Клуб сімейного дозвілля 12 страница

Звісно, це виглядало б смішно, але...

Але хай йому чорт, зараз вже всі люди, котрі були в галереї, оточили мене. Ті, що спершу стояли спереду, розглядаючи кві­ти пані Шахат, підтягнулися з чистої цікавості. Мені цей ефект був добре знайомий; я на десятках будівельних майданчиків надивився таких зграйок, що гуртувалися біля дірки в дере­в’яному паркані.

— Я скажу вам, яка має бути процедура, — промовив інший чоловік з мічиганською засмагою. Цей був черевань з носом, добряче помальованим любов’ю до джину, тропічна сорочка на ньому метлялася ледь не по коліна. Його білі черевики майже ідеально кореспондували з його білим волоссям. — Усе просто. Тільки два кроки. Крок перший: ви називаєте мені ціну он тої картини. — Він вказав на «Захід сонця з чайкою». — Крок дру­гий: я виписую чек.

Маленький натовп розреготався. А Даріо Наннуцці — ні. Він поманив мене.

— Перепрошую, — сказав я білоголовому чоловіку.

І.

— Ставки в покері піднімаються, — промовив хтось у натов­пі і знову почувся регіт. Білоголовий приєднався до сміху, але вигляд мав не вельми втішений.

Я бачив усе це ніби уві сні.

Наннуцці посміхнувся мені, відтак обернувся до клієнтів, котрі все ще роздивлялися мої картини.

— Леді і джентльмени, містер Фрімантл прийшов сьогодні не для того, щоби щось Продавати, а лише для оцінки своїх творів. Прошу, поважайте його приватність і мою ситуацію як фахівця.

«Якою б вона не була», — подумав я.

— Я хотів би запропонувати вам оглянути діючу експозицію, а ми поки що усамітнимося на якийсь час. Міс Окойн, містер Брукс і містер Кастеллано радо дадуть відповіді на всі ваші запитання.

— Моя думка така, що ви мусите підписати контракт із цим чоловіком, — промовила строгого вигляду жінка з зачесаним назад і зав’язаним в гульку сивим волоссям, і з явними слідами колишньої краси на обличчі. Публіка на її слова відгукнулася аплодисментами. В мене поглибилося відчуття примарності того, що відбувається.

Безплотного вигляду юнак підплив до нас ззаду. Певне, Нан­нуцці якимсь чином подав йому знак, тільки чорта з два я по­мітив, як саме він це зробив. Вони перемовилися парою фраз і в руках юнака з’явився товстий рулон наліпок. Вони були овальної форми, і на кожній надруковані сріблясті літери НДП. Наннуцці відірвав одну, нахилився до першої картини, але затримався, кинувши на мене докірливий погляд.

— Вони у вас навіть не підписані.

— Ну, здається, так... — промовив я, знову спалахуючи ли­цем. — Я не знав.., що це необхідно.

— Даріо, ви маєте справу з правдивим американським при- мітивістом, —■ заявила жінка зі строгим обличчям. — Якщо він малює довше, ніж три роки, я запрошу вас до «Зорії»¹⁵⁸ на ве­черю з вином. — Вона обернула своє прокреслене зморшками, проте все ще гарне, лице до мене.

— Мері, якщо з’явиться щось, про що вам варто буде напи­сати, я вам сам зателефоную, — відповів їй Наннуцці.

— Саме так і зробіть, — сказала вона. — Зважайте, я навіть не намагаюся взнати його ім’я, правда, я гарна дівчинка?

Вона помахала мені пальчиками і прослизнула крізь неве­личкий натовп.

— Питань майже не залишилося, — сказав Джек, і звісно він мав рацію. Я поставив свій підпис в нижньому лівому кутку кожної картини, так само акуратно, як колись підписував на­кладні, робочі накази і контракти у своєму минулому житті: Едгар Фрімантл.

VII

Наннуцці розпорядився причепити наліпки НДП на праві верх­ні кути картин, де вони виглядали мов ярлики на теках. Відтак він повів нас з Ваєрменом до свого кабінету. Джека теж було запрошено, але він волів залишитися біля картин.

У кабінеті Наннуцці запропонував нам каву, від якої ми відмовилися, і воду, на яку ми погодились. Я заразом прийняв пару капсул тиленолу.

— Що то була за жінка? — спитав Ваєрмен.

— Мері Айр, — відповів Наннуцці. — Одна з ключових фігур у мистецькому житті Сонячного узбережжя. Випускає безко­штовний хижацько-культурницький журнал під назвою «Буль­вар». Він більшу частину року виходить щомісяця, а в турис­тичний сезон — двічі на місяць. Вона живе у Тампі — у труні, як кажуть деякі з тутешніх жартунів. Нові місцеві художни­ки — її хобі.

— Виглядає дуже крутою, — сказав Ваєрмен.

Наннуцці знизав плечима.

— Мері те, що треба. Вона тут одвіку, і встигла допомогти вже багатьом художникам. Вона грає важливу роль у цьому місті, яке великою мірою живе за рахунок короткотермінового курортного сезону.

— Я розумію, — сказав Ваермен, і мене це втішило. — Вона пропагандистка.

— Більше того, — пояснив Наннуцці, — вона щось на кшталт професорки. Ми намагаємося зробити їй приємне. Якщо маємо таку можливість, звісно.

Ваєрмен кивав.

— Чудова економічна модель «митець-галерея» тут, на за­хідному узбережжі Флориди. Мері Айр розуміє і пестує цю систему. Таким чином, якщо в якійсь галереї «Веселе мистец­тво» вирішать, що можуть по десять тисяч доларів продавати викладені з макаронів по оксамиту портрети Елвіса, Мері здійме...

— Вона знищить таку галерею на пні, — погодився Наннуц­ці. — На відміну від карикатурних арт-снобів — їх легко впізна­ти по чорному одягу і крихітним мобільним телефонам — ми не захланні.

— Сказано від щирого серця? — спитав Ваєрмен майже з серйозним лицем.

— Майже, — відповів той. — Я цим хочу сказати тільки те, що Мері розуміє нашу ситуацію. Ми продаємо гарні речі, біль­шість з нас тут, а іноді ми продаємо й грандіозні речі. Ми на­магаємося відкривати й просувати нових художників, хоча дехто з наших клієнтів занадто багаті для свого розуму. Я маю на увазі таких людей, як містер Костенца, це той, що махав вам чековою книжкою, або ті леді, котрі зайшли зі своїми собачка­ми, пофарбованими в тон їхніх нових манто.

Наннуцці вишкірив зуби в усмішці, яку — я міг би тут запри­сягнутися — навряд чи коли бачили його найбагатші клієнти.

Це виглядало чарівно. Мені подобався цей інший світ.

— Мері рецензує кожну нову виставку, на яку встигає завіта­ти, а отже — більшість з них, і, можете мені повірити, не кожна з її рецензій схвальна.

— Але більшість таки так? — перепитав Ваєрмен.

— Звичайно, бо більшість виставок таки пристойні. Вона нікого не буде переконувати, нібито лицезріла щось геніальне, бо таке зазвичай не пропонується у второваних туристами місцинах, але ж якщо пристойне? Тоді так. Речі, що їх кожен

.1

може повісити в себе, щоб потім без тіні сором’язливості ки­вати на них — «це я купив».

Я вирішив, що Наннуцці подав ідеальне визначення посе­редності — дієвість цього принципу я бачив у сотнях архітек­турних малюнків, — але й тепер я промовчав.

— Мері поділяє нашу цікавість до нових художників. Може так трапитись, містере Фрімантле, що у ваших інтересах буде поспіл­куватися з нею. Скажімо, напередодні виставки ваших робіт.

— Ти зацікавлений у тім, щоб зробити таку виставку тут, у «Ското»? — спитав мене Ваєрмен.

У мене пересохли губи. Я спробував їх Ъблизнути, але язик теж був сухим. Тож тільки ковтнувши води я спромігся сказати:

— Не годиться тягти коза поперед воня. — Я зробив пау­зу. — Дайте мені час. — Ще випив води. — Перепрошую, ста­вити воза поперед коня. Я прийшов сюди, щоб почути вашу думку, синьйор Наннуцці. Ви тут експерт.

Він розчепив сплетені було на череві пальці і нахилився вперед. Рип його стільця в цій маленькі кімнаті пролунав для мене дуже голосно. Але він посміхнувся, посмішка була теплою. З нею в його очах засвітилася переконливість. Я зрозумів при­чину його успішності в продажу картин, але не думаю, що він тоді намагався мені щось продати. Він потягнувся через стіл і взяв мене за руку — за ту, якою я малював, ту єдину, що в ме­не залишилася.

— Містере Фрімантле, ви робите мені честь, проте в нашій родині єдиний синьйор—мій батько Августино. Мені вистачить звертання до мене — містер. Щодо ваших картин, це так, вони гарні. Зважаючи на те, скільки ви займаєтесь мистецтвом, вони насправді дуже гарні. Либонь, навіть більше, ніж просто гарні.

— Що робить їх. гарними? — спитав я. — Якщо вони гарні, що їх робить такими?

— Правдивість, — відповів він. — Правдивість проглядає з-під кожного мазка.

— Але ж більшість з них це просто заходи сонця! Речі, що я туди додав... — я підняв руку, і враз опустив. — Це ж просто прибамбаси.

Наннуцці розсміявся.

— Ви набралися таких жахливих слів! Звідки? Начиталися арт*рецензій в «Нью-Йорк Тайме»? Наслухалися Вілла О’Райлі^|59? Чи й того й іншого? — Він показав на стелю. — Лампочка? Прибамбас! — Показав собі на груди. — Кардіостимулятор? Прибамбас! — Він здійняв руки вгору. Щасливий, чорт, мав обидві. — Викиньте ці дурні слова, містере Фрімантле. Мистец­тво мусить бути гаванню надій, а не сумнівів. А ваші сумні­ви — то від недосвідченості, якої не варто соромитися. Послу­хайте мене. Ви будете слухати?

— Звісно, — відповів я. — Заради цього я сюди й прийшов.

— Коли я кажу правдивість, я маю на увазі красу.

— Джон Кітс, — встряв Ваєрмен. — «Ода до грецької вази», «лиш це ми знаємо, й цього достатньо» ^|6°. Стара, але невмируща істина.

Наннуцці не звернув уваги. Перехилившись через стіл, він дивився мені в очі.

— Для мене, містере Фрімантле...

— Едгар.

—Для мене, Едгаре, це є квінтесенцією всього, що може мати, в собі мистецтво, і єдиний метод, за яким його можна оцінювати.

Він усміхнувся, трішечки беззахисно, як мені здалося.

— Розумієте, я не бажаю багато розмислюватися над мистец­твом. Не волію його аналізувати. Не хочу відвідувати симпозіу­ми, прислухатися до преси чи обговорювати його на якихось коктейль-парті.., хоча з моєю професією я змушений іноді все це робити. Чого я насправді хочу — щоб мені перехопило сер­це, щоб мистецтво мене потрясало, коли я його бачу.

Ваєрмен вибухнув реготом, здійнявши вгору обидві руки.

—Авжеж, Господи, — виголосив він. — Не знаю, чи тому хлопцю в залі перехопило серце, чи його потрясло, але потряс­ти своєю чековою книжкою він був цілком готовий.

Наннуцці промовив:

— Я гадаю, в глибині душі він відчув потрясіння. Гадаю, всі там його відчули.

— Насправді, і я також, — зізнався Ваєрмен. Його усмішка зникла.

Наннуцці не відривав від мене погляду.

— Геть балачки про прибамбаси. Ідея більшості ваших малюн­ків дуже проста. Ви берете, й переосмислюєте найпопулярніше, найбанальніше з усіх флоридських явищ — захід тропічного сонця. Ви намагаєтесь знайти свій власний шлях повз це кліше.

— Дійсно, здебільшого так і є. Тому я й копіював Далі...

Наннуцці махнув рукою.

— У ваших картин, Едгаре, нема нічого спільного з Далі І я не бу­ду обговорювати з вами характеристики художніх напрямків чи принижуватися до жонглювання словами, які закінчуються на ізм. Ви не належите до жодного з арт-напрямків, бо ви жод­ного з них не знаєте.

— Я знаю будівництво.

— Чому ж тоді ви не малюєте будівлі?

Я похитав головою. Я міг би йому сказати, що це ніколи не спа­дало мені на думку, хоча ближче до правди було би, аби я ска­зав, що таке ніколи не сповзало у мою відсутню руку.

— Мері має рацію. Ви американський примітивіст. Нічого образливого. Бабуся Мозес¹⁶¹ була американською примітивіст- кою. І Джексон Поллок¹⁶² також. Сенс в тім, Едгаре, що ви маєте талант.

У мене відпала щелепа. Я закрив рота. Просто не знав, що тут сказати. Мені допоміг Ваєрмен.

— Подякуй цьому чоловіку, Едгаре, — наказав він.

— Дякую, — послухався я.

— Не варто подяки. Ну, а якщо ви вирішите виставлятися, прошу вас це зробити спершу в галереї «Ското». З усіх галерей, що є на Пальмовому березі, я запропоную вам найкращі умови. Обіцяю.

— Ви жартуєте? Звісно, я звернуся першим чином сюди.

— І, звичайно ж, я перевірю контракт,—додав Ваєрмен з усміш­кою херувима.

Наннуцці теж віддячив йому посмішкою.

— Безумовно і беззаперечно. Хоча навряд чи вам доведеться там багато перевіряти; стандартний контракт галереї «Ското» з дебютантом займає півтори сторінки.

— Містер Наннуцці, — сказав я, — я дійсно не знаю, як вам віддячити.

— Ви це вже зробили, — відповів він. — У мене перехопило серце, себто те, що в мене від нього залишилося, і я пережив потрясіння. Перш ніж ми попрощаємося, є ще одна справа.

У себе на столі він знайшов блокнот, щось написав у ньому, відтак вирвав аркушик і вручив мені, як лікар вручає пацієнтові рецепт. Написане там великими друкованими літерами слово теж було, ніби якесь з рецепту. ЬЩиШ.

— Що таке лікін*. — спитав я.

— Фіксатор. Я раджу вам за допомогою паперового рушни­ка покривати ним готові картини. Тонким шаром. Хай сохне добу, а потім накладіть другий шар. Таким чином ваші заходи сонця залишаться яскравими й свіжими на століття. — Він поглянув на мене так урочисто, що шлунок мені мало не під горло підкотився. — Я не знаю, чи вони аж такі гарні, що за­слуговують на таке довге життя, проте, цілком можливо. Хто знає? Можливо, саме так.

VIII

Ми пообідали в «Зорії», в тім ресторані, котрий згадувала Мері Айр, і я дозволив Ваєрмену замовити мені перед їжею бурбон. Це я вперше скуштував після аварії справжній міцний напій і він подіяв на мене дивним чином. Усе навкруги набуло різкості, а світ просяк яскравими кольорами. Кути речей—дверей, вікон, навіть задрані лікті метушливих офіціантів—здавалися такими гострими, що можуть краяти повітря, через розрізи в якому ось- ось почне вливатися якась темніша, густіша атмосфера, розпли­ваючись навкруги сиропом. Замовлена мною риба-меч смакува­ла гарно, зелена квасоля лускала в мене на зубах, а крем-брюле було таким рясним, що його неможливо було доїсти (але одно­часно таким, що неможливо було його не доїсти). Розмова між нами трьома точилася приємна; сміху звучало вдосталь. І все ж таки мені хотілося, щоб обід скоріше скінчився. Голова не пере­стала боліти, хоча пульсація переповзла на потилицю (мов вага в якомусь з видів боулінгу), а щільний рух автомобілів на Мейн- стріт за вікном мене дратував. Кожний звук клаксона звучав

злостиво-загрозливо. Мені хотілося на Думу. Я хотів темряви над Затокою і тихої балачки мушель піді мною, хотів лежати в ліжку, і щоб Реба лежала на сусідній подушці.

На той час, коли офіціант підійшов спитати, чи не хочемо ми ще кави, Джек підтримував розмову вже майже самотужки. У своєму стані надчутливості я бачив, іцо не тільки мені хотілося переміни обстановки. Приглушене світло в ресторані й червоно- брунатна засмага Ваєрмена не дозволяли розгледіти як він зблід, проте я гадав, що сильно. І ліве око в нього знов сльозилося.

— Рахунок, будь ласка, — попросив Ваєрмен, спромігшись на посмішку. — Перепрошую за припинення бенкету, але я хо­чу повернутися до моєї хазяйки. Якщо ви не проти, хлопці?

— Чого б це мені бути проти, — сказав Джек, — безплатно попоїв, та ще й встигну додому вчасно, зможу подивитися «Спорт-центр»? Вигідний день.

Джек пішов за машиною, а ми з Ваєрмеиом чекали надворі. Тут, у яскравому світлі, що лилося від багаторівневого гаража, вигляд мого друга не додав мені радості, лице в нього було зовсім жовтим. Я спитав його, чи нормально він почувається.

— Ваєрмен гарний, як картинка, — відповів він. — Нато­мість у міс Істлейк було кілька важких безсонних ночей. Звала своїх сестер, звала тата, звала кого завгодно, хіба що не вима­гала подати їй кухля й люльку та привести трьох скрипалів^Іб3. Це якимсь чортом пов’язано з повнею. Ніякої логіки, але щось таки в цім є. Клич Діани^1М чують тільки ті, чий нетвердий ро­зум налаштований на її хвилю. Оскільки місяць вже в останній чверті, вона скоро почне знову спати спокійно всю ніч. Отже і я почну висипатися. Сподіваюся.

— Добре.

— На твоїм місці, Бдгаре, я відклав би вирішення цього галерейного питання на завтра. А ще, не припиняй малювати. Ти трудова бджілка, але чи вистачить в тебе картин на цілу виставку...

Позаду нього стояла облицьована плиткою колона. Він.спер­ся на неї спиною. Я був майже певен — якби її там не було, він так і впав би навзнак. Дія бурбону трохи послабшала, але зір у мене залишався достатньо загостреним, аби помітити, що відбулося з його очима, коли він втратив рівновагу. Праве ди­вилося вниз, ніби намагаючись розгледіти черевики, тоді як налите кров’ю і слізьми ліве закотилося вгору так, що від рай- дужки залишилася тільки дужка. Я встиг подумати, що побаче­не мною взагалі-то неможливе, очі не можуть дивитися в таких абсолютно протилежних напрямках. Але це напевне стосується тільки здорових людей. Аж раптом Ваєрмен почав осідати.

Я підхопив його.

— Ваєрмен? Ваєрмене?

Він струсонув головою, відтак поглянув на мене. Обидва ока дивляться разом, притомні. Лиш тільки ліве червоне й надто блищить. Він витяг хусточку, втер собі щоку. Засміявся:

— Я чув, що людину можна всипити нудною балачкою, але щоб я сам такому піддався? Безглуздя якесь.

— їй не задрімав. Ти... я не знаю, що з тобою трапилось.

— Не грай дурника, ляльководе, — відповів Ваєрмен.

— Та ні ж бо, очі в тебе були геть ненормальними.

— Це називається — сонними, мучачо. — Він обдарував ме­не одним зі своїх патентованих ваєрменівських поглядів: згори вниз, брови здійняті, кутики губ загнуті — ось-ось усміхнеться. Але в мене залишилося враження, що він достеменно знає, що мене налякало.

— Я мушу перевіритися в лікаря, — сказав я, — зробити магніто-резонансну томографію, я обіцяв моєму другу Камену. Може, домовитися й про тебе?

Ваєрмен усе ще спирався на колону. А тут він випростався.

— Агов, а оно й Джек з фургоном. Тепер швидко. Жвавіше, Едгаре — відходить останній автобус на Думу.

IX

Те саме повторилося по дорозі, але ще в гіршому вигляді, хоча Джек не міг цього бачити — він уважно вів машину через ост­рів Кейзі — і, я певен, навіть сам Ваєрмен цього не усвідомлю­вав. Я спитав Джека, чи не проти він замість Тамаямі Трейлу, головного битого шляху західного узбережжя Флориди, поїха-

.1

ти по якійсь вужчій, порожнішій вулиці. Хочеться побачити відблиск місяця на воді, пояснив я.

— Набираєшся мистецької ексцентричності, мучачо, — озвав­ся Ваєрмен із заднього сидіння, де він сидів задравши ноги. Схоже, він не був великим прихильником ременів безпеки. — Так ми діждемося того, що ти почнеш носити берет. — «Берет» він промовив так, ніби римував його зі словом лорнет.

— А не пішов би ти на хер, Ваєрмеие, — відповів я.

— Посилали мене на схід, посилали на захід, та краще твоєї мами ніхто не ходив мені на хер — проспівав Ваєрмен сен­тиментально. А відтак надовго замовк.

Я дивився, як праворуч від мене місяць пливе по чорній воді. Видовище гіпнотизувало. Цікаво, чи зможу я намалювати це саме так, як воно виглядає з вікна машини: місяць в русі, сріб­на куля, занурена у воду.

Ці думки вертілися мені в голові (либонь, заколисаний ними, я вже майже задрімав), аж раптом мою увагу привернула при­марна фігура понад місяцем на воді. То було віддзеркалення Ваєрмена. На якусь мить мені на думку спала дика ідея, він там, на задньому сидінні зараз дрочить, бо його коліна, здавалося, стуляються-розтуляються, а стегна піднімаються-опускаються. Я кинув погляд на Джека, але дорога через острів Кейзі — це симфонія завитків, тож Джек усю свою увагу цілком приділяв їм. Крім того, Ваєрмен сидів позаду Джека, майже невидимий у люстерко заднього виду.

Я озирнувся через ліве плече. Ваєрмен не мастурбував. Ваєр­мен не спав, він не дивився зараз якогось яскравого сну. Ваєр­мен був без пам’яті. Можливо, то був легкий напад тихої епілепсії, та все одно його судомило, і то серйозно. В перші десять років існування «Фрімантл компані» у мене працював креслярем один епілептик, тож я міг впізнати корчі, коли їх бачив. Тулуб Ваєрмена підкидало на чотири-п’ять дюймів, а сід- ниці стискалися й розслаблялися. Руки його тремтіли на череві. Він чмокав губами так, ніби скуштував щось дуже смачне. А очі дивилися точнісінько як там, біля гаражу. їхнє дике різновек- торне спрямування в зоряному світлі виглядало якимсь потой­бічним. З лівого кута рота в нього текла слина, а сльози з про­валеного лівого ока сочилися йому прямісінько в кошлатий бакенбард.

Це тривало секунд з двадцять і враз припинилося. Він морг­нув і очі йому повернулися, куди треба. Якусь хвилину він сидів цілком тихо. Можливо, навіть дві. Помітив, що я на нього див­люся, і промовив:

— Я пішов би на вбивство заради ще однієї чарки або гор­нятка арахісової пасти, та мені здається про випивку не може бути й мови, еге ж?

— Гадаю, що так, якщо ти хочеш впевнитися, що дочуєш її клич посеред ночі, — сказав я якомога байдужіше.

— По курсу спереду міст на острів Дума, — повідомив Джек. — Ви вже майже вдома, хлопці.

Ваєрмен сів прямо й потягнувся.

— Оце так день був, але мені не соромно, що я скучив за своїм ліжком. Гадаю, я таки старішаю.

X

Хоча нога в мене задерев’яніла, я виліз із фургона і стояв поряд з ним, поки він відчиняв дверцята невеличкої залізної коробки за воротами, щоб дістатися пульту управління хитрої системи безпеки.

— Дякую тобі, що з’їздив зі мною, Ваєрмене.

— Авжеж, — відповів він. — Та якщо ти ще колись подякуєш мені, мучачо, я дам тобі прямо в рило. Вибач, але тільки так і мусить бути.

— Радий, що попередив, — сказав я. — Дякую за компанію.

Він засміявся й поплескав мене по плечі.

— Ти мені подобаєшся, Едгаре. Ти маєш стиль, ти не маєш вад, ти маєш губи поцілувати мене в зад.¹⁶⁶

— Блискуче. Я зараз зарюмсаю. Послухай, Ваєрмене...

Я міг розповісти йому про те, що з ним нещодавно відбува­лося. Я вже було відкрив рота. Але в останню мить передумав. Я не знав, чи вірне таке рішення, чи ні, але я знав, що попереду в нього може бути довга ніч з Елізабет Істлейк. Та ще той біль, він як засів у мене в потилиці, так і не відпускав. Я вирішив ще раз спитати його, чи не проти він буде, якщо я домовлюся з лі­карем про візит для нас обох.

— Я подумаю, — відповів він, — і дам тобі знати.

— Тільки не думай дуже довго, бо...

Він підняв руку, зупиняючи мене, і посмішка геть щезла з його обличчя.

— Досить, Едгаре. Досить для одного вечора, о’кей?

— О’кей, — погодився я. Постояв, поки він не зайшов, а потім повернувся до фургона.

У Джека голосно грала музика. Пісня «Зрадник». Він потяг­нувся, щоб притишити звук, але я заперечив:

— Ні, хай грає. Поїхали.

— Правда? — Він розвернувся і ми знову рушили по до­розі. — Класно грають, ви коли-небудь чули їх раніше?

— Джеку, — сказав я, — це «Стікс»¹⁶⁷. Чи ти щось чув колись про Денніса Де Янга, про Томмі Шо? Де ти просидів усе життя? У печері?

Джек винувато посміхнувся.

— Та я більше по кантрі і старим стандартам, — пояснив він. — Правду сказати, так я типа любитель «Зграї щурів»^,6*.

Дивно було уявити собі Джека Канторі в ролі фаната Діна і Френка, та хіба це була перша дивина з тих, що трапилися впродовж того дня — якщо цей день взагалі мені не наснився. А ще мене дивувало, як це я зміг пригадати, що Денніс Де Янг і Томмі Шо грали в «Стіксі», а останній якраз і написав пісню, яка зараз гримить з динаміків фургона — тоді як іноді я був не в змозі згадати імені власної екс-дружини.

XI

Блимали обидва вогники на автовідповідачі в сусідній зі спаль­нею кімнаті: один показував, що на мене чекають повідомлен­ня, а інший, що плівка для запису повідомлень переповнена. Але у віконці ЧЕКАЮТЬ ПОВІДОМЛЕННЯ стояла цифра 1. Поки важкий біль у моїй голові переміщався з потилиці ближ­че до лоба, я намагався вгадати, хто б це міг бути. Тільки двоє людей, вирішив я, могли зателефонувати мені й набалакати такі довгі повідомлення, що вони зайняли всю плівку — або Пам, або Ілса, і жоден з цих варіантів, якщо я натисну кнопку «плей», не подарує мені гарних новин. Не треба п’яти хвилин, щоб промовити: «В мене все гарно, зателефонуй, коли зможеш».

«Хай почекає до ранку», — подумав я, а малодушний голос, про існування якого у своєму ментальному репертуарі я навіть не здогадувався (можливо, він був новосельцем), пропонував більш радикальний метод. Він радив мені взагалі стерти запис, не слухати його зовсім.

— Авжеж, так буде найкраще, — промовив я. — А коли хтось зателефонує знову, я можу сказати, що автовідповідач згриз собака.

Я натиснув кнопку «плей». І, як незрідка трапляється, коли ми певні, ніби знаємо, чого очікувати, мені прийшла химерна карта. Там були ані Пам, ані Ілса. Хрипкий, трохи засапаний голос, що пролунав з автовідповідача, належав Елізабет Істлейк.

— Привіт, Едгаре, — сказала вона. — Дехто тут сподіваєть­ся, що ти мав плідний день і так само гарно провів вечір з Ваєр- меном, як я його провела з міс... ет, забула її ім’я, але вона вельми приємна особа. І хтось сподівається, що ти звернув увагу на те, що твоє ім’я я запам'ятала. Я рада, що перебуваю зараз в одному зі своїх світлих періодів. Я їх люблю й ціную, але вони також роблять мене печальною. Це так, ніби летиш на планері і порив вітру піднімає тебе над низьким туманом. На якусь мить бачиш все навкруги так ясно... і в той же час усвідомлюєш, що вітер вщухне і твій планер знов зануриться в туман. Розумієш?

Я розумів, авжеж. Зараз у мене справи покращилися, але було те життя, в якому я прокинувся, те, де слова брязкали безсенсовно, а спогади було розкидано, мов садові меблі після бурі. То було життя, в якому я намагався спілкуватися, кидаю­чись на людей, і мав тільки дві емоції: страх і'гнів. Хтось із та­кого стану може виходити (як це сказала б Елізабет), але потім цього когось ніколи не полишає переконання, що реальність —

т

це лише тонесеньке павутиння. Що за ним? Хаос. Божевілля. Можливо, це і є справжня реальність, і ця справжня реаль­ність — червона.

— Та досить про мене, Едгаре. Я зателефонувала, щоб спита­ти. ІЬі той, хто робить мистецтво заради грошей чи ти віриш у мистецтво заради мистецтва? Гадаю, я вже питала тебе про це, коли ми познайомилися — я майже впевнена в цьому, — але я не пам’ятаю твоєї відповіді. Мені здається, що мистецтво заради мистецтва, бо інакше Дума не покликала б тебе. Хоча якщо ти залишишся тут надовго...

' У її голосі явно бриніла тривога.

— Едгаре, дехто певен, що ти чудовий сусіда. Щодо цього я не маю сумнівів, але ти мусиш убезпечитися. Пригадую, ти маєш дочку і вона, здається, вже приїздила сюди до тебе. Так? Я пригадую, як вона мені помахала рукою. Красунечка з біля­вим волоссям? Я можу плутати її з моєю сестрою Ганною — маю таку тенденцію, сама знаю, — але в цім випадку, я певна, що не схибила. Якщо ти вирішив тут залишитися, Едгаре, не за­прошуй сюди свою дочку знову. Ні в якому разі. Острів Ду­ма — небезпечна місцина для дочок.

Я стояв і дивився вниз на магнітофон. Небезпечна. Перед тим вона казала нещаслива, чи то так мені запам’яталося? Чи то одне й те саме?

— І твоє мистецтво. Справа у твоєму мистецтві, — голос її зазвучав винувато і трохи приглушено. — Декому не подо­бається казати художнику, що йому робити, так-так, хтось не має права казати художнику, що йому робити, але тим не менш... О Господи... — Вона зайшлася у довгому, деренч­ливому кахиканні пожиттєвої курильниці. — Хтось не любить говорити про такі речі прямо..., чи навіть не знає, як про це говорити прямо... але дозволь мені дати тобі невеличку пора­ду, Едгаре? Від тієї, хто тільки сприймає, тому, хто творить? Чи буде мені дозволено це зробити?

Я чекав. Машина мовчала. Я вирішив, що закінчилася плів­ка. В мене під ногами тихо мурмотіли мушлі, ніби обмінюючись таємними новинами. Пістолет, фрукт. Фрукт, пістолет. Аж ось вона заговорила знову.

— Якщо люди з галереї «Ското» або з «Авеиіди» запропо­нують тобі влаштувати виставку, я наполегливо раджу тобі погодитися. Люди матимуть радість, це так, але ще й для того, щоб вивезти якомога більше твоїх картин з Думи, і якомога швидше. — Вона зробила глибокий, добре чутний вдих, немов жінка перед закінченням важкої немилої роботи. І далі продов­жила абсолютно беззастережно притомно, з цілковитим усві­домленням місця й часу. — Не накопичуй тут картин. Така моя тобі порада, з добрими намірами і без усякого... без осо­бистого умислу? Так, саме це я й мала на увазі. Накопичувати тут картини — це як накопичувати електрику в батареї. Батарея може вибухнути.

Я не знав чи це правда, чи ні, але взяв це до уваги.

— Не можу сказати, чому так може трапитися, але... — про­довжила вона... І я раптом інтуїтивно відчув, що отут вона бреше. — Та, звісно, якщо ти віриш у мистецтво заради мистец­тва, сам процес малювання важливий, так? — Її голос тепер звучав майже улесливо. — Навіть якщо тобі нема потреби про­давати свої роботи заради хліба насущного, то ділитися своєю творчістю... дарувати її світові... для художників це важливо, чи не так? Дарувати?

Звідки мені було знати, що є важливим для художників? Я тільки сьогодні взнав, яким фіксатором треба покривати закінчені картини, щоб вони довше зберігалися. Я був тим... як там Наннуцці з Мері мене назвали? Ага, американським примітивістом.

Знову пауза. А відтак:

— Гадаю, вже досить. Я висловилася. Тільки, прошу, подумай про те, що я тобі сказала, якщо маєш намір залишитися тут, Едварде. А я буду чекати, коли ти мені знову почитаєш. Ще багато віршів, я сподіваюсь. Це буде насолода. А зараз проща­вай. Дякую, що вислухав стареньку. — Пауза. А потім вона промовила: — Стіл тече. Швидше за все. Мені так жаль.

Я чекав двадцять секунд, тридцять. Я вже вирішив, що вона в кінці забула покласти слухавку і потягнувся до автовідпові- дача, щоб натиснути кнопку «стоп», аж раптом вона знову за­говорила. Тільки чотири слова промовила, і в них було не біль­ше сенсу, ніж в словах про стіл, який кудись тече, але від них мені морозом обсипало шкіру на руках і волосся стало дибки на потилиці.

Дата добавления: 2015-08-28