|
Я спустив ноги з ліжка і взявся за телефон.
—Якщо я буду тобі потрібен, телефонуй мені. — Так говорив Камен. — Хоч вдень, хоч вночі. — І якби його номер був у пам’яті цього телефону, я певне так би й зробив. Але реальність перевстановилася — я був у котеджі на озері Фален, а не в будинку в Мендота Гайте, ніяких голосів, ніякого каркання знизу більше не лунало — тож і потреба відпала.
Реба, Лялька-Коктролерка-Люті, виросла до розміру справжньої дитини. А чому б ні? Я розлютився, щоправда, на місіс Фі- веро, а не на Гендальфа, і не уявляв, який стосунок мають зубаті жаби до цін на боби в Бостоні. Насправді питання стосувалося собаки Моніки. Чи це я вбив Гендальфа, чи то він сам здох?
Можливо, треба відповісти на питання, чому я так зголоднів після цього. Можливо, це і є головне питання.
Так зголоднів за м’ясом.
— Я обхопив його руками, — прошепотів я.
Рукою, ти маєш на увазі, в тебе ж тепер тільки одна. Надійна ліва.
Проте в пам’яті я брав його руками, у множині. Каналізуючи свою лють,
(воно було ЧЕРВОНИМ)
аби лиш геть від цієї дурнуватої жінки з її цигаркою й мо- більником, лиш би повернутися до самого себе, я роблю якесь скажене сальто-мортале... і беру його в руки... безперечно це галюцинація, але ж так збереглося в моїй пам’яті.
Беру його в руки.
Приголубивши голову пса на згині мого лівого ліктя, я зумів його задушити правою рукою.
Задушив, позбавивши його страждань.
Я спав без сорочки, тому мені легко було побачити свою куксу. Достатньо повернути голову. Я зміг ледь хитнути головою, але не більше. Я намагався подивитися пару разів, та переводив погляд на стелю. Серцебиття трохи притишилося.
— Пес помер від ран, — сказав я собі, — і від шоку. Розтин це підтвердив би.
Проте ніхто не робить розтинів собакам, яких своїми «гаме- рами» трощать на желе з кістками безвідповідальні роззяви.
Я подивився на стелю й захотів, щоб моє життя припинилося. Моє нещасне життя, що колись починалося так бадьоро. Я думав, що більше не засну тієї ночі, але кінець кінцем заснув. Насамкінець ми завжди виснажуємо наші печалі.
Так каже Ваєрмен.
Як намалювати картину (II)
Пам’ятайте, що правда в деталях. Неважливо, яким ви бачите світ чи що за стиль він нав’язує вашій творчості, бо вся правда в деталях. Звісно, диявол також у деталях — це всім відомо, — але ймовірно, що правда та диявол — це різні слова, які означають те саме. Що ж, може й так.
Уявіть собі знову ту маленьку дівчинку, так, ту, що випала з бідки. Вона вдарилася правою скронею, але більше постраждала ліва частина мозку — контрударна травма, пам’ятаєте? У лівій частині мозку міститься зона Брокй38 — мало хто знав про це у 1920-х. Зона Брока керує мовними процесами. Спробуйте гарненько стукнутись лівою скронею, і ви втратите здатність говорити, іноді на якийсь час, іноді назавжди. Проте говоріння — це не бачення, хоча вони між собою пов’язані.
Дівчинка бачить.
Вона бачить своїх п’ятьох сестер. їхнє вбрання. їхнє розпатлане вітром волосся, коли вони заходять знадвору в дім. Вона бачить батькові вуса, торкнуті сивиною. Вона бачить Няню Мельду — не просто домоуправительку, а найближчу їй після матері людину з усіх, кого знає ця дівчинка. Вона бачить хустку, що нею пов’язує собі голову Няня, коли прибирає; вона бачить вузол спереду, над високим чорним чолом Няні Мельди; вона бачить срібні браслети Няні Меяьди, бачить, як вони зблискують зайчиками в сонячному світлі, що ллється крізь вікна.
Деталі, деталі, правда в деталях.
А чи прагне бачення — навіть у пораненому мозку, в ушкодженому розумі — виповістися? О, воно мусить, мусить.
Вона думає — Мені болить голова.
Вона думає — Трапилося щось погане, тому я не знаю, хто я. Не знаю, де я. Не знаю, що воно таке, всі оці яскраві образи навкруг мене.
Вона думає — Ліббіт? Мене звуть Ліббіт? Колись я це знала. Я вміла балакати коли-ще-щось-знала, але тепер мої слова, мов риби у воді. Мені потрібен отой чоловік, у котрого волосся на губі.
Вона думає — Він мій Тато, але коли я намагаюся вимовити його ім’я, я чомусь промовляю «Чап! Чап!», але це ім’я тієї, що пролетіла повз моє вікно. Я бачу кожну її пір’їну. Я бачу її, ніби скляні, очі. Я бачу її лапу, вона зігнута, наче зламана, ні, правильне слово скрючена. Мені болить голова.
Заходять дівчата. Заходять Марія й Ганна. Вона любить їх менше, ніж близнючок. Близнючки маленькі, як вона сама.
Вона думає—Я називала Марію й Ганну Великими Злюками, коли-я-ще-щось-знала і розуміє, що знає знову. Так повертається шматочок знання. Назва ще однієї деталі. Вона це знову забуде, але коли пригадає наступного разу, запам’ятає надовше. Вона майже певна цього.
Вона думає — Коли я намагаюся вимовити Ганна, чомусь кажу «Ірд! Ірд!». Коли я намагаюся вимовити Марія, я кажу «Рі! Рі!». А вони сміються, ці злюки. Я плачу. Я хочу до Тата і не пам’ятаю, як його звати, бо слово знову втекло. Слова як птахи, вони розлітаються, розлітаються, розлітаються. Мої сестри балакають. Балакають, балакають, балакають. У мене пересохло горло. Я хочу попрохати пити. А кажу «Бити! Бити!» А вони сміються, ті злюки. Я тхну йодом, я забинтована спітніла вонючка, я чую, як вони сміються. Я кричу на них, кричу голосно, і вони втікають. Заходить Няня Мельда, у неї вся голова червона, це тому, що вона пов’язала її червоною хусткою, її кружальця блись, блись, блись проти сонця, ці кружальця називаються браслети. Я говорю їй «Бити! Бити!». А Няня Мельда не розуміє. Тоді я кажу їй «Пі-пі! Пі-пі!». І Няня Мельда садовить мене на горщик, але я ж не хочу на горщик. Я сиджу на горщику, дивлюся й показую «Пі-пі! Пі-пі!» Заходить Тато: «Що тут за крики?» Все обличчя в нього у білих бульбашках, тільки одна щока гладенька. Він провів по ній отією штучкою, що прибирає волосся. Він бачить, куди я показую. Він розуміє: «Та вона ж хоче пити». Наливає склянку. Кімната сповнена сонцем. Пил плаває в сонячному промінні, і його
рука зі склянкою тягнеться крізь це проміння і це красиво. Я випиваю все до краплі. І ще дужче плачу, але тепер від полегшення. Він цілує мене цілує мене цілує мене, обіймає мене обіймає мене обіймає мене, а я намагаюся сказати йому «Тату!», але так і не можу. Тоді я бічними шляхами намагаюся дістатися його імені в моєму мозку і знаходжу його — Джон, але з рота в мене вилітає «Тату!», і він знову обіймає мене обіймає мене обіймає мене.
Вона думає — Тато — це моє перше слово після лиха.
Правда в деталях.
2 — ВЕЛИКА РУЖА
і
Географічна рекомендація Камена виявилася дієвою, але в ремонті несправностей у мене в голові роль Флориди, гадаю, була випадковою. Так, я пожив там, хоча ніколи по-справжньому там не жив. Дієвими виявилися острів Дума і Велика Ружа39. Для мене ці місця перетворилися на цілісний окремий світ.
Я покинув Сент-Пол десятого листопада з надією в серці, але без великих сподівань. Мене проводжала Кеті І)зін — Королева Реабілітації. Вона поцілувала мене в губи, міцно обняла й прошепотіла:
— Хай збудуться всі твої сни, Едді.
— Дякую, Кеті, — відповів я.
Зворушливе почуття не завадило мені повернутися думкою до того сну, в якому Реба Лялбка-Контролерка-Люті виросла до розмірів справжньої дитини й сиділа в залитій місячним світлом вітальні нашого з Пам дому. Я чудово обійшовся би без того, щоб збувся цей сон.
— Пришли мені картку з Дісней-Ворлду, зі Світу Моря, з Садів Буша або з Дейтона-Спідвею40, пришли хоч звідкілясь.
Коли я на чартерному «Лірі-55»41 (в успішнім виході у відставку є свої приємності) вилетів з Сент-Пола, там було 24* й кружляли перші сніжинки чергової довгої зими. Коли я приземлився в Сарасоті42, там було 85*43 і сяяло сонце. І вже з першими кроками до приватного авіатермінала, куди я пошкутильгав, спираючись на мій вірний червоний костур, праве стегно відгукнулося мені подякою.
Оглядаючись на той час, я переповнююся дивною сумішшю емоцій: любов’ю, сумом, боязкістю, жахом, печаллю й найглиб-
а«
шою ніжністю, яку знають тільки ті, хто побували в обіймах смерті. Гадаю, щось схоже відчували Лдам з Євою. Авжеж, хіба вони не озиралися на Рай, коли рушили босоніж звідти сюди, де ми отут усі зараз пробуваемо, у цьому похмурому, набитому кулями, бомбами та сателітними телеантенами заполіти- зованому світі? Вони озиралися, дивлячись повз ангела, що з вогняним мечем охороняв зачинені ворота. Авжеж. Я певен, наостанок їм хотілося кинути погляд на втрачений ними зелений світ, де залишилася така солодка вода і добросерді звірі. І, звісно, змій.
II
Вздовж західного узбережжя Флориди, мов гірлянда брелоків, висять рифові острови. Гарно було 6 по них переступати у семимильних чоботах — з Лонгбовту на Лідо, з Лідо на Сієсту, з Сієсти на Кейзі. Наступний крок привів би вас на той острів, що лежить.між Кейзі та Дон-Педро — на Думу: довжина дев’ять миль і півмилі впоперек у найширшому місці. Острів майже необжитий, він заріс джунглями з баньянів, пальм та австралійської сосни, а по пляжу вздовж вихилястої берегової лінії Затоки — скуйовджені дюни. Пляж позначено смугою морського вівса44 заввишки по пояс. «Морський овес тут природній, — якось пояснив мені Ваєрмен. — Але решта цього лайна не повинна була б тут рости без зрошення прісною водою». Більшість часу, проведеного мною на острові Дума, там ніхто більше не жив, окрім Ваєрмена, Нареченої Хрещеного Батька й мене.
У Сент-Полі в мене була ріелторка — Сенді Сміт. Я попрохав її підшукати тихе місце — не пригадаю, чи вжив я тоді слово усамітнене, хоча міг саме так сказати, —,але щоб було неподалік від вигід цивілізації. Пам’ятаючи пораду Камена, я сказав Сенді, що хочу орендувати житло на рік, тільки щоб ціна не була несусвітньою, оскільки не бажаю, щоб мене обдирали. Навіть у депресії, страждаючи від більш-менш постійного болю, я не забував про економію. Сенді заклала мої побажання у свій
б
комп’ютер і той знайшов для мене Велику Ружу. Просто, як соломину потягнути.
Хоча я тут не дуже вірю у випадковість. Тому що навіть у найперших моїх картинках, ну я не знаю, але щось в них було.
Було щось таке.
III
У той день, коли я прибув на Думу машиною (за її кермом сидів Джек Канторі, хлопець, якого Сенді знайшла через агенцію в Са- расоті), я нічого не знав про історію острова. Тільки й знав, що туди можна дістатися з острова Кейзі через звідний міст, побудований за програмою Департаменту громадських робіт в часи Великої Депресії. Переїхавши через міст, я побачив, що північна частина острова вільна від зелені, якою поросла решта його території. На цій частині панував ландшафтний дизайн (у Флориді це означає майже безперервне поливання пальм і трави). Уздовж вузької вихилястої дороги, що вела у південному напрямку, я побачив з півдесятка будинків, останній з них являв собою величезну й беззаперечно елегантну гасьєнду.
А неподалік мосту, на відстані меншій за довжину футбольного поля, я побачив рожевий дім, що нависав над Затокою.
— Це не він? — спитав я з надією. Будь ласка, нехай це буде він. Він так мені подобається. — Оцей дім, це він?
— Не знаю, містере Фрімантле, — відповів Джек. — Я знаю Сарасоту, але на Думі я взагалі оце вперше. Не мав ніколи приводу, щоб приїздити сюди.
Він під’їхав до поштової скриньки, на якій великими червоними літерами сяяло число 13. Потім заглянув у папір, що лежав між нами на сидінні.
— Так, це він, називається Лососева миза, номер тринадцять. Сподіваюсь, ви не забобонні.
Я похитав головою, не відводячи очей від будинку. Мене не лякають розбиті дзеркала й перебігаючі дорогу коти, але я справді вірю... ну, либонь, не в кохання з першого погляду, це для мене занадто в стилі Скарлет і Рета45, але, либонь, у миттєву симпатію?
в
Так. Саме симпатію я відчув, коли вперше зустрів Пам на подвійному побаченні (вона була з іншим хлопцем). Таке ж почуття в мене виникло при першій зустрічі з Великою Ружек).
Дім стояв на палях, випхавши свою щелепу над лінією високого припливу. Обіч під’їзної алеї косо стирчав старий посірілий стовпчик з написом «ПРОХІД ЗАБОРОНЕНО», та я не вважав, що цей знак стосується мене.
«Оскільки ви підписали договір, дім цілком належить вам впродовж року, — пояснила мені Сенді. — Навіть якщо його продадуть, власник не має права вас вигнати звідти до кінця періоду оренди».
Джек повільно підкотив до заднього входу.., хоча, враховуючи те, що фасад будинку висів над Мексиканською Затокою, цей вхід був єдиним.
— Дивно, як це його дозволили збудувати таким чином, — здивувався Джек. — Мабуть, багато чого робилося інакше в старі часи. — Певне, старими часами хлопцеві ввижалися 1980-ті роки. — Ось ваша машина, сподіваюся, вона в порядку.
Правобіч,дому на покритому потрісканим асфальтом майданчику стояв середніх розмірів автомобіль тієї анонімної американської марки, на яких спеціалізуються орендні агенції. Я не сідав за кермо з того дня, як місіс Фіверо збила Гендальфа, тож кинув лиш побіжний погляд на машину. Мене більш цікавив винайнятий мною рожевий коробкоподібний монстр.
— Хіба тут не діють норми, що забороняють зводити будівлі надто близько до берега Затоки?
— Зараз, звичайно, вони є, але коли його зводили, певне що не було. Хоча з практичної точки зору — це результат берегової ерозії. Сумніваюся, що дім точно так стирчав над водою, коли його збудували.
Хлопець безперечно мав рацію. Я вже звернув увагу на так звану Флоридську кімнату — криту терасу на палях заввишки шість футів. Якщо ці палі не забито на шістдесят футів углиб скельної основи, колись цей дім цілком опиниться в Мексиканській Затоці. Справа часу.
Я про таку перспективу лише подумав, а Джек промовив це вголос. І всміхнувся.
в
— Не хвилюйтесь, я певен, будинок вас попередить. Ви почуєте його стогони.
— Як дім Ашера46, — підхопив я.
Він цілком розплився у посмішці.
— Та ще років з п’ять, а то й довше, він міцно стоятиме, інакше його б вибракували.
— Не варто загадувати, — сказав я.
1 Джек розвернув машину задом до вхідних дверей, щоб було зручно вивантажити багажник. Речей було небагато: три валізи, один лантух з одягом, сталева скринька з моїм лептопом і ранець з примітивними знаряддями для малювання — альбоми й кольорові олівці. Я не обтяжив себе речами з мого іншого життя. Вирішив, що в новому житті мені вистачить чекової книжки й кредитної картки «Амерікен Експрес».
— Що ви маєте на увазі? — спитав Джек.
— Той, хто міг собі дозволити будуватися тут, напевне першим чином мусив домовитися з парочкою інспекторів «БК».
— БК? Що це таке?
Я не зміг одразу відповісти йому. Я бачив тих, кого мав на увазі: чоловіки в білих сорочках, на шиях краватки, на головах жовті пластикові шоломи, а в руках у них теки. Я бачив навіть ручки, що стирчать з кишень їхніх сорочок, прищеплені поверх захисних пластикових шильдиків. Авжеж, диявол у деталях? А от що ховається за абревіатурою «БК» я згадати не міг, хоча знав її, як власне ім’я. І тут я збісився. Раптом мені здалося, що найнагальніша справа у світі — це стиснути в кулак пальці лівиці й врізати боковим ударом в незахищене адамове яблуко юнака, котрий сидить поряд зі мною. Терміново. Бо це ж його запитання так мене роздрочило.
— Містере Фрімантле?
— Хвилиночку,— сказав я і подумав: «Я зможу це зробити».
Я згадав Дона Філда, котрий інспектував принаймні половину моїх будівництв у дев’яностих (чи мені так тоді здавалося), і мій розум почав зшивати клапті пам’яті. Я зрозумів, що сиджу зараз заціпеніло прямо, руки складені на колінах. Я зрозумів, чому хлопець перепитав мене з таким занепокоєнням.
У мене був вигляд людини, шокованої болем від виразки шлунка. Або в передінфарктному стані.
—Перепрошую. В мене була аварія. Вдарився головою. Інколи мене заціплює.
— Не переймайтеся, — сказав Джек. — То пусте.
— БК — це Будівельний кодекс. Тобто, це хлопці, котрі вирішують — впаде твоя будівля, чи ні.
— Ви маєте на увазі хабарі? — мій юний помічник спохмурнів. — Так, я певен, таке трапляється, особливо тут. Грощі вміють переконувати.
— Перестань бути таким циніком. Часто все залежить від дружніх стосунків. Тут і забудовник, і підрядник, і інспектори, а іноді навіть люди з федеральної Агенції безпеки праці та здоров’я... всі вони зазвичай випивають у тих самих барах, та й навчалися в тих самих школах, — тут я пирснув, — дехто у виправних школах.
— Там, на північному кінці острова Кейзі вибракували кілька прибережних будинків, коли ерозія прискорилася, — зазначив Джек. — Один з них дійсно завалився у воду.
— Отже, як ти й сказав, я напевне встигну почути його стогін, але наразі він виглядає безпечним. Давай заносити речі.
Я відімкнув і прочинив навстіж двері своєї оселі, та тут мені заціпило ногу і я похитнувся. Аби вчасно не сперся на костур, я, либонь, привітався б з Великою Ружею, розпластавшись на її кам’яному порозі.
—Я занесу речі, — сказав Джек. — А ви, містере Фрімантле, краще зайдіть та десь присядьте. Вам також не зашкодить випити чогось прохолодного. У вас доволі втомлений вигляд.
IV
Подорож мене таки дістала, я почувався більш ніж втомленим. Примостившись нарешті у фотелі у вітальні (похилений, як завжди, наліво, бо намагався простягнути праву ногу якомога пряміше), я змушений був визнати себе виснаженим.
Натомість я не відчував туги за покинутим домом, принаймні зараз. Поки Джек ходив туди-сюди, заносячи мої речі до
в
більшої з двох спалень, а лептоп ставлячи на письмовий стіл уменшій, я вдивлявся у суцільно скляну західну стіну цієї вітальні, за нею була Флоридська кімната, а під тією вже лежала Мексиканська Затока. За прозорою стіною відкривався широкий синій простір, цього спекотного листопадового пополудня вій був плаский як дзеркало, і навіть крізь замкнуте скло зсув- нрї стіни я чув його м’яке ритмічне дихання. Я подумав: «Тут нема пам’яті». Банальна думка, і на диво оптимістична. Коли доходило до пам’яті (й люті), я все ще мав проблеми.
Джек повернувся з гостьової спальні й присів на поруччя канапи — як птах на сідалі, подумав я про юнака, котрому вже явно хотілося піти геть.
— Найнеобхідніше ви маєте, — сказав він. — Плюс пачку готового салату, гамбургер, варену курку у пластиковій капсулі — у нас вдома ми їх називаємо «курконавтами». Гадаю, вам поки що вистачить.
— Чудово.
— Двохвідсоткове молоко...
— І це чудово.
—... а ще хаф’н’хаф47. Наступним разом, якщо хочете, я привезу вам справжні вершки.
— їй хочеш законопатити мені останню артерію?
Він зареготав.
— Там у буфеті повно банок зі всякими гівна... тобто консервами. Кабель підключено, комп’ютер готовий до виходу в Інтер- нет, я встановив вам Wi-Fi, коштує трохи дорожче, але це класна річ, якщо зйХочете, можу підключити супутниковий зв’язок.
Я похитав головою. Гарний хлопець, але мені хотілося слухати Затоку, хай ластиться до мене словами, які забудуться вже за хвилину. І ще я хотів послухати дім, цікаво, чи має він щось звабливе мені розповісти. Мені здавалося, має.
— Ключі в конверті на кухонному столі — і від будинку, і від машини, — на холодильнику список номерів, які можуть вам знадобитися. Я щоденно на лекціях у Флоридському університеті в Сарасоті, окрім понеділка, але телефон завжди зі мною, і я приїздитиму до вас по вівторках і четвергах о п’ятій, якщо ми не домовимося інакше. Годиться?
— Так. — Я сягнув рукою в кишеню по пачку банкнотів. Хочу тобі трохи доплатити. Ти чудово впорався.
Він заперечливо відмахнувся.
— Не. Це приємна робота, містере Фрімантле. Гарна Платня, гарне порозуміння. Я ж не собака, щоб хапати зайве.
Ці його слова розсмішили мене, я засунув гроші назад до кишені.
— О’кей.
— Мабуть, вам варто здрімнути, — промовив він, підводячись.
— Мабуть, так я й зроблю, — дивно, коли до тебе ставляться, мов до дідуся Волтона48, але мені, певне, треба звикати до такого. — А що трапилося з іншим будинком на північному березі острова Кейзі?
— Га?
— Ти казав, що один там повалився у воду. А що трапилося з іншим?
— Наскільки знаю, він так і стоїть. Хоча якщо великий шторм, трпу Чарлі49, колись налетить у лоб на цю частину узбережжя, все загримить, як ціни на розпродажу залишків погорілого бізнесу, — він підступив до мене й простягнув руку. — У всякому разі, містере Фрімантле, ласкаво просимо до Флориди. Сподіваюся, вона поставиться до вас по-справжньому дружньо.
Ми потисли один одному руки.
— Дякую... — я затнувся, на трішечки, так що він нічого не помітив, і я сам не встиг розсердитися. Не вистачало мені сердитися на нього. — Дякую за все.
— Нема за що.
Виходячи з кімнати, він кинув трохи здивований погляд на мене, тож, либонь, щось зауважив. Напевне зауважив, ну то й що. Мене це не обходило. Я був нарешті сам-один. Прислухався до джеркотіння мушель і гравію під колесами його від’їжджаючої машини. Я слухав, як віддаляється гудіння двигуна. Звук вже ледь чути, аж ось і зник. Нарешті мені залишилися тільки м’які подихи Затоки. І биття мого серця, повільне й тепле. Ніякого дзиґаря в голові. Ні дзвонів, ні биття, ні цокання. Я дихав гли-
в
боко, всотуючи вологий, з легким присмаком плісняви, дух дому, який доволі довго простояв зачиненим, якщо не зважати на щотижневі (чи раз на два тижні) ритуальні провітрювання. Мені здавалося, я також відчуваю запах солі й субтропічних рослин, назв котрих я поки що не знав.
Здебільшого я прислухався до зітхань хвиль, що так нагадували дихання якоїсь великої сплячої істоти, і дивився крізь скляну стіну на воду. Через підвищену позитуру Великої Ружі зі свого місця в глибині вітальні я зовсім не бачив берега внизу; сидів собі у фотелі, ніби на якомусь з тих танкерів, котрі втомлено курсують нафтовою трасою між Венесуелою й портом Галвестон у Техасі. Легка вуаль з’явилася на високому склепінні неба, притіняючи гострі скалки світла на воді. Ліворуч, проти неба, стирчали об’єкти мого першого дебютного поставарій- ного малюнку: силуети трьох пальм, їхнє довге листя дріботіло в ледь відчуйному бризі. «Не сильно дуже схоже на Міннесоту, тойво», — сказав тоді Том Райлі.
Вид пальм викликав у мене бажання малювати — це було схоже на відчуття легкого голоду, але не шлункового. В мене ніби засвербів мозок і, дивно, кукса моєї ампутованої руки.
— Не тепер, — промовив я. — Пізніше. Зараз я виснажений.
З фотеля мені вдалося підвестися тільки з другого замаху, добре, що хлопець поїхав і не чув мого здитинілого («Пиздо- лиз!») схлипу у відчаї після першої спроби. Відтак я, спираючись на костур, трохи постояв, похитуючись, дивуючись своїй втомі. «Зазвичай виснажений» — це просто такий усталений мовний вираз, але в ту мить я саме так і почувався.
Поволі — мені аж ніяк не хотілося завалитися першого ж дня в новому домі — я дістався великої спальні. Ліжко в ній стояло просто королівське, і найбільше мені хотілося дійти до нього, сісти, змахнути костуром на долівку ідіотські декоративні подушки (на одній з них була зображена пара схожих на перевертнів спанієлів і доволі моторошне гасло МОЖЛИВО, СОБАКИ - ЦЕ ЛЮДИ В ЇХНІХ НАЙКРАЩИХ ПРОЯВАХ), лягти і проспати години зо дві. А то й три. Та сперш я посунув туди, де хлопець поставив дві з трьох моїх валіз — до лави біля підніжжя ліжка. Шкандибав обережно, пам’ятаючи, що при
в
такому знесиленні запросто можу спіткнутися і впасти. Потрібна мені валіза, природно, була на споді. Не поспішаючи, я зсунув на підлогу верхню і розстібнув блискавку на потрібній'.
Склянисто-блакитні очі визирнули зі звичним, безмірно осудливим здивуванням. Ууууу, ти бридкий дядько! Я тут лежала весь цей нас! Неживе помаранчево-червоне волоссячко ув’язненої збилося в ковтун. Реба-Контролерка-Люті у своїй найкращій синій сукні і чорних сандаликах Мері Джейн.
Затиснувши скорчену ляльку під пахвою кукси, я опустився на ліжко. Вмостившись поміж декоративних подушечок (здебільшого грайливі спанієлі, місце котрим, як на мене, було на підлозі), я поклав ляльку поряд себе.
— Я забув його ім’я, — сказав їй. — Увесь день пам’ятав, а зараз забув.
Реба дивилася в стелю, на застиглі лопаті підвісного вентилятора. Я забув його ввімкнути. Ребу не обходило, як звуть, мого помагача: Айк, Майк та хоч би й Енді ван Слайк50. Усе байдуже цьому рожевому тільцю, напханому шматтям бідними трудящими дітьми у Камбоджі чи, блядь, десь в Уругваї. •
— Що це? — спитав я її.
Через цю втому я почав впадати в добре мені знану гнітючу паніку. Знайома гнітюча паніка. Стан жаху, в якому я перебуватиму до кінця життя. Якщо не повернеться ще на гірше! І таке можливе! Мене знов запроторять до реабілітаційного центру, який нічим не відрізняється від пекла, окрім свіжофар- бованих стін.
Реба не відповіла, курва безхребетна.
— Я зможу це зробити, — промовив я, хоча сам собі не дуже вірив. І почав згадувати:«Джері. Ні. Джеф». А потім: «Я думаю про ДжеріДжеф Вокера, от дурень. Джонсон? Джеральд? Великий Стрибучий Джеосафат51?»
Я почав куняти. Попри лють і паніку, мене охоплювала сонливість. Заколисував м’який ритм вдихів і видихів Затоки. «Язможу, — думав я. — Телепень. Я зможу, як зміг згадати, що означають букви БК».
Згадав, як той хлопець сказав: «Там, на північному кінці острова Кейзі вибракували кілька прибережних будинків» — і ще щось. Кукса в мене свербіла, мов голова в якогось скаженого байстрюка. Але я прикинувся, ніби це не моя, а когось іншого кукса, в якомусь іншому світі, а сам поринув у пошуки слова, шмати, кістки, зв’язку...
...відпливаю...
— Хоча якщо великий шторм, типу Чарлі, колись у лоба налетить на цю частину узбережжя...
Ось воно.
Чарлі — це ураган, а коли налітають урагани, я, як і вся Америка, вмикаю канал «Погода», а тамтешнього спеца по ураганам звуть...
Я схопив Ребу. В моєму в’ялому, напівсонному стані вона мені здалася фунтів на двадцять важчою.
— Ураганного спеца звуть Джим Канторе, — промовив я. — А мого помічника звуть Джек Канторі. Справу, блядь, закрито.
Я відкинув ляльку і заплющив очі. Ще секунд десять-п’ят- надцять я чув ліниві подихи Затоки з-під будинку. А потім заснув.
Так і проспав до смерку. Найглибшим, найсолодшим сном за останні вісім місяців.
V
У літаку я лише трішечки чогось поклював, тож тепер прокинувся дико голодним. Замість звичайних двадцяти п’яти вправ для розмййки стегна я зробив десяток, швидко впорався в туалеті, а потім рушив на кухню, спираючись на костур. Проте кульгав не так важко, як міг би на те очікувати після глибокого сну. Мій план полягав у тім, щоб зробити собі сандвіч, а то й два. Я сподівався на копчену болоньську ковбасу, проте годилося будь-яке готове м’ясо, яке знайдеться у холодильнику. Поснідавши, я думав зателефонувати до Ілси, доповісти, що доїхав добре. Хай би Ілса сама вирішувала, чи повідомлятиме вона когось мейлами про стан Бдгара Фрімантла. Далі я міг би ковтнути вечірню дозу ліків і роздивитися мої нові апартаменти. Весь другий поверх чекав на мене.
В моєму плані не були враховані зміни, що тим часом відбулися з видом на захід.
Сонце вже сіло, але над пласким виднокраєм Затоки лишилася яскрава помаранчева смуга. Лише в одному місці її розривав силует якогось великого корабля. Просто контур, як на малюнку першокласника. Від носа до вертикалі, яку я визначив як радіовежу, тягнувся, створюючи світовий трикутник, трос. Ближче до неба помаранчевий колір вицвітав, зате прибувала характерна для Максфілда Паріша52 безживна синьо-зелена барва, якої я наяву ніколи раніше не бачив... Проте мене охопило відчуття déjà vu, так ніби я це вже видів у моїх снах. Можливо, всі ми бачимо якісь такі небеса.у своїх сновидіннях, а після пробудження мозок не спроможний ретранслювати їх у кольори, що мають назви.
Вгорі, у почорнілій глибочині, з’явилися перші зірки.
Відчуття голоду минулося, минулося й бажання телефонувати Ілсі. Я вже не хотів нічого, тільки малювати те, що бачив. Я знав, що не зможу вхопити всього, але мене це не обходило, найважливіше — передати цю красу. На все інше мені було насрати.
Мій новий помічник (на мить його ім’я знов випало мені з голови, відтак я пригадав канал «Погода», а далі Джек: справу, блядь, закрито) поклав ранець зі знаряддями для малювання в іншій спальні. Я прошкандибав до Флоридської кімнати, незграбно тримаючи ранець і одночасно намагаючись спиратися на костур. Легким бризом мені ворухнуло волосся. Думка, що цей бриз і сніг у Сент-Полі можуть існувати одночасно, в одному світі, здалася мені абсурдною — як наукова фантастика.
Я поклав ранець на довгий дерев’яний стіл, подумав, чи варто ввімкнути світло, і вирішив, що не варто. Малюватиму, допоки бачитиму, що малюю, а потім перестану. Я усівся у своїй незграбній позі, розкрив ранець і витяг звідти альбом. УМІЛЕЦЬ — повідомляв напис на його обкладинці. Зважаючи на рівень моєї майстерності, це сприймалося як жарт. Я ще порився в ранці й дістав коробку кольорових олівців.
Працював я швидко, черкав і розфарбовував, майже не придивляючись до аркуша. Я тушував вище приблизно визначеної лінії обрію» навмання штрихуючи збоку вбік жовтим «Віну- сом»53, з дикою нестриманістю іноді залізаючи вище корабля (напевне, то був перший у світі танкер, вражений жовтухою), і не переймався. Коли я вирішив, що колір моєї призахідної смуги набув достатньої глибини — реальна смуга швидко відцвітала — я вхопив помаранчевий олівець і почав замальовувати ще гарячковіше. Відтак повернувся до корабля, бездумно накладаючи на папір серію кутастих чорних ліній. Так я це бачив.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |