Клуб сімейного дозвілля 11 страница

— Що там з Томом? — спитала врешті Пам. У її голосі про­звучала обережність, глибока обережність. Я був певен, що візит до перукарки вже вилетів їй з голови.

— Маю підстави вважати, що він задумав самогубство, — я притис слухавку до вуха плечем і почав гладити Ребі волос­ся. — Тобі про це щось відомо?

— Мені що... Що мені... — в її засапаному голосі звучало при­голомшення. — 3 якого дива, заради Бога, я би мусила... — Вона почала оговтуватись, роз’ятрюючи в собі обурення. Схоже, це найкращий метод в таких ситуаціях. — 1Ь знічев’я дзвониш мені й хочеш, щоб я тобі розповіла, які у Тома Райлі в мозку крутяться думки? Я вважала, що тобі покращало, але маю підзору, ти...

— Єбля з ним мала б тобі додати трохи інтуїції, — я так силь­но смикнув наверчене собі на руку помаранчеве волосся Реби, ніби хотів вирвати його з корінням. — Чи я помиляюся?

— Дурниці! — вона ледь не кричала. — Тобі потрібна допо­мога, Едгаре. Зателефонуй доктору Камену або попроси про допомогу в когось там, і негайної

Лють, і подруга її — впевненість у тім, що зараз я почну забувати слова, раптом зникли. Я розслабив хватку на зачіс­ці Реби.

— Охолонь, Пам. Йдеться не про тебе. І не про мене. Йдеть­ся про Тома. Ти не помічала в нього ознак депресії? Могла ж.

Не відповіла. Але й слухавку не повісила. Я чув її дихання.

Нарешті вона промовила:

— О’кей, о’кей, так. Я знаю звідки ти набрався цих думок. Від Малої Королеви Мелодрами, вірно? Гадаю, Ілса розповіла тобі та­кож про Макса Стентона з Палм Дезерту. О Едгаре, ти ж її знаєш]

Тут моя лють знов нагадала про себе. Рука потягнулася до Реби і вхопила ляльку за м’який поперек. «Я зможу — сказав я собі. — Йдеться зовсім не про Ілсу. А Пам? Пам просто наля­кана, бо це впало на неї зненацька. Вона перелякана й сердита, але я зможу все зробити. Я мушу це зробити».

Байдуже, що якусь мить мені хотілося її вбити. А була б вона тут, у Флоридській кімнаті, поруч зі мною, я міг би й спро­бувати це зробити.

— Ілса мені нічого не розповідала.

— Досить дурниць, прощавай...

— Єдине, чого я не знаю — хто з них намовив тебе зробити собі татуювання на грудях. Трояндочку.

Вона схлипнула. Лиш один тихий схлип, але його було до­статньо. Знову мить тиші. Тиша пульсувала, мов мовчазна зго­да. Відтак вона вибухнула.

— Ця курва! Вона її побачила і розповіла тобі. Тільки так ти міг дізнатися! Ну і що, це нічого на значить! Це не доводить нічого!

, — Пам, ми не в суді, — сказав я.

Вона не відповіла, але я чув її дихання.

— Ілса мат підозри щодо того Макса, але вона зеленого поняття не має про Тома. Якщо сама їй щось скажеш, ти вдариш її просто в серце, — я помовчав. — А отже й мене.

Вона плакала.

— До сраки мені твоє серце. І сам ти мені до сраки. Краще було б, аби ти помер, ти знаєш це? Настирливий брехун, краще б ти здох.

Нарешті я сам не мав таких почуттів щодо неї. Дякувати Господу.

Доріжка на воді потемнішала до кольору розпеченої міді. Зараз почне вповзати помаранчевий тон.

— Що тобі відомо про душевний стан Тома?

— Нічого. І щоб ти знав, у мене нема з ним роману. Якщо я його й мала, він тривав лише три тижні. Все кінчено. Я дала йому ясно зрозуміти це, коли повернулася з Палм Дезерту. Причин багато, але головна полягає в тім, що він також... — раптом її знов накрило. — Це вона тобі розповіла. Мелінда, навіть якби знала, не сказала б тобі нічого.

І знагла злобно:

— Вона розуміє, через що я пройшла з тобою!

Просто дивно, як нецікаво мені було втягуватися в цю тему. Мене інтригувало інше.

— Що «він також»?

—Хто також? — заридала вона. — Господи, як я все це не­навиджу! Ці допити!

Ніби мені це подобалося.

— Том. Іїї сказала — головне, що він також... і зупинилася.

— Залежний від настроїв також. Торба з сюрпризами емоцій. Сьогодні піднесений, завтра пригнічений, післязавтра і те і се разом, особливо якщо він не приймає...

І враз замовкла.

— Якщо не приймає свої пігулки, — закінчив я замість неї.

— Авжеж, гаразд. Я йому не психіатр, — промовила вона і в її голосі звучало не жерстяне роздратування; я почув справжню гартовану сталь. Господи, жінка, на якій я був колись одруже­ний, завжди вміла ставати жорсткою, коли того вимагала си* туація, але я гадав, що ця безкомпромісна сталь була новим явищем: викуваним у моєму інциденті. Мені подумалось, що Пам теж стала по своєму кульгавою.

— Яз тобою так наїлася тієї сраної психастенії, Едгаре. Тільки- но мені здалося, що нарешті натрапила на справжнього чолові­ка, а воно виявилося поглинаючим пілюлі Магічним Оком ^М5: «зараз відповісти не можу, спитай перегодом, коли я буду не та­кий знервований».

Вона сопла мені у вухо і я очікував наступного крику. Він надійшов. Вона кричала, як завжди. Деякі речі залишаються незмінними.

— Пішов ти на хуй, Едгаре, за те що обісрав мені такий чу­довий день.

— Мені однаково, з ким ти спиш, — сказав я. — Ми розлу­чені. Я всього лиш хочу врятувати життя Тому Райлі.

іут вона заверещала так голосно, що я відставив телефонну слухайку подалі.

—Я не ВІДПОВІДАЮ за його життя! Ми розпрощалися! Тобі від цього погано?

Потім трохи тихіше (але не дуже):

— Його зараз навіть нема в Сент-Полі. Він у круїзі з матір’ю і з отим голубим, своїм братом.

Раптом я зрозумів, чи мені просто здалося, що зрозумів. Почуття було таким, ніби я здійнявся вгору і побачив усе з ви­соти пташиного лету. Можливо тому, що сам був планував самогубство, нагадуючи собі весь час, що воно має виглядати нещасним випадком. Не заради страховки, а заради того, щоб мої дочки не понесли на собі крізь все життя стигматів загаль­ного осуду...

І тут в мене з’явився аргумент, а може, й ні?

— Скажи йому, що ти знаєш. Коли він повернеться, скажи йому, що ти знаєш, що він планує самогубство.

— Чому він мусить мені повірити?

— Тому що він його планує. Тому що ти його знаєш. Тому що він душевно хворий і, можливо, ходить і думає, ніби в нього на
спині наліплено оголошення ПЛАНУЄТЬСЯ САМОГУБСТ­ВО. Скажи йому, що ти знаєш, що він кинув приймати анти­депресанти. Ти ж це знаєш, так? Це ж факт.

І

— Так. Але раніше ніякого сенсу не було від моїх нагадувань йому, щоб не забував приймати.

— А ти коли-небудь казала йому, що пустиш про нього поголоску, якщо не почне їх приймати? Розповіси усім на­вкруг?

— Ні. І зараз не збираюся цього робити! — в її голосі чувся переляк. — Тїі гадаєш, мені треба, щоб увесь Сент-Пол знав, що я спала з Томом Райлі? Що в мене з ним було щось¹.

— А якщо весь Сент-Пол знатиме, що ти просто непокоїшся за нього? Чи це так диявольськи жахливо?

Вона промовчала.

— Я тільки хочу, щоб ти зустрілася з ним, коли він повер­неться...

— Тй тільки хочеш! Так і є! Все життя ти тільки чогось і хотів. Ось що я тобі скажу, Едді, якщо це діло тобі дійсно не до сраки, то сам з ним і балакай! — Знову забриніла та сама жорсткість, проте цього разу з-за неї визирав переляк.

Я сказав:

— Якщо це ти сама ініціювала розрив, можливо, ти ще маєш на нього сильний вплив. Можливо, достатньо потужний, щоб вря­тувати йому життя. Я розумію, це страшно, але ти вже влипла.

— Ні, не влипла. Я вішаю слухавку.

— Якщо він себе вб’є, навряд, щоб тебе до кінця життя му­чили докори сумління... Але, гадаю, пару років тобі таки буде дуже погано.

— Не буде. Я спатиму спокійно, як дитя.

— Вибач, Пандо, я тобі не вірю.

Я назвав її пестливим ім’ям, якого не вживав багато років, сам не знаю, звідки воно вигулькнуло, але це її зламало. Вона знов почала ридати. Цього разу в її плачу не чулося злості.

— Ну чому ти така падлюка? Чому ти не залишиш менеу спокої?

Мені вже більше нічого не хотілося. Хіба що проковтнути

пару болетамувальних пігулок. А ще, либонь, розпластатися на ліжку й поплакати самому, хоча не певен.

— Скажи йому, що ти знаєш. Скажи, щоб він пішов до свого психіатра і знову почав приймати антидепресанти. І ось ще»що, найважливіше — скажи йому, що якщо він себе вб’є, ти про це розкажеш усім, починаючи від його матері й брата. Без різниці, як воно буде замасковано, всі знатимуть, що він сотворив са­могубство.

— Я не можу цього зробити! Я не зможу\ — в її голосі безпо­радність.

Я зважив на це і вирішив, що цілком можу перекласти від­повідальність за життя Тома Райлі на неї — просто передаю оце їй її телефонним дротом. Вчинків в такому стилі не було в ре­пертуарі старого Едгара Фрімантла, але ж той, колишній Едгар Фрімантл також ніколи не міг собі уявити, що малюватиме заходи сонця. Або гратиметься з ляльками.

— Тобі вирішувати, Пандо. Звичайно, все даремно, якщо він збайдужів до тебе, проте...

— О, не збайдужів, — вона здалася ще безпораднішою.

— Тоді скажи йому, що він мусить розпочати життя знову, подобається йому це чи ні.

— Добрий старий Едгар, він все ще чимсь керує, — промо­вила вона втомлено. — Навіть зі свого острівного королівства. Добрий старий Едгар. Едгар-чудовисько.

— Це несправедливо, — сказав я.

— Прекрасно, — заперечила вона і повісила слухавку. Я ще якийсь час посидів на тахті, дивлячись, як захід яскравішає, і відчуваючи, як у Флоридській кімнаті холоднішає повітря. Люди, які вважають, ніби зими у Флориді не буває, дуже поми­ляються. У 1977-му в Сарасоті випало снігу на дюйм. Гадаю, зараз холоднішає всюди. Можу побитися об заклад, що в пеклі теж іде сніг, але навряд чи з нього можна щось зліпити.

II

Ваєрмен зателефонував наступного дня щойно після полудня і спитав, чи дійсно я його чекаю в гості на оглядини моїх кар­тин. Я почувався трохи непевним, пам’ятаючи його обіцянку

.і

(чи погрозу) безоглядно висловити свою думку, проте запросив його мерщій приходити.

Я виставив шістнадцять робіт, які здавалися мені найкра­щими... Хоча при ясному холодному світлі січневого дня всі вори тепер здалися мені доволі нікчемними. Бтюд з Карсоном Джонсом так і лежав у моїй спальні на полиці шафи. Я його витяг, причепив до картону і теж поставив останнім у ряду. Мадюнок олівцями виглядав недбалим і надто простецьким на тлі картин олією, він, звісно, також був найменшим, утім я вва­жав, що в ньому є щось таке, чого бракує решті.

Я хотів було виставити й картину з червоною хламидою, але передумав. Не знаю, чому. Можливо тому, що від неї мене бра­ли дрижаки. Замість того я поставив нарисований олівцями танкер — «Хелло».

Про появу Ваєрмена повідомило дзижчання, він прибув у яскраво-синьому гольф-візку під франтуватим жовтим тен­том. Йому не треба було натискати дзвоник. Я вже зустрічав його, стоячи у дверях.

— У тебе напружений вигляд, мучачо, — промовив, заходячи, Ваєрмен. — Розслабся. Я не лікар, і ми не в оглядовому кабінеті.

— Не можу дати собі ради. Якби це була якась споруда, а ти був будівельним інспектором, я не почувався б так, але...

— Але все те було в іншому житті, — закінчив фразу Ваєр­мен. — Тепер маєш нове, де ти поки що не набив собі мозолів.

— Усе залежить від розміру.

— Ти збіса таки маєш рацію. Оскільки вже згадали про твою минувшину, то чи ти телефонував своїй дружині у тій справі, що обговорював зі мною вчора?

— Так. Ти хочеш почути детальний звіт про матч?

— Та ні. Хочу лише взнати, чи ти задоволений тим, як про­йшла розмова.

— Я не мов нормальної розмови з Пам з того дня, як проки­нувся у шпиталі. Однак я майже впевнений, що вона побалакає з Томом.

— Гадаю, кабанчику, цього цілком достатньо^І46, «Бейб», 1995. — Ми вже опинилися в хаті і він зацікавлено роздивлявся нав­круги. — Мені подобається, як ти тут все розташував.

Я зареготав. Бо не торкався навіть таблички «не палити» на телевізорі.

— Новий тут тільки тренажер нагорі, якого мені встановив Джек. Тй ж тут бував раніше, правда?

Замість відповіді він загадково усміхнувся.

— Ми всі бували тут раніше, аміго... це крутіше за професій­ний футбол. Пітер Страуб^|47, року приблизно 1985-го.

— Я щось не второпаю.

— Я працюю на міс Істлейк вже близько шістнадцяти міся­ців, якщо не рахувати короткої і неприємної відлучки у Сент- Піт¹⁴⁴ під час евакуації з островів через загрозу урагану Френк. Так-от, останні мешканці Лососевої... перепрошую, Великої Ружі прожили тут лише два тижні з восьми оплачених і наки­вали п’ятами. Чи то їм не сподобався дім, чи то вони йому. — Ваєрмен задер руки, мов привид, і, примарно похитуючись, зробив кілька великих кроків по яскраво-синьому килиму ві­тальні. Ефект великою мірою псувала його сорочка, розмальо­вана тропічними квітами й рибами. — Після того, якщо щось і ходило по Великій Ружі, воно ходило на самоті.

— Ширлі Джексон¹⁴⁹, — виголосив я, — будь-якого року.

— Да. Тим не менш, Ваєрмен хотів підкреслити, чи принай­мні намагався, що ТОДІ! — він розчепірив руки у всеосяжному жесті. — Це був дім, умебльований у популярному стилі Орен­да 21-го століття! А зараз це — Велика Ружа! Дім умебльований у стилі Оренда 21-го століття плюс тренажер «Сайбекс» нагорі. А ще... — Він поглянув скоса. — Що це я лицезрію, чи не си­дить отам на канапці у Флоридській кімнаті лялька Люсиль Болл¹⁵⁰?

— Це Реба —■ королева у справі контролювання люті. Її мені подарував мій друг — психолог Крамер.

Але щось пішло не так. Моя відсутня рука почала несамови­то свербіти. В десятитисячний раз я намагався її почесати, а замість неї дістав лиш свої все ще болючі ребра.

— Зачекай, — я сів і подивився на Ребу, котра втупилася в Затоку.

«Я зможу це зробити, —подумав я. —Це схоже, як коли гадаєш, куди краще вкласти гроші, щоб приховати їх від податків».

л

Ваєрмен терпляче чекав.

Рука мені свербіла. Та, якої не було. Та, що іноді вимагала малювання. їй і тепер хотілося малювати. Я вирішив, що вона хбче намалювати Ваєрмена. Ваєрмена біля вази з фруктами. Ваєрмена з пістолетом.

\<Перестань напарювати собі дурню», — подумав я.

*<Я змажу це зробити», — подумав я.

«Гроші від податків ховають в офшорных банках, — подумав я. — В Нассау на Багамах, на Великих Кайманових островах». Гоп, отут-то воно й ховалося.

— Камен, — сказав я. — Ось його прізвище. Це Камен пода­рував мені Ребу. Ксандер Камен.

— Добре, — сказав Ваермен. — Ну, оскільки це ми вже з’ясу­вали, давай подивимося на мистецтво.

— Якщо тільки його так можна назвати, — відгукнувся я, і, спи­раючись на костур, пошкутильгав вгору сходами. На півдорозі щось мені згадалося і я вкляк.

— Ваєрмене, — не обертаючись, спитав я його, — звідки ти знаєш, що в мене тренажер фірми «Сайбекс»?

Якусь мить він мовчав. А потім:

— Це єдиний бренд, назву якого я пам’ятаю. А тепер ти далі сам піднімешся чи тобі дати підсрачника для розгону?

«Туману підпускає, — подумав я, кульгаючи вгору. — Га­даю, що ти брешеш, і знаєш ще що? Я гадаю, ти знаєш, що я це знаю».

III

Мої творіння стояли під північною стіною Малої Ружі, пообід­нє сонце надавало картинам достатньо натурального освітлен­ня. Дивлячись на них з-за спини Ваєрмена, котрий повільно рухався вздовж стіни, іноді застигаючи, а раз навіть повернув­ся назад, щоби вдруге роздивитися пару полотен, я подумав, що світла тут навіть більше, ніж вони на те заслуговують. їлса і Джек їх нахвалювали, але одна — моя дочка, а другий отримує в мене зарплатню.

Дійшовши до останнього в шерезі малюнка — танкер, зроб­лений кольоровими олівцями, — Ваєрмен присів і дивився на нього либонь секунд тридцять, поклавши лікті на коліна, руки звісивши собі між ноги.

— Що... — почав я.

— Шшш, — застеріг він, і мені довелося витерпіти ще три­дцять секунд тиші. Нарешті він підвівся, хруснувши колінами. Коли він обернувся -до мене, очі на його обличчі виглядали величезними, а з внутрішнього кута запаленого лівого ока ру­чаєм лилися сльози. Витягши з задньої кишені джинсів хусточ­ку, він витер собі око автоматичним рухом людини, котра ро­бить це десять, а то й більше разів на день.

— Святий Боже, — промовив він і, засовуючи носовичка назад до кишені, відступив до вікна.

— Що Святий Боже? — спитав я. — Святий Боже що?

Він стояв, дивлячись удалину.

— Ти сам не розумієш, як це чудово, так? Я питаю — зовсім не розумієш?

— Справді? — я ніколи не почувався так непевно. — Ти це серйозно?

— Ти їх поставив у хронологічному порядку? — спитав він, не перестаючи вдивлятися в Затоку. Жартівник, піддрочуваль- ник, сміхун Ваєрмен щез. У мене з’явилася думка, що той, кого я чую зараз, має куди як більше спільного з тим, якого колись слухали судді... Я завжди підозрював, що він був адвокатом саме такого типу. — Так так чи ні? Окрім останньої пари, маю на увазі. Ті дві речі вочевидь зроблені набагато раніше.

Мені було незрозуміло, як можна кваліфікувати щось в моїм доробку як «зроблене набагато раніше», я ж бо взагалі почав малювати лише пару місяців тому, проте, майнувши поглядом по картинах, я зрозумів, що він має рацію. Я не збирався роз­ставляти їх у хронологічному порядку — не думав про це — але саме це я й зробив.

— Так, — сказав я. — Від найперших до найновіших.

Він вказав пальцем на чотири останніх картини — ті, які я звик вважати композиціями на теми заходу сонця. На одній я зобразив мушлю наутілусу, на іншій компакт-диск з написом
друкованими літерами МЕМОНЕХ (і сонце сяє червінню крізь дірку), на третій — знайдену на пляжі мертву чайку, лише роз­дув її на картині до розмірів птеродактиля. На останній були мушлі з-під Великої Ружі, які я зрисував з цифрового фото­знімка. З якогось дива мені забаглося додати до них троянди. Жодних троянд поблизу не росло, але купу їх зображень про­понував мій новий товариш Гугл ^|5‘.

г

— Оця остання серія, ці картини хтось вже бачив? — спитав він. — Скажімо, твоя дочка?

— Ні. Ці чотири я зробив вже після її від’їзду.

— А хлопець, котрий працює на тебе?

— Та ні.

— І зрозуміло, ти не показував своїй дочці той етюд, де на­рисував її бойфре...

. — Боже упаси! Навіщо, чи ти жартуєш?

— Авжеж, ти цього не робив. У ньому присутня якась особ­лива потужність, скоріш за все, від поспішності, з якою його було намальовано. Щодо решти... — Тут він засміявся.

Я раптом усвідомив, що він схвильований, і його схвильо­ваність передалась мені. Але я також згадав про обачність. «Пам’ятай, він був правником, — нагадав я собі. — Він не арт- критик».

— Решта цієї херні... — він знову коротко реготнув. Про­йшовся по периметру кімнати, наступивши на тренажер і зіско­чивши з нього з неусвідомлюваною ним самим легкістю, якій я гостро позаздрив. Він втопив пальці у своє сивіюче волосся і здійняв його вгору так, ніби провітрював собі мозок.

Нарешті він завершив свій маршрут. Став переді мною. Май­же впритул.

— Слухай, світ добряче потовк тебе за останній рік і я ро­зумію, як низько впав рівень твоєї самооцінки. Але не кажи мені, ніби ти принаймні не відчуваєш, які гарні твої картини.

Я згадав, як ми відсапувалися після дикого реготу, а сонце світило крізь продерту парасольку, ганяючи зайчиків по столу. Ваєрмен тоді сказав:«Я розумію через що ти пройшов», а я від­повів, що маю щодо цього серйозні сумніви. Тепер їх в мене не було. Він розумів. Услід за спогадом про той день прийшло
спрагливе бажання — не як голод, а як сверблячка — зафіксу­вати Ваєрмена на папері. Скомбінувати портрет з натюрмор­том — «Юрист з фруктами й пістолетом».

Він поплескав мені по обличчю своєю рукою з опецькувати­ми пальцями.

— Світ належить Едгару. Володій, Едгаре.

— Прийом, Х’юСтон, — почув я свій голос. — Едгар на зв’язку.

— Ну, так що скажеш, мучачої Чи я брешу, чи перебільшую? Ти відчував чи ні, які вони гарні, коли їх малював?

— Авжеж, — сказав я. — Я почувався так, ніби всім навкру­ги роздаю підсрачники і принижую знаменитостей.

Він кивнув.

— Це найперша ознака мистецтва — гарне мистецтво майже завжди дарує задоволення митцю. І глядачеві, прискіпливому глядачеві, тому, котрий по-справжньому вдивляється...

— Гадаю, той глядач — це ти, — зауважив я. — Ти довгенько вдивлявся.

Він не посміхнувся.

— Коли воно гарне і той, хто дивиться, відкривається йому, трапляється емоційний вибух. Я відчув цей вибух, Едгаре.

— Добре.

— Можеш не сумніватися. А коли той хлопець зі «Ското» отримає такий заряд, він теж його відчує. Фактично я в цьому певен.

— Та насправді нема в них нічого особливого. Вчорашні розігріті страви від Далі, якщо сказати чесно.

Він обійняв мене за плечі і повів до сходів.

— Я не маю наміру тебе возвеличувати. І в нас не буде дискусії по тому факту, що ти вочевидь намалював хлопця своєї дочки завдяки якійсь дивній телепатії фантомної кінцівки. Я волів би побачити ту картину, де тенісні м’ячі, але чого нема, того нема.

— На щастя, я її здихався, — сказав я.

— Але ти мусиш бути дуже обережним, Едгаре. Острів Дума потужне місце для... специфічного типу людей. Такі тут круп- нішають, мов під лінзою. Такі люди, як ти.

— І ти? — спитав я. Він відповів не відразу, тож я кивнув на його обличчя. — В тебе знову сльозиться око.

Він витяг хусточку і втерся.

'—Може, розповіси мені, що трапилось з тобою? — спитав я. — Чому ти не можеш читати? Чому тобі навіть так важко довго дивитися на картини?

Він доволі довго мовчав. Мушлям під Великою Ружею вис­тачило часу, щоб натякнути. З першою хвилею вони промови­ли фрукти. З наступною — пістолет. Так і калатали туди-сю­ди. Фрукти-пістолет, фрукти-пістолет.

— Ні, — промовив він. — Не зараз. А якщо тобі хочеться мене намалювати, давай. Не стримуй себе.

— Як глибоко ти можеш читати мої думки, Ваєрмене?

— Не дуже,—відповів вій.—Це ти виграв перший хід, мучачо.

— А зміг би читати їх поза цим островом? Наприклад, якби ми сиділи у кав’ярні десь у Тампі?

— О, в мене почалась би сверблячка, — усміхнувся він. — Особливо після того, як більше року я просидів тут... Знаєш, типу, всотуючи промені.

— Ну, а до галереї «Ското» ти зі мною підеш?

—Аміго, я не пропустив би цього візиту заради всього вро­жаю чаю в Китаї.

IV

Тієї ночі від води віяло шквальним вітром і впродовж двох годин періщив дощ. Гатили блискавки і хвилі билися в палі під будів­лею. Велика Ружа стогнала, але стояла міцно. Я помітив цікаву річ: коли Затока трохи скаженіла і хвилі ставали справжніми, мушлі замовкали. Зависоко для балаканини їх підкидали хвилі

Я піднявся нагору посеред гуркоту й спалахів цього свята і, по­чуваючись ледь не доктором Франкенштайном, котрий у за­мковій вежі оживляє своє чудовисько, нарисував Ваєрмена простим чорним олівцем «Вінус». Портрет є. Відтак оранжевим і червоним зобразив фрукти у вазі. На задньому плані я позна­чив контур дверей і Ребу, вона стояла в дверях і дивилася все­редину кімнати. Гадаю, Камен сказав би, що у світі цієї картини Реба репрезентує самого мене. Може, я, може, по. На завершен­ня я взяв «Вінус небесний» і додав кольору її дурним очам. Тепер картина була цілком готова. На світ народився черговий шедевр Фрімантла.

Втомлена буря, зрідка салютуючи Затоці прощальними блис­кавками, віддалялася геть, а я недвижно дивився на картину. Ваєрмен на ній сидів біля столу. Сидів — тут я не мав сум­нівів — наприкінці свого минулого життя. На столі стояла ваза з фруктами і лежав пістолет, який він купив чи то для стрільби по мішенях (тоді в нього був гарний зір), чи для само­захисту, чи і для того і для іншого. Я накреслив контур пі­столета, а потім затушував, надавши йому зловісного, дещо розмитого вигляду. Дім, в якому він сидів, був порожнім. Десь в тому домі цокав годинник. Десь в тому домі гудів холодиль­ник. Повітря там було важким від запаху квітів. Жахливий був запах. А звуки були ще гіршими. Цокання годинника. Безус­танне підвивання холодильника, котрий не переставав ство­рювати лід в цім домі без жінки, без дітей. Скоро чоловік біля столу заплющить очі, простягне руку і візьме якийсь фрукт з вази. Дкщо трапиться помаранч, він піде в ліжко. Якщо яб­луко, він приставить дуло пістолета до правої скроні, натисне курок і виб’є з голови свій болючий мозок.

Трапилося яблуко.

V

Наступного дня Джек приїхав на орендованому фургоні, на­вантаженому м’якою тканиною для обгортання моїх картин. Я розповів йому, що потоваришував з чоловіком з того вели­кого будинку, що стоїть далі на березі, і що він поїде з нами.

— Без проблем, — весело погодився Джек, піднімаючись схо­дами до Малої Ружі і котячи за собою ручний візочок. — Місця там вистачить для... Ого! — Він укляк на верхній сходинці.

— Що там? — спитав я.

— Це нові? Напевне ж так.

— А, так. — Наннуцці зі «Ското» просив показати йому де­кілька картин, але не більше десятка, тож я вирішив, достатньо буде восьми. Чотири з них були ті, що вчора вразили Ваєрме- на. — Ну, і як вони тобі?

— Чувак, вони суперові!

Важко було сумніватися в його щирості; він ніколи до того не називав мене чуваком. Я здерся ще на пару сходинок і ткнув його в обтягнуту джинсами сідницю кінцем свого костура.

— Дай пройти.

Він відступив убік, потягши за собою візок, і я прокульгав решту сходинок до Малої Ружі. Він так і не відривав очей від картин.

— Джеку, а цей хлопець, що в галереї, він справді порядний? Ти з ним знайомий?

— Він порядний, так каже моя мама, і мені цього достат­ньо. — Я гадав, він має на увазі, що й для мене мусить бути достатньо її слів. І сподівався, що вони отримають підтвер­дження. — Вона нічого не казала мені про інших його парт­нерів — там, здається, є ще двоє — але вона каже, що містер Наннуцці цілком пристойна людина.

Джек закинув добре слівце за мене. Я був зворушений.

— А якщо йому не сподобаються ваші картини, — закінчив Джек, — значить, він йолоп.

— Ти так вважаєш, ге?

Він кивнув.

Знизу нас весело погукав Ваєрмен.

, — Тук-тук! Я прибув на екскурсію. Так ми справді поїдемо? У кого список пасажирів? Мені треба було взяти з собою ланч?

VI

Я уявляв собі худого, лисого фахівця з палаючими карими очима — італійського Вена Кінгслі^ІИ, натомість Даріо Наннуц­ці виявився сорокарічним ввічливим товстунцем, із густою шевелюрою. А от про його очі я майже вгадав. Вони його не зра­джували. Я лише раз помітив, як вони зблиснули — на мить, але яскраво, — коли Ваєрмен обережно розпакував останню з при­везених картин «Троянди ростуть з мушель». Картини виши­кувалися під задньою стіною галереї, на якій якраз здебільшого висіли фотографії Стефані Шахат¹⁵³ і олійний живопис Вільяма Берра^,54. Мені подумалось, що ці роботи краще за будь-які мої, навіть ще не намальовані.

Але ж все-таки був той короткий зблиск у його очах.

Наннуцці пройшовся вздовж картин, від першої до останньої, потім назад. Я не мав зеленого поняття, добре це чи навпаки. Ганебна правда полягала в тім, що я жодного разу в житті до цього не бував у арт-галереї. Обернувся, хотів спитати у Ваєр- мена, як він гадає, але той відійшов і стиха розмовляв з Джеком, обидва спостерігали, як Наннуцці розглядає мої картини.

Аж тут я помітив, що там є й інші люди. Кінець січня — ді­ловий сезон для дорогих крамниць на західному узбережжі Флориди. У доволі просторій галереї «Ското» тинялося близь­ко десятка зівак (Наннуцці пізніше використав пристойніший термін «потенційні клієнти»), розглядаючи жоржини Шахат, яскраві, проте поверхові європейські краєвиди Вільяма Берра та кілька бентежних, зворушливо захопливих скульптур, на котрі Я спершу, зайнятий розгортанням мого власного дороб­ку, не звернув уваги — це були роботи автора на ім'я Давід Герштейн^ІЮ.

Спершу мені здалося, що саме ці скульптури — джазові му­зиканти, скажені плавці, трепетні вуличні сценки — притягну­ли увагу лінивих післяполуденних зівак. І дійсно, хтось розгля­дав їх, але більшість їх навіть не помічала. Вони дивилися на мої картини.

Якийсь чоловік, як кажуть у Флориді — з мічиганською за­смагою, а це може означати й мертвотну блідість, і червоність вареного лобстера, — поплескав мене по плечі вільною рукою. Іншою він тримав за руку свою дружину.

— Чи ви не знаєте, хто автор цих картин? — спитав він.

— Я, — буркнув я, відчуваючи, що червонію лицем. Я по­чувався так, ніби щойно зізнався в тім, що весь останній тиждень тільки те й робив, що качав з Інтернету фотографії Ліндсей Логан^,56.

— Гарно для вас, — промовила його жінка. — Ви будете виставлятися?

.1

Тепер уже всі вони дивилися на мене. Так могли б дивитися на якийсь новий вид риби фугу, гадаючи чи згодиться вона для суші. Так мені принаймні здавалося.

— Я не знаю, чи буду виступлятися. Тобто, виставлятися, — я відчув, як щоки мені розпашілися ще дужче. Від сорому, а це погано. Від люті, а це ще гірше. Якби вона вихлюпнулася, ця лють була б спрямована на мене самого, та ці люди того б не зрозуміли.

Я відкрив рота, щоб видобути з себе якісь слова. І знов його закрив. «Не поспішай», — подумав я і заскучав за Ребою. Ху­дожник з лялькою в руках не здивував би цих людей. Кінець- кінцем, вони пережили Енді Ворхола¹⁵⁷.

Не поспішаючи, я зможу це зробити.

— Я мав на увазі, що працюю недавно, тож не знаю всіх про­цедур.

Перестань себе дурити Едгаре. Ти знаєш, що їх цікавить. Не твої картини, а твій порожній рукав. Ти «талановитий однорукий художник». А може, обрубати зараз всі хвости і по­слати їх усіх нахер?

Дата добавления: 2015-08-28