Голос її дзвенів посеред галерейної тиші
— Мем.., міс Істлейк... вам ні в якому разі не варто так збуджуватися, — повторила Пам.
На драглистому обличчі Елізабет спалахнули вогнем її очі. Вона втопила свої нігті в моє кістляве зап’ястя.
— А далі що? Поставиш її поряд з тією, яку вже розпочав?
— Я не розпочинав нової картини...
Чи, може, розпочинав? Пам’ять знову грала зі мною в піжмурки, як завжди в стресові моменти. Аби хтось зараз зажадав почути від мене ім’я бойфренда моєї старшої дочки, я, певне, сказав би, що цього француза звуть Рене. Як Магріта[334]. Гаразд, мара перемогла, по графіку у мене зараз кошмар.
— Ту картину, де човен порожній?
Я не встиг промовити цих слів, крізь натовп прорвався Джин Гедлок, а слідом за ним Ваєрмен, слідом за котрим Ілса зі склянкою води в руці.
— Елізабет, нам треба йти звідси.
Він хотів взяти її за руку, вона відмахнулася. Наступним помахом вона вибила у Ілси пропоновану їй склянку з водою, та відлетіла геть і, вдарившись об порожню стіну, розсипалась на друзки. Хтось скрикнув, а якась жінка, як не дивно, захихотіла.
— Ти бачиш коника-гойдалку, Едгаре? — вона простягнула руку, та жахливо тремтіла. Нігті в неї були помальовані коралово-рожевим лаком, певне, Анна-Марія постаралась. — Ця гойдалка належала моїм сестрам, Тесі й Лорі. Вони її любили. Вони таскали цю чортівню за собою повсюди. Вона залишилася стояти біля Рампопо — так вони називали свій ляльковий театр на бічній галявині — коли вони потонули. Мій батько не міг на неї дивитися. Він кинув її у воду під час заупокійної служби. Разом з вінком, зрозуміло. Отим, що висить на шиї коника-гойдалки.
Запала тиша, порушувана тільки скреготом її хрипкого дихання. Забула про свої нотатки Мері Айр, вона стояла з широко розплющеними очима, тримаючи блокнота в повислій уздовж стегна руці. Іншою рукою вона прикривала собі рота. Відтак Ваєрмен вказав на двері, хитро замасковані коричневою шорсткою мішковиною. Гедлок кивнув. І раптом поряд опинився Джек, і саме Джек став тут головним, і він промовив, вхопившись за руків’я її візка:
— Ми миттю виберемося звідси, міс Істлейк. Не хвилюйтеся.
— Поглянь на кільватерну смугу! — заволала до мене Елізабет, назавжди зникаючи з очей публіки. — Заради Бога, хіба ти не бачиш, що ти намалював?
Я подивився на картину. І вся моя родина подивилась.
— Там нічого нема, — сказала Мелінда і підозріливо поглянула на двері, за якими щойно зник Джек з Елізабет. — Вона чокнута, чияк?
Ілса витяглася навшпиньки, щоб краще роздивитися.
— Тату, — промовила вона нерішуче. — А там, у воді, то хіба не обличчя?
— Ні, — відповів я рішуче, сам дивуючись, як впевнено звучить мій голос. — Ти побачила порожню ідею, яку вона вклала тобі в голову. Ви дозволите мені на хвилинку?
— Звичайно, — відповіла Пам.
— Едгаре, ти не проти, якщо я тебе супроводжуватиму? — спитав Камен своїм густим басом.
Я посміхнувся. Легкість, з якою я спромігся на посмішку, мене теж здивувала.
Схоже, що шоковий стан має свої переваги.
— Дякую, гадаю, не варто. З нею її лікар.
Я поспішив до дверей офісу, ледь утримуючись, щоб не обернутися. Мелінда не побачила, а Ілса — таки так. Я гадав, що не так вже й багато людей змогли б їх помітити, навіть якби їм туди ткнули пальцем... та й тоді більшість з них вирішили б, що це або випадковість, або незначний артистичний трюк.
Усі ті обличчя.
Жахливо перекривлені обличчя потопельників у призахідній кільватерній смузі корабля. Там безсумнівно присутні Тесі й Лора, але є й інші, нижче них, там, де колір з червоного робиться зеленим, а з зеленого чорним. Там мусить бути також рудоволоса дівчина у старомодному суцільному купальнику: Адріана — найстарша сестра Елізабет.
— 7 —
Ваєрмен напував її з бокалу чимось схожим на шампанське, а поряд з ним, буквально заламуючи руки, сюсюкав Розенблат. Кабінет здавався напханим людьми. Тут вже було задушливіше, ніж у галереї, а ставало ще гірше.
— Я прошу всіх вийти геть! — оголосив Гедлок. — Усіх, окрім Ваєрмена! Зараз же! Сю ж мить!
Елізабет відштовхнула бокал тильним боком руки:
— Едгар, — промовила вона хрипко, — Едгар залишається.
— Ні, Едгар піде разом з усіма, — заперечив Гедлок. — Ви вже й так достатньо з...
Вона вхопила його руку й стисла. Либонь доволі сильно, бо аж очі в Гедлока розширилися.
— Залишиться, — промовила вона пошепки, але владно. Люди почали виходити з кабінету. Я почув, як Даріо повідомив тим, хто скупчилися за дверима, що все чудово, що у міс Істлейк трапилося легке запаморочення, але тепер з нею її лікар, і вона в порядку. До дверей рушив Джек, але Елізабет позвала його.
— Юначе! — Він обернувся. — Не забувай, — нагадала вона йому про щось.
Він посміхнувся і віддав їй салют:
— Ні, мем, я не забуду.
— Я мусила б доручити тобі в першу чергу, — промовила вона, а коли Джек вийшов, додала стиха: — Він славний хлопець.
— Доручити йому що? — спитав Ваєрмен.
— Пошукати на горищі один такий собі пікніковий кошик, — відповіла вона. — Той, що його на фотографії, яка висить на сходовому майданчику, тримає Няня Мельда.
Вона з докором подивилася на мене.
— Перепрошую, — зашарівся я, — пригадую, ви мені про нього говорили, але я... я тоді просто про все забув і тільки малював, отож...
— Я тебе не винувачу, — блимнула вона глибоко запалими очима. — Я могла б зразу зрозуміти. Це її сила. Та сама сила, що перш за все привела тебе сюди. — Вона поглянула на Ваєрмена. — І тебе також.
— Елізабет, ну досить вже, — озвався доктор Гедлок. — Я хочу відвезти вас до шпиталю й зробити деякі аналізи. Вам треба полежати під крапельницею, трохи відпочити...
— Дуже скоро я отримаю той відпочинок, на який давно заслужила, — широко усміхнулася вона йому, відкривши ряд жахливих зубних протезів, а відтак знов обернулася до мене й проказала: — Лизь-бризь, як водою вмило. Для неї це всього лиш гра. А нам наше горе. Зараз вона прокинулася. Едгаре, вона прокинулася! — торкнулася Елізабет мої руки своїми крижаними пальцями.
— Хто? Елізабет, хто прокинувся? Персе?
Її відкинуло назад у кріслі-візку. Так, ніби крізь її тіло пропустили високовольтний заряд. Її пальці задерев’яніли в мене на руці. Її коралові нігті уп’ялися мені в шкіру, залишаючи на ній квартет червоних півмісяців. Рот її відкрився, цього разу продемонструвавши зуби не в посмішці, а в гримасі. Голова відкинулася назад і я почув, як в ній щось хруснуло.
— Тримай візок бо перекинеться!— проревів Ваєрмен, але я не встиг. У мене була лише одна рука, та й в ту вчепилася Елізабет, вона просто прикипіла до неї.
Гедлок встиг ухопитися за одне заднє руків’я візка, тож той не перекинувся навзнак, але пішов юзом і вдарився об стіл Джимі Йошида. Елізабет тепер корчилась у страшних судорогах, її кидало у кріслі вперед-назад, мов ляльку. З голови їй сповз серпанок і, зблиснувши в флуоресцентному верхньому світлі, відлетів геть. Ноги її смикалися, і з одної ступні зіскочив її пурпурний черевичок. «Янголи хочуть взувати мої червоні черевики»[335], — подумав я і раптом, ніби цяфраза підсумувала все, з рота і з носа Елізабет ринула кров.
— Тримайте її! — закричав Гедлок, і Ваєрмен кинувся через поруччя крісла.
«Це вона зробила, — майнула холодна думка. — Та Персе. Хто б вона не була».
— Я її тримаю! — сказав Ваєрмен. — Док, телефонуйте 911, ради Христа, дзвоніть скоріше!
Гедлок поспішив навкруг столу, підняв слухавку, набрав номер, послухав.
— Блядство! Той самий гудок!
— Для виходу в зовнішню мережу треба спочатку набрати 9. — Я вихопив у нього слухавку і, утримуючи її біля вуха плечем, набрав номер. А коли спокійний жіночий голос спитав мене, в чім полягає причина екстреного виклику, я зміг все пояснити. Тільки адресу пригадати не зміг. Я забув навіть назву галереї. Вручив телефон Гедлоку і пішов навкруг столу до Ваєрмена.
— Господи Ісусе, — промовив він. — Я знав, що не треба її сюди везти, я це знав... але вона так вперто наполягала.
— Вона в безпам’ятстві? — я дивився на грузле тіло, очі її були розплющені, але безглуздо націлені в якусь точку в дальнім кутку кімнати. — Елізабет?
Ніякої реакції.
— Це був інсульт? — спитав Ваєрмен. — Ніколи не уявляв, що при цім бувають такі жорстокі корчі.
— Це не інсульт. Щось змусило її замовчати. їжджай з нею до шпиталю…
— Звісно, я поїду...
— І слухай, чи не скаже вона чогось іще.
Обернувся Гедлок.
— У шпиталі її готові прийняти. За хвилину тут буде швидка. — Він важким поглядом втупився у Ваєрмена. — Ну й хай, усе на краще.
— На краще? — перепитав Ваєрмен. — Що означає це ваше «на краще»?
— Воно означає, що якщо це мусило трапитися, — пояснив Гедлок. — То де б ви думали, вона хотіла би, щоб це трапилося? Вдома у постелі, чи в якійсь з галерей, з котрими пов’язано так багато найщасливіших днів і вечорів її життя?
Ваєрмен глибоко, спазматично вдихнув, відтак видихнув, кивнув й укляк поруч з Елізабет, пестячи пальцями її волосся. Обличчя її взялося хаотичними червоними плямами, як трапляється при важкій алергічній реакції.
Гедлок нахилився й відвів їй голову назад, намагаючись полегшити їй жахливе спазматичне дихання. Невдовзі почулися трелі під’їжджаючої швидкої.
— 8 —
Вернісаж тягнувся далі і я продовжував виконувати свою роль, бо ж Даріо, Джимі й Аліса доклали стільки зусиль до його організації, але головним чином заради Елізабет. Я гадав, вона б цьому зраділа. Тому, що сама якось називала це моєю миттю на осонні.
Проте на святкову вечерю після вернісажу я не пішов. Вибачився й відправив Пам з дівчатками, Каміном, Кеті та іншими гостями з Міннеаполісу. Дивлячись услід машинам, якими вони від’їжджали, я второпав, що не домовився, щоб хтось мене самого підкинув до шпиталю. Поки я, стоячи перед дверима, міркував, чи бува не затрималася в галереї Аліса Окойн, поряд зі мною загальмував пошарпаний старий мерседес і з боку його пасажирського сидіння опустилося скло.
— Сідайте, — позвала мене Мері Айр, — якщо збираєтеся до Меморіального шпиталю, я вас підвезу. — Помітивши, що я вагаюсь, зона криво усміхнулася. — Можете бути певні, Мері сьогодні випила зовсім мало, та й узагалі, після десятої вечора інтенсивність дорожнього руху в Сарасоті падає ледь не до нуля — вся стареча допиває свої віскі й прозаки і вмощується дивитися Біла О’Рейлі[336] по ТіВо.
Я ступив в машину. Грюкнув дверцятами, і на якусь жахливу мить мені здалося, що я опускаюсь у порожнечу і зараз гепнусь сракою прямо на тротуар Палм-авеню. Та врешті всівся на сидіння.
— Послухайте, Едгаре, — промовила Мері Айр, — я все ще можу вас називати Едгаром?
— Звичайно. Вона кивнула.
— Чудово. Я не дуже чітко собі пригадую, на якому рівні стосунків ми тоді розпрощалися. Іноді, коли я вип’ю забагато... — Вона знизала своїми худенькими плечима.
— Ми попрощалися чудово, — запевнив я.
— Добре. А з Елізабет... там щось погане, так?
Я похитав головою, не наважуючись збрехати словами. Як і обіцялося, вулиці були майже порожніми. А тротуари абсолютно.
— Вони з Джейком Розенблатом колись були дуже близькими. Серйозно близькими.
— А що трапилося?
Мері знизала плечима.
— Напевне не скажу. А якщо вам залежить на моїх припущеннях, то можу сказати, що кінець-кінцем вона надто звикла сама собі бути хазяйкою, а не чиєюсь коханкою. Звісно, окрім тимчасових ситуацій. Але Джейк так і не зумів до цього звикнути.
Я згадав, як він вигукнув: «К чорту правила, міс Істлейк!», і зачудувався, як він міг до неї звертатися в ліжку? Певна річ, що не міс Істлейк. Печальна й нікчемна загадка.
— Можливо, все пішло на краще, — сказала Мері, — вона виглядала безнадійною. Едгаре, якби ви знали її в її кращі часи, ви б тоді знали й те, що вона була не з тих жінок, котрим сподобалось би являтися в такому вигляді.
— Хотілося б мені знати її в її найкращі часи.
— Я можу чимось допомогти вашій родині?
— Ні, — відповів я. — У них зараз вечеря в компанії Даріо й Джимі й цілого штату Міннесота. Я пізніше приєднаюся до них, якщо встигну, можливо, на десерт, а якщо ні, то в мене замовлено номер в Ріці, де вони зупинилися. Тоді я з ними побачуся вранці.
— Це чудово. Вони самі чудові. І з розумінням до вас.
Дійсно, Пам ставилася зараз до мене з більшим розумінням, ніж до розлучення. Звісно, тепер я не заводив колотнечі з нею там, а малював собі тут. І не намагався прохромити її нотиком для квасла.
— Я, Едгаре, збираюся розхвалити вашу виставку до небес. Навряд чи цього вечора це для вас щось важить, та пізніше, вірогідно, піде на користь. Ваш живопис просто екстраординарний.
— Дякую.
У темряві попереду замерехтіли ліхтарі шпиталю. Прямо поряд містився ресторан Waffle House[337]. Гарне сусідство для кардіологічного відділення.
— Передайте мої найкращі побажання Ліббі, якщо вона в стані щось сприймати.
— Авжеж.
— У мене також є дещо спеціально для вас. Візьміть там, у відділенні для рукавичок. Коричневий конверт. Я думала використати це як наживку для наступного інтерв’ю, та нехай йому чорт.
Я не одразу впорався з замком на сейфику старого автомобіля, та врешті ляда відкинулася, мов щелепа в трупа. В глибині виднілося багато цікавого мотлоху — якийсь геолог, певне, міг би простежити там поклади ледь не до 1965 року — але найближче лежав надписаний моїм ім’ям конверт.
Зупинившись перед шпиталем під написом 5 ХВИЛИН НА ВИСАДКУ\ПОСАДКУ І ВІД’ЇЖДЖАЙ, Мері сказала:
— Приготуйтеся до сюрпризів. Я їх отримала доволі. Моя подружка, стара газетна редакторка, постаралася й відшукала ці матеріали — вона старша за Ліббі, але ще цілком адекватна.
Я відкрив клапан на конверті і витяг два аркуші, на яких було відксерено якусь древню статтю.
— Це стаття з «Daily Echo», газети, що виходила у Порт Шарлот[338]. Червень 1925 року. Мабуть, це та стаття, яку колись читала моя подружка Агата, а сама я на неї не натрапила лише тому, що ніколи не заглядала так далеко звідси. Та й газета ця зійшла на пси й закрилася ще у 1931-му.
Вуличний ліхтар, під яким вона припаркувался, не давав достатньо світла для читання дрібного шрифту, але проглянути заголовки й фотографії я міг. Вдивлявся я в них довго.
— Це вам щось дає? — спитала вона.
— Так, хоча я поки що не розумію, що саме.
— А як зрозумієте, мені дасте знати?
— Гаразд,— пообіцяв я. — Проте Мері, повірте мені... за цим лежить така історія, яку вам навряд чи вдасться десь надрукувати. Дякую, що підвезли. А ще прийміть подяку за те, що відвідали мою виставку.
— Приймаю із задоволенням. Не забудьте передати Ліббі мої найкращі побажання.
— Передам.
Але нічого я не передав. Я вже бачив Елізабет Істлейк останній раз.
— 9 —
Чергова медсестра реанімаційного відділення сказала мені, що Елізабет на операції. Я спитав її, що їй оперують, але вона толком не знала. Я озирнув почекальню.
— Якщо вам потрібен містер Ваєрмен, — сказала медичка, — то він, здається, пішов до кафетерію випити кави. Це на четвертому поверсі.
— Дякую, — я рушив геть, але пригальмував. — А доктор Гедлок бере участь в операції?
— Гадаю, ні, — сказала вона. — Але він спостерігає.
Я знову подякував і рушив на пошуки Ваєрмена. Знайшов його в дальньому кутку кафе, він сидів перед паперовою чашкою розміром, як гаубична гільза часів Другої світової війни. Якщо не враховувати розсипаних де-не-де медиків і прибиральників та купку членів якоїсь сім’ї з напруженими обличчями, ми з ним там опинилися сам на сам. Більшість стільців стирчало перекинутими на столах, а втомлена на вигляд жінка в червоному віскозному балахоні тягала швабру. Між грудей їй звисав на шворці плеєр.
— Hola, mi Vato,[339] — поздоровкався Ваєрмен і розгублено посміхнувся. Та акуратна зачіска, що була на його голові, коли він з Джеком привіз до галереї Елізабет, тепер розсипалася, волосся пасмами висіло на вухах, темні плями були навкруг його очей. — Чому б тобі не взяти собі кави? На смак вона тут як фабричне лайно, але очі тримати розплющеними допомагає.
— Та ні, дякую. Дозволь мені тільки відсьорбнути в тебе. — В кишені штанів я мав три пігулки аспірину. Виловив їх, вкинув до рота й запив ваєрменовою кавою.
Він наморщив носа:
— Гарний спосіб обміну мікробами. Це бридко.
— У мене міцна імунна система. Як там вона?
— Не дуже, — подивився він на мене безпорадно.
— Вона не приходила до тями у машин? Казала ще що-небудь?
— Казала.
— Що?
З кишені своєї лляної сорочки він дістав запрошення на мій вернісаж з друкованими літерами ВИД З ДУМИ. На зворотньому боці запрошення його рукою було надряпано три речення. Слова в них стрибали вгору і вниз — писав на ходу, зрозумів я, — але прочитати їх я зміг.
Стіл тече.
Ви захочете, але не мусите.
Втопіть її знову, щоб спала.
Фрази були лячні, особливо від останньої в мене побігли мурашки по руках.
— Більше нічого? — спитав я.
— Кілька разів вона вимовляла моє ім’я. Вона впізнала мене. І твоє ім’я промовляла, Едгаре.
— Поглянь-но ось на це, — сказав я, штовхаючи до нього через стіл коричневий конверт.
Він спитав, звідки я це взяв, і я йому розповів. Він сказав, що не бачить, яким чином це може нам допомогти, і я знизав плечима. Я пам’ятав, що мені якось сказала Елізабет: «Вода тепер тече швидше. Скоро будуть пороги. Вони вже тут». У мене було відчуття, що це тільки початок закипання води.
Стегно мені трохи попустило, його нічне ниття притишилось до рідких схлипувань. Народна мудрість стверджує, ніби собака — кращий друг людини, але я вибираю аспірин. Я потягнув стілець за собою навкруг столу і, сівши поряд з Ваєрменом, прочитав заголовок: ДИТЯ З ОСТРОВА ДУМА РОЗКІВТЛО ПІСЛЯ ТРАВМИ — ЦЯ ДІВЧИНКА ВУНДЕРКІНД?
Нижче було вміщено фотографію. На ній був знайомий мені чоловік, у знайомому мені купальному костюмі: Джон Істлейк у своїй стрункішій, спортивнішій інкарнації. Він посміхався сам і тримав на руках усміхнену малу дівчинку. То була Елізабет, на вид у тому ж віці, як на сімейному портреті «Тато з донечками», тільки тут вона обома руками тримала обернений до об’єктиву малюнок, і голова в неї була забинтована. На знімку була й інша дівчина — старша сестра Адріана і, авжеж, волосся в неї схоже було на яскраво-руде — але спершу ми з Ваєрменом майже не звернули уваги на неї. Як і на Джона Істлейка. Ба навіть на крихітку з перев’язаною бинтом головою.
— Святий Боже, — промовив Ваєрмен.
Малюнок зображав коня, який дивився через огорожу. На морді в нього безпомилково читалася (не-кінська) посмішка. На передньому плані спиною до глядача стояла маленька дівчина в золотавих кучериках, вона тримала в руках моркву, розміром як дробовик, і тицяла її під морду усміхненому коневі. Обабіч них, обрамляючи картину, мов театральні лаштунки, були намальовані пальми. Вгорі летіли пухкі білі хмаринки і сяяло величезне сонце, посилаючи навкруг себе веселі промені.
Картина була дитячою, але те, що її намалювала талановита дитина, було поза всякими сумнівами. В образі коня було стільки joie de vivre[340], його усмішка діяла як кульмінаційна фраза якогось анекдоту. Ви можете замкнути в кімнаті дюжину студентів академії мистецтв, призначити їм завдання намалювати веселого коня і, я поб’юся об заклад, жоден з них і близько не сягне рівня цього малюнка. Тут навіть надвелика морква виглядала не помилкою, а вирощеною на художницьких стероїдах частиною авторського задуму, що підсилювала гумор ситуації.
— Це не анекдот, — промурмотів я, нахиляючись ближче... Ось тільки наближення не допомогло. Картинку спотворювали кілька шарів каламуті: фотографія, газетна репродукція фотографії, копія на ксероксі газетної репродукції фотографії... і сам час. Їй було більше вісімдесяти років, якщо я ще пам’ятаю арифметику.
— Що не анекдот? — перепитав Ваєрмен.
— Те, як збільшено намальовано коня. І моркву. Навіть сонячні промені. Це, Ваєрмене, маніфест дитячої радощі.
— Це містифікація, от що це таке. Нічим іншим це не може бути. Їй тут рочки два! Дитина в такому віці ледь відрізняє намальованих схематично чоловічків від мами й тата, а вона, по-твоєму?
— А те, що трапилося з Цукеркою Брауном, було містифікацією? А як щодо кулі, яка стирчала у твоїй голові? Куди вона поділася?
Він мовчав.
Я тицьнув пальцем у слова ДІВЧИНКА ВУНДЕРКІНД.
— Дивись, вони навіть правильний термін підібрали. Чи ти вважаєш, аби вона була бідною й чорною, вони б назвали її ЗАМУРЗАНОЮ МАРАКОЮ, поставивши це повідомлення десь на передостанній сторінці? Бо я вважаю, що саме так.
— Якби вона була бідною і чорною, вона взагалі ніколи б не мала паперу для малювання. А для початку, їй треба було впасти вниз головою з воза.
— Це якраз те, що трап... — Я обірвав себе, мою увагу знову перехопило мутне фото.
Тепер я роздивлявся старшу сестру. Адріану.
— Що? — спитав Ваєрмен, і спитав це тоном, в якому чулося — Ну, що там ще?
— Її купальник. Тобі він не здається знайомим?
— Я можу бачити тільки його верх. Елізабет тримає картинку так, що перекриває всіх інших.
— А та частина, яку ти бачиш?
Він придивися уважніше:
— Аби я мав лупу.
— Тоді, можливо, видно було б ще гірше.
— О’кей, мучачо,щось цей купальник мені трішечки нагадує... хоча цю думку, либонь, якраз ти сам мені навіяв.
— З усіх картин серії «Дівчина і Корабель» тільки на одній є дівчина в човні, котру я не впізнаю: №6. Та, що з ясно-рудим волоссям, у синьому суцільному купальнику з жовтою стрічкою навкруг шиї. — Я побарабанив пальцями по мутній фотографії на фотокопії, яку мені подарувала Мері Айр. — Ось ця дівчина. Ось цей купальник. Я впевнений у цьому. І Елізабет так вважала.
— Про що ми тут балакаємо? — спитав Ваєрмен. Він читав текст, масуючи собі скроні. Я поцікавився в нього, чи не болить голова.
— Ні. Просто тут... ні, ну, курва-матінко... — не перестаючи терти пальцями скроні, він підняв на мене вирячені очі. — Чорт забирай, вона випала з запряженої поні бідки — двоколісного візка — і вдарилася головою об камінь, так тут принаймні написано. Очуняла в місцевому лазареті, коли її вже хотіли везти до шпиталю в Сент-Піті. Після того почалися судороги. Ось написано: «Судороги в маленької Елізабет потроху проходять і, схоже, це не завдасть їй шкоди в майбутньому». Тоді-то вона й почала малювати!
— Інцидент приключився, певне, невдовзі після того, як вони сфотографувалися на той сімейний портрет, бо в такому віці діти дуже швидко змінюються, а тут вона точно така ж, як і на тім фото.
Ваєрмен, здавалося, мене не чув.
— Ми всі в одному човні, — промовив він.
Я хотів було спитати, що він має на увазі, та раптом зрозумів, що нема сенсу. Натомість погодився з ним:
— Si, senior.
— Вона вдарилася головою. Я вистрелив собі в голову. Тобі розтрощив голову екскаватор.
— Кран.
Він відмахнувся, показуючи, що не вбачає тут різниці. А слідом тією ж рукою вхопив мене за моє єдине зап’ястя. Пальці в нього були холодними.
— В мене є питання, мучачо. Чому вона перестала малювати? І чому я ніколи не починав малювати?
— Не можу вгадати, чому вона перестала. Можливо, просто забула — заблокувала собі пам’ять, — а можливо, вона відчайдушно брехала, що не вміє. А щодо тебе, в тебе є інший талант — емпатія. А на острові Дума твоя емпатія виросла до телепатії.
— Та маячня це все, — відмахнувся він.
Я чекав.
— Ну, ні, — промовив він. — Хай не маячня. Але ж все минулося, нічого з того нема. Хочеш щось скажу, аміго?
— Авжеж, кажи.
Він показав великим пальцем собі через плече на тісну сімейну купку в іншому кінці кафетерію. Вони дискутували про щось своє. Тато якраз тряс пальцем перед носом Мами. А може, то була Сестриця.
— Пару місяців тому я міг би сказати тобі, про що вони там торохтять, а зараз все, на що я спроможний, так це на вірогідні здогадки.
— А результат може бути той самий, — сказав я. — Але хіба ти поміняв би свій теперішній стан на той талант? Бачення очима на випадкові просвітлення розуму?
— Господи, нізащо! — сказав він, а відтак, іронічно, печально, кривувато усміхаючись, обвів очима кафе. — Мені важко повірити навіть у те, що ми зараз з тобою про це балакаємо. Я все ще боюся, що прокинусь і все буде, як було — рядовий Ваєрмен, рівняйсь.
Я подивився йому просто в очі:
— Цього не мусить трапитися.
— 10 —
У Daily Echo писалося, що дитя Елізабет (так її й називали впродовж всієї статті) почала розвиватися в артистичному напрямку, щойно її повернули додому. І швидко прогресувала «набираючись вміння і майстерності, як здавалося її здивованому батькові, з кожною годиною». Починала вона з кольорових олівців (знайомо? — спитав Ваєрмен), а потім перейшла на акварельні фарби, коробку яких зачудований Джон Істлейк привіз їй з Вінісу. За три місяці після інциденту, проведені переважно в ліжку, вона намалювала буквально сотні акварелей, продукуючи їх з такою швидкістю, що це навіть лякало Джона Істлейка і її сестер. (Якщо свою думку мала також Няня Мельда, газету вона не цікавила.) Істлейк, за порадою лікаря, намагався трохи пригальмувати дочку, але від того ставало тільки гірше. Починалися капризи, ридання із заламуванням рук, безсоння, напади лихоманки. Дитя Елізабет говорила, що, коли вона не має змоги малювати, «в неї болить голова». А її батько розповідав, що, коли вона малює, тоді «їсть, мов якась конячка, яких вона так любить малювати». Схоже, автору статті, якомусь М. Рікерту, це означення дуже сподобалося. Мені пригадалися мої старі знайомі — припадки ненажерливості.
Я вже втретє проглядав стару статтю, з Ваєрменом, котрий сидів з того боку, де в мене мала б бути права рука, якби я її мав, аж тут відчинилися двері і ввійшов Джин Гедлок. Він був у тій самій рожевій сорочці і чорній краватці, що й на виставці, тільки розстібнув комір і розслабив вузол краватки. На ньому все ще були зелені хірургічні штани й зелені калоші поверх черевиків. Голова опущена. Коли він її підняв, я побачив обличчя довге й печальне, мов у якогось старого гончака.
— Об одинадцятій дев’ятнадцять, — промовив він. — Шансів не було ніяких.
Ваєрмен сховав своє лице у себе в долонях.
— 11 —
У Ріц, куди мені аж ніяк не хотілося, я, втомлено накульгуючи, потрапив о чверть на першу ночі. Краще б мені було опинитися в своїй спальні у Великій Ружі. Лежати посередині ліжка, скинувши додолу, як колись, декоративні подушки, нову ляльку, і притискати до грудей Ребу. Лежати й дивитися на обертання вентилятора. Найбільше мені хотілося поринути в сон під мурмотіння мушель під будинком.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 26 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |