Звідкілясь здалеку я відчув легкий потиск.
— Болить?
— Ні.
— О’кей. Ні, не опускайте очей, дивіться прямо перед собою. Ви відчуваєте мою руку?
— Еге ж. Ніби звіддаля. Стискання.
Але ж ніякого різкого болю. Нізвідки йому взятися. Рука, якої не було, воліла ручки, а ручка лежала у мене в кишені, тож рука знову запала в сонний стан.
— А отак, Едгаре? Ви не проти, якщо я звертатимуся до вас на ім’я?
— Кличте як захочеться, лиш би чутно було. Так само. Потиск. Злегка.
— Можете тепер подивитися.
Я глянув. Одна його рука залишалася в мене на плечі, а іншу він опустив, її й близько не було біля кукси.
— Як це так?
— Усе нормально, фантомні відчуття в рештці кінцівки. Єдине, що мене дивує, це швидкість загоювання. І відсутність болю. Правду кажучи, я натискав доволі сильно. Та загалом це добре. — Він знову вхопив куксу знизу й натиснув угору. — Так боляче?
Я відчув неяскравий зблиск якоїсь далекої іскри, ніби промайнула ледь тепла жаринка.
— Трішечки, — відповів йому.
— Якби зовсім не було болю, це мене б непокоїло, — відпустив він мене. — Прошу, подивіться знову на таблицю.
Я його послухався і вирішив, що важливий для мне сьомий рядок читається як АРОБГІК. У цім було більше сенсу, бо сенсу в цім не було ніякого.
— Скількома пальцями я вас торкаюся, Едгаре?
— Не знаю, — я зовсім не відчував його доторку.
— А зараз?
— Не знаю,
— А зараз?
— Трьома.
Він стискав мені плече вже десь аж біля ключичної кістки. Майнула думка: аби я зараз перебував у своєму малювальному шалі, я відчув би доторк його пальців будь-яким місцем кукси. Напевне, я міг би нею й віддалік відчути їх присутність. Гадаю, його пальці теж відчули б мене... і тоді добрий лікар, поза всякими сумнівами, репетуючи, вилетів би з кімнати.
Він обмацував мене далі. Спершу ногу, потім голову. Вислухав мені серце, позазирав ув очі, розрадив мене всілякими іншими лікарськими маніпуляціями. Виснаживши більшість своїх ресурсів, він наказав мені одягнутися й зайти до його кабінету, що міститься у кінці холу.
Кабінет виявився невеличкою, приємно захаращеною кімнатою. Гедлок сидів за столом, відхилившись на спинку крісла. На стіні висіли фотографії. Я припустив, що деякі з них — родинні, але там були також знімки, на яких він потискає руки Джорджу Бушу Першому й Морі Повичу[301] (інтелектуальні близнюки, як на мій смак), а на одній фотографії Гедлок стояв поряд зі звабливо життєрадісною і красивою Елізабет Істлейк. У руках вони тримала тенісні ракетки, і корт я також впізнав. Це вони в садибі Ель Паласіо.
— Уявляю, як вам, напевне, хочеться врешті повернутися на Думу, і розслабитися там, задравши ногу, — промовив Гедлок. — Мабуть, вона дуже болить о цій порі дня, а коли погода сира, то її, певне, гризуть разом усі три Макбетові відьми. Якщо вам потрібен рецепт на вікодин або перкоцет[302]...
— Ні, мені достатньо аспірину, я витратив багато зусиль, щоб відмовитись від жорстких субстанцій і, хай там як воно не болить, мені не хотілося б знічев’я відкотитися назад.
— Ви демонструєте унікальну швидкість регенерації, — сказав Гедлок. — Навряд чи вам треба нагадувати про те, що ви щасливчик, котрому не довелося на решту життя всістися в інвалідний візок, що котився б від найменшого подуву вітру.
— Я щасливчик уже тому, що взагалі залишився живим, — відповів я. — Чи можу я вважати, що нічого жахливого ви в мене не знайшли?
— Не знаю, що ще покажуть аналізи сечі й крові, але зараз я сказав би, що ваш організм у нормі. Я б залюбки призначив рентгеноскопію поранень вашого правого боку і голови, якби існували симптоми, які вас непокоять, але...
— В мене їх нема.
Я мав симптоми, і вони мене непокоїли, та навряд чи рентгеноскопія допомогла б з’ясувати їх причину. Чи причини.
Він кивнув.
— Я тому так уважно обстежив вашу куксу, бо ви не носите протеза. Я гадав, ви страждаєте на надчутливість. Боявся побачити ознаки інфекції. Проте все виглядає добре.
— Мені здається, я ще не готовий до протеза.
— Тоді добре. Навіть краще, ніж просто добре. Поважаючи роботу, якою ви займаєтесь, я скажу примовкою: «Що не поламане, того не варто лагодити». Ваші картини... вони просто чудові. Я з нетерпінням чекаю відкриття вашої виставки в «Ското». Ми прийдемо з дружиною, вона просто в захваті.
— Щиро дякую. За все. — Це прозвучало мляво, як мені здалося, але я все ще не навчився давати адекватні відповіді на такі компліменти.
— Те, що ви звичайним чином орендували Лососеву мизу, це печальний і водночас промовистий факт, — сказав Гедлок. — Роками, ви напевне чули про це, Елізабет безкоштовно надавала цей дім художникам. Потім вона захворіла і дозволила внести його до списку іншої своєї нерухомості, яка здається в оренду, щоправда, вона наголосила, що цей дім можна орендувати не менш як на три місяці або довше. Вона не бажала, щоб в ньому влаштовували вечірки якісь «весняні гуляки». Тільки не там, де колись Далі і Джеймс Бама[303] прихиляли свої легендарні голови.
— Я її розумію, це особливе місце.
— Так, хоча мало хто з митців, котрі там зупинялися, створили там щось особливе. І раптом з’являється «звичайнісінький» орендар — видужуючий після аварії будівничий з Міннесоти, і маємо... Ох, як би пораділа цьому факту Елізабет.
— У нас, у будівельному бізнесі, це називається штукатурними роботами, докторе Гедлок.
— Звіть мене Джин, — відгукнувся він. — Але ж люди, що були присутні на вашій лекції, так не вважають. Ви виступали чудово. Як би мені хотілося, щоб там тоді була Елізабет. Як би вона пишалася.
— Може, вона зможе побувати на відкритті виставки.
Джин Гедлок дуже повільно похитав головою,
— Маю великі сумніви. Вона відкараскувалася з Альцгаймера, докладаючи усіх своїх сил, але завжди надходить момент, коли хвороба остаточно перемагає. Не тому, що пацієнт слабкий, а просто тому, що тут працює фізіологічна закономірність, як при розсіяному склерозі або при раку. Тільки-но проявляються симптоми, звичайно втрата короткотермінової пам’яті, годинник починає відлік. Гадаю, час Елізабет сплив, і мені дуже жаль. Мені було ясно, і, гадаю, це було ясно всім присутнім на лекції, що вся ця метушня вам не до душі...
— Ви маєте цілковиту рацію.
—... але якби вона там була, вона би пораділа завас. Я приятелював з нею майже все життя, і можу вас запевнити, вона б взялася опікуватися всім, в тому числі сама вибирала б місце в галереї для кожної вашої картини.
— Хотілося б мені знатися з нею в ті часи, — промовив я.
— Вона була чарівна. Їй було сорок п’ять, а мені двадцять, ми виграли з нею парний тенісний турнір в Колонії на острові Лонгбоут. Я тоді з коледжу приїхав додому на канікули. Той кубок і зараз у мене є. Мабуть, і її в неї десь зберігся.
Мені згадалася фраза «Ти знайдеш його, я певна»,але перш ніж я встиг простежити в пам’яті її походження, згадалося й дещо інше. Зовсім недавнє.
— Докторе Гедлок, Джине, а сама Елізабет колись малювала фарбами? Чи рисувала графіку?
— Елізабет? Ніколи, — посміхнувся він.
— Ви певні цього?
— Можу закластися. Я якось спитав її, і ясно пам’ятаю, коли саме. Тоді якраз до нас у місто з лекцією приїхав Норман Роквел. Хоча він не зупинився у вашому домі, він зупинився в готелі Ріц. Такий собі Норман Роквел, при люльці і тому подібному.
Джин Гедлок похитав головою, посміхаючись ще ширше.
— О Господи, яку полеміку тоді це спричинило, яке ревище здійнялося, коли Рада мистецтв оголосила, що до нас їде містер «Сатедей Івнінг пост»[304]. Ідея його запросити належала Елізабет, тож вона насолоджувалася усім тим ґвалтом, кажучи, що Роквел міг би зібрати повний стадіон імені Бена Гіла Грифіна[305]... — тут він зауважив мою розгубленість. — Це у Флоридському університеті, його ще називають «болото, де виживають тільки алігатори», знаєте?
— Якщо ви маєте на увазі футбол, то мої знання в цій царині починаються з «Вікінгів» і закінчуються на «Пекерах»[306].
— Справа в тому, що я якраз і питав Елізабет про її власні художницькі здібності під час тріумфального візиту Роквела — на нього тоді дійсно зібралося багато публіки, хоча не в аудиторії Гелбарта, а в Сіті-центрі. Елізабет розсміялася і сказала мені, що неспроможна надряпати навіть найпростішого рисунку. Фактично вона тоді висловилася спортивною метафорою, либонь, тому-то мені й згадалися «Алігатори». Сказала, що схожа на багатих випускників коледжу, тільки й різниці, що патронує вона не футбол, а мистецтво. Сказала: «Якщо не можеш бути спортсменом, золотко, підтримуй спортсменів, якщо не можеш бути художником, годуй їх, опікуйся ними і забезпеч їм місце, куди вони можуть сховатися під час дощу». Але щодо власних мистецьких талантів? Абсолютний нуль.
Я зважував, чи варто йому розповісти про Аггі Вінтерборн, подружку Мері Айр. Але тут намацав у себе в кишені червону ручку і вирішив, що не варто. Я вирішив, що мені треба повертатися на Думу й малювати. «Дівчина і Корабель №8» була найамбітнішою в цій серії картин, а також найбільшою і найскладнішою, до того ж вона була близька до завершення. Я підвівся й простягнув йому руку
— Дякую вам за все.
— Будь ласка. А якщо ви передумаєте й забажаєте чогось міцнішого проти болю...
— 4 —
Міст на Думу було піднято, щоб дозволити якомусь багатію пройти на його іграшці крізь протоку до Затоки. Джек сидів за кермом «малібу», пестячи очима дівчину в зеленому бікіні, котра засмагала на носовій палубі яхти. Грало радіо «Кістка». Закінчилася реклама якогось мотоциклетного сервісу («Кістка» спеціалізувалася на оголошеннях про розпродажі мотоциклів та іпотечні кредити) і свій «Чарівний автобус» заграла група The Who[307]. В мене почала посмикуватися кукса, а відтак і свербіти. Свербіння спускалося нижче — поволі, але впевнено — і поглиблювалося. Дуже глибоко. Я зробив музику трохи голосніше і дістав з кишені вкрадену ручку. Не синю й не чорну, бо вона була червоною. На мить замилувався її виглядом у променях надвечірнього сонця. Потім великим пальцем відкинув кришку бардачка і почав нашукувати в ньому рукою.
— Вам допомогти шукати, бос?
— Та ні. Насолоджуйся собі фігурою красуні, що лежить попереду. Я й сам дістану.
Я витяг купон на безкоштовний гамбургер з їдальні «Чекерз» NASCAR[308] — Ти мусиш їсти!— закликав напис на купоні. Його зворотній бік був чистим. Я рисував швидко, бездумно. Ще й пісня не закінчилася, як малюнок був готовий. Під маленькою картинкою я написав п’ять друкованих літер. Малюнок нагадував ті каляки-маляки, що я колись, в іншому своєму житті, дряпав, довго торгуючись по телефону з яким-небудь довбнем. Літери були ПЕРСЕ — назва мого містичного корабля. Тільки я не знав, як її правильно вимовляти. Я міг поставити наголос на другому Е, але тоді слово стало б схожим на Персей, а я не вважав, що це вірна назва.
— Що це? — спитав мене Джек, зиркнувши на малюнок, і сам відповів на своє питання: — Маленький червоний кошик для пікніків. Класно. А що таке Перси?
— Не перси, а персе.
— Повірю вам, на слово.
Шлагбаум на нашому боці пішов угору і Джек переїхав по мосту на острів Дума.
Я дивився на щойно намальований мною маленький червоний пікніковий кошик — хоча формою він більше був схожий на той, що з плетеними з лубу боками, який називається козуб, — і не міг зрозуміти, чому він мені здається таким знайомим? Потім зрозумів, що це не так, не зовсім так. Це фраза була знайомою. «Пошукай пікніковий кошик Няні Мельди», — сказала мені Елізабет того вечора, коли я привіз Ваєрмена додому з Меморіального шпиталю Сарасоти. В останній вечір, коли я бачив її при здоровому глузді, це я лише тепер усвідомив. Він на горищі. Він червоний. І ще: Ти його знайдеш, я певна. І ще: Вони в ньому. От тільки коли я запитав її, про що йдеться, вона не змогла мені відповісти. Вона відключилася.
Він на горищі. Він червоний.
— Звісно, він там, — промовив я. — Все воно там.
— Що, Едгаре?
— Нічого, — відповів я, дивлячись на вкрадену ручку, — просто подумав вголос.
— 5 —
«Дівчина і Корабель №8» — остання картина серії, я був майже впевнений, що так воно й є — либонь, була готова, проте я все ще міркував, розглядаючи її в довгих косих променях світла. Стояв я без сорочки, по радіо «Кістка» гриміла «Стежка мідно-голової змії»[309]. На цю картину я поклав більше часу, ніж на інші, розуміючи, що в багатьох аспектах вона є сумою своїх попередниць, і це мене насторожувало. Саме тому після кожного сеансу малювання я накривав її простирадлом. Дивлячись тепер на неї, як мені гадалося, неупередженими очима, я зрозумів, що настороженість, скоріш за все, не те слово. Доречнішим тут здавалося визначення — жахливий переляк. Відчуття від неї було якесь збочене.
Можливо, вона ніколи не могла стати цілком закінченою. Звісно, там ще було місце для маленького червоного пікнікового кошика. Я міг би повісити його на бушприт Персе. А, чорти мене забирай, чом би й ні? Ця проклята картина була просто забита постатями й деталями. Вистачить місця ще для одної.
Я вмочив пензля у фарбу, яку не відрізнити було від крові, і вже був націлився ним на полотно, аж раптом задзеленчав телефон. Я його либонь проігнорував би, якби перебував у звичайному малювальному трансі, але зараз я був тверезий. Кошик для пікніків мав би стати лише мелізмою, яких я вже доволі там понаставлював. Я відклав пензель і взяв слухавку. Телефонував Ваєрмен, я почув, що він чимсь схвильований.
— Едгаре! В неї сьогодні надвечір було прояснення. Це може нічого не означати, я намагаюся приглушити власні надії, але таке вже траплялося раніше. Спершу один ясний інтервал, потім інший, відтак ще один, і ще, а далі вони ніби зливаються разом, і вона знову стає сама собою. На якийсь час принаймні.
— Вона розуміє, хто вона така? Де вона зараз?
— Зараз ні, але після половини шостої вона десь півгодини розуміла що до чого, і хто я тут такий. Слухай, мучачо, вона сама собі підкурила цигарку!
— Про це варто доповісти міністру охорони здоров’я, — пожартував я, тим часом згадавши, що о п’ятій тридцять ми з Джеком якраз стояли перед мостом. У той час я відчув нестерпний потяг малювати.
— А їй хотілося чогось іще, окрім сигарети?
— Вона захотіла поїсти. Але перед цим вона захотіла до Порцелянового міста. Ти уявляєш, Едгаре, вона захотіла побачити своїх ляльок! Ти знаєш, як давно таке траплялося?
Звичайно, я знав. Мені приємно було чути його радість за неї.
— Проте, щойно я її туди завіз, як вона почала знову втрачати почуття реальності. Вона озиралася на всі боки і питала мене, де Персі. Вона повторювала, що їй потрібна Персі, що Персі потрібно запроторити в жерстянку.
Я подивився на свою картину. На мій корабель. Авжеж, він був тепер мій. Мій Персе, чи моя? Я облизнув собі раптом пошерхлі губи. Такими ж сухими вони були, коли я вперше прокинувся після аварії. Коли я якийсь час не міг пригадати, хто я такий. Знаєте, що найдивніше? Пригадування забування. Це як дивитися в дзеркальний коридор.
— Хто така Персі?
— Щоб я так знав. Посилаючи мене до ставка з золотими рибками, щоб я вкинув туди жерстянку, вона завжди наголошує на тому, що в неї треба покласти якусь порцелянову дівчину. Зазвичай пастушку з вищербленим обличчям.
— А ще щось вона говорила?
— Я тобі вже казав, вона просила поїсти. Томатного супу. І персиків. Але вже біля порцеляни вона знову почала впадати в запаморочення.
Цікаво, може запаморочення почалося в неї знову через те, що там не було Персі? Чи Персе? Можливо... проте, якщо в її колекції й був порцеляновий корабель, я його ніколи не бачив. Я подумав, і не вперше, що Персе — дивне слово. Йому неможливо вірити. Воно не перестає змінюватись.
Ваєрмен промовив:
— Згадав, іще вона сказала мені, що стіл тече.
— І стіл тік?
Після короткої паузи, не вельми весело він проказав:
— Ти вирішив трішечки пожартувати з Ваєрмена, мі аміго?
— Ні, мене це дійсно цікавить. Якими саме словами вона це сказала?
— Так і сказала: «Стіл тече». Але, як тобі відомо, її порцеляна міститься на сухому дерев’яному столі, а не на якомусь водяному ложі.
— Заспокойся. Не втрачай характерної для тебе доброзичливості.
— Я намагаюся, але мушу сказати, що ти сам заводиш на манівці нашу розмову, Едстере.
— Не називай мене Едстером, це звучить, мов назва якогось старовинного «форда». Тож ти приніс їй суп, а вона... що? Знову відключилася?
— Ну, десь так. Вона розбила пару фігурок об підлогу — конячку і вершницю, — зітхнув він.
— А «стіл тече» вона сказала до чи після того, як ти їй приніс поїсти?
— До, чи після, яка різниця?
— Сам поки не знаю, — відповів я. — А все таки?
— Гадаю, таки до того. Так, перед тим. Бо після вона вже не виявляла ніякої цікавості ні до чого, навіть забула вкотре наказати мені викинути ту коробку у ставок. Я приніс їй суп у її улюбленій мисочці, але вона її так попхнула, що обляпала собі бідну стару руку. І, здається, навіть не відчула того. Едгаре, навіщо ти ставиш мені такі питання? Що тобі відомо?
Він нервувався, притиснувши до вуха мобільний телефон. Я бачив його ніби просто в очі.
— Нічого. Заради Бога, я лише намацую щось у темряві.
— Невже? І якою ж рукою ти це робиш?
Я на мить закляк, але ми надто далеко вже зайшли, надто багато розповіли один одному, щоб принижуватися до брехні, навіть якщо правда здаватиметься нісенітницею.
— Правою.
— Добре, — сказав він. — Добре, Едгаре. Я хотів лише підтвердження, що довкола нас щось відбувається. А щось таки відбувається.
— Ймовірно, щось відбувається. А як вона зараз почувається?
— Зараз вона спить. А я тебе відволікаю. Ти ж працюєш.
— Ні, — відповів я, відкинувши пензля подалі. — Гадаю, картина вже готова, і япочуваюся геть готовим. Відтепер і до виставки буду тільки гуляти та спати.
— Шляхетні устремління, хоча не віриться мені, що вони здійсненні. Такий трудоголик, як ти, на це неспроможний.
— Гадаю, ти помиляєшся.
— О’кей, помиляюся. Не вперше. Ти завтра завітаєш до нас з візитом? Хотілося б, щоб ти побачив її просвітленою, можливо їй завтра знову розвидниться.
— Безперечно. Може, навіть перекинемося трохи в теніс.
— Чудово, домовилися.
— Зачекай, Ваєрмене, ще одне запитання. Елізабет коли-небудь малювала?
Він засміявся.
— Хтозна? Я якось сам її про це запитав, але вона відповіла, що неспроможна надряпати навіть найпростішого рисунку. Сказала, що її інтерес до мистецтва не дуже відрізняється від інтересу багатих випускників коледжу до футболу або баскетболу. Ще й пожартувала, сказавши...
— Якщо не можеш бути спортсменом, підтримуй спортсменів, — підхопив я.
— Точно. Звідки ти знаєш?
— Це стара історія, — відповів я. — До завтра.
Повісивши слухавку, я залишився стояти, спостерігаючи довгі світлові пасма палаючого над Затокою надвечірнього багаття, й не відчував ніякого бажання його малювати. Тими самими словами вона відповідала Джинові Гедлоку. Я не мав сумнівів, що якби порозпитував ще когось, не раз і не два почув би той самий старий анекдот: «Вона сказала, що неспроможна надряпати навіть найпростішого рисунку, вона сказала, якщо не можеш бути спортсменом, підтримуй спортсменів». Але чому? Тому що чесна жінка може інколи погрішити проти правди, але гарна обманщиця ніколи не видозмінює брехливу історію.
Я не спитав його про червоний пікніковий кошик, але запевнив себе, що це не має значення, якщо кошик десь на горищі в Ель Паласіо, він залишатиметься там і завтра, і післязавтра. Я переконав себе, що маю ще доволі часу. Звісно, ми завжди себе в цьому запевняємо, хіба не так? Ми не можемо собі уявити, що час збігає, а Господь карає нас через те, що ми не в змозі собі уявити.
Я подивився на «Дівчину і Корабель №8» зі зростаючим почуттям якоїсь відрази і накрив картину простирадлом. Так я ніколи й не намалював на бушприті червоного кошика, ніколи більше не торкнувся пензлем цієї картини — останнього навісного виплодку у родоводі, започаткованім першим рисунком, котрий я намалював у Великій Ружі, який називався «Хелло». Картина «№8», либонь, була найкращою з усіх, що я встиг зробити, але якимсь дивним чином я про неї майже забув. Забув аж до виставки. Після того я вже ніколи не зміг би про неї забути.
— 6 —
Пікніковий кошик.
Цей бісів пікніковий кошик, повний її малюнків.
Він до сих пір мені ввижається.
Навіть тепер, хоча минуло вже чотири роки, я не перестаю грати в гру «а що, якби», загадуючи, що б могло змінитися, якби я тоді покинув усі справи й кинувся на його пошуки. Його було знайдено, це зробив Джек Канторі, але надто пізно.
А може — напевне тут неможливо вгадати — не змінилося б нічого, бо потужна сила діяла тоді на Думі, вона ж керувала й Едгаром Фрімантлом. Чи справедливим буде твердження, що це вона мене туди привела? Ні. Не вона? Ні, цього теж не можна стверджувати. Коли березень став квітнем, її потужність почала зростати і сягати вона потайки почала набагато далі.
Той кошик.
Той чортів кошик Елізабет.
Він був червоним.
— 7 —
Ваєрменові сподівання на те, що в голові Елізабет розвидниться, ставали дедалі примарнішими. Сидячи довбнею у своєму візку, вона мурмотіла щось нерозбірливе, лише іноді скрикувала, надтріснутим голосом старого папуги вимагаючи цигарку. Він найняв собі на допомогу Анну-Марію Вістлер з Приватної патронажної служби і та почала приїздити чотири рази на тиждень. Хай допомога й полегшила йому роботу, але втішити його печалі вона ніяк не могла.
Втім, я ледь примічав усі ці події краєчком ока, в той час як сонячний квітень накочувався спекою. Але якщо почати розводитися про спеку... ну та годі.
Після публікації інтерв’ю з Мері Айр я перетворився на місцеву знаменитість. А чом би й ні? Для Сарасоти художник — гарна новина. Художник, котрий колись будував банки, а потім показав Мамоні спину — ще краща цяця. Ну, а вже однорукий, осяйно талановитий художник — це взагалі абсолютно всраться-не-підняться яке золоте цабе. Джимі з Даріо склали графік цілої серії наступних інтерв’ю, у тім числі одне для 6-го каналу. З їхньої студії в Сарасоті я виповз з двома подарунками — гострим головним болем і наліпкою для бамперу 6 КАНАЛ ЗНАЄ ВСЕ ПРО ПОГОДУ НА СОНЯЧНОМУ УЗБЕРЕЖЖІ, котру потім приліпив до колоди поряд з трафаретним написом ЗЛІ СОБАКИ. І не питайте мене, чому я так зробив.
Також я взявся за підготовку зустрічі й розміщення моїх майбутніх гостей. На той час Ваєрмен був заклопотаний проблемою — як змусити Елізабет проковтнути щось, окрім цигаркового диму. Я ж мало не щодня обговорював з Пам списки гостей, які прилетять з Міннесоти, і маршрутні графіки всіх тих, котрі прибудуть з інших кінців країни. Двічі телефонувала Ілса. Мені здалося, вона вдає з себе веселу, проте я міг і помилятися. Мої спроби з’ясувати, як розвивається її любовна історія, було чемно, але жорстко блоковано. Дзвонила Мелінда — спитати, якого розміру капелюха я ношу, і про все таке інше. На моє запитання — навіщо їй це, вона не відповіла. За чверть години після нашої розмови я второпав: вони з її французьким аті дійсно вирішили подарувати мені той ідіотичний берет. Мене прорвало сміхом.
З Тампи до Сарасоти приїхав репортер агенції Ей-Пі, він хотів приїхати просто на Думу, але мені не сподобалася ідея, що якийсь репортер буде вештатися біля Великої Ружі, дослухаючись шепоту моїх, якими я їх вже звик вважати, мушель. Натомість він інтерв’ював мене у «Ското», а його фотограф тим часом зняв три мої ретельно відібрані картини: «Троянди ростуть з мушель», «Захід з софорою» і «Думський шлях». Моя фотографія — в бейсбольному картузі задом-наперед, з одного рукава майки з написом «Рибальський клуб острова Кейзі» стирчить кінчик кукси — пішла гуляти по загальнонаціональній пресі. Після цього в мене не вмовкав телефон. Подзвонив Ейнджел Слоботнік і балакав двадцять хвилин. У якийсь момент він промовив, що завжди знав про мій прихований талант. «Що-що?» — перепитав я. «Та то в мене маячня», — відповів він, і ми сміялися з ним, немов маніяки. Подзвонила Кеті Грін; у результаті я взнав усе про її нового бойфренда (не надто гарного) і про її нову програму самовдосконалення (пречудову). Я розповів їй, як доктор Камен з’явився в мене на лекції і тим врятував мене від катастрофи. Під кінець нашої розмови вона вже плакала, повторюючи, що ніколи більше не матиме такого терплячого, просто нереального пацієнта. Відтак зізналася, що коли вперше мене побачила, хотіла наказати мені зробити п’ятдесят присідань. Отут вона нагадала мені колишню Кеті. На довершення цього Тод Джеймісон, лікар, котрий, напевне, врятував мене від перспективи довічного перебування в стані людиноподібної брукви, надіслав мені пляшку шампанського і при ній карточку: «Чекаю нетерпляче на зустріч з вашими картинами».
Якби Ваєрмен побився зі мною об заклад на те, що я занудьгую в очікуванні вернісажу й знову візьмуся за пензлі, він би програв. Якщо я не займався підготовкою до події, то радше гуляв, читав або спав. Якось я сказав йому про це, коли ми опівдні сиділи разом — рідкісний випадок — у кінці хідника від Ель Паласіо й пили зелений чай під смугастою парасолькою. До відкриття виставки залишалося менше тижня.
— Я радий, — просто сказав він на це. — Тобі потрібен відпочинок.
— А сам ти як, Ваєрмене? Як твої справи?
— Не дуже, але я виживу, Глорія Гейнор, 1978 рік[310]. Головна проблема — печаль. — Тут він зітхнув. — Схоже на те, що Елізабет в мене більше не буде. Я дурив себе, сподіваючись, що вона повернеться, але... я її втратив. Хоч це не зовсім схоже на втрату Хулії й Есмеральди, але все одно важко.
— Мені так жаль, — промовив я, беручи його за руку. — Тебе жаль іжаль її.
— Дякую, — він глянув на хвилі. — Іноді мені здається, що вона взагалі ніколи не помре.
— Гадаєш?
— Так. Гадаю, натомість Морж з Теслею прийдуть по неї. І просто поведуть її десь за собою, як були повели тих бідних Устриць[311]. Поведуть уздовж берега. Ти пам’ятаєш, що сказав Морж?
Я похитав головою.
— Мені ненависна сама думка про те, що цього разу вона згасла назавжди, що найкраща її частка пішла берегом світ за очі за Моржем і Теслею і не залишилось від неї нічого, окрім цього куска сала, що не забуло поки що як дихати.
Я промовчав. Він укотре витер собі очі рукою і глибоко, з сиплим булькотом втягнув повітря. Відтак промовив:
— Я дещо знайшов про Джона Істлейка, і про те, як потонули його доньки, і що було потім — пам’ятаєш, ти мене колись про це просив?
Я пам’ятав, але, здавалося, це було так давно, і зараз це не мало ніякого сенсу. Тепер, я певен, щось тоді воліло, аби мені тоді так здавалося.
— Я пошарив в Інтернеті і нарив доволі інформації зі старих місцевих газет і дещо зі спогадів, доступних для завантаження. Серед мемуарів є один твір — тільки не всерися, мучачо, — він називається «Подорожі водою і бджолиний віск. Дівоцтво в Нокомисі», авторка якась Стефані Вейдер Грейвел-Міллер.
— На слух, ніби чиясь нарко-ностальгійна галюцинація.
— Так воно й є. Вона розводиться про «щасливих темношкірих, котрі збирають помаранчі, співаючи простих пісень подяки своїми медоточивими голосами».
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 21 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |