Клуб сімейного дозвілля 5 страница

Камак

P.S. Картинка справді чарівна. Схожо на неві­дому роботу Далі. Ти вочевидь на щось натрапив.

Якого воно розміру?

ЕФрі19 до Камена, док.

13:13 9 грудня

Не знаю. Велике, напевне.

ЕФ

і

Каман, док. до S9p±19 13:22 9 грудня

Тоді РИЙ ГЛИБШЕ!

Каков

Через два дні приїхав Джек запитати, чи не буде йому яки­хось доручень, тож я сказав, що хочу поїхати до книгарні, ку­пити альбом репродукцій Салмана Далі.

Джек розреготався.

— Гадаю, ви хотіли сказати Сальвадора Далі. Звичайно, якщо ви не маєте на увазі того хлопця, що написав книжку, яка на­робила йому стільки клопоту. Не пригадую її назви.

— «Сатанинські вірші», — миттєво промовив я. Розум — див­на мавпа, правда ж?

Коли я повернувся додому з альбомом Далі — навіть з моєю дисконтною карткою Barnes & Noble⁶⁷ він коштував приголом­шливих сто дев’ятнадцять доларів, добре, що після розлучення в мене залишилося кілька мільйонів — на моєму автовідпові- дачі блимав вогник ЧЕКАЄ ПОВІДОМЛЕННЯ. Це була Ілса, і її повідомлення тільки з першого прослуховування здалося мені загадковим.

— Мама хоче зателефонувати тобі, — казала вона. — Тату, я старалася з усіх сил — просила її зважити на всі її обіцянки мені, застосувала всі благання і просила Лін, тож ти побалакай з нею. Побалакай, прошу. Заради мене.

Я сів, без настрою з’їв пиріжок з «Застільних теревенів», якого мені перед тим так хотілося, і відкрив дорогий альбом, подумки промовивши — гадаю, я не був в цьому оригіналь­ним — Вел, хепло, Далі⁶*. Не все мене там вразило. В багатьох випадках у мене було відчуття, ніби я роздивляюся роботи якогось талановитого розумаки, котрий просто трохи пороз­важався. Хоча деякі картини схвилювали мене, а деякі наляка­ли так само, як налякала мене моя власна сяюча мушля. Тигри літають над розпластаною голою жінкою. Летюча троянда. І ще одна картина «Лебеді, які віддзеркалюють слонів», вона була

І

така дивна, що я ледь на неї поглянув... хоча й перевернув альбом, щоб роздивитися віддзеркалення.

Але насправді я займався лише тим, що чекав на дзвінок моєї майбутньої екс-дружини, яка зателефонує і запросить мене повернутися до Сент-Пола відсвяткувати Різдво з нашими дівчатками. Нарешті телефон задзвонив, і коли вона промови­ла —я висловлюю це запрошення всупереч моїм власним бажан­ням, я ледь утримався, щоб не відповісти на цю кручену по­дачу — а я приймаю його всупереч моєму. Але сказав тільки розумію. Спитав — як щодо вечора напередодні Різдва? І коли вона відповіла — це було б добре, — трохи отої напівприхованої готовності до бійки щезло з її голосу. Полеміку, яка могла би приморозити нерозвинутий бутон Різдва з Родиною, було від­ведено. Втім, поїздка додому від цього не перетворилася на аж так дуже приємну перспективу.

РИЙ ГЛИБШЕ — настановляв Камен, і саме капітальними літерами. Я мав підозру, що, поїхавши зараз звідси, я натомість все вб’ю. Я зможу повернутися на острів Дума.., але це не га­рантувало, що я поверну собі цей драйв. Прогулянки, картини. Одне живилося іншим. Я не розумів як саме, але не відчував і потреби зрозуміти.

Та була ще Ілса: «Скажи так. Заради мене». Вона знала, що я так і зроблю, і не тому, що була моєю улюбленицею (думаю, Лін про це також знала), а тому, що завжди задовольнялася наймен­шим і так рідко про щось просила. І тому що, слухаючи запис її голосу на автовідповідачі, я згадав, як вона почала плакати в той день, коли вони з Меліндою приїхали на озеро Фален, як тули­лася до мене й питалася, чому в нас не може знову стати все, як було. «Тому що так не буває», — здається, відповів я, хоча, мож­ливо, за пару днів щось вирішиться... чи щось доволі схоже на це. Дев’ятнадцятирічній Ілсі либонь вже запізно було святкува­ти останнє дитяче Різдво, але вона заслуговувала на ще один вечір у колі родини, в якій виросла. Те саме стосується й Лін. Вона значно краще пристосована до життя, але ось знову летить додому з Франції, і це для мене таки щось означає.

Добре. Я поїду, буду лагідним, не забути лиш прихопити Ребу, на випадок, якщо мене спіткає напад люті. Напади пола-

а

гіднішали, але, звичайно ж, на острові мало що могло мене розлютити, хіба що моя періодична забудькуватість та неслух­няна нога. Я зателефонував до чартерної служби, послугами якої користався вже п’ятнадцять років, і замовив місце у «Лір- джеті» з Сарасоти до міжнародного аеропорту Міннеаполіс — Сент-Пол, відліт о дев’ятій ранку двадцять четвертого грудня. Я зателефонував Джеку і той сказав, що радо відвезе мене до терміналу Dolphin Aviation^£9, а двадцять восьмого знову забере звідти. Відтак, уже коли я поскладав усі свої іграшки, зателе­фонувала Пам і повідомила, що все скасовується.

VI

Батько Пам був морським піхотинцем на пенсії. В останній рік двадцятого століття він зі своєю дружиною переїхав до Палм Дезерту⁷⁰ у Каліфорнії, осівши в одному з тих містечок, де жи­ве одна символічна афро-американська пара і чотири таких же єврейських. Дітям та вегетаріанцям туди заборонено. Мешкан­ці мусять голосувати за республіканців і тримати маленьких собачок у поцяцькованих стразами нашийниках, з глупувати- ми очима й кличками, що закінчуються на і. Таффі — те що треба, Кассі — ще краще, а щось на кшталт Ріфіфі — вже кін­чене лайно. В батька Пам діагностували рак прямої кишки. Мене це не здивувало. Зберіть в одну купу білих придурків, і побачите, що трапиться.

Я не сказав цього моїй дружині, котра спочатку трималася, а потім вибухнула слізьми.

— Йому призначили хіміотерапію, але мама каже, що там певне вже почалися метас... месас... о, як воно, те гадське сло­во, я стаю вже схожою на тебе! — А потім, не перестаючи рюм­сати, але присоромившись: — Вибач, Едді, це так жахливо.

— Та аж ніяк, — сказав я. — Зовсім це не жахливо. А сло­во — метастази.

— Так. Дякую. До того ж сьогодні ввечері його прооперують, вирізатимуть ту пухлину. — Вона знову почала плакати. — Я не можу повірити, що таке трапилося з моїм татом.

в

— Заспокойся, — сказав я. — Медицина зараз творить чуде­са. Я сам є першосортним прикладом.

Чи то вона не вважала мене чудом, чи не хотіла про це ба­лакати.

— Отже, Різдво в нас скасовується.

— Як жаль. — А якщо по правді, то я зрадів. Зрадів, як той чорт.

— Завтра я лечу до Палм Дезерту. Ілса приїздить у п’ятницю, Мелінда двадцятого. Гадаю... оскільки ви з татом ніколи до пуття не спілкувалися віч-на-віч...

Оскільки в нас одного разу мало не дійшло до кулаків, коли мій тесть назвав демократів «коммікратами», це прозвучало доволі м’яко. Я відповів:

— Якщо ти думаєш, що я не хочу зустрічати Різдво з тобою і дівчатками у Палм Дезерті, ти маєш рацію. Ти зможеш там допомогти фінансово, і, я сподіваюся, твої батьки зрозуміють, що я також до цього долучився...

— Я не вважаю, що зараз на часі підпрягати до нашої дискусії твою чекову книжку!

І лють до мене повернулася просто враз. Мов чортик ви­стрибнув з вонючої коробки. Я мало не сказав їй — та виїби сама себе, ти, чорнорота курва. Але промовчав. Почасти тому, що в мене вийшло би або чорножопа куртка, або човнорила курка. Чомусь я був у цьому впевнений.

Принаймні справу було закрито.

— Едді? — промовила вона агресивно, готова зчепитися зі мною, якщо я дам привід.

— Я нікуди не підпрягаю мою чекову книжку, — сказав я, уважно добираючи кожне слово. Промовлено всі слова було правильно. Мені полегшало. — Просто я хотів сказати, що моя присутність біля ліжка твого батька аж ніяк не прискорить його одужання.

Хвиля злості — справжня лють — ледь не вихлюпнулася словами про те, що біля свого ліжка я його також не бачив. І знову мені вдалося стриматися, хоча цього разу я аж упрів.

— Добре. Прийнято, — вона помовчала. — А що ти сам ро­битимеш на Різдво, Едді?

«Малюватиму захід сонця, — подумав я. — Можливо, вре- шті намалюю його гарно».

— Гадаю, якщо буду гарно поводитися, то отримаю запро­шення і відсвяткую з Джеком Канторі і його родиною, — від­повів я, не вірячи сам собі. — Джек — це юнак, котрий працює тут на мене.

— Тобі, чути, покращало. Ти став сильнішим. Пам’ять тебе так само зраджує?

— Та я не знаю. Не пам’ятаю, — відповів я.

— Звучить забавно.

— Сміх — найкращі ліки. Я прочитав це в «Рідерз Дай­джесті»⁷¹.

— Як твоя рука? Фантомні відчуття так само трапляються?

— Та ні, — збрехав я. — Все цілком припинилося.

— Добре. Чудово, — пауза, а відтак: — Едді?

— Тут, — відгукнувся я. А на долонях в мене темно-червоні серпики після стиснутих кулаків.

Ще довша пауза. У телефоні нічого більше не потріскує, не ри­пить, як було в часи мого дитинства, зате я чув тихе дихання на відстані багатьох миль. Воно звучало, як дихання Затоки під час відпливу. Нарешті вона промовила:

— Мені жаль, що так все обернулось.

— Мені теж, — сказав я, коли вона повісила слухавку, взяв одну з моїх найбільших мушель і ледь утримався, щоб не жбур­нути нею прямо в екран телевізора. Натомість я пошкандибав до дверей, прочинив їх і пожбурив її через порожню дорогу. Я не мав ненависті до Пам — так, так — але щось я таки нена­видів. Можливо, своє інше життя.

Можливо, самого себе.

VII

Отака-то-Дішчиюеа88 до Е8рі19

9:05

23 грудня.

Любий тату, лікарі нікого кайм на кажуть, ала в мана погані лєрєдчуття щодо дідусааоі опєрєції. Звичайно, ца, можливо, парадаетьоя від мами, вона відвідує його щодня, бара в со­бою Нака і намагається попасти «в такт», хо­ча, ти ж анаєж, вона на а оптимісток. Я хочу приїхати до таба, побачитись в тобою. Я по­дивилася ровклад і можу сісти на рейс до Са- расоти 26-го. Літак прибуває о 18:15 ва важим флоридським часом. Я можу побути в таба 2 або З дні. Прошу, скажи так! Також я аможу при- ваати тобі мої даруночки аамість відсилати Іх майками, любов...

Хлса.

P.S. Маю цікаву новину.

' Чи я мріяв про таке, чи просто прислухався до цокотіння інс­тинкту? Не пам’ятаю. Либонь ні те ні інше. Либонь важило лиш те, що я хотів її бачити. Хай там що, а я відповів майже негайно.

ЕФрі19 до Отака-то-Дівчинка88 9:17

23 грудня

Ілсо: Приїзди мерщій! Визначайся точно і я зу­стріну тебе з Джеком Канторі, котрий працює моїм Різдвяним Ельфом. Я сподіваюся, тобі спо­добається мій дім, який я називаю Великою Ружею. Тільки одне застереження: не роби цього без узгодження з твоєю матір'ю. Між нами є деякі непорозуміння, ти сама це добре знаєш. Я споді­ваюся, ті погані часи вже позаду. Гадаю, ти все розумієш.

Тато

Її відповідь прийшла теж швидко. Напевне, вона чекала.

Отхака-то-Д±вчикха88 до ЕФрі19

9:23

23 грудня

Вжа погоаорила а На, нона схааала о'хай.

Намагалася умовити Лін, ала вона хоча ща по­бути тут до відльоту у Фракцію. На сардься

на наі.

Ілса

і

Р.З: Ой-йой! Я л*дь терпіло ©

Не сердься на неї. Здається, моя Отака-то-Дівчинка почала отаким-то чином захищати свою старшу сестру з того моменту, як навчилася балакати. Лін не хоче їхати на пікнік, на смажені сардельки, тому що не любить запах багаття... тільки не сердь- теся на неї. Лін не може носити такі кеди, тому що в її класі ніхто таких не носить... тільки не сердьтеся на неї. Лін хоче, щоб на випускний її відвіз тато Раяна... тільки не сердьтеся на неї. І що найгірше? Я ніколи й не сердився. Я міг би пояснити Лінні, що моя прихильність до Ілси — це як моя ліворукість — щось вроджене, що я цього не можу контролювати, — і таке пояснення, хоча й було правдою, ще більше погіршило б спра­ву. Можливо, саме тому, що це було правдою.

VIII

Ілса приїздить на острів Дума, у Велику Ружу. Осанна, вона радіє, ура, і я теж. Джек знайшов дорідну леді на ім’я Хуаніта, вона прибирає в хаті двічі на тиждень, і я попрохав її приготувати гостьову спальню. Я також попрохав її принести свіжих квітів наступного після Різдва дня. Посміхаючись, вона запропонува­ла щось, що почулося мені як «розв’язний какус». Мій розум, хоч

б

на той час і цілком призвичаєний до високого мистецтва пере­хресних аналогій, заклинило секунд на п’ять; відтак я запевнив Хуаніту, що Ілсі сподобається різдвяний кактус.

Увечері перед Різдвом я перечитав перший мейл від Ілси. Я сидів у Флоридській кімнаті, сонце схилялося до заходу, кида­ючу довгу, яскраву доріжку на воду, але до смерку залишалося принаймні ще години зо дві. Приплив був високий. Піді мною зі звуком, що так нагадував конфіденційний хриплуватий шепіт, совалися й терлися міріади мушель. Я провів пальцем по пост­скриптуму — маю цікаву новину — і моя права рука, та, якої більше не було, почала свербіти. Напрямок цього свербіння відчувався майже до міліметрів чітко. Воно почалося в лікті й спіраллю спускалося до зовнішнього боку зап’ястя. Свербіння поглибилося до нестерпності в місці, якого я не міг почесати.

Я заплющив очі, звів докупи пучки великого й середнього пальців правої руки і клацнув. Звуку не вийшло, але я відчув те клацання. Я потер рукою собі бік і відчув тертя. Я опустив свою, давно згорілу у сміттєспалювальній печі шпиталю у Сент-Полі, праву руку на бильце крісла й забарабанив пальцями. Звуку нема, але є відчуття: доторк шкіри до плетеної лози. Я міг би присягнути Господнім іменем.

Раптом мені захотілося малювати.

Я подумав, чи не піднятися у велику кімнату нагорі, але до моєї Малої Ружі йти так довго. Я пішов до вітальні й витяг один альбом з пачки «Умільців» на журнальному столику. Більшість мого мистецького причандалля залишалося нагорі, але тут, у шухляді письмового столу, лежало кілька коробок кольоро­вих олівців, і їх я також дістав.

Повернувшись до Флоридської кімнати (яку я вже звик вва­жати верандою), я сів і заплющив очі. Слухав, як роблять піді мною свою роботу хвилі, підіймаючи мушлі й розкладаючи з них нові візерунки, кожний відрізняється від попереднього. З заплющеними очима мені це ворушіння ще більше нагадува­ло балачку: море дарувало тимчасову мову краю землі. І сама земля була тимчасовою, оскільки з геологічної точки зору Дума не протримається довго. Жоден з тутешніх островів не про­тримається; бо кінець-кінцем Затока вхопить їх усі і зведе нові в нових місцях. Радше за все, те саме колись трапиться і з усією Флоридою. Земля тут низька, та ще й заставлена.

Отже, цей звук розслаблював. Гіпнотизував.

Не розплющуючи очей, я нащупав мейл Ілси і знову провів по ньому пальцями. Я зробив це правою рукою. Відтак розплю­щив очі, відкинув роздруківку мейла вбік годною рукою і по­клав на коліна альбом «Умілець». Відгорнув обкладинку, ви­сипав перед собою на стіл усі дванадцять загострених олівців «Вінус» і почав малювати. Я думав, що збираюся зобразити Ілсу — про кого ж я іще на той час думав, як не про неї? —- й очі­кував, що в мене вийде на диво гидка картинка, тому що жод­ного людського образу, відтоді як знову почав малювати, я від­творити не намагався. Але, хоч і не Ілса вийшла в мене, зате непогано. Не блискуче, ясно, що не Рембрандт (навіть не Нор­ман Роквел ”), але таки непогано.

То був юнак у джинсах і майці «Мінесота ІЬінз»^7Ї. З ігровим номером 48, який для мене не був значущим; у своєму іншому житті я бачив багато матчів Т-Wolves⁷⁴, але ніколи не був бейс­больним фанатом. Хлопець мав біляве волосся, колір якого вийшов у мене не зовсім точним; у мене не було такого олівця, щоб довести його до потрібного коричневого відтінку. В руці він тримав книжку. І посміхався. Я знав, хто він такий. Він був Ілсиною новиною. Про це розказували мушлі, коли їх піднімав прибій, перегортав і кидав знову. — Заручена, заручена. — Во­на носить каблучку з діамантом, він купив її у... я заштрихову­вав хлопцеві джинси голубим «Вінусом». Потім кинув цей олі­вець, а взяв чорний і нашкрябав слово

ZALES

внизу аркуша. Це була інформація; і це також була назва ри­сунка. Називання дарує силу.

Відтак, без паузи, я кинув чорний, ухопив оранжевий і до­малював робочі бутси. Мій оранжевий був надто яскравим, через це черевики виглядали новими, а вони такими не були, проте сама ідея була вірною.

.1

Я почухав праву руку, тобто крізь праву руку, отже насправ­ді почухав собі ребра. Стиха промурмотів собі «бля». Піді мною мушлі, здавалося, мурмотіли ім’я. Чи не Коннор? Ні. І ще щось тут було не так. Я не знав звідки йде це відчуття неправиль­ності, але раптом фантомний свербіж у моїй правій руці зблис­нув крижаним болем.

Я відкинув верхній аркуш і рисував далі, цього разу лише червоним олівцем. Червоне, червоне, воно було ЧЕРВОНЕ! Олівець літав, виливаючи з себе людську фігуру, мов кров з ра­ни. Вона була обернена спиною, одягнена в червону хламиду з якимсь мереживним коміром. Волосся я також зробив чер­воним, тому що воно виглядало як кров, і ця особа відчувала­ся як кров. Як небезпека. Не для мене, але...

— Для Ілси, — промурмотів я. — Небезпека для Ілси. Це хлопець? Хлопець-новина?

Щось не те було з цим хлопцем-иовиною, але не це, гадав я, вивертає мене. Перш за все, фігура в червоній хламиді не ви­глядала як хлопець. Важко було судити напевно, але так — по­думалось мені — це жінка. Тож, може, це зовсім і не хламида? Може, це така сукня? Довга червона сукня?

Я повернувся знову до першої фігури і подивився на кни­гу, яку тримав хлопець-новина. Я кинув червоний олівець на долівку і пофарбував книгу чорним. Відтак знову поди­вився на хлопця і раптом написав над ним літерами схожи­ми на курсив

црлібрі

Потім я кинув на підлогу й чорний олівець. Здійняв тремтячі руки, затуливши ними собі обличчя. Я звав свою дочку на ім’я, звав так, як звуть того, хто надто наблизився до краю урвища або швидкісної автомагістралі.

Можливо, я просто здурів. Напевне я здурів.

Нарешті я усвідомив, що затуляю — о так, авжеж — собі очі лише однією рукою. Фантомний біль і свербіння зникли. Дум­ка, що я ледь не поїхав глуздом — чорт забирай, та я ж ледь

не сконав — залишилася. Одне було поза всякими сумнівами; я був голодний. Дико голодний.

IX

Ілсин літак прибув на десять хвилин раніше розкладу. Вона сяялаувицвілихджинсахі в майці університету Браун⁷⁵, і я не ро­зумів, як це Джек не закохався в неї просто там, посеред тер­міналу Б. Вона кинулась мені в обійми, обцілувала все обличчя, а відтак, регочучи, коли я почав хилитися вліво на костур, підхопила мене. Я познайомив її з Джеком і вдав, ніби не помі­чаю крихітний діамант (поза всякими сумнівами придбаний у Зейлса⁷⁶), що спалахнув на підмізинному пальці її лівої руки, коли вони здоровкалися.

— У тебе чудовий вигляд, татусю, — сказала вона, коли ми вийшли у духмяне грудневе надвечір’я. — Ти засмаг. Це вперше з того часу, як ти будував рекреаційний центр у Лілідейл-пар- ку⁷⁷. Та ти ще й погладшав. Не менш як на десять фунтів. Прав­да ж, Джеку?

— Тобі краще судити, — посміхаючись, відгукнувся Джек. — Я піду по машину. Ви почекаєте тут, бос? Я скоро.

— Я в порядку.

Ми, з її двома сумками й комп’ютером, чекали на хіднику. Вона посміхнулася мені просто в очі.

— Ти ж помітив, тату? — спитала. — Не прикидайся, ніби ні.

— Якщо ти маєш на увазі обручку, то я її помітив. Якщо це не виграш з автомату за двадцять п’ять центів, то прийми мої вітання. Лін вже знає?

— Так.

— А твоя мати?

— А ти сам як гадаєш, тату?

— Гадаю... ні. Тому що вона зараз заклопотана дідусем.

— Дідусь — то не єдина причина, чому я тримала обручку в своєму гаманці весь час, поки була в Каліфорнії — щоправда показала там її Лін. Більш за все я хотіла показати каблучку тобі першому. Щось не так?

— Ні, люба, це зворушливо.

«г

Так, я справді почувався зворушеним. Але я також непокоїв­ся за неї, і не лише тому, що двадцять їй має виповнитися тільки через три місяці.

— Його звуть Карсон Джонс, а ще він навчається на бого­словському факультеті — ти можеш в таке повірити? Я кохаю його, тату, я дуже його кохаю.

— Це чудово, люба, — сказав я, відчуваючи, як жах повзе вгору мені по ногах.

«Тільки не кохай його аж надто дуже, — думав я. — Не за­надто дуже. Тому що...»

Вона уважно подивилася на мене і її посмішка зів’яла.

— Що? Що не так?

Я забув, яка вона кмітлива, як швидко вміє читати в мене по очах. А хіба любов не випромінює власну психічну енергію?

— Нічого, мила. Просто трохи розболілося стегно.

— їй прийняв свої заспокійливі пігулки?

— Звичайно... Я потроху їх зменшую. Планую зовсім відмови­тися від них у січні. Зроблю собі такий подарунок на Новий рік.

— Тату, це чудово!

— Хоча новорічні рішення прийнято порушувати.

— їй не такий. їй робиш все, що вирішив зробити, — насу­пила брови Ілса. — Цього якраз не любила в тобі мама. Гадаю, вона тобі заздрила.

— Кохана, розлучення вже трапилося. Не приймай нічийого боку, о’кей?

— Ну, я розповім тобі ще дещо, — сказала Ілса, підібравши губи. — У Палм Дезерті вона страшенно часто зустрічається з певним сусідом. Каже, ніби вони просто ходять разом на каву, бо симпатизують одне одному — мовляв, Макс втратив свого батька минулого року, і Максові дуже подобається ді­дусь, і бла-бла-бла — але я бачу, як вона дивиться на нього і я... ні... зроби щось! — Губи в неї майже щезли, і я подумав, що вона зараз виглядає точнісінько як її мати. Наступна думка виявилася на диво втішливою: гадаю, з нею все буде гаразд, га­даю, якщо навіть цей святий Джоне піддурить її, з нею все'дно все буде гаразд.

Я побачив свою орендовану машину, але Джекові ще треба було під’їхати. Водії навкруги безупинно підбирали пасажирів. Я сперся боком на костур і обійняв свою дочку, котра подола­ла довгу путь від Каліфорнії, щоби побачитись зі мною.

— Не будь такою суворою до матері, о’кей?

— Тебе навіть не хвилює те, що...

— Найбільше мене хвилює сьогодні те, щоб ти й Мелінда були щасливими.

Я побачив у неї плями під очима і зрозумів, що хоч яка вона юна, а переліт її таки втомив. Подумав, ось вона добре виспить­ся, і все буде гарно. Якщо мої передчуття щодо її бойфренда правильні — я мав надію, що помиляюся, проте гадав, що ні — в наступному році на неї очікують чимало безсонних ночей.

Джек вже спромігся доїхати до терміналу компанії «Ер Фло­рида», проте ми ще мали час.

— У тебе є фото твого хлопця? Допитливий тато воліють знати.

Ілса розквітла.

— Заб’ємо.

Світлина, яку вона дістала зі свого червоного шкіряного портмоне, була в прозорій пластиковій упаковці. Ілса витягла її і подала мені. Я зрозумів, що цього разу моя реакція не була такою помітною, бо з її лиця не зникла приязна (насправді дещо глупувата) посмішка. А що я? Я відчув себе так, ніби проковтнув щось таке, чому не слід проходити крізь людське горло. Скажімо, шматок свинцевої картечі.

Ні, не тому, що Карсон Джонс був схожий на чоловіка, якого я намалював у передріздвяний вечір. До цього я був готовий, готовий з тієї миті, як побачив весело сяючий перстеник на Ілсиному пальці. Я був шокований тим, що мій малюнок ви­явився майже точнісінькою копією фото. Так, ніби замість при­щепити до краю мого мольберту фотографію софори, морської лаванди чи падубу, я був причепив туди саме оцей знімок. Він стояв у джинсах і зношених жовтих черевиках, які я спромігся точно відтворити; його темно-русяве волосся прикривало вуха і лоба; в руці він тримав книжку, і я знав, що то Біблія. Найпро-

I

мовистішою була майка «Мінесота Твінз» з номером 48 зліва на грудях.

— Хто грає під 48 номером, і як ти натрапила на фана «Твін- зів» у Брауні? Я гадав, там царство «Ред сокс»⁷⁸.

— 48-й номер — це ГорйТантер⁷⁹, — відповіла вона, глянув­ши на мене так, ніби я був найтупішим у світі йолопом. — Там у центральному студентському клубі стоїть величезний теле­візор, тож я якось зайшла туди в липні, коли «Шкарпетки» грали з «Близнюками». Там було повно народу, хоча йшла літня сесія, але тільки на мені й Карсоні були символи «Близню­ків» — він був у їхній майці, а я в кашкеті. Тож, зрозуміло, ми сіли поряд, нуй...

Вона знизала плечима, показуючи, що далі все було як во­диться.

— Якого він кольору, в релігійному сенсі?

— Баптист. — Вона поглянула на мене дещо зухвало, ніби назвала його канібалом. Хоча, як член добропорядної Першої Церкви Невизначеного Чогось, я не ставився негативно до баптистів. Мені не подобалися тільки ті церкви, що наполя­гають на тому, що їхній Бог вищий за вашого Бога. — В ос­танні чотири місяці ми разом відвідували службу тричі на тиждень.

Під’їхав Джек і вона нахилилася до своїх сумок.

— Він збирається у весняний семестр зробити турне з чудо­вою госпел-групою. Це будуть справжні гастролі, з квитками і таким іншим. Група називається The Hummingbirds[2]. Чув би ти його, він співає, мов янгол.

— Не маю сумнівів, — погодився я.

Вона знову поцілувала мене, ніжно, у щоку.

— Я рада, що приїхала, тату. А ти радий?

— Більше, ніж ти собі можеш уявити, — запевнив я, ро­зуміючи, як страшенно мені хочеться, щоб вона закохалася в Джека. Це вирішило б усі проблеми... чи так мені здалося на той момент.

У нас не було жодної грандіозної Різдвяної вечері, хоча були, як їх називає Джек, курчата-астронавти, плюс журавлинова приправа, салат з пакету й рисовий пудинг. Ілса з’їла по дві добавки кожної страви. Після обміну подарунками і взаємних урочистих подяк — це саме те, про що мені мріялося! — я повів Ілсу нагору до Малої Ружі і показав їй більшість з мого мистець­кого доробку. Малюнок її бойфренда й жінки (якщо то була жінка) в червоному лежали сховані на верхній полиці шафи в моїй спальні, і там вони залишатимуться аж поки моя доч­ка не поїде.

І.

Я причепив близько десятка інших — переважно заходи сон­ця — до прямокутних картонок і поставив їх під стінами кім­нати. Спершу вона пройшлася повз них. Зупинилася, відтак знову обійшла «виставку»..3апала ніч, велике вікно було спов­нене темряви. Затока віддалилася з відпливом, її присутність тільки й чутно було з ніжного дихання хвиль, що набігали на пісок і завмирали.

— Це ти насправді сам зробив? — нарешті промовила вона. Обернулась і подивилася на мене так, що мені стало ніяково. Так одна людина дивиться на іншу, коли проводить її серйозну переоцінку.

— Так, я, — відповів я. — І як вони тобі?

— Вони гарні. Можливо більше, ніж просто гарні. Оця, — во­на нахилилася і дуже обережно взяла ту картинку, де на лінії обрію сиділа мушля з жовто-помаранчевим сяйвом навкруг неї. — Вона така, блядь... вибач, така з біса бентежна.

— Я теж так думаю, — сказав я. — Але насправді тут нема нічого нового. Звичайна вечірня зоря лише трохи приправлена сюрреалізмом.

І раптом дурнувато вигукнув «Хелло, Далі!»

Вона поставила «Захід з мушлею» і взяла «Захід із софорою».

— Хтось інший це все бачив?

— Тільки ти й Джек. А ще Хуаніта. Вона називає їх авшіасіог. Чи якось так. Джек каже, це означає лячні.

— Вони таки трохи лячні, — погодилась вона. — Але, тату... намальоване олівцями... мажеться. І я вважаю, що вони ви­цвітуть, якщо ти щось не зробиш із цими картинами.

-Що?

— Не знаю. Але гадаю ти мусиш їх показати комусь, хто ро­зуміється на цьому. Комусь, хто зможе тобі сказати наскільки вони гарні.

Мене це потішило, але також і знервувало. Майже стриво­жило.

— Не маю ніякого уявлення кому і де...

— Спитай Джека. Либонь він знає тут якусь арт-галерею, де на них можуть подивитися.

— Авжеж, просто зайти з вулиці й проголосити: я живу на острівці Дума і ось намалював кілька етюдів олівцями — пе­реважно заходи сонця, вельми незвичайне явище для узбере­жжя Флориди — про які мій співробітник каже, що вони тиу азшаіасіог.

Вона вперла руки в боки і схилила голову набік. Таку позу при­ймала Пам, коли не збиралася ні в чому поступитися й дюймом. Фактично, коли збиралася натиснути у суперечці на повний газ.

— Батьку...

— О Господи, мені нікуди подітися.

Вона не звернула уваги.

— Ти перетворив два пікапи, списаний після Корейської війни бульдозер і двадцять тисяч доларів позики на багато­мільйонний бізнес. А тепер ти сидиш отут і запевняєш мене, що не здатен змусити якихось галерейників поглянути на твої картини, якщо ти цього захочеш?

Вона пом’якшала.

— Я кажу, що вони гарні, тату. Гарні. Я ще у школі пройшла лише один мізерний курс «Сприйняття мистецтва», але я бачу те, що бачу.

Я щось відповів, не пам’ятаю, що саме. Я думав про свою на- віжену замальовку Карсона Джонса, тобто баптистського колібрі. Чи їй вона так само сподобалась би, аби вона її побачила?

Але я їй її не покажу. Ні ту, ні іншу, з фігурою в червоній хламиді. Ці картинки не побачить ніхто. Так я гадав тоді.

— Тату, якщо цей талант в тебе був завжди, то чому він не проявився раніше?

— Не знаю. І чи насправді талант — те, про що ми отут базі­каємо, це ще нікому невідомо.

— Тоді знайди когось, хто тобі пояснить, о’кей? Когось, хто розуміється. — Вона взяла до рук малюнок моєї поштової скриньки. — Навіть оцей... нічого особливого, окрім того що він е. Тому що він... — Вона торкнулася паперу. — Коник-гой- далка. Тату, чому ти зобразив його на цій картині?

— Сам не знаю, — здивувався я. — Він просто захотів тут бути.

— Ти намалював його по пам’яті?

— Ні. Навряд чи я зумів би. Чи то через аварію, чи тому, що ніколи раніше не мав здібності до цього. — Окрім того випадку, коли я таки це зробив, коли, скажімо, намалював юнака у майці «Шнзів».—Я знайшов це в Інтернеті і надрукував на принтері...

Дата добавления: 2015-08-28