернет видав одну-єдину знахідку — вже сам по собі унікальний рекорд. Назву «Персе» мала якась при­ватна школа в Англії, чиї колишні учні називали себе «древні­ми персеянами». Там не йшлося про жоден «шкільний кора­бель», ані про трищогловий, ні про якийсь інший.

На цьому варіанті картини дівчинка у човні була в зеленій сукні з бретельками, що перехрещувалися на її голій спині, а навкруг неї по тихій воді було розсипано троянди. Картина бентежила.

Я почувався щасливим, коли гуляв берегом, снідав чи пив пиво, сам або з Ваєрменом. Я почувався щасливим, коли малю­вав картини. Більш ніж щасливим. Коли я малював, я почував­ся заповненим щастям по вінця і цілком самодостатнім в тому докорінному сенсі, якого не міг собі уявити до свого пришестя на Думу. Але коли я згадував про виставку у «Ското», і всю ту метушню, в якій мені доведеться брати участь, щоби виставка пройшла успішно, мене заціплювало. Який там «острах перед сценою»; я впадав у справжню паніку.

Я став забудькуватим — забував відкривати мейли від Даріо, Джимі й Аліси Окойн зі «Ското». Якби Джек спитав мене напередодні мого виступу в аудиторії імені Гелдбарта²³¹ в біб­ліотеці імені Селбі — чи це мене збуджує, я відповів би: так, авжеж, і попрохав би його погнати «шеві» до Оспрею²³², разом забувши всі питання. Коли Ваєрмен спитав, чи я вже радився з Алісою Окойн, яким чином краще згрупувати картини в екс­позиції, я запропонував йому перекинутися в теніс, бо, схоже, Елізабет подобається спостерігати нашу гру.

Потім, десь за тиждень до лекції, Ваєрмен сказав, що хоче показати мені якусь річ. Його авторську роботу: «Може, ти мені щось порадиш, як художник».

На столику, в тіні парасольки (Джек полагодив її за допомо­гою ізоляційної стрічки) лежала чорна тека. Розгорнувши її, я побачив щось схоже на глянсовий буклет. Його обкладинку прикрашала одна з моїх ранніх робіт «Захід з софорою», я по­дивувався професіоналізму, з яким її було зроблено. Під реп­родукцією йшов текст:

Форога Яіннї поглянь нате, що я роблю у Флориді, іхрча я знаю, що ти надзвичайно зайнята людина,..

Під «надзвичайно зайнята» стояла горизонтальна стрілка. Я підняв очі на Ваєрмена, він спокійно зустрів мій погляд. По­заду нього Блізабет вдивлялася в Затоку. Я сам не міг зрозуміти, дратує мене його втручання чи навпаки — втішає. Насправді в мені буяли обидві ці емоції. І щось мені не пригадувалося, щоб я йому хоч коли казав, що називаю свою старшу дочку Лінні

— Можна використати інший шрифт, вибрати який тобі до вподоби, — промовив він. — Як на мене, цей занадто жантиль- ний, його вибирала моя помічниця. Звичайно, в кожне інше запрошення легко вставити інше ім’я. Ти це сам можеш зроби­ти. Приємно створювати такі речі на комп’ютері.

Я промовчав, натомість перегорнув сторінку. Наступна яв­ляла «Захід з морським вівсом», а на протилежній була картина «Дівчина і Корабель № 1». Під репродукціями йшов текст:

... сподіваюся побачити тебе на еиставщмоікробіт, з 7 до 10 вечора 15 к$ітняу галереї «Скрто»у Сарасоті, Флорида.

На твоє ім 'я замовлено білет першого к^асу: fl.tr Фгапсе, рейс №22,відлітз9Ґарияу15-гоо8:25, прибуття доНью-Збор- о 10:15; а тахркбілет крмпаяй Юе&а, рейс № 496, відліт з кью-йоркрькрго аеропорту ім. Юакрна 7(ркнеді 15-го о 13:20, прибуття до Сарасоти о 16:30. <В аеропорт ш тебе чека­тиме лімузин, якрй доставить тебе в готель Фщ-Кррлтон, де я до твоїк. послуг зарезервував апартаменти па перебу­вання з 15-го по 17 квітня.

иг

Під цим текстом лежала чергова стрілка. Я зачудовано по­дивився на Ваєрмена. Він утримував на своєму обличчі вираз гравця в покер, утім я помітив, як пульсує жилка в нього на скроні. Потім він зізнався.

— Я розумів, що поставив на кін нашу дружбу, але ж хтось мусив робити цю роботу, а на той час мені вже стало ясно, що сам ти її робити не збираєшся.

Я перегорнув наступну сторінку. Там була чергова пара чудових репродукцій: зліва «Захід з мушлею», і моя поштова скринька (етюд без назви) — справа. Це був давній рисунок, один з моїх перших, зроблений кольоровими олівцями «Вінус».

Але мені сподобалося, як відтворено квіти, що ростуть впритул до дерев’яного стовпчика — яскраво жовтий колір і чорний «Вінус, бичаче око» — етюд в друкованому вигляді виглядав ще краще, немовби той, хто його робив, був фахівцем високого ґатунку. Чи наближався до того.

Текст тут був короткий.

J£ksS° вш ** змощш приїхати, я не обожуся—Ларга^ ке бяизьіфй світі — але сподіваюсь, що ти все-таки приїдеш.

Хоч я й роздратувався, але не зовсім вже був дурнем. Комусь потрібно було цим зайнятися. Очевидно, Ваєрмен вирішив, що це його обов’язок.

Мене осяяло: «Це Іяса, це вона йому допомогла».

Я гадав, що на останній сторінці обкладинки побачу ще якусь репродукцію, але її там не було. Побачене там вразило мене.в, самісіньке серце відчуттям подиву й любові. Мелінда завжди залишалася для мене важкою дитиною, об’єктом до­кладання зусидь, але через це я не любив її менше, і ці почут­тя наочно демонструвала чорно-біла фотокартка потерта по­середині й з двома обтріпаними кутами. Мене не здивувала така обшарпаність, бо на фото поряд зі мною стояла Мелінда, якій там було рочки чотири, не більше. Отже, знімок було зроблено років вісімнадцять тому, Вона була у джинсах, ков­бойських чобітках, у сорочці «вестерн» і в солом’яному капе­люшку. Чи ми тоді, бува, не щойно повернулися з ферми Пле- зант-Хілл, де вона іноді каталася на шетландському поні на ім’я Цукор? Гадаю, так. Принаймні ми з нею стояли перед нашим першим будиночком в Бруклін-парку, я був у витертих джин­сах і білій сорочці з підкоченими рукавами, волосся зализане назад, мов напомаджене. В руці тримав банку пива Grain Belt, а на обличчі — посмішку. Лінні — одна рука в кишені джинсів, обличчям вгору, до мене, а на нім любов, така любов, що мені аж заболіло в грудях. Я посміхнувся так, як посміхаються за мить до того, як заревти вголос гіркими слізьми. Під фото­графією йшов текст.

Дкуро Нажрет взнати, дощо такрж.сюди приїде, мая&ш за- телефонуватимеш за номером941-555-6166або Фядраму (Ваермеку за номером 941-555-8191, або л^твоШ мамі (Вона прибуде, до речі, разом з усіма запрстекими з ’Мікне- соти і ви зустрінетесь в готелі

Сподіваюсь на твій приїзд, 7Ґоні-дівчітг@—і люблю тебе безсумнівно.

ЛҐато

Я закрив буклет, який одночасно виглядав і листом, і запро­шенням, і якийсь час сидів мовчки. Не був певний, що зможу видобути з себе якісь слова.

— Це, звісно, поки що лише макет, — промовив Ваєрмен обережно. Тобто, зовсім несхоже на самого себе. — Якщо цей не годиться, я його викину і зроблю новий. Без проблем.

— Це ж Ілса надіслала тобі цю фотокартку?

— Ні, мучано. Це Пам її розшукала в якомусь з ваших старих альбомів.

—Джероме, ти часто спілкувався з нею?

Він кліпнув очима.

— Не хотілося б про це, але ти маєш право. Либонь, разів п’ять ми балакали. Зателефонувавши їй вперше, я розповів, що ти тут зовсім ухойдокався, та ще й втягнув до своїх справ цілу купу людей...

— Що за херняі

— Людей, котрі інвестували в тебе великі сподівання, не ка­жучи вже про гроші...

— Яв змозі повернути людям зі «Ското» будь-які гроші,які вони начебто в мене інвестували...

— Помовч! — він сказав це таким крижаним тоном, я кого я від нього ще ніколи не чув. Ніколи не бачив такого холоду в його очах. — Ти не якийсь там придурок, мучано, тож не по­водься так, ніби ти ним є. Чим ти можеш компенсувати їхню довіру? їхній престиж, якщо новий великий художник, обіця­ний ними своїм клієнтам, не матеріалізується ні на лекції, ані виставить свої картини?

— Ваєрмене, я виставлятимуся, але ж та проклята лекція...

— Вони цього не знають! — заволав він. Таким нелюдським голосом тільки й ревти, що у судових засіданнях. Елізабет не відреагувала, зате цвіріньки брунатною хмаркою спурхнули над краєчком прибою. — Вони бояться, а раптом станеться так, що п’ятнадцятого квітня ніякої експозиції не відкриється, що тебе може перемкнути і ти подереш на шматки всі свої картини, а значить, у самий розпал туристичного сезону, коли вони, як правило, заробляють третину всього свого річного прибутку, їхня галерея зяятиме порожнечею.

— Вони не мають підстав цього боятися, — промовив я з па­лаючим обличчям.

— Не мають? Як би ти назвав подібну поведінку в своєму іншому житті, яміго? Що б ти подумав про людину, яка підпи­сала з тобою контракт на постачання бетону, а сама десь завія­лася? Чи про підрядника, котрий отримав від тебе замовлення на монтаж сантехнічного обладнання в новому банку, а в той день, коли мусив би розпочинати роботу, не з’явився на місці? Чи міг би ти, хай би цього мені не знати, вірити потім таким людям? Повірив би їхнім вибаченням?

На це я не відповів нічого.

— Даріо надсилає тобі мейли, питаючись твоїх опіній, а ре­акції нема. І він, і інші дзвонять тобі по телефону і отримують ухильні відповіді, типу «я подумаю». їх нервувало б таке по­водження, навіть аби ти був Джеймі Ваєтом чи Дейлом Чіг’юлі^из, але ж ти — не вони. По суті, ти просто якийсь дядько з вулиці. Тож вони телефонують мені, а я виправдовую тебе, як тільки можу — кінець-кінцем я, блядь, твій агент, — але я не митець, так само як і вони, якщо на те пішло. Ми разом — наче зграя таксистів, котрі намагаються довезти до місця призначення обісране немовля.

— Та розумію я.

— Не знаю, що саме ти розумієш. — Він зітхнув. Глибоко. — Ти кажеш, що стосовно лекції в тебе просто острах перед пуб­лікою, а виставка відбудеться як слід. Я певен, що сам ти в це майже віриш, але ж, аміго, ось що я тобі скажу, гадаю, в глибині душі ти не маєш наміру виставляти 15-го квітня свої роботи в галереї «Ското».

— Ваєрмене, це просто...

— Маячня? Це ти хоче сказати? Я дзвоню до Ріц-Карлтону й питаю, чи замовляв містер Фрімантл якісь номери на середи­ну квітня і чую у відповідь: «Ні-ні-ні. Нанетто». Отже я наби­раюся нахабства і зв’язуюся з твоєю колишньою. Її номера більше нема в телефонному довіднику, але твоя ріелторка дає мені його після того, як я її запевняю, що маю термінову спра­ву. А далі я взнаю, що Пам все ще турбується, як тобі зараз ведеться. Вона насправді хотіла б подзвонити тобі і сама це сказати, але боїться, що ти її пошлеш.

Я роззявив рота.

— Перше, що ми з’ясовуємо після знайомства, це те, що Пам Фрімантл ні сном ні духом не відає про виставку її колишньо­го чоловіка, до якої залишилося якихось п’ять тижнів. Друге — поки Ваєрмен залишається на зв’язку, розгадуючи, завдяки повернутому йому зору, кросворд, вона тим часом телефонує по іншій лінії до відомої їй авіакомпанії і взнає, що там анічо­гісінько не чули про замовлення її колишнім чоловіком якогось чартерного рейсу. Що й виливається в наше з нею обговорення іншого варіанту, а що як Едгар Фрімантл в глибині душі вирі­шив, що, коли надійде час, він просто — як казали в часи моєї юності — пошле всіх на хер і відморозиться.

— Ні, все зовсім не так, — заперечив я, але ці слова прозву­чали апатичною відмовкою, що не могла викликати довіри. — Мене лякає тільки вся та організаційна метушня, тому я... ну, ти розумієш, трохи відсторонився.

ВаермёН не вгавав. Мені подумалося, якби я був допитува­ним ним свідком, то зараз вже обливався би потом і слізьми, а суддя оголосив би перерву, щоби дати час судовому приставу вмити або начистити мені пику.

— Пам каже, що, якби в Сент-Полі раптом зникли всі зведені «Фрімантл компані» будівлі, місто мало б вигляд Де-Мойну у сімдесят другому²³⁴.

— Пам перебільшує.

Він не звернув уваги на мої слова.

— І що тепер мені повірити в те, що хлопець, котрий міг організовувати таку роботу, не може організувати якійсь авіа- квитки і два десятки номерів в готелі? І це при тім, що йому абсолютно просто звернутися до знайомого йому офісу, де всі радо кинуться йому допомагати?

— Вони не... я не... вони просто не...

— їй боїшся?

-Ні.

Насправді я боявся. До мене повернувся колишній страх, готовий заполохано заверещати, як Ексл Роуз з радіо «Кістка». Я торкнувся пальцями лоба над правим оком, де вже почав народжуватися біль. Доведеться забути сьогодні про малюван­ня, і в цьому винен Ваєрмен. Ваєрмен мені завинив. На мить мені схотілося, щоб він осліп. Став не просто напівсліпим, а цілком осліпнув, і я зрозумів, що міг би його таким намалю­вати. На цьому моя лють зникла.

Ваєрмен помітив порух моєї руки до лоба і трохи змінив свій тон.

— Слухай, більшість твоїх знайомих, з ким вона встигла не­формально зв’язатися, відповіли їй — так, вони готові приїхати, раді будуть приїхати. ТЬій колишній старший майстер Ейнджел Слоботнік сказав їй, що привезе тобі банку солоних огірків. Вона каже, що голос в нього звучав страшно розчулено.

— Не огірків, а маринованих яєць, — зробив я уточнення. І на якусь мить переді мною, так близько, хоч торкнися, поста­ло широке пласке усміхнене обличчя Великого Ейнджі. Того Ангела, котрий був зажди поряд зі мною впродовж двадцяти років, аж поки інфаркт не змусив його зійти з дистанції. Ейн- джела, чия відповідь на будь-яке поставлене завдання найчасті­ше звучала — Зробимо, бос.

— Авіаквитки ми з Пам замовили, — продовжив Ваєрмен. — Не тільки для народу з Сент-Пола й Міннеаполісу, але також і з інших місць. — Він поклав долоню на буклет. — Тут написані реальні рейси компаній Delta та Air France, і твоя дочка Мелінда дійсно на них зареєстрована. Вона знає, що відбувається. Також і Ілса. Всі тільки й чекають, коли їх офіційно запросять. Ілса хотіла тобі подзвонити, але Пам попрохала її зачекати. Вона каже, що ти сам мусиш запустити цей процес, і чим би вона перед тобою не завинила впродовж вашого з нею подружнього життя, мучачо, тут вона має рацію.

— Гаразд, — погодився я. — Готовий тебе вислухати.

— Добре. Отже, я хочу побалакати з тобою про твою лекцію.

Я застогнав.

— Якщо ти зіграєш в койку на лекції, тобі потім буде вдвічі важче змусити себе явитися на вернісаж...

Я скептично подивився на нього.

— Що, ти так не вважаєш?

— Зіграю в койку? Що це, к херам, мусить означати — зігра­ти в койку?

— Втекти, — пояснив він трохи ніяково. — Це британська ідіома. Вона, наприклад, зустрічається у Івлина Во в його ро­мані 1952 року «Офіцери і джентльмени».

— Притулись своїм лицем до моєї сраки, — ось тобі свіжа, цьогорічна ідіома від Едгара Фрімантла.

Він ткнув мені під ніс середнього пальця, і з цього моменту ми знову порозумілися, мов нічого й не було.

— Ти посилав Пам мої картини, правда ж? Тй послав їй елект­ронний файл з репродукціями?

— Посилав.

— І як вона відреагувала?

— Вона була просто в захваті, мучачо.

Я сидів без слів, намагаючись уявити собі Пам у захваті. Мені це вдалося, але уявлене мною обличчя, осяяне здивуванням і радістю, належало молодшій Пам. Минули вже роки з тих пір, коли я ще міг викликати в неї почуття такого характеру.

Елізабет дрімала, але вітер задував волосся їй на щоки і вона змахувала його тим жестом, яким жінки відмахуються від ко­мах. Я підвівся, дістав з притороченої до підлокітника її візка торби еластичну стрічку — там завжди лежав великий їх запас, різноманітних яскравих кольорів — і зав’язав їй волосся в хвос­тик. Згадка про те, як я робив це Мелінді й Ілсі, була солодкою і лячною.

— Дякую тобі, Едгаре. Щиро дякую, ті amigo.

— То як же мені з цим впоратися? — Я затримав свої долоні в Елізабет на скронях, торкаючись її гладенького волосся, як колись торкався гладенького, вимитого шампунем волосся мопс дочок. Коли на повну потужність вмикається пам’ять, у наших рухах і жестах автоматично проявляємося ми, молодші. — То як же мені впоратися з розповіддю про ледь не надприродний процес мого малювання?

Ось воно. Промовлено. Ось вона, суть проблеми.

Та Ваєрмен залишався спокійним.

— Едгаре! — врешті вигукнув він.

— Що, Едгаре?

Цей сучий син буквально реготав.

— Якщо ти їм саме так про це розповідатимеш... вони тобі повірять.

Я відкрив рота, щоб заперечити. Згадав роботи Далі. Згадав фантастичну картину Ван Гога «Зоряна ніч». Згадав полотна Ендрю Ваєта²³⁵ — не «Світ Кристини», а його інтер’єри, його порожні кімнати, де світло ніби натуральне і водночас дивне, ніби воно надходить одночасно з двох напрямків. І тоді мені залишилося тільки закрити рота.

— Я не можу подарувати тобі пораду, що саме там сказа­ти, —*промовив Ваєрмен і показав буклет-запрошення. — Та я подарую тобі щось схоже на це. Макет.

— Це може знадобитись.

— Еге ж? Тоді слухай.

Я його вислухав.

IV

— Хелло?

Я сидів у фотелі у Флоридській кімнаті. Серце важко бухка­ло. Цей дзвінок був з тих — у кого їх не бувало — коли споді­ваєшся, що слухавку на іншому кінці знімуть одразу, і тоді все швидше почнеться й закінчиться, і одночасно маєш надію, що там ніхто не відповість, і отже важка, а можливо й болюча, розмова відсунеться на невизначений час.

Мені випав перший варіант. Пам відповіла вже після першо­го гудка. Залишалося тільки сподіватися, що ця наша розмова пройде краще, ніж попередня. Точніше, кілька попередніх.

— Пам, це Едгар.

— Привіт, Едгаре, — відповіла вона насторожено. — Як ти там?

— Я... я в нормі. Добре. Я говорив з моїм другом Ваєрменом. Він показав мені запрошення, яке ви з ним удвох розробили.

Ви з ним удвох розробили. Це прозвучало недружньо. Навіть зловісно. Але як по-іншому було сказати?

— Так? — неможливо було вгадати її настрій.

Я набрав повні груди повітря й кинувся навпрошки. Господь ненавидить боягузів — до речі, так і Ваєрмен каже.

— Я подзвонив тобі, щоб подякувати. Я поводився як при- дурок. їй допомогла саме в той час, коли мені це було конче потрібно.

Надовго запала тиша, я вже було подумав, що десь посеред моєї тиради вона, можливо, поклала слухавку й десь відійшла. Відтак вона промовила:

— Едді, я тебе слухаю — просто зараз відшкрібаю рештки себе від підлоги. Не пригадую, коли ти останній раз переді мною вибачався.

Хіба я вибачався? Ну... забудьмо. Либонь вона це так спри­йняла.

— Вибач мене тоді й за це, — натомість промовив я.

— Я сама тобі завинила вибачення, — відповіла вона. — Тож саме час це зробити.

— Ти? За що тобі переді мною вибачатися?

— Дзвонив Том Райлі. Два дні тому. Він знову почав прийма­ти медикаменти. Він збирається — я цитую — знову відвідувати декого,і— гадаю, має на увазі психотерапевта, — він дзвонить, щоб подякувати мені за те, що я врятувала йому життя. Ти мо­жеш таке собі уявити, щоб хтось дзвонив з такою подякою?

Я відповів: «Ні». Хоча дехто зовсім нещодавно дзвонив мені, щоб подякувати за те, що я врятував йому зір, тож я розумів, що вона має на увазі.

— Це було так незвично. Якби не ти, я був би вже мерт­вий, — це буквальні його слова. А я не могла сказати йому, що дякувати він мав би не мені, бо це прозвучало б абсурдно.

Нарешті ніби розрубало вузол подпруги, якою до цього в ме­не були туго стягнуті груди. Іноді все обертається на краще. Іноді так буває насправді.

— Це добре, Пам.

— Я розмовляла з Ілсою про твою виставку.

— Так, я...

Дата добавления: 2015-08-28