— Моє мистецтво?
— Ні, золотко — Лососеву мизу.
— Велика Ружа, мем.
— Хай буде Велика Ружа. А я для тебе хай буду Елізабет.
Я посміхнувся. Я мусив, бо вона не фліртувала, а була щирою.
— Добре, Елізабет.
— Чудово. За пару хвилин ми підемо до телевізорної кімнати, але спершу... — Вона знову спрямувала свою увагу до ігрового столу. — Ну, Ваєрмене? Ну, Едгаре? Ви бачите, як я розставила дітей?
Їх там було близько десятка, всі обличчями обернуті до лівого рогу шкільного будинку Перекличка школяриків?
— Про що це вам говорить? — спитала вона. — Ваєрмен? Едвард? Хто з вас скаже?
Крихітна похибка, авжеж, мені самому не звикати до таких похибок. Але цього разу роль бананової шкірки зіграло моє власне ім’я.
— Перерва? — спитав Ваєрмен, знизавши плечима.
— Та ні ж, — відгукнулася вона. — Якби перерва, вони б усі гралися, а не збилися купою, вибалушивши очі.
— У школі або пожежа, або навчальна пожежна тривога, — сказав я.
Вона перехилилася через свій ходунок (невсипний Ваєрмен ухопив її за плече, щоб не втратила рівноваги) і поцілувала мене в щоку. Це збіса дуже здивувало мене, але сподобалося.
— Дуже добре, Едварде! — вигукнула вона. — Але що саме там діється?
Я добре подумав. Це не важко, якщо поставитися до питання серйозно.
— Тренування.
— Так! — її сині очі освітилися задоволенням. — Тепер поясни Ваєрингу, як ти здогадався.
— Якби там була пожежа, вони б розбігалися на всі боки. А вони замість того...
— Чекають, коли можна знову зайти, так... — Але тут вона обернулася до Ваєрмена і я побачив зовсім іншу жінку, злякану. — Я знову назвала тебе неправильним ім’ям.
— Усе гаразд, міс Істлейк, — промовив він, цілуючи западину на її тімені з такою ніжністю, що я не міг втриматись від захоплення ним.
Вона посміхнулася до мене. Немов сонце визирнуло з-за хмари.
— Оскільки він по сю пору звертається до декого тут на прізвище, той дехто знає... — Але тут вона розгубилася, її посмішка почала тремтіти. — Той знає, що...
— Час дивитися Опру, — проголосив Ваєрмен, узявши її за руку. Разом вони розвернули її ходунок від ігрового столу і вона почала з дивовижною швидкістю чалапати до дверей в дальнім кутку кімнати. Він, пильнуючи, йшов поряд.
У її «телевізорній кімнаті» панував великий «Самсунг» з пласким екраном. У протилежному кінці була стійка з дорогим звуковим обладнанням. Усе це я ледь окинув оком, прикипівши очима до взятого в рамку етюду на стіні понад полицями з компакт-дисками, і на кілька секунд забув, що треба ще й дихати.
Етюд було зроблено простим олівцем і доповнено двома багряними штрихами, намальованими либонь нічим іншим, як звичайною червоною кульковою ручкою — з тих, що вчителі ними ставлять оцінки. Ці, не так щоб зовсім вже експромтні, риски було покладено вздовж лінії обрію, щоб показати, як сонце опускається в Затоку. Вони були на своєму місці. Вони були прописані геніально мінімалістично. То був мій обрій, той, що я його бачу з Малої Ружі. Я знав це так само достеменно, як знав, що той художник чув рівномірне перемелювання мушель під будинком, коли відтворював на аркуші білого паперу побачене очима і переказане йому мозком. На горизонті виднівся корабель, можливо танкер. Це міг бути той самий, що я його намалював у свій перший вечір у будинку №13 на Дума-роуд. Стиль абсолютно не був схожим на мій, але вибір натури був більш ніж ідентичним.
Внизу виднівся майже недбалий підпис Salv Dali.
— 4 —
Поки Опра атакувала запитаннями Керсті Еллі[149] на вічно чарівливу тему про методи схуднення, міс Істлейк — Елізабет — насолоджувалася сигаретою. Ваєрмен зробив сандвічі з яєчним салатом, і вони виявилися чудовими на смак. Мої очі раз у раз поверталися до етюду Далі, а в голові крутилася одна фраза, розуміється — Хелло, Далі. Коли з’явився доктор Філ[150] і почав ганити пару товстушок з публіки, котрі вочевидь самі визвалися на ганьбу, я сказав Ваєрмену й Елізабет, що мушу повертатися до себе.
Елізабет за допомогою дистанційного пульту притишила доктора Філа, а тоді простягнула мені книжку, на якій був лежав пульт. Її очі дивилися з несміливою надією.
— Ваєрмен каже, що ти прийдеш і почитаєш мені якось після полудня, Едмунде, це правда?
Іноді ми змушені щось вирішувати за долю секунди, і тоді був саме той момент. Я вирішив не дивитися на Ваєрмена, котрий сидів по праву руку від Елізабет. Притомність, продемонстрована нею біля ігрового столу, вже спливала, навіть мені це було помітно, хоча я гадав, що у її голові ще чимало чого залишилося. Погляд у бік Ваєрмена показав би їй, що це новина для мене, відтак вона б засоромилася. Мені не хотілося змушувати її соромитися, почасти тому, що вона мені сподобалася, почасти через те, що я міг уявити, як багато приводів для зніяковіння в майбутні пару років приготувало їй життя. Невдовзі може початися щось гірше, ніж забування імен.
— Ми про це балакали, — промовив я.
— Може, ти прочитаєш мені вірша сьогодні? — спитала вона. — За твоїм вибором. Я так за ними скучила. Я можу обійтися без Опри, але життя без книжок жалюгідне, а без поезії воно... — вона засміялася. Цей розгублений сміх краяв мені серце. — Воно, як життя без картин, як ти вважаєш? Чи ти не згоден?
У кімнаті було дуже тихо. Десь цокотів годинник, і все. Я чекав, що Ваєрмен щось скаже, але він мовчав; вона тимчасово позбавила його мови, не дивина для такого hijo de madre[151].
— Ти можеш вибрати сам, — сказала вона знову. — Хоча, якщо я тебе дуже затримую, Едвард...
— Ні, — відповів я. — Ні, все гаразд, я можу.
Книжка називалася просто «Гарні вірші». Її укладачем був Гаррісон Кейлор[152], чоловік, котрий міг би балотуватися на губернатора, і в тій частині світу, звідки я приїхав, був би обраний. Я розкрив книжку навмання і натрапив на вірш якогось автора на ім’я Френк О’Гара[153]. Короткий. Отже гарний, те що мені треба, тож я пірнув у текст.
Чи ти забула, якими ми були тоді
Коли були ще першосортні
І тлустий день являвся з яблуком в зубах
Ну що за сенс печалитися щодо Часу
Але тоді ми мали пару трюків у рукавах
І вміли вміло зрізати гострі кути
Уся левада виглядала нашим пасовищем
Спідометри були нам без потреби
Ми вміли намішать собі коктейлів з льоду й води...
Щось зі мною трапилося в ту мить. Голос затремтів і слова подвоїлися так, ніби слово «вода» з мого рота поточилося водою в мене з очей. Я підвів голову й хрипко промовив: «Перепрошую». Ваєрмен мав схвильований вигляд, а міс Істлейк посміхалася мені з виразом цілковитого розуміння.
— Дуже добре, Едгаре, — промовила вона. — Поезія іноді так само діє й на мене. Щирих почуттів не варто соромитись. Люди не фальшують конвульсій.
— Не імітують судоми, — продовжив я. Моїм голосом ніби говорив хтось інший.
Вона розквітла посмішкою.
— Ваєрмене, цей чоловік знає Дікінсон!
— Схоже на те, — погодився він, придивляючись до мене уважно.
— Ти закінчиш, Едварде?
— Так, мем.
Я не хотів би стати швидшим
чи свіжішим, ніж тепер, якби ти була зі мною О
ти була найкращим з моїх днів
Я закрив книжку.
— Це все.
Вона кивнула:
— Якими були твої найкращі дні, Едгаре?
— Сподіваюсь на тутешні, — відповів я.
Вона кивнула:
— Тоді я теж буду на це сподіватися. Кожен має право на надію. І ось що ще, Едгаре.
— Слухаю, мем?
— Нехай я для тебе буду Елізабет. Мені нестерпно чути «мем» наприкінці мого життя. Ми розуміємо одне одного?
Я кивнув:
— Гадаю, що так, Елізабет.
Вона посміхнулася, і сльози, що були застигли в її очах, пролилися. Щоки, на які вони потекли, були старі й порізані зморшками, але очі залишалися молодими. Молодими.
— 5 —
Через десять хвилин ми з Ваєрменом знову стояли в кінці хідника, що вів від Паласіо на пляж. Він залишив хазяйку садиби зі шматком острівного лаймового пирога, чашкою чаю і дистанційним пультом. У мене в торбі лежала пара Ваєрменових сандвічів з яєчним салатом. Він говорив, що якщо я їх не заберу, вони зачерствіють, але умовляти мене йому не довелося. Я також розколов його на пару таблеток аспірину.
— Слухай, — промовив він. — Вибач, я мусив би тебе спершу спитати.
— Попустися, Ваєрмене.
Він кивнув, але уникав мого погляду. Дивився на Затоку.
— Я просто хочу тебе запевнити, що нічого їй не обіцяв. Але вона... здитиніла зараз. Тож іноді діє як дитина, спирається не на факти, а на те, чого їй самій хочеться.
— І хоче, щоб їй читали?
— Так.
— Вірші на касетах чи компакт-дисках її не задовольняють?
— Та де там. Вона каже, що різниця між записом і живим голосом, як різниця між консервованими грибами і свіжими.
Він посміхнувся, але все ще уникав мого погляду.
— А чому ти їй не читаєш?
Не відриваючи очей від води, він промовив:
— Тому що я більше не можу.
— Не можеш більше... але чому?
Він подумав, а потім струснув головою:
— Не зараз. Ваєрмен сьогодні втомився, мучачо, а вона не спатиме всю ніч. Безсонна й балакуча, сповнена жалів і розкаянь, уявлятиме, ніби вона у Лондоні або в Сан-Тропе. Я бачу ознаки, які вказують на це.
— Ти розповіси мені іншим разом?
— Еге ж, — він зітхнув не розмикаючи губ. — Якщо ти зміг відкритися, то, сподіваюся, і я зможу, хоча мені це не довподоби. Ти певен, що сам дійдеш?
— Абсолютно, — запевнив я, хоча стегно в мене дрижало, мов великий двигун.
— Я би відвіз тебе у гольф-візку, це запросто, але в такому стані — як я його називаю «клінічна глупа ясність» — вона може надумати помити вікна... або повитирати порох з якихось полиць... або вирушити на прогулянку без свого ходунка.
Його аж пересмикнуло. Це було схоже на дійство, що почалося бурлеском, а наприкінці стало реальністю.
— Всі мене хочуть всадовити у гольф-візок, — сказав я.
Він кивнув:
— Гарний хлопчик. Ти мені про це розкажеш, коли я прийду до тебе подивитися на картини. Будь-який час згодиться. Тут є одна доглядальниця за викликом, Анна-Марія Вістлер, я можу їй зателефонувати, якщо тобі краще підходить ранок.
— О’кей, дякую. І ще дякую тобі, Ваєрмене, за те, що вислухав мене.
— Дякую, що почитав хазяйці. Buena suerte, amigo.[154]
Я рушив вздовж пляжу і вже подолав з п’ятдесят ярдів, аж раптом дещо прийшло мені на ум. Я обернувся, гадаючи, що Ваєрмен вже пішов, але він так і стояв там само, руки в кишенях, і вітер із Затоки — вже прохолодніший — відкидав назад його довге посивіле волосся.
— Ваєрмене!
— Що?
— А Елізабет сама була колись художницею?
Він довго нічого не відповідав. Тишу порушували тільки дедалі сильніше підштовхувані вітром хвилі, які цього вечора билися голосніше. Відтак він заговорив.
— Цікаве запитання, Едгаре. Якщо ти спитаєш її — а я не раджу тобі цього робити — вона скаже, що ні. Проте я не вважаю, що вона скаже правду.
— Чому ж так?
Але він сказав лише:
— Тобі краще йти, мучачо. Перш ніж твоє стегно задерев’яніє. — Відтак різко змахнув рукою на прощання, відвернувся і рушив назад по хіднику, наздоганяючи свою довгу тінь, і лиш тоді я зрозумів, що він пішов.
Я постояв на місці ще пару довгих секунд, відтак повернувся лицем на північ, установив очима курс на Велику Ружу і теж вирушив додому. Подорож видалася довгою, і, поки я йшов, моя власна, абсурдно подовжена тінь загубилася у заростях морського вівса, але в кінці я її наздогнав. Хвилі не переставали наздоганяти одна одну, і мурмотіння мушель під будинком знову перетворювалося на суперечку.
Як намалювати картину (ІV)
Почніть з того, що знаєте, а потім все переосмисліть. Мистецтво — магія, це беззаперечно, але всяке мистецтво, хоч яке чудернацьке, бере початок з нехитрої повсякденності.Просто не варто дивуватися, якщо на звичайному грунті раптом виростають фантастичні квіти. Елізабет це розуміла. Ніхто її не вчив, вона вчилася в самої себе.
Чим більше вона рисувала, тим більше помічала. Чим більше помічала, тим більше хотіла рисувати. Так воно й працює. А чим більше вона помічала, тим швидше до неї поверталася мова: спершу ті чотири-п’ять сотень слів, що вона їх знала на той день, коли випала з візка і вдарилась головою, а дедалі більше й більше.
Татко був вражений тим, як швидко досконалішають її рисунки. Сестри теж — обидві Великі Злюки і близнючки (окрім Аді, бо Аді була в Європі з трьома подружками й двома вірними дуеньями — Емері Полсон, юнак, за якого вони вийде заміж, тоді ще не з’явився на сцені). Налякана її талантами няня/доморядниця називала її la petite obeah fille[155].
Лікар, котрий навідувався до неї після травми, попереджав, що дівчинці не слід перевтомлюватись і хвилюватись, бо може підхопити гарячку, але в січні 1926-го вона вже блукала всією південною частиною острова, таскаючи за собою альбом, і, закутавшись у «пеплий жакет з томпонами», геть усе малювала.
Тієї ж зими вона помітила, що родичі почали втомлюватися від її захоплення — спершу Великі Злюки Марія й Ганна, потім Тесі й Ло-Ло, далі Тато, а насамкінець навіть Няня Мельда. Чи розуміла вона, що у великих дозах навіть геній набридає? Либонь, якось по-дитячому інстинктивно, розуміла.
Далі, спровоковане суцільною байдужістю, їй прийшло рішення змусити їх побачити те чудо, яке бачила вона, переосмисливши його.
Почалася сюрреалістична фаза: спершу її птахи полетіли догоричерева, далі пішли по воді тварини, а потім з’явилися Усміхнені Коні, і вони принесли їй крихту слави. Тоді-то щось і змінилося. Тоді виповзло щось темне, що почало використовувати маленьку Ліббіт як свій канал. Вона почала малювати свою ляльку, а коли закінчила, лялька почала говорити.
Новін.
На той час Адріана вже повернулася з Веселого Парижа і попервах Новін здебільшого балакала високим жантильним голоском Аді, то питаючи Елізабет, чи вміє вона hinky-dinky-parley-voo[156], то наказуючи розчісувати їй руде волосся. Іноді Новін заколисувала її співом, і тоді Елізабет засинала під ковдрою, вимощеною портретами ляльки — дебеле, кругловиде, цілком коричневе, окрім червоних губ, обличчя.
Новін співає — Братець Жако, братець Жако, чи спишш? Чи ти спиш? Dormez-vous, dormez-vous?[157]
Інколи Новін розповідала їй історії — заплутані, проте чудові — там. Попелюшка гуляла в червоних черевичках з Країни Оз, а заблукалі в чарівному лісі близнюки Бобсі[158] знайшли цукерковий будиночок під дахом з м’ятного льодяника.
Але потім голос Новін змінився. Він перестав бути голосом Аді. Він перестав бути голосом будь-кого з тих, кого знала Елізабет, і він продовжував говорити, навіть коли Елізабет наказувала Новін стулити пельку. Спочатку, можливо, і цей голос був приємним. Можливо, забавним. Дивним, проте забавним.
А потім все змінилося, чи не так? Бо мистецтво — це магія, та не всяка магія є білою.
Навіть для маленької дівчинки.
7 — МИСТЕЦТВО ЗАРАДИ МИСТЕЦТВА
— 1 —
У серванті, що стояв у вітальні, була пляшка віскі. Мені схотілося випити чарочку, але перегодом. Я вирішив спершу з’їсти яєчний сандвіч і обдумати, що я їй скажу, але й цього я не став робити. Іноді, щоби щось зробити, треба просто почати це робити. Я пішов з бездротовим телефоном до Флоридської кімнати. Там навіть із зачиненими віконними рамами було прохолодно, але це навіть краще. Я гадав, що свіже повітря підбадьорить мене. А вид сонця, що котиться до обрію, малюючи по воді золоту доріжку, можливо, мене заспокоїть. Бо ж не було в мене спокою. Серце калатало, щоки палали, стегно боліло дико і раптом я із жахом усвідомив, що забув ім’я моєї дружини. Як я не намагався його видобути з пам’яті, мені кожного разу являлося слово peligro, що іспанською означає — небезпека.
Я вирішив, що перш ніж телефонувати до Міннесоти, мені потрібна одна річ.
Я полишив телефон на м’якій тахті, прошкандибав у спальню (вже з костуром; ми з ним будемо нерозлучні тепер аж до ночі) і взяв Ребу. Одного погляду в її сині очі вистачило, щоб згадати ім’я Пам, і серцебиття в мене стишилося. Сунувши мою ліпшу подружку —хай помахує рожевими ногами без кісток — собі під пахву кукси, я повернувся до Флоридської кімнати й знову сів. Реба плюхнулась мені на коліна, але я посадовив її збоку, лицем до призахідного сонця.
— Дивись на нього довго й осліпнеш, — сказав їй. — Авжеж, саме в цьому полягає весь сенс забави. Брюс Спрингстін[159], 1973, чи близько до того, мучачо.
Реба не відповіла.
— Я мав би сидіти зараз нагорі й малювати, — повідомив я їй. — Створювати гаспидське мистецтво заради мистецтва.
Нуль відповіді. Широко розплющеними очима Реба промовляла всенькому світу, що їй нав’язали найгидкішого з усіх американців.
Я взяв бездротову слухавку й ткнув їй межи очі.
— Я зможу.
Реба не реагувала, хоча, схоже, здивувалася. Під нами мушлі продовжували свою піддрочувану вітром суперечку: Це ти, та ні, не я, а ні, таки ж ти.
Мені ж хотілося продовжувати дискусію з моєю Лялькою-Контролеркою-Люті. Натомість я набрав мій колишній домашній номер. Згадав його без проблем. Була надія, що потраплю на автовідповідач. Але почув засапаний голос хазяйки.
— Ой, Джоуні, слава Богу, ти передзвонила. Я запізнююсь, і боялася, що до чверті на четверту я не всти...
— Це не Джоуні, — сказав я і знову потягнув Ребу собі на коліна, навіть не усвідомлюючи цього. — Це Едгар. І ти мусиш відмінити свою зустріч у чверть на четверту. Нам треба дещо обговорити, і це важливо.
— Що трапилось?
— Зі мною? Нічого, я в порядку.
— Едгаре, ми не могли б побалакати пізніше? Мені треба зробити зачіску, а я запізнююсь. Я повернуся о шостій.
— Це стосується Тома Райлі.
У тій частини світу, де була Пам, запала тиша. Вона тривала секунд з десять. За ці секунди золота доріжка на воді, либонь, лиш трохи потемнішала. Елізабет Істлейк добре знала Емілі Дікінсон. Мені було цікаво, чи так само гарно вона знала Вейчела Ліндсея[160]?
— Що там з Томом? — спитала врешті Пам. У її голосі прозвучала обережність, глибока обережність. Я був певен, що візит до перукарки вже вилетів їй з голови.
— Маю підстави вважати, що він задумав самогубство, — я притис слухавку до вуха плечем і почав гладити Ребі волосся. — Тобі про це щось відомо?
— Мені що... Що мені…— в її засапаному голосі звучало приголомшення. — 3 якого дива, заради Бога, я би мусила... — Вона почала оговтуватись, роз’ятрюючи в собі обурення. Схоже, це найкращий метод в таких ситуаціях. — Ти знічев’я дзвониш мені й хочеш, щоб я тобі розповіла, які у Тома Райлі в мозку крутяться думки? Я вважала, що тобі покращало, але маю підзору, ти...
— Єбля з ним мала б тобі додати трохи інтуїції, — я так сильно смикнув наверчене собі на руку помаранчеве волосся Реби, ніби хотів вирвати його з корінням. — Чи я помиляюся?
— Дурниці! — вона ледь не кричала. — Тобі потрібна допомога, Едгаре. Зателефонуй доктору Камену або попроси про допомогу в когось там, і негайно!
Лють, і подруга її — впевненість у тім, що зараз я почну забувати слова, раптом зникли. Я розслабив хватку на зачісці Реби.
— Охолонь, Пам. Йдеться не про тебе. І не про мене. Йдеться про Тома. Ти не помічала в нього ознак депресії? Могла ж.
Не відповіла. Але й слухавку не повісила. Я чув її дихання. Нарешті вона промовила:
— О’кей, о’кей, так. Я знаю звідки ти набрався цих думок. Від Малої Королеви Мелодрами, вірно? Гадаю, Ілса розповіла тобі також про Макса Стентона з Палм Дезерту. О Едгаре, ти ж її знаєш!
Тут моя лють знов нагадала про себе. Рука потягнулася до Реби і вхопила ляльку за м’який поперек. «Я зможу — сказав я собі. — Йдеться зовсім не про Ілсу. А Пам? Пам просто налякана, бо це впало на неї зненацька. Вона перелякана й сердита, але я зможу все зробити. Я мушу це зробити».
Байдуже, що якусь мить мені хотілося її вбити. А була б вона тут, у Флоридській кімнаті, поруч зі мною, я міг би й спробувати це зробити.
— Ілса мені нічого не розповідала.
— Досить дурниць, прощавай...
— Єдине, чого я не знаю — хто з них намовив тебе зробити собі татуювання на грудях. Трояндочку.
Вона схлипнула. Лиш один тихий схлип, але його було достатньо. Знову мить тиші. Тиша пульсувала, мов мовчазна згода. Відтак вона вибухнула.
— Ця курва! Вона її побачила і розповіла тобі. Тільки так ти міг дізнатися! Ну і що, це нічого на значить! Це не доводить нічого!
— Пам, ми не в суді, — сказав я.
Вона не відповіла, але я чув її дихання.
— Ілса мала підозри щодо того Макса, але вона зеленого поняття не має про Тома. Якщо сама їй щось скажеш, ти вдариш її просто в серце, — я помовчав. — А отже й мене.
Вона плакала.
— До сраки мені твоє серце. І сам ти мені до сраки. Краще було б, аби ти помер, ти знаєш це? Настирливий брехун, краще б ти здох.
Нарешті я сам не мав таких почуттів щодо неї. Дякувати Господу.
Доріжка на воді потемнішала до кольору розпеченої міді. Зараз почне вповзати помаранчевий тон.
— Що тобі відомо про душевний стан Тома?
— Нічого. І щоб ти знав, у мене нема з ним роману. Якщо я його й мала, він тривав лише три тижні. Все кінчено. Я дала йому ясно зрозуміти це, коли повернулася з Палм Дезерту. Причин багато, але головна полягає в тім, що він також... — раптом її знов накрило. — Це вона тобі розповіла. Мелінда, навіть якби знала, не сказала б тобі нічого.
І знагла злобно:
— Вона розуміє, через що я пройшла з тобою!
Просто дивно, як нецікаво мені було втягуватися в цю тему. Мене інтригувало інше.
— Що «він також»?
— Хто також? — заридала вона. — Господи, як я все це ненавиджу! Ці допити!
Ніби мені це подобалося.
— Том. Тисказала — головне, що він також... і зупинилася.
— Залежний від настроїв також. Торба з сюрпризами емоцій. Сьогодні піднесений, завтра пригнічений, післязавтра і те і се разом, особливо якщо він не приймає...
І враз замовкла.
— Якщо не приймає свої пігулки, — закінчив я замість неї.
— Авжеж, гаразд. Я йому не психіатр, — промовила вона і в її голосі звучало не жерстяне роздратування; я почув справжню гартовану сталь. Господи, жінка, на якій я був колись одружений, завжди вміла ставати жорсткою, коли того вимагала ситуація, але я гадав, що ця безкомпромісна сталь була новим явищем: викуваним у моєму інциденті. Мені подумалось, що Пам теж стала по своєму кульгавою.
— Я з тобою так наїлася тієї сраної психастенії, Едгаре. Тільки-но мені здалося, що нарешті натрапила на справжнього чоловіка, а воно виявилося поглинаючим пілюлі Магічним Оком[161]: «зараз відповісти не можу, спитай перегодом, коли я буду не такий знервований».
Вона сопла мені у вухо і я очікував наступного крику. Він надійшов. Вона кричала, як завжди. Деякі речі залишаються незмінними.
— Пішов ти на хуй, Едгаре, за те що обісрав мені такий чудовий день.
— Мені однаково, з ким ти спиш, — сказав я. — Ми розлучені. Я всього лиш хочу врятувати життя Тому Райлі.
Тут вона заверещала так голосно, що я відставив телефонну слухавку подалі.
— Я не ВІДПОВІДАЮ за його життя! Ми розпрощалися! Тобі від цього погано?
Потім трохи тихіше (але не дуже):
— Його зараз навіть нема в Сент-Полі. Він у круїзі з матір’ю і з отим голубим, своїм братом.
Раптом я зрозумів, чи мені просто здалося, що зрозумів. Почуття було таким, ніби я здійнявся вгору і побачив усе з висоти пташиного лету. Можливо тому, що сам був планував самогубство, нагадуючи собі весь час, що воно має виглядати нещасним випадком. Не заради страховки, а заради того, щоб мої дочки не понесли на собі крізь все життя стигматів загального осуду...
І тут в мене з’явився аргумент, а може, й ні?
— Скажи йому, що ти знаєш. Коли він повернеться, скажи йому, що ти знаєш, що він планує самогубство.
— Чому він мусить мені повірити?
— Тому що він його планує. Тому що ти його знаєш. Тому що він душевно хворий і, можливо, ходить і думає, ніби в нього на спині наліплено оголошення ПЛАНУЄТЬСЯ САМОГУБСТВО. Скажи йому, що ти знаєш, що він кинув приймати антидепресанти. Ти ж це знаєш, так? Це ж факт.
— Так. Але раніше ніякого сенсу не було від моїх нагадувань йому, щоб не забував приймати.
— А ти коли-небудь казала йому, що пустиш про нього поголоску, якщо не почне їх приймати? Розповіси усім навкруг?
— Ні. І зараз не збираюся цього робити! — в її голосі чувся переляк. — Ти гадаєш, мені треба, щоб увесь Сент-Пол знав, що я спала з Томом Райлі? Що в мене з ним було щось?
— А якщо весь Сент-Пол знатиме, що ти просто непокоїшся за нього? Чи це так диявольськи жахливо?
Вона промовчала.
— Я тільки хочу, щоб ти зустрілася з ним, коли він повернеться...
— Ти тільки хочеш! Так і є! Все життя ти тільки чогось і хотів. Ось що я тобі скажу, Едді, якщо це діло тобі дійсно не до сраки, то сам з ним і балакай! — Знову забриніла та сама жорсткість, проте цього разу з-за неї визирав переляк.
Я сказав:
— Якщо це ти сама ініціювала розрив, можливо, ти ще маєш на нього сильний вплив. Можливо, достатньо потужний, щоб врятувати йому життя. Я розумію, це страшно, але ти вже влипла.
— Ні, не влипла. Я вішаю слухавку.
— Якщо він себе вб’є, навряд, щоб тебе до кінця життя мучили докори сумління... Але, гадаю, пару років тобі таки буде дуже погано.
— Не буде. Я спатиму спокійно, як дитя.
— Вибач, Пандо, я тобі не вірю.
Я назвав її пестливим ім’ям, якого не вживав багато років, сам не знаю, звідки воно вигулькнуло, але це її зламало. Вона знов почала ридати. Цього разу в її плачу не чулося злості.
— Ну чому ти така падлюка? Чому ти не залишиш мене у спокої? Мені вже більше нічого не хотілося. Хіба що проковтнути пару болегамувальних пігулок. А ще, либонь, розпластатися на ліжку й поплакати самому, хоча не певен.
— Скажи йому, що ти знаєш. Скажи, щоб він пішов до свого психіатра і знову почав приймати антидепресанти. І ось ще що, найважливіше — скажи йому, що якщо він себе вб’є, ти про це розкажеш усім, починаючи від його матері й брата. Без різниці, як воно буде замасковано, всі знатимуть, що він сотворив самогубство.
— Я не можу цього зробити! Я не зможу! — в її голосі безпорадність.
Я зважив на це і вирішив, що цілком можу перекласти відповідальність за життя Тома Райлі на неї — просто передаю оце їй її телефонним дротом. Вчинків в такому стилі не було в репертуарі старого Едгара Фрімантла, але ж той, колишній Едгар Фрімантл також ніколи не міг собі уявити, що малюватиме заходи сонця. Або гратиметься з ляльками.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |