— І що вони кажуть? — почув я ніби здалеку власне запитання. — Самогубство?
— Не знаю, та яка різниця — самогубство чи природні причини — він зекономив штатові Флорида чимало грошей, а батьків дівчини вберіг від тортур судових засідань. Приходь, поплачемо разом, ну як?
— Дозволь мені лише одягнутися. Й помитися. — Я поглянув на свою заляпану фарбою різних кольорів ліву руку. — Я пізно ліг.
— Малював?
— Ні, трахав Памелу Андерсон.
— У тебе дивно обмежений світ фантазій, Едгаре. Я от трахав вночі Венеру Мілоську, і вона була з руками. Не змушуй мене довго на тебе чекати. Як ти ставишся до huevos?
— О, люблю омлет. Буду за півгодини.
— От і добре. Мушу сказати, мені здалося, тебе не вразила моя стрічка новин.
— Я ще не зовсім прокинувся. А загалом скажу — я дуже радий, що він мертвий.
— Візьміть номерок і станьте в чергу[233], — промовив він і повісив слухавку.
— 13 —
Оскільки пульт був поламаний, мені довелося налаштовувати телевізор вручну, виявилося, що я ще спроможний на це стародавнє ремесло. На 6-му передачі, де панувала Тіна, поступилися місцем передачам, де панував Цукерка Браун. Я виставив гучність до того рівня, від якого завертаються вуха, і слухав, поки відмивав з себе фарбу.
Джордж Цукерка Браун скоріш за все помер уві сні. Передали інтерв’ю охоронця: «Він був найбільший з усіх хропунів, яких ми тільки тут тримали, — ми навіть жартували, що в’язні вб’ють його лише за це, якщо його переведуть на загальний режим». Якийсь лікар сказав, що цей випадок схожий на апное, і поділився думкою, що Браун міг померти від комплексних ускладнень. Що смерть такого типу не часто трапляється в дорослих, але не є чимось нечуваним.
Апное уві сні — для мене це був добрий знак, але гадаю, ускладнення йому організував я сам. Відмивши майже всю фарбу, я пошкандибав нагору до Малої Ружі подивитися на власну версію Картинки у погожому світлі дня. Я не очікував, що вона видасться такою ж доладною, якою здавалася мені тоді, коли я кинувся від неї вниз, щоб виїсти цілу миску вівсяних пластівців — вона не могла бути такою, зважаючи на швидкість, з якою я її створив.
А вона таки виявилася гарна. На ній була одягнена у джинси й чисту рожеву майку Тіна з рюкзаком за плечима. Був там, також у джинсах, і Цукерка Браун, він тримав дівчинку за руку, її очі дивилися на нього, рот був напіввідкритий так, ніби вона запитувала: «Чого вам треба, містере?» Його очі, сповнені темних намірів, дивилися вниз на неї, але решти обличчя він не мав. Я не намалював йому рота й носа.
Під очима в моєї версії Цукерки Брауна не було нічого.
10 — ДУТА РЕПУТАЦІЯ
— 1 —
На літак, що переніс мене у Флориду, я сідав у важкому шерстяному пальто, і в нім же я цього ранку шкутильгав вздовж пляжу, прямуючи від Великої Ружі до Ель Паласіо де Асесінос. Було холодно, колючим вітром дуло з Затоки, поверхня якої під порожнім небом нагадувала потрощену сталь. Аби знаття, що це останній холодний день на острові Дума, можливо, я б ним насолоджувався... хоча навряд. Я втратив колишню здатність радісно переживати холод.
Тим більше, що не знав на якому я зараз світі. З мого плеча звисала брезентова торба для знахідок, це вже була невитравна звичка — брати її з собою на пляж, але сьогодні я не поклав до неї ані мушлі, ні якоїсь іншої прибережної здобичі. Просто чалапав собі, загрібаючи затерплою ногою, майже не зауважуючи свисту вітру повз вуха, глипав на метушню пташок обіч прибою, практично не бачачи їх.
І думав: «Я вбив його так само, як пса Моніки Голдстайн. Я розумію, це схоже на дурницю, але...»
Але це не дурниця. Ніяка це не дурниця.
Я зупинив йому дихання.
— 2 —
З південного боку Ель Паласіо містилася засклена веранда-солярій. В одному напрямку з неї відкривався вид на зелені тропічні хащі, в іншому — на металеву синь Затоки. Там у візку, з встановленою на його поручнях тацею зі сніданком, сиділа Елізабет. Уперше після нашого знайомства я побачив її пристебнутою ременями. Закаляла згустками омлету й шматками тостів, таця виглядала мов після годування немовляти. Ваєрмен навіть соком поїв Елізабет з чашки-невиливайки. В кутку працював компактний телевізор, налаштований на 6-й канал. Там все ще безконкурентно панувала тема Цукерки. Той був мертвий, отже 6-й канал топтався по його тілу. Він, безперечно, на краще й не заслуговував, але все одно було гидко.
— Схоже, вона вже наїлася, — сказав Ваєрмен. — Посидиш з нею, поки я засмажу тобі парочку яєць з тостами?
— Радо, але не варто клопотатися. Я працював допізна, а потім трохи підживився. Аякже. Підживився. Перед виходом з дому я встиг поглянути на порожню миску в кухонній мийці.
— Та який там клопіт. Як сьогодні твоя нога?
— Незле, — це було правдою. — Et tu Brute?[234]
— Дякую, я в порядку. — Проте лице в нього було втомлене, ліве око залишалося мутно-червоним. — П’ять хвилин — і все буде готово.
Елізабет сиділа майже в повному ауті. Я запропонував їй попити, вона трохи сьорбнула з невиливайки й одвернулася. В безжальному зимовому світлі її обличчя виглядало старезним, безтямним. Гарненьке з нас склалося тріо, подумалось мені: жінка в маразмі, колишній юрист з кулею в голові та колишній будівничий, ампутант. Кожен має бойовий шрам на правому боці голови. В телевізорі адвокат Цукерки Брауна — тепер, звісно, колишній адвокат — закликав до прискіпливого розслідування. Заплющивши очі, Елізабет, певно, продемонструвала ставлення до цього заклику всього округу Сарасота — похилившись на ремені візка, вона заснула, її опасисті груди задерлися вгору.
Ваєрмен повернувся з порцією яєчні, якої вистачило б нам на двох, і я почав жадібно їсти. Елізабет захропла. Одне було ясно: якщо в неї трапиться уві сні апное, вона не помре молодою.
— У тебе вухо вимазане, мучачо, — закинув мені Ваєрмен, торкнувшись виделкою мочки свого вуха.
— Га?
— Вушко в тебе засране. Фарбою.
— А, — дійшло мені. — Та я весь у фарбі, відмиватися доведеться пару днів. Таки добряче в ній поплескався.
— Що ж ти таке малював серед глупої ночі?
— Не хочеться про це зараз. Він знизав плечима й кивнув.
— Набираєшся мистецьких штучок. Отого, що звуть стильністю.
— От тільки не треба.
— Приїхали. Я висловлюю свою повагу, а ти це сприймаєш за сарказм.
— Вибач.
Він відмахнувся.
— Доїдай свої huevos. Рости великим і дужим, як Ваєрмен.
Я доїв свої huevos. Елізабет хропла. Телевізор патякав. Тепер в оточенні електронних пристроїв там показували тітку Тіни Гарібальді, дівчину трохи старшу за мою дочку Мелінду. Вона говорила, що то Бог вирішив так, аби штат Флорида не затягував з вирішенням проблеми, тож Сам покарав «того монстра». Я подумав: «Ти майже вгадала мучача, але то не Бог».
— Вимкни цей гівнокарнавал, — попрохав я.
Він погасив трубу й запитально обернувся до мене.
— Напевне, ти маєш рацію щодо мистецьких штучок. Я вирішив показати свої роботи в «Ското», якщо той Наннуцці не передумав їх виставляти.
Ваєрмен усміхнувся і легесенько, намагаючись не розбудити Блізабет, поплескав у долоні.
— Чудово! Едгарові забажалося дутої репутації! А чом би й ні? Чому, чорти його забирай, ні?
— Я не бажаю нічого дутого, — відповів я, сам не знаючи, чи правду кажу. — Але якщо вони запропонують мені контракт, чи ти зможеш ненадовго вийти зі свого статусу відставника, щоб його проглянути?
Його посмішка згасла.
— Зможу, якщо буду тут, хоча не певен, скільки ще пробуду з вами. — Він помітив вираз мого обличчя й підняв руки. — Та ні, поки що я не замовляю собі похоронного маршу, але спитай сам себе, аміго: чи я ще годен доглядати міс Істлейк? У моєму теперішньому стані?
Оскільки це питання виглядало банкою з павуками, якої мені наразі не хотілося відкривати, — принаймні не цього ранку — я його спитав про інше.
— А як ти взагалі попав на цю роботу?
— Хіба це важить?
— Ймовірно.
Я згадав, як сам почав жити на Думі цілком певний того, що сам вибрав цей острів, але відтоді дійшов висновку, що, схоже, це він вибрав мене. Я навіть гадав, як правило, лежачи у постелі, дослухаючись шепотіння мушель — чи й справді мій випадок трапився випадково. Авжеж, він мусив бути випадковим, однак схожість між нашими аваріями — моєю і Хулії Ваєрмен — простежувалася легко. Я постраждав від крану, вона — від муніципальної вантажівки. Але безумовно є достатньо людей — в усіх сенсах дієздатних особистостей — котрі розказуватимуть вам, що вони бачили обличчя Христа на тако[235].
— Годі, — промовив він. — Якщо ти сподіваєшся, що я розповім тобі чергову довгу історію, забудь про це. Щоб викачати з мене оповідку, треба потрудитися, але наразі мій колодязь майже висох. — Він із сумом подивився на Елізабет, здавалося, його обличчям промайнула тінь заздрощів. — Я погано спав цю ніч.
— А якщо скорочену версію?
Він знизав плечима. Його піднесений настрій зник, як піна з вершечку пива в кухлі. Широкі плечі поникли так, що груди здавалися запалими.
— Після того як Джек Файнгам вигнав мене у «відпустку», я вирішив, що Тампа — найближче місто від Дісней Ворлда. От тільки діставшись туди, я смертельно занудився.
— Неможливо не повірити, — сказав я.
— Я також вирішив, що мушу якось спокутувати. Мені не хотілося їхати кудись у Дарфур чи у Новий Орлеан і працювати нормальним волонтером, хоча я про це думав. Мені вірилось, що, можливо, маленькі кульки з лотерейними цифрами на них все ще десь перегортаються, і чергова готується вискочити крізь трубу. Останній номер.
— Авжеж, — сказав я, і ніби чийсь холодний палець легесенько торкнувся моєї потилиці. — Ще один номер. Мені знайоме це відчуття.
— Sisenor, я тобі вірю. Я сподівався робити добро, звести докупи свій балансовий звіт. Бо відчував, що баланс мені потрібен. Одного дня я натрапив на оголошення в тампівській газеті «Триб’юн»: «Потрібен компаньйон для літньої леді і доглядач кількох острівних садиб преміум-класу. Претендент мусить надати резюме і рекомендації, які відповідатимуть прекрасній зарплатні і привілеям. Це відповідальна посада для адекватно достойної особистості. Претендент мусить мати страховку». Далебі, я був застрахований і мені сподобався тон оголошення. Зі мною мав бесіду юрист міс Істлейк. Він сказав, що пара, котра раніше виконувала ці обов’язки, змушена була повернутися до Нової Англії, коли хтось з її чи його батьків попав у катастрофу.
— Отже, ти отримав цю роботу. А як щодо...? — я вказав на його голову.
— Я йому навіть не заїкався про це. Він і без того мав сумніви — гадаю, дивувався, чому це справному правнику з Омахи заманулося вкладати в ліжко стару леді і мацати замки на здебільшого замкнутих будинках — але міс Істлейк... — Він потягнувся до неї, щоб погладити її покривлену руку. — Ми відразу зрозуміли одне одного по очах, правда, мила?
Вона тільки схропнула, але я побачив вираз на Ваєрменовім обличчі і знову відчув, як холодний палець торкнувся моєї потилиці, цього разу трохи сильніше. Відчувши це, я зрозумів: ми троє опинилися тут, бо щось хоче, щоб ми були тут. Моє розуміння не мало під собою логіки, на якій мене було виховано і на якій я був створив свій бізнес, але воно було правильним. Тут, на Думі, я став іншою особистістю, тут мені вистачало тієї логіки, що існувала в кінчиках нервів.
— Розумієш, я уособлюю для неї світ, — сказав Ваєрмен. Зітхнувши, ніби підіймав щось важезне, він взяв салфетку й витер собі очі. — Коли я тут з’явився, вся та божевільна гарячка, про яку я тобі розповідав, вже спливла з мене, як лайно. Я опинився в цій безхмарній сонячній країні, потрощений, безрадісний чоловік, спроможний хіба що — поки не потемніє в очах, не заболить голова — побіжно проглянути газету. Я тримався однієї засадничої ідеї: мушу сплачувати борг. Робити роботу. Знайду і буду її робити. Після цього мені вже було все однаково. Міс Істлейк аж ніяк не найняла мене, вона мене прихистила. Едгаре, коли я сюди приїхав, вона була зовсім іншою. Вона була бадьорою, веселою, амбітною, примхливою, кокетливою, вимогливою — якщо хотіла, вона могла вирвати мене з мого печального стану або розсмішити, і вона часто це робила.
— Судячи з твоїх слів, гарячою штучкою вона була.
— Авжеж гарячою. Якась інша жінка зараз не була б в змозі підвестися з візка. Та не вона. Вона підважує свої сто вісімдесят фунтів і чалапає з ходунком по цьому кондиціонованому музею, виходить надвір... вона навіть була розважалася стрільбою в мішень, іноді стріляла з якогось зі старих батькових револьверів, але частіше з того гарпунного пістоля, бо в нього легша віддача. А ще, казала, їй подобається його звук. Ти ж сам бачив її з ним, тоді вона дійсно бувала схожа на Наречену Хрещеного Батька.
— Такою вона мені задалася, коли я вперше її побачив.
— Я відчув моментальну симпатію до неї, а потім і полюбив. Хулія любила називати мене mi companero[236]. Я часто поряд з міс Істлейк згадую цей вираз. Вона mi companera, mi amiga[237]. Вона допомогла мені повернути собі душу, коли я гадав, що втратив її назавжди.
— Можна сказати, посеред горя тебе спіткала радість.
— Може si, може по. Скажу одне, дуже важко мені було б її покинути… Що з нею станеться, якщо поряд з’явиться хтось новий? Нова людина нічого не знатиме про те, яким чином вона любить, щоб їй подали каву вранці, в кінці хідника... чи як схитрити, ніби кидаєш у ставок ту довбану коробку з-під печива... а вона сама не буде в змозі цього пояснити, бо вже заглиблюється у безпам’ятство без вороття.
Він обернув до мене своє доволі безтямне й зморене обличчя.
— Я все розпишу, ось що я зроблю — весь наш розпорядок. Від ранку до ночі. А ти простежиш, щоб новий доглядач його дотримувався. Простежиш, Едгаре? Вона ж тобі теж подобається, правда ж? Тобі ж не хочеться, щоб їй стало погано. І Джек! Може, він трохи допомагатиме. Я знаю, негідно про таке просити, але...
Нова думка опанувала ним. Він підхопився на рівні і задивився на Затоку. Схудлий. Шкіра на його щелепах так натягнулася, що аж сяяла. Довге, давно це мите волосся жужмом звисало на вуха.
— Якщо я помру — а це запросто, я можу вмерти раптово, як той senor Браун, — ти наглядатимеш за нею, поки контора, що керує її фондом, не знайде нового постійного доглядача. Та тобі це не надто важко, зможеш малювати прямо тут. Освітлення тут пречудове, хіба ні? Освітлення просто фантастичне!
Він мене вже почав лякати.
— Ваєрмене...
Він крутнувся до мене, очі його палали, ліве блимало крізь явно свіжу плівку крові.
— Пообіцяй мені, Едгаре! Нам потрібен план! Якщо ми його не створимо, вони її завезуть звідси в якийсь притулок, і там вона гигне за місяць! За тиждень! Я знаю! Пообіцяй!
Я вирішив, що він таки має рацію. А ще я вирішив, що якщо не зможу притишити кипіння в цьому казані, в нього зараз, прямо переді мною почнеться припадок. Тож я пообіцяв. Відтак додав:
— Ваєрмене, ти можеш прожити набагато довше, ніж сподіваєшся.
— Авжеж. Та я все’дно все напишу. Про всяк випадок.
— 3 —
Він знову запропонував відвезти мене з Паласіо до Великої Ружі у гольф-візку. Я відповів, що із задоволенням прогуляюся, але не відмовлюся від склянки соку на прощання.
Тепер я, як і всі тутешні, отримую насолоду, коли п’ю свіжечавлений сік флоридського апельсину, але зізнаюся, саме того ранку я мав таємний задум. Він залишив мене у маленькому покої на пляжному боці заскленого центрального холу Ель Паласіо. Це був його, так би мовити, кабінет, хоча як може управлятися з паперами людина, неспроможна читати довше п’яти хвилин, — для мене лишалося загадкою. Я подумав — і це мене зворушило — що йому скоріш за все допомагала Елізабет, і серйозно допомагала, поки її власний стан не почав гіршати. Завітавши на сніданок, я заглянув до цієї кімнати і примітив відому мені сіру течку на зачиненому лептопі, яким Ваєрмен навряд чи тепер міг користуватися. Я її розкрив і витяг один з рентгенівських знімків.
— Великий чи малий бокал? — гукнув Ваєрмен з кухні, так мене наполохавши, що я ледь не впустив знімок.
— Середнього вистачить! — відгукнувся я. Запхав рентгенівську плівку у свою торбу для знахідок і закрив теку. За п’ять хвилин я вже накульгував пляжем додому.
— 4 —
Мені було неприємно щось красти в товариша — навіть один єдиний рентгенівський знімок. Не подобалося мені й замовчувати свою, як я вважав, роль у тому, що трапилося з Цукеркою Брауном. Йому я міг би розповісти. Після історії з Томом Райлі він би мені повірив. Навіть без посилання на можливі екстрасенсорні ефекти, він би мені повірив. Насправді в тому-то й полягала проблема. Ваєрмен не був дурником. Якщо я зміг пензлем і фарбами запроторити Цукерку Брауна до сарасотського окружного моргу, то, можливо, зможу також зробити одному екс-адвокату те, на що неспроможні лікарі. А якщо не зможу? Краще не роздмухувати порожніх надій... принаймні за межами моєї власної душі, де вони так невідпорно буяли.
Коли я дістався у Велику Ружу, стегно мені аж скавуліло. Я метельнув своє важке пальто у шафу, ковтнув пару пігулок оксиконтину і помітив блимання вогника на автовідповідачі.
Там було повідомлення від Наннуцці. Він висловив подяку за те, що отримав від мене звістку. Так, дійсно, сказав він, якщо решта мого доробку дорівнює тому, що вони вже бачили, галерея «Ското» з радістю і гордістю організує виставку моїх картин, до того ж перед Великоднем, після якого зимові туристи роз’їжджаються по домівках. Чи доречно буде йому і одному-двом його партнерам завітати до мене в студію і подивитися на інші, вже готові, роботи? Вони радо привезуть мені на ознайомлення проект контракту.
Новина була гарною — хвилюючою — хоча водночас здавалося це відбувається на якісь іншій планеті, з якимсь іншим Едгаром Фрімантлом. Я зберіг послання і рушив з краденим знімком вгору сходами, аж раптом укляк. Мала Ружа не те місце, і мольберт не той пристрій. Фарби і полотно також не годяться. Вони не годяться для цього діла.
Я знову зашкандибав вниз до великої вітальні. Тут на кофейному столику лежав стос альбомів «Умілець» і кілька коробок кольорових олівців, але вони також не годилися. В моїй відсутній руці народилося відчуття гудючого свербіння і я вперше повірив, що дійсно спроможний це зробити... якщо знайду правильний засіб для втілення ідеї, от так.
Виринула думка, що засобом (медіумом) може бути якась персона, що править з-за Великого Потойбіччя, і я розсміявся. Щоправда, дещо нервово.
Я ввійшов до спальні, спершу не уявляючи по що. Відтак глянув на шафу і зрозумів. Десь за тиждень до того Джек возив мене на закупи — не в торгівельний центр «Кросроудс», а до чоловічої крамниці на площі Сент-Арманд — там я придбав півдюжини сорочок, що продаються застібнутими до комірця. Ілса малою називала їх «дорослими сорочками». Вони так і лежали у целофанових пакетах. Я зірвав упаковку, повитягав булавки і поскидав сорочки купою назад до шафи. Сорочки не були мені потрібні. Мені були потрібні їхні картонні вставки.
Оті гладенькі білі картонні прямокутники.
В кишені сумки від мого компа PowerBook знайшов маркер. В іншому житті мене дратували маркери — що запах їхніх чорнил, що схильність мазатися. У цім житті я полюбив їх за жирну чіткість створюваних ними ліній, тих ліній, що, здавалося, наполягали на власній абсолютній реальності. Я поніс картонки, маркери і рентгенівський знімок Ваєрменового мозку до Флоридської кімнати, де світло було тріумфально яскравим.
Свербіння в правій руці поглибилося. Тепер воно відчувалося майже приятельськи.
Я не мав лайт-боксу, на якому лікарі роздивляються рентгенівські плівки і томографічні скани, але скляна стіна Флоридської кімнати могла слугувати адекватною заміною. Мені навіть не потрібна була клейка стрічка. Я зумів вставити знімок у щілину між склом і хромованою облямівкою, і аж ось воно, та річ, якої, як дехто каже, не існує: мозок адвоката. Він плив понад Затокою. Якийсь час я вдивлявся в нього, сам не знаю, чи дуже довго — дві хвилини? чотири? — причарований тим, як синя вода проглядає крізь зубчату сіру вуаль, які ті узори перетворюють воду на туман.
Куля мала вигляд чорного, трохи розплющеного скалку. Трохи нагадувала кораблик. Човник, що пливе по кальдо ларго.
Я почав рисувати. Мав намір нарисувати його неушкоджений мозок, без кулі, але вийшло більше того, на що я сподівався. Я продовжував малювати і додав води, бо, розумієте, її потребував цей малюнок. Чи так хотіла моя відсутня рука? Чи вони були одним і тим самим? Це була просто рекомендація Затоки, але ж вона була, і виявилася достатньо успішною, бо я дійсно був талановитим сучим сином. Уся робота забрала лише двадцять хвилин, і коли я її закінчив, людський мозок плив Мексиканською Затокою. В певному сенсі це виглядало дуже круто.
А також страшнувато. Не хотілося б мені застосовувати таке слово до свого твору, але тут воно невідхильне. Знявши рентгенівський знімок, я порівняв його зі своїм малюнком — у технологічному фото є куля, у мистецькому творі її нема — і зрозумів дещо, на що мав би звернути увагу раніше. Саме коли почав малювати серію «Дівчина і Корабель». Те, що я робив, діяло не просто тому, що воно грало на нервових рецепторах; воно діяло, бо люди розуміли — на якомусь глибинному рівні вони дійсно це знали — те, на що вони дивляться, прийшло звідкись поза межі таланту. Відчуття, навіюване картинами Думи, було ледь усвідомлюваним жахом. Жахом, що очікує на своє проявлення. Вплетеним у прогнилі вітрила.
— 5 —
Я знову був голодний. Зробив собі сандвіч і закушував, сівши перед комп’ютером. Почав надолужувати брак інформації про гурт «Колібрі» — я став ніби трохи одержимим ними — аж тут озвався телефон. Дзвонив Ваєрмен.
— У мене зник головний біль, — повідомив він.
— Ти завжди так здоровкаєшся? — поцікавився я. — Наступного разу я від тебе мабуть почую: «Я щойно випорожнився?»
— Не варто легковажити цим. Голова мені боліла безперервно з того моменту, як я прокинувся на підлозі в їдальні після того, як намагався застрелитися. Іноді в ній просто трохи фонило, іноді там гуло, мов на новорічному балу у пеклі, але боліла вона завжди. А тут, з півгодини тому, раптом взяло і просто перестало. Я якраз готував собі каву, а воно раптом перестало. Я не міг повірити. Перша думка в мене була — я щойно помер. Я почав проходжуватися, мов по тонкій кризі, чекаючи, що ось-ось мій біль повернеться і довбоне мене Максвелівським срібним молотком[238], а він не повертається.
— Леннон Мак-Картні, — відгукнувся я. — 1968-й, і не кажи мені, ніби цього разу я помиляюся.
Він не сказав нічого. Доволі довго мовчав. Але я чув його дихання. Врешті він промовив.
— Едгаре, це ти щось зробив? Зізнайся Ваєрмену. Скажи таткові.
Я збирався сказати йому, що не маю до цього ніякого стосунку.
Відтак згадав, що він міг заглянути до теки зі своїми рентгенограмами і побачити, що однієї не вистачає. Також згадав про сандвіч — поранений моїми зубами, проте ще далекий від смерті.
— А як в тебе з зором? Є якісь зміни?
— Ніяких, ліва фара так і не світить. А якщо вірити Принсипу, ніколи вже не засвітиться. Принаймні у цьому житті.
Гадство. Та хіба я не знав у глибині душі, що не всю роботу ще зроблено? Це, вранішнє, трахання з маркером і картонкою аж ніяк не потягнуло б на справдішній нічний оргазм, як минулої ночі. Я почувався втомленим. Сьогодні мені не хотілося нічого, окрім як сидіти й дивитися на Затоку. Дивитися, як сонце сідає у caldo lagro, ініхера не малювати. Але ж в мене був Ваєрмен. Це ж, чорт забирай, Ваєрмен.
— Ти ще там, мучачо?
— Так, — відгукнувся я. — Ти можеш сьогодні викликати на кілька годин Анну-Марію Вістлер?
— Навіщо? На який ляд?
— Щоб посидіти переді мною, поки я малюватиму твій портрет. Оскільки око в тебе так і не ввімкнулося, отже мені потрібен живий Ваєрмен.
— Так це таки ти щось утворив? — голос у нього упав. — Ти вже мене малював? По пам’яті?
— Зазирни до теки з рентгенограмами, — відповів я. — Приходь до мене ближче до четвертої. Мені спершу треба подрімати. І принеси чогось поїсти. Малювання робить мене голодним. — Хотілося сказати малювання особливого типу, але я стримався. І так вже сказав забагато.
— 6 —
Я не був певен, що зможу заснути, але заснув. Будильник збудив мене о третій. Я піднявся нагору до Малої Ружі і перевірив свій запас чистих підрамників. Найбільше полотно знайшлося — п’ять футів завдовжки й три завширшки, його я й вибрав. Витяг на всю довжину штангу фіксатора на мольберті й встановив підрамник вертикально. Вид порожньої площини, схожої на поставлену на попа білу труну, відгукнувся схвильованим трепетом у мене в шлунку і в пальцях правої руки. Я стиснув пальці в кулак. Хоч і не міг їх бачити, проте міг згинати й розгинати. Відчував, як їх нігті впиваються мені в долоню. Довгі нігті. Після аварії вони виросли, та ніяк було їх підстригти.
— 7 —
Я якраз мив пензлі, коли на пляжі з’явився Ваєрмен, він надходив хиткою, ведмежою ходою, перед ним навсібіч розліталися пташки. Він був у джинсах і светрі, без плаща. Надворі почало випогоджуватись.
Затримавшись у дверях, він вигукнув вітання і я гукнув йому, щоб піднімався нагору. Ще не подолавши й усіх східців, він побачив великий підрамник на мольберті.
— Курва мама, аміго, почувши від тебе про портрет, я зрозумів так, що ти націлився тільки на мою голову.
— Авжеж, саме щось таке я й планую, — відповів я. — Але боюся, воно не мусить бути аж надто реалістичне. Деяку підготовчу роботу я вже виконав. Ось поглянь-но.
Викрадений рентгенівський знімок і скетч, зроблений маркером, лежали на нижній полиці мого верстату. Я тицьнув їх Ваєрмену, а сам сів перед мольбертом. Встановлене на ньому полотно вже не було чисто білим і порожнім. Його верхню частину займав ледь видимий чотирикутник. Я прокреслив його, притиснувши картонку від сорочки до полотна й обвівши її по краях олівцем №2.
Ваєрмен мовчав майже цілих дві хвилини. Він дивився то на рентгенограму, то на картинку, яку я з неї змалював. Відтак, ледь чутним голосом промовив:
— Про що ми будемо говорити, мучачо? Що тут сказати?
— Нічого, — відповів я. — Поки що. Дай-но мені картонку від сорочки.
— Це від сорочки?
— Так, і обережніше. Мені вона потрібна. Нам вона потрібна. Знімок більше не грає ролі.
Він подав картонку ледь тремтячою рукою.
— А тепер піди до стіни, до тієї, де готові картини. Погляньно на оту крайню зліва. В кутку.
Він пішов туди і раптом спохопився.
— Курва мама! Коли ти це встиг зробити?
— Минулої ночі.
Він взяв картину в руки, обернувши її до світла, що лилося крізь велике вікно. Дивився на Тіну, котра дивилася на безносого, безротого Цукерку Брауна.
— Нема носа, нема рота, Браун мертвий — вся робота, — проримував Ваєрмен, і вже далебі не пошепки. — Господи Ісусе, не хотів би я опинитися на місці того maricon de playa[239], що кине піском тобі в очі. — Він поставив картину на місце і відступив від неї... тихесенько, так, немов від найменшого струсу вона могла вибухнути. — Що це влізло в тебе? Що тобою оволоділо?
— Диявольськи цікаве запитання. Я тобі майже нічого не показував. Але... Оскільки ми тут збираємося робити...
— Що ми збираємося робити?
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 21 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |