|
— Що там з Томом? — спитала врешті Пам. У її голосі прозвучала обережність, глибока обережність. Я був певен, що візит до перукарки вже вилетів їй з голови.
— Маю підстави вважати, що він задумав самогубство, — я притис слухавку до вуха плечем і почав гладити Ребі волосся. — Тобі про це щось відомо?
— Мені що... Що мені... — в її засапаному голосі звучало приголомшення. — 3 якого дива, заради Бога, я би мусила... — Вона почала оговтуватись, роз’ятрюючи в собі обурення. Схоже, це найкращий метод в таких ситуаціях. — 1Ь знічев’я дзвониш мені й хочеш, щоб я тобі розповіла, які у Тома Райлі в мозку крутяться думки? Я вважала, що тобі покращало, але маю підзору, ти...
— Єбля з ним мала б тобі додати трохи інтуїції, — я так сильно смикнув наверчене собі на руку помаранчеве волосся Реби, ніби хотів вирвати його з корінням. — Чи я помиляюся?
— Дурниці! — вона ледь не кричала. — Тобі потрібна допомога, Едгаре. Зателефонуй доктору Камену або попроси про допомогу в когось там, і негайної
Лють, і подруга її — впевненість у тім, що зараз я почну забувати слова, раптом зникли. Я розслабив хватку на зачісці Реби.
— Охолонь, Пам. Йдеться не про тебе. І не про мене. Йдеться про Тома. Ти не помічала в нього ознак депресії? Могла ж.
Не відповіла. Але й слухавку не повісила. Я чув її дихання.
Нарешті вона промовила:
— О’кей, о’кей, так. Я знаю звідки ти набрався цих думок. Від Малої Королеви Мелодрами, вірно? Гадаю, Ілса розповіла тобі також про Макса Стентона з Палм Дезерту. О Едгаре, ти ж її знаєш]
Тут моя лють знов нагадала про себе. Рука потягнулася до Реби і вхопила ляльку за м’який поперек. «Я зможу — сказав я собі. — Йдеться зовсім не про Ілсу. А Пам? Пам просто налякана, бо це впало на неї зненацька. Вона перелякана й сердита, але я зможу все зробити. Я мушу це зробити».
Байдуже, що якусь мить мені хотілося її вбити. А була б вона тут, у Флоридській кімнаті, поруч зі мною, я міг би й спробувати це зробити.
— Ілса мені нічого не розповідала.
— Досить дурниць, прощавай...
— Єдине, чого я не знаю — хто з них намовив тебе зробити собі татуювання на грудях. Трояндочку.
Вона схлипнула. Лиш один тихий схлип, але його було достатньо. Знову мить тиші. Тиша пульсувала, мов мовчазна згода. Відтак вона вибухнула.
— Ця курва! Вона її побачила і розповіла тобі. Тільки так ти міг дізнатися! Ну і що, це нічого на значить! Це не доводить нічого!
, — Пам, ми не в суді, — сказав я.
Вона не відповіла, але я чув її дихання.
— Ілса мат підозри щодо того Макса, але вона зеленого поняття не має про Тома. Якщо сама їй щось скажеш, ти вдариш її просто в серце, — я помовчав. — А отже й мене.
Вона плакала.
— До сраки мені твоє серце. І сам ти мені до сраки. Краще було б, аби ти помер, ти знаєш це? Настирливий брехун, краще б ти здох.
Нарешті я сам не мав таких почуттів щодо неї. Дякувати Господу.
Доріжка на воді потемнішала до кольору розпеченої міді. Зараз почне вповзати помаранчевий тон.
— Що тобі відомо про душевний стан Тома?
— Нічого. І щоб ти знав, у мене нема з ним роману. Якщо я його й мала, він тривав лише три тижні. Все кінчено. Я дала йому ясно зрозуміти це, коли повернулася з Палм Дезерту. Причин багато, але головна полягає в тім, що він також... — раптом її знов накрило. — Це вона тобі розповіла. Мелінда, навіть якби знала, не сказала б тобі нічого.
І знагла злобно:
— Вона розуміє, через що я пройшла з тобою!
Просто дивно, як нецікаво мені було втягуватися в цю тему. Мене інтригувало інше.
— Що «він також»?
—Хто також? — заридала вона. — Господи, як я все це ненавиджу! Ці допити!
Ніби мені це подобалося.
— Том. Іїї сказала — головне, що він також... і зупинилася.
— Залежний від настроїв також. Торба з сюрпризами емоцій. Сьогодні піднесений, завтра пригнічений, післязавтра і те і се разом, особливо якщо він не приймає...
І враз замовкла.
— Якщо не приймає свої пігулки, — закінчив я замість неї.
— Авжеж, гаразд. Я йому не психіатр, — промовила вона і в її голосі звучало не жерстяне роздратування; я почув справжню гартовану сталь. Господи, жінка, на якій я був колись одружений, завжди вміла ставати жорсткою, коли того вимагала си* туація, але я гадав, що ця безкомпромісна сталь була новим явищем: викуваним у моєму інциденті. Мені подумалось, що Пам теж стала по своєму кульгавою.
— Яз тобою так наїлася тієї сраної психастенії, Едгаре. Тільки- но мені здалося, що нарешті натрапила на справжнього чоловіка, а воно виявилося поглинаючим пілюлі Магічним Оком М5: «зараз відповісти не можу, спитай перегодом, коли я буду не такий знервований».
Вона сопла мені у вухо і я очікував наступного крику. Він надійшов. Вона кричала, як завжди. Деякі речі залишаються незмінними.
— Пішов ти на хуй, Едгаре, за те що обісрав мені такий чудовий день.
— Мені однаково, з ким ти спиш, — сказав я. — Ми розлучені. Я всього лиш хочу врятувати життя Тому Райлі.
іут вона заверещала так голосно, що я відставив телефонну слухайку подалі.
—Я не ВІДПОВІДАЮ за його життя! Ми розпрощалися! Тобі від цього погано?
Потім трохи тихіше (але не дуже):
— Його зараз навіть нема в Сент-Полі. Він у круїзі з матір’ю і з отим голубим, своїм братом.
Раптом я зрозумів, чи мені просто здалося, що зрозумів. Почуття було таким, ніби я здійнявся вгору і побачив усе з висоти пташиного лету. Можливо тому, що сам був планував самогубство, нагадуючи собі весь час, що воно має виглядати нещасним випадком. Не заради страховки, а заради того, щоб мої дочки не понесли на собі крізь все життя стигматів загального осуду...
І тут в мене з’явився аргумент, а може, й ні?
— Скажи йому, що ти знаєш. Коли він повернеться, скажи йому, що ти знаєш, що він планує самогубство.
— Чому він мусить мені повірити?
— Тому що він його планує. Тому що ти його знаєш. Тому що він душевно хворий і, можливо, ходить і думає, ніби в нього на
спині наліплено оголошення ПЛАНУЄТЬСЯ САМОГУБСТВО. Скажи йому, що ти знаєш, що він кинув приймати антидепресанти. Ти ж це знаєш, так? Це ж факт.
І |
— Так. Але раніше ніякого сенсу не було від моїх нагадувань йому, щоб не забував приймати.
— А ти коли-небудь казала йому, що пустиш про нього поголоску, якщо не почне їх приймати? Розповіси усім навкруг?
— Ні. І зараз не збираюся цього робити! — в її голосі чувся переляк. — Тїі гадаєш, мені треба, щоб увесь Сент-Пол знав, що я спала з Томом Райлі? Що в мене з ним було щось1.
— А якщо весь Сент-Пол знатиме, що ти просто непокоїшся за нього? Чи це так диявольськи жахливо?
Вона промовчала.
— Я тільки хочу, щоб ти зустрілася з ним, коли він повернеться...
— Тй тільки хочеш! Так і є! Все життя ти тільки чогось і хотів. Ось що я тобі скажу, Едді, якщо це діло тобі дійсно не до сраки, то сам з ним і балакай! — Знову забриніла та сама жорсткість, проте цього разу з-за неї визирав переляк.
Я сказав:
— Якщо це ти сама ініціювала розрив, можливо, ти ще маєш на нього сильний вплив. Можливо, достатньо потужний, щоб врятувати йому життя. Я розумію, це страшно, але ти вже влипла.
— Ні, не влипла. Я вішаю слухавку.
— Якщо він себе вб’є, навряд, щоб тебе до кінця життя мучили докори сумління... Але, гадаю, пару років тобі таки буде дуже погано.
— Не буде. Я спатиму спокійно, як дитя.
— Вибач, Пандо, я тобі не вірю.
Я назвав її пестливим ім’ям, якого не вживав багато років, сам не знаю, звідки воно вигулькнуло, але це її зламало. Вона знов почала ридати. Цього разу в її плачу не чулося злості.
— Ну чому ти така падлюка? Чому ти не залишиш менеу спокої?
Мені вже більше нічого не хотілося. Хіба що проковтнути
пару болетамувальних пігулок. А ще, либонь, розпластатися на ліжку й поплакати самому, хоча не певен.
— Скажи йому, що ти знаєш. Скажи, щоб він пішов до свого психіатра і знову почав приймати антидепресанти. І ось ще»що, найважливіше — скажи йому, що якщо він себе вб’є, ти про це розкажеш усім, починаючи від його матері й брата. Без різниці, як воно буде замасковано, всі знатимуть, що він сотворив самогубство.
— Я не можу цього зробити! Я не зможу\ — в її голосі безпорадність.
Я зважив на це і вирішив, що цілком можу перекласти відповідальність за життя Тома Райлі на неї — просто передаю оце їй її телефонним дротом. Вчинків в такому стилі не було в репертуарі старого Едгара Фрімантла, але ж той, колишній Едгар Фрімантл також ніколи не міг собі уявити, що малюватиме заходи сонця. Або гратиметься з ляльками.
— Тобі вирішувати, Пандо. Звичайно, все даремно, якщо він збайдужів до тебе, проте...
— О, не збайдужів, — вона здалася ще безпораднішою.
— Тоді скажи йому, що він мусить розпочати життя знову, подобається йому це чи ні.
— Добрий старий Едгар, він все ще чимсь керує, — промовила вона втомлено. — Навіть зі свого острівного королівства. Добрий старий Едгар. Едгар-чудовисько.
— Це несправедливо, — сказав я.
— Прекрасно, — заперечила вона і повісила слухавку. Я ще якийсь час посидів на тахті, дивлячись, як захід яскравішає, і відчуваючи, як у Флоридській кімнаті холоднішає повітря. Люди, які вважають, ніби зими у Флориді не буває, дуже помиляються. У 1977-му в Сарасоті випало снігу на дюйм. Гадаю, зараз холоднішає всюди. Можу побитися об заклад, що в пеклі теж іде сніг, але навряд чи з нього можна щось зліпити.
II
Ваєрмен зателефонував наступного дня щойно після полудня і спитав, чи дійсно я його чекаю в гості на оглядини моїх картин. Я почувався трохи непевним, пам’ятаючи його обіцянку
.і
(чи погрозу) безоглядно висловити свою думку, проте запросив його мерщій приходити.
Я виставив шістнадцять робіт, які здавалися мені найкращими... Хоча при ясному холодному світлі січневого дня всі вори тепер здалися мені доволі нікчемними. Бтюд з Карсоном Джонсом так і лежав у моїй спальні на полиці шафи. Я його витяг, причепив до картону і теж поставив останнім у ряду. Мадюнок олівцями виглядав недбалим і надто простецьким на тлі картин олією, він, звісно, також був найменшим, утім я вважав, що в ньому є щось таке, чого бракує решті.
Я хотів було виставити й картину з червоною хламидою, але передумав. Не знаю, чому. Можливо тому, що від неї мене брали дрижаки. Замість того я поставив нарисований олівцями танкер — «Хелло».
Про появу Ваєрмена повідомило дзижчання, він прибув у яскраво-синьому гольф-візку під франтуватим жовтим тентом. Йому не треба було натискати дзвоник. Я вже зустрічав його, стоячи у дверях.
— У тебе напружений вигляд, мучачо, — промовив, заходячи, Ваєрмен. — Розслабся. Я не лікар, і ми не в оглядовому кабінеті.
— Не можу дати собі ради. Якби це була якась споруда, а ти був будівельним інспектором, я не почувався б так, але...
— Але все те було в іншому житті, — закінчив фразу Ваєрмен. — Тепер маєш нове, де ти поки що не набив собі мозолів.
— Усе залежить від розміру.
— Ти збіса таки маєш рацію. Оскільки вже згадали про твою минувшину, то чи ти телефонував своїй дружині у тій справі, що обговорював зі мною вчора?
— Так. Ти хочеш почути детальний звіт про матч?
— Та ні. Хочу лише взнати, чи ти задоволений тим, як пройшла розмова.
— Я не мов нормальної розмови з Пам з того дня, як прокинувся у шпиталі. Однак я майже впевнений, що вона побалакає з Томом.
— Гадаю, кабанчику, цього цілком достатньоІ46, «Бейб», 1995. — Ми вже опинилися в хаті і він зацікавлено роздивлявся навкруги. — Мені подобається, як ти тут все розташував.
Я зареготав. Бо не торкався навіть таблички «не палити» на телевізорі.
— Новий тут тільки тренажер нагорі, якого мені встановив Джек. Тй ж тут бував раніше, правда?
Замість відповіді він загадково усміхнувся.
— Ми всі бували тут раніше, аміго... це крутіше за професійний футбол. Пітер Страуб|47, року приблизно 1985-го.
— Я щось не второпаю.
— Я працюю на міс Істлейк вже близько шістнадцяти місяців, якщо не рахувати короткої і неприємної відлучки у Сент- Піт144 під час евакуації з островів через загрозу урагану Френк. Так-от, останні мешканці Лососевої... перепрошую, Великої Ружі прожили тут лише два тижні з восьми оплачених і накивали п’ятами. Чи то їм не сподобався дім, чи то вони йому. — Ваєрмен задер руки, мов привид, і, примарно похитуючись, зробив кілька великих кроків по яскраво-синьому килиму вітальні. Ефект великою мірою псувала його сорочка, розмальована тропічними квітами й рибами. — Після того, якщо щось і ходило по Великій Ружі, воно ходило на самоті.
— Ширлі Джексон149, — виголосив я, — будь-якого року.
— Да. Тим не менш, Ваєрмен хотів підкреслити, чи принаймні намагався, що ТОДІ! — він розчепірив руки у всеосяжному жесті. — Це був дім, умебльований у популярному стилі Оренда 21-го століття! А зараз це — Велика Ружа! Дім умебльований у стилі Оренда 21-го століття плюс тренажер «Сайбекс» нагорі. А ще... — Він поглянув скоса. — Що це я лицезрію, чи не сидить отам на канапці у Флоридській кімнаті лялька Люсиль Болл150?
— Це Реба —■ королева у справі контролювання люті. Її мені подарував мій друг — психолог Крамер.
Але щось пішло не так. Моя відсутня рука почала несамовито свербіти. В десятитисячний раз я намагався її почесати, а замість неї дістав лиш свої все ще болючі ребра.
— Зачекай, — я сів і подивився на Ребу, котра втупилася в Затоку.
«Я зможу це зробити, —подумав я. —Це схоже, як коли гадаєш, куди краще вкласти гроші, щоб приховати їх від податків».
л
Ваєрмен терпляче чекав.
Рука мені свербіла. Та, якої не було. Та, що іноді вимагала малювання. їй і тепер хотілося малювати. Я вирішив, що вона хбче намалювати Ваєрмена. Ваєрмена біля вази з фруктами. Ваєрмена з пістолетом.
\<Перестань напарювати собі дурню», — подумав я.
*<Я змажу це зробити», — подумав я.
«Гроші від податків ховають в офшорных банках, — подумав я. — В Нассау на Багамах, на Великих Кайманових островах». Гоп, отут-то воно й ховалося.
— Камен, — сказав я. — Ось його прізвище. Це Камен подарував мені Ребу. Ксандер Камен.
— Добре, — сказав Ваермен. — Ну, оскільки це ми вже з’ясували, давай подивимося на мистецтво.
— Якщо тільки його так можна назвати, — відгукнувся я, і, спираючись на костур, пошкутильгав вгору сходами. На півдорозі щось мені згадалося і я вкляк.
— Ваєрмене, — не обертаючись, спитав я його, — звідки ти знаєш, що в мене тренажер фірми «Сайбекс»?
Якусь мить він мовчав. А потім:
— Це єдиний бренд, назву якого я пам’ятаю. А тепер ти далі сам піднімешся чи тобі дати підсрачника для розгону?
«Туману підпускає, — подумав я, кульгаючи вгору. — Гадаю, що ти брешеш, і знаєш ще що? Я гадаю, ти знаєш, що я це знаю».
III
Мої творіння стояли під північною стіною Малої Ружі, пообіднє сонце надавало картинам достатньо натурального освітлення. Дивлячись на них з-за спини Ваєрмена, котрий повільно рухався вздовж стіни, іноді застигаючи, а раз навіть повернувся назад, щоби вдруге роздивитися пару полотен, я подумав, що світла тут навіть більше, ніж вони на те заслуговують. їлса і Джек їх нахвалювали, але одна — моя дочка, а другий отримує в мене зарплатню.
Дійшовши до останнього в шерезі малюнка — танкер, зроблений кольоровими олівцями, — Ваєрмен присів і дивився на нього либонь секунд тридцять, поклавши лікті на коліна, руки звісивши собі між ноги.
— Що... — почав я.
— Шшш, — застеріг він, і мені довелося витерпіти ще тридцять секунд тиші. Нарешті він підвівся, хруснувши колінами. Коли він обернувся -до мене, очі на його обличчі виглядали величезними, а з внутрішнього кута запаленого лівого ока ручаєм лилися сльози. Витягши з задньої кишені джинсів хусточку, він витер собі око автоматичним рухом людини, котра робить це десять, а то й більше разів на день.
— Святий Боже, — промовив він і, засовуючи носовичка назад до кишені, відступив до вікна.
— Що Святий Боже? — спитав я. — Святий Боже що?
Він стояв, дивлячись удалину.
— Ти сам не розумієш, як це чудово, так? Я питаю — зовсім не розумієш?
— Справді? — я ніколи не почувався так непевно. — Ти це серйозно?
— Ти їх поставив у хронологічному порядку? — спитав він, не перестаючи вдивлятися в Затоку. Жартівник, піддрочуваль- ник, сміхун Ваєрмен щез. У мене з’явилася думка, що той, кого я чую зараз, має куди як більше спільного з тим, якого колись слухали судді... Я завжди підозрював, що він був адвокатом саме такого типу. — Так так чи ні? Окрім останньої пари, маю на увазі. Ті дві речі вочевидь зроблені набагато раніше.
Мені було незрозуміло, як можна кваліфікувати щось в моїм доробку як «зроблене набагато раніше», я ж бо взагалі почав малювати лише пару місяців тому, проте, майнувши поглядом по картинах, я зрозумів, що він має рацію. Я не збирався розставляти їх у хронологічному порядку — не думав про це — але саме це я й зробив.
— Так, — сказав я. — Від найперших до найновіших.
Він вказав пальцем на чотири останніх картини — ті, які я звик вважати композиціями на теми заходу сонця. На одній я зобразив мушлю наутілусу, на іншій компакт-диск з написом
друкованими літерами МЕМОНЕХ (і сонце сяє червінню крізь дірку), на третій — знайдену на пляжі мертву чайку, лише роздув її на картині до розмірів птеродактиля. На останній були мушлі з-під Великої Ружі, які я зрисував з цифрового фотознімка. З якогось дива мені забаглося додати до них троянди. Жодних троянд поблизу не росло, але купу їх зображень пропонував мій новий товариш Гугл |5‘.
г |
— Оця остання серія, ці картини хтось вже бачив? — спитав він. — Скажімо, твоя дочка?
— Ні. Ці чотири я зробив вже після її від’їзду.
— А хлопець, котрий працює на тебе?
— Та ні.
— І зрозуміло, ти не показував своїй дочці той етюд, де нарисував її бойфре...
. — Боже упаси! Навіщо, чи ти жартуєш?
— Авжеж, ти цього не робив. У ньому присутня якась особлива потужність, скоріш за все, від поспішності, з якою його було намальовано. Щодо решти... — Тут він засміявся.
Я раптом усвідомив, що він схвильований, і його схвильованість передалась мені. Але я також згадав про обачність. «Пам’ятай, він був правником, — нагадав я собі. — Він не арт- критик».
— Решта цієї херні... — він знову коротко реготнув. Пройшовся по периметру кімнати, наступивши на тренажер і зіскочивши з нього з неусвідомлюваною ним самим легкістю, якій я гостро позаздрив. Він втопив пальці у своє сивіюче волосся і здійняв його вгору так, ніби провітрював собі мозок.
Нарешті він завершив свій маршрут. Став переді мною. Майже впритул.
— Слухай, світ добряче потовк тебе за останній рік і я розумію, як низько впав рівень твоєї самооцінки. Але не кажи мені, ніби ти принаймні не відчуваєш, які гарні твої картини.
Я згадав, як ми відсапувалися після дикого реготу, а сонце світило крізь продерту парасольку, ганяючи зайчиків по столу. Ваєрмен тоді сказав:«Я розумію через що ти пройшов», а я відповів, що маю щодо цього серйозні сумніви. Тепер їх в мене не було. Він розумів. Услід за спогадом про той день прийшло
спрагливе бажання — не як голод, а як сверблячка — зафіксувати Ваєрмена на папері. Скомбінувати портрет з натюрмортом — «Юрист з фруктами й пістолетом».
Він поплескав мені по обличчю своєю рукою з опецькуватими пальцями.
— Світ належить Едгару. Володій, Едгаре.
— Прийом, Х’юСтон, — почув я свій голос. — Едгар на зв’язку.
— Ну, так що скажеш, мучачої Чи я брешу, чи перебільшую? Ти відчував чи ні, які вони гарні, коли їх малював?
— Авжеж, — сказав я. — Я почувався так, ніби всім навкруги роздаю підсрачники і принижую знаменитостей.
Він кивнув.
— Це найперша ознака мистецтва — гарне мистецтво майже завжди дарує задоволення митцю. І глядачеві, прискіпливому глядачеві, тому, котрий по-справжньому вдивляється...
— Гадаю, той глядач — це ти, — зауважив я. — Ти довгенько вдивлявся.
Він не посміхнувся.
— Коли воно гарне і той, хто дивиться, відкривається йому, трапляється емоційний вибух. Я відчув цей вибух, Едгаре.
— Добре.
— Можеш не сумніватися. А коли той хлопець зі «Ското» отримає такий заряд, він теж його відчує. Фактично я в цьому певен.
— Та насправді нема в них нічого особливого. Вчорашні розігріті страви від Далі, якщо сказати чесно.
Він обійняв мене за плечі і повів до сходів.
— Я не маю наміру тебе возвеличувати. І в нас не буде дискусії по тому факту, що ти вочевидь намалював хлопця своєї дочки завдяки якійсь дивній телепатії фантомної кінцівки. Я волів би побачити ту картину, де тенісні м’ячі, але чого нема, того нема.
— На щастя, я її здихався, — сказав я.
— Але ти мусиш бути дуже обережним, Едгаре. Острів Дума потужне місце для... специфічного типу людей. Такі тут круп- нішають, мов під лінзою. Такі люди, як ти.
— І ти? — спитав я. Він відповів не відразу, тож я кивнув на його обличчя. — В тебе знову сльозиться око.
Він витяг хусточку і втерся.
'—Може, розповіси мені, що трапилось з тобою? — спитав я. — Чому ти не можеш читати? Чому тобі навіть так важко довго дивитися на картини?
Він доволі довго мовчав. Мушлям під Великою Ружею вистачило часу, щоб натякнути. З першою хвилею вони промовили фрукти. З наступною — пістолет. Так і калатали туди-сюди. Фрукти-пістолет, фрукти-пістолет.
— Ні, — промовив він. — Не зараз. А якщо тобі хочеться мене намалювати, давай. Не стримуй себе.
— Як глибоко ти можеш читати мої думки, Ваєрмене?
— Не дуже,—відповів вій.—Це ти виграв перший хід, мучачо.
— А зміг би читати їх поза цим островом? Наприклад, якби ми сиділи у кав’ярні десь у Тампі?
— О, в мене почалась би сверблячка, — усміхнувся він. — Особливо після того, як більше року я просидів тут... Знаєш, типу, всотуючи промені.
— Ну, а до галереї «Ското» ти зі мною підеш?
—Аміго, я не пропустив би цього візиту заради всього врожаю чаю в Китаї.
IV
Тієї ночі від води віяло шквальним вітром і впродовж двох годин періщив дощ. Гатили блискавки і хвилі билися в палі під будівлею. Велика Ружа стогнала, але стояла міцно. Я помітив цікаву річ: коли Затока трохи скаженіла і хвилі ставали справжніми, мушлі замовкали. Зависоко для балаканини їх підкидали хвилі
Я піднявся нагору посеред гуркоту й спалахів цього свята і, почуваючись ледь не доктором Франкенштайном, котрий у замковій вежі оживляє своє чудовисько, нарисував Ваєрмена простим чорним олівцем «Вінус». Портрет є. Відтак оранжевим і червоним зобразив фрукти у вазі. На задньому плані я позначив контур дверей і Ребу, вона стояла в дверях і дивилася всередину кімнати. Гадаю, Камен сказав би, що у світі цієї картини Реба репрезентує самого мене. Може, я, може, по. На завершення я взяв «Вінус небесний» і додав кольору її дурним очам. Тепер картина була цілком готова. На світ народився черговий шедевр Фрімантла.
Втомлена буря, зрідка салютуючи Затоці прощальними блискавками, віддалялася геть, а я недвижно дивився на картину. Ваєрмен на ній сидів біля столу. Сидів — тут я не мав сумнівів — наприкінці свого минулого життя. На столі стояла ваза з фруктами і лежав пістолет, який він купив чи то для стрільби по мішенях (тоді в нього був гарний зір), чи для самозахисту, чи і для того і для іншого. Я накреслив контур пістолета, а потім затушував, надавши йому зловісного, дещо розмитого вигляду. Дім, в якому він сидів, був порожнім. Десь в тому домі цокав годинник. Десь в тому домі гудів холодильник. Повітря там було важким від запаху квітів. Жахливий був запах. А звуки були ще гіршими. Цокання годинника. Безустанне підвивання холодильника, котрий не переставав створювати лід в цім домі без жінки, без дітей. Скоро чоловік біля столу заплющить очі, простягне руку і візьме якийсь фрукт з вази. Дкщо трапиться помаранч, він піде в ліжко. Якщо яблуко, він приставить дуло пістолета до правої скроні, натисне курок і виб’є з голови свій болючий мозок.
Трапилося яблуко.
V
Наступного дня Джек приїхав на орендованому фургоні, навантаженому м’якою тканиною для обгортання моїх картин. Я розповів йому, що потоваришував з чоловіком з того великого будинку, що стоїть далі на березі, і що він поїде з нами.
— Без проблем, — весело погодився Джек, піднімаючись сходами до Малої Ружі і котячи за собою ручний візочок. — Місця там вистачить для... Ого! — Він укляк на верхній сходинці.
— Що там? — спитав я.
— Це нові? Напевне ж так.
— А, так. — Наннуцці зі «Ското» просив показати йому декілька картин, але не більше десятка, тож я вирішив, достатньо буде восьми. Чотири з них були ті, що вчора вразили Ваєрме- на. — Ну, і як вони тобі?
— Чувак, вони суперові!
Важко було сумніватися в його щирості; він ніколи до того не називав мене чуваком. Я здерся ще на пару сходинок і ткнув його в обтягнуту джинсами сідницю кінцем свого костура.
— Дай пройти.
Він відступив убік, потягши за собою візок, і я прокульгав решту сходинок до Малої Ружі. Він так і не відривав очей від картин.
— Джеку, а цей хлопець, що в галереї, він справді порядний? Ти з ним знайомий?
— Він порядний, так каже моя мама, і мені цього достатньо. — Я гадав, він має на увазі, що й для мене мусить бути достатньо її слів. І сподівався, що вони отримають підтвердження. — Вона нічого не казала мені про інших його партнерів — там, здається, є ще двоє — але вона каже, що містер Наннуцці цілком пристойна людина.
Джек закинув добре слівце за мене. Я був зворушений.
— А якщо йому не сподобаються ваші картини, — закінчив Джек, — значить, він йолоп.
— Ти так вважаєш, ге?
Він кивнув.
Знизу нас весело погукав Ваєрмен.
, — Тук-тук! Я прибув на екскурсію. Так ми справді поїдемо? У кого список пасажирів? Мені треба було взяти з собою ланч?
VI
Я уявляв собі худого, лисого фахівця з палаючими карими очима — італійського Вена КінгсліІИ, натомість Даріо Наннуцці виявився сорокарічним ввічливим товстунцем, із густою шевелюрою. А от про його очі я майже вгадав. Вони його не зраджували. Я лише раз помітив, як вони зблиснули — на мить, але яскраво, — коли Ваєрмен обережно розпакував останню з привезених картин «Троянди ростуть з мушель». Картини вишикувалися під задньою стіною галереї, на якій якраз здебільшого висіли фотографії Стефані Шахат153 і олійний живопис Вільяма Берра,54. Мені подумалось, що ці роботи краще за будь-які мої, навіть ще не намальовані.
Але ж все-таки був той короткий зблиск у його очах.
Наннуцці пройшовся вздовж картин, від першої до останньої, потім назад. Я не мав зеленого поняття, добре це чи навпаки. Ганебна правда полягала в тім, що я жодного разу в житті до цього не бував у арт-галереї. Обернувся, хотів спитати у Ваєр- мена, як він гадає, але той відійшов і стиха розмовляв з Джеком, обидва спостерігали, як Наннуцці розглядає мої картини.
Аж тут я помітив, що там є й інші люди. Кінець січня — діловий сезон для дорогих крамниць на західному узбережжі Флориди. У доволі просторій галереї «Ското» тинялося близько десятка зівак (Наннуцці пізніше використав пристойніший термін «потенційні клієнти»), розглядаючи жоржини Шахат, яскраві, проте поверхові європейські краєвиди Вільяма Берра та кілька бентежних, зворушливо захопливих скульптур, на котрі Я спершу, зайнятий розгортанням мого власного доробку, не звернув уваги — це були роботи автора на ім'я Давід ГерштейнІЮ.
Спершу мені здалося, що саме ці скульптури — джазові музиканти, скажені плавці, трепетні вуличні сценки — притягнули увагу лінивих післяполуденних зівак. І дійсно, хтось розглядав їх, але більшість їх навіть не помічала. Вони дивилися на мої картини.
Якийсь чоловік, як кажуть у Флориді — з мічиганською засмагою, а це може означати й мертвотну блідість, і червоність вареного лобстера, — поплескав мене по плечі вільною рукою. Іншою він тримав за руку свою дружину.
— Чи ви не знаєте, хто автор цих картин? — спитав він.
— Я, — буркнув я, відчуваючи, що червонію лицем. Я почувався так, ніби щойно зізнався в тім, що весь останній тиждень тільки те й робив, що качав з Інтернету фотографії Ліндсей Логан,56.
— Гарно для вас, — промовила його жінка. — Ви будете виставлятися?
.1
Тепер уже всі вони дивилися на мене. Так могли б дивитися на якийсь новий вид риби фугу, гадаючи чи згодиться вона для суші. Так мені принаймні здавалося.
— Я не знаю, чи буду виступлятися. Тобто, виставлятися, — я відчув, як щоки мені розпашілися ще дужче. Від сорому, а це погано. Від люті, а це ще гірше. Якби вона вихлюпнулася, ця лють була б спрямована на мене самого, та ці люди того б не зрозуміли.
Я відкрив рота, щоб видобути з себе якісь слова. І знов його закрив. «Не поспішай», — подумав я і заскучав за Ребою. Художник з лялькою в руках не здивував би цих людей. Кінець- кінцем, вони пережили Енді Ворхола157.
Не поспішаючи, я зможу це зробити.
— Я мав на увазі, що працюю недавно, тож не знаю всіх процедур.
Перестань себе дурити Едгаре. Ти знаєш, що їх цікавить. Не твої картини, а твій порожній рукав. Ти «талановитий однорукий художник». А може, обрубати зараз всі хвости і послати їх усіх нахер?
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |