Клуб сімейного дозвілля 6 страница

— Ой, блядь, я її розмазала, — скрикнула вона. — От, блядьі

— Ілсо, все в порядку. Це не має значення.

— Зовсім не в порядку, і це має значення! Тобі треба купити ті блядські фарби'.

Вона повторила те саме знову й затулила собі рукою рота.

—Можливо, ти мені не повіриш, — промовив я. — Але я в своєму житті не раз чув це слово. Хоча не певен, що твій бойфренд... от, либонь, він...

— Ти маєш рацію, — погодилася вона дещо похмуро, а потім посміхнулась. — Але він вміє видати хитросплетене прокляття, коли його хтось підрізає на дорозі. Татку, щодо твоїх картин...

— Я радий, що вони тобі сподобалися.

— Більше ніж сподобалися. Я вражена. — Вона позіхнула. — А ще я ледь тримаюся на ногах.

— Гадаю, тобі треба випити чашку гарячого какао та йти в ліжко.

— Звучить чудово.

— Що саме?

Вона розсміялася. Чудово чути її сміх. Дім перестав бути порожнім.

— Обидві перспективи.

Наступного ранку ми стояли на пляжі з горнятками кави в ру­ках і ногами по кісточки в прибої. Сонце лишень щойно визир­нуло з-за низького пагорбка позаду нас, і здавалося, що наші тіні тягнуться по тихій воді на милі вдалечінь.

Ілса поглянула серйозно.

— Тату, це найкрасивіше місце на землі?

— Ні, але ти юна і я не можу докоряти тобі, якщо ти так вважаєш. Насправді це місце на четвертому місці в списку найкрасивіших, але назви трьох перших ніхто не зуміє пра­вильно написати.

Бона подарувала мені посмішку над краєм горнятка.

— Назви їх.

— Якщо ти наполягаєш. Номер один — Мачу Пікчу. Номер два — Маракеш. Номер три — Національний заповідник пет- рогліфів⁸⁰. Ну, а номер четвертий — острів Дума, близенько біля західного узбережжя Флориди.

На пару секунд її посмішка ще більше розквітла. Потім від­цвіла, і вона знову послала мені серйозний погляд. Я згадав, що так само вона дивилася на мене, коли їй було роки чотири, пи­таючи, чи існує насправді така магія, як у казках. Я тоді запевнив її, що так, звичайно, думаючи, що брешу. Тепер я не був так певен цього. Проте повітря було теплим, мої босі ступні пестила Зато­ка, і мені дуже не хотілося, щоб Ілсу було скривджено. Хоча мені гадалося, що буде. Але кожен отримує свою долю, хіба ні? Авжеж. Бах у ніс. Бах в око. Бах нижче пояса, ти з котушок, а рефері якраз пішов по хот-дог. Лишень тільки, що ті, кого ви любите, множать цей біль і поширюють його навкруги. Біль — це найпотужніший, двигун любові. Так каже Ваєрмен.

— Уздріла зелений спалах⁸¹, серденько? — спитав я.

— Ні, я просто знову подумала, яка я рада, що приїхала. Я уяв­ляла собі, що ти тут скнієш в якомусь старечому пансіонаті, де тільки й розваг, що гавайський бар з «мокрими маечками» по четвергах. Напевне, я забагато начиталася Карла Гайесена⁸².

— Тут до біса подібних місцин.

— А такі, як Дума, ще є?

— Я не знаю. Можливо, трохи, — хоча, судячи з того, що розповідав мені Джек, мені так не вважалося.

— Авжеж, ти заслужив собі цей острів, — сказала вона. — Час відпочивати й одужувати. І якщо все оце, — вона показала рукою на Затоку, — не допоможе тобі одужати, я взагалі не уяв­ляю, що допоможе. Хіба що...

— Так-так? — вигукнув я, скинувши вгору руку й ніби хапа­ючи щось двома пальцями. Кожна родина має свою внутрішню мову, до неї входить також лексикон жестів. Для чужого мій рух не означав нічого, та Ілса зрозуміла й розреготалася.

— Добре, хитрун. Єдина муха в тутешнім бальзамі — це звук хвиль у приплив. Я прокинулась посеред ночі і мало не завере­щала, перш ніж второпала, що то мушлі перекидаються у воді. То ж вони, так? Прошу, скажи мені, що то мушлі.

— Так і є. А що б то могло бути?

Вона аж здригнулася.

— Першою думкою було... не смійся... скелети марширують. Сотні їх крокують навкруг будинку.

Мені ніколи не спадав на думку такий образ, але я зрозумів, що вона мала на увазі.

— В цім є частина правди.

Вона непевно знизала плечима.

— Ну... тоді о’кей. Кожному своє. Підемо назад? Я можу засмажити нам яєць. Навіть додати до них перцю й грибів.

— Веди.

— Я жодного разу не бачила тебе без костура після аварії.

— На середину січня я сподіваюся пройти пляжем у півден­ному напрямку чверть милі.

Вона свиснула.

— Чверть милі туди й назаЬї

Я похитав головою.

— Ні-ні. Чверть милі тільки в один бік. Назад я прилечу, — я розпростер руки, щоб показати як.

Вона пирснула, знову рушила в бік будинку, відтак зупини­лася, коли промінь світла подав нам сигнал з південного на­прямку. Раз, потім другий. Там виднілися дві цятки.

— Люди, — повідомила Ілса, приставивши руку дашком над очима.

— Мої сусіди. Мої єдині сусіди зараз. Принаймні я так гадаю.

— їй з ними знайомий?

— Та ні. Я знаю тільки, що там чоловік і жінка в інвалідному візочку. Гадаю, вона часто снідає біля води. Гадаю, то в них таця так виблискує.

— Тїї міг би придбати собі мотовізок для гольфа. Тоді змо­жеш прокотитися туди й сказати їм привіт.

— Кінець-кінцем я дійду туди й скажу привіт. Ніяких мотові- зочків. Доктор Камен наказав встановлювати мету й досягати її, от я і встановив.

— Тату, тобі не потрібен психотерапевт для встановлення мети, — промовила вона, усе ще дивлячись на південь. — А во­ни з якого будинку? З отого здоровезного, що виглядає, мов ранчо у вестерні?

— Я певен, що з того.

— І більш ніхто там не живе?

— Зараз ні. Джек каже, що є люди, котрі винаймають кілька інших будинків у січні й лютому, але зараз, гадаю, тут тільки я й вони. Решта острова — чисто ботанічна порнографія. Зди­чавіла рослинність.

— Господи, чому?

— Не маю жодного уявлення. Втім хочу дізнатися, принай­мні спробувати, проте тепер я тільки намагаюсь міцно встати на ноги. Я кажу це буквально.

Ми нарешті пішли додому. Ілса сказала:

— Майже порожній острів під сонцем — тут може бути якась історія, іут просто мусить бути якась історія, як ти вважаєш?

— Так і вважаю, — відповів я. — Джек Канторі пропонував розвідати, та я відрадив його — гадаю, я й сам про все дізнаюся.

Я вчепився у костур, вставивши руку в його два сталевих рукави, — це завжди приємно після часу проведеного на пляжі без опори — і потюпав по доріжці. Але Ілса не пішла за мною. Я зупинився й обернувся. Вона дивилася на південь, так само прикриваючи рукою очі.

— Ходімо, мила?

— Так.

Віддалік на пляжі знову зблиснуло — сніданкова таця або чайник.

— Можливо, вони знають історію, — промовила Ілса, руша­ючи за мною.

— Можливо й так.

Вона показала на дорогу:

— А от вона, чи далеко вона тягнеться?

— Не знаю, — відповів я.

— А якщо нам поїхати сьогодні після полудня машиною і подивитися?

— Ти готова вести «шеві малібу», орендований у Герца⁸³?

— Запросто, — запевнила вона. Уперла руки у свої худенькі стегна, хитнула головою, ніби спльовує, і видала тягучою пів- денноштатівською говіркою: — Я поведу ааж допоки ось-оцей- от пуутівець не скінчиться.

XII

Проте ми й близько не дісталися кінця Думського шляху. Не наш був день. Наша подорож на південь почалася добре, але скін­чилася погано.

Від’їжджаючи, обоє ми почувалися чудово. Я дав ногам го­динний перепочинок, до того ж прийняв свою щоденну дозу оксиконтину. Дочка перевдяглася у шорти й топ на бретельках, вона розреготалася, коли я наполіг на тому, щоб намазати їй ніс кремом з оксидом цинку. «Клоун Бобо» сказала вона, поба­чивши себе у дзеркалі. Настрій в неї був чудовий, я почувався щасливим, як ніколи з часу аварії, тож те, що трапилося з нами того пополудня, виявилося цілковитою несподіванкою. Ілса вважала, що завинив сніданок — либонь, поганий майонез в тунцевому салаті — і я з нею погоджувався, хоча, гадаю, ви­нен був зовсім не поганий майонез. Радше погана магія.

Дорога була вузькою, вибоїстою, ледь залатаною. Поки ми доїхали до того місця, де починалися зарості, що вкривали біль­шу частину острова, нам також довелося подолати гребені кіс­тяного кольору піщаних дюн, що їх надуло з пляжу. Орендний «шеві» долав їх відважно, з глухим гарчанням, але коли дорога завернула трохи ближче до води — це коли ми майже досягай гасьєнди, котру Ваєрмен називає Раїасіо (ІеАзеяпов**, — наноси потовщали і машина їх ледь переповзала. Ілса навчалася керму­вати у сніжному штаті, тож вела машину без жалібних нарікань.

Будинки між Великою Ружею і Ель Паласіо всі були в стилі, котрий я звик для себе визначати як «бляклу флоридську по­творність». Більшість з них, окрім одного, стояли замкнуті, з за­чиненими воротами. Під’їзд до єдиного винятку було перего­роджено двома колодами з вицвілими трафаретними написами: ЗЛІ СОБАКИ ЗЛІ СОБАКИ. Поза домом злих собак почи­налася територія гасьєнди. її було огороджено міцною, фарбо­ваною під тиньк стіною заввишки футів з десять⁸⁵, покритою помаранчевою черепицею. Така ж помаранчева'черепиця — покрівля самого будинку — височіла над двором кутастими ухилами проти синього, без цяточки неба.

— Перетрахані психопати, — сказала Ілса, певне підчепила зворот від свого бойфренда-баптиста. — Садиба наче з Бевер- лі-Хіллз.

Стіна тягнулася вздовж східного узбіччя вибоїстої дороги принаймні вісімдесят ярдів⁸⁶. Ніяких написів ПРОХІД ЗАБО­РОНЕНО там не було, сама ця стіна дозволяла ясно зрозуміти ставлення її хазяїв до комівояжерів і проповідників мормон­ства. В стіні зяяли навстіж розчинені залізні ворота. А у воро­тах сиділа...

— Ось в.она, — прошепотів я.— Леді з пляжу. Всратися на місці, та вона ж чисто тобі Наречена Хрещеного Батька.

— Татку! — захлинулася сміхом шокована Ілса.

Жінка була старезною, щонайменше за вісімдесят. Вона сиді­ла у кріслі-візку, впираючись у хромоване підніжжя величез­ного розміру синіми «конверсами»⁸⁷. Хоча температура сягала більше сімдесяти градусів⁸⁸, на ній був сірий спортивний кос­тюм. В одній шишкуватій руці курилася цигарка. На її голові був солом’яний капелюх, котрий я помітив ще під час своїх перших прогулянок, але не міг уявити собі, який він величез­ний — не капелюх, а ціле виношене сомбреро. Її схожість на

Марлона Брандо наприкінці «Хрещеного батька» — коли він грається зі своїм онуком у садочку, — була вражаючою. На колінах в неї лежало щось, цілком схоже на пістолет.

Ми з Ілсою привітали її помахами. Якусь мить вона не ре­агувала. Відтак підняла одну долоню в індіанському жесті хау і розпливлася у сяючій, сливе беззубій усмішці. Зіжмакане тисячами зморшок обличчя перетворило її на добру чаклунку. Я навіть не поглянув на будинок позаду неї; я все ще намагав­ся усвідомити її несподіване явлення, її сині кеди, її схоже на такир лице, її...

—Тату, то в неї пістолет? — Ілса широко розплющеними очима дивилася у дзеркало заднього виду. — Ця старенька леді тримала пістолет?

Машину заносило, я побачив, що ми реально можемо зачепити кут огорожі гасьєнди. Тож торкнувся керма, виправивши курс.

— Я теж так гадаю. Щось таке. Кермуй уважніше, люба. На цій дорозі нема живого місця.

Вона знову почала дивитися вперед. Ми їхали під яскравим сонцем, проте з закінченням стіни гасьєнди воно померхло.

— Що ти маєш на увазі під «щось таке»?

— Воно було схоже, ну, я не знаю... на арбалет. Чи щось таке. Можливо, вона з нього стріляє змій.

— Слава Богові, вона посміхнулася, — сказала Ілса. — І по­смішка в неї чудова, правда ж?

Я кивнув:

— Правда.

Гасьєнда виявилась останньою будівлею на відкритому пів­нічному просторі Думи. За нею дорога повернула від берега всередину острова і почалися зарості, котрі спершу здалися мені цікавими, потім лихими, а відтак навіяли клаустрофобію. Зелена товща височіла щонайменше на дванадцять футів, кар­мінні прожилки на круглому листі нагадували висохлу кров.

— Що це за рослини, тату?

— Морський виноград⁸⁹. Оте зелене з жовтими квітками називається веделія⁹⁰. Вона росте тут всюди. Також рододен­дрони. Більшість дерев тут — болотяна сосна⁹¹, так мені здаєть­ся, хоча...

Вона скинула швидкість до мінімальної і показала ліворуч, тягнучи шию, щоб подивитися за край лобової шибки.

— Там якісь пальми. Глянь-но... он там прямо...

Дорога завернула ще більше вглиб острова і тут вже обабіч неї з’явились схожі на скручені товсті сірі канати стовбури. їх коріння спучило асфальт. Я вирішив, що ми ще зможемо про­їхати, але чи давно їздили тут автомобілі? Не думаю.

— Фікус-душитель⁹², — показав я.

— Чудова назва, ніби з фільму Альфреда Гічкока. І вони отак тут самі дико виросли?

— Не знаю.

Вона акуратно переїхала через здиблене кореневище й посу­нула далі. Ми рухалися не швидше п’яти миль на годину. Ще більше фікусів-душителів з’явилося серед масиву рододендронів та морського винограду. Високі зарості перетворили дорогу на мрячний тунель. По обидва боки нічого неможливо було роз­гледіти крізь зелену стіну. Навіть небо зникло, про нього нага­дували хіба що випадковий зблиск сині чи заблукалий сонячний промінчик. Тепер стали траплятися гілляччя меч-трави⁹³ та прутняка⁹¹, пророслі просто крізь тріщини в асфальті.

У мене почала свербіти рука. Та, якої не було. Мимоволі я по­тягнувся до неї і почесав собі тільки все ще ниючі ребра, як вже це траплялося не раз. Одночасно почала свербіти ліва скроня. Її я міг почесати, що й зробив.

— Тату?

— Яв порядку. Чому ти зупинилася?

— Тому що... Мені щось погано.

Ще б пак, на ній все було написано. Вона вся знітилась і побілі­ла, стала, як та цинкова мазь у неї на носі.

— Ілсо? Що з тобою?

— Шлунок. У мене великі сумніви щодо того салату з тунця, яким я поснідала. — Вона подарувала мені хворобливу, ледь не грипозну посмішку. — І я не знаю, чи зумію вивезти нас звідси.

Непогане питання. Раптом морський виноград ніби прису­нувся ближче, а переплетені вгорі гілляччям пальми начебто погустішали. Мені здалося, що я відчув запах оточуючої нас рослинності, тяжкий дух, що нахабно, сам, пхається мені до горла. А чом би й ні? Кінець кінцем, він повзе від живих створінь: вони товпляться зусібіч. І згори теж.

— Тату?

Свербіння погіршилося. Воно було червоним те свербіння, таким само червоним, як зеленим був сморід в моєму носі. Свербіло, як обсмалене у печі.

— Тату, вибач мене, але я, здається, зараз виблюю.

Не обсмалене, це не піч, це машина, вона прочинила дверця­та й висунулася надвір, тримаючись одною лапкою за кермо, і я почув як її вирвало.

В лівому оці мені почервоніло і я сказав собі: «Я зможу це зробити. Я зможу це зробити. Я просто мушу зібрати докупи весь цей старий гнилий мотлох мого тіла».

Я відчинив дверцята зі свого боку, довелося потягнутися рукою собі через тулуб. Виповз надвір, тримаючись рукою за верхівку дверцят, щоб не завалитися головою прямо в стіну морського винограду й переплетене галуззя напівусохлих ба­ньянів. У мене чесалося все тіло. Кущі й гілки були так близько від машини, що дряпали мене, коли я рушив обходити її спе­реду. Мій зір наполовину погіршився, очі ніби залило (ЧЕРВОНОЮ)

кров’ю, я відчув, як соснова гілка дряпає мені зап'ястя — я міг поклястися — правої руки, і подумав, що зможу це зробити, я мушу це зробити, а Ілса все блювала, я це чув. Я відчував, що в цій вузькій алеї гарячіше, ніж мало би бути, навіть під цим зеленим дахом. У мене залишалося достатньо здорового глузду, щоб дивуватися, якого біса нам взагалі заманулося проїхатися по цій дорозі. Авжеж, спочатку це нам здавалося лише забавою.

Ілса стояла все ще нахилена, тримаючись за кермо правою рукою. Крупні краплини поту блищали в неї на лобі. Вона зве­ла очі на мене..

— О Господи...

— Давай ще, Ілсо.

— Тату, що ти намірився робити?

Так, ніби вона сама не розуміла. І раптом обидва слова повезу і назад виявилися для мене абсолютно неприступ­ними. Все, що я зміг виартикулювати в ту мить, було нас, найзайвіше слово в англійській мові, коли воно одне-са- місіньке. Я відчув, як лють лине вгору моїм горлом, мов гаряча вода. Або кров. Авжеж, як кров. Тому що лють була, так-так, червона.

— Витягну нас звідси. Посунься. — А собі думав: «Не люти­ся на неї. Не вдумайся почати кричати. О Господи, допоможи, не треба кричати...»

— Тату, ти не зможеш...

— Ні, я зможу це зробити. Сунься.

Звичка до слухняності невмируща — особливо живуча во­на у стосунках між батьком і дочкою. Ну, й звичайно ж, їй було зле. Вона посунулася й я поліз за кермо, сідаючи своїм ідіотським способом — задом наперед, піднімаючи рукою свою негодну праву ногу. Бринів увесь мій правий бік — так, ніби я отримав знизу удар електричним струмом.

Я міцно заплющив очі й подумав: «Я ЗМОЖУ це зробити, чорти мене забирай, і мені для контролю не потрібно ніякої ганчір'яної курей».

Коли я знову подивився на світ, дещо з тієї червоності — і тро­хи люті, слава Богові, — вимилося геть. Я перемкнув трансмісію на задній хід і почав поволі здавати. Я не міг виглядати у вік­но, як це б робила Ілса, бо ж не мав правої руки, щоб тримати керма. Залишалося дивитися тільки у люстерко заднього ви­ду. В голові мені чулося примарне: біп-біп-біп.

— Прошу, не з’їдь з дороги, — промовила Ілса. — Ми не ді­йдемо пішКи. Мені дуже зле, а ти зовсім інвалід.

— Я не з’їду, Моніко[3], — відповів я, але якраз в ту мить вона висунулася зі свого вікна, щоб знову зблювати, тож я не певен, чи вона почула мій жарт.

Потроху-помалу я здавав задом від того місця, де зупинилася Ілса, повторюючи собі хто не поспішає, той гарно везе та тихше їдеш — далі будеш. Моє стегно лементувало на кожному пере­їханому корчі фікусів-душителів, що порили дорогу. Я чув, як одно скрегочуть об машину гілки морського винограду. Люди Герца не зраділи б, але про.них я думав найменше того полудня.

Потроху-помалу світлішало, це нагорі рідшала рослинність. І то вже добре. І зір в мене також прояснився, притихла сверблячка в боці. От це було ще краще.

— Я вже бачу велику садибу огороджену стіною, — сказала Ілса, оглядаючись через плече.

— Тобі хоч трохи покращало?

— Либонь, трохи, хоча у шлунку все ще клекотить, ніби в пральні Майтага⁹⁵, — вона гучно відригнула. — О Господи, краще б я цього не говорила. — Вона висунулася з машини і знов зблювала, відтак зі сміхом й стогоном відкинулася на спинку крісла. Волосся жмуттям прилипло їй до лоба. — Я щойно пола­кувала бік твого авто. Прошу, зізнайся, що в тебе є шланг.

— Не переймайся. Сиди собі і просто повільно й глибоко дихай.

Вона ледь змахнула рукою й заплющила очі.

Старої у величезному солом’яному капелюсі ніде не спо­стерігалося, але обидві половини залізних воріт стояли розчах­нуті навстіж, так ніби в неї очікували на гостей. Чи вона знала, що нам треба буде розвернутись.

Я не витрачав часу на роздуми, а просто заїхав задом у ворота. На мить побачив мощений прохолодними блакитними кахлями двір, тенісний корт і величезні двостулкові двері з угвинченими в них залізними кільцями. Відтак я розвернувся носом додому. Ми доікали туди за п’ять хвилин. Зір в мене знову став ясним, як вранці, коли я прокинувся, а то й кращим. Якщо не зважати на легке свербіння в правому боці, я почувався просто чудово.

Крім того, я відчував потужне бажання малювати. Не знав поки, що саме, але я буду знати, коли всядуся у Малій Ружі перед розгорнутим на мольберті альбомом. Я був певен цього.

— Я хочу помити машину, — сказала Ілса.

— Тії б краще лягла. Бо маєш вигляд до півсмерті побитої людини.

Вона відповіла змученою посмішкою.

— Пів — це краще, ніж нічого. Пам’ятаєш, мама любила так казати?

Я кивнув.

— Ну, а тепер іди, я сам помию, — і попрямував до північно­го боку Великої Ружі, де на стіні висів змотаний шланг. — Там все підключено й готове до використання.

— Ти певен, що ти сам у порядку?

— Я в нормі. Ти, мабуть, просто з’їла більше за мене того тунцевого салату.

Вона знов спромоглася на посмішку.

— Я завжди не була байдужа до власноруч зроблених страв. Тату, ти героїчно вивіз нас звідти. Я б тебе поцілувала, але в мене зараз такий віддих...

Я сам поцілував її. В лоба. Шкіра була холодною й вогкою.

— Марш у постіль, міс Булочко — це командирський наказ.

Вона пішла. Я відвернув кран і став поливати бік «шеві»,

роблячи це довше, ніж було потрібно, аби дати їй час міцно заснути. Так і сталося. Поглянувши крізь напівпрочинені двері меншої спальні, я побачив, що вона лежить на боці, спить, як спала в дитинстві: одну руку підклала під щоку, а коліно під­тягнула собі майже під груди. Ми гадаємо, ніби змінюємося, а насправді зовсім ні — так каже Ваєрмен.

Може 5/, може по — і так каже Ваєрмен.

XIV

Щось підштовхувало мене — можливо, воно сиділо в мені з часу аварії, хоча напевне щось пристало до мене також на острівній дорозі, і тепер воно також підштовхувало мене. Я не пручався. Не певен, що взагалі зміг би йому опиратися, тож я й не нама­гався. Я був заінтригований.

Сумочка моєї дочки лежала на журнальному столику у ві­тальні. Я відкрив її, витяг портмоне і перегорнув фотокартки. При цьому почував себе трохи хамлом, проте лиш трохи. «Це зовсім не схоже на крадіжку», — запевняв я сам себе, хоча є ба­гато способів крадійства, хіба не так?

Побачив фотокартку Карсона Джонса, яку вона показувала мені в аеропорті, але це було не те, що мені потрібно. Мені потрібен був не він сам. Мені потрібен був він з нею. Мені потрібне було фото, де вона з ним парою. І я таке знайшов. Позаду них виднілися ящи­ки з огірками і кукурудзою, схоже, хтось сфотографував їх десь на придорожньому ринку. Вони стояли обійнявшись — усміхнені, молоді, красиві. Одна рука Карсона Джонса, певне, лежала на за­тягнутому в сині джинси опуклому задку моєї дочки. О ти, наві- жений християнин. Права рука мені ще свербіла, поколювала повільними вогняними мурашками. Я почесав її, почесав крізь неї, і в тисячний раз дістав свої ребра. Ця фотокартка також була в за­хисній пластиковій плівці. Я її витяг, нервово — як грабіжник на першому в його житті ділі — озирнувся через плече на напівпро- чинені. двері кімнати, де спала Ілса, відтак перевернув фото.

А кохаю йіеіе, 2)инько!

Смайиі

Чи міг я довіряти поклоннику, котрий називає мою дочку Динькою, а сам підписується Смайлі-Сміхованцем? Гадаю, ні. Можливо, це нечемно, але ні — я вважав навпаки. Хай там як, а я знайшов те, що шукав. Не одного, а обох. Я знову перевернув фото, заплющив очі й уявив собі, ніби торкаюся кольорових образів на ньому правою рукою. Хоча відчуття доторку було зовсім не уявним; гадаю, про це навіть зайве казати.

Минув якийсь час — не знаю точно скільки часу спливло — я повернув фотокартку до її пластикової оболонки і засунув пор­тмоне під паперові серветки й косметику на ту ж глибину, звідки його попередньо витяг. Відтак знову поклав сумочку на журналь­ний столик і пішов до своєї спальні взяти Ребу Ляльку-Контролер- ку-Люті. Затиснувши її під пахвою кукси, я пошкандибав нагору до Малої Ружі. Пам’ятаю, повторював собі: «Я зроблю з тебе Моні- ку Селеш⁹⁶», — всадовлюючи Ребу перед вікном, хоча з тим же успіхом вона могла бути Монікою Голдстайн⁹⁷; коли йдеться про нам’ять, ми всі займаємося підтасовкою. Євангеліє від Ваєрмена.

Зараз я набагато краще, ніж мені того хотілося б, розумію все, що тоді відбувалося на Думі, але саме той пополудень ба­читься мені дуже непевним. Пам’ятаю лише, що мене охопила манія малювання, і що, поки я працював, скажена сверблячка пощезла геть з моєї неіснуючої руки; але я не пригадую, а знаю майже точно, що червоняста імла, яка в ті дні завжди застила мені зір, коли я був втомлений, кудись наразі зникла.

Не знаю, скільки часу я перебував у тому стані. Гадаю, що довгенько. Так довго, що коли закінчив, я був знесилений і зго­лоднілий.

Я зійшов вниз і просто біля холодильника нажерся м’яса разом із памороззю. Не хотів робити собі сандвіч, бо не хотів, аби Ілса взнала, що я так гарно почувався, що аж їсти захотів. Хай вона так і вважає, ніби причиною наших неприємностей був несвіжий майонез. Таким чином ми не витрачатимемо ча­су на пошуки інших пояснень.

Бо жодне з інших пояснень не здавалося мені раціональним.

Виївши півпачки різаної салямі, запивши ковбасу півпінтою солодкого чаю, я пішов до своєї спальні, впав у ліжко і прова­лився у безтямний сон.

XV

Захід сонця.

Іноді мені здається, що найчистіші мої спогади про острів Дума — це помаранчеві небеса, кров’яніючі зі споду і блякнучі на вершечку, між зеленню і чорнотою. Того вечора я прокинув­ся, коли черговий славний день доходив свого кінця. Спираю­чись на костур, я, затинаючись і тремтячи (перші десять хвилин завжди були найгірші), пошкандибав до великої вітальні. Двері до Ілсиної кімнати були прочинені, її ліжко стояло порожнє.

— Ілсо? — позвав я.

Якусь мить відповіді не було. Потім вона відізвалася згори.

— На Бога, татку, це ти сам зробив? Коли це ти встиг?

Усі мої думки про болещі й немощі відлетіли геть. Я миттю подерся до Малої Ружі, намагаючись пригадати, що саме я там намалював. Щоб воно не було, я не зробив жодної спроби при­брати його десь подалі. А що як там щось жахливе? А що як мені прийшла чудова ідея намалювати карикатурне розп’яття, де верхи на хресті сидить Євангеліст Колібрі?

Ілса стояла перед мольбертом, тож я не міг бачити, що там на нім. Вона затуляла його своїм тілом. Навіть якби вона стоя­ла збоку, єдине світло, що наразі потрапляло до кімнати, над­ходило від того чортового призахідного сонця; на тлі його сяйва альбом був просто чорним прямокутником.

Я ввімкнув світло, молячи Бога, щоб там не було чогось та­кого, що могло завдати болю моїй доні, котра приїхала до мене здалеку взнати, чи все зі мною тут в порядку. По її голосу я ні­чого не міг вгадати.

— Ілсо?

Вона обернулася до мене, з лицем радше здивованим, ніж розсердженим.

— Коли ти це зробив?

— Ну... — промовив я. — Відійди трішки вбік, еге ж?

— Твоя пам’ять знову грає з тобою в піжмурки, ге?

— Ні, — відповів я. — А, тобто так, авжеж. — На картині був берег, що лежав за вікном, тільки це я зумів розпізнати, і не біль­ше. — Дай-но я подивлюся, тоді я, певне, що цілком... відсту- пи-но, люба, ти ж не скляна.

— Хоча крихкотіла, хочеш сказати? — засміялася вона. Не час­то мене так втішав чийсь сміх. Хай там що вона побачила на мольберті, та воно її не роздратувало, отже мені відлягло від серця. Якщо вона не роз’ятрилася, ризик того, що я розлючуся й спаплюжу все хороше, що приніс мені її візит, поменшився.

Вона відступила вліво і я побачив, що намалював у тім запа­морочливому передсонному стані. У технічному сенсі це либонь була найкраща річ з тих, що я зробив після свого дебютного ма­люнку пером і тушшю на озері Фален, але мене не здивувало те, що Ілса виявилася враженою. Я й сам був вражений.

Там було намальовано шматок пляжу, що проглядався з ве­личезного, ледь не у всю стіну, вікна Малої Ружі. Примхливі завитки світла на воді вдалися завдяки тому тону, котрий ком­панія «Вінус» означає як «хром», вони натякали на досвітній ранок. У центрі картини стояла маленька дівчинка в тенісному платтячку. Стояла вона спиною до глядача, але її видавадо ру­де волосся: це була Реба, моє маленьке кохання, подружка з ін­шого життя. Її фігуру не було прописано, але якимсь ^гйном розумілося, що це ніяке не справжнє дівча, а тільки уявна по­стать на тлі уявного краєвиду.

На піску навкруг неї валялися яскраво-зелені тенісні м’ячики.

Такі ж м’ячики гойдалися на линучих до берега хвилях.

— Коли ти це намалював? — Ілса все ще посміхалася — май­же сміялася. — І що це к-бісу може означати?

— Тобі подобається? — спитав я. Тому що мені воно не по­добалося. Тенісні м’ячики були неправильного кольору, бо в мене не було вірного зеленого тону, але не в тім річ; я знена­видів картину, бо вона вся була неправильна. Вона відчувалася, мов велике горе.

— Я обожнюю цю річ, — відповіла вона й раптом зарегота­ла. — Ну ж-бо, коли ти її намалював? Зізнавайся.

— Поки ти спала. Я приліг відпочити, та тут мене знов по­чало нудити, тож вирішив, що краще побути у вертикальному стані. Вирішив трохи помалювати, відволіктися трохи. Я навіть не уявляв, що я тримав у руці, поки не піднявся сюди. — Я кив­нув у бік Реби, котра, розчепіривши ноги, сиділа під вікном.

— Це та лялька, на яку тобі було приписано кричати, коли ти забуваєш слова, еге ж?

— Щось на кшталт цього. Отже, я намалював картинку. Витра­тив на це певне з годину часу. Коли я її закінчив, почувався трохи краще. — Хоча я практично не пам’ятав самого процесу малюван­ня, я пам’ятав достатньо для усвідомлення того, що моя роз­повідь — суцільна брехня. — Потім я ліг і заснув. От і вся історія.

— Можна я заберу її собі?

Я відчув напад тривоги, але не міг вигадати причини для від­мови, яка б не образила її почуття чи не виглядала ідіотською.

— Якщо тобі так хочеться. Хоча це не найліпша. Може, кра­ще візьмеш щось зі знаменитих Фрімантлівських заходів сон­ця? Або поштову скриньку з коником-гойдалкою! Я міг би...

— Я хочу саме цю, — сказала вона. — Вона забавна й ніжна і навіть трохи... Ну, не знаю... грізна. Поглянеш на неї, й ска­жеш — «ну, лялька». Придивишся й скажеш: «Ні, дівчинка — хіба вона не стоїть сама на власних ногах?» Просто дивно, як чудово ти навчився малювати кольоровими олівцями. — Вона рішуче кивнула. — Я хочу цю картину. Тільки ти вигадаєш для неї назву. Художники мусять давати імена своїм роботам.

Дата добавления: 2015-08-28