Клуб сімейного дозвілля 4 страница

Коли я закінчив, стояла глупа ніч.

Лівобіч торохкотіли три пальми.

Нижче піді мною — але тепер не дуже віддалік, бо надходив приплив, — зітхала Мексиканська Затока, в неї був довгий нелегкий день, а попереду ще чимало роботи.

Вгорі сяяли тисячі зірок, і прямо в мене на очах з’являлися все нові й нові.

«Так було тут завжди», — подумав я і згадав фразу, яку промовляла Мелінда, почувши по радіо пісню, яка їй дійсно подобалася: чіпляє з першого хелло. Тож я надряпав під моїм рудиментарним танкером маленькими літерами слово HELLO. Наскільки пригадую (а зараз пам’ять в мене покращала), тоді я вперше в житті дав картині назву. І гарну, правда ж? Попри всі руйнації, що трапилися потім, я й зараз вважаю, що це чу­дове ім’я для картини, намальованої чоловіком, котрий з усіх сил намагався виборсатися з журби... намагався пригадати, як воно — відчути себе щасливим.

Картину було закінчено. Я поклав олівець й відтак Велика Ружа вперше промовила до мене. Її голос звучав м’якше за подих Затоки, але я почув його не менш ясно.

— Я чекала на тебе, — сказала вона.

VI

Той рік став роком моїх балачок із самим собою і відповідей самому собі. Іноді відповідали й інші голоси, але тієї ночі там був лиш я, сам, один.

— Х’юстон, це Фрімантл, ви на зв’язку, Х’юстон?

Зазираю до холодильника. Бачу: Боже, якщо тут тільки найнеобхідніше, я нізащо не хотів би стикнутися з тим, що хлопець має на увазі, кажучи «повний запас харчів», — із ним я міг би перечекати Третю світову війну.

— Так, Фрімантле, прийом, ми записуємо.

— Еге, тут є болонья, Х’юстон, продовжую, болонья, ви за­писуєте?

— Прийом, Фрімантле, ми вас чуємо голосно і ясно. Як у вас справи з майонезом?

Ох і були ж ми колись нарвані до майонезу. Там, де я ріс, діти вважали, що копчена ковбаса і білий хліб — це їжа богів. Я зробив два сандвічі з болоньєю на булці і з’їв їх за кухонним столом. У буфеті я знайшов стос «Застільних теревенів»⁵⁴ — яб­лучних і чорничних. Т]реба поміркувати щодо переоформлення свого заповіту на користь Джека Канторі.

Майже по вінця переповнений їжею я повернувся до вітальні, ввімкнув повне освітлення й подивився на «Хелло». Малюнок не видався мені аж надто гарним. Проте був цікавим. У сяк-так нашкрябаній вечірній зорі було щось потайне, щось від моторош­ного пічного вогню. Корабель виявився не тим, який я бачив, намальоване мною судно виглядало чудернацьким, ніби примар­ним. Воно було лише трохи кращим за опудало корабля, а навко­лишня жовто-помаранчева штриховка робила його кораблем- привидом, так, ніби дивне західне сяйво просвічувало його наскрізь.

Я поставив малюнок на телевізор, затуливши напис ХАЗЯЇН НАГОЛОШУЄ НА ТІМ, ЩОБИ ВИ І ВАШІ ГОСТІ НЕ ПАЛИЛИ В ПРИМІЩЕННІ. Придивився уважніше й вирішив, що чогось не вистачає на передньому плані — либонь, маленького човна, може, варто просто посадити на виднокраї човник для поглиб­лення перспективи, — але мені вже розхотілося малювати. Крім того, вдосконалення можуть знищцти ту легку чарівливість, якої вже сповнена картинка. Натомість я взявся за телефон, подумав­ши, якщо він іще не працює, тоді я зателефоную Ілсі по мобіль­ному, але Джек і тут виявився суперовим хлопцем.

Я гадав, що, скоріш за все, натраплю на автовідповідач — ма­буть, моя заклопотана дівчинка зараз в коледжі, — проте вона відгукнулася на перший же дзвінок.

б

— Тату? — Я чомусь так злякався, що спершу не міг вимови­ти й слова, тож вона перепитала: — Тату?

— Так, — промовив я. — А як ти впізнала?

— У мене висвітився номер округу 941. Там знаходиться твій острів Дума. Я перевіряла.

— Сучасні технології. Я не встигаю. Як ти, дитинко?

— Чудово. Наразі від мене питання — як там ти?

— Яв порядку. Краще, ніж у порядку, це правда.

— А хлопець, якого ти найняв...

— Він просто клас. Ліжко постелено, холодильник повний. Я як сюди приїхав уже поспав годин з п’ять.

Зависла пауза, а коли вона знову заговорила, голос звучав стурбованіше, ніж завжди.

— їй ж не дуже налягаєш на болегамувальні пігулки, правда? Бо оксиконтин — це троянський кінь. Хоча я кажу тобі зараз те, що ти й сам добре знаєш.

— Та ні, я не перевищую приписаної дози. Насправді... — тут я осікся.

— Що, тату? Що! — її голос прозвучав так, ніби вона зараз кине слухавку і помчить в аеропорт.

— Я лише зараз усвідомив, що забув о п’ятій прийняти віко- дин... — я поглянув на годинник, — і про оксиконтин о восьмій також забув. Чорти мене забирай.

— Тобі дуже болить?

— Та ні, вистачить пари пігулок тиленолу⁵⁵, щоб заспокоїти­ся. Принаймні до півночі.

— Напевне, це подіяла переміна клімату, — сказала во­на. — І сон.

Я не мав сумнівів, що мені допомогло почасти й те і інше, але вважав, що не тільки. Хай це відгонить божевіллям, але я вважав, що малювання теж відіграло свою роль. Фактично я був у цьому майже впевнений.

Ми собі балакали й балакали, і потроху я став чути, що в її голосі з’являється розпач. Здавалося, вона доходила розуміння, що все, що сталося, сталося назавжди, що її батько й матір не збираються одного ранку прокинутися і все повернути на­зад, як було. Поза тим вона пообіцяла мені зателефонувати Пам і надіслати мейл Мелінді, повідомити їм, що я все ще залиша­юся в рядах живих.

— Татку, а електронний зв’язок там є?

— Є, але зараз ти мій електронний зв’язок, Булочко.

Вона засміялася, пирснула, розреготалася. Я хотів спитати, чи вона там, бува, не плаче, але передумав. Либонь, не варто це робити.

— Ілсо? Люба, мабуть, нам вже час прощатися. Я хочу змити під душем втому від цього дня.

— О’кей, але... — пауза, і раптом вибух. — Мені нестерпно думати про те, як ти житимеш там сам-один, у тій Флориді! А раптом підсковзнешся й гепнешся в тому душі? Так непра­вильно!

— Булочко, мені тут гарно. Справді. В мене е хлопець — йо­го звуть...

«Урагани, — подумав я. — Канал “Погода”»

— Його звуть Джим Канторі. — Ой, що це я верзу. — Я хотів сказати — Джек.

— Це зовсім не те. Ти сам розумієш. Хочеш, я приїду?

— Тільки якщо ти готова до того, що твоя мати здере шкури з нас обох. Чого я дійсно хочу, люба, так це лиш, щоб ти зали­шалася там, де зараз, і займалася своїми справами. Я буду на зв’язку.

— О’кей. Але ж ти бережи себе. Не роби ніякої дурні, дивись мені там.

— Ніякої дурні. Слухаюсь, Х’юстон⁵⁶.

— Що-що?

— Не звертай уваги.

— Тату, я хочу, щоб ти дав мені чесне слово.

На якусь примарну й надзвичайно жахливу мить я побачив Ілсу одинадцятирічною. Одягнена в герлскаутську форму вона дивилася на мене розпачливими очима Моніки Голдстайн. Я відповів раніше, ніж подумав.

— Обіцяю. Присягаюся. Ім’ям матері.

Ілса захихотіла.

— Ніколи не чула таких слів від тебе.

— Ти ще багато чого про мене не знаєш. Я глибока особистість.

б

— Ну, якщо ти так кажеш, — пауза, й відтак. — Люблю я тебе.

— Я теж тебе люблю.

Я обережно поклав слухавку на місце і довго ще дивився на телефон.

VII

Замість душу я пішов на берег, до води. І швидко з’ясував, що від мого костура на піску нема ніякої користі — насправді він тільки заважає, — але щойно я завернув за ріг будинку, як впевнився, що до берега якихось пару десятків кроків. Повільно йдучи, я легко його досягну. Прибій був легеньким, хвильки заввишки кілька дюймів. Важко було собі уявити цю воду по­тужною руйнівною силою під час урагану. Навіть неможливо було. Пізніше Ваермен пояснить мені, що Бог завжди карає нас через те, чого ми не здатні собі уявити.

Це була одна з найкращих його приповідок.

Я повернувся йти додому, але затримався. Світла було до­статньо, щоб роздивитися килим з мушель — глибокі поклади мушель — під дном Флоридської кімнати. Я уявив собі, як при високому припливі добряча половина мого нового будинку виглядає носовою палубою корабля. Пригадав, що казав Джек — я матиму достатньо попереджень, якщо Мексиканська Затока вирішить з’їсти мій дім, я заздалегідь почую його стогін. Певне, він має рацію... хоча, за ідеєю, я мав б отримати достатньо попереджень і там, на будівельному майданчику, коли важкий кран здавав на мене задом.

Я пошкандибав назад до притуленого під стіною костура і «прогулявся брусом»⁵⁷ до дверей будинку. Думав взяти душ, а замість того скупався у ванні, залазячи до неї й вилазячи назад тим обережним бічним способом, якому в моєму іншому житті мене вчила Кеті І)?ін, коли ми тренувалися з нею, обоє в купальних костюмах, от тільки моя нога була тоді схожа на шматок невміло порубаного м’яса. М’ясиво відійшло в минув­шину, моє тіло творило чудеса. Шрами залишаться на все жит­тя, але й вони померхнуть. Уже почали загладжуватися.

в

Витершись і почистивши зуби, я прошкутильгав у головну спальню, де оглянув королівське ліжко, вже очищене від деко­ративних подушечок.

— Х’юстон, — промовив я, — просимо посадки.

— О’кей, Фрімантле, — відповів я сам собі, — посадку дозво­ляємо.

А що? Я не збираюся спати, яке там спання після денного сну, але трохи полежати не завадить. Нога почувалася ще гарно, навіть після експедиції до води, хоча нило в попереку й ломило шию під потилицею. Я ліг. Ні, про сон і мови не могло йти, але світло я все ж таки вимкнув. Просто, щоб дати відпочинок очам. Полежу, поки не заспокояться поперек і шия, а потім дістану книжечку з валізи і почитаю.

Просто полежу трохи, а потім...

Я розслабився, а скоро й зовсім відплив. Сновидінь не було.

VIII

Я прийшов до тями серед ночі, свербіла права рука й поколю­вало у правій долоні, ще не усвідомлюючи, де знаходжусь, я по­чув, як піді мною щось скрегоче й скрегоче. Спершу подумав, що то якийсь механізм, але як для механізму звук був нерівний. І якийсь занадто органічний. Потім мені наверзлися зуби, але ні в кого не могло бути аж таких величезних зубів. Принаймні ні в кого у видимому світі.

«Дихання», — подумалось мені, і здогадка здалася вірною, але яка тварина могла б дихати з таким потужним скреготом? Господи, я втрачав розум через те свербіння, що охопило руку від зап’ястя до згину ліктя. Я потягнувся лівою рукою через груди, щоб почесатися, але ж там не було ліктя, не було руки, не було долоні, тож почесав я лише простирадло.

Врешті це мене остаточно розбудило і я сів у ліжку. Хоча в кімнаті було дуже темно, зоряного світла, яке лилося крізь західне вікно, вистачило, щоб розгледіти одну з моїх валіз на лаві біля підніжжя діжка. Тепер я зорієнтувався. Я пере­буваю на острові Дума, що приліпився до західного узбереж­жя півострова Флорида — притулку молодят та напівмерців. Я в будинку, якому вже дав назву Велика Ружа, але ж це скреготіння...

— Та це ж мушлі, — промурмотів я, лягаючи знов. — Це мушлі під будинком. Приплив надходить.

Мені одразу сподобався цей звук, коли я прокинувся і впер­ше почув його серед ночі, не в змозі зрозуміти, де я і хто я і що в мене залишилося цілим. Звук став моїм.

Цей звук зачепив мене від першого хепло.

З — МАЛЮВАННЯ НОВИМИ ЗАСОБАМИ

і

Далі надійшов період одужання й переходу від іншого життя до того, що я прожив на острові Дума. Скоріш за все, доктор Камен знав, що в такі періоди здебільшого й відбуваються великі внутріш­ні зміни: громадянське занепокоєння, заколот, революція і вре­шті масові страти, коли голови очільників старого режиму ско­чуються до кошика на помості гільйотини. Я певен, цей великий чоловік бачив і переможні революції, й такі, що зазнали невдачі. Просто, знаєте, не кожен здатен перейти до нового життя. А хто здатні, ті не завжди дістаються золотого райського берега.

Моє нове захоплення допомагало мені в переході, а також допомагала Ілса. Я завжди буду вдячний їй за це. Але мені со­ромно, що я шастав до її гаманця, поки вона спала. Можу лише сказати, що тоді я, здавалося, не мав іншого вибору.

II

Вранці наступного дня після приїзду я прокинувся, почуваю­чись найкраще за весь час після аварії, — але не аж так, щоб відмовитися від свого вранішнього болегамувального коктей­лю. Я запив пігулки помаранчевим соком і вийшов надвір. Була сьома година. В Сент-Полі повітря мусило бути достатньо холодним, щоб угризти мені ніс, а прохолода на Думі відчува­лася поцілунком.

Я притулив свого костура там же, де був поставив його ми­нулого вечора, і знову рушив до лагідних хвиль. Правобічний вид на звідний міст і острів Кейзі за ним мені затуляв будинок. А от ліворуч...

У тім напрямку пляж, здавалося, тягнеться без кінця, сліпу­ча смуга між синьо-сірою Затокою і морським вівсом. Удалині я помітив якусь цятку, чи, може, пару. Але загалом цей казко­вий, ніби з глянсової картки, берег був цілком порожнім. Жоден з інших будинків не стояв близько берега, тож коли я обернув­ся обличчям на південь, то побачив там єдиний дах: цілий лан потопаючої у пальмах помаранчевої черепиці. То була гасьєнда, яку я примітив попереднього дня. Я міг затулити її від себе долонею й почуватися, мов Робінзон Крузо.

Я рушив туди, по-перше — я ж бо лівша, повертання наліво все життя було природним для мене. А ще й тому, що просто задивився в той бік. Та недалеко я зайшов, ніякої Великої Пляж­ної Прогулянки того дня не відбулося, я хотів тільки впевни­тися, що зможу повернутися до свого костура, але то таки була перша спроба. Пам’ятаю, як повернув назад і дивувався влас­ним слідам на піску. У вранішньому світлі відбитки лівої ступні були глибокими й чіткими, наче зроблені якимсь штампуваль­ним пресом. Більшість слідів правої ноги виглядали розма­заними, бо я її підтягував, але як на початок і вони виглядали доволі ясними. Я порахував кроки назад. їх виявилося всього тридцять вісім. Під кінець у мене вже тремтіло стегно. Сил залишилося тільки ввійти, вихопити стакан йогурту з холо­дильника і перевірити, чи насправді так гарно працює телеві­зор, як мені наобіцяв Джек Канторі.

Виявилося, що гарно.

III

Оце й стало моїм вранішнім розпорядком: помаранчевий сік, прогулянка, йогурт, поточні новини. Я приохотився до Робін Мід⁵⁸, молодої жінки, що веде програму головних новин з шос­тої до десятої ранку. Нудне життя, правда ж? Але поточні но­вини з якоїсь країни з диктаторським режимом на побіжний погляд також видаються нудними — диктаторам подобається нудність, вони кохаються в нудності — навіть, якщо під по­верхнею грядуть великі зміни.

Ушкоджені тіло та мозок не просто схожі на диктаторів, вони і є справжніми диктаторами. Нема безжаліснішого тира­на, ніж біль, ані деспота, жорстокішого за нестямність. Те, що мій розум пошкоджено не менше, ніж тіло, я усвідомив тільки тоді, коли опинився сам на сам і всі інші голоси залишилися позаду. Той факт, що я намагався задушити жінку, з якою про­жив двадцять п’ять років, лише за те, що вона хотіла витерти піт мені з лоба після того, як я наказав їй полишити кімнату, був найменш значущим. Факт, що ми жодного разу не кохали­ся в період між аварією й нашим розлученням, ба навіть не на­магалися, також не був головним, хоча він мені й здавався на­тяком на більшу проблему. Навіть раптові й виснажливі вибухи люті не грали центральної ролі.

Головним було відчуження. Я не знаю, як по-іншому це оз­начає. Моя дружина стала мені здаватися якоюсь... чужою. Більшість близьких мені людей я також почав відчувати як чужих, мене бентежила власна байдужість. Спочатку я нама­гався себе переконати, що відчуження, яке я відчув до своєї дружини й свого життя, либонь, і є природною реакцією лю­дини, котра іноді не могла навіть згадати назви тієї штучки, за допомогою якої застібаються штани — зумер, зімер, зіпіті-ду- да⁵⁹? Я запевняв себе, що це минеться, а коли воно не минуло­ся і Пам повідомила, що бажає розлучення, вслід за припадком люті я відчув полегшення. Тому що моє відчуття відчуження перетворилося на нормальний стан, принаймні стосовно неї. Тепер вона насправді стала чужою. Вона зняла з себе Фрімант- лівську форму й покинула мою команду.

В перші тижні на Думі це відчуття відчуження допомагало мені легко й гладенько кривити душею. Я відповідав на мейли й листи Тому Райлі, Кеті Грін і Вільяму Бозмену III — нетлін­ному Бозі — короткими фразами (я в порядку, погода чудова, кості міцнішають), які мали мало спільного з моїм реальним життям. А коли листи від них спершу порідшали, а згодом і припинилися, я не переймався.

Тільки Ілса залишалася в моїй команді. Тільки Ілса відмови­лася скидати мою форму. Щодо неї я ніколи не відчував відчу­ження. Ілса залишалася по мій бік скляної перегородки, завжди

і

поряд. Якщо я якогось дня не надсилав їй мейлу, вона телефо­нувала. Якщо я не телефонував їй три дні поспіль, телефону­вала вона. І їй я не брехав про свої нібито плани порибалити в Затоці чи відвідати Еверглейдс⁶⁰. Ілсі я розповідав правду, або ту її частку, яка не виглядала надто дикою.

Приміром, я розповідав їй про мої вранішні прогулянки вздовж пляжу, про те, що кожного дня я заходжу трохи далі, але мовчав про Гру в Числа, бо це звучало би ідіотськи... або маніакально-нав’язливо — це саме той термін, якого я зараз потребую.

Лише тридцять вісім кроків від Великої Ружі першого ранку. Наступного ранку я підкріпився додатковою великою склянкою помаранчевого соку і знову рушив берегом у пів­денному напрямку. Цього разу я зробив сорок п’ять кроків, що тоді для мене було доволі великою дистанцією без косту­ра. Я запевнив себе, що насправді зробив лише дев’ять. На цьому самообмані й трималася Гра в Числа. Робиш один крок, відтак два кроки, відтак три, відтак чотири, відкручуючи свій внутрішній одометр назад на нуль кожного разу, поки не до­сягаєш дев’яти. А коли складаєш цифри від одного до дев’яти разом, отримуєш сорок п’ять. Якщо це здається вам глуп- ством, я не стану сперечатися.

На третій ранок я умовив себе пройти від Великої Ружі без костура десять кроків, які насправді були п’ятдесятьма п’ятьма, або дев’яносто ярдів туди й назад. За тиждень я досяг сімдеся­ти.. ч а якщо ви складете всі ці числа, вийде сто п’ятдесят три. Я дійшов до кінця запланованої дистанції, подивився на свій будинок і здивувався, яким він здається далеким. А ще я трохи злякався думки, що мені тепер доведеться пройти весь зворот­ній шлях.

«Ти можеш це зробити, — запевняв я себе. — Це легко. Яки­хось сімдесят кроків, і все».

Так я казав собі, але не казав цього Ілсі.

Трохи далі кожного дня, залишаючи позаду сліди підошов. На той час, коли Санта-Клаус з’явився у супермаркеті на Бене- ва-роуд⁶¹, де Джек Канторі робив для мене закупи, я усвідомив дивовижу: всі мої сліди в південному напрямку були чіткими.

Відбиток правого черевика починав тягнутися й розпливатися тільки коли я повертав назад.

Вправи стали звичкою, й дощові дні не становили перешко­ди для мене. Другий поверх Великої Ружі займала одна велика кімната. Всю долівку покривав суцільний товстезний килим рожевого кольору, а з великого вікна відкривався вид на Мек­сиканську Затоку. Більше там не було нічого. Джек запропону­вав мені скласти список меблів, які б мені там хотілося поста­вити, і він привезе їх з того ж місця, де орендував меблі для нижнього поверху, якщо вони мене задовольняють... Я запев­нив його, що все в порядку, і пояснив, що багато речей мені на другому поверсі не треба. Мені сподобалася порожнеча цієї кімнати. Вона збуджувала уяву. Я сказав йому, що хочу лише три речі: простий стілець з прямою спинкою, мольберт і тре­нажер Сайбекс®. Може Джек доставити ці речі? Він їх привіз. Через три дні. З того часу й до самого кінця на другому поверсі я й рисував, і малював, і робив там свої вправи, коли негода замикала мене в стінах будинку. Весь час мого перебування у Великій Ружі самотній стілець з прямою спинкою залишався там єдиним справжнім елементом умеблювання.

Щоправда, мені не так вже й багато трапилося дощових днів — недарма називають Флориду Сонячним штатом. З по­довженням моїх прогулянок у південному напрямку та цятка чи ті цятки, що я помітив першого ранку, поступово перетво­рилися на двох людей — принаймні у більшості випадків їх було двоє. Одна людина сиділа в інвалідному кріслі з покри­тою чимось, схожим на солом’яний капелюх, головою. Інша штовхала це крісло-візок, а потім сідала поряд. Вони з’являлися на пляжі близько сьомої ранку. Інколи той, що міг ходити, ненадовго полишав ту, що сиділа в кріслі, щоб повернутися з чимось, що виблискувало під вранішнім сонцем. Я вирішив, що то таця для кави, сніданку або для того й іншого. Далі я ви­рішив, що вони з’являються з великої гасьєнди, дах якої пло­щею в цілий акр, а то й більше, покрито помаранчевою чере­пицею. То був останній видимий мені будинок на Думі, за ним дорога губилася в буйних заростях, які захопили більшу час­тину острова.

Я так і не міг повністю звикнути до порожнечі цього місця. «Там мусить бути зовсім тихо», — казала мені Сенді Сміт, але я все-таки уявляв собі пляж, заповнений опівдні людьми: пари смажаться під сонцем на простирадлах і молодь студент­ського віку, густо намазавши одне одного кремом для засмаги, грає у волейбол з ай-подами⁶³, пристебнутими до біцепсів, малі діти в обвислих купальниках хлюпаються на мілині, а гідро- цикли, джеркочучи, шастають туди-сюди на відстані сорок футів від берега.

.1

Джек нагадав мені, що зараз лише грудень.

— Щодо туризму у Флориді, то місяць між Днем подяки й Різдвом — тут мертвий сезон. Не так глухо, як у серпні, але все одно порожньо. Хоча... — Він змахнув рукою. Ми стояли біля поштової скриньки з червоним номером 13, я спирався на костур, а Джек виглядав дуже спортивно в обрізаних джинсах і стильно пошматованій майці Татра Devil Rays⁶⁴. —...На­справді цей куток — не туристичний. Хіба ви бачили тут дре­сированих дельфінів? тут тільки сім будинків, включно з отим найбільшим... і джунглі. До речі, є там ще якийсь будинок, зруйнований. Так кажуть на острові Кейзі.

— А що не так з Думою, Джеку? Дев’ять миль першосортної флоридської нерухомості, пречудовий пляж, чому тут нема курортної активності? Що з цим островом?

Він знизав плечима.

—Повзуча юридична суперечка, наскільки мені відомо. Якщо хочете, я взнаю подробиці.

Я завагався, а відтак похитав головою.

— Вас це непокоїть? — Джек дійсно виглядав зацікавле­ним. — Ця тиша? Бо мені, якщо чесно, вона трохи діє на нерви.

— Ні Зовсім ні, — відказав я і це було правдою. Одужан­ня — різновид перевороту, і як я, здається, вже казав,-усі ус­пішні перевороти починаються потайки.

— Чим ви займаєтеся? Вибачте мою цікавість.

з,

— Вранці вправами. Читаю. Сплю після обіду. А ще я малюю. Мабуть, пізніше спробую писати фарбами, але поки що не го­товий до цього.

— Деякі ваші речі виглядають дуже гарними як для аматора.

— Дякую, Джеку, мені приємно це від тебе чути.

Я не знав, чи приємність була його натурою, чи він висловив свою версію правди. Та це не мало значення. Коли йдеться про такі речі, як картини, висловлюється тільки чиясь приватна думка, хіба ні? Єдине, що я напевне знав — щось відбувається зі мною. В мені. Іноді я трохи лякався цього відчуття. Але здебільшого воно було просто диявольськи приємним.

Здебільшого я малював нагорі, в кімнаті, яку поступово звик звати Малою Ружею. Звідти відкривався тільки єдиний вид — на Затоку з пласкою лінією обрію, але я мав цифрову камеру, тож фотографував іноді деякі інші речі, друкував знімки, чіпляв їх до мольберту (ми з Джеком поставили його так, щоб потужне післяобіднє сонце просвічувало крізь папір) і малював ті речі. Знімки не робилися послідовно чи з якоюсь конкретною метою, хоча коли я написав про них в мейлі Камену, він відповів, що підсвідомість, якщо їй не заважати, пише свої поезії сама.

Може, я', може, по [1].

Я нарисував свою поштову скриньку. Я нарисував те, що росло довкола Великої Ружі, а потім попросив Джека купити мені книжку «Звичайні рослини узбережжя Флориди» й відтак зміг писати їх назви на своїх картинках. Найменування, здава­лося, допоможуть — додадуть якоїсь сили. Тоді в мене закін­чувалася вже друга коробка кольорових олівців... на черзі була третя. Рослини були: алое, лавандове море вибухало крихітни­ми жовтими квіточками (кожна мала дрібнесеньку темно-фіоле­тову серцевинку); гостролист з його довгастим мечоподібним листям; і моя улюблениця софора, яку «Звичайні рослини узбе­режжя Флориди» також ідентифікували як «намистянку» через коралі зі стручків, що звисали з її гілок.

Я також малював мушлі. Аякже. Мушлі там були всюди, їх було безліч просто в межах мого невеликого радіусу пересування. Я ма-

і

лював захід сонця. Я знав, що захід — це вкрай банально, тому-то я його й малював. Мені здавалося, якщо я хоч раз проб’юся крізь цю стіну «був там-то, робив те-то», я досягну чогось нового. Отже, я складав ці картинки одна на одну, але жодна не здавалася.мені довершеною. Я знову намагався малювати помаранчевим «Віну- сом» поверхжовтого, але всі зусилля були марними. Приглушений пічний вогонь ніяк не відтворювався. Кожен захід сонця виглядав як накаляканий олівцями шматок лайна, де кольори повідомля­ли — я намагаюся розповісти, як палає вогнем виднокрай. Поза всякими сумнівами, будь-якої неділі можна було купити сорок набагато кращих картинок у будь-якого вуличного художника десь у Сарасоті чи у Вінісі. Я зберіг кілька з тих малюнків, але більшість з них так мене дратували, що я викинув їх геть.

Одного вечора після чергової серії невдач, знову спостерігаючи, як зникає дуга сонця, полишаючи по собі кривавий гелловінський слід, я подумав: «Там був корабель. Він додав моєму першому малюнку трішечки магії. Вечірнє світло сяяло прямо крізь нього». Можливо, але зараз на обрії не виднілося жодного корабля; там простяглася лише порожня пряма лінія з найтемнішою синню внизу і яскравим помаранчево-жовтим світінням вгорі, що вицві­тало у делікатний зеленуватий колір, якого я відтворити не вмів — принаймні за допомогою мого вбогого набору олівців.

Навкруг підніжжя мого мольберту розкидано двадцять чи тридцять фотопринтів. Мені впадає в око знімок намистини софори крупним планом. Угледівши його, я відчуваю, як почи­нає свербіти моя фантомна права долоня. Я затискаю зубами жовтий олівець, нахиляюся, підбираю фотографію софори і вдивляюся в неї. Світло щезає, але дуже поволі, у верхній кімнаті, яку я зву Малою Ружею, воно затримується найдовше, тож тут його достатньо, щоб захопитися деталями; моя циф­рова камера чудово знімає крупні плани.

Я, не довго думаючи, причепив фото на край мольберта і додав браслетку софори до мого пейзажу. Працював я швидко, спершу накидав контури кількох дуг — це була софора, а потім розфарбував: коричневим по чорному, а на рештки одної квітки поклав яскравий шар жовтого. Я пам'ятаю, яким був зосередже­ним, перетворившись ніби на тонкий яскравий промінь, подіб-

а

не траплялося на початку мого бізнесу, коли кожна будівля (на­справді кожний отриманий підряд) могла стати або проривом, або провалом. Пам’ятаю, що в якийсь момент вклав до рота олівець, щоб знову почесати руку, якої в мене не було; я завжди забував про відсутність цієї частки мене. Так іноді, коли, замис­лившись, ніс щось у лівій руці, я міг простягнути праву, щоб відчинити двері. Ампутанти забудькуваті, це відомо. Розум за­буває, а з фізичним одужанням попускається й тіло.

Що я найкраще пам’ятаю з того вечора, так це дивовижне блаженне відчуття, ніби я вловив і на кілька хвилин затримав у слоїку справжню блискавку. Відтак у кімнаті почало темніти, тіні, здавалося, попливли понад рожевого кольору килимом вперед, у бік гаснучого прямокутника вікна картинки. Навіть в останньому промені світла, що мазнув по моєму мольберту, я не міг достеменно роздивитися, що я зробив. Я піднявся, накульгуючи обійшов тренажер, дістався вимикача біля дверей і ввімкнув верхнє світло. Потім повернувся назад, повернув мольберт і мені перехопило дихання.

Браслетка софори, здавалося, стриміла над обрієм, мов ма- цак якоїсь морської істоти, достатньо великої, щоб проковтну­ти танкер. Самотня жовта квітка могла бути оком якогось при­бульця. Важливішим для мене стало те, що вона якимсь чином повернула заходу сонця його природну простоту на кшталт — я створюю таку красу щовечора,

Я відклав картинку вбік. Потім зійшов сходами вниз, засма­жив у мікрохвильовці порцію курчатини «Голодна людина»⁶⁵ і вижер усе до денця коробки.

V

Наступного вечора я малював вечірню зорю за допомогою пучків дикого проса, і яскраве помаранчеве сяйво крізь зелень перетворило горизонт на лісову пожежу. Через день я спробу­вав пальми, але з того не вийшло нічого гарного, лиш тільки чергова банальщина, я ніби наживо побачив і почув гавайських дівчаток, танцюючих під дзенькання укулеле⁶⁶. Далі я посадо­

вив на обрій велику стару мушлю і сонце сяяло навкруг неї, мов корона, а в результаті — принаймні в мене — тілом ніби му­рашки поповзли. Цю картину я повернув лицем до стіни, ви­рішивши, що коли подивлюся на неї вранці, вона втратить свою^ магію, але вона не втратила. Принаймні для мене.

Я сфотографував її цифровою камерою і додав знімок до мейлу. Те послання породило листування, яке я роздрукував і поклав роздруківку до теки:

ЕФрі19 до Камена, док.

10:14 9 грудня

Камен: я вже казав, що знову малюю.

Це ваша провина, отже найменше, чим ви можете зарадити, це поглянути на прикріплену тут кар­тинку і висловити свою думку. Це вид з мого тутешнього дому. Не щадіть моїх почуттів.

Бдгар

Камея, дох. до Ж*рі19 12:09 9 грудня

Едгар: я думаю тобі покращало. ДУЖЕ.

Дата добавления: 2015-08-28