— Вибачте, — промовив він, скривившись, вибалушивши очі. Я надто добре розумів, як йому зараз погано.
Джек незграбно відчинив двері, нахилився і вирвав. Я гадав, що джунглями (запах з’явився вже за милю від Ель Паласіо) сильно тхнуло в машині, але крізь відчинені двері ввірвався вдесятеро важчий сморід, густий, зелений, загрозливо живий. Поза тим, я не чув, щоб хоч одна пташка цвірінькнула посеред цієї дикої рослинності. Єдиним звуком залишалося прощання Джека зі своїм сніданком.
А відтак і з ланчем. Нарешті він знову відкинувся на спинку сидіння. Він недавно казав, що це я знову виглядаю як сніговик? Забавний був жарт, бо цього божого дня в середині квітня Джек Канторі був блідим, як березень у Міннесоті. Він виглядав не на свої двадцять один, а на хворобливі сорок п’ять. «Мабуть, це тунцевий салат», — вибачалася тоді Ілса, але риба тут була ні до чого. Щось морське, звісно, але аж ніяк не тунець.
— Перепрошую, — вимовив він. — Сам не розумію, що зі мною. Гадаю, цей запах, цей гнилий сморід джунглів...
Груди в нього напнулися, він голосно відригнув і знову нахилився крізь двері надвір. Цього разу не встигши вхопитися рукою за кермо, і якби я не вловив його за комір і не затяг назад, він прямо обличчям впав би у власне блювотиння.
Він відхилився на спинку, очі заплющені, обличчя мокре від поту, дихання уривчасте.
— Краще нам відвезти його до Ель Паласіо, — промовив Ваєрмен. — Не хотілося б витрачати час, чорт, я не хочу втратити його, але ця херня тут неправильна.
— А Персе вважає, що тут якраз все правильно, — сказав я. Тепер моя хвора нога свербіла, майже як і рука, ніби крізь неї пропустили електричний струм. — Це її отруйний пояс. А сам ти як, Ваєрмене? Як твій шлунок?
— Нормально, але от моє хворе око — ну, те, що було не в порядку, — воно свербить, як казна-що, і в голові гуде. Мабуть, після того чортового радіо.
— Радіо тут ні до чого. І Джеку так погано, а нам ні, тому що ми... ну... можна це назвати імунітетом. Є в цьому якась іронія, правда?
Джек, ухопившись за кермо, застогнав.
— Ти щось можеш з ним зробити, мучачо? Хоч якось допомогти?
— Гадаю, так. Сподіваюся, що так.
Я поклав собі на коліна альбом, а олівці й гумки у поясний гаман. Відкрив аркуш з портретом Джека і намацав одну зі своїх професійних гумок. Стер нею йому рота і нижні лінії очей аж до їх кутиків. Свербіння у правій руці посилилося до нестерпності, і тому я вже не мав сумнівів, що заплановане мною подіє. Я визвав у пам’яті посмішку, яку Джек мені подарував у кухні, — коли я попрохав його пригадати щось справді гарне — і швидко намалював її олівцем «опівнічна синь». Уся робота зайняла не більше тридцяти секунд (ключовим моментом, коли йдеться про посмішку, є очі, і так завжди), але ці кілька штрихів змінили всю концепцію обличчя Джека Канторі.
А я отримав те, чого не очікував. Малюючи, я ясно побачив, як він цілує дівчину в бікіні. Ні, не просто побачив. Я відчув її гладеньку шкіру, навіть ті кілька піщинок, що затрималися у западині її хребця. Я вдихнув запах її шампуню і торкнувся злегка солоних губ. Я знав — її ім’я було Кейтлін, а він звав її Кейт. Я поклав олівець назад у поясний гаман і засмикнув його зіпер.
— Джеку? — стиха позвав його. Він сидів із заплющеними очима, на щоках і на лобі рясно блищав піт, але мені почулося, що дихання в нього вирівнялося. — Як ти зараз себе почуваєш? Трохи краще?
— Ага, — відгукнувся він, не розплющуючи очей, — що ви зробили?
— Ну, оскільки нас тут тільки троє, ми можемо називати це тим, чим воно й є: це просто магія. Я відбив напад на тебе маленьким протизакляттям.
Через моє плече Ваєрмен потягнувся по альбом, підніс до очей малюнок, роздивився його і кивнув.
— Я починаю вірити, що для неї краще було б до тебе не чіплятися, мучачо.
— Краще б вона не займала до моєї дочки.
— 10 —
Ми простояли на місці ще хвилин п’ять, щоб Джек цілком оговтався. Нарешті він сказав, що готовий їхати далі. До нього повернувся рум’янець. Я міркував, чи стикнемося ми зі схожими проблемами, коли опинимося біля води.
— Ваєрмене, мені цікаво, ти коли-небудь бачив, щоб рибальські човни кидали якір біля південного берега острова?
Він задумався.
— А знаєш, ніколи. Заходячи в протоку, вони звичайно туляться до берега Дон Педро. Дивно, правда?
— Це не дивно, це, курва, лиховісно, — зауважив Джек. — Як і на цій дорозі.
Дорога перетворилася на смужку. Морський виноград і баньян з диким верещанням шкребли своїми гілками боки повільно сунучого мерседесу. Порита корінням, ледь не в суцільних ямах, дорога все ще вилася далеко від берега, а тепер ще й пішла вгору.
Ми просувалися потроху вперед, миля по милі, крізь плямкання листя і хльостання гілок. Я очікував, що дорожнє покриття врешті-решт десь зовсім зникне, але непроглядна зелень вгорі певним чином захищала дорогу від кліматичних негараздів, тож вона все тяглася й тяглася. Баньяни поступилися місцем задушливому лісу з дерев бразильського перцю[371], і тут ми побачили перших тварин: величезний бобкет[372] якусь мить стояв на нашому шляху, відтак зашипів, притиснувши вуха до голови, і зник у підліску. Трохи далі з десяток жирних чорних гусеней впали на лобове скло і лопнули, забризкавши його своїми клейкими кишками, яких ані щітки не могли відтерти, ані вода змити, тільки й того, що їх розтерло по склу так, що дивитися крізь нього стало, немов крізь око, що вражене катарактою.
Я наказав Джеку зупинитися. Вийшов, відкрив багажник і знайшов запас чистих ганчірок. Одну з них використав на відтирання скла, не забувши перед тим одягти рукавички, знайдені Ваєрменом у садовому будиночку, — з машини я вийшов уже в кашкеті. Наскільки я міг судити, гусені були звичайними гусенями, товстезними, але не надприродними.
— Непогано, — похвалив мене Джек, опустивши своє віконце. — А зараз я відкрию капот, щоб ви перевірили там... — Він замовк, утупившись очима повз мене.
Я озирнувся. Дорога тут була вузесенька, всіяна уламками старого асфальту, поросла в’юнкою веделією. За тридцять ярдів перед нами її перетинали п’ять жаб, завбільшки як цуценята кокер-спанієля. Перших три були такого блискучо-зеленого кольору, який майже не зустрічається в природі, четверта синя, а п’ята оранжева, яка, либонь, була колись червоною. Вони посміхалися, але їхні посмішки були якісь застиглі, змучені. Стрибали вони повільно, ніби лапки в них були зламані. Як раніше бобкет, вони теж досягли підліску й зникли з наших очей.
— Що то воно було за таке? — промимрив Джек.
— Привиди, — пояснив я. — Залишки створінь, народжених потужною уявою маленької дівчинки. І, судячи з їхнього вигляду, довго вони не проіснують. — Я заліз до машини. — Вперед, Джеку, давай їхати далі, поки ще можемо.
Він рушив повільно вперед. Я спитав у Ваєрмена котра година.
— Початок на третю.
Нам вдалося доїхати аж під самі ворота першого Гнізда Чаплі. Я б ніколи на це не заклався, але ми таки доїхали. Джунглі зімкнулися перед нами на прощання — баньяни й вірджинські сосни, порослі бородами іспанського моху, — але Джек протаранив їх мерседесом і враз зарості залишилися позаду. Тут опади зовсім з’їли дорожнє покриття і кінець поїздки запам’ятався зубодробильним торохкотінням, але мерседес впорався добре, підскакуючи й грюкаючи він доставив нас на вершечок пагорба, до двох кам’яних колон. В обидва боки від колон розрослася зелена огорожа не менш як вісімнадцять футів заввишки і хтозна якої ширини, вона вже почала тягнути свої пальці по схилу пагорба до джунглів. Ворота були на місці, щоправда іржаві, напівпрочинені. Несхоже було, щоб мерседес в них зміг проїхати.
Цей останній відтинок шляху проходив крізь алею старих австралійських сосен неймовірної висоти. Я шукав очима птахів, літаючих догори ногами, але не побачив жодного. Нормальних не побачив теж, до речі, зате дзижчання комах чулося явно.
Джек зупинився перед воротами і винувато глянув на нас.
— Наша бабуся тут не пролізе.
Ми вийшли. Ваєрмен роздивлявся старовинні, вкриті лишаями, таблички на колонах. На тій, що зліва, було написано ГНІЗДО ЧАПЛІ. На правій ІСТЛЕЙК, але під прізвищем було ще щось надряпано так, ніби вістрям ножа. Колись цей напис, либонь, важко було розібрати, але тепер, коли в тонких подряпинах в металі оселився лишайник, його стало добре видно. Abyssus abyssum invocat.
— Ти тямиш, що б це могло означати? — спитав я Ваєрмена.
— Звісно, так. Це попередження, яке чують молоді юристи, здавши іспити в адвокатуру. Вільний переклад буде таким: «Одна похибка веде до наступних». А буквально це означає: «Безодня накликує безодню». — Він похмуро глянув на мене, потім знову обернувся до напису під фамільним ім’ям. — Гадаю, це, певне, Джон Істлейк виніс фінальний вердикт, назавжди покидаючи це Гніздо Чаплі.
Джек простягнув руку, збираючись торкнутися нерівних літер, та в останню мить передумав.
Замість нього це зробив Ваєрмен,
— Вердикт, джентльмени... і винесений мовою права. Пішли. Сонце сяде о 19:15, нікуди від цього не дітися, а денне світло втікає швидко. Кошика будемо нести по черзі, от же важезний він, puta.
— 11 —
Але перш ніж рушити далі, ми хорошенько роздивилися від воріт перший дім Елізабет на острові Дума. Його вид мене відразу стривожив. Десь у глибині мого мозку засів чіткий план: ми входимо в будинок, піднімаємося нагору і знаходимо кімнату, котра колись, у ті прадавні дні, була спальнею Елізабет, яку всі тоді звали не інакше, як Ліббіт. Там моя відсутня рука, іноді називана Божественною екстрасенсорною патерицею Едгара Фрімантла, підведе мене до покинутого морського рундука (чи, може, просто ящика). В ньому знайдуться інші малюнки, забуті малюнки, котрі розкажуть мені, де міститься Персе, і допоможуть вирішити загадку зі столом, що тече. І все це ще до того, як сяде сонце.
Красива казка. Проблема полягала в тім, що верхньої половини Гнізда Чаплі більше не існувало. Дім стояв на невисокому пагорбі, і його верхні поверхи були цілком зруйновані якимсь давнім штормом. Нижній поверх залишився цілим, але стояв весь обплетений болотяно-зеленими ліанами, котрі також вилися по фронтальним колонам. З піддашку звисав іспанський мох, перетворивши веранду на печеру. Від даху залишилися тільки уламки оранжевої черепиці, які валялися навкруг будинку. Черепиця гігантськими зубами стирчала й з бур’яну, що захарастив колишній доглянутий моріжок. Останні двадцять п’ять ярдів посиланої мушлями під’їзної доріжки захопив фікус-душитель. Те саме й з тенісним кортом, і тим, що колись було дитячим ляльковим будиночком. Ще щільніше ліани обліпили стіни довгої, схожої на стодолу будівлі позаду тенісного корту і видряпалися на рештки ґонту лялькового будиночка.
— Що це? — Джек вказував рукою на щось між тенісним кортом і головним будинком. Там на яскравому сонці закипав довгий чотирикутник якогось гидкого чорного варива. Звідти долітало настирливе дзижчання комах.
— Оте? Я вирішив би, що там смоляна яма, — сказав Ваєрмен. — А тоді, у Ревучі Двадцяті, сімейство Істлейків називало це своїм плавальним басейном.
— Лишень уявити собі зараз купання в цьому, — пересмикнуло Джека.
Басейн оточували верби. За ним знову виднілися густі зарості бразильського перцю і...
— Ваєрмене, а то не бананові дерева? — спитав я.
— Авжеж, — погодився він. — І, либонь, там повно змій. Ох. Поглянь-но на західний бік, Едгаре.
Там, де в бік Затоки тягнувся порослий тепер бур’янами, ліанами й іншим лабузинням колишній моріжок Джона Істлейка, виднілися початки морського вівса. Там віяв свіжий бриз і взагалі вид був кращий, мені раптом спало на думку, що найрідше у Флориді можна зустріти пагорб. Зараз нам було достатньо висоти, щоб споглядати Мексиканську Затоку в себе під ногами. Ліворуч лежав острів Дон Педро, праворуч в блакитно-сизій димці плив острів Кейзі.
— А звідний міст так і стирчить, — здивовано промовив Джек. — Сьогодні в них там серйозна проблема.
— Ваєрмене, — покликав я, — подивися вниз, уздовж старої стежки. Ти бачиш там щось?
Він подивився в тім напрямку, куди я вказував пальцем.
— Скельне відслонення? Авжеж, бачу. Не коралове, гадаю, хоча варто було б підійти ближче, щоб впевнитися. Як ви щодо цього?
— Перестань на хвильку гратися в геолога, і просто подивися. Що ти бачиш?
Він придивився. Обоє придивилися. Першим помітив Джек:
— Там профіль? — А потім повторив, вже впевнено. — Чийсь профіль.
Я кивнув.
— Звідси нам видно лише лоб, очну западину і перенісся, але, можу закластися, якби ми стояли на пляжі, ми бачили б звідти також рот. Чи те, що замість нього. Це Відьмацька скеля. А під нею Тінявий пляж. Можу закластися на що завгодно. Звідти Джон Істлейк вирушав на пошуки своїх скарбів.
— Там же потонули й близнючки, — додав Ваєрмен. — А це стежка, якою вони туди бігли. Ось тільки...
Він обірвав себе. Бриз пестив нам волосся. Ми дивилися на все ще видиму після стількох років запустіння стежку. Маленькі ніжки, що бігали купатися, не могли її протоптати. Звичайна стежка від Гнізда Чаплі до Тінявого пляжу зникла б за п’ять, а може, й за пару років.
— Це не стежка, — ніби прочитав мої думки Джек. — Там колись була дорога. Не мощена, але все’дно дорога. Навіщо комусь потрібна дорога між домом і пляжем, якщо тут якихось десять хвилин пішки?
Ваєрмен похитав головою.
— Не маю поняття.
— Едгаре?
— Я пас.
— Може, він знайшов на дні щось більше за той дріб’язок, — промовив Джек.
— Можливо, проте... — кутом ока я помітив якийсь порух, щось темне, і обернувся в бік будинку. Нічого нема.
— Що там? — спитав Ваєрмен.
— Либонь, нерви, — відповів я.
Бриз, що обвівав нас від Затоки, трохи змінив напрям і подув тепер з півдня. Принісши сморід гнилизни. Джек відразливо скривився.
— Щоце за херня!
— Припускаю, що це аромат басейну, — повідав Ваєрмен. — Я взагалі люблю вранішній запах каналізації.
— Хай би, але ж зараз білий день.
Ваєрмен подарував йому погляд типу еге-ж-бо, а відтак обернувся до мене.
— Що скажеш, мучачо? Коли почнемо?
Я провів короткий огляд. У Ваєрмена червоний кошик. У Джека наплічник з їжею. У мене мої знаряддя для малювання. Мене збивало з пантелику, що нам робити, якщо решту малюнків Елізабет розвіяла та буря, що зірвала дах з будинку (або тієї решти малюнків взагалі не існувало), але ми вже дісталися сюди, тож мусіли щось робити. На цьому з самісінької глибини мого серця наполягала Ілса.
— Так, — проголосив я. — Ходімо.
— 12 —
Ми дійшли до того місця, де на під’їзній доріжці починалися хащі фікусів-душителів, коли я помітив, як щось чорне рухається крізь високий бур’ян у напрямку правого кута будинку. Цього разу його помітив і Джек.
— Там хтось є, — вигукнув він.
— Я нікого не бачив, — сказав Ваєрмен. Він поставив пікніковий кошик і витирав піт з лоба. — Давай ненадовго поміняємося, Джеку. Ти понесеш кошик, а я їжу. Ти молодий, сильний. А Ваєрмен старий і потасканий. Він скоро помре — курва-мама, що це там!
Він відхитнувся від кошика і, либонь, упав би, якби я не вхопив його за поперек. Джек закричав зі здивування й жаху.
Майже перед нами, лиш трохи лівіше, з заростів вискочив чоловік. Він ніяк не міг там опинитися — ми з Джеком пару секунд тому помітили його за п’ятдесят ярдів звідси, — але він там був. Це був чорний чоловік, але не людина. Нам навіть і на думку не спадало сприйняти його за справжню людину. По-перше, коли він проходив перед нами, його вивернуті, в синіх бриджах, ноги не рухалися. І густі зарості фікуса-душителя не ворушилися навкруг нього. Проте губи його розтягувала посмішка, очі його забавно-загрозливо оберталися. На голові в нього стирчав високий картуз з ґудзиком на маківці, і це, либонь, було найгірше.
Я подумав, що здурію, якщо задивлюся довго на цей його картуз.
Воно зникло у траві правіше нас. Чорний чоловічок у синіх бриджах, ростом десь п’ять з половиною футів. Трава була не вище п’яти футів, і проста арифметика підказувала, що він ніяк не міг в ній зникнути, але ж він зник.
Мить, і він — воно — опинилося на ґанку, либлячись до нас, немов Старий Сімейний Дантист, а відтак, без паузи, він — воно — вже стояло внизу сходів і знову мелькнуло в бур’яни, не перестаючи дарувати нам посмішку.
Посмішку з-під свого картуза.
Картуз у нього був ЧЕРВОНИЙ.
Джек вже готовий був втікати. На його обличчі не залишилося іншого виразу, окрім дурнуватого, панічного переполоху. Я відпустив Ваєрмена і вхопив його, а якби і Ваєрмен зараз вирішив тікати, гадаю, тут би й настав кінець нашій експедиції. Кінець кінцем, я мав лише одну руку, і нездатен був утримати їх обох. Не утримав би й одного, аби котрийсь з них дійсно почав утікати.
Сам вельми наляканий, я й не думав про втечу. І Ваєрмен, благослови його Господи, тримався, дивився, роззявивши рота, на чорного чоловічка, котрий наступного разу виник серед бананових дерев, між басейном і стодолою.
Я вхопив Джека за пасок і рвонув назад. Не міг дати йому ляпаса — не мав зайвої руки для цього — тож обійшовся криком: «Він несправжній! Це її кошмар!»
— Її... кошмар?
Щось схоже на зрозуміння блимнуло у Джекових очах. Чи лиш дещиця свідомості. Скоріш, останнє.
— Її кошмар, її Хокало, те, чого вона боялася, коли гасили світло, — пояснив я. — Джеку, це просто звичайний привид.
— Звідки ви знаєте?
— Ну, по-перше, він мерехтить, як старовинна кінострічка, — промовив Ваєрмен. — Сам придивися.
Чорний чоловічок зник, раптом виник знов, тепер біля басейну, перед іржавою драбиною, що вела на платформу для пірнання. Либився до нас з-під свого червоного картуза. Сорочка на нім була така само синя, як його бриджі. Він стрибав туди-сюди на своїх застиглих, завжди вивернутих в однаковій позиції ногах, немов фігура в стрілецькому тирі. Знову зник, знову з’явився на ґанку. За мить він був уже на доріжці, майже прямо перед нами. Мені було боляче на нього дивитися, мені й зараз лячно від нього... та тільки тому, що колись лячно було їй, Ліббіт.
Наступного разу він показався на двоколійному путівці, що вів до Тінявого пляжу, і ми побачили, як крізь його костюмчик сяє Затока. Він зник з поля зору, а Ваєрмена розібрав істеричний регіт.
— Що? — обернувся до нього Джек. Ледь не накинувся на нього. — Що?
— Та це ж фігура садового жокея, — захлинаючись сміхом, вигукнув Ваєрмен. — Це такий чорний жокей, котрих раніше ставили на моріжку, а тепер вони політично verboten[373], збільшений втричі, а може й учетверо проти звичайного розміру! Хокалом Елізабет був садовий жокей!
Він намагався ще щось сказати, але несила було. Сміючись, він нахилився вперед, впершись руками собі в коліна. Я розумів жарт.., але не поділяв його веселощів.., і не лише тому, що в Род-Айленді лежала моя мертва дочка. Ваєрмен зайшовся тепер таким веселим сміхом, бо спершу він злякався не менше Джека й мене, злякався, мабуть, не менше, ніж лякалася Ліббіт. А чому вона лякалася? Тому що хтось — випадково, скоріш за все, — вклав у її вигадливу голову хибну думку. Я зробив би ставку на Няню Мельду, напевне, казочка на ніч розрахована була тільки на те, щоб приспати дитину, котра ще мучилася після травми голови. Можливо, безсонням. Ось тільки ця казочка потрапила не туди, і відростила ЗУУБИ.
Містер Сині Бриджі був інакшим, не таким, як ті жабки, що ми їх зустріли дорогою сюди. Цілкомстворені фантазією Елізабет жабки не були зловісними. А от цей садовий жокей... Спершу він міг народитися з розбитої голови Елізабет, але, маю підозру, потім Персе залучила його до виконання її планів. Якщо хтось упритул наближався до першого дому Елізабет, тут-то й вигулькував він, готовий відлякувати зайд. Либонь, спроваджуючи їх до найближчої психлікарні.
За великим рахунком, це вказувало на те, що тут є щось варте пошуків.
Джек нервово поглядав туди, де стежка — вона дійсно виглядала годящою хоч для воза, хоч для вантажівки — западала, гублячись з поля зору.
— Воно повернеться?
— Яка різниця, мучачо? — зауважив Ваєрмен. — Воно несправжнє. А тим часом комусь треба нести пікнікового кошика. Впрягайся. Побудь їздовим собакою.
— Мені сам вид його відбирає розум, — сказав Джек. — Чому це так, Едгаре?
— Нема дива. Ліббіт тоді, давно, мала вельми потужну уяву.
— А куди ж вона потім поділася?
— Потім вона забула, як нею користуватися.
— Господи, — проказав Джек, — як же це жахливо.
— Так! Хоча мені такий спосіб забуття здається легким. А від того ще жахливішим.
Джек нахилився, підважив кошика, поглянув на Ваєрмена.
— Що в ньому? Золоті злитки?
Ваєрмен підхопив торбу з їжею й безтурботно всміхнувся.
— Я доклав трохи зайвих.
Ми продовжили нашу путь вздовж зарослої під’їзної алеї, озираючись, чи не вигулькне знову десь жокей. Він не повертався. Подолавши сходинки ґанку, Джек поставив кошик долі й полегшено зітхнув. Раптом позаду почулося лопотіння крил.
Обернувшись, ми побачили приземлення на алею чаплі. Це напевне був той самий птах, що роздивлявся мене своїм крижаним оком з тенісного корту в Ель Паласіо. Безсумнівно, погляд був той самий: строгий, гострий, без грану жалості.
— А це справжнє? — спитав Ваєрмен. — Що скажеш, Едгаре?
— Це справжнє, — відповів я.
— Звідки ти знаєш?
Я міг вказати на те, що чапля має тінь, але пригадав, що при садовому жокеї теж була тінь, мене тоді ще це вразило.
— Просто знаю, ходімо в дім. Стукати нема потреби. Це неформальний візит.
— 13 —
— Ого, в нас, схоже, проблема, — промовив Джек.
У порослій іспанським мохом веранді стояла напівтемрява, але, коли наші очі звикли до неї, ми побачили товстий іржавий ланцюг, яким було оплутано двостулкові двері. На ньому висіло аж два замки. Ланцюг проходив крізь гаки в одвірку.
Ваєрмен підступив ближче, роздивляючись.
— Знаєш, — сказав він, — нам з Джеком, мабуть, вдасться вирвати один, або й обидва ці гаки. Їхні найкращі дні минулися.
— Найкращі роки, — уточнив Джек.
— Мабуть, — погодився я, — але, майже напевне, самі двері теж замкнені на замок, а якщо почати смикати за гаки й дзвеніти ланцюгом, ви можете потурбувати сусідів.
— Сусідів? — здивувався Ваєрмен.
Я показав пальцем прямо вгору. Джек з Ваєрменом подивилися туди й побачили велику колонію брунатних кажанів, що спали, скупчившись у щось на кшталт хмари, зваляної з павутиння. Я поглянув під ноги й побачив, що ґанок був не всіяний, а буквально вимощений їхнім лайном. Як тут було не порадіти тому, що на голові я маю картуза.
Піднявши очі, я побачив Джека вже біля підніжжя сходів.
— Ніяким чином, бейбі, — заявив він. — Називайте мене сцикуном, називайте мене серуном, називайте мене хоч чим, але я туди не піду. У Ваєрмена — це змії. У мене — кажани. Якось... — він затнувся, видно, хотів щось розказати і, либонь, дуже, але не знав, як це зробити. Замість того він відступив ще на крок. На мить я зачудувався з феномену страху: чого не міг досягнути жокей-привид (наблизився до цілі, але зійшов з дистанції), того досягла колонія сплячих брунатних кажанів. У всякому разі, з Джеком.
Ваєрмен сказав:
— А ти знаєш, що вони ще й сказ переносять, мучачо?
Я кивнув:
— Доведеться пошукати чорний хід.
— 14 —
Ми повільно просувалися вздовж стіни будинку, попереду Джек з червоним пікніковим кошиком. Його сорочка потемніла від поту, але він не виказував жодних ознак нудоти. Хоча мусив би, напевне, ми всі троє мусили б. Від басейну долітав майже всепоглинаючий сморід. Висока трава чіплялася нам за штани. Жорсткі стебла ліродревесника кололи нам литки. Вікна будинку містилися високо, Джек готовий був стати Ваєрмену на плечі, але все одно не дістав би.
— Котра зараз година? — віддихуючись запитав Джек.
— Саме час тобі почати рухатися трохи швидше, аміго, — відповів Ваєрмен. — Хочеш, я тебе зміню біля того кошика?
— Авжеж, — відповів Джек таким безрадісним голосом, якого я до цього дня ніколи не чув від нього. — А потім у вас станеться серцевий напад і ми з босом будемо демонструвати на вас техніку штучного дихання.
— Ти натякаєш, що я в поганій формі?
— В хорошій, але все’дно на п’ятдесят зайвих фунтів зависаєте в кардіологічно небезпечну зону.
— Перестаньте, — гримнув я. — Обоє.
— Постав, — сказав Ваєрмен. — Постав цей cesto de puta madre[374], далі понесу я.
— Ні. Покиньте й думати про це.
Якийсь чорний промельк я помітив кутовим зором. Я його ледь зауважив. Гадав, що знову садовий жокей, що цього разу він прошмигнув вздовж басейну. Чи сковзнув по його розбуялій, смердючій поверхні. Слава Богові, я вирішив туди подивитися.
Тим часом Ваєрмен напосідав на Джека, бо була вражена його чоловіча гордість.
— Дай, я понесу.
Шмат смердючої юшки в басейні ожив. Відірвавшись від решти чорноти, він вихлюпнувся на потрісканий, порослий бур’яном парапет, розбризкавши навкруг себе брудні патьоки.
— Ні, Ваєрмене, раз я вже взявся.
Шмат гидоти з очима.
— Джеку, кажу тобі останній раз.
Тут я помітив хвіст і зрозумів, що переді мною.
— А я тобі кажу...
— Ваєрмене, — гукнув я, схопивши його за плече.
— Облиш, Едгаре, я можу це зробити.
Я можу це зробити. Як же мені бевкнули в голові ці слова. Я примусив себе заговорити повільно, голосно, настійливо.
— Ваєрмене, замовч. Там алігатор. Він щойно виліз з басейну. Ваєрмен боявся змій, Джек боявся кажанів. Я не уявляв собі, що боюся алігаторів, поки не побачив, як ця доісторична тварюка виринула з темного гнилого варива в басейні і рушила на нас, спершу по зарослому бетонному майданчику (по дорозі відкинувши вбік перекинутий, останній з тих, що тут вціліли, садовий стільчик), а потім сковзнула в бур’яни і ліани, що простягнулися сюди від найближчої купи бразильських перців. Лише на мить майнуло зморщене кирпате рило, мигнуло, ніби насміхаючись, чорне око, а далі вже тільки його мокра спина мелькала де-не-де в бур’янах, він продирався крізь них, мов на три чверті підтоплена субмарина. Він йшов по нас, а я, повідомивши про це Ваєрмену, вже не міг поворухнутись. Сірою плівкою мені заслонило очі. Я привалився спиною до старої, покривленої стіни Гнізда Чаплі. Дошки були теплі. Я застиг в очкуванні того, що ось-ось мене зжере дванадцятифутове одоробло, яке оселилося в старому плавальному басейні Джона Істлейка.
Ваєрмен не думав довго. Він вирвав червоний кошик в Джека з рук, кинув його на землю й укляк перед ним на колінах, відкинувши одну половинку кришки. З кошика він дістав пістолет — найбільший з тих, що мені доводилося бачити не в кіно. Не підіймаючись з колін, він застиг перед розкритим кошиком, тримаючи зброю обома руками. В мене було гарне місце для споглядання, і тоді я вирішив, і зараз так вважаю, що його обличчя залишалося напрочуд безжурним... особливо як для людини, що побачила найгидкішого родича змії. Він чекав.
— Стріляй!— крикнув Джек.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 21 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |