Клуб сімейного дозвілля 10 страница

— Я мушу йти до моєї леді. Вона вже мала би прокинутися і захоче, як завше о четвертій, чаювати.

— Пам вирішить, що я здурів! До дідька, вона й без цього впевнена, що я божевільний!

— Переконай її, — тут він пом’якшав. — Слухай сюди, Едга- ре. Якщо вона була з ним у таких близьких стосунках, як ти вважаєш, вона могла помітити якісь ознаки. Тобі треба лише спробувати. Епйепйез?*

— Я не розумію цього слова.

— Воно означає — зателефонуй своїй дружині.

— Вона моя, колишня дружина.

— Аж ніяк. Поки тобі не все одно, розлучення — лиш юри­дична фікція. Тому-то тебе так дрочать її думки про стан твого розуму. Але якщо тобі неоднакова доля того хлопця, ти їй за­телефонуєш і скажеш, що є підстави думати, що він планує утнути таку штуку.

Він підвівся й простягнув мені руку.

— Досить теревенити. Пішли, познайомишся з хазяйкою. Не пожалкуєш. Вона дуже лагідна, як для хазяйки.

Я подав йому руку й дозволив витягти себе з пляжного стіль­ця, напевне принесеного сюди з домашніх запасів. У нього було міцне рукостискання. Це ще одна риса Джерома Ваєрмена, якої я ніколи не забуду: чоловік з міцним рукостисканням. Хідник, що вів до хвіртки у задній стіні, був завузьким для двох, тож я, накульгуючи, тюпав позаду. Діставшись хвіртки — змен­шеної версії центральних воріт, схожої на щось іспанське так само, як випадкові Ваєрменові слівця — він, ледь усміхаючись, обернувся до мене.

— По вівторках і четвергах приходить прибирати Джозі, вона не буде проти приглянути за міс Істлейк, поки та дрі-

має. Це означає, що я можу прийти подивитися на твої кар­тини завтра після полудня десь біля другої, звісно, якщо ти цього хочеш.

— А як ти взнав, що я цього хочу? Я все ніяк не міг набрати­ся духу, щоб тебе запросити.

Він знизав плечима.

— Та це ж природньо, хотіти, аби хтось подивився, перш ніж показувати їх фахівцю з галереї. Ясно, щоб цей хтось не був твоєю дочкою чи тим юнаком, котрий на тебе працює.

— Мені везти їх туди у п’ятницю. Я так боюся.

Ваєрмен махнув рукою і посміхнувся.

— Не переживай, — промовив він і продовжив після пау­зи. — Якщо я побачу, що твої роботи лайно, я тобі так і скажу.

— Годиться.

— Просто для ясності, —• кивнув він. Відтак відчинив хвір­тку і завів мене у двір Гкізда Чаплі, садиби відомої також як Раїасіо сіє Аєеєіпоз.

II

Я вже бачив цей двір того дня, коли використав його цент­ральний в’їзд, аби розвернутися, але тоді я тільки мазнув поглядом. Тоді я переймався лише тим, щоб швидше довезти себе й мою сполотнілу, вкриту потом дочку до Великої Ружі. Я запам’ятав тенісний корт і прохолодну блакить доріжок, але ставка з золотими рибками зовсім не помітив. Корт стояв чистенький, хоч зараз готовий для гри, його мощена поверх­ня була на пару тонів темнішою за ту плитку, що вкривала двір. Один поворот хромованого важеля, й сітку буде напнуто. Повний м’ячів кошик стояв на металевих стовпчиках, у мене промайнула згадка про той етюд, що Ілса забрала з собою до Провиденса,«Кінець гри».

— Одного дня, мучачо, — сказав Ваєрмен, вказуючи на корт, повз який ми проходили, і уповільнив темп, щоб я не відста­вав. — Ми разом з тобою./. Я заради тебе битиму легесенько, просто поперекидуємося, бо я так скучив помахати ракеткою.

.1

— Це буде плата за те, що ти подивишся на мої картини?

Він усміхнувся.

— Я маю ціну, але це не вона. Скажу пізніше. Давай, заходь.

III

Ваєрмен провів мене крізь задні двері, через притемнену кух­ню з білими поверхнями робочих острівців і величезною піч­чю Вестингауз ^|3°, а там і в наповнений шерхотами інтер’єр будинку, що сяяв темною деревиною — дуб, горіх, тик, кипа­рис, палісандр. Так, це беззаперечно був Паяасіо в старому флоридському стилі. Ми проминули одну — з заставленими книжками стінами — кімнату, де в кутку стояв справжній лицарський обладунок. Бібліотека межувала з кабінетом, в яко­му на стінах висіли картини — не нудні олійні портрети, а яскраві абстрактні речі, була навіть парочка вивертаючих очі оп-арто- вих¹³¹ робіт.

Нас рясно облило світлом, ніби білим дощем, коли ми про­ходили центральний хол (Ваєрмен ішов, я шкутильгав), і я зро­зумів, що, попри всю грандіозність маєтку, це лише помпез­ний сутичок — коридор, яким зазвичай з’єднують частини старіших і простіших флоридських помешкань. Цей стиль, майже завжди втілюваний з використанням деревини (інколи обрізків), а не каменю, навіть має власну назву: «флоридський крекер».

Сповнена світлом, завдяки скляній стелі, галерея була за­ставлена вазонками з квітами. Досягши її кінця, Ваєрмен по­вернув праворуч. Повернувши вслід за ним, я потрапив у ве­личезну прохолодну вітальню. Ряд вікон виходив на бічний дворик, теж заповнений квітами — половину їх могли б назва­ти мої дочки, Пам знала назви усіх, а я зумів розпізнати тільки айстри, комеліну, самбук та бегонію. Ага, ще рододендрони. їх там було повно. Біля заростей, на мощеній блакитною плиткою доріжці, що напевне вела до великого двору, стояла на одні нозі гостроока чапля. Вона мала одночасно задумливий і похмурий вигляд, але я жодного разу не бачив стоячої чаплі, що не була б схожою на пуританського старигана, котрий міркує, яку з відьом спалити наступною.

В центрі кімнати знаходилася жінка, яку ми з Ілсою бачили того дня, коли сподівалися прокотитися острівною дорогою. Тоді вона сиділа у візку, взута у високі сині кеди. Сьогодні вона стояла, поклавши руки на бильце ходунка, а її ступні — великі й дуже бліді — були босі. Вдягнена вона була у бежеві штани з високою талією і темно-брунатну шовкову блузу з дивовижно широкими плечима й рукавами. Її костюм нагадав мені Кетрин Гепберн¹³² у тих старих фільмах, які іноді показують на каналі Turner Classic Movies: «Адамове ребро» або «Жінка року». Тіль­ки я не міг пригадати, щоб колись бачив Кетрин Гепберн такою старою, навіть коли вона дійсно зістарилася.

Більшу частину кімнати займав довгий, низький стіл того типу, що стояв у мого батька в підвалі, по якому він ганяв свої електропоїзди, тільки цей було покрито не плексигласом, а яко­юсь світлою, схожою на бамбук деревиною. Він був заставлений моделями будиночків і порцеляновими статуетками: чоловіки, жінки, діти, домашня скотина, дикі тварини, істоти міфологіч­ного походження. Говорячи про міфологічні істоти, я маю на увазі пару фігурок з обличчями, розмальованими під негрів, які навряд чи отримали б свідоцтва від Національної асоціації сприяння прогресу кольорового населення.

Блізабет Істлейк подивилася на Ваєрмена з виразом такої лагідної втіхи, що мені це захотілося намалювати... Хоча не пе­вен, чи хтось сприйняв би це всерйоз. Я не певен, що ми ще спроможні повірити простим емоціям у мистецтві, хоча щодня бачимо їх в житті.

— Ваєрмене! Я прокинулася рано й чудово побавилася з пор­целяною! — В неї був тягучий південний акцент, що перетво­рював порцеляну на парацаляну. — Поглянь-но, вся родина разом!

На одному кінці столу стояла модель будинку. Отого типу, що з колонами. Згадайте маєток Тара¹³³ з «Відлетілих за вітром» і матимете уявлення. Чи уйаавлення, якщо промовити це на манер Блізабет. Навкруг нього розташувалися з десяток стату­еток. Диспозиція виглядала на диво церемонною.

— Авжеж, усі тут, — погодився Ваєрмен.

— І школа! Подивися, як я розставила учнів біля неї! Іди-но поглянь!

— Я подивлюся, але ж ви знаєте, як я не люблю, коли ви піднімаєтеся без мене.

— Мені не хотілося гукати тебе по вокі-токі. Я почуваюся чудово. Іди-но подивися. І хай твій новий друг також подивить­ся. О, я знаю, хто ти. — Вона посміхнулася, поманивши мене пальцем. — Ваєрмен мені все про тебе розповідає. Ти новий мешканець Лососевої мизи.

— Він називає цей будинок Великою Ружею, — сказав Ваєрмен.

Вона засміялася. Прокуреним сміхом, що перейшов у ка­шель. Відтак поточилася і Ваєрмен поспішив підтримати її. Міс Істлейк, здавалося, не звернула уваги ані на свій кашель, ні на. реакцію Ваєрмена.

— Мені подобається! — проголосила вона, прокашляв-' шись. — Так, золотце, мені подобається нова назва! Підходь, подивишся, як я аранжувала школу, містере...? Я певна, що чула твоє ім’я, але воно десь вискочило, таке часто трапляєть­ся, ти містер...?

— Фрімантл, — назвався я, — Едгар Фрімантл.

Я приєднався до них біля ігрового столу, вона подала мені руку. М’язів на ній не відчувалося, але була вона, як і її ступні, доволі великого розміру. Мистецтво привітання вона не забула, бо потисла мою долоню якомога міцніше. Під час нашого ру­костискання вона дивилася на мене зі щирою цікавістю. Мені сподобалося, як спокійно вона визнає слабкість своєї пам’яті.

І хай там який в неї Альцгаймер, але сам я затинався розумом і язиком куди більше за неї.

— Приємно познайомитися, Едгаре. Я бачила тебе раніше, але не пригадаю коли. Згадаю потім. Велика Ружа! Класно звучить!

— Мені подобається мій будинок, мем.

— Добре. Я вельми рада, що він тебе задовольняє. Знаєш, це мистецький дім. Едгаре, ти ж художник?

Вона дивилася на мене своїми простодушними синіми очима.

— Так, — промовив я найперше і найлегше та, либонь, це й було правдою. — Гадаю, що так.

— Безумовно, ти художник, золотце. Я одразу це зрозуміла. Я хочу якусь із твоїх картин. Ваермен узгодить з тобою ціну. Він і юрист, і прегарний кухар, він тобі про це казав?

— Так... ні... тобто... — Я розгубився. Бесіду вона сплітала одночасно з багатьох ниток. Ваермен, цей пес, здавалося, ледь стримується, щоб не зареготати. Тим самим, звісно, і мене під­биваючи до сміху.

— Я намагаюся отримати картини всіх художників, котрі зупиняються у Великій Ружі. В мене є намальована там річ Гаринга. Є також етюд Далі.

Це відбило в мене охоту сміятися.

- — Справді?

— Авжеж! Я покажу тобі трохи згодом, його не можна оми­нути, він у телевізорній кімнаті, а ми завжди дивимося Опру. Правда ж, Ваєрмене?

— Так, — погодився він і кинув погляд собі на внутрішній бік зап’ястя, де блиснув циферблат годинника.

— Але ми не конче мусимо дивитися її хвилина в хвилину, бо маємо чудовий пристрій, що називається... — Вона замис­лилася/нахмурилася і приклала палець до ямки на своїй пухкій щоці. — Віто? Ваермен, він зветься Віто?

Той посміхнувся:

— ТіВо^1М, міс Істлейк.

Вона розсміялася.

— ТіВо, хіба не кумедне слово? Та хіба ми самі не смішні з ци­ми формальностями? Для мене він Ваєрмен, а я для нього міс Істлейк — окрім тих випадків, коли я дратуюся через те, що назви речей випадають мені з голови. Ми мов персонажі з якоїсь вистави! Такої веселої, де знаєш, що ось-ось заграє оркестр і вся трупа заспіває!

Воназареготала, аби показати всю чарівливість цієї ідеї, проте її сміх звучав строха ніби божевільно. Цього разу її акцент ске­рував мої думки від Маргарет Мітчелл до Тенесі Вільямса¹³⁵.

Лагідно, дуже лагідно Ваєрмен промовив:

— Може, ми перейдемо до іншої кімнати і подивимося вре­шті Опру? Гадаю, вам варто сісти. Ви можете закурити сигаре­ту, коли дивитиметеся Опру, як вам подобається.

.1

— Хвилинку, Ваєрмене. Одну хвилинку. У нас так рідко бу­вають гості. — А тоді до мене. — Який ти художник, Едгаре? ’Ги віриш у мистецтво заради мистецтва?

— Безперечно, мистецтво — заради мистецтва, мем.

— Я рада. От саме це Лососева миза полюбляє найбільше. Чи як ти це називаєш?

— Моє мистецтво?

— Ні, золотко — Лососеву мизу.

— Велика Ружа, мем.

— Хай буде Велика Ружа. А я для тебе хай буду Елізабет.

Я посміхнувся. Я мусив, бо вона не фліртувала, а була щирою.

— Добре, Елізабет.

— Чудово. За пару хвилин ми підемо до телевізорної кім­нати, але спершу... — Вона знову спрямувала свою увагу до ігрового столу. — Ну, Ваєрмене? Ну, Едгаре? Ви бачите, як Л роз­ставила дітей?

їх там було близько десятка, всі обличчями обернуті до лі­вого рогу шкільного будинку. Перекличка школяриків?

— Про що це вам говорить? — спитала вона. — Ваєрмен? Едвард? Хто з вас скаже?

Крихітна похибка, авжеж, мені самому не звикати до таких похибок. Але цього разу роль бананової шкірки зіграло моє власне ім’я.

— Перерва? — спитав Ваєрмен, знизавши плечима.

— Та ні ж, — відгукнулася вона. — Якби перерва, вони б усі гралися;* не збилися купою, вибалушивши очі.

— У школі або пожежа, або навчальна пожежна тривога, — сказав я.

Вона перехилилася через свій ходунок (невсипний Ваєрмен ухопив її за плече, щоб не втратила рівноваги) і поцілувала мене в щоку. Це збіса дуже здивувало мене, але сподобалося.

— Дуже добре, Едварде! — вигукнула вона. — Але що саме там діється?

Я добре подумав. Це не важко, якщо поставитися до питан­ня серйозно.

— Тренування.

— Так! — її сині очі освітилися задоволенням. — Тепер по­ясни Ваєрингу, як ти здогадався.

— Якби там була пожежа, вони б розбігалися на всі боки. А вони замість того...

— Чекають, коли можна знову зайти, так... — Але тут вона обернулася до Ваєрмена і я побачив зовсім іншу жінку, зляка­ну. — Я знову назвала тебе неправильним ім’ям.

— Усе гаразд, міс Істлейк, — промовив він, цілуючи запади­ну на її тімені з такою ніжністю, що я не міг втриматись від захоплення ним.

Вона посміхнулася до мене. Немов сонце визирнуло з-за хмари.

—• Оскільки він по сю пору звертається до декого тут на прізвище, той дехто знає... — Але тут вона розгубилася, її по­смішка почала тремтіти. — Той знає, що...

— Час дивитися Опру, — проголосив Ваєрмен, узявши її за руку. Разом вони розвернули її ходунок від ігрового столу і во­на почала з дивовижною швидкістю чалапати до дверей в даль­нім куцсу кімнати. Він, пильнуючи, йшов поряд.

У її «телевізорній кімнаті» панував великий «Самсунг» з плас­ким екраном. У протилежному кінці була стійка з дорогим звуковим обладнанням. Усе це я ледь окинув оком, прикипівши очима до взятого в рамку етюду на стіні понад полицями з ком­пакт-дисками, і на кілька секунд забув, що треба ще й дихати.

Етюд було зроблено простим олівцем і доповнено двома багряними штрихами, намальованими либонь нічим іншим, як звичайною червоною кульковою ручкою — з тих, що вчителі ними ставлять оцінки. Ці, не так щоб зовсім вже експромтні, риски було покладено вздовж лінії обрію, щоб показати, як сонце опускається в Затоку. Вони були на своєму місці. Вони були прописані геніально мінімалістично. То був мій обрій, той, що я його бачу з Малої Ружі. Я знав це так само достеменно, як знав, що той художник чув рівномірне перемелювання мушель під будинком, коли відтворював на аркуші білого паперу поба­чене очима і переказане йому мозком. На горизонті виднівся корабель, можливо танкер. Це міг бути той самий, що я його намалював у свій перший вечір у будинку № 13 на Дума-роуд.

Стиль абсолютно не був схожим на мій, але вибір натури був більш ніж ідентичним.

Внизу виднівся майже недбалий підпис Stdv Dali.

IV

Поки Опра атакувала запитаннями Керсті Еллі¹³⁶ на вічно чарів­ливу тему про методи схуднення, міс Істлейк — Елізабет — на­солоджувалася сигаретою. Ваєрмен зробив сандвічі з яєчним салатом, і вони виявилися чудовими на смак. Мої очі раз у раз поверталися до етюду Далі, а в голові крутилася одна фраза, розуміється — Хелло, Далі. Коли з’явився доктор Філ¹³⁷ і почав ганити пару товстушок з публіки, котрі вочевидь самі визва­лися на ганьбу, я сказав Ваєрмену й Елізабет, що мушу повер­татися до себе.

Елізабет за допомогою дистанційного пульту притишила доктора Філа, а тоді простягнула мені книжку, на якій був лежав пульт. Її очі дивилися з несміливою надією.

— Ваєрмен каже, що ти прийдеш і почитаєш мені якось після полудня, Едмунде, це правда?

Іноді ми змушені щось вирішувати за долю секунди, і тоді був саме той момент. Я вирішив не дивитися на Ваєрмена, котрий сидів по праву руку від Елізабет. Притомність, проде­монстрована нею біля ігрового столу, вже спливала, навіть мені це було помітно, хоча я гадав, що у її голові ще чимало чого залишилося. Погляд у бік Ваєрмена показав би їй, що це нови­на для мене, відтак вона б засоромилася. Мені не хотілося змушувати її соромитися, почасти тому, що вона мені сподо­балася, почасти через те, що я міг уявити, як багато приводів для зніяковіння в майбутні пару років приготувало їй життя. Невдовзі може початися щось гірше, ніж забування імен.

— Ми про це балакали, — промовив я.

— Може, ти прочитаєш мені вірша сьогодні? — спитала вона. — За твоїм вибором. Я так за ними скучила. Я можу обійтися без Опри, але життя без книжок жалюгідне, а без поезії воно... — вона засміялася. Цей розгублений сміх краяв

мені серце. — Воно, як життя без картин, як ти вважаєш? Чи ти не згоден?

У кімнаті було дуже тихо. Десь цокотів годинник, і все. Я че­кав, що Ваєрмен щось скаже, але він мовчав; вона тимчасово позбавила його мови, не дивина для такого hijo de madré*

— Ти можеш вибрати сам, — сказала вона знову. — Хоча, якщо я тебе дуже затримую, Едвард...

— Ні, — відповів я. — Ні, все гаразд, я можу.

Книжка називалася просто «Гарні вірші». її укладачем був Гаррісон Кейлор^ІМ, чоловік, котрий міг би балотуватися на губернатора, і в тій частині світу, звідки я приїхав, був би обра­ний. Я розкрив книжку навмання і натрапив на вірш якогось автора на ім’я Френк О’Гара^|39. Короткий. Отже гарний, те що мені треба, тож я пірнув у текст.

Чи ти забула, якими ми були тоді Коли були ще першосортні І тлустий день являвся з яблуком в зубах

Ну що за сенс печалитися щодо Часу Але тоді ми мали пару трюків у рукавах І вміли вміло зрізати гострі кути

Уся левада виглядала нашим пасовищем

Спідометри були нам без потреби

Ми вміли намішать собі коктейлів з льоду й води...

Щось зі мною трапилося в ту мить. Голос затремтів і слова подвоїлися так, ніби слово «вода» з мого рота поточилося во­дою в мене з очей. Я підвів голову й хрипко промовив: «Пере­прошую». Ваєрмен мав схвильований вигляд, а міс Істлейк посміхалася мені з виразом цілковитого розуміння.

— Дуже добре, Бдгаре, — промовила вона. — Поезія іноді так само діє й на мене. Щирих почуттів не варто соромитись. Люди не фальшують конвульсій.

— Не імітують судоми, — продовжив я. Моїм голосом ніби говорив хтось інший.

Вона розквітла посмішкою.

— Ваєрмене, цей чоловік знає Дікінсон!

— Схоже на те, — погодився він, придивляючись до мене уважно.

— Ти закінчиш, Едварде?

— Так, мем.

Я не хотів би стати швидшим

чи свіжішим, ніж тепер, якби ти була зі мною О

ти була найкращим з моїх днів

Я закрив книжку.

— Це все.

Вона кивнула:

— Якими були твої найкращі дні, Едгаре?

— Сподіваюсь на тутешні, — відповів я.

Вона кивнула:

— Тоді я теж буду на це сподіватися. Кожен має право на надію. І ось що ще, Едгаре.

— Слухаю, мем?

— Нехай я для тебе буду Елізабет. Мені нестерпно чути «мем» наприкінці мого життя. Ми розуміємо одне одного?

Я кивнув:

— Гадаю, що так, Елізабет.

Вона посміхнулася, і сльози, що були застигли в її очах, про­лилися. Щоки, на які вони потекли, були старі й порізані змор­шками, але очі залишалися молодими. Молодими.

V

Через десять хвилин ми з Ваєрменом знову стояли в кінці хід­ника, що вів від Паласіо на пляж. Він залишив хазяйку садиби зі шматком острівного лаймового пирога, чашкою чаю і ди­станційним пультом. У мене в торбі лежала пара Ваєрменових сандвічів з яєчним салатом. Він говорив, що якщо я їх не забе­ру, вони зачерствіють, але умовляти мене йому не довелося. Я також розколов його на пару таблеток аспірину.

— Слухай, — промовив він. — Вибач, я мусив би тебе спер­шу спитати.

— Попустися, Ваєрмене.

Він кивнув, але уникав мого погляду. Дивився на Затоку.

— Я просто хочу тебе запевнити, що нічого їй не обіцяв. Але вона... здитиніла зараз. Тож іноді діє як дитина, спирається не на факти, а на те, чого їй самій хочеться.

— І хоче, щоб їй читали?

—Так.

— Вірші на касетах чи компакт-дисках її не задовольняють?

— Та де там. Вона каже, що різниця між записом і живим голосом, як різниця між консервованими грибами і свіжими.

Він посміхнувся, але все ще уникав мого погляду.

— А чому ти їй не читаєш?

Не відриваючи очей від води, він промовив:

— Тому що я більше не можу.

— Не можеш більше... але чому?

Він подумав, а потім струснув головою:

— Не зараз. Ваєрмен сьогодні втомився, мучачо, а вона не спа­тиме всю ніч. Безсонна й балакуча, сповнена жалів і розкаянь, уявлятиме, ніби вона у Лондоні або в Сан-Т^опе. Я бачу ознаки, які вказують на це.

— Ти розповіси мені іншим разом?

— Еге ж, — він зітхнув не розмикаючи губ. — Якщо ти зміг відкритися, то, сподіваюся, і я зможу, хоча мені це не довподо- би. Ти певен, що сам дійдеш?

— Абсолютно, — запевнив я, хоча стегно в мене дрижало, мов великий двигун.

— Я би відвіз тебе у гольф-візку, це запросто, але в такому стані — як я його називаю «клінічна глупа ясність» — вона може надумати помити вікна... або повитирати порох з яки­хось полиць... або вирушити на прогулянку без свого ходунка.

Його аж пересмикнуло. Це було схоже на дійство, що поча­лося бурлеском, а наприкінці стало реальністю.

— Всі мене хочуть всадовити у гольф-візок, — сказав я.

Він кивнув:

.1

— Гарний хлопчик. їй мені про це розкажеш, коли я прийду до тебе подивитися на картини. Будь-який час згодиться. Тут є одна доглядальниця за викликом, Анна-Марія Вістлер, я мо­жу їй зателефонувати, якщо тобі краще підходить ранок.

— О’кей, дякую. І ще дякую тобі, Ваєрмене, за те, що ви­слухав мене.

— Дякую, що почитав хазяйці. Buena suerte, amigo*

Я рушив вздовж пляжу і вже подолав з п’ятдесят ярдів, аж раптом дещо прийшло мені на ум. Я обернувся, гадаючи, що Ваєрмен вже пішов, але він так і стояв там само, руки в кише­нях, і вітер із Затоки — вже прохолодніший — відкидав назад його довге посивіле волосся.

— Ваєрмене!

— Що?

— А Елізабет сама була колись художницею?

Він довго нічого не відповідав. Тйшу порушували тільки дедалі сильніше підштовхувані вітром хвилі, які цього вечора билися голосніше. Відтак він заговорив.

— Цікаве запитання, Едгаре. Якщо ти спитаєш її — а я не рад­жу тобі цього робити — вона скаже, що ні. Проте я не вважаю, що вона скаже правду.

— Чому ж так?

Але він сказав лише:

— Тобі краще йти, мучачо. Перш ніж твоє стегно задерев’яніє — Відтак різко змахнув рукою на прощання, відвернувся і рушив назад по хіднику, наздоганяючи свою довгу тінь, і лиш тоді я зрозумів, що він пішов.

Я постояв на місці ще пару довгих секунд, відтак повернув­ся лицем на північ, установив очима курс на Велику Ружу і теж вирушив додому. Подорож видалася довгою, і, поки я йшов, моя власна, абсурдно подовжена тінь загубилася у заростях морського вівса, але в кінці я її наздогнав. Хвилі не перестава­ли наздоганяти одна одну, і мурмотіння мушель під будинком знову перетворювалося на суперечку.

Як намалювати картину (IV)

Почніть з того, що знаєте, а потім все переосмисліть. Мистец­тво — магія, це беззаперечно, але всяке мистецтво, хоч яке чудернацьке, бере початок з нехитрої повсякденності. Просто не варто дивуватися, якщо на звичайному грунті раптом ви­ростають фантастичні квіти. Елізабет це розуміла. Ніхто її не вчив, вона вчилася в самої себе.

Чим більше вона рисувала, тим більше помічала. Чим більше помічала, тим більше хотіла рисувати. Так воно й працює. А чим більше вона помічала, тим швидше до неї поверталася мова: спер­шу ті чотири-п'ять сотень слів, що вона їх знала на той день, коли випала з візка і вдарилась головою, а дедалі більше й більше.

Татко був вражений тим, як швидко досконалішають її ри­сунки. Сестри теж — обидві Великі Злюки і близнючки (окрім Аді, бо Аді була в Європі з трьома подружками й двома вірними дуеньями — Емері Полсон, юнак, за якого вони вийде заміж, тоді ще не з'явився на сцені). Налякана її талантами няня/доморяд- ниця називала її la. petite obéah fille¹[10]’

Лікар, котрий навідувався до неї після травми, попереджав, що дівчинці не слід перевтомлюватись і хвилюватись, бо може підхопити гарячку, але в січні 1926-го вона вже блукала всією південною частиною острова, таскаючи за собою альбом, і, за­кутавшись у «пеплий жакет з томпонами», геть усе малювала.

Тієї ж зими вона помітила, що родичі почали втомлювати­ся від її захоплення — спершу Великі Злюки Марія й Ганна, потім ТесійЛо-Ло, далі Тато, а насамкінець навіть НяняМельда. Чи розуміла вона, що у великих дозах навіть геній набридає? Ли­бонь, якось по-дитячому інстинктивно, розуміла.

Далі, спровоковане суцільною байдужістю, їй прийшло рішен­ня змусити їх побачити те чудо, яке бачила вона, переосмис­ливши його.

Почалася сюрреалістична фаза: спершу її птахи полетіли догоричерева, далі пішли по воді тварини, а потім з'явилися Усміхнені Коні, і вони принесли їй крихту слави. Тоді-то щось і змінилося. Тоді виповзло щось темне, що почало використо­вувати маленьку Ліббіт як свій канал. Вона почала малювати свою ляльку, а коли закінчила, лялька почала говорити.

Новін.

На той часАдріана вже повернулася з Веселого Парижа і по­первах Новін здебільшого балакала високим жантильним голо­ском Аді, то питаючи Елізабет, чи вміє вона hinky-dinky-parley- voo ^и0, то наказуючи розчісувати їй руде волосся. Іноді Новін заколисувала її співом, і тоді Елізабет засинала під ковдрою, вимощеною портретами ляльки — дебеле, кругловиде, цілком коричневе, окрім червоних губ, обличчя.

Новін співає — Братець Жако, братець Жако, чи спишш? Чи ти спиш? Dormez-vous, dormez-vous?^Ui

Інколи Новін розповідала їй історії — заплутані, проте чу­дові — там Попелюшка гуляла в червоних черевичках з Країни Оз, а заблукалі в чарівному лісі близнюки Бобсі¹⁴² знайшли цу­керковий будиночок під дахом з м'ятного льодяника.

Але потім голос Новін змінився. Він перестав бути голосом Аді. Він перестав бути голосом будь-кого з тих, кого знала Елі­забет, і він продовжував говорити, навіть коли Елізабет нака­зувала Новін стулити пельку. Спочатку, можливо, і цей голос був приємним. Можливо, забавним. Дивним, проте забавним.

А потім все змінилося, чи не так? Бо мистецтво — це магія, та не всяка магія є білою.

Навіть для маленької дівчинки.

7 — МИСТЕЦТВІ ЗАРАДИ МИСТЕЦТВА

і

У серванті, що стояв у вітальні, була пляшка віскі. Мені схотіло­ся випити чарочку, але перегодом. Я вирішив спершу з’їсти яєч­ний сандвіч і обдумати, що я їй скажу, але й цього я не став ро­бити. Іноді, щоби щось зробити, треба просто почати це робити. Я пішов з бездротовим телефоном до Флоридської кімнати. Там навіть із зачиненими віконними рамами було прохолодно, але це навіть краще. Я гадав, що свіже повітря підбадьорить мене. А вид сонця, що котиться до обрію, малюючи по воді золоту доріжку, можливо, мене заспокоїть. Бо ж не було в мене спокою. Серце калатало, щоки палали, стегно боліло дико і раптом я із жахом усвідомив, що забув ім’я моєї дружини. Як я не намагав­ся його видобути з пам’яті, мені кожного разу являлося слово реіідго, що іспанською означає — небезпека.

Я вирішив, що перш ніж телефонувати до Міннесоти, мені потрібна одна річ.

Я полишив телефон на м’якій тахті, прошкандибав у спаль­ню (вже з костуром; ми з ним будемо нерозлучні тепер аж до ночі) і взяв Ребу. Одного погляду в її сині очі вистачило, щоб згадати ім’я Пам, і серцебиття в мене стишилося. Сунувши мою ліпшу подружку—хай помахує рожевими ногами без кісток — собі під пахву кукси, я повернувся до Флоридської кімнати й знову сів. Реба плюхнулась мені на коліна, але я посадовив її збоку, лицем до призахідного сонця.

—Дивись на нього довго й осліпнеш, — сказав їй. — Авжеж, саме в цьому полягає весь сенс забави. Брюс Спрингстін ^|4\ 1973, чи близько до того, мучачо.

Реба не відповіла.

— Я мав би сидіти зараз нагорі й малювати, — повідомив я їй. — Створювати гаспидське мистецтво заради мистецтва.

Нуль відповіді. Широко розплющеними очима Реба промо­вляла всенькому світу, що їй нав’язали найгидкішого з усіх американців.

Я взяв бездротову слухавку й ткнув їй межи очі.

— Я зможу.

Реба не реагувала, хоча, схоже, здивувалася. Під нами муш­лі продовжували свою піддрочувану вітром суперечку: Це ти, та ні, не я, а ні, таки ж ти.

Мені ж хотілося продовжувати дискусію з моєю Лялькою- Контролеркою-Люті. Натомість я набрав мій колишній домаш­ній номер. Згадав його без проблем. Була надія, що потраплю на автовідповідач. Але почув засапаний голос хазяйки.

— Ой, Джоуні, слава Богу, ти передзвонила. Я запізнююсь, і боялася, що до чверті на четверту я не всти...

— Це не Джоуні, — сказав я і знову потягнув Ребу собі на коліна, навіть не усвідомлюючи цього. — Це Едгар. І ти мусиш відмінити свою зустріч у чверть на четверту. Нам треба дещо обговорити, і це важливо.

— Що трапилось?

— Зі мною? Нічого, я в порядку.

— Едгаре, ми не могли б побалакати пізніше? Мені треба зробити зачіску, а я запізнююсь. Я повернуся о шостій.

— Це стосується Тома Райлі.

У тій частини світу, де була Пам, запала тиша. Вона тривала секунд з'десять. За ці секунди золота доріжка на воді, либонь, лиш трохи потемнішала. Елізабет Істлейк добре знала Емілі Дікінсон. Мені було цікаво, чи так само гарно вона знала Вей- чела Ліндсея¹⁴⁴?

Дата добавления: 2015-08-28