Клуб сімейного дозвілля 7 страница

— Я згоден, от тільки нічого в голову не приходить...

— Давай, давай, не викручуйся. Кажи перше, що спадає тобі на думку.

Я промовив:

— Гаразд — «Кінець гри».

Вона сплеснула долонями.

— Чудово. Перфектно! І ти також мусиш її сам підписати. Я поводжуся як нахаба?

— Ти завжди нею була, — відповів я. — Вельми безпардон­ною. Бачу, тобі вже покращало.

— Так, а тобі?

— Теж, — збрехав я. Мене раптом накрило почуття багря­ної люті. Навіть у палітрі «Віиуса» нема такого кольору, але у рівчачку на мольберті лежав новенький, гарно заточений чорний олівець. Я взяв його і написав своє ім’я на одній з ро­жевих ніг ляльки. Під нею в лінивих хвилях плавало з десяток тенісних м’ячиків неправильного кольору. Я не знав, що озна­чають тут ці приблудні м’ячі, але вони мені не подобалися. Мені також не подобалося підписувати своїм ім’ям цю карти­ну, але оскільки я вже це зробив, то скраєчку написав і назву «Кінець гри». При цьому я згадав те, як Пам вчила дівчаток, коли вони були малими, казати після виконання неприємно­го завдання:

«Зроблено, та й по всьому».

XVI

Вона побула в мене ще два дні, гарні то були два дні. Коли ми з Джеком відвозили її в аеропорт, на її руках і обличчі вже сяяла

засмага і вся вона ніби світилася власним теплом: юністю, здоров’ям, гумором.

Джек привіз їй тубус для картини.

— Тату, пообіцяй, що ти берегтимешся і телефонуватимеш, якщо тобі буде потрібна моя допомога, — вимагала вона.

— Слухаюсь, — посміхнувся я.

— І пообіцяй мені, що знайдеш когось, хто зможе оцінити твої картини. Когось, хто розуміється на цьому.

-Ну...

Вона нахилила голову й насупилась. У ній я ніби знову по­бачив Пам у момент нашого з нею знайомства.

— Краще пообіцяй, бо інакше.

І трму що вона говорила це цілком серйозно — про що красномовно свідчила вертикальна зморшка між її брова­ми — я пообіцяв.

Зморшка розгладилася.

— Добре, домовилися. Знаєш, ти заслуговуєш на краще. Іноді я дивуюся, чи ти сам це розумієш.

— Авжеж, розумію, — погодився я.

Ілса продовжила, ніби й не чула.

— Тому що в тім, що трапилося, нема твоєї провини.

Від її слів мені на очі набігли сльози. Мені здавалося, я й сам це знав, проте було приємно чути це промовленим уголос ки­мось іншим. Кимось, окрім Камена, бо то була його робота — відшаровувати липкий бруд із засмальцьованих горщиків у ва­ганах чужої підсвідомості.

Вона кивнула.

— У тебе обов’язково все буде класно. Я кажу так, бо я є вель­ми безпардонною.

— Рейс 559 компанії «Дельта» на Цинцинаті й Клів­ленд, — продудонів гучномовець. Перший етап на Ілсиному шляху додому.

— Катай, рідненька, щоб вони встигли просвітити тобі тіло й перевірити твої черевички.

— Мені ще треба тобі щось сказати.

Я прикрився моєю єдиною рукою.

— Що ще, дівчинко моя дорогоцінна?

Вона посміхнулася: так я зазвичай звертався до обох дочок, коли в мене кінчалося терпіння.

— Я тобі вдячна за те, що ти не сказав, що ми з Карсоном занадто молоді для заручин.

— Хіба від цього могла бути якась користь?

— Ні.

— Авжеж, ні. Крім того, я впевнений, що твоя мати прекрас­но зробить цю роботу за нас обох.

Ілса підібгала губи гузкою, а відтак розреготалася.

— Лінні також підключиться... але тому, що я тут випередила її.

Вона знову міцно мене обняла. Я глибоко вдихнув запах її

волосся — ніжний дух шампуні й юності, здорової жіночості. Вона відсторонилася й поглянула на мого хлопця-на-всі-руки, котрий тактовно стояв відсторонь.

— Дбай про нього, Джеку. Він слухняний.

Між ними не виникла закоханість — тут без перемін, муча­ча, — але він подарував їй теплу посмішку.

— Буду намагатися.

— А ще він пообіцяв мені знайти експерта для своїх картин. Ти свідок, Джеку.

Той знову посміхнувся й кивнув.

— Добре. — Вона ще раз мене поцілувала, цього разу в кін­чик носа. — На все добре, батьку. Виздоровлюйте. — Відтак вона, вся обвішана торбами, бадьористо ступила до дверей. Наостанок обернулася. — І купи нарешті собі фарби!

— Куплю! — гукнув я у відповідь, проте не певен чи вона почула; у Флориді автоматичні двері зачиняються вмить, тут економлять кондиціоноване повітря. Для мене все в навколиш­ньому світі затуманилося, заблищало; мені задеренчало в скро­нях і гостро зачесалося в носі. Я нахилив голову, швидко вели­ким й вказівним пальцями змахнувши сльози з очей, тоді як Джек вдав, ніби роздивляється щось таке цікаве в небесах. Просилося якесь слово, якого я не міг ухопити. Спершу спало на думку жуйка, потім журавка.

Хай мине час, не скаженій зараз, скажи собі, що ти можеш це зробити, і слова з’являться самі собою. Іноді вони вже не­потрібні, але все одно приходять. Те слово було журба.

Джек промовив:

(

— Ви почекаєте, поки я підгоню машину чи...

— Ні, краще прогуляюся, — я обхопив пальцями держак свого костура, — але ти слідкуй за дорогою. Мені не хочеться, іцоб мене прямо тут задавили. Я цього наївся вдосталь.

XVII

На зворотнім шляху ми зупинилися біля крамниці «АЛ&Агй- Гасїв», і поки скуплялися, я спитав у Джека, чи знає він якісь арт-галереї в Сарасоті.

— Ще б пак, бос. Моя матінка працювала в одній такій, вона зветься «Ското». Це на Палм-авеню.

— Це повинно мені про щось говорити?

— Це найкрутіша галерея серед мистецьких закладів цього міста, — пояснив він, і додав: — Я маю на увазі, в гарному сенсі. І люди, що нею заправляють, теж хороші... принаймні вони завжди добре ставилися до моєї матінки... хоча, ну, розумієте.

— Розумію, хоча це найкрутіша галерея.

— Так.

— Це означає високі ціни?

— Там тусується еліта, — він промовив це урочисто, але коли я вибухнув реготом, приєднався до мене. Гадаю, саме того дня Джек Канторі перетворився з мого тимчасового помічника мені на приятеля.

— Тоді годиться, — сказав я. — Бо ж, поза всякими сумніва­ми, я сам належу до еліти. Погодься, синку.

Я задер руку і Джек ляснув об мою долоню своєю.

XVIII

Ми повернулися додому і він допоміг мені затягти до Великої Ружі мою здобич — п’ять пакунків, дві коробки і дев’ять на­п’ятих підрамників. Сливе на тисячу доларів покупок. Я сказав,
що нагору ми занесемо їх вже завтра. Малювання було остан­нім з того списку занять, якими я волів би займатися цього вечора.

Я пошкутильгав через вітальню до кухні, маючи намір злі­пити собі сандвіч, але помітив блимання вогника на автовід- повідачі. Я подумав, що, може, то Ілса, може, вона хоче повідо­мити, що її рейс відкладено через погодні умови або технічні проблеми.

То не була Ілса. Голос, хоча по старечому надтріснутий, зву­чав приємно, і я вмить здогадався, хто це. Я в’яв побачив перед собою ті величезні сині кеди, що покоїлися на блискучому підніжжі її крісла-візка.

— Вітаю вас, містере Фрімантле, на острові Дума. Приємно було вас побачити того дня, на жаль недовго. Дехто гадає, що юна леді, котра була тоді з вами — ваша дочка, судячи з вашої схожості. Ви відвезли її в аеропорт? Дехто сподівається, що так.

Пауза. Я чув її голосне дихання, напівзасапаний віддих люди­ни, котра, скоріш за все, більшу частину життя провела в друж­бі з цигаркою. Відтак вона заговорила знову.

— Беручи до уваги той факт, що острів Дума ніколи не був щасливим місцем для дочок.

Я завважив, що уявляю собі Ребу в дуже недоречному теніс­ному платтячку, в оточенні маленьких ворсистих м’ячиків, і їх все прибуває більше з кожною новою хвилею.

— Дехто сподівається, ми познайомимося з часом. До поба­чення, містере Фрімантле.

У телефоні клацнуло. Я залишився сам на сам з безупинним мурмотінням мушель під будинком.

Починався приплив.

Як намалювати картину (III)

Залишайтеся голодним. Це було дієвим для Мікеланджело, це було дієвим дляПікасо, це діє на сотні тисяч художників, котрі роблять свою справу не з любові (хоча вона й може відігравати якусь роль), але заради того, щоб мати їжу в себе на столі. Якщо бажаєте відтворювати світ, використовуйте свій апетит. Дивно? Нічого дивного. Голод — найлюдськішез почуттів. Нема істот безталанних, це я вам кажу, але талант — дешевка. Талант жебрачить. Голод — ось поршень мистецтва. А що маленька дівчинка, про яку я вам розповідав? Вона знайшла свій талант і застосувала його.

Вона думає — Годі вже валятися у ліжку цілий день. Я йду до Татової кімнати, до Татового кабінету. Інколи я кажу кабі­нет, інколи — кобелет. Там є велике красиве вікно. Мене са­довлять на стилет. Я дивлюся на все-все. На пташок й інше красиве. Занадто красиве, як на мене, тож я жмурюся. Якісь хмаринки з крилами. У деяких сині очі. Кожного разу, як сідає сонце, я плачу, бо жмурюся. Мені болить дивитися. Боляче мені всій. Я ніяк не можу розказати, що я бачу, і від того мені жмурно.

Вона мислить — ЖМУРНО, а правильне слово ЖУРНО. Це таке відчуття, коли садовлять на стилет.

Вона мислить — Аби ж то я могла зупинити цей біль. Аби я могла його випісяти. Я плачу і прошу прошу прошу когось сказати те, що я не можу вимовити сама. Няня не може помочи. Коли я кажу «Колір!», вона лапає себе за лице й каже: «Завжди таке було, завжди таке буде». Великі дівчатка теж не помагають. Я так гніваюся на них, чому ви мене не слухаєте, ви великі ЗЛЮКИ! Аж ось одного дня приходять близнючки, Тесі й Ло- Ло. Вони по-особливому балакають між собою, по-особливому слухають мене. Спершу вони мене не розуміють, а тільки потім. Тесі приносить мені папір. Ло-Ло приносить мені олівець і я ви­мовляю «ові-лець!», і вони від цього полохають у донолі.

Вона мислить - Я МАЙЖЕ МОЖУ ВИМОВИТИ СЛОВО «ОЛІВЕЦЬ»!

Вона мислить — Я можу створити світ на папері. Я можу намалювати значення слів. Я бачу дерево, я створюю дерево. Я бачу пташку, я створюю пташку. Це приємно, як пити воду зі склянки.

Вона маленька дівчинка з забинтованою головою, в рожевому домашньому халатику, вона сидить біля вікна в кабінеті свого батька. Її лялька Новін лежить поряд на підлозі. В неї є дощеч­ка, а на дощечці аркуш паперу. їй щойно вдалося нарисувати пазуристу лапу, яка дуже схожа на суху гілку сосни за вікном.

Вона мислить — Мені потрібно ще паперу, будь ласка.

Вона мислить — Я ЕЛІЗАБЕТ.

Це ніби знову повернути собі язика після того, як гадалося, що він закляк навіки. І навіть більше того. Краще того. Це її дарунок самій собі — ЕЛІЗАБЕТ. Навіть з тими першими на­вдивовижу зухвалими малюнками вона напевне зрозуміла, що саме відбувається. І захотіла ще більшого.

Її хист був голодним. Такими є всі найкращі — та й найгір­ші — обдаровання.

4 — ДРУЗІ З СЮРПРИЗАМИ

І

\

ч

У перший полудень Нового року я прокинувся після коротко­го, проте освіжаючого сну, з думкою про особливу мушлю — помаранчеву з білими цяточками. Не знаю, чи вона мені прос­то наснилася, але мені захотілося таку мати. Я був готовий розпочати експерименти з фарбами і гадав, що таку помаран­чеву мушлю було б доречно втулити до якогось із заходів сон­ця на Мексиканські Затоці.

Я пішов уздовж пляжу в південному напрямку в компанії своєї власної тіні й пари десятків крихітних пташок — Ілса прозвала їх цвіріньками, — котрі безупинно пурхали біля води, шукаючи собі поживи. Подалі від берега в повітрі крейсували пелікани, час від часу вони складали крила і каменями падали у воду. Я забув про вправи того пополудня, не прислухався до болю в стегні і не рахував своїх кроків. Авжеж, я не думав ні про що; мої думки ширяли, як ті пелікани, що вдивляються у по­шуках поживи в caldo largo⁹⁸ попід собою. Відтак, врешті помі­тивши мушлю, якої прагнув, я озирнувся і здивувався, якою маленькою виглядає звідси Велика Ружа.

Я стояв, підкидаючи в руці помаранчеву мушлю, і раптом відчув у стегні пульсацію битого скла. Почавшись угорі, вона розповзлася вниз по всій нозі. Проте сліди, що залишилися там, де я пройшов від дому, були чіткими, зовсім без заволочінь. Тоді я й зрозумів, що панькався сам із собою — то злегка, то занадто. То все ота моя дурна Гра в Числа. Сьогодні я зовсім забув про те, що кожні п’ять хвилин мушу робити собі міні-медогляд. Я прос­то... вийшов прогулятися. Як будь-яка нормальна людина.

Відтак я постав перед вибором. На зворотнім шляху я можу панькатися із собою, зупиняючись щохвилини, аби зробити

пару вправ від Кеті Грін, котрі, крім пекельного болю, не дава­ли мені ніякої видимої користі, або можу собі просто йти. Як будь-яка інша нормальна здорова людина.

Я вирішив просто йти. Але перш ніж рушив, озирнувся через плече і трохи далі в південному напрямку побачив смугастий пляжний стілець. Поряд з ним стояв столик, а над тім парасоля, така ж само смугаста. Там сидів чоловік. Те, що від ^Великої Ружі здавалося цяткою, тепер набуло вигляду високогр, кремезного чоловіка в джинсах і білій сорочці з закоченими До ліктів рука­вами. У нього було довге, розвіяне бризом волосся. Я не міг розгледіти рис його обличчя; ми все ще були далеко один від одного. Він побачив, що я дивлюся, й махнув мені. Я махнув йому навзаєм, відтак повернувся й поплентався додому по моїх власних слідах. То було моє перше побачення з Ваєрменом.

II

Останньою думкою перед сном мені майнуло, що на другий день Нового року я, певне, так кульгатиму, що навряд чи взагалі змо­жу ходити. Приємно було з’ясувати, що сталося зовсім не так; схоже, гаряча ванна зняла залишки заціпеніння.

Тож наступного ранку я знову рушив на прогулянку. Без цілі; без новорічних настановлень; без Гри в Числа. Просто гуляє собі дядько пляжем, іноді наближаючись до тихого плескоту прибою, а пташки-цвіріньки пурхають угору плямистою хма­рою. Де-не-де я підбирав мушлю і клав її собі до кишені (за тиждень я носитиму з собою пластиковий пакет для знайдених скарбів). Коли я наблизився достатньо, щоб детальніше роз­гледіти кремезного чоловіка — сьогодні він був у синій сорочці і штанах хакі, схоже, що босий, — я знову розвернувся й пішов до Великої Ружі. Але перед тим махнув йому й отримав помах у відповідь.

Так почалися мої справжні Великі Пляжні Прогулянки. Кож­ного пополудня вони трохи довшали, і кожного разу я бачив кремезного чоловіка на смугастому пляжному стільці трохи детальніше. Я зрозумів, що, очевидно, він має свій режим;

уранці він з’являвся зі старою леді, штовхаючи її візок по дерев’яному хіднику, якого я раніше не міг розгледіти від Ве­ликої Ружі. Після обіду він виходив сам. Він ніколи не знімав сорочки, але його руки й обличчя були чорними, як старі меб­лі в традиційному помешканні. Біля нього на столику стояв високий бокал і глечик, в якому могли бути крижана вода, лимонад або джин з тоніком. Він завжди махав мені рукою; я за­вжди відповідав йому тим самим жестом.

Одного дня наприкінці січня, коли я скоротив відстань між нами десь до одної восьмої милі, на піску з’явився другий сму­гастий стілець. І другий бокал, порожній (але високий і страшен­но заманливий), з’явився на столі. Коли я махнув йому, він спер­шу махнув мені у відповідь, а потім Показав на порожній стілець.

— Дякую, але не сьогодні! — гукнув я.

— Чорт, ходи-но сюди! — гукнув він у відповідь. — Я достав­лю тебе назад у візку для гольфу!

Я на це посміхнувся. Ілса була великою прибічницею гольф- візка, у ньому я міг би гасати туди-сюди по пляжу, лякаючи пташок.

— Це не входить до мой стратегії гри, — крикнув я. — Надій­де час і я сам дійду! Щоб там не було у тебе в глеку, тримай його холодним для мене!

— Роби як знаєш, мучачої — відсалютував він мені. — Роби свій день, і хай твій день робить тебе!

Я пам’ятаю багато Ваєрменових приказок, але цей вислів у ме­не асоціюється з ним найсильніше, либонь тому, що я почув це від нього раніше, ніж взнав його ім’я, раніше, ніж потиснув йому руку: Роби свій день, і хай твій день робить тебе.

III

Не лише ходьба була досягненням Фрімантла в ту зиму; Фрі- мантл почав знову цікавитися смаком життя. І воно здалося йому диявольськи апетитним. Одної вітряної ночі, коли муш­лі під домом, замість легкої бесіди, про щось сперечалися, я ді­йшов висновку: коли я впевнюся, що ці нові відчуття дійсно реальні, тоді я віднесу Ребу Ляльку-Контролерку-Люті на берег, обіллю її рідиною для розпалювання вугілля — і хай горить. Влаштую справжній вікінгівський похорон своєму іншому жит­тю. А чому б збіса й ні?

Ъш часом мене захопило малювання, мене тягнуло до нього, як цвіріньок і пеліканів до води. Через тиждень я вже жалкував, що просрав так багато часу з кольоровими олівцями. Я послав Ілсі мейл з подякою за те, що напоумила мене, і вона відповіла, що їй зайві були чиїсь консультації в цій справі. А ще вона написала, що «Колібрі» виступали у великій церкві в Пота- кеті", штат Род-Айленд — щось на кшталт стартового концер­ту в турне, — і прихожани просто ошаленіли, ляскали в долоні й волали алілуя. «Там люди добряче хилиталася в проходах, — писала вона. — Це у баптистів замість танців».

Тієї ж зими я близько потоваришував з Інтернетом у цілому й іуглом зокрема, кликаючи однією рукою. Але коли дійшло до острова Дума, в і-неті не знайшлося нічого особливого, окрім мапи. Я міг би поритися довше й глибше, проте щось мені під­казувало наразі відкласти мої питання. Що мене захопило най­більше, так це цікаві випадки, пов’язані з втратою кінцівок, а їх там було — достобіса.

Мушу сказати, що навіть увесь мій скепсис до того, на що виводив Гугл, не зовсім віднаджував мене від найбільш диких історій, бо сам я ніколи не мав сумнівів щодо мого власного досвіду, який вочевидь був пов’язаний з пережитим каліц­твом — історій про травми зони Брок£, втрати одної чи обох кінцівок. Я будь-якої миті, варто лиш захотіти, міг поглянути на свій малюнок, де я зобразив Карсона Джонса у майці з но­мером Торії Гантера, і також у мене не було сумнівів у тому, що містер Джоне придбав Ілсі обручку саме в крамниці «Зейлс». Менш конкретними доказами, проте для мене переконливими, були мої дедалі сюрреалістичніші картини. Каляки-маляки в блок­ноті біля телефону в моєму іншому житті не мали нічого спіль­ного з примарними заходами сонця, які я малював тепер.

Я не був першим, хто, втративши частину тіла, отримав дещо інше. У містечку Фредонія у штаті Нью-Йорк лісоруб під час роботи відрізав собі руку, і врятувався тільки тим, що присмалив кровоточивий обрубок зап’ястя. Долоню він за­брав додому, поклав у банку зі спиртом і заховав до погребу. Через три роки долоня, якої в нього й близько не було при зап’ясті, почала дуже мерзнути. Він пішов до льоху і там по­бачив, що віконце розбите і зимовий вітер віє прямо на банку, в якій плаває його відрізана долоня. Коли той колишній лісо­руб переніс банку ближче до печі, відчуття крижаного холо­ду в нього зникло.

Один російський селянин з Тури, що в сибірській глибинці, у якійсь госпрдарській машинерії втратив ліву руку по лікоть і решту свого життя був шукачем підземних джерел. Коли він опинявся на місці, під яким була вода, його відсутня рука хо­лонула й мокріла. Судячи зі статей, що я прочитав (їх було три), він ніколи не помилявся.

Ще був хлопець з Небраски, котрий вмів передбачати тор­надо за поведінкою мозолів на своїй втраченій нозі. Безногий моряк з Англії, якого друзі використовували як шукача рибних косяків. Японець, подвійний ампутант, що став поважним по­етом — непогана кар’єра для чоловіка, котрий не вмів читати- писати, коли потрапив під потяг, яким йому відрізало обидві руки.

Зо всіх історій либонь найдивовижнішою мені здалася істо­рія Керні Джефордса з Нью-Джерсі, хлопчика, який народив­ся без рук. Скоро після свого тринадцятиліття цей, до того цілком адаптований інвалід, впав в істерику, запевняючи своїх батьків, що його руки «болять закопані на якійсь фермі». І ка­зав, що покаже їм, де саме. Вони їхали машиною два дні кудись у безвість» потрапили врешті на ґрунтовий шлях в Айові. Хло­пець повів їх на кукурудзяне поле, орієнтуючись на стодолу з намальованою на даху рекламою жувального тютюну MAIL POUCH ^|0°, і наказав копати. Батьки послухалися, не тому, що сподівалися щось знайти, а просто думали, що хоч заспокоять, може приведуть врешті до тями свого сина. На глибині трьох футів вони відкопали два скелети. Один з них належав дівчині років дванадцяти-п’ятнадцяти. Інший — чоловіку невизначе- ного віку. Коронер округу Едер визначив, що тіла пролежали в землі приблизно дванадцять років... хоча мабуть таки три­надцять, бо стільки було Керні Джефордсу. Жоден з трупів так і не було ідентифіковано. При скелеті дівчини були відсутні руки. їхні кістки були перемішані з кістками чоловіка.

Не менш захопливими були ще дві історії, вони зацікавили мене ще більше, особливо коли я згадав, як нишпорив у сумочці моєї дочки.

Я знайшов їх у статті з назвою «Вони бачать за допомогою того, що втратили» у виданні «Північноамериканський журнал пара­психології». Там розповідалося про двох медіумів — жінку з Фінік- су¹⁰¹ й чоловіка з Ріо-Галлегос в Аргентині У жінки не було правої долоні, а в чоловіка цілком була відсутня права рука. Обоє кілька разів успішно допомагали поліції розшукати зниклих людей (ли­бонь траплялися й невдачі, але про них там не йшлося).

Згідно статті, обоє медіумів-ампутантів використовували ту саму техніку. їм давали якусь деталь одягу зниклих людей або папір з написаним ними текстом. Вони заплющували очі й уяв­ляли собі ніби торкаються того предмету своєю втраченою рукою (виноскою подавався безладний коментар, де згадува­лась якась Рука Тріумфу, чи то Рука Моджо^|02). Отже, жінка з Фініксу «бачила образ», який переповідала своїм співбесід­никам. Аргентинець натомість швидко, немов автоматично, записував свої видіння цілою рукою, у цім процесі я вбачав аналогію зі своїм малюванням.

Ну, як я вже казав, кілька ще більш дивних історій, на які я натрапив у своїх пошуках Інтернетом, видались мені зовсім сумнівними, але я не мав сумнівів щодо того, що відбувалося зі мною. Гадаю, навіть аби я сам не намалював був Карсона Джонса, я все одно повірив би всьому. Значною мірою через мою мовчазну самотність. Лише зрідка приїжджав Джек, чи Ваєрмен — який все ближчав і ближчав — махав й гукав мені: «Буенос діас, мучачої», але здебільшого я не бачив нікого й не роз­мовляв ні з ким, окрім як із самим собою. Все стороннє відпа­ло майже цілком, а коли таке трапляється, ясно починаєш чути самого себе. А чисте спілкування між собою твоїх сутностей — я маю на увазі поверхневу й глибинну — є ворогом непевності. Воно вбиває сумніви.

Та для підтвердження я постановив собі провести експе­римент.

ЕФрі19 до Паморама667 9:15

24 січня

Дорога Пам: маю до тебе одне зітхання. Я тут малюю — сюжети дивні, але доволі забавні (при­наймні мені вогіи такими здаються). Легше тобі показати, ніж описувати, тож я причеплю пару картинок до цього мейлу. Я якось згадав про твої старі садові рукавички, оті, де на одній напи­сано РУКИ, а на іншій ГЕТЬ. Мені дуже хотілося б намалювати їх на тлі заходу сонця. НЕ питай мене чому, просто схотілося і все. Вони в тебе ще є? Якщо так, чи не пришлеш ти їх мені?

Я з радістю потім відішлю їх назад, якщо треба.

Я це зроблю швидко, тільки не варто показува- ’ ти картинки нікому зі «старих приятелів». Зок­рема, Возі напевне сміявся б ях навішений, якби їх побачив.

Едді

P.S.: Якщо тобі неприємно присилати ті рука­вички, нічого страшного. Це просто стріха.

Відповідь надійшла того ж вечора, мабуть Пам у себе в Сент- Полі щойно повернулася додому:

Паморама667 до 8#рі19

17:00 24 січки

Привіт, Едгаре: Хлса розповідала непі про та. картини, звісно. Вони доволі незвичайні. Споді­ваюся, це хобі в тебе триматиметься довив, ніж

захоплення реставрацією старих авто. Тільки завдяки і-нет аукціону ЗВау мені вдалося зди­хатися того форд-мустанга, що стовбичив позаду будинку. Ти м. рацію щодо див. твого прохання, але подивившись на тв. картинки я зрозуміла що до чого (поєднання дивних речей змушує людей побачити £х по-новому, так?) і я все'дко зби­ралася собі купити нові рук. тож «по руках». Я іх тобі вишлю, але пообіцяй, що ти пришлеш мені картинку «готового продукту» (©), якщо його буде створено.

Хлса кав., що чудово провела час. Я сподіваюся, вона надіслала тобі поштову листівку з подякою, а не лише електронний мейл, хоча я ії знаю.

І ось що ще мушу тобі сказати Едді, хоча не знаю чи воно тобі сподобається. Я пересла­ла твій мейл дендеру Камену, я певна, ти його пам'ятаєш. Я вирішила, що йому цікаво буде побачити картинки, хоча передусім я хотіла, щоб він проглянув твій лист і зробив висновки з тих помилок, які ти робив в тексті, вони такі я, як ти робив у розмові:

«зітхання» замість «прохання», «сміявся б як навішений» замість «навіжений». У кінці ти написав «Це просто стріха», я ке знаю, що це означає, хоча доктор Камен каже, ти мав на увазі «примха».

Я думаю про тебе.

Нам.

P.S.: Моєму батЬкові трохи покращало, операція пройшла успішно (лікарі кажуть, що «витягли його з того світу», але, я певна, вони завжди таке кажуть). Схоже, хіміотерапія пішла йому на користь і він вже вдома. Вже ходить.

Дякую тобі за увагу до нього.

Її постскриптум був чудовим прикладом найгіршого в моїй екс-дружині: відповзати... відповзати... відповзати... відтак вкусити й «ретируватися». А втім, вона мала рацію. Мені слід було передати через неї вітання її батьку від «коммікрата». Рак гузна — це ще та зараза.

Весь її лист був симфонією роздратування, від згадки про «мустанг», на завершення ремонту якого в мене ніколи не ви­стачало часу, до її зауважень щодо моїх помилок у тексті. І ці зауваження робила жінка, яка була впевнена, що ім’я Алексан­дер скорочено пишеться не Ксандер, а Зандер.

Сточивши трохи злості з організму (поговоривши на підви­щених тонах з порожнім будинком, ви самі знаєте, як це буває), я продивився той мейл, що був надіслав їй, і занепокоївся. Та лише трохи.

З іншого боку, можливо, тут завинила лише моя стріха.

V

Другий пляжний стілець став постійним атрибутом при столику того здоров’яка, і з моїм поступовим наближенням до нього ми почали потроху теревенити. Дивний спосіб знайомитися, але приємний. Наступного дня після мейлу від Пам, з її удаваною турботою й прихованим підтекстом (ти хворий, як і мій батько, Едді, а може, й куди гірше), той пляжник гукнув мені:

— Ну й коли ж ти сюди дійдеш, що на це скажеш?

— За чотири дні! — відгукнувся я. — Може, й за три!

— Ти узаконив собі прогулянку сюди й назад?

— Так! — сказав я. — Як твоє ім’я?

На його глибоко засмаглому, дещо обважнілому, обличчі зберігалися сліди колишньої краси. Він посміхнувся, блисну­ли білі зуби, зникли начатки подвійного підборіддя.

— Скажу, коли ти врешті дійдеш сюди! А твоє?

— Воно написане на поштовій скриньці!

— Я принижуся до читання написів на поштових скриньках не раніше, ніж стану слухати по радіо ток-шоу!

Я махнув йому рукою, він махнув мені, гукнувши Hasta mafia- па! [4], і знову обернувся до води, задивився на ширяння птахів.

Повернувшись до Великої Ружі, я побачив, що на поштовій скриньці мого комп’ютера майорить прапорець, і ось що там на мене чекало:

КаменДох до Е*рі19

14:49

25 січи*

Едгар: Пам надіслала мані копію того остан­нього майлу і твої картинки. Парна й головна, що всуну скааатм — я ВРАЖЕНИЙ швидкістю твого вростання як худонякка. Я так і бачу, як ти насуплено, чисто в своему сором'яаливому стилі, дистаиціюснся від цього слова, ала іншого тер­міну просто пана. НЕ ПРИПИНЯЙ МАЛЮВАТИ. Щодо їі аанапокоеиня: я на вбачаю в цім нічого над- авичайного. Хоча вробити магніто-равояаисну томографію було б непогано. Ти маєш там лікаря? Друже, продовжуй фівіотерапію — це припис.

Каиая

ЕФрі19 до КаменДок

15:38

25 січня

Камен: Приємно отримати від вас звістку. Якщо хочете називати мене художником (чи навіть «жи­вописцем»), не маю заперечень. Тут у Флориді в мене нема зараз виходу на жодного костоправа.

Ви можете порекомендувати мені когось, чи мені краще звернутися до Тода Джеймісона, того лі­каря, що останнім колупався в моєму мозку?

Едгар

Я гадав, він мені когось порекомендує, і я навіть можу запи­сатися на візит, але кілька неправильно вжитих слів, взагалі лексичні помилки на той час вже не здавалися мені аж надто важливими. Важливою була ходьба, важливим також стало дійти до смугастого пляжного стільця, що був поставлений для мене, проте головними заняттями наприкінці січня були по­шуки в Інтернеті й малювання картин. Допіру попереднього вечора я створив «Захід сонця з мушлею № 16».

Двадцять сьомого січня, не дійшовши либонь якихось пари сотень ярдів до омріяного смугастого стільця, я повернувся до Великої Ружі і знайшов там доставлений поштою пакет. А в ньо­му дві робочі рукавички, на тильному боці одної вицвілою червоною фарбою було написано РУКИ, на іншій, так само трафаретом, ГЕТЬ. Рукавички були сильно виношені від бага­торічної роботи в саду, але чисті — вона їх випрала, я так і ду­мав. Насправді я на це і сподівався. Мене цікавила не колишня Пам, не та, що одягала їх в ті роки, коли ми перебували у шлюбі, і навіть не та, що щось робила в них у нашому садочку в Мен- дота Гайте, поки я минулої осені перебував на озері Фален. Ту Пам я знав достоту. Але... «Ярозповім тобі ще дещо, — сказа­ла мені моя Отака-то-Дівчинка, не усвідомлюючи, якою схожою на свою матір вона стає, проказуючи ці слова. — Вона стра­шенно часто зустрічається з певним сусідом».

Оця-то Пам мене й цікавила — та, що страшенно часто зустрічається з певним сусідом. Сусіда звали Макс. Оцієї-то Пам руки й випрали ці рукавички, оця вона вкладала їх до стандартного білого пакету поштової служби США.

Дата добавления: 2015-08-28