— Тисам бачиш, на що здатна моя уява.
Він промовчав, тільки кивнув. Дуже блідий.
— Ви сказали: «Особливо, коли вона уздріла, що воно таке насправді», — заговорив Джек. — Якщо судно на цьому малюнку дійсно справжнє, то що ж воно таке?
— Гадаю, ти знаєш, — відповів Ваєрмен. — Гадаю, ми всі знаємо, цього знання важко позбутися. Ми просто боїмося назвати це вголос. Давай, Джеку. Бог ненавидить боягузів.
— О’кей, це корабель мертвих, — сказав Джек. Голос його прозвучав блякло в моїй чистенькій, яскраво освітленій студії. Він вхопився за голову, зануривши розчепірені пальці собі у волосся, від чого його зачіска стала ще безладнішою, ніж завжди. — А ще я ось що скажу вам, хлопці, якщо це та річ, що припливе по мене наприкінці, то краще б мені було не народжуватися взагалі.
— 10 —
Товстий стос рисунків і акварелей я поклав збоку на килим, з полегшенням прибравши з очей останні два малюнки. І аж тоді я подивився на те, що лежало на денці пікнікового кошика, на те, що робило його таким важким.
Там були боєприпаси для гарпунного пістоля. Я витяг один з кінчастих гарпунів. Він був завдовжки близько п’ятнадцяти дюймів і доволі важкий. Сталева, не алюмінієва, стріла — я взагалі не був певен, чи використовували алюміній у дев’ятсот двадцятих. Робочий кінець тригранний, і хоча грані потьмяніли, на вигляд вони залишалися гострими. Я торкнувся однієї грані подушечкою пальця, і на шкірі вмить виступила бусинка крові.
— Вам треба продезінфікувати ранку, — порадив Джек.
— Так, дійсно, — погодився я, повертаючи гарпун у косих променях сонця, від чого стінами побігли зайчики. Коротка стріла була по-своєму жорстоко красивою, цей парадокс підтверджується деякими видами бойової зброї.
— У воді ця річ не могла далеко дістати, — сказав я. — Занадто вона важка.
— Вас це може здивувати, — втрутився Ваєрмен, — але в пістолі спрацьовує пружина і заряд СО2. Лупить добряче. А в ті дні короткої дистанції було достатньо. В Затоці кишіло риби. Навіть на мілині. Якщо Істлейку хотілося чогось підстрелити, він міг робити це прямою наводкою.
— Мені незрозуміло, навіщо тут такі гостряки, — здивувався я.
Ваєрмен сказав:
— Мені теж. Разом з тими, які висять на стіні в бібліотеці, в неї було щонайменше дюжина гарпунів, але жоден не має таких гостряків, як на цих.
Джек сходив до ванни й повернувся зі слоїком перекису водню. Він взяв у мене з рук гарпун і тепер сам роздивлявся його наконечник.
— Що це, срібло?
Ваєрмен наставив на нього долоню з задраним великим і націленим вказівним пальцем:
— Карти в руки, але Ваєрмену здається, ти поцілив у яблучко.
— А ви цього не второпали? — спитав Джек.
Ми з Ваєрменом перезирнулися, а потім обоє подивилися на Джека.
— Ви дивитеся неправильні кіна, — пояснив він. — Срібними кулями треба стріляти вовкулаку. Я не знаю, чи діє срібло на вампірів, але вочевидь дехто вважав, що діє. Чи принаймні на це сподівався.
— Якщо ти хочеш сказати, що Тесі і Лора вампіри, — почав Ваєрмен, — то вони серйозно зголодніли від 1927 року. — Він подивився на мене, очікуючи на підтримку.
— Гадаю, Джек тут має рацію, — сказав я, взяв слоїк з перекисом, засунув у нього вколотий палець і пару разів струсонув слоїк.
— Не по-людськи, — скорчивши міну присоромив мене Джек.
— Ні, якщо ти не збираєшся звідси пити, — парирував я, на якусь мить Джек замислився, а відтак ми обидва вибухнули реготом.
— Га? Я чогось не второпав? — спитав у нас Ваєрмен.
— Не переймайтеся, — відповів Джек усе ще либлячись. Затим він знову посерйознішав. — Едгаре, але ж вампірів не існує. Хай будуть привиди, я на це погоджуюсь — гадаю, в існування привидів вірять майже всі, — але вампірів насправді нема. — Його чоло осяялось якоюсь ідеєю. — Крім того, вампіром хтось робиться тільки від вампіра. А близнята Істлейк потонули.
Я знову взяв у руки короткий гарпун, крутячи туди-сюди, пускав його наконечником світлові відбитки по стінах.
— Але дещо наштовхує на підозри...
— Авжеж, — погодився Джек.
— Отже, ти приніс сюди кошик і знайшов двері відімкнутими, — сказав я. — Сліди. Підрамник хтось узяв і поставив на мольберт.
— І після цього ти скажеш, що тут був скажений бібліотекар, аміго?
— Ні, я тільки... — Язик мені укляк, голос пропав. Довелося ще випити води, і тільки після того я продовжив. — Я маю на увазі, що не тільки вампіри можуть повертатися з мертвих.
— Про кого ж ви тоді говорите? — спитав Джек. — Про зомбі?
Я згадав Персе і зогнилі вітрила.
— Назвемо їх дезертирами.
— 11 —
— Едгаре, ти певен, що хочеш ночувати тут сам? — спитав Ваєрмен. — Бо сам я не певен, що це така вже гарна ідея. Особливо в компанії зі стосом оцих старих малюнків. — Він зітхнув. — Ти досяг того, що нагородив Ваєрмена першокласними дрижаками.
Ми сиділи у Флоридській кімнаті, назираючи початок довгого повільного скочування сонця до горизонту. Я виставив сир з крекерами.
— Я не маю впевненості, що це може якось інакше подіяти, — сказав я. — Вважай мене самотнім стрільцем у світі мистецтва. Я малюю сам-один, маракуй.
Поверх склянки свіжого чаю на мене поглянув Джек.
— Ви збираєтеся малювати?
— Угу, почеркаю той-вой. Я на цьому трохи розуміюся.
А коли я знову подумав про пару садових рукавичок — на одній написано РУКИ, а на іншій ГЕТЬ — то вирішив, що одного рисунку таки вистачить, особливо, якщо я буду його створювати кольоровими олівцями Елізабет.
Обернувшись до Ваєрмена, я спитав:
— У тебе сьогодні ритуал у погребальному салоні, так?
Ваєрмен подивився на свій годинник і зітхнув.
— Вірно. З шостої до восьмої. А завтра знову, з полудня до другої. Родичі з найдальших кутків прибудуть, щоб повишкіряти зуби на самозванця-узурпатора. В його ролі виступатиму я. А післязавтра фінальний акт. Похорон у церкві унітаріїв-універсалістів в містечку Оспрей. О десятій. Затим кремація у Аббот-Векслера. Гори-гори-ясно-аби-не-погасло.
Джек скривився:
— Яка вульгарщина.
Ваєрмен кивнув.
— Смерть вульгарна, синку. Пам’ятаєш, як ми співали в дитинстві? «Червак туди, червак сюди, смакуймо гноєм за труди».
— Супер, — похвалив я.
— Отож, — погодився Ваєрмен. Вибрав собі крекер, обдивився його з усіх боків і щосили пожбурив його назад на тарілку, аж той рикошетом відлетів на підлогу. — Це безглуздя. Все це безглуздя.
Джек підібрав крекер, здавалося, ніби він хоче його надкусити, але ні, відклав убік. Либонь, вирішив, що їсти крекери з підлоги це також не по-людськи. Можливо, так і є. Правил до чорта, всяких.
Я звернувся до Ваєрмена.
— Зайдеш до мене, коли повернешся ввечері зі своєї вахти у погребальному салоні, о’кей?
— Так.
— А якщо я скажу тобі, що в мене все гарно, ти підеш додому.
— Не заважатиму твоєму спілкуванню з музою, або з духами. — Я кивнув, бо, схоже, він мав рацію. А відтак обернувся до Джека. — А ти, поки Ваєрмен буде в салоні, залишатимешся в Ель Паласіо, так?
— Авжеж, якщо ви, хлопці, саме цього від мене очікуєте.
Йому не дуже приємною видавалася ця перспектива, і я не мав права його ганити. Дім величезний, Елізабет прожила в ньому довгі роки, і там ще живісінька була по ній пам’ять. Мені б там теж було моторошно — звичайно, якби я не був певен, що привиди на Думі геть усюди.
— Якщо я тобі зателефоную, примчиш сюди.
— Буду. Телефонуйте або прямо в дім, або мені на мобільний.
— Ти певен, що твій телефон працює?
Він подивився трохи присоромлено.
— Батарея трохи сіла, от і все. Я зарядив її у себе в машині від акумулятора.
Озвався Ваєрмен.
— Мені хотілося б краще зрозуміти, чому ти, Едгаре, вирішив, що можеш продовжувати з цим усім гратися?
— Бо нічого ще не завершилося. Це тривало довгими роками. Довгі роки тут спокійно собі жила Елізабет, спершу з батьком, а потім сама. Вона займалася благодійництвом, мала друзів, грала в теніс і бридж — мені так розповідала Мері Айр — а більше за все займалася арт-громадою Сонячного узбережжя. То було тихе, достойне життя старіючої леді, в котрої купа грошей і мало поганих звичок, якщо не враховувати її любов до цигарок. Далі все почало змінюватися. La loteria. Ти сам так казав, Ваєрмене.
— Ти вважаєш, що й насправді щось розпочало ці зміни? — спитав він. Спитав не недовірливо, а радше здивовано.
— Це ти так вважаєш, — наголосив я.
— Іноді вважаю. Але це не те, у що мені хочеться вірити. Ніби є щось таке далекосяжне... з очима такими прискіпливими, воно бачить тебе.., мене... і бозна, що ще...
— Мені воно теж не подобається, — сказав я, хоча це було далеким від правди. Насправді я його ненавидів. — Мені не подобається сама думка, ніби щось могло дійсно сягнути Елізабет і вбити її — можливо, воно злякало її всмерть, аби лиш вона замовчала.
— І ти гадаєш, що з цими картинками зможеш з’ясувати, що саме відбувається?
— Так, дещо. Скільки, я не можу сказати, поки не спробую.
— А тоді?
— Побачимо. Майже напевне — подорож на південний кінець острова. Там нас чекають деякі незакінчені справи.
Джек поставив свій стакан з чаєм.
— Які ще незакінчені справи?
Я похитав головою.
— Поки не знаю. Її малюнки можуть мені розповісти.
— Якщо не зануришся в них аж так глибоко з головою, що оговтаєшся тільки коли вже не буде можливості повернутися на берег, — попередив Ваєрмен. — Саме це й сталося з двома маленькими дівчинками.
— Це я розумію.
Джек наставив на мене палець.
— Бережіть себе. Правопорушнику.
Я навзаєм прицілився в нього пальцем:
— По-людськи.
15 — ВТОРГНЕННЯ
— 1 —
Через двадцять хвилин я сидів у Малій Ружі зі своїм альбомом на колінах, поряд стояв червоний пікніковий кошик. Прямо переді мною, заливаючи західне вікно світлом, лежала Затока. Внизу піді мною мурмотіли мушлі. Мольберт я відсунув убік, а робочий стіл вкрив рушниками. На них поклав гостро заточені недогризки її кольорових олівців. Небагато від них — товстих, якихось допотопних — залишилося, але я гадав, що мені вистачить. Я готовий.
— От баран, — сказав сам собі. Ніколи я не буду до такого готовим. У глибині душі я сподівався, що нічого не відбудеться, хоча розумів, що, скоріш за все, щось буде. Я гадав, саме тому Елізабет й воліла, щоб я знайшов її кошик. А втім, чи могла вона достеменно пам’ятати, що в ньому лежить? Я припускав, що Елізабет забула більшість того, що з нею відбувалося в дитинстві, ще раніше, ніж Альцгаймер ускладнив її проблеми. Бо забування не завжди є вимушеним. Іноді воно бажане.
Кому б схотілося пам’ятати щось таке жахливе, від чого ваш батько кричав так, що аж закривавився? Краще вже зовсім перестати малювати. Просто відморозитися. Краще вже казати людям, що не вмієш нарисувати навіть чоловічка з патичок, що, коли йдеться про мистецтво, ти волієш діяти, як багаті випускники університетів, що спонсорують команди своїх альма-матер: не можеш бути спортсменом, підтримуй спортсменів. Краще викинути з голови достоту все, на що спроможешся, а у поважному віці сенильність потурбується про решту.
Еге ж, деякі з колишніх навичок можуть зберігатися — як рубці на мозковій оболонці після старої травми (скажімо, після падіння з запряженої поні бідки) — і треба знаходити способи для їх каналізації вряди-годи, це схоже на регулярне вичавлювання гною із застарілої пухлини, котра ніколи остаточно не загоїться. Тому-то проявляється інтерес до чужого мистецтва. Можна патронувати мистецтво. А якщо й цього недостатньо? Ну, тоді можна почати колекціонувати порцелянові статуетки й будиночки. Будувати собі Порцелянове місто. Ніхто не назве заняття такими інсталяціями мистецтвом, але вони потребують роботи уяви, а регулярні вправи — зокрема візуального аспекту уяви — достатньо для припинення.
Припинення чого?
Свербіння, звісно.
От, чортове свербіння.
Я потягнувся почухати праву руку і крізь порожнечу в тисячний раз вхопився собі за ребра. Відхилив палітурку альбому, отримав перший аркуш.
Почніть з чистого простору.
Він звертався до мене, як, я певен, колись чистий аркуш звертався до неї.
Заповни мене. Бо білість — це відсутність спогадів, колір неможливості пам’ятати. Роби. Показуй. Рисуй. І тоді свербіння минеться. На якийсь час непевність стишиться.
Прошу, залишайся на Острові, — благала вона. — Байдуже, що трапиться. Ти потрібен нам.
Я вирішив, що так воно й мусить бути.
Олівець рухався швидко. Мінімум штрихів. І ось вже щось схоже на повозку. Чи радше, на двоколісну бідку, яка стоїть і чекає, коли в неї запряжуть поні.
— Вони тут жили цілком щасливим життям, — повідомив я порожній студії. — Батько й дочки. Потім Елізабет випала з бідки і почала рисувати, позасезонний ураган розворушив поклад скарбів, дівчатка потонули. Потім, хто вижили, переїхали до Маямі і неприємності закінчилися. А от коли вони майже через двадцять п’ять років повернулися сюди...
Під бідкою я написав друкованими літерами ГАРНО. Подумав. Додав ЗНОВУ.
ГАРНО ЗНОВУ.
Гарно, десь далеко піді мною прошепотіли мушлі. Гарно знову.
Авжеж, їм було гарно, гарно було Джонові й Елізабет. І коли Джон помер, Елізабет так само залишалося гарно. Гарно опікуватися мистецькими виставками. Гарно займатися порцеляною. Далі з якоїсь причини все почало змінюватися. Не знаю, чи загибелі Ваєрменової дружини і дочки були частиною цих змін, але припускаю, що могли бути. А щодо його і мого прибуття на острів Дума в мене питань не виникало. Я не мав цьому раціонального пояснення, я просто знав.
Усе на острові Дума йшло прекрасно... потім дивно... потім знову на довгий час усе стало прекрасно. А тепер...
Вона прокинулася.
Стіл тече.
Щоб мені зрозуміти, що відбувається зараз, треба зрозуміти, що відбувалося тоді. Небезпечно це, чи ні. Я мушу.
— 2 —
Я взяв її перший рисунок, котрий і рисунком взагалі важко було назвати, просто якась кривуля проведена поперек аркуша. Я взяв його в ліву руку, заплющив очі і уявив собі, ніби торкаюся його правою рукою, точно так, як торкався в уяві РУКИ-ГЕТЬ рукавичок Пам. Я намагався уявити, ніби пальцями правої руки гладжу ту вихилясту лінію. Справа пішла потроху, але я відчув відчай. Невже мені доведеться таким чином працювати з усіма малюнками? Їх тут дванадцять дюжин, і то за найскромнішими підрахунками. До того ж я був не в захопленні від екстрасенсорної інформації.
Не переймайся. Рим не миттю будувався.
Я вирішив, що трішечки галасу від радіо «Кістка» не завадить, а допомогти може. Я підвівся, тримаючи старий аркуш паперу в правій руці, і, природньо, він сковзнув долі, бо ж ніякої правої руки в мене насправді не з’явилося. Я нахилився по нього і згадав, що прислів’я правильно буде — Рим не в один день будувався.
Але Мельда каже будувався.
Я застиг з аркушем у лівій руці. Тій, якої не зумів дістати кран. Що це було, справжній спогад, яким зі мною поділився аркуш, чи просто моя власна думка? Послужлива реакція мого мозку?
— Це не малюнок, — промовив я, вдивляючись у криву лінію.
Ні, не малюнок, але він намагався стати малюнком.
Я знову гепнувся гузном на сидіння стільця. Ця моя дія аж ніяк не була свідомою, це більше скидалося на те, що мені ніби підломилися коліна. Я подивився на лінію, відтак у вікно. Переводив погляд від Затоки на лінію. Від лінії на Затоку.
Вона намагалася нарисувати горизонт. Він став її першим малюнком.
Так.
Я поклав перед собою альбом і вхопив один з її олівців. Не вибираючи, головне — аби лиш він був її. Відчув його вагу, товщину. Відчув, що він — саме те, що треба. І почав малювати.
На острові Дума мені це вдавалося найкраще.
— 3 —
Я начеркав дитину, що сидить на стільчаку. Голова забинтована. В одній руці вона тримає стакан. Іншою рукою обіймає за шию батька. Він у старомодній майці на бретельках і з мильною піною на обличчі. На задньому плані тінню стоїть няня. На цьому моєму етюді ніяких браслетів, бо вона їх не завжди вдягає, але голова пов’язана хусткою, вузол на маківці. Няня Мельда, найближча людина для Ліббіт після матері.
Ліббіт?
Так, її так всі називали. Так вона сама себе називала. Маленька Ліббіт.
— Найменша, — мугикнув я, перегорнувши перший аркуш альбому. Олівець — короткуватий, товстуватий, нікому непотрібний упродовж ледь не трьох чвертей століття — виявився ідеальним знаряддям, ідеальним каналом. Він знову почав рухатися.
Я нашкрябав дівчинку в якійсь кімнаті. На стіні поза нею з’явилися книжки, отже, бібліотека. Татова бібліотека. На голові в неї бинтова пов’язка. Сидить біля столу. Татового столу. На ній щось на кшталт домашнього халатику. У неї
(олі-фець)
олівець у руці. Кольоровий? Либонь, ні — поки що ні, але це зараз не має значення. Вона знайшла своє знаряддя, свій фокус, своє metier[354]. І якою ж вона стала голодною! Якою ненажерливою!
Вона думає — Мені знадобиться ще багато паперу.
Вона думає — Я — Елізабет.
— Вона буквально вмалювала себе знову в цей світ, — промовив я, і мене від голови до п’ят обсипало гусячою шкірою. Але хіба я сам не те саме зробив? Хіба я не зробив точнісінько те саме, тут, на острові Дума?
Мені ще багато чого треба зробити. Я очікував, що цей вечір буде довгим і важким, але передчував великі відкриття, а страху не було — принаймні ще тоді, і відчував лиш збудження з мідним присмаком у роті.
Я нахилився і підняв третій малюнок Елізабет, Четвертий. П’ятий. Шостий. Швидкість нарощувалася. Іноді я гальмував, щоб щось начеркати, здебільшого в цьому не виникало потреби. Картини складалися у мене в голові, причина, чому мені нема сенсу зображати їх на папері, була для мене зрозуміла. Елізабет вже зробила всю роботу, давно, ще коли одужувала після травми, яка її ледь не вбила.
У ті щасливі дні, до того як заговорила Новін.
— 4 —
Під час інтерв’ю Мері Айр зауважила, що в моєму віці відкрити в собі такий високий талант до малювання це, либонь, схоже на те, якби отримати ключі від суперкрутої спортивної тачки. Я погодився, щось схоже на це. В іншому місці вона сказала, що це, либонь, схоже на те, якби мені вручили ключі від цілком умебльованого будинку. Від справжнього помістя. Я погодився. Теж схоже. А якби вона продовжувала далі ці порівняння? Сказала б, що це схоже на те, якби я успадкував мільйон акцій Майкрософту або мене обрали довічним правителем якогось багатого на нафту (але мирного) емірату на Близькому Сході? Я б відповів — так, авжеж, це точнісінько те саме, ви маєте рацію. Щоб її втішити. Бо всі ті питання стосувалися її самої. Я бачив тугу в її очах, коли вона їх ставила. То були очі дівчинки, котра знає, що найближче долучитися до омріяної акробатики вона може тільки з гальорки, сидячи на недільній виставі цирку-шапіто. Вона була критиком, а більшість критиків, котрі беруться за цю справу без покликання, від власного розчарування стають і заздрісними, і каверзними, і дріб’язковими. Мері була не такою. Мері любила свою справу. Вона жлуктила віскі з великого бокалу і бажала знати, як воно почувається, коли нізвідкіля прилетіло голозаде янголя, поплескало тебе по плечі і раптом з’ясувалося, що, попри твої достобіса за п’ятдесят, ти отримав можливість дострибувати аж до місяця. Тож, хоча це аж ніяк не порівняти було з отриманням ключів від швидкісної автівки, або цілком умебльованої садиби, я сказав їй, що чимось воно на це схоже. Бо нікому неможливо пояснити на що воно дійсно схоже. Про це тільки й можна довго розводитися манівцями, аж поки всі не втомляться й розійдуться по своїх спальнях.
От Елізабет добре знала, що воно таке.
Це промовляли її рисунки олівцем, а відтак і малюнки фарбами.
Це, мов отримати язика після того, як жив німим. І більше того. Краще. Це, мов повернути власну пам’ять, а пам’ять для людини — дійсно все. Пам’ять — це особистість. Це те, чим ти є. Навіть провівши першу лінію, ту неймовірну першу лінію, що позначала межу неба й Затоки, вона зрозуміла, що бачити й пам’ятати — це речі взаємопов’язані, і взялася себе відновлювати.
Персе не мала стосунку до цього. Спочатку — ні.
Я був певен.
— 5 —
Наступні чотири години я то занурювався у світ Ліббіт, то вигулькував на поверхню. Пірнати в її світ було цікаво і лячно.
Іноді я щось записував — дівчина дуже голодна, почнемо з цього — але здебільшого малював. Нашою справжньою мовою спілкування були малюнки.
Я розумів швидкий перехід її родини від здивування до байдужості, а потім і нудьги. Причиною цього зокрема була неймовірна плодовитість дівчинки, крім того, вона була їхньою малою Ліббіт, а серед своїх завжди живий отой скепсис — що може особливого з’явитися з Назарету, хіба не так? Але їхня байдужість тільки роз’ятрювала її почуття голоду. Вона шукала нових способів привернути їхню увагу, шукала нових кутів зору.
І знайшла. Бог їй допоміг.
Я малював птахів, що летять догори ногами, і звірів, що ходять по воді басейну.
Я малював коня з такою широкою посмішкою, що вона вибігала за межі його морди. Я гадав, десь у цей час в картинку ввійшла Персе.
Тільки...
— Тільки Ліббіт не знала, що це Персе, вона гадала...
Я перегорнув назад стос її малюнків, майже до самого початку. До круглого усміхненого чорного обличчя. З першого погляду я був вирішив, що це портрет Няні Мельди, але варто було придивитися — обличчя було не жіночим, а дитячим. Це було лице ляльки. Раптом моя рука, сама, почала черкати поряд з цим лицем напис НОВІН — такими швидкими, різкими штрихами, що аж старий жовтий олівець Елізабет тріснув на останній рисці печатної літери Н. Я кинув його на підлогу і вхопив інший.
Саме через цю Новін спершу віщало Персе, щоб не налякати маленьку дівчинку. Що могло видаватися більш безпечним, ніж усміхнена лялечка-негритосочка в червоній хусточці, як у коханої Няні Мельди?
А чи здивувалася або злякалася Елізабет, коли лялька заговорила? Навряд. Вона могла бути дивовижно талановитою у своєму мистецтві, але все одно залишалася малою трирічною дівчинкою.
Новін говорила їй, що малювати, а Елізабет...
Я знову вхопив свій альбом. Нарисував пиріг на долівці. Розпластаний на долівці. Мала Ліббіт вважала, що на цю витівку її напоумила Новін, але то Персе перевіряла можливості Елізабет. Персе експериментувала, як експериментував я, намагаючись з’ясувати потужність своїх нових здатностей.
Затим прийшов час Аліси.
Бо лялька нашептала, буцімто десь там лежить скарб, і шторм зробить його приступним.
Отже, то була зовсім не Аліса, ні. І не Елізабет, бо вона не була тоді ще Елізабет — ні для родини, ні для себе самої. Велика буря 27-го року була ураганом Ліббіт.
Бо татусь зрадіє, знайшовши скарб. Бо татусеві треба думати про ще щось, окрім...
— Вона постелила постіль, — промовив я захриплим, зовсім не своїм голосом, — от хай тепер в ній і спить.
...Окрім як шаленіти від того, що Аді втекла з тим Емері — Целулоїдним Комірцем.
Так. Таким було життя на південному кінці острова Дума у 1927 році.
Я нарисував Джона Істлейка — сам тільки промельк його ластів на тлі неба, кінчик рурки і тінь внизу. Джона Істлейка, котрий пірнає по скарб.
Пірнає, щоб дістати нову ляльку для своєї доні, хоча поки що не вірить, що там щось є.
Поряд з одним з ластів я викарбував слова ЗАКОННИЙ ПРИЗ.
Чимдалі ясніші образи зринали в моїй уяві так, ніби всі ці довгі роки вони чекали на звільнення, і на коротку мить мене вразила думка — а що як кожний малюнок (і кожне знаряддя його виконання), від печерних в Центральній Азії і до Мони Лізи, має в собі приховану пам’ять про його створення і його творців, закодовану в штрихах, мов ДНК.
Пливи вперед, поки я не гукну стоп.
На аркуші з пірнаючим татом я намалював також Елізабет — вона зайшла у воду аж по свої пухкенькі коліна, під пахвою в неї стирчала Новін. Ліббіт була майже точною копією лялі на моїм етюді, котрий вибрала для себе Ілса, я йому ще дав назву «Кінець гри».
А після того, як він знайшов усі ті речі, він мене обнімав, обнімав, обнімав.
Я поспішливо начеркав малюнок, де, зсунувши маску собі на лоба, Джон Істлейк якраз саме це й робив. Поряд, на ковдрі, стояв пікніковий кошик, на його кришці лежав гарпунний пістоль.
Він обнімав мене, обнімав мене, обнімав мене.
«Нарисуй, — шепнув мені голос. — Нарисуй свій законний приз Елізабет. Нарисуй Персе».
Але я не послухався. Я злякався того, що можу побачити. І того, що воно може зі мною зробити.
А як щодо тата? Щодо Джона? Чи міг він про щось здогадуватись?
Я перегорнув її малюнки і знову подивився на той, де кричав, весь у крові, Джон Істлейк. Він встиг багато чого взнати. Можливо, запізно, але дещо він зрозумів.
Що ж направду трапилося з Тесі й Ло-Ло?
І що на довгі роки змусило замовчати Персе?
І хто воно таке? Дуже схоже, що ніяка воно не лялька.
Я міг би продовжувати — зображення Тесі й Ло-Ло на стежці, на стежці, по якій вони біжать, взявшись за руки, вже просилося втілитися на папері, — але стан напівтрансу в мене послабшав, і стало смертельно страшно. Крім того, вирішив я, мені вже достатньо про все відомо, а решту, я був цього майже певен, допоможе з’ясувати Ваєрмен. Тому я закрив свій альбом. Поклавши огризок коричневого олівця, який колись належав давно неіснуючій дівчинці, я зрозумів, що дуже хочу їсти. Я просто дико зголоднів. Ну то й що, відчуття це для мене не нове, до того ж в холодильнику повно їжі.
— 6 —
Донизу я спускався повільно, у голові кружляли образи — чапля догори ногами з очима-буравчиками; усміхнені коні; величезні човни ластів на батькових ступнях — потреби ввімкнути світло у вітальні в мене не виникло. Я вже цілком призвичаївся долати шлях від підніжжя сходів до кухні у чорноті квітневої ночі. На той час я вже вважав своїм цей самотній дім, що виставив щелепу понад урізом води, і не міг собі уявити, що його доведеться залишити. На півдорозія зупинився, подивившись крізь вікно Флоридської кімнати на Затоку.
Там, не далі як за сотню ярдів від берега, безпомилково ясно впізнаваний у світлі молодика й мільйону зірок, стояв, похитуючись на якорі, Персе. Вітрила були згорнуті, але з древніх щогл, мов павутиння, звисало плетиво вантів. Як савани, подумалось мені. Це і є савани. Судно погойдувалося, мов якийсь іграшковий кораблик давно померлої дитини. Палуба виглядала порожньою — ні постатей, ані речей — але хтозна, що там може бути у трюмах?
Я мало не зомлів. І тут же зрозумів, чому: бо перестав дихати. Наказав собі зробити вдих, але якусь довгу хвилину не міг. Груди мої залишалися пласкими, мов сторінка в закритій книжці. Хапнувши врешті повітря, я почув скрегіт. Це я закашлявся, повертаючи собі життя й свідомість. Видихнув і знову вдихнув, вже не так судорожно. Чорні цятки, що були затанцювали в мене в очах, зникли. Я гадав, що зникне й той корабель — звісно ж, це лише галюцинація — але він був там, завдовжки футів сто двадцять і трохи менше половини того завширшки. Погойдувався на хвилях. І похитувався з борта на борт. Пальцем кивав його бушприт, немов промовляючи: ууууу, бридкий дядько, ти зарахований до...
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |